Текст книги "Я 11–17… Небезпечний маршрут"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц)

– А хто його знає? – байдуже відповів Дементьєв. – Гестапо є гестапо. Прибігав якийсь їхній офіцер, наказав зняти всі ящики назад, а солдатам сісти на пароплав.

«Мабуть, Штраух усе-таки розпорядився», – подумав Кунгель.

«Венеція» відчалила о п'ятій годині ранку. Як тільки її чорний силует розтанув у передсвітанковій імлі, Дементьєв пішов з порту. А через півгодини його радіограма про відплиття «Венеції» вже лежала на столі Довгальова.

Передавши радіограму, Дементьєв хотів одразу лягти спати, але раптом відчув страшенну слабість. У нього не було навіть сили скласти рацію. Лоб вкрився холодним потом.

«Невже я захворів?» – з жахом подумав він.

Розстебнувши кітель, він приклав руку до серця. Воно билося різкими, уповільненими поштовхами. Але температури наче не було. І Дементьєв зрозумів: це нерви із запізненням реагували на все пережите ним цієї ночі. І тоді все, що сталося, знову пропливло перед очима. Тільки тепер події розгорталися неквапливо, а головне – попереду вже не було несподіванок. Поволі Дементьєв заспокоївся, закрив чемодан з рацією і ліг.

Цілу ніч йому снився один і той же страшний сон. Ніби він підходить до залізних дверей, на яких висить табличка з написом «Вхід заборонений», і прекрасно знає, що до цих дверей не можна навіть доторкнутись, і раптом там, де тільки що була табличка, з'являється обличчя Брандта, який щулить очі і питає: «Боїшся?»…

Дементьєв рішуче йшов до дверей і брався за мідну криваво-червону ручку. Його починав бити електричний струм. Дементьєв хотів відірвати руку, але не міг, непритомнів, падав і прокидався. Кілька хвилин він усвідомлював, що все це було в безглуздому, майже дитячому сні, заспокоювався, але потім знову засинав і знову бачив себе перед залізними дверима з табличкою «Вхід заборонений».

14

О сьомій годині ранку Дементьєв рішуче встав з ліжка. Щоб не будити хазяйку, він обережно пройшов у ванну кімнату, побрився і вмився холодною водою. Та коли він вийшов з ванної кімнати, хазяйка вже чекала на нього в передпокої. Відбулася ще одна неприємна розмова. Дементьєв запевняв її, що картини знайдуться.

На цю розмову було витрачено чимало часу. Нарешті, Дементьєв вибрався з дому.

Як і вчора, всі вулиці поблизу порту забиті військами, але вже був наведений порядок. Техніку розставили по дворах, і на вулицях уже не відчувалось вчорашньої штовханини. На воротах, на стінах будинків намальовано умовні номери або символічні позначки частин. Дементьєв усміхнувся, побачивши на облізлих воротах лев'ячу голову: царя звірів загнали на брудні задвірки.

Коло входу в порт Дементьєв побачив щось нове. На воротах стояли чотири есесівці з автоматами на грудях. На жаль, Дементьєв побачив їх, уже перетинаючи площу, і звертати вбік було пізно, – це могло викликати підозру. Дементьєв тільки трохи уповільнив крок, щоб устигнути обдумати цю нову ситуацію. Очевидно, командування вирішило посилити охорону порту і все. Сміливо вперед!

У нього навіть майнула горда думка: «Це через мене».

Дементьєв хотів пройти між есесівцями, ніби не звертаючи на них уваги. Один з них виставив автомат, і прохід було закрито.

– В чому справа? – запитав Дементьєв.

– Пропуск.

Дементьєв вийняв з кишені свій папірець, але есесівець навіть не взяв його: – Потрібно новий пропуск.

Інший есесівець додав:

– З сьогоднішнього дня введено нові пропуски. Зайдіть он у той будинок…

Це був уже знайомий Дементьєву будинок коменданта порту. Він заходив туди, ніби розшукуючи якийсь вантаж для свого полку. Тоді в коридорі було повно людей, а тепер – жодної душі. І відразу Дементьєв зрозумів, що тут оселилося гестапо.

– Де тут видають нові пропуски в порт? – звернувся Дементьєв до гестапівця, що проходив мимо.

– Кімната номер дев'ять, – навіть не глянувши на Дементьєва, відповів гестапівець.

Коли Дементьєв був уже за три кроки від цієї кімнати, двері з неї розчинилися навстіж і два гестапівці витягли в коридор літню людину в форменому морському кашкеті і кітелі.

– Вислухайте мене! – кричав той чоловік. – Я співробітник портової метеостанції… Мій обов'язок…

Які були обов'язки в цього чоловіка, Дементьєв уже не розчув – співробітника метеостанції штовхнули в іншу кімнату.

Заходити в дев'яту кімнату чи, поки не пізно, взагалі піти звідси? Але піти – це означає, що полковник Довгальов більше не одержить від Дементьєва повідомлень, транспорти без перешкод повезуть гітлерівські війська в Німеччину, і вони виступлять проти Радянської Армії. Піти звідси – значить, не виконати бойового наказу.

На ці роздуми Дементьєву було потрібно не більше хвилини. Картаючи себе за те, що в його думках могло хоча б на хвилину промайнути підле «або», Дементьєв рішуче відчинив двері і ввійшов у дев'яту кімнату. Кімната була велика. Посередині її стояв довгий стіл, за яким сиділи поруч два гестапівці. Навпроти дверей, в які увійшов Дементьєв, по той бік столу, були другі двері. Мабуть, раніше в цій кімнаті відбувався митний огляд морських пасажирів.

Дементьєв щільно зачинив за собою двері і, як усі бойові офіцери гітлерівської армії, що не люблять виструнчуватись перед гестапівцями будь-яких чинів, повільно підійшов до столу і без всякого звертання запитав:

– Тут видають нові пропуски в порт?

– Хто ви такий? – швидко спитав гестапівець.

– Капітан Рюкерт. Я відповідаю за санітарний стан кораблів евакуації.

Гестапівці переглянулись.

– Ваші документи, капітане?

Дементьєв вирішив спочатку пред'явити своє офіцерське посвідчення. Це був цілком надійний документ, бо на ньому навіть прізвище «Рюкерт» було справжнім.

– Тут указана дивізія, якої вже нема.

– Цілком вірно, – спокійно погодився Дементьєв. – Я один з небагатьох, яким пощастило прорватися.

– А чому ви раптом почали займатися санітарними справами?

– Повернувшись сюди, я одержав це призначення.

– З чого це видно?

Настає вирішальний момент – Дементьєв виймає з кишені свій саморобний папірець і протягує його гестапівцям.

Вічністю здалися йому хвилини, поки гестапівці кожний окремо, а тоді разом розглядали незвичний для них документ. Потім вони про щось тихо перекинулись кількома словами. Один з гестапівців поклав папірець у стіл і сказав:

– Ми повинні все перевірити. Ображатись не треба, капітане. Такий час і становище. В порту діє ворог, і це коштує життя тисяч і тисяч наших солдатів. Прийдіть сюди в шістнадцять нуль-нуль… – Гестапівець затнувся і додав: – За пропуском.

Дементьєв вийшов на площу. Ще не було дванадцяти годин. Попереду цілих чотири години чекання. Те, що він рівно о шістнадцятій увійде в дев'яту кімнату, він знав так само твердо, як своє ім'я. Але якщо вже дали йому ці чотири години, треба ними скористатися і проаналізувати всі можливі і неможливі варіанти того, що станеться в дев'ятій кімнаті о шістнадцятій нуль-нуль.

Дементьєв повернувся на квартиру і передав радіограму полковникові Довгальову:

«Виникли ускладнення, слухайте мене ввечері…»

15

За чотири години людина рівною ходою може пройти десять кілометрів. Мабуть, цю відстань Дементьєв і пройшов по своїй кімнаті. Заклавши руки назад, із скам'янілим обличчям, він ходив з кутка в куток, задаючи собі найскладніші, найкаверзніші питання і зразу ж на них відповідаючи. Іноді, якщо йому вдавалося придумати таке складне і небезпечне питання, що одразу не відповіси, він зупинявся і напружено думав. Відповідь знайдена!

На обличчі Дементьєва ледь помітна тінь задоволеної посмішки, і знову він рівною ходою крокує з кутка в куток…

О пів на четверту він вийшов з дому. Без трьох хвилин четверта він був уже перед дверима в дев'яту кімнату, але вирішив увійти туди точно в призначений час.

Повз нього в дев'яту кімнату пройшов один з тих двох гестапівців. Крізь двері Дементьєв виразно почув, як гестапівець, увійшовши до кімнати, здивовано промовив: «Він прийшов!» Немов холодним вітром війнуло в обличчя Дементьєву.

Двері трохи прочинилися.

– Капітана Рюкерта просять зайти.

Дементьєв увійшов у кімнату, подивився на годинника, усміхнувся.

– Мені наказано прийти в шістнадцять нуль-нуль. Зараз без однієї хвилини… – Говорячи це, Дементьєв устиг помітити, що, крім двох уже знайомих йому гестапівців, у кімнаті був третій. Всі вони з цікавістю поглядали на Дементьєва.

Третій, що сидів у кріслі по той бік стола, мовчки показав Дементьєву на стілець коло стіни. Дементьєв сів. Ясно: третій серед них – старший. Гестапівці уважно розглядали його. Потім той, третій, перестав на нього дивитися і з байдужим виглядом, піднявши золоті окуляри на лоб, почав роздивлятися нігті на своїх руках. Дементьєв уже безпомилково відчував, що головна небезпека – саме цей флегматичний, блідолиций гестапівець.

Нарешті заговорив один з гестапівців, якого Дементьєв уже знав:

– Капітане Рюкерт, пред'явлений вами документ викликає підозру. Хто вам його видав?

– Начальник відділу по організації цивільного тилу Герман Мельх, – миттю відповів Дементьєв. – А втім, усе це вказано в мандаті.

– Яке відношення названий вами Мельх міг мати до питань санітарного стану транспорту.

– Цього я не можу знати.

Блідолиций, все ще розглядаючи нігті, ліниво запитав:

– А яка історія вашого призначення на цей пост?

– Прошу пробачення, панове офіцери, – Дементьєв усміхнувся, – але я цю історію, мабуть, викласти не зможу. Я військовий офіцер, вперше потрапив у атмосферу великих штабів і, правду кажучи, не встиг розібратися в тонкощах структури навіть свого відділу.

Блідолиций облишив свої нігті, опустив окуляри і вп'явся в Дементьєва гострими, збільшеними крізь скельця очима.

– Коли ви потрапили в Н.?

Дементьєв точно назвав число:

– Я прибув сюди вночі і пішов у комендатуру штабу. Звідти мене направили в готель «Брістоль»…

– Хвилинку, – перервав Дементьєва блідолиций. – На якій ділянці фронту вам удалося прорватися до своїх?

– Лінію фронту я перейшов на ділянці дивізії «Гамбург». Добу після цього я був гостем заступника начальника штабу дивізії майора Борха.

– Чудово… – блідолиций встав, підійшов до телефону і набрав номер. – Говорить Крамергоф. Мені терміново потрібна довідка про командний склад дивізії «Гамбург». Насамперед – прізвище заступника начальника дивізії… Я жду…

Усі в кімнаті мовчали. Дементьєв ображено усміхався. Він прекрасно знав, що зараз почує по телефону Крамергоф. Він почує саме те прізвище, яке назвав Дементьєв. Якщо вся перевірка зведеться тільки до цього, гестапівці – бельбаси. Такі заздалегідь підготовлені дані хороший розвідник повинен мати обов'язково.

– Я слухаю… Так. Дякую… Крамергоф поклав трубку і знову сів у крісло.

Гестапівець, що сидів за столом, сказав:

– Ви зупинились на тому, що вас направили в готель «Брістоль». Продовжуйте.

– Я опинився там в одному номері з майором Занделем, номер кімнати триста п'ять. Ми, звичайно, познайомились. Зандель, узнавши мою сумну історію, мабуть, пройнявся до мене симпатією і допоміг влаштуватися при штабі. Вій сам працював якраз у відділі Мельха. Але спочатку я пішов просити призначення на фронт. На жаль, я цього призначення не одержав. У штабі всім було не до мене. Тоді мені довелося скористатися люб'язною допомогою майора Занделя. У відділі Мельха я займався евакуацією музею і бібліотеки. Працював разом з уповноваженим гестапо Брандтом.

– Брандт? – здивувався Крамергоф і перезирнувся з гестапівцями. – Це цікаво! Коли ви востаннє бачили Брандта?

– В той день, коли я евакуював фонди бібліотеки. Він прийняв від мене вантаж і повіз його в порт. Більше я його не бачив.

– Хіба ваша робота в Мельха на цьому й закінчилась? – запитав Крамергоф, тепер уже не спускаючи очей з Дементьєва.

– Так точно. Далі моя доля склалася так. Увечері Мельх викликав мене, вручив мені той самий документ, який викликає у вас підозру, і сказав, що вранці він мені пояснить мої нові обов'язки. А коли я на другий день прийшов, уже не було ні Мельха, ні його штабу. Він виїхав, здається, з першим транспортом. Навіщо йому було приховувати від мене від'їзд, мені незрозуміло. Він, звичайно, поставив мене в дурне становище. Проте свої обов'язки я виконував як міг.

– Під час прориву вашої дивізії ви до росіян не попадали? – швидко спитав Крамергоф.

– Якби це трапилося, – Дементьєв знизав плечима, – я б не сидів перед вами.

– Відповідайте, будь ласка, без «якби»: були ви в полоні хоч годину?

– Ані хвилини. Мій батальйон потрапив в оточення в районі торф'яних боліт. Тут нас утюжила авіація. Потім я з групою уцілілих солдатів вибрався з болота, і лісами, що лежать на південний схід від колишнього розташування моєї дивізії, ми вийшли прямо в район дивізії «Гамбург». Вночі з боєм прорвалися до своїх. Уціліло нас троє.

– Хто ці уцілілі? Їхні прізвища і де вони зараз? – швидко спитав Крамергоф.

– Йоган Ріхтер, капрал, – так само швидко відповів Дементьєв. – Він залишився в дивізії «Гамбург». Карл Ландхарт, лейтенант, поранений в плече; його поклали в госпіталь при штабі дивізії «Гамбург». Третій – я.

Крамергоф злісно розсміявся:

– Ах, яка точність! Ви ж прекрасно знаєте, що дивізія «Гамбург» евакуйована звідси, і тому не боїтесь перевірки.

Дементьєв ображено мовчав, дивлячись повз Крамергофа.

– Слухайте, як вас там… Рюкерт, чи що? Скажіть прямо: хто ви насправді? – спитав Крамергоф.

Дементьєв мовчав, не змінюючи пози.

– Може, ви просто дезертир? – злісно вигукнув Крамергоф.

Дементьєв різко повернувся і, вп'явшись у Крамергофа лютим поглядом, заговорив голосно й сердито, карбуючи кожне слово:

– Коли мій фюрер вручав мені в Парижі «залізний хрест», я сказав йому: «З вами до кінця!» Фюрер відповів: «Іти треба далеко…» І я пішов цим далеким шляхом, не уникаючи труднощів і не ховаючись од війни в штабах. Я завжди поважав людей гестапо, вважаючи їх за вірну охорону мого фюрера. І я не вірив вигадкам про гестапо, які поширювали неповноцінні німці. А ви, мабуть, добиваєтесь, щоб я їм повірив. Все одно не повірю, бо ви лише один з офіцерів гестапо. Більше я на ваші питання не відповідаю. Можете робити зі мною що хочете. Хайль Гітлер!

В кімнаті запала тиша. Куточками очей Дементьєв стежив за гестапівцями і бачив, що його гнівна тирада справила на них враження.

Крамергоф підвівся, взяв зі столу саморобний мандат Дементьєва і, гидливо тримаючи його за ріжечок, уже спокійно сказав:

– Погодьтесь, що цей документ дивний, і він викликає в нас підозру.

– Не знаю! – різко промовив Дементьєв. – Я вже сказав, що я не спеціаліст по штабних документах. На війні я звик виконувати накази. І цей папірець, що викликає у вас підозру, був для мене наказом, який я свято виконував. Якщо ви маєте право скасувати його, зробіть це і, заради всіх святих, допоможіть мені попасти туди, де воюють солдати, а не… – Дементьєв не договорив, твердо дивлячись в очі гестапівцю. Він внутрішньо торжествував, бачачи, що Крамергоф збитий з пантелику і не знає, як далі вести розмову.

– Повернемося до питання про Брандта, – помовчавши, заговорив Крамергоф. – Справа в тім, що на ім'я Брандта в Н. надходили дуже важливі розпорядження з ставки. Не пізніше як сьогодні надійшла радіодепеша за підписом самого Кальтенбруннера з наказом будь-що розшукати Брандта… Значить, коли ви бачили Брандта востаннє?

– В день евакуації фондів бібліотеки, – усміхаючись, відповів Дементьєв. – Він прийняв од мене ящики з вантажем і повіз у порт. Більше я його не бачив. До цього нічого не зможу додати, відповідаючи вам навіть в сотий раз.

– Ви полковника Кунгеля знаєте? – швидко спитав один з гестапівців.

Дементьєв насторожився:

– Полковник Кунгель… полковник Кунгель… – Виграючи секунди для обдумування цієї нової ситуації, Дементьєв удавав, що силкується пригадати це прізвище. – Дуже знайоме прізвище… Ах, так… Ну, звичайно! Він був відповідальний за вантаження військ на транспорти.

– Цілком вірно! – жваво підхопив Крамергоф. – Що ви можете сказати про нього?

– Дуже небагато. Я бачив його два чи три рази.

– Ви розмовляли з ним?

– Так.

– Чи не пригадаєте, які думки він висловив, наприклад, про хід війни?

– Таких широких розмов у нас не було. Хіба тільки… – З того, як насторожився Крамергоф, Дементьєв зрозумів, що він робить вірний хід. – Загалом, у мене склалося враження, що Кунгель в дорученій йому справі був зовсім не зацікавлений. Коли я одержав призначення, то, враховуючи воєнну ситуацію рейху, висловив Мельху своє здивування: навіщо цей санітарний бюрократизм? Але Мельх пояснив мені, що йдеться про небезпеку завезти в Берлін епідемічні хвороби, і я зрозумів, що моя робота серйозна, і взявся за неї з усією відповідальністю. А полковник Кунгель до моєї роботи поставився іронічно: він казав, що солдатів фюрера не цікавить, в яких умовах їх евакуюють, аби тільки втекти звідси. Далі… Моряки критикували організацію вантаження і давали поради, як прискорити евакуацію. Я переказав їхні поради Кунгелю, але він не схотів до них прислухатись…

– Які це були поради?

– Ну, наприклад, щоб вантажити війська зразу на п'ять пароплавів…

– Так… так… – Крамергоф усе записував.

Дементьєв уже ясно бачив, що його показання дуже зацікавили гестапівців, і догадувався, чим ця цікавість була викликана.

… Кунгель був арештований гестапо напередодні, але на допитах дуже вміло розбивав намагання гестапівців звинуватити його в усіх семи смертних гріхах. А Крамергофу, який головою відповідав за розслідування потоплення кораблів, треба було довести свою старанність і віддати до трибуналу кого завгодно, хоча б того ж полковника Кунгеля. Годину тому він думав зробити це з Дементьєвим, але зараз поки що відмовився од цієї думки. Дементьєв давав йому в руки козирі проти Кунгеля.

Записавши все, що повідомив Дементьєв, Крамергоф спитав:

– Ви підтвердите все це на очній ставці?

– Безумовно.

Крамергоф наказав привести Кунгеля. Чекаючи його появи, Дементьєв ще раз пригадав усі свої розмови з полковником на оперативному причалі.

Кунгеля посадили навпроти Дементьєва. Полковник кинув іронічний погляд на нього і запитав:

– Ви теж зараховані в п'яту колону рейху?

Дементьєв не відповів. Крамергоф, підвищивши голос, сказав:

– Не розмовляти! Ви відповідатимете на питання.

– Прекрасно. Розмовляти з вами у мене немає ані найменшого бажання! – Обличчя Кунгеля стало непроникливим і гоноровитим.

– Капітане Рюкерт, повторіть, що говорив вам Кунгель з приводу евакуації наших військ звідси.

– Він твердив, що солдатам фюрера байдуже, в яких умовах їх звідси вивезуть, важливо – втекти.

– Ви говорили це, Кунгель?

– Ні. Санітарний інспектор з… гестапо сказав неправду… – Тепер Кунгель з ненавистю дивився на Дементьєва.

– Гаразд. Я нагадаю нашу розмову точніше. – Дементьєв зморщив лоба. – Так. Ви хіба не говорили мені, що наші солдати не нарікатимуть на нас за те, що ми вивеземо їх звідси не в каютах першого класу?

– Говорив. Але ж це зовсім інше. Я думав…

– Абсолютно ясно, що ви думали! – грубо обірвав його Крамергоф.

– Я казав вам, – вів далі Дементьєв, – що моряки критикують порядок евакуації і дають поради, як краще її організувати. Пригадуєте, я просив вас довести це до відома вашого начальства? Ви зробили це?

– Ні, – твердо відповів полковник Кунгель.

– А чому б вам не прислухатися до порад спеціалістів і не поліпшити організацію евакуації? – швидко спитав Крамергоф.

– Я виконував наказ. В армійських умовах рекомендована вами самостійність неприпустима.

– Але ж ви не такі дурні, щоб не розуміти, що за краще проведення евакуації вас чекала тільки подяка.

– Ні, я саме настільки дурний, щоб беззаперечно виконувати той наказ, який я одержав від вищого командування.

– Все ясно. Виведіть його! – наказав Крамергоф.

Кунгеля вивели. Кілька хвилин Крамергоф мовчав, утупивши задумливий погляд кудись у простір. Потім він звернувся до Дементьєва:

– Зараз ми дамо вам пропуск, і ви зможете продовжувати виконання своїх обов'язків. А завтра о дев'ятій ранку прийдете до нас, бо на кожний день ми видаємо нові пропуски.

Дементьєв посміхнувся:

– Це неважко… Якщо, звичайно, кожного дня у нас не буде таких докладних розмов…

– Надалі наші розмови будуть коротші, – сухо кинув Крамергоф.

Дементьєв узяв пропуск, рушив до дверей, але одразу повернувся.

– Ви, часом, не знаєте: вдень будуть вантажити?

– Ні. Опівночі під навантаження поставлять зразу два транспорти, а може, й більше. Нам треба поспішати.

Дементьєв тривожно подивився на Крамергофа:

– Можна задати вам ще одне питання?

– Будь ласка.

– Як справи там, у Німеччині?

Крамергоф відповів не зразу. Дементьєв помітив, що обличчя його враз стало похмурим, але в цю ж мить гестапівець вдавано посміхнувся і сказав:

– Все гаразд, капітане. Війна триває, а наш фюрер сказав: «Поки є хоч один німецький солдат…

– … Є і велика Німеччина!» – швидко підхопив Дементьєв і викинув угору праву руку – Хайль Гітлер!

– Хайль! – глухо відповів Крамергоф.

Дементьєв вийшов. Коли двері за ним зачинилися, Крамергоф сказав:

– І все-таки з цим Рюкертом щось нечисто. Відчуваю, що нечисто.

– Може, краще його на всякий випадок арештувати? – запропонував один з гестапівців.

– Встигнемо. Давайте-но встановимо за ним нагляд. Одразу ж…

Дементьєв пройшов коридором кроків десять, і в цю мить пролунав оглушливий вибух.

Як потім з'ясувалося, важка авіабомба попала в сусідній будинок. Повітряна хвиля вирвала вікна і проламала стіну в коридорі. Дементьєва шпурнуло на підлогу. Маленький осколок скла встромився йому в щоку. Оглушений, він притиснувся до стіни і витяг скло з ранки, що дуже кровоточила.

Загрюкали двері, з усіх кімнат у коридор вибігали гестапівці. Не звертаючи уваги на Дементьєва, вони, гуркочучи чобітьми, бігли сходами до сховища. З дев'ятої кімнати вийшов Крамергоф. Він допоміг Дементьєву встати і повів його з собою.

У тісному підвалі гестапівці притискались до стін, напружено прислухались, але вибухів більше не було.

Крамергоф посадив Дементьєва на підлогу, взяв з аптечки санітарний пакет і подав його Дементьєву:

– Перев'яжіть рану.

– Дурниці, – відмахнувся Дементьєв. – Якась скалка. Чи немає в аптечці йоду?

Крамергоф подав йод.

Дементьєв продезинфікував ранку і наклав на неї пластирну латочку.

Незабаром у підвалі почалася розмова, з якої Дементьєв дізнався, що і гестапівців хвилює те ж саме питання: коли їх евакуюють? Розмова про евакуацію стала занадто голосною. Полковник Крамергоф підвівся і владно крикнув:

– Прошу припинити розмови! Ідіть працювати!

Гестапівці, похмуро перемовляючись, почали виходити з підвалу. Очевидно, Крамергоф був серед них начальником.

– Ви куди? – звернувся він до Дементьєва.

– Піду на квартиру. Може, вдасться трохи поспати.

– Скажіть мені вашу адресу… на випадок, якщо ви потрібні будете ще сьогодні,

– Бастіонна вулиця, чотири, квартира дев'ять.

16

Коли Дементьєв вийшов на площу, сусідній будинок, у який попала бомба, ще горів, і коло нього метушилися солдати й пожежники. Дементьєв швидко перетнув площу і звернув у вузеньку вуличку. Коли б він хоч раз озирнувся, то помітив би, що за ним невідступно йде людина в цивільному. Але Дементьєв ішов не оглядаючись. А втім, шпигун Крамергофа цього разу зміг встановити лише те, що Дементьєв полковника не обдурив і увійшов у будинок чотири на Бастіонній вулиці. Через хвилину шпигун доповів про це по телефону Крамергофу і дістав наказ стежити далі аж до завтрашнього дня.

Хазяйка квартири зустріла Дементьєва здивовано:

– Як? Ви ще не виїхали?

– А чому я повинен виїжджати раніше від усіх? – сердито спитав Дементьєв.

– Ми з дочкою тільки що слухали радіо… – Хазяйка злорадо посміхнулась. – Бої ідуть уже в Берліні.

– За слухання і розповсюдження московської пропаганди ми розстрілюємо! – Дементьєв швидко пройшов у свою кімнату і захлопнув двері.

З того, як обличчя хазяйки вмить почервоніло, він зрозумів, що вгадав, звідки в неї це радісне для нього повідомлення…

Бої під Берліном!..

Дементьєв пригадав сувору грудневу ніч сорок першого року. Він повертався з Москви на фронт, поспішав до ночі потрапити в свою частину. Це було під Новий рік. Вдень, закінчивши справи в Москві, Дементьєв кинувся на Можайське шосе ловити попутну машину. Сів на розбиту полуторку. У шоферській кабіні їхала жінка-лікар – йому довелося залізти у кузов. А мороз був лютий, та ще й завірюха так крутила, що хоч як сядеш, а сховати обличчя від злих уколів сухого колючого снігу неможливо. Та все це не страшне, коли знаєш, що попереду – вечір і ніч серед фронтових друзів, та ще ніч під Новий рік.

Але доля розпорядилася інакше. Десь за Голицином мотор полуторки раптом загуркотів, забрязкав і навіки замовк. Шофер необачно різко загальмував. Полуторку занесло на узбіччя, і вона звалилася в снігову канаву. Дементьєв вилетів з кузова і пірнув у замет. Шофер відкрив капот, оглянув мотор і радісно закричав:

– Чудово! Шатуни полетіли! А що я казав? – Він звернувся до лікарки: – Є правда на світі! Одержу тепер нову машину!

Швидко темніло. Тили, мабуть, уже підтяглися за наступаючим фронтом, і тому тут, недалеко від Москви, машини по шосе ходили рідко. А в цей вечір їх зовсім не було. Треба було шукати притулку.

Неподалік од шосе вони по запаху диму знайшли засипану снігом землянку, в якій жили два літніх солдати—обидва вусаті, обидва з бородами і обидва по-волзькому окали. Вони стерегли складені в лісі бочки з бензином. Власне, ті бочки можна було й не стерегти, бо глибоким снігом до них ні підійти, ні під'їхати. Але наказ є наказ, і старі солдати його виконували.

Одверто кажучи, вони були навіть задоволені, що доля відвела їм на війні таке тихе і безпечне місце. Дементьєв одразу це відчув і почав кепкувати із старих солдатів. Тоді один з них сказав:

– Тебе, товаришу лейтенант, у батька і в проекті ще не було, коли в мене вже стріляли німці. Це виходить, що на тій війні. А потім, на громадянській, в мене ще й інші пострілювали. Чи не досить головою в орла-решку грати? А бочки оці з бензином, і на тому бензині нам ще до Берліна їхати треба буде.

Солдат промовляв це спокійно і статечно, як звичайно говорять літні селяни. Про Берлін, до якого ще їхати доведеться, він сказав так просто, як, мабуть, говорив на селі, що навесні доведеться сіяти.

Протягом всієї війни пригадував Дементьєв ці слова бородатого солдата. Пригадав їх і зараз. Бої йдуть у Берліні! І хтозна, може, той старий служака зараз стереже які-небудь бочки уже під самим Берліном. І оскільки війна явно закінчується, він, мабуть, уже говорить про весняну оранку.

Дементьєв посміхнувся своїм думкам. У кімнату боязко ввійшла хазяйка.

– Вибачте мені, пане капітан… – Вона злякано дивилася на Дементьєва. – Може, ви мене не зовсім вірно зрозуміли?..

– Я добре вас зрозумів! – з погрозою промовив Дементьєв. – І, будь ласка, не заважайте мені відпочивати.

Хазяйка швидко зникла за дверима. Дементьєв замкнув двері. Включивши передавач, він задумався, а потім безшумним ключем швидко простукав радіограму полковникові Довгальову:

«Я 11–17. Сьогодні опівночі під навантаження стануть два транспорти. Радирую на випадок, якщо не матиму змоги повідомити про їх відплиття».

Якби хтось зараз запитав Дементьєва, чому він засумнівався, що уночі, як завжди, не передасть чергового повідомлення, він не зміг би відповісти. Засумнівався – і все. Якщо хочете, назвіть це передчуттям.

Закривши чемодан і засунувши його під диван, Дементьєв ліг і одразу заснув міцним сном дуже втомленої людини.

17

Об одинадцятій годині вечора Дементьєв вийшов на вулицю. На нього війнуло ніжним теплом весняного вечора. В темно-синьому небі скупо світилися рідкі зірки. Вологий вітерець з моря холодив обличчя. Дементьєв майже з подивом помітив, що весна вже в розпалі. Він повільно йшов темною вуличкою. Спостерігач гестапо йшов за ним кроків за п'ятнадцять. І знову Дементьєв його не помітив. Пригадалася йому зараз Тамара. Як вона там у далекому своєму Підмосков'ї? Турбується, мабуть, що немає від нього листів. «Не турбуйся, рідна, і жди. Терпляче жди…»

У ворота порту вливалася довга колона солдатів. Вони рухалися майже безшумно. Зрідка дзвякне метал об метал або злетить гостре слово лайки.

Новий пропуск діяв безвідмовно – Дементьєв увійшов у порт одразу за колоною. Ось і причал. Один транспорт уже стояв пришвартований, другий маневрував, підходячи до причалу. Там, у темряві, чути було уривчасті вигуки команди, брязкіт машинного телеграфу, плескіт води…

Дементьєв піднявся на причалений транспорт і, в супроводі помічника капітана, спустився в трюм.

Цей корабель був, очевидно, новий. У трюмі – сухо, чисто, кілька яскравих ламп освітлювали кожний його куточок. Причепитися не було до чого. Дементьєв піднявся до капітана. Неохайно вдягнутий, неголений капітан байдуже вислухав Дементьєва і поклав перед ним суднові документи.

Дементьєв розписався і сказав:

– Ваші трюми в зразковому стані.

– Чого не можна сказати про наш рейх, – відповів капітан і засміявся.

Дементьєв здивовано знизав плечима і вийшов з капітанської каюти. Прямо перед ним стояв Крамергоф.

– Працюєте, капітане Рюкерт?

– Якщо це можна так назвати, – невесело посміхнувся Дементьєв.

– Чого такі похмурі?

– А чого ж радіти? На кожному кроці тобі тицяють у ніс, що Німеччина загинула.

– Наприклад?

Дементьєв очима показав на двері капітанської каюти.

Крамергоф кивнув:

– Спасибі, капітане.

Дементьєв зійшов на причал. Другий транспорт уже пришвартувався, але трапів ще не спустили. Дементьєв ходив вперед і назад перед кораблем, обдумуючи свій несподіваний експромт з доносом на капітана транспорту. «Ні, ні, і зараз я зробив вірно». Після цього Крамергоф віритиме мені ще більше…»

До Дементьєва підійшов Крамергоф, що спустився з корабля.

– Ця брудна свиня не побоялася й мені сказати те ж саме, – мовив він, довірливо взявши Дементьєва за лікоть. – Час, певна річ, важкий, але не вірити – значить, зрадити. Так?

– Звичайно! – переконливо вигукнув Дементьєв.

– На жаль, з цією свинею нічого зробити не можна. Він поведе транспорт з солдатами. Але нічого, ми йому це пригадаємо!..

Дементьєв дивився на Крамергофа майже з відвертим здивуванням: невже він не розуміє, що гітлерівській Німеччині недовго існувати.

На причалі з гуркотом підсовували трапи до другого транспорту.

– Ходімте зі мною, – запропонував Дементьєв Крамергофу.

– Із задоволенням. Заодно побачу, яка у вас робота.

Вони піднялися на транспорт, і черговий матрос провів їх у трюм. Цей корабель був добре пошарпаний. На дні трюму поблискувала вода, а повітря стояло таке затхле, що важко було дихати. Крамергоф закашлявся. Дементьєв наказав матросові покликати в трюм капітана. Незабаром капітан прийшов. Це був богатир з русою кучерявою головою, його могутні груди обтягував чорний светр. Підійшовши до Крамергофа і Дементьєва, він викинув уперед праву руку: