Текст книги "Я 11–17… Небезпечний маршрут"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 14 страниц)

НЕБЕЗПЕЧНИЙ МАРШРУТ

Розділ перший

Переді мною товста папка з написом «Справа». У цієї «Справи» є свій номер, і складається вона майже з двохсот сторінок, акуратно підшитих і підклеєних. Впоперек папки написана розгониста недбала резолюція: «В архів».

І ця акуратна папка, і резолюція «В архів» ніяк не в'яжуться в моїй уяві з тим, що розповідає мені зараз про цю справу ще зовсім молодий чоловік з розумними втомленими очима. Розказуючи, він раз у раз несподівано замовкає, відкриває папку, відшукує потрібну сторінку, вдивляється в неї, і на обличчі в нього з'являється невдоволений вираз, ніби те, що він прочитав, йому або незрозуміле, або чомусь не задовольняє його. Тоді він закриває папку і відсуває од себе, щоб через кілька хвилин знову взяти її в руки. Потім я зрозумів: так, цей чоловік ніколи не зможе байдуже читати сторінки «Справи», і йому завжди здаватиметься, що сухий протокольний текст, яким густо списано сторінки документів, усього не розкаже, бо в цій папці була частка життя цього чоловіка, його серце і нерви…

Підсунувши папку до мене трохи ближче, він сказав:

– Загалом тут є все, крім… – Він не договорив, помовчав, махнув рукою і розсміявся – Загалом тут усе.

Я розгорнув справу на першій сторінці…

«Телефонограма № 1/ПО. Прийнято о 4 год. 17 хв.

З Лісної.

Колгоспник артілі «Світанок» Петрунічев Ілля Семенович, який повернувся з нічного, повідомив, що о другій годині ночі в районі Чорного бору кружляв літак, який потім полетів на Захід.

Передав черговий райвідділу міліції… Прийняв черговий Управління держбезпеки…»

«Телефонограма № 2/ПО. Прийнято о 4 год. 21 хв.

З штабу ВПС округу.

О 2 год. 24 хв. за 70 км від Чорного бору наші винищувачі атакували невідомий літак. Літак пошкоджений, полетів у бік моря.

Передав черговий по штабу…

Прийняв черговий Управління держбезпеки…»

«Телефонограма № 3/ПО. Прийнято о 17 год. 42 хв.

З Управління міліції міста.

На східній околиці міста біля 101-го поштового відділення знайдено залишений власником мотоцикл марки ІЖ № 12–07. Машину зареєстровано в Лісному районі.

Передав начальник оперативного відділу міліції…

Прийняв черговий Управління держбезпеки…»

Всі ці телефонограми були прийняті одного літнього дня 195… року. І ось я перегортаю «Справу» – сторінку за сторінкою.

1

Літак ішов у безодні нічного неба. Летів він, немов забутий землею. Радіомаяки не подавали йому сигналів. Авіаційні диспетчери, що зобов'язані турбуватися про всі літаки, про цей літак навіть не думали. Аеродромні радисти переговорювались з радистами всіх про-літаючих крізь ніч машин, а з радистом цього важкого корабля вони зв'язку не мали.

Інші літаки летіли із засвіченими сигналами, і людям із землі здавалось, що в чорному небі пливуть різнобарвні зірки. А цей летів, загасивши вогні, летів на величезній висоті, і його ніхто не бачив і не чув.

Якби розбився цей літак, ніхто б не взнав ні прізвищ загиблих, ні навіть того, якій країні належить літак. У членів екіпажу в кишенях не знайшли б документів, а на уламках крил не побачили б розпізнавальних знаків. На штурманській карті не знайшли б маршруту польоту, і не можна було б навіть встановити, звідки і куди летіла ця машина.

А втім, у єдиного пасажира літака документи можна було б знайти, та, переглядаючи їх, люди здивовано б питали: хто ж він, цей чоловік? – адже в їхніх руках виявилося б одразу кілька документів, усі на різні прізвища, але з фотографією однієї й тієї ж сорокарічної людини з красивим мужнім обличчям і напрочуд спокійними очима.

Але з літаком поки що нічого не сталося, і він летів далі в нічному небі. Самітний пасажир – власник кількох документів – дрімав, відкинувшись на спинку сидіння, затиснутого в тісному відсіку позаду пілотської кабіни.

Перед обличчям пасажира заблимало червоне вічко сигнальної лампочки – льотчик хотів розмовляти з пасажиром. Лінивим рухом пасажир узяв з колін радіонавушники.

– Слухайте! Слухайте! – голос льотчика низький, хриплий, навушник з ним ледве справлявся, і пасажир мусив напружено прислухатися. – Зараз година сімнадцять хвилин. Починаю знижуватись. За десять хвилин можна зняти кисневу маску і приготуватися до стрибка. Через сорок хвилин будьте готові стрибати.

Червоне вічко ще раз блимнуло і погасло. Пасажир подивився на годинник.

В ту саму мить на землі молоденький офіцер засік і квапливо записав час – нарешті земля виявила дивний літак! Це була вже радянська земля. Локаторний пост намацав літак невидимим променем, і на екрані літак з'явився ледь помітною рухливою крапкою. Одразу задзвонили телефони і по проводах полетіли стрімкі слова наказів.

Літак швидко йшов на зниження. У пасажира закололо у вухах, і він перестав чути рев моторів. Глянувши ще раз на годинник, він зірвав з обличчя маску. Мабуть, літак був ще дуже високо – пасажирові було важко дихати: він судорожно хапав повітря відкритим ротом, його рука вже потяглась за маскою, але в цей час дихати стало легше, і він кинув маску за спинку сидіння.

Кілька хвилин пасажир сидів нерухомо. Матовий круг у стіні відсіку скупо освітлював його напружено зосереджене, мов у глухого, обличчя, на якому туга киснева маска лишила червоні смуги. Обличчя його було не тільки красиве й мужнє, але й розумне. Високий, опуклий лоб обрамляло густе каштанове волосся, ледь посріблене на скронях сивиною. Рівний з маленьким горбиком ніс. Вольове підборіддя. Пильні сірі очі. Досі він був закутаний у хутряну запону, а зараз він її скинув і зостався в поношеному сірому піджаку, під яким видно було вишивану українську сорочку. Зім'яті штани були заправлені в прості чоботи.

Під стелею спалахнула яскрава лампочка. Пасажир, не встаючи з крісла, розсунув ноги, зігнувся і почав відгвинчувати замки люка, вробленого в підлогу. Потім він устав, підняв з підлоги туго напханий рюкзак і старанно приладнав його на спину. Він навіть пострибав, щоб перевірити, як підігнані заплічні ремені. Потім витяг з-під крісла плоский ранець з парашутом і, підперезавшись ременями, прилаштував його на грудях. До пояса він пристебнув лопатку з коротким держаком.

Лампочка під стелею заблимала. Пасажир ривком відкрив люк, насунув на очі автомобільні окуляри, став на коліна і швидким, спритним рухом, головою вперед, пірнув униз.

2

Душної серпневої ночі сорок першого року на Західному фронті сталася трагічна подія, що коштувала життя багатьом радянським воїнам. У штабних документах вона була зафіксована коротко: «Саперна рота лейтенанта Окайомова майже вся загинула під час виконання бойового завдання…»

А сталося це так:

Лейтенант Окайомов одержав наказ – вночі переправити роту на протилежний берег річки і замінувати прибережну смугу.

Переправлялися на човнах. Лейтенант Окайомов стояв на носі першого човна. В дрібних брижах швидкої річки дробилися і танули зірки. На заході чорне небо наче трохи піднялося – там, над обрієм, ворушилася темно-червона заграва війни. Десь зовсім недалеко часто била одинока гармата; коли вона замовкала, можна було чути безладну стрілянину з гвинтівок. З усієї роти тільки Окайомов знав, що означали ці звуки, – там, праворуч від лісу, коло берега річки, рештки нашого полку з останніх сил стримували атаки гітлерівців, які рвалися до прибережної смуги. «На світанку вони пустять танки, – сказав Окайомову командир дивізії. – І якщо ви не встигнете замінувати смугу від річки до лісу, противник одріже рештки полку, і зайде нам у тил»…

Низько над річкою пролетів ворожий літак і розвісив у небі гірлянду освітлювальних авіабомб. Від їх білого світла річка здавалась молочною. Окайомов подивився на білі обличчя своїх солдатів, зустрівся з їхніми насторожено очікуючими поглядами й швидко одвернувся. Ворожа артилерія почала обстрілювати річку. Перші снаряди підняли гейзери води коло берега, од якого відпливли сапери. Невидимий в нічному небі ворожий літак, мабуть, корегував вогонь: наступні два снаряди накрили човен, який замикав стрій тих, що пливли, – за мить не стало видно ні човна, ні тих, хто був у ньому. Окайомов побачив, як вниз за течією річки з води виткнулася чиясь голова і одразу зникла.

Та ось човни уткнулися в піщану обмілину, і сапери, штовхаючи один одного і стиха лаючись, збігли на берег. До Окайомова підійшли командири відділень.

– Міни залишимо тут, – тихо наказав Окайомов. – Тут лишається і відділення Пушнова. Решта заходить у ліс на глибину сто метрів і займає оборону. Вирити індивідуальні окопи. За лісову групу відповідає сержант Гурко. Ніяких дій без мого наказу. Я йду на зв'язок з полком. Ясно?

– Ясно, – відповіли командири відділень.

– Виконуйте наказ! – уривчасто промовив Окайомов.

Командири відділень покликали своїх солдатів. З Окайомовим залишився тільки сержант Гурко.

– А я чув… – нерішуче сказав він, – ніби мінувати берег треба отам… – і показав рукою в темряву.

– Сержант Гурко, – підвищив голос Окайомов, – виконуйте наказ!

– Єсть виконувати наказ, товаришу лейтенант! – Сержант зник у темряві.

Окайомов піднявся на берегову кручу і швидко пішов уздовж річки. Відійшовши од місця переправи кроків на п'ятсот, він круто повернув ліворуч і побіг до лісу. Зупинився тільки тоді, коли відчув, що позад нього зімкнулась густа темрява лісу. Постояв, прислухався і потім, обережно ступаючи, пішов лівіше від того напрямку, де стріляла самітна гармата. Так він ішов годину, другу… Гармата глухо ухала вже десь далеко позад нього…

Починало розвиднятися, коли Окайомов підійшов до великої галявини, за якою вгадувалося узлісся.

Вийшовши з лісу, Окайомов сховався за кущем і подивився в бінокль. Перед ним простягалася безкрая зелена рівнина. Приблизно за кілометр від лісу рівнину перетинав яр, по краю якого вигиналася добре наїжджена дорога. На самому обрії зліва, там, де непомітно починався яр, тяглося шосе, позначене ланцюжком телеграфних стовпів. На всьому цьому просторі не було жодної живої душі.

Окайомов сів на траву і закурив цигарку…

З перших днів війни він чекав зручного моменту, щоб перебігти до ворога. Про те, що він неодмінно це зробить, Окайомов вирішив ще на світанку двадцять другого червня, коли радіо повідомило про початок війни. Тоді він з вдячністю пригадав своїх батьків, які ще в дитинстві навчили його німецької і англійської мов… Потрапивши на фронт, він більш за все боявся, що його вб'є якась випадкова куля і він не здійснить задуманого плану. Він одступав з військами і тікати не поспішав, вичікував для цього зручного моменту, коли можна було б прийти до ворога не з порожніми руками, а заслуживши особливу прихильність.

… І ось цієї серпневої ночі і трапився зручний момент. Тепер він має можливість повідомити ворожому командуванню корисні відомості про оборону річкового району, він не виконав наказу про мінування берегової смуги і фактично віддав до ворожих рук свою саперну роту. Окайомов був певний, що за все це його приймуть з пошаною, негайно одвезуть у штаб, де з ним шанобливо розмовлятимуть високі гітлерівські чини.

Але нічого цього не сталося. Захоплені першими військовими успіхами, вже наперед тішачись швидким взяттям Москви і цілковитою перемогою, гітлерівці не звернули уваги на Окайомова – він був для них лише ще одним полоненим молодшим офіцером, не більше. А коли Окайомов надто рішуче зажадав, щоб його негайно доставили в штаб, рудий прищавий капрал, якому він здався в полон, здивовано подивився на нього і розсміявся:

– Фюрер сьогодні зайнятий. Він доручив мені побалакати з тобою в усіх важливих питаннях… – Промовивши це, рудий капрал свинцевим кулаком збив Окайомова з ніг.

Засинаючи на ходу, Окайомов брів у колоні полонених курним шляхом. «Не впасти, не впасти…» – повторював він сам собі у ритм кроків. Тих, що падали, пристрілювали. Потім в ешелоні Окайомов лічив хвилини життя стукотом вагонних коліс. Коли з вагона викидали черговий труп, він говорив собі: «А я живий!» Потім три місяці в концентраційному таборі він кожної хвилини думав тільки про одне: як зберегти життя? Перші два тижні в таборі не було серед ув'язнених стараннішого і ретельнішого за Окайомова. Полонені виконували дурну роботу – з ранку до вечора переносили з місця на місце важке каміння. Окайомов переносив каміння майже бігом. Охоронники дивилися на нього й реготали. Полонені приймали його за божевільного. Незабаром Окайомов зрозумів свою помилку і більше не старався. Почалася осінь. Вночі неможливо було заснути від холоду і надсадного кашлю нещасних жителів барака. Поряд Окайомова на нарах лежав літній солдат, якого всі називали Степановичем. Це він перший сказав Окайомову, щоб той перестав старатись на каменоломні, якщо хоче жити. Почувши вночі, що Окайомов цокотить зубами від холоду, Степанович підсунувся до нього і прошепотів:

– Давай ляжемо разом під дві шинелі, грітимемо один одного…

Окайомов притулився до нього і швидко заснув. Потім вони так спали завжди.

Коли Окайомов довго не засинав, Степанович шепотів йому:

– Ти про Батьківщину думай, одразу душа заспокоїться…

Окайомов мовчав.

З часом у табір почали доходити чутки про те, що блискавичне просування гітлерівської армії затрималось. Нові партії полонених ставали дедалі менші. Про те, що на фронті справи в німців погіршали, можна було прочитати і на обличчях охоронників табору.

Ввечері другого листопада Окайомов виліз на нари і притулився до Степановича. Вони накрилися шинелями.

– Слухай мене, – зашепотів Степанович. – Ми тут вирішили відзначити Жовтневе свято. В ніч на сьоме тікати збираємось. Підеш?

Окайомов удав, ніби одразу заснув, і не відповів. Уранці на каменоломні, опинившись коло охоронника, Окайомов тихо сказав йому німецькою мовою:

– У мене є дуже важливе повідомлення для начальника табору. Я з сьомого барака. Номер 57689.

Охоронник негайно доповів кому треба, і після вечірньої перевірки в сьомий барак прийшов начальник табору. О, цей білявий пес знав, що робити, – він узяв з собою з барака не одного Окайомова: для маскування разом з ним у комендатуру погнали ще п'ятьох чоловік…

Степановича повісили на другий день під час ранкової перевірки. Окайомов стояв у строю полонених і думав: невже й тепер начальство табору ним не зацікавиться?..

Незабаром Окайомов довідався, що з партією полонених до табору в формі рядового прибув якийсь радянський полковник. Довідався – доповів. Після цього Окайомова перевели робітником на кухню. Взимку почалася вже його велика кар'єра. Він став провокатором-гастролером, його «підсаджували» у ті табори, де виникали організації Опору, і він ці організації провалював.

Останні місяці війни він «працював» у таборі, розташованому в Західній Німеччині. Коли війська західних держав були за сто кілометрів од цього табору, Окайомов відправив на розстріл сімнадцять ув'язнених і вирішив: досить! Тепер треба чекати. Приходу чужих військ він майже не боявся. Відчував більше інстинктом, ніж розумом, що вони його не зачеплять.

3

Окайомов сидів перед сухорлявим флегматичним полковником. Допит відбувався в приміщенні школи. На заляпаному чорнилом учительському столі стояв сифон із зельтерською водою, освітлений сонячним променем. Окайомов стежив, як у сифоні піднімалися з дна прозорі бульбашки. За вікном галасували вдягнуті у незвичну форму солдати. Позаду Окайомова за партою, як школяр, сидів якийсь чоловік у цивільному. В допиті він участі не брав, але Окайомов чомусь відчував, що головна небезпека в нього за спиною. Та й полковник, ліниво задаючи питання, раз у раз поглядав на цивільного.

– Значить, ви зрадником не були?

– Не був і не міг бути…

І це питання, і спокійна відповідь Окайомова пролунали в цій кімнаті втретє. Полковник подивився на цивільного і раптом різко свиснув крізь зуби. На дверях з'явився солдат.

– Хай зайде…

Солдат зник за дверима, і до класу увійшов начальник табору, майор гестапо Фохт. На ньому був хороший цивільний костюм; в руках він тримав крислатого капелюха. Фохт підійшов до стола і подивився на Окайомова, що згорбився од жаху.

– Він? – спитав полковник.

– Він, – відповів Фохт.

– Дякую. Ідіть.

Фохт вийшов.

– Ну? – іронічно промовив полковник.

Окайомов заговорив швидко, плутано, пересипаючи англійську мову російськими і німецькими словами. Він розповідав про своє життя. Полковник байдуже слухав його хвилини зо три, потім подивився на цивільного і підняв руку:

– Досить! Усе це описано тут… – Він постукав пальцем по синій папці, що лежала перед ним. – Це ваша особиста справа… з гестапо… – Полковник знову перезирнувся з цивільним, устав і вийшов з кімнати.

На його місце за столом сів цивільний. Це був трохи обрезклий чоловік років сорока п'яти. Тоненькі вусики під горбатим носом і смаглявий колір шкіри робили його схожим на жителя півдня Америки. Він був би красивим, коли б не очі, які ніби помилково потрапили до нього зовсім з іншого обличчя, – ясно-сірі, водянисті, які не висловлюють жодного почуття і надають обличчю якоїсь невиразності.

– Передавати вас росіянам ми не збираємось. Це – перше, – сказав він тихим, приємним голосом. – Друге: ви хочете працювати у нас?

– Безумовно, – поспіхом відповів Окайомов, уже добре розуміючи, про яку роботу йдеться.

– Ну от і чудово! Ви голодні?

– Я нічого не їв з учорашнього дня, – майже сердито відповів Окайомов і простягнув руку до сифона. – Дозвольте?

– Ми зараз поїдемо до мене обідати.

Маленький будиночок, куди вони приїхали, стояв на околиці міста. Висока й кремезна, як чоловік, німкеня провела їх у вітальню і спинилася біля дверей, чекаючи розпоряджень.

– Обід на двох. Французького вина. Сигарет.

Німкеня пішла. Цивільний запросив Окайомова сісти за низенький столик.

– Давайте знайомитись. Моє прізвище Барч.

Вони потиснули один одному руки і посміхнулись.

– Ось що робить війна, містер Окайомов, – все ще сміючись, сказав Барч. – Вона не тільки перетворює на порох держави, але й хитро перетасовує людей. І не тільки хитро, але й розумно. Чи не правда?

– Я б сказав інакше, – Окайомов, хитро примружившись, дивився на Барча: – Вона призводить до розумних випадковостей.

– Випадковостей?.. – Барч задумався.

– Розумних випадковостей, – повторив Окайомов.

Барч махнув рукою і розсміявся:

– Я ще в коледжі ненавидів філософію. По-моєму, вся вона складається з мудрувань, які так само легко довести, як і спростувати.

– Одне можу сказати, – Окайомов усміхнувся: – з таким поглядом на філософію в Росії ви не мали б успіху…

– Звичайно! – Барч зареготав. – Марксисти з'їли б мене з тельбухами!

Поки німкеня накривала на стіл, вони мовчали. Потім Барч налив у бокали вина й промовив:

– Давайте вип'ємо за наше знайомство!

Вони випили й закурили сигарети. Барч сказав:

– А тепер розкажіть мені про своє життя. У вашій особистій справі німці з властивим їм педантизмом пронумерували дати і події вашої біографії, а мене цікавлять живі деталі, психологія, загалом те, що люди називають долею. Часу в нас достатньо. Прошу вас…

Окайомов почав розповідати. Вперше за все своє життя він розказував про себе правду. У анкетах, які він заповнював там, у Радянському Союзі, він усе вигадував. Спершу говорити йому було важко, раз у раз на правду наповзала брехня, і він збивався, але потім вперше пережите відчуття, що перед ним сидить людина, якій він може сказати все, ніби відсвіжило його пам'ять, брехня неначе відступила, і все його життя постало перед ним у своїй жорстокій правді…

Григорій Окайомов пам'ятав два дитинства. Одне – затишне, тепле, світле. Друге – тривожне, холодне, зле. Перше минуло у великому білокам'яному особняку, що стояв на Соборній площі багатого сибірського міста. Взимку він любив з величезного вікна напівкруглої вітальні дивитися, як на площі танцювала люта хуртовина, як безжалісно шмагала вона пішоходів і швидко намітала ребристі замети. А у вітальні було тепло і тихо; кругом, наче лаковане, блищало листя фікусів; ззаду в каміні весело потріскували сухі дрова… Рівно о четвертій буланий жеребець із завитою гривою виносив на площу розмальований візок, на якому, неприродно випроставшись, сидів батько, його полковницька папаха хвацько заломлена назад, руки в білих рукавичках складені на ефесі срібної шаблі. Візок зупинявся коло ґанку, кучер відкидав килимок-запону, і батько важко сходив на присипаний пісочком тротуар. Григорій біг йому назустріч…

До найменших дрібниць пам'ятав Григорій одне різдво – останнє різдво затишного дитинства. У вітальні, маківкою впершись у стелю, стояла густа, пахуча ялина. Ввечері на ній засяяло безліч свічок, і запах хвої змішався з запахом воску. Зарослий бородою дідусь грав на піаніно вальс. Гості строкатим натовпом стояли навколо ялинки і ахкали. І тоді батько взяв його за руку і підвів до ялинки.

«Ну, синку, – сказав він, – давай подивимося, що приніс тобі Дід Мороз…» – Він трохи підняв нижні гілки ялинки – там, у синій тіні, стояв, поблискуючи нікелем, триколісний велосипед. Ще не зовсім вірячи своєму щастю, Григорій кинувся батькові на шию, і в цю мить пролунав дзвін розбитого скла, на вулиці загриміли два гучні постріли. Батько схопився за плече і, хитаючись, пішов на ялинку. Крики, жіночий вереск. Мати підхопила Григорія на руки і понесла в дитячу…

Це було різдво сімнадцятого року. І, власне, з цих двох пострілів у вікно і почалося друге, зле дитинство Григорія, назавжди зв'язане в його пам'яті з перестуком вагонних коліс, із страшенним холодом і безладною стріляниною.

Тільки через багато років Григорій дізнався, чому доля дала йому два таких різних дитинства. Дізнався – і зрозумів усе. А найголовніше і найжахливіше те, що його батька більшовики розстріляли разом з адміралом Колчаком, у контррозвідці якого працював полковник. Григорій дізнався про це, коли йому було сімнадцять років. Жив він тоді у материного брата на Орловщині. У двадцять четвертому році його привезла туди мати. Через рік вона померла від тифу. Дядько його усиновив і дав своє прізвище – Окайомов. Тривожне дитинство переходило в юність у міцному п'ятистінному дядьковому будинку, в якому все дихало достатком. Дядько мав сукновальню, що вивергала кислий сморід, і млина з нафтовим двигуном, який діловито пихкав на всю округу. Своїх дітей у дядька не було, і він частенько, із сумом дивлячись на Григорія, говорив: «Усе буде твоє, з рук у руки передам…» У двадцять дев'ятому році дядька розкуркулили.

– Що це значить – розкуркулили? – спитав Барч.

– Що? Більшовики вирішили всю сільську голоту зібрати в колгосп, а багатих селян знищити – словом, ліквідувати як клас…

Окайомов бачив, що Барч не розуміє його, та й самому йому про ті події хотілося розказати не цими словами, а повідати те, що він сам пережив, як людина, котру теж мали «ліквідувати».

… Сумовито, ніби нехотя, тягнувся дощовий вересневий день. Григорій Окайомов сидів дома і, притулившись до лутки, читав заяложений комплект журналу «Нива». Дядьків будинок стояв на горбку, і з вікна відкривалася заштрихована дощем сумна далина смугастої землі. Григорій читав оповідання про те, як в осінній глушині у збіднілому поміщицькому маєтку помирав гвардійський офіцер, що колись красувався при царському дворі. Над його головою протікала стеля, і набридливі краплі ляпали в калюжу біля ліжка. А помираючий старий офіцер перегортав альбом і плакав над фотографіями, що безжально нагадували йому веселе й бурхливе життя в Петербурзі. Побачивши фотографію, на якій цар милостиво поплескував його по плечу, він помер… І раптом Григорій Окайомов відчув тривогу. Він відклав журнал і озирнувся. Ні, все стояло на своїх місцях. А тим часом явно щось трапилось. Григорій обійшов увесь будинок, повернувся в світлицю і почав дивитися у вікно. Тривога не минала. І ось він зрозумів нарешті, звідки це занепокоєння: невчасно припинився стукіт двигуна.

У світлицю, важко дихаючи, ввалився дядько, його обличчя було біле-білісіньке, ніби він викачався в муці. Стоячи коло порога, він дивився на Григорія страшними, нерухомими очима. Потім, не кажучи й слова, відімкнув скриню, вийняв звідти маленький згорток і підійшов до Григорія.

– Гришо, загибель наша прийшла, – хрипко промовив він. – Ось тобі золоті десятки: тут сотень п'ять, не менше. Хутко одягайся тепліше, бери коня і мчи на станцію. Там коня покинь, а сам сідай на перший-ліпший поїзд і їдь світ за очі. А я зустріну їх картеччю і помру разом з моїм добром…

За три дні Григорій Окайомов був уже в Москві і ніби розчинився в кипучому громадді столичного міста. Затаївши непоборну злість у найдальшому тайнику душі, він чіпко і хитро «робив» своє життя. Думаєте, це легко? Думаєте, легко старатися на роботі, всім усміхатися, ненавидячи і працю, і всіх людей, що тебе оточують? Думаєте, легко було підготуватися, а найголовніше, вступити в інститут і стати інженером? Але в ті роки кожного нового інженера цінували як золото, і ті, що з ним працювали, навіть не подумали ретельно перевірити, хто він такий, цей новоспечений інженер Окайомов. Так нерозгаданим він і ввійшов у ненависне йому радянське життя. Можливо, він прожив би так, не зазнавши насолоди від помсти, але почалася війна…

Барч слухав розповідь Окайомова із щирим співчуттям і цілковитим розумінням – ну звичайно ж, саме так, як оцінював Окайомов, уявлялася йому революція і всі плани комуністів. І ось перед ним сидить жива людина, яка про комуністичну країну знає «всю страшну правду»! Такі люди дуже потрібні. Барч вважав, що йому пощастило, – наказ шукати потрібних росіян надійшов недавно, а він уже знайшов таку людину.

Окайомов закінчив розповідь і очікувально подивився на Барча.

– Але росіяни – наші союзники?.. – чи то спитав, чи то нагадав Барч.

– Німці для розмінування доріг використовували навіть свиней, – посміхнувся Окайомов, усім серцем відчуваючи, що він говорить те, чого від нього чекають…

4

Півтора року Окайомов учився в секретній розвідувальній школі, шліфував знання мов, вивчав спеціальні дисципліни, пов'язані з шпигунською і диверсійною роботою. Начальником школи був Барч. Він знайшов у Окайомові талановитого учня, особисто піклувався про нього. А коли викладачі хвалили Окайомова, Барч з гордістю говорив: «Це мій учень!» Коли Окайомов закінчив школу і за завданням розвідки мав вирушити в першу подорож, Барч запросив його до себе додому.

– Запам'ятайте, Окайомов, – зворушено говорив Барч: – моя батьківщина – благословенна країна для людей розумних, діяльних і цілеспрямованих. Але вона безжальна до слабких. От і вас, Окайомов, моя країна полюбить і приголубить тільки сильного. І ще одне. В небезпечній праці розвідника, як і в кожній царині нашого життя, діє жорстокий закон конкуренції. Пам'ятайте це і будьте завжди напоготові. У нас поважають людей, яким щастить. Але завжди знайдуться охочі пхнути таку людину в каналізаційну яму.

Окайомов слухав і думав: «Усе це я вже засвоїв, поки вчився у школі, а тому я і вам, містер Барч, ніколи не довірятиму до кінця».

І от почалася робота Окайомова. Справжнє його прізвище сховали в сейфі розвідки. Він то Вольфганг Рітц – німецький інженер-емігрант; то Луї Дюменіль – французький комерсант, захоплений пристрастю збирати поштові марки; то Ральф Уітсон – англійський спортсмен, готовий заради полювання в горах здійснити кругосвітню подорож; то Вацлав Михацький – чернець у краківському монастирі.

Перша подорож до Єгипту – завдання знешкодити ватажка однієї мусульманської організації, який відмовився служити хазяям Барча. Не минуло й тижня після появи Окайомова в Каїрі, як єгипетські газети повідомили про наглу смерть ватажка. Потім – Мадрід. Треба було перехопити німецького хіміка, який разом із своїми секретами виїхав до Іспанії. Хімік повинен був змінити маршрут і їхати зовсім в іншу країну. Якщо не захоче – знешкодити… Проте знищити хіміка не прийшлося: довідавшись про умови, він охоче змінив маршрут. Потім – Іран. Це була найважча подорож. Головне – Окайомов був позбавлений тут самостійності. В Тегерані сиділа група розвідників, очолювана жовчним і дуже дурним полковником… У групі до Окайомова ставилися з гидливою байдужістю. І тільки Барч, коли Окайомов повернувся з Ірану, сказав йому, що він працював чудово, краще за усіх інших, разом узятих. Ця похвала була тим приємніша, що Барч у цей час був уже одним із заступників начальника європейського відділення розвідки.

Окайомов швидко вивчив польську мову, і його переправили в Польщу. Він – чернець краківського монастиря і, за сумісництвом, тимчасовий резидент розвідки. Ночами в келії ченця мерехтять радіолампи передавача і чути стук ключа радіотелеграфу. Погано тільки, що польські органи безпеки раніше, ніж передбачалось, почали цікавитись дивним ченцем, і довелося накивати п'ятами.

Скрізь він працював безстрашно, зухвало і винахідливо.

Страх він переживав, уже повертаючись. Ні, ні, це не був страх перед начальством. Боявся він іншого – боявся, що одного разу він повернеться з чергової подорожі і Барч скаже йому: «Тепер – у Радянський Союз».

Цього, тільки цього він боявся і не міг заспокоїтися: страх жив у його крові. У Чехословаччині в поїзді Окайомов опинився в одному купе з радянською кіноактрисою, яку знав по фільмах. Вони розмовляли німецькою мовою, і він поводився так по-дурному, що артистка, сміючись, зауважила: «Ви неначе боїтеся мене». Так, він боявся і її. Він боявся кожної радянської людини.

Тисячу разів обдумуючи можливість подорожі в Радянський Союз, Окайомов говорив собі: «Накажуть – поїду. Відмовитись не можна. Але краще, якщо цієї подорожі не буде…»

Повернувшись із Чехословаччини, Окайомов гостював на дачі у Барча. Тихими весняними днями вони гуляли в чистенькому, ніби підстриженому і причесаному лісі. Вечорами грали в шахи. 1 весь час Окайомов відчував, що Барч щось не договорює.

Розставляючи шахи, Барч говорив:

– Все-таки найсерйозніший наш ворог – росіяни. А ми діємо там страшенно бездарно. Марне тупцювання на місці, провали – гидко думати про це… – Барч замовк.

Окайомов насторожено чекав – так, мабуть, оце зараз і прозвучить воно: «Тепер – у Радянський Союз».

Тепла ніч підступила до самої веранди. М'яке зеленкувате світло настільної лампи відбивалося на полірованій шаховій дошці, заставленій фігурами. За верандою чорніла ніч, і тільки над обрієм тремтіла оранжева заграва – там було велике місто.

Партія тільки почалась. Барч неуважно дивився на дошку, чекаючи ходу Окайомова, що грав дуже обережно, довго обдумуючи кожний хід. Раніше Барчу це подобалось, але сьогодні йому хотілося швидше закінчити гру і перейти, нарешті, до тієї найголовнішої розмови, заради якої він покликав Окайомова в гості. А партія, як на лихо, розгорталася ліниво, нецікаво і могла затягтись на кілька годин.