Текст книги "Біс плоті"

Автор книги: Валерий Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 27 страниц)

Розділ III

Отож суд, доходячи правдивого признання броварника Омелька Костюченка, послав з ним та його сином Нестором пана возного, пана писаря і ще двох віри гідних людей, що на той час нагодилися, і вони вкупі рушили від уряду, що містився в магістраті на Замковій горі, донизу, туди, де стікаються річки Кам’янка й Тетерів і де стояли хати й пана писаря, й Омелька-броварника, його підсусідка. А коли вийшли на вулицю, до них приєднався немалий гурт людей, була весна, і яскраво світило сонце, і повітря було трепетне від весінньої вільги, й пахла по-весняному земля, бо городи тільки скопалися, через що Омелько, роззирнувшись, мовив:

– Ото який випав день, а на мені така халепа!

Через це й залишався темно-сутінний, гадючки вусів його безживно звисали, а рот ніби й всміхався, але криво, на один бік, начебто Омелько й сам не вірив у те, що відбувається. Ранка на губі в Нестора у весняному повітрі миттю стулилася, але підборіддя залишалося з червоним підтеком – хлопець ішов не менш печальний за батька, бо думав про те, що старий пообіцяв йому прочухана, а ще ні разу не було, аби про подібні обіцянки забував, отож до того прочухана годилося готуватися, адже панове врядні заберуть зараз ті чортівські гроші, а їх із батьком відпустять. А ще Нестор побачив біля їхньої хати Сакуниху, слюсарку, з її сином Іваном, які стояли задубіло й нерушно, в їхній бік дивлячись, а оскільки це вони виказали їх урядові, то в Нестора спалахнуло зло, і він нишком показав Іванові кулака, принаймні коли батько всипле йому, Несторові, як належить, то можна буде віддати трохи з того Іванові, адже хоча той і вищий, але Нестор завжди його побивав. Але Іван ніби не помітив його погрози, синьо світив очима, і світле волосся на його голові палало під яскравим сонцем – був без шапки, певне, щойно вискочив із дому. І Нестор зарипів зубами зовсім так само, як це вмів робити його батечко, бо зненавидів раптом свого приятеля за красу його і за цей незворушний спокій перед ганьбою, яку він, Нестор, зараз переживав разом із батьком завдяки їхньому, Сакунів, виказу.

Коли ж послані зайшли до двору Костюченків, то мусили зачинити хвіртку, бо людей зібралося чимало, а тут, у дворі, їм нічого було робити. Саме в цей мент рипнули двері й на порозі постала невелика й сумирна, одягнена в темне, Костюченчиха, а Несторова мачуха, Явдоха Щербанівна Омельянова Костюченчиха, її обличчя було спокійнолагідненьке, а очі дивилися на всіх розумно й трохи вивідчо, вуста ж торкнула всмішка, але така коротка, як схоплюється зморшка на воді, коли її вдаряє крилом ластівка, котра віщує на негоду.

– Попалися, обіясники, – сказала Явдоха ніжним голоском. – Так вам і тра!

Але ні Омелько, ані Нестор на неї не дивилися, не до того їм було. Відтак послані, за вказівкою господаря обійстя, тобто пана писаря, в підсусідках у якого сиділи Костюченки, спершу обдивилися ямку, до якої признався Омелько, в сінцях під порогом, а потім і другу, у яслах, у стайні, викопані десь на половину голінки.

– Оце тут, панове врядні, – сказав Омелько, – я спершу й переховував гроші.

Потому він привів усіх до заваленого погреба, де мали бути напевно сховані оті трикляті гроші. Зверху й справді лежала дошка як горішня признака, і саме на неї вказав Омелько, та дошка була під стіною, а на запитання пана возного, чи так покладена, як залишив, Омелько Костюченко потвердив: саме так її й поклав. Дошку підняли, відгорнули трохи землі і знайшли дерев’яну тарілку. Омелько ствердив, що й тарілка, чи талірка, як він казав, покладена точнісінько так, як це він клав. Потому відгорнули землю далі і знайшли, як це й мало бути за Омельковою розповіддю, черепка, але під черепком не відшукали нічого, тільки саму ямку побачили, де раніше були гроші з міднею.

На те броварник Омелько Костюченко присвиснув і якось дивно зирнув у небо, залишившись назагал спокійним.

– Де ж поділися гроші, Омельку, – спитав пан возний, – адже все, як розказував: і ямка є, а грошей катма?

– Катма, – спокійно відповів Омелько. – Я, панове врядні, ще з початку мав підозру: хтось, коли сказати по правді, мене висліджував і таки вислідив, хоча я й пильно стерігся й недолупка свого на сторожі ставив. Але хто отой Хтось, хоча мене катуйте і до секвестру садіть, не відаю, бо коли то не чортівські ігри, то чинила бестія, отже, не інакше, як якась баба. Адже кожна баба, панове врядні, не вам мені казать, все одно, що сатана. Отож чортівські гроші чорт дав, він же їх і забрав.

І броварник Омелько Костюченко, взявшись пальцями за носа, голосно висякався, а шмарклі жбурнув на те місце, де недавно лежав скарб, ніби припечатавши цим останнє своє слово.

– Що ж, Омельку, – проказав рішуче пан возний, – маємо забрати тебе до секвестру, щоб попитати: чи не переховав ти далі отих грошенят.

– Не переховував я тих грошей, – сумно повів Омелько Костюченко, – та й не треба мені вже їх, бо я, сказати б так по правді, вже остаточно їх прокляв.

– Сказав, – мовив строго пан возний, – що це якась баба взяла, – на кого кладеш підозру?

– Думати можу, а вказати вірогідно підстав не маю, – відказав Омелько. – Може, це Сакуниха, бо і їй мала б, коли сказать по правді, половина тих грошей належати, але доказу не знаю, це міг бути і хтось хитріший. Бо де чорт не пройде, баба здолає, це вже я добре знаю, а решту маєте, панове врядні, вистежити ви, бо це ваша робота.

Омелькова Костюченчиха, а Несторова мачуха, поки велися ці пошуки й перемовляння, від порогу відступила, але тільки на кілька кроків, і простояла весь час, не долучившись до пошуковців, хоч і могла, як господиня, хай і не повна, а підсусідкова. Але весь той час вона простояла спокійно-лагідна і з тихим усміхом на лиці серед двору, а коли Омелька виводили, забравши до секвестру (Нестора ж відпустили), сказала тим-таки ніжним, хоча й не без ламких ноток голосом, який мало хто із пожильців цього осоння назвав би добрим:

– Заберіть його, обіясника, заберіть, бо не людина це, а дикий звір, – як він мені вже в печінки в’ївся, коли б розказать, то мало хто б і повірив.

Омелько на те слово повернувся, блимнув чорним оком, але без вогню.

Розділ IV

І це ще не кінець історії, записаної 1713 року в книгах урядових житомирського магістрату; коли казати по правді, як любив повторювати Омелько Костюченко, вона загадковіша, ніж це здається на перший позир, і не кожна таємниця, як це записано у Святому Письмі, явною стає, а часом од неї залишаються тільки хвости, а хвіст вола, чи корови, чи коня хоча і звіщає, що це корова, віл чи кінь, але образу справжньої тварини не подасть – ось чому не всі таємниці до кінця розкриваються. Адже й саме життя – таїна непізнана, і глузду в ньому не завжди багато, а ще менше щасливих кінців. Притому життя, скажемо від себе, стає не раз більшим вигадником, аніж може вигадати людина із найбуйнішою фантазією, і це тому, що кожна вигадка – це гра, а життя – дійсність і на гру тільки зовнішньо подобає, відтак не кожну фантазію треба відзначати за її закінченнями, а більше вивіркою через оте незбагненне, що його творить у світі те, що навіки закладене. Відтак не помилюся, коли скажу, що все в нерозкритій таїні пробуває, як і те, чому ми є, і як ми є, і де взялися, і куди йдемо, і що з нами чиниться, і що має вчинитися – отже, логіка нашого існування вельми хитка: починається із тьми й тьмою закінчується; дехто із мислителів назвав цю тьму абсурдом, і я не до кінця впевнений, що це так, бо абсурд – це теж одна із форм таїни, але непізнаної, і логіки в ньому може бути більше, ніж у видимо пізнаних речах; відтак усі історії, що творяться, мають у собі згусток темряви чи затемнення – ось чому щасливі кінці у них, результат кволих розмислів при небажанні глибших мислительних занурень, а отже, й розгадок. У народі це має формулу: «Приший кобилі хвіст». Образ подібної істини й подає історія із знайденими грішми, яку можна тлумачити як притчу, і вона стала б нам цілком нецікава, коли б урядні персони із Омельком та Нестором ті сховані гроші відшукали там, де він їх заховав. Але ті гроші, скажемо, не дурячи читача, ніколи ніким, і це навіки, знайдені по-справжньому не будуть, бо і їх треба тлумачити не як речову сутність, а радше як символ. Скажу, що сама собою історія не хитра, і її легко можна було закінчити, а отже, вичерпати: ті гроші могла забрати згадана слюсарка Сакуниха, як це здогадувався Омелько Костюченко, або ж її син Іван із нею у спілці, а міг би їх переховати й сам Омелько, відтак остаточного сховку не виказати (що й запідозрив пан возний), їх могла б вистежити й Омельянова Костюченчиха, друга Омелькова жінка, а Несторова мачуха; міг підглянути за батьком, а потім викопати сам Нестор і десь пильно заховати; зрештою, їх міг забрати і хтось цілком не задіяний у цій розповіді, і коли б ми про те довідалися, то з того притчею наша історія не стала б.

Це з одного боку. З другого ж, людина відзначається непогамованою пристрастю до розгадування таємниць і деякі й справді розгадує, придумавши отого афоризма, що немає таємного, котре б не стало явним, але загалом таємниці розгадуються не через те, що такі мудрі розгадані загадок, а через випадок чи виказ самих носіїв таємниць. Саме тому пан возний і забрав до секвестру Омелька, щоб видобути з нього зізнання. Його катували, але й під тортурами він нічого не виповів, весь час кажучи, навіть божачись, що таки не відає, хто забрав ті гроші, – може, воно так і було. Дивніше сталося потім: із секвестру Омелько втік, отже, знову викликав у розшуковців його таємниці підозру щодо себе. Одначе втік він не кудись, а таки додому, щоб виконати, як признався потім, деякі свої зобов’язання. Отож перше, що вчинив: дав добрячого лупня власному сину Нестору, тобто вчинив те, чого Нестор од нього твердо сподівався, щоб не було порушено в їхній родині батьківського авторитету. Потому Омелько напився, спіймав свою другу жінку Явдоху Костюченчиху і випарив її так само гаряче, як і сина, вона ледве видерлася з його рук, залишивши між його пальців немало свого волосся, а вже тоді побігла до вряду, і панове врядні не витратили багато труду, щоб утікача зловити, що й було учинено. Мені ж, авторові цієї повісті, цей момент видається трохи непевний, а чому, читач зрозуміє далі: Явдоха Костюченчиха не була із тих жінок, котрі дозволяють себе бити. Однак життя, як я казав, викидує й не такі колінця, отож не дуже над тим застановлятимемося. Омелька знову приставили до секвестру, де він заявив, що загалом нікуди тікати не збирався (і справді: лежав п’яний серед двору на густому моріжку й хропів так, що коли б це було вночі, то зорі б на нього сипалися, а так коливалося тільки над головою листя, а впасти те листя не падало – була-бо весна, листя тільки проросло, отож міцно гілок трималося); панове врядні могли й самі в цьому переконатися. Отож знайшли його, не дуже й шукаючи, вилили на чорну, аж синю його чуприну цебра води, витягнутої насвіжо з криниці, привели втікача до тями і без проблем, мокрого й охлялого, повели до в’язнення шопного. А перед тим, як його зачинили, Омелько пояснив свою поведінку досить просто, що цілком задовольнило панів розшуковців:

– Я, панове врядні, змучений тортурами і в’язненням, а що справді не відаю, де поділися ті чортові гроші, то скоро ви мене із секвестру не випустили б. І я, коли сказати по правді, злякався, що тут у вас помру. А злякався, бо не виконав того, що мусив конче, а саме: обіцянки синові віддати йому за непошанування батька, бо назвав мене привселюдно брехуном, також і своїй, вибачте на слові, сатані мав відміряти належне, бо в біді моїй позлораділа, а це все одно, що посміялася; а баби, панове врядні, самі знаєте, такі: дозволь їм таке вчинити раз, то не оберешся. І я, панове врядні, готовий теперечки тут у вас померти, бо совість у мене чиста.

Саме така розумна відповідь і виправдання сподобалися панам урядним, а це спричинилося до того, що Омелька вдруге не катували, про гроші більше не питали, а зачинили у шопнім в’язненні, протримали там якийсь час, а розмислившись, відпустили його на волю, бо жодних інших хвостів до тих зниклих грошей за цей час не віднайшлося, тож не вік же тримати в’язня в шопі, адже його там і годувати, й доглядати треба. Через це Омелько Костюченко знову побачив світ Божий і зміг із нього помилуватися, скільки бажав, а на той час уже й літо кінчалося.

Перепрошую читача, що змушений вклинюватись у нормальну белетристичну розповідь своїми розмислами, може, й недолугими, але я їх ще не закінчив, а без них ані мені, ані читачеві цієї історії таки не збагнути. Тому тих, котрі не люблять подібного слововиливу, прошу перегорнути ті сторінки тут і далі, котрі будуть подані курсивом, саму історію можна прочитати й без них.

«Закон зла, – любив казати один мій знайомий старий відлюдник, не з того давнього часу, а теперішній, – як маховиком, крутять у світі дві сили: гроші та жінки. Отож, коли бажаєш позбутися житейської марноти, відречися від того й того».

Старий жонофоб, а може, й мізантроп, можливо, трохи й пересолив, бо немає жодного явища однозначного, але хвіст до істини тут є. Візьмемо до прикладу «Слово Данила Заточника» – и, ей чудовий поклик волаючого в пустелі. Поет жив десь у кінці XII чи на початку XIII століття. Саме він сказав, що серце розумного кріпиться красою та мудрістю: мудрість – це чоловіче начало, а краса – жіноче; отож, не можучи їх поєднати, цих начал, прадавній поет вигукнув із розпачем: «Розбив я їх зозла, як давні розбивали немовлят об камінь». Зловив, читачу, те слово: «зозла». Відтак тут діяв закон зла. Мудрість же поет поєднував не з багатством, тобто грішми, а з убогістю.

Про те, що гроші обертали в усі віки махиною зла, багато говорити не потрібно, про це досить сказано ще в Біблії: «Корінь зла – то грошолюбство» (І до Тимофія, VI – 10), – це кожен знає й признає, але чому жінку – оце втілення краси, ніжності, материнства, тобто життя творительку, цю охоронницю домашнього вогнища, традицій, ритуалів, звичаїв (я міг би нашукати й дописати ще й більше позитивних епітетів), – чому її називають вичадом пекельним і однією з головних побудниць світового зла? Згадаю знову-таки Данила Заточника: «Що таке жона погана? Корчмарка непевна, перекупка (гадаю, читач розуміє, що ці слова тут подано в переносному значенні – В.Ш.). Що таке жона погана? Мирська колотнеча, засліплення розуму, початок всілякій злобі (бачиш, читачу, і тут це саме, що сказав мій знайомий старий відлюдник із століття XX – го – В.Ш.), у церкві бісівській митниця, поборниця гріха, завада спасінню». Зважмо, читачу, ці слова сказав не понурий чернець, який закопав себе в землю, а юнак, повний вогню, але, очевидно, достатньо діткнений вогняним мечем якоїсь воїтельки із жіночого племені. Жахливі, скажемо, речі. Але ще цитатку: «Якщо котрийсь муж, дивлячись на красу жони своєї і слухаючи її слів улесливих, починає їй віри йняти, то буде проклятий». Загалом, навіть апостол Павло нарікав, що нелегко знайти добру жону, а «погана жона – люта печаль і руїна домові. Хробацтво дерево тлить, а погана жона мужа свойого дім губить. Залізо переплавиш, а поганої жони не навчиш». Отакі рефлексії мав чоловік у XII столітті.

Перейдімо у століття XVIІ-те. Мудрець і вишуканий поет, правда, людина духовного чину, архієпископ Лазар Баранович до власного вірша «На Венеру осторога» поставив такого епіграфа: «Не дивися на панну, щоб не зблід од її краси, не піддавайся душею своєю в чомусь розпутницям, щоб не втратив своєї спадщини». А далі з розпачем говорить, що й мудрі з мудрих, сильні з сильних, царі Давид та Соломон та богатир Самсон – всі були подолані жінками, відтак у них «сила вся пропала». Зваж на цю позицію, читачу, адже йдеться тут не про любов, а про війну віковічну, яка тягнеться від початку людства, – війну статей.

Другий книжник, Симеон Полоцький, у вірші «Одруження» говорить про те, що коли мудрий захоче жінку собі взяти, то «здобуде собі мудрість марноту пізнати, – не зможе над книжками подовги сидіти, віддалить од них жінка», а в іншому вірші «Жона» оповідає про дивну здатність білих голів (так тоді звали жінок) відплачувати чоловікам за кохання до них злом, навіть смертю. Ось ці слова, вони для нас вельми цікаві, бо прямо стосуються нашої повісті:

 
Якщо їй дім довіриш – дурити візьметься,
А тільки не довіриш, з образою дметься,
Тебе так зненавидить вона без причини,
Що й дім увесь до сварки розбудить щоднини,
Ну, а коли не зможеш її примирити,
Дерзне і смерть для тебе вона сотворити.
 

Але не томитиму тебе, шановний читачу, антижіночими рефлексіями наших предків; до речі, не статтю ж я пишу, а художній твір, отож нехудожня мова чи не зіпсує його? Але дещо нам треба разом збагнути, інакше й історія ця ні до чого. На дві речі вкажу: поет з XII століття і поети із століття XVII чомусь думають і оцінюють жінку однаково. Чому? До речі, я міг би нашукати подібних цитат достатньо і в мислительних потугах чоловіків й пізнішого, й ранішого часу. Звідкіля ж така однодушність? Таж очевидно: з живої житейської практики. Друга річ, на яку мушу звернути увагу. Наш герой, простий собі чоловік із початку XVIII століття, не книжник, що тільки й знає, що сліпати над сторінками і дзьобати із них зерно літер чи істин, чомусь думав про жінок цілком в унісон із тими мудрагелями, хіба, може, не так вишукано, а грубше – прочитай, читачу, попередні сторінки і в тому переконаєшся. Але вражає мене не те, а те, чому той бідаха Омелько, так вороже ставлячись до білоголового племені, після смерті першої жінки не заспокоївся у вдівстві, а взяв собі ще й другу, ще гіршу першої. Гадаю, тут може відбитися річ елементарна: відвічний антагонізм двох різнозаряджених полюсів людського буття. Очевидячки, його й створено Богом як великим і незбагненним інженером, аби через цю різнозарядність витворювалася енергія, згадаймо фізичний закон електрики, оті плюс та мінус, які і створюють, єднаючись і відштовхуючись водночас, світло й крутять різні махини. Отож, за Господнім замислом, чоловік – плюсова істота, а жінка – мінусова, відтак від цього з’єднання та відштовхнення й крутиться на землі людська махина, створюються рух та світло, а це значить: життя продовжується у безчасся. Тож питається у задачці для учнів п’ятого, чи шостого, чи сьомого класу: це закон зла чи закон добра? І чи ці два закони не один і той же? А може, й вони в цьому світі як плюс та мінус?

Розділ V

Як насправді й чому загинув Омелько Костюченко, очевидячки, також навіки залишиться у таємниці, чи, як люди любили колись казати, «у віданні Божому». Річ у тім, що про ту смерть ув актах 1713 року збереглася тільки розповідь однієї особи, самої вбивниці Явдохи Омельянової Костюченчихи, бо навіть Нестор, син убитого, не міг про те нічого оповісти, а в його чесності панове врядні могли вже переконатися. Нестор тоді спав у хаті твердим сном, бо лягає рано, а коли спить, то громи гриміть, і гармати стріляйте, і на вуха йому горлайте, торсайте й будіть, а Нестор таки не прокинеться. Мачуха, розповів панам урядним Нестор, навіть проробляла у присутності батька, він же йому про це й оповів, з ним усілякі штуки, щоб при потребі збудити: торсала його, намагалася посадити, тягла з ліжка, гукала на вухо, била по щоках, заламувала руку чи ногу, смикала за волосся, обливала холодною водою, колола шилом чи голкою, навіть брала жарину й припікала – і нічого з того не виходило, Нестор спав як убитий і нічого не відчував. Але мачуха, сказав хлопець, таки добрала способу, як його збудити: взяла якось щипці, захопила в носі одну чи кілька волосин і вирвала їх, а в батька й сина Костюченків, як ми вже описували, була спільна особливість: із носів у них густо перло волосся – отоді Нестор і прокинувся, а пізніше мачуха тільки цього способу до нього й заживала. Я б, може, не застановлявся так докладно над описом цих мордувань над сплячим хлопцем, але це певним чином вістить про нахили й характер Омельянової Костюченчихи – була це жінка твердого заповзяття і несхитна в своїх домаганнях, незважаючи на позірну утлість та лагідність, а ще й тихий та ніжний, правда, зі зламами, голос.

Таким чином, Нестор про те, що сталося з батьком, оповісти не зміг нічого, не міг навіть пояснити, чому батько, бувши присутній під час мачушиних тортур над ним сонним, дозволяв їй те чинити: очевидячки, батькові було просто цікаво: розбудить мачуха його «вилупка» й «недолупка» чи ж ні, а може, вони з батьком щодо цього закладалися – це також навіки залишиться «у Божому віданні».

Ніхто з опитаних паном возним сусідів, у тому числі й пай писар Григорій та його родина, у той вечір чи ніч нічого не бачили ані чули: очевидно, вбивниця для свого дійства вибрала саме того момента, коли всі засинають першим твердим сном після того, як чоловіки зсунуться із своїх жінок, але не чинитимемо марних здогадів, вони завжди довільні, тим більше, що твердо засинають після тих маніпуляцій здебільшого чоловіки, а не жінки, і то з простої причини: чоловіки задовольняються, а жінки таки не завжди і то часто не завжди. Факт той, що єдина людина, котра бачила все, що сталося, таки була лишень та, що дійство вчинила, отже, маємо тільки голу версію вбивства, цілком суб’єктивну, відтак навряд чи правдиву.

До вряду про це смертезабиття подав донесення Омельковий брат Тодось Костюченко, і воно для витворення Явдошиного образу має своє значення, хоча увіч написане з упередженням до цієї білої голови, що й зрозуміло. Перше надзвичайно цікаве, що зголосив Тодось: Омелькова жінка, а з дому вона була Явдоха Щербанівна, тобто з роду Щербанів, так само, як і Омелько, одружилася вдруге, а першого свого чоловіка Максима Бреуса начебто зачавила, за що, коли Максима ховали, була прив’язана, за судовим вироком, за шию до труни і в такий спосіб щасливо провела свого укоханого вибранця на той світ. (Запитання в задачи,і для учнів усіх класів: чи Омелько Костюченко, одружуючись із Явдохою, того не знав? Таж певне знав, коли знав його брат, він братові те й оповів, інакше ця інформація навряд чи стала б йому відома). Тоді Явдоха жила, однак, не в Житомирі, а в близькому до нього Черняхові, а сама вона із ще ближчого, правда, з іншого боку, Троянова, через що панові возному довелося з’їздити для звідів туди й туди – про розслід цієї поїзки оповімо далі. Той-таки Тодось заявив, що, ще живучи в Троянові, вона, Явдоха, на Вовчих горах побила дрюком троянівського-таки жителя, а як його на ім’я та прозвання, не відає, – про це вона сама розповіла Омельку Костюченку, а Омелько йому, своєму братові. (Цей факт підтверджує, що про минуле своєї другої жінки та про її подвиги Омелько добре знав, сумнівів тут нема жодних). Бувши ж за Омельком, часто бувало, била й самого Омелька, хоча він здоровенний драб – воза міг підняти, а вона мала й на позір нікчемна, – про це Тодосеві брат так само якось оповідав, але як саме вона те чинила, розповісти не захотів, через що він, Тодось, гадає, що підсипала йому якесь трутне чи дурманне зілля, а коли він западав у запамороку, тоді й лупила, як хотіла. (Заради справедливості додам від себе: із фактів, поданих вище, знаємо, що немало бив Явдоху Щербанівну й сам Омелько, отже, в цьому то була два чоботи пара). Але чи конче труїла чи дурманила Явдоха свого коханого, Тодось достеменне не відав і заприсягтися на тому не міг, але знає, що троянівських жінок звуть «стародавніми відьмами», отож коли хтось із житомирських білоголових хоче дістати чи труйне, чи морочне, чи любасне, чи приворотне, помічне, охоронне чи й чародійне зілля, то йдуть туди й там те зілля купують, часто собі на голову, на Тодосеву думку, – про це в Житомирі не тільки панове врядні, але й кожна дитина знає, а чоловіки з того Троянова всі злодії. А ще Тодось Костюченко заявив, що Омелько після того, як вийшов із секвестру, із жалю за те, що хтось забрав його золото, тобто скарба, що його знайшли син його Нестор та Іван Сакуненко, почав надмірно вживати гарячі трунки і заливати ними печаль, яка найбільше допікала йому ввечері, саме тоді, коли сонце сідає на горба, котрий над Кам’янкою. Цілий день Омелько, звістив Тодось, кріпився, а тільки сонце сідало на горба, з його братом починало діятися щось несамовите: спершу бігав по дворі, як оглашенний чи як це буває у тих, котрі на ніч стають вовкулаками, але він, Омелько, оповів Тодось, вовкулакою не ставав, це вислідив, а біг до шинку Гершка Гайнезера або ж до шинку Марини Пензлихи і там напивався. А може, опісля, після Явдошиних чар, тим вовкулакою і ставав, але Тодось того не відає, бо вночі за братом не стежив, а тільки так, часом, знічев’я ввечері, отож щодо того заприсягтися не може.

(Цей момент звертає увагу: Тодось, з усього видно, був людиною, яка цікавиться марновірними речами: демонологічними перетвореннями, відьмами, чаруванням, зільництвом і всяким таким, отже, й сам був не без темноти в душі. Окрім того, маємо живе свідчення, що він за братом часом стежив, отож питання в задачці: чи не мав і він певного стосунку до зниклого скарба? Але на це запитання відповіді ніхто не дав, бо ніхто його тоді не ставив, отож воно провисає без відповіді і в нашій повісті).

Тодось сповістив ще й те, що Явдоха зналася з відомою всім на їхньому передмісті бабою Пуцею і часто до неї бігала, а за чим, то це могла б сказати хіба баба Пуця, коли б її взяти до тортур. Через це приятелювання всі на вулиці Явдоху трохи побоювалися, побоювався і він, Тодось, отож часто йому бувало боязко й до брата заходити. У той же вечір, оповістив Тодось, він хотів зайти до брата за ділом, і це було саме тоді, коли сонце мало сісти на горба, котрий над Кам’янкою, а він, Тодось, із легковажності спершу про те забув чи не подумав, отож застав брата, коли той бігав по двору, як оглашенний. А вона, Явдоха, стояла неподалік і щось наказувала. Відтак Омелько раптом зупинився, і зняв із себе сорочку, та й віддав її Явдосі, а чому він так учинив, Тодось не відає, однак гадає, що Явдоха не хотіла, щоб він ту сорочку пропивав у шинку. Він, Тодось, саме підійшов до хвіртки, коли ж почув, як Явдоха голосно й чітко сказала, і в правдивості свого виказу він, Тодось, може заприсягтися:

Отямся й не казись, Омельку, бо, либонь, тобі чи мені на світі не бути.

Тодось відтак на очі їм не показувався, бачачи їх у сварці, а тихцем-хильцем подався попід парканами геть. Однак саме ці слова, звістив Тодось, примусили його подати до вряду це донесення, аби його було записано, бо він цілком упевнений, що вбивство сталося не від кого іншого, тільки від братової його, означеної Явдохи Щербанівни, а за братом його Костюченчихи, яка до цього була Максимова Бреусиха.

(Тут згадано загадкову, але всім тоді відому бабу Пуцю. Йдеться про знамениту житомирську відьму, яка, за переконанням пожильців заплутаних житомирських завулків, така ж безсмертна, як не менш відомий Марко Проклятий; я спробував цю особу описати, принаймні зафіксував її існування в XVI столітті – в повісті «Розсічене коло», написаній також на основі судових актів, і в серії сучасних оповідань «Вулиця. Житомирські оповіді»).

Отож перш, ніж пан возний поїхав до Черняхова та Троянова, де раніше жила Явдоха, її приведено й поставлено перед магістратський суд, де вона показала, а потім після трикратного катування підтвердила (катування ж знесла без жодного крику чи плачу, а тільки сміялася; до речі, про те, що деякі жінки під час тортур не кричать і плачуть, а сміються, оповідається і в літописі Самійла Величка; Іван Франка, розглядаючи це місце, вважав, що таке фізіологічне явище може бути у старих баб, однак Явдоха ще старою не була, а лишень літньою, та й то не дуже), що вона справді вийшла заміж за черняхівського жителя Максима Бреуса, який приїхав був до Троянова за своїм ділом, там її і зустрів, вподобав і прислав старостів, яким ані вона, ані батьки її Щербані не відмовили, тож переїхала жити до Черняхова, де вони поселились у хаті разом із батьками Бреусовими, а що скоро та хата згоріла, бо запалилася сажа у комині (знову задачка: чи не допомогла тій сажі запалитися сама Явдоха, адже жила із свекрухою, а це далеко не погідні стосунки, отож цілком закономірно Явдоха могла запрагнути жити окремо, але це питання в судових актах не було поставлене, тому не шукатимемо на нього відповіді й ми, немає для його розв'язання жодних даних). Отож вони перейшли жити в сусіди до черняхівського жителя Івана Журавля, і, живучи в тій Журавлевій хаті, її чоловік Максим Бреус захворів і тяжко прохворів шість місяців, так що вже й сам їсти добре не міг, отож вона годувала його ложкою, бо сам таки неспроможний був. Вона, Явдоха, доглядала його невсипуще, ночей недосипаючи, але в тій хворобі, сповістила Явдоха Щербанівна, тоді Бреусиха, її чоловікові Максиму параліж руку й ногу відняв, отож із тієї хороби він і не видужав та й помер справжньою смертю, сповіданий, отже, не задушений, – те може підтвердити її тодішня господиня Ганна Журавлиха, бо то сталося на її очах, а також священик черняхівський отець Атанасій, в якого її перший чоловік Максим Бреус перед смертю був на сповіді. Одначе, коли той її страждалець віддав Богу душу, черняхівський війт наклепав на неї, Щербанівну, ніби вона того свого бідолашку задавила, отож і велів її прив’язати за шию до домовини, в якій лежало мертве тіло її чоловіка Бреуса, воловодом, поки покійного допровадили до ями.

В актах написано, що при цьому вона плакала, отже, я певний, що розповідала це Явдоха Костюченчиха теплим і ніжним голосом, сльози крапали їй із очей, хоч коли її тортували (пам’ятаєш, читачу), жодної сльозини на око не вибилося, тепер же вона заплакала, ніби бачила, і я певен, що таки бачила, оту сумну картину: рухається похоронна процесія, а за труною – всі родичі Максимові і всі сусіди, а вона, Явдоха, прив’язана на воловоді, як псиця, – мусила витерпіти і того наклепа, й ту ганьбу, а все тому, сказала Явдоха, що той обіясник, отой невшетечник війт і раніше, ще коли Максим Бреус хворів, почав її, Явдохи, домагатися нечестиво, але вона на бридкі підшепти не спокусилася, та ще й одного разу добре його попобила, бо дуже настирливий став. А як тіло в яму спустили, то її, Явдоху, вільною вчинили, а відпустити звелів той-таки наклепник та обіясник лихий війт, якому вона тієї ганьби довіку не забуде.

– Постривай, Явдохо, – мовив магістратський суддя. – Оце сказала: коли тебе домагався, попобила його. Як же могла побити здорового чоловіка, жінкою бувши, та ще й такою хирлявою й малою?