Текст книги "Біс плоті"

Автор книги: Валерий Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 27 страниц)

Розділ II

Любив дивитися, як сідає сонце, тоді його охоплював чудовий, меланхолійний настрій: не хотілося й пальцем кивнути, і тіло застигало десь так, як і оте непомірне побільшене сонце. Не раз і не десять, відчуваючи наближення цього менту, Климентій відшуковував затишну місцину, відслонену до заходу: чи був це ґанок школи, як сьогодні, чи горбок, чи лава в саду, чи придорожній камінь, – сідав обличчям до сонця й дивився, як химерно й гарно міняться вечорові барви. Сьогодні сидів-таки на ґанку школи, де зупинився, не мав клопотів із тілом, був-бо ситий ще від того пишного сніданку, бо жінки, бачачи, як долягає вареників, замовляли одна за одною шинкарці ще і ще, захоплено дивлячись, як панотець із тим вправляється, а він чинив це справно, бо тут, у школі, як на татарському полі: є де сісти, а нічого з’їсти, а ївши – не ївши, лягай спати. Отож, коли траплялася оказія, він її не минав, тим більше, що в жінок його заповзятливість до ложки чомусь викликала непідробне захоплення. Отож і тепер, під вечір, відчував приємну ситість, а заходом міг безбурно помилуватися – таки не грали йому кишки марша. Отож сидів і дивився на гру вечорового неба, і йому, відповідно до барвних переливів, грала душа. При тому думав про незавидну долю мандрованого ченця, який волочиться по школах чи корчмах, і це правду сказав жіночкам: в нього є щодо таких осудний вірш, бо хоча й сам був мандрованцем, але подібних собі засуджував, навіть радив не давати їм милостини, але всюди гідно частувати киями, адже не хочуть мати в монастирях послушання і для свого спасіння терпіти. Не один такий волочиться цілий вік, аж доки не простягне ніг десь у школі або в корчемному домі, – тоді його й закопують, як пса, десь на гнойовищі, особливо такого, який крутить із шинкарками і чинить усілякі комедії, приносячи неславу і монастирям, і чесним законникам. Отож мандрованих ченців, думав Климентій, і годиться мати за нецнотливих синів та преокаянних, бо живуть, як правдешні гультяї, і служать у своїх мандрівках бісу, через що й говорять людям усілякі брехні, адже вільно псові й на Бога брехати. Чи ж не такий, зрештою, і він, Климентій? А не такий, і це він правду сказав жіночкам, бо не гультяйство повело його в світ, а місія.

Сонце на заході в цей час зайшло за невелику хмарку, яка переїдала його, ніби літеру фіту, і від того раптом засвітилися ті, що розсипалися навдокіл, яскравим малиновим багрянцем. І справді, він, Климентій, ніколи не ночував у корчмах, у школі – так, або впрохувався до священика, або до простих чесних людей, і мандрує не з бісом укупі, а таки з Богом, бо не тільки дякує за ялмужну, тобто милостину, людям добрим, але й молиться за них, і таки справді молиться. І місія його в тому, що людей навчає не до зла, а до добра. Отже, чинить не бісівське, а Боже діло. Зрештою, і в мандри подався не тому, що був у монастирях свавільний та непокірний (хоча коли казати по правді, то й честі там ніколи не зазнавав), а таки з Божої волі. Бо якось, дивлячись отак, як сьогодні, на захід сонця, він заснув чи втрапив у короткочасне забуття, і тут до нього з’явився янгол у білій одежі, із золотим жезлом і з золотим довгим волоссям, голова якого світилася, ніби те ж таки сонце.

– Климентію, – сказав солодким жіночим голосом, – чиниш гріха!

Тоді непокірно жахнувся Климентій у тому видженні чи забутті.

– Який мій гріх, Господи? – спитав самими вустами.

– Чи ж не велів, Климентію, Христос не закопувати таланта, як про це вістить святий Матвій? – спитав янгол,

– Так, Господи, – мовив Климентій. – Це він звістив притчею про таланти.

– І що ж звістив, Климентію, повтори? – спитав високим голосом янгол.

– Звістив таке, – відповів Климентій. – Кожному, хто має, дасться йому й додасться, хто ж не має – забереться від нього й те, що він має.

– А що сказав про того, котрий закопав таланта? – спитав янгол.

– Раба непотрібного, – прошепотів Климентій, – вкиньте до зовнішньої темряви – буде плач там і скрегіт зубів.

– Усе ти знаєш, Климентію, чому ж живеш у монастирі цьому, як раб непотрібний, коли маєш таланта? – спитав янгол.

– Молю в Бога спасіння собі, – злякано відказав Климентій. – А талант мій, чи ж він кому потрібний?

– Коли Бог дав, то Богу потрібен, – заявив янгол. – Іди в люди і множ свого таланта на десять.

Ось чому Климентій став мандрованим ченцем, але не гультяєм, ось чому покинув монастирське життя, а не втік звідти свавільно, де хоча й невільно й важко жилося, але голодний не сидів. Ось чому рушив у світ, адже місія його навчати й проповідувати божественним словом, яке і є його талантом, хоч живеться йому куди важче, як у монастирі, таж-бо терпить долю ченця-гультяя, але, на відміну, несе в серці Бога і його слово. Отож і ходить він, ієромонах Климентій Зіновіїв, по світу, забредаючи часом і в далекі краї, але зле не туляється; вряди-годи й до монастиря котрогось пристане і пробуде там від ласки старших, бо, коли сказати правду, не було б йому віщого голосу, сидів би і жив стокрот на одному місці і служив би у святій обителі, аби догодити Господу, й через його поміч усі гріхи свої віддалив би від себе, щоб дістати блаженство в цей вік і у вік майбутній; в монастирі, як не буває тяжко, але там Бог ченця боронить, не так, як на дорогах і під чужими дахами.

Отаке думав Климентій, дивлячись на захід сонця, і заглибивсь у свої думки та й не помітив, що до нього підійшла ота старша жінка, котра була в тій жіночій громаді, яка сьогодні понеділкувала. Вона ж постояла якийсь час, а що Климентій і оком в її бік не повів, кашлянула, аби привернути до себе увагу. Але й того покашлювання не почув – весь ніби перелився в дивну, мінливу гру барв, яка й витворювала в його душі дивні божественні звуки. Вуста при цьому ворушилися, бо в ньому починали народжуватися слова, випливаючи з глибини єства і прикладаючись одне до одного, достосовуючись до ритму отієї музики, що виникала в ньому, адже не раз не тільки вірші творив, але й пісні. Жінка ж гадала, що він молиться, тому не сміла перешкоджати, а покірно стояла, надчікуючи, поки Божий чоловік зверне на неї увагу, а щоб це сталося швидше, переминалася з ноги на ногу, покашлювала й часом рукою змахувала. Він же сидів загаданий і занурений у себе, адже виходили з нього слова, як білі вівці, чи робилися білими яйцями-райцями, що тулилися одне біля одного, мов зуби, чи нанизувалися на нитку його розмислу, наче коштовні камінці – смарагд чи перла, і коли наповнювалася одна нитка, починав низати другу. Жінка вже втомилася чекати, тому не втерпіла й тихо його гукнула:

– Панотче, чи ж ви молитеся?

– Га? – стрепенувся Климентій, злякано дивлячись на прояву перед собою. – Чого тобі?

– Та маю, панотче, до вас розмову, коли й справді, як говориш, Божий ти чоловік. Тільки таку розмову, щоб про неї ніхто в містечку не знав. Чи ж у школі хто є?

– Нікого, – мовив Климентій, уже отямившись. – По жебрах розбрелися на честь понеділкування.

– Через це до вас і прийшла, – сказала жінка, – бо наш панотець помочі мені дати не зміг.

Климентій придивився до неї.

– Це ти гуляла вранці з жінками в корчемному дворі? – спитав строго.

– Таж я, – відповіла жінка. – Звуся Пелагія. Дім мій чесний та поважний, бо муж мій міський отаман. Але біда в нас поселилася, ой, панотче, біда!

– Яка ж біда?

Тоді жінка озирнулася на всі боки, чи хто не підслуховує, і приступила ближче.

– Але ж чи справді ти Божий чоловік, чи, мо’ який гультяй-чернець, що шаландається?

– Могла переконатися, коли повчав научительними віршами, – ще строгіше мовив Климентій.

Жінка зітхнула.

– Тому я до вас, панотче, й прийшла. Але діло таке невшетне, що соромно тобі, чоловікові, й говорити.

– Вже повідав, жінко, – різко мовив Климентій, – не чоловік я, коли ношу цю мантію, а уподібнений янголу, а янголи, як знаєш, безплотні є.

Тоді жінка понурилася, помовчала, а відтак почала погідним, розміреним голосом розповідати:

– Маю, панотче, дочку юну, яка, вибачайте на слові, аж так пойнята плотською пристрастю, що місця собі не знаходить. Призналася, що, коли якийсь чоловік до неї наближається, почина труситися вся і млоїтися і, коли б хтось поманив її, без роздуми за ним би пішла і дозволила б чинити з собою все, що тому заманеться. І вістить: чим далі, тим більше хороба ота її уража, і нема більше сили терпіти. Отоді й пішла до нашого панотця, він спробував молитвою відігнати від неї біса й молебень за неї в церкві довгий учинив. Але не допомогло нічого. Вже переконувала її із плачем, щоб терпіла війну тіла заради Христа і його любові і щоб мертвила, як то кажуть, тіло своє соромом та цнотою, але не змогла її переконати. І вже почала вона говорити, панотче, що з дому утече і першому, хто на неї посягне, себе відасть. Такий сором мені, що місця не знаходжу, а жениха, щоб одружити її, нема. Тобто він є, але пішов у похід, бо козацького стану, і вони з моєю дочкою полюбилися, але як пішов, то й пропав. А люди вже щось дочули, і ніхто не йде із сватанням, хоч ми й заможні, й поважні і хоча робила щодо того заходи. Отож про неї вже слава лиха починає йти, а це мені гірше, панотче, ножа. Сказав панотець наш, що, не до слова мовити, біс плоті в неї поселився, але не знає добре, як його проганяти, через що прирадив піти до київських ченців, котрі в печерах живуть, але до Києва далеко і боюся, щоб не зогрішила в дорозі, навіть коли б і я з нею пішла, бо, каже, несила їй терпіти: або віддатися має, або помре – терзає її непомірно.

Тоді задумався Климентій, а вона стояла, і вже й сльози почали текти їй по лицях.

– Допоможіть, отче, коли й справді Божий чоловік! Я вже оддячу, як зможу!

– Нелегка річ! – сказав Климентій. – Ходімо до вашого панотця, може, в нього є требник – там написано, як це треба робити.

– Коли б була в нього така книжка, – мудро сказала жінка, – то й сам того біса б прогнав. Казав, що знає про ту книжку, і, коли б була, каже, то прогнав би, як це записано і за правилом, але робив по-своєму, і нічого з того не вийшло.

– Я ту книгу читав, – мовив задумано Климентій, – але не відаю, чи все в голові залишилося.

– Тоді, може, Господь допоможе й послухає твоїх молитов, – сказала жінка, – бо нашого панотця не послухав. Тільки Богом заклинаю: щоб ніхто того в містечку не знав! Прийдіть, панотче, для дійства вночі, коли всі сплять.

– Ніч для біса найдогідніша пора, – сказав Климентій, – чи ж поборю його? Можна було б зараз піти, але перед цим приготуватися треба й вимолитися. Ліпше прийду вранці: на початку дня Господь милостивіший, бо кладе перед людьми нове світло для витвору добрих діл. Як тебе звати, жінко, й де живеш?

– Казала вже тобі: Пелагія я, а живу за три хати від корчми. Виглядатиму вас, панотче.

– Гаразд! – сказав гостро Климентій. – А тепер іди й не заважай мені молитися. За тебе й твою дочку.

– Тільки ж, панотче, щоб ніхто не знав!

– Дідьчая мати видала, що сова зайця імала, – буркнув Климентій.

– Що? – не збагнула отаманиха.

– Завернися, бабо, плечима в світ з очима, – грубо сказав Климентій. – Все-бо тобі сказав, і не перебаранчай мені!

І він знову подививсь у небо, намагаючись уловити рештки свого настрою чи музики, чи позганяти білих овець, що порозбредалися по вигоні – слова свої, чи позбирати намистини, що розсипались із нитки, але все розруйнувалося, порвалося, справді, розсипалося. Зрештою, й сонця майже не було, а тільки малий сліпучий кавальчик – крайка за окоємом. Зирнув на жінку, яка віддалялася, вряди-годи на нього озираючись, і раптом подумав: а чи не зустрічалися вони з нею раніше, бозна-коли, але дуже й дуже давно? Зрештою, сплюнув і махнув рукою.

– Ет! – сказав уголос. – Біс не батько, що більше знав. Приніс чорт бабу, тож мале снідання великий мій обід зіпсувало.

Почухмарив волосся під клобуком, очевидно, вже набрався шкільних бліх, і додав:

– Лихо штани поре, але, мовивши слово, треба бути паном. Ет!

Розділ III

Бісів плоті виганяти йому не доводилося, хоча бісів інших кілька разів пробував виганяти, користуючись приписами требника, але тоді книгу мав під рукою. В одному чоловіку біс поселився вовкулацький, і хворий вив, наче вовк, але після здійснення обряду присмирів і вити вовком перестав. І Климентій, здається, побачив, як із рота хворого разом із парою вийшла ніби тінь, що коротко, в минуті, мигнула – ніби темна істота з ріжками, кігтистими крильми й такими ж руками й ногами – й подалась у піднебесся, де їх, певне, товчеться чимало, адже й звуть бісів духами піднебесними. Вдруге лікував оглашенну, яку біс примушував безнастанно бігати, і вона моталася по лісах, лугах, полях, обдираючи з себе одежу, а тоді, втомлена, й вичерпана, й майже гола, бо одежа висіла на ній клаптями, поверталася додому на ніч, а вранці знову починала бігати; її ловили, але піймати не могли. Над нею учинити дійство до кінця він не зміг, бо хоча вночі, коли спала, і зв’язали її кріпко, але тільки почав молитися, як розірвала пута й побігла, й уже на ніч не прийшла, а десь пропала – так він із того села й пішов, її не дочекавшись. Через це не вельми був упевнений, що вдасться справитись і цього разу, через це й хотів іти до священика, щоб ще раз перечитати требника, але то було з його боку й маленьке лукавство: хотів отак забезпечитися на випадок невдачі. Пам’ять же мав чудову, тож, коли щось читав, те навіки залишалось у ньому. Відтак досить було заплющитися, як перед очима поставали друковані чи писані сторінки, і міг із тих сторінок вільно собі читати, отож і читав при нагоді, але з часом літери блідішали, вицвітали, й приходив момент, коли пропадали зовсім – саме тоді, щоб обновити пам’ять, йому й потребувалося перечитати знане й раніше читане.

Невдовзі мали повернутися до школи дяк із школярами, які сьогодні виставляли перед жінками жартівливе дійство, а відтак принести й торби, наповнені їством, що його мало стачити до наступної оказії, – і саме їх він чекав, милуючись на захід і складаючи нові вірші. Але отаманиха й справді порушила його спокій, отож відчув потребу усамітнитися, забувши про сподівану вечерю, сісти, щоб ніхто не перебивав, заплющитися й викликати в пам’ять сторінки із Євхологіона, тобто молитвослова чи требника, що має в собі всілякі церковні послідування, які належить знати ієреям. Саму ж книгу було видано у великій чудотворній Лаврі Печерській, року 1646, місяця грудня, 16 дня, як написано на її титулі. Отож Климентій, щоб звірити пам’ять, з’явив перед очі титулку із картинками, що зображали святі таїни – титулка постала перед внутрішнім зором цілком чітко. Тоді відновив сторінку на початку послідування про збавлення від духів нечистих: тут подано гравюру, на якій Ісус Христос виганяв біса із біснуватого, з лівого боку стояли якісь люди, на головах яких танцювали бісики, бісів було повно і в повітрі, і в морі – вилітали із свиней, котрі там потопали, а на заднику – два чоловіки зі списами панічно тікали геть. Картинка стояла перед внутрішнім зором виразно, навіть яскраво, ніби освітлена сонцем, особливо зображення Ісуса Христа, відтак Климентій заспокоївся: можливо, коли допоможе йому Господь, у нього цього разу щось добре й вийде із тією отаманівною.

Вийшов із шкільного двору й помалу рушив у бік річки, де міг би усамітнитись у кущах, ставши на молитву. Але мусив перечекати: вулиця виявилася запруджена худобою, яку гнали два стадники. Климентій приліпився до тину, а повз нього пішли ситі і утомлені корови, важко сопучи й матиляючи рогатими головами. І щось таке чудне із ним причинилося, бо раптово уздрів, що на голові кожної корови між рогами сидить по голій істоті, з лускуватим темнавим тілом, і кожна ота істота так само рогата, а на головах у них, так само, між ріжок, сидять зовсім малі бісенята: і перші, й другі цупко тримаються брудними лапками за роги, перші – за коров’ячі, а другі – за бісячі. А коли корови зводили голови й мукали, то істоти брали покладені між рогів рогові ріжки й сурмили. І тут Климентій виразно почув голоса, сипкого й повзучого, ніби гад виповзав із рота найближчого бісика, а може, то був і справді гад, та й запитав:

– Хочеш, Климентію, подолати нас? Начувайся, щоб біди собі не напитав. Не чіпаємо тебе, не чіпай і нас, ліпше нам розійтися без змагання.

Це видіння було коротке, як проліт швидкого птаха, натомість істоти стали невидимі, а корови йшли та йшли, коротко перегукувалися стадники, а господині повиходили до воріт, щоб відібрати зі стада своїх корів і заходитися біля доїння. Тим часом худоба збила таку куряву, що він, пробираючись попідтинню, вже й світу не бачив. І нараз подумалося йому, що це якесь спитування і що він може й справді щось вирішити: а чи втекти із містечка, адже тут поселилася така кількість бісів, а чи спробувати із ними повоювати. Зрештою, думав поет, воювати з бісами чи ж його діло? Адже янгол, котрий являвся, виразно сказав йому не закопувати таланта та й тільки, а воювати з бісами не велів, власне, нічого про те не говорив. Але ні, він сказав, щоб множити таланта на десять, отож десять справ має чинити: писати вірші – раз; рецитувати їх людям – два; научати – три; приймати сповіді, коли хто бажає, – чотири; співати пісень – п’ять; лікувати хворих у міру сили своєї – шість; допомагати тим, котрі його допомоги потребують, – сім; досконалити при тому й кріпити власного духа – вісім; бути милостивим до своїх гонителів, які женуть його, собак натравлюючи, а часом і б’ють немилосердно, – дев’ять. Отже, десяте діло і є – гонити бісів, бо іншого собі придумати не може.

Слава Богу, стадо пройшло. Але ще довго простував у курявній хмарі і саме в тій хмарі, час од часу чхаючи, протвердив подумки вимоги до ексоркистів, тобто заклинателів, – тих, котрі мають силу супроти нечистих, і ця сила дається, за требником, священикам, читцям, іподияконам, дияконам і презвитерям. Але чин треба чинити не безрозсудно. Правда, в требнику сказано, що подібні речі робляться за зволенням та благословенням начальних, але оскільки Климентій – людина мандрівна і начальних над собою не має, то цей припис можна і опустити. Отож передусім належить звірити себе: чи достойний на такий великий подвиг. Перше, що має остерегти: чи не має гордості та марнославства і до скус цікавості, тобто чи смиренний ти, Климентію? Чи самого себе зневажаєш й відкидаєш і чи пізнаєш недостойність свою, адже не своєю силою маєш діяти, а таки Божою?

Звернув із більшої вулиці в меншу, бо досить наковтався пиляки, і побачив за тином кругле, як гарбуз, з висячими вусами обличчя. Голова була голена і стриміла над високим тином, як горщик, настромлений на кілка. Очі однак у того горщика виявилися примружені й хитрі, а трохи й хижі, ніби стеріг злодія чи гада, що до нього підповзав.

– Чом лазиш, ченче? – густим басом спитала настромлена на кілка голова.

– Чи вийду, пане господарю, – чемно спитав Климентій, – цією вашою вуличкою до річки?

– Це вже шукаєш, чого потягти? – пророкотіла голова. – Ото як спущу псів, то не тільки до річки вийдеш, а й перескочиш через неї, ха-ха! Ану завертай, одкіля прийшов!

«Спитуеш мене, Господи?» – подумав Климентій, зирнувши на небо, але із вулички хутенько завернув і знову пірнув у хмару куряви, де й сказав покірливо:

– Не гнівайся, Господи, на цього темного і скупого, не відає-бо, що чинить, коли неповинних людей обража.

– Оце лазять тут дармоїди, лазять! – бовкав десь збоку від Климентія, наче дзвін, потужний бас. – Робить не хочуть, а тіко й нюшать, де щось поцупить, тьху на вашу голову! Я б цих школярів, наче гнид, повидушував би. Кирпу гнуть, що грамотні, а голота голотою, ще й голотою поганя. До плуга б їх упрягти!

Але Климентій не слухав того бовкання, не до того було. Не мав зважати на дрібниці, адже пробував у стані самоосторог, тобто готував себе до великої виправи, а раз так, мав бути духом урівноважений та й спокійний. Отже, яка друга осторога? Ага, стерегтися сріблолюбства та лихоємства, а за труд свій плати не брати, бо владу над бісом можна взяти тільки без винагороди. Срібла він не мав і не має, хіба який чех упаде при милостині, якого не хочуть брати торгівці, але отаманиха винагороду таки пообіцяла, і він, на жаль, не відказав, що нічого за труд не візьме. Але не сказав, що візьме, отже, все у волі його, і тут він чистий є. Хіба черв’ячка заморить, але прийме це не за винагороду, а як милостину. Дар же Святого Духа не продається за тимчасові ціни.

Усе ще не бачив світу, бо курява як піднялася над дорогою, так і стояла. Але йшов у той бік, де були міські ворота, а за ними, як пам’ятав, напевне має бути річка. Там містечко кінчається, і він зможе усамітнитися, а отже, до решти зосередитися.

Так воно, зрештою, і сталося. Вирвався із хмари, як з пелени морочної, і йому в очі кинувся чудовий краєвид: маленька річечка тонула поміж кулястих верболозів, за нею – засіяне поле, яке вже починало жовтіти, а що сонце вже зайшло, від води починала відходити тепла пара, покриваючи все чарівною тканкою. Климентій сів на березі так, щоб можна було впустити у воду ноги: так завжди чинив, коли втомлювався, і завмер, прочуваючи, як помалу в душу заходить мир. Зуділи навколо комарі, але цера його, мандрівника, засохла й придубіла, тож не могли зашкодити, тож утопив зір між зелень напіврозмитих куль вербового кущовиння та й слухав, як плескає, скидаючись над водою, риба. Було тихо, й повітря ніби перетворилось у кисіль, а ще густішим киселем стала течія, що омивала його чорні від куряви ноги.

Третє, що потрібно і чого належить стерегтися, подумав Климентій, – це не бути у гріху §луду й оскверненним від тілесної нечистоти. Адже мовив Иов: «Сила диявола в його стегнах, його ж міцність у пупі його живота, і над тим диявол має владу, що супротивне розуму і закону Божому, тілом своїм зле володіє, як кінь, що не має розуму».

І тут Климентій Зіновіїв, мандрівний ієромонах і творець научительних віршів, тяжко задумався. Ні, не був битий гріхом блуду, бо ніколи не пізнавав жінки, хіба що в юності закохався, але таємно й безнадійно, бо дівчина, яка його уразила, й не дивилась у його бік, та й не рівня вони з нею були, очевидячки, навіть ніколи й не довідалася про його гаряче почуття. Вона ж йому марилася, приходила у сни в неподобному вигляді, і його плоть уві сні таки набрякала, і чинив із нею, на її заклик та звабу, любодіяння, і вибухав, сонний, ніби на частини розривався, і помирав не раз у ній, що викликало в ньому непомірний жах, коли прокидався, бо гадав, що в ньому поселився-таки біс плоті. Жив тоді у школі і якось, коли ночував у них один мандрівний ієромонах, як це тепер він сам (часом йому нерозумно здається, що був то таки він сам у іншому тілі та часі), сповідався щиро, як людині незнайомій, бо тільки незнайомому панотцеві міг виповісти таку таїну. І той отець, звався він Варсонофій, повів хлопцеві:

– Це, юначе, таки біс плоті в тобі поселився. Коли не хочеш, щоб подолав тебе до решти або ж розчавив, як комаху, задовольнися насправді, не уві сні, тобто пойми жону, і це звільнить тебе, а коли цього не хочеш чи не можеш учинити, піди у ченці й умертвлюй тіло своє, бо то найсильніший із сильних біс, і слабка людина супроти нього.

– А коли б пойняв жону, – спитав тоді наївно хлопець, – то хіба б його прогнав?

– Так, – відповів отець Варсонофій. – Бо в жіночому тілі живе пекельна гарячість, отож біс входить у те пекло й там спалюється. Але не весь, а тільки частково, бо залишає в тілі чоловічому зерно, з якого вилуплюється новий біс, і так триває, доки людина не постаріє і той біс у ній не здохне. Але є в тому, юначе, й велика таїна, бо саме від такого спалювання народжується і зерно людське, з якого виходять діти, батькам на радість та втіху, і це зерно не бісове, а таки Боже, бо в ньому заховано таїну вічності та безсмертя людського. Отож у з’єднанні із жінкою, юначе, – сказав ієромонах Варсонофій, а він мудрий був, – є начало Боже і начало бісівське, а людина має вільну волю їх розпізнати і стати на лівий чи на правий бік. Але саму таїну людині ніколи не пізнати, і саме тут вона найбільше слабка, тож найчастіше втрапляє у ловецькі диявольські мережі.

– А що ж таке любов до жінки? – спитав Климентій, правда, тоді він ще Кирилом звався.

– Це вогонь, у якому згоряє птиця Фенікс, – сказав Варсонофій. – Чи знаєш цю притчу?

І він розповів юнакові притчу про птицю, яка живе у світі, а коли приходить їй час помирати, то кидається у вогонь, спалюється, а натомість із вогню народжується вже в юному тілі, і так триває вічно, що в народженні та смерті – запорука вічності.

І він, тоді ще бувши не Климентієм, а Кирилом, жахнувся на ту розповідь і не знайшов у собі аж стільки сили, щоб піти й конечно пізнати ту таїну на собі й у собі, а вдяг-таки мантію та й став Климентієм, тобто Новою людиною, і відтоді плоть свою, як умів і як навчали його святі отці, мертвив. Але біда в тому, що забути тієї дівчини, яку колись кохав палко й таємно, так і не зміг. Ні, не приходила вже в його умертвленне тіло, не зваблювала, не вмирав у ній, як раніше, але постійно відчував біля себе її присутність: інколи бачив її обличчя в інших дівчатах чи жінках – тоді панічно від них утікав. От і зараз на короткий миг, коли розмовляв із отаманихою, здалося йому, що це теж вона, тим більше, що звалася так само – Пелагія, але миг був і справді короткий, і більше того в отаманисі не примічав, інколи обличчя його давнішньої коханої випливало в пам’яті десь так, як сторінки книг, що їх прочитав, часом відчував, що живе в ньому, як часточка його тіла й духу, коли-не-коли з’являлась у снах, хоча й трималася віддалік і не зваблювала. Але гріхом блуду чи тілесного оскверніння ніколи не хворів, і це таки дало сякий-такий спокій, хоча в глибині душі відав: подолати біса плоті до кінця не зумів. Тому, думаючи зараз про те, що завтра вранці йому доведеться проганяти того біса з незнайомої дівиці, відчув легкий острах, тож, слухаючи, як ніжно покльовують його опущені у воду ноги малі рибки, почав гаряче молитися, аби минув йому той страх, а коли, подумав, отой страх – провіщення Боже, що йому не треба братися аж за таке діло, просив яснішого щодо цього знаку і довго сидів, заплющивши очі, окутаний сутінками, що поволі гусли довкола нього, аж змерзли йому ноги, але того знаку таки не дочекався. Тому встав і вже по холодній вечірній росі подався назад, дорогою обдумуючи інші остороги.

Четверта (мати тверду віру в усіх чинах православно-католицького сповідання східного благочестя) його не турбувала, тут був певний, як і в п’ятій осторозі: щоб мати надію на Божу благодать у ділі, яке має вчинити, аби звільнити Боже створіння від лихого наслання, наступна засторога, щоб допомагати в міру сили ближньому своєму, входила в число десяти його талантів, що їх заповів йому колись янгол, і сумніву тут не мав також.

Щодо сьомої – не все було гаразд. Вимагала, щоб ексоркист, пробуваючи у сердечній скрусі й міцно шкодуючи за гріхи свої, прийняв сповідь в духовного отця свого, а відтак і розрішення. Якось не прийшло йому до голови, бо прихід отаманихи був несподіваний, а йти поночі до священика, який до того ж пробував сам прогнати біса із дівчини і не зміг, була марна справа. Адже коли не міг прогнати, то й сам не був достатньо підготований, а отже, й грішний, а яка рація, подумав Климентій, сповідатись у грішного, і чи визнає Господь таку сповідь за дійсну, і чи не ліпше йому, мандрованому, вдатися, як завжди те чинив, до Господа без посередництва грішної душі: чи ж бо не вислухає його? Окрім того, давні отці, як читав у житіях їхніх, проганяли бісів без сповіді й розрішення для себе, і це їм завжди вдавалося. Що ж до триденного посту перед дійством, то він мав піст вічний, бо вічно голодний, хоча сьогодні вранці й наївся добряче, але м’яса не вживав, а тільки вареники з сиром – не все тут гаразд, але може якось зійти за добре.

Отож Климентій, ще не доходячи до вступу в містечко, уклякнув біля дерева на мокрій од роси траві й почав виказувати гріхи свої, хоча гріхів видимих не чинив.

– Але знаю, Господи, – сказав він, – що існують гріхи, які людина чинить і пізнає, – то видимі, а є й такі, котрі чинить і не пізнає їх, – то невидимі. Видимих не відаю, хоча, може, різке слово кому сказав, хоч би отим жінкам сьогодні й отаманисі, а невидимі відкрий мені, Боже, аби пізнав їх і міг покаятися – до покаяння-бо завжди готовий.

Замовк, удивляючись у неозоре, густо засипане зорями небо, бо саме там мав бути знак, що Господь його почув, його молитви прийняв і розрішення йому дав. І Климентій побачив того видимого знака: одна із зірок зірвалася й стрімко полетіла вниз, відтак і згоріла, розчинившись у просторі.

– Воля твоя хай буде на мені! – сказав голосно Климентій і звівся з колін, відчуваючи тиху благість, схожу на щастя, а коли до нього приходило таке почуття, ставав повний своєї сили, відтак оте ексоркистичне діло міг чинити, хоча обряду самопізнання ще до кінця не відбув. Остаточно мав пізнати готовність до поважного чину після ночі, бо коли сни прийдуть погідні та благочестиві, може заклинати, коли ж нечестиві й блудні, до діла братися не варто, так можна, не приведи Господи, й самому накликати напасть.

І тут Климентій зупинився різко і вдарив себе в лоба.

– Стій, мороко! Але ж я у містечко не потраплю!

І справді, самозаглибившись, не помітив, що таки вийшов за міські ворота і сидів над річкою поза містом, а з настанням темряви ворота, як правило, наглухо зачиняються, і сторожа докликатися не завжди можна; як же докличешся, не захоче впустити, щоб біди від приходня не сталося, може, це моровий, а коли б і пустив, то на ніч господарі спускають псів, які чатують біля своїх обійсть або ж збираються у зграї, – горе тоді тому, кого зустрінуть. До псів же в Климентія, як у людини мандрованої, була особлива нехіть, навіть страх. Отож залишалося одне: знайти копицю сіна, вже ж по сінокосу, і вкластися там на ніч; зрештою, ночувати під відкритим небом йому не первина – чинив так не раз і не сто. Може, це й ліпше, подумав Климентій, бо так уб’є не одного зайця, а таки кількох: по-перше, не муситиме відмовлятися від вечері, якою напевне б його пригостили в школі (а могли б і не гостити), – він же перед дійством має поститися, а нелегко голодному відмовлятися від їжі; по-друге, сумління буде чисте: не сповідався перед чином і не дістав відпусту, бо не було до того жодної можливості; потрете, має пробувати у самопоглибленні та благісних думках, а відтак готуватися до прогнання біса, отже, в усамітненні, а яке може бути усамітнення у школі, де школярі, а особливо дяк, уві сні соплять і харчать, а коли не сплять, то кричать; ні, Господь таки сприяє йому.