Текст книги "Біс плоті"

Автор книги: Валерий Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 27 страниц)

Розділ VI

Отож, ідучи в бік корчми й назираючи дім міського отамана, Климентій вирішив дорогою помолитися отією першою молитвою, яка чиниться над біснуватими:

– Господи Ісусе Христе, – бурмотів він. – Боже наш! Вільною ти страстю і животворною смертю всю силу диявола знищив і державу його зруйнував, рід же людський од мучительства його звільнив і вірних людей собі привласнив, прийми жертву цю собі щодо Тодосії, яку приношу тобі я, недостойний раб твій, і прожени від неї, старанно молюся, вселукаве диявольське дійство, і зроби неушкоджену її від усілякого марення та насилля демонського, ти ж бо є збавитель, лікар і відвідувач душ і тілес наших, і твоя є слава навіки. Амінь.

Ішов вулицею, яка ще зранку не була курною, і йому здавалося, що з-за воріт, хвірток, тинів і з вікон на нього зорять очі міщан, а він завжди відчував, коли на нього хтось дивиться. Отже, дяк мав рацію: все містечко вже знало про те, куди йде й для чого. Пелагія ж надчікувала його за ворітьми, була вбрана по-святковому, пишна, грудаста, але з печальним обличчям. Вона взяла від нього благословення.

– Боялася, панотче, що не прийдете, – сказала. – Ласкаво просимо в дім.

– Чому б мав не прийти? – спитав Климентій.

– Хтось міг би застерегти, – впевнено мовила Пелагія.

– Але хто міг застерегти, – спитав не без підступу, – коли ми змовлялися віч-на-віч? І я нікому про дійство не казав, та й ви також, бо просили про те.

– Бачите, панотче, – сказала Пелагія, – у нашому містечку нічого втаїти не можна: тут і стіни слухають, і дерева, і вікна, і двері. Отож таємно сказане, явним стає, хоч би як не ховались. А бува й гірше: хтось тільки подумав, а про те вже язики плещуть.

Відчинила хвіртку, і Климентій аж призупинився: в дворі було принаймні з двадцятеро чоловіків та жінок, котрі стояли, збившись у барвисту купку, і всі водночас повернули в їхній бік лиця, і ті лиця здалися Климентієві вельми схожі на кам’яні сибілові, котрих бачив у видженні.

– А це що? – тонко вигукнув він. – Чи ж не відаєш, Пелагіє, що при дійстві не має бути сторонніх?

– Ні, не відала, – відказала рівно Пелагія. – Та й як прогнати їх, коли прийшли?

– Геть, геть! – закричав до людей. – Інакше повертаюсь та йду! Не можуть бути при дійстві чужі люди!

Стояв біля хвіртки сердитий і розпашілий, а люди без слова, одне за одним, прослизали повз нього, тільки кидаючи, мов стрілами, поглядами напружених очей. І так стояв, поки не вискочив останній, відтак наказав рвучко:

– Зачиніть хвіртку, і щоб душа мені у двір не ввійшла. Таїнство не може чинитися на базарі.

На ґанку стояв важкий, тілистий чоловік у кунтуші, здоровенних чоботях, під важкою шапкою розпиналося кругле, червоне, як буряк, лице, і два вуса спускалося до коміра, як дві щуки, що схопилися одна в одну щелепами і мертво звісили хвости.

– Це мій чоловік, – прошелестіла за спиною Пелагія. – Він може бути?

– Таж звісно, – сказав Климентій, – бо бісну, може, й тримати потреба буде.

Коло отамана стояла подоба його, тільки з молодим обличчям.

– Це мій син, – мовила Пелагія.

– Він теж може залишитися, – сказав Климентій.

Дав благословення обом, але в хату ще не пішов. Упав на ґанку ниць на лиці своєму й почав вичитувати співно псалома восьмого «Господи, владико наш!» І Пелагія, й отаман зі своїм подобенством гримнули на коліна, аж застогнали дошки, і не в лад почали вторити за ним, бо псалома добре не знали, а підхоплювали слова панотця, як це буває, коли співають півзабуту пісню.

Потому Климентій звівся на коліна й прочитав молитву «Господи Ісусе Христе, Боже наш, із безначального і завждисущого ти отця», силу й міць якого попросив на перемогу та вигнання всілякої диявольської потуги, яка чинить насилля над рабою Божою Тодосією, з гарячим проханням Божої помочі, бо людська сила немічна і без Господа годі чогось досягти, отож нехай через нього, Климентія, покаже свою велику й кріпку потугу, щоб не бути посоромленим і щоб не порадів ворог душ наших щодо немочі його, а щоб тією ж Божою потугою був прогнаний ворог та супостат і мучитель єства нашого, і щоб вийшов із раби його Тодосії і від місця цього, і щоб не повертався назад. Після того Климентій устав, ознаменував хрестом себе, Пелагію, отамана та його подобенство, відтак помолився пресвятій Тройці, і пресвятій Богородиці, і до ангелів, і до Предтечі, і до пророків, і до святих апостолів, і до мучеників, перечисливши їх цілий ряд, і до святих учителів, також ретельно перечисливши їх, і до святителів, святих царів, преподобних, і до святих учениць та дів, і до святих жон, а перечислюючи весь цей вельми довгий ряд, зирнув на Пелагію – стояла та із запаленим зором, звівши руки догори, тоді як отаман, стоячи навколішки, й подрімувати почав, але відразу ж скидався і злякано вилуплювався, а його подобенство мирно й солодко спало, голова його при цьому вгрузла у плечі, бо шиї не мала й трохи.

– А тепер скажіть, – мовив урочисто Климентій. – Чи справді біс посів дочку вашу Тодосію, чи це така в неї природна хвороба?

– Посів, посів, – поспіхом мовила Пелагія. – Коли б хвороба була, минула б чи до смерті довела, таж-бо не минає і до смерті не доводить.

– Чи не говорить ваша дочка Тодосія іномовно?

– Не говорить, – сказав отаман напрочуд тонким, як на його статуру, голосом.

– А може, має силу надприродну? – спитав Климентій.

– Оце вже має, – сказала Пелагія. – Коли збішується, то батько з братом її втримати не можуть, хоча тілом великі, розкидає їх, неначе хмиз.

– Тоді ведіть мене до неї, – героїчно сказав Климентій, і Пелагія поспішливо відчинила двері й сама перша югнула туди, ведучи панотця. Отаман із подобенством зайшли слідом, і він чув за спиною їхнє зачаєне дихання.

Світлиця, в яку завітав, була велика й пишна: стіл покритий килимом, лави під стінками й кілька услонів, на стінах різьблені мисники, зброя, а підлога заслана ряднами. Климентій упевнено переступив порога і раптом завмер, дивлячись широкорозверстими очима на чудової вроди дівчину з довгим, м’яким і закучерявленим волоссям, заплетеним у грубу косу, в ладній і пишній одежі: коштовна плахта, тонка сорочка і дороге намисто на шиї, а на ногах – червоні чобітки. Але не те найбільше вразило Климентія, а її обличчя, адже увіч було точнісінько, як у дівчини, в котру колись був безнадійно закоханий, а не мігши здолати любовного вогню, і в ченці пішов. Вона ж стояла сміливо й гордо, цілком нормально виглядаючи, і світила до панотця величезними, чорними й палкими очима. І йому раптом захотілось учинити те, що радив дяк, тобто закинути мантію на плечі й дати звідсіля драла, й бігти, мчати, летіти, аж доки стачить духу. Але з лівої руки від нього стояла, пильно зирячи, Пелагія, а ззаду дихали в шию два бики-чоловіки, отаман із своїм подобенством, а за ворітьми (він це напевне знав) стояла збита у барвисту купу юрба, яку прогнав із двору, і хто зна, чи б він, обминувши якось чоловіків-биків, через ту юрбу й продерся. Тому зібрався на силі, ознаменував себе хресним знаменням, подумав-бо: це перша бісівська супроти нього битва, адже дівчина, в яку був колись закоханий, тепер мусить мати стільки років, як Пелагія, а оця видимість її в Тодосії не що інше, як диявольський супроти нього жарт або ж перший ворожий випад із фортеці, якою й стало це чудове дівоче тіло. Тому ступив кілька кроків до дівчини й лагідно сказав:

– Хочу в тебе, дитино, дещо розпитатися. Тільки не говори багатомовно, а відповідай коротко на те, що запитаю.

– Але хай вони вийдуть, – сказала чудовим голосом, ніби срібло задзвонило, дівчина.

– Гаразд, вийдіть! – мовив Климентій.

– Я б не радила панотцю того чинити, – строго мовила Пелагія, – може накинутися на вас, а ваша милість не настільки потужний, аби оборонитися.

– Тоді покличу, й обороните, – спокійно сказав Климентій, миттю схопивши оком, як криво всміхнулася дівчина і як в очах її промигнув чорний вогонь.

– Говори при нас! – гримнув грізно за спиною панотця отаман, його тонкий голос, виявляється, міг звучати залізно.

– Ні, – твердо сказала дівчина. – Хочу поговорити з панотцем самовіч. Але не стійте за дверима, а вийдіть на ґанок. Інакше не змовлю ні слова, і нічого з ваших затій не вийде.

– Не погоджуйтеся, – сказала Пелагія, – бо може на вас накинутися, як накинулася на нашого панотця.

– Бо він такий же блудяга, як і я, – спокійно мовила Тодосія.

– Гаразд, вийдіть! – повторив Климентій, але цього разу рішучіше.

Вони, всі троє, зітхнули водночас та й висунулися у двері.

– Погляньте, чи не стоять у сінцях, – наказала дівчина.

Климентій визирнув у присінці – таки стояли. Пелагія робила йому відчайні знаки.

– Вийдіть на ґанка! – наказав Климентій.

Вони знову зітхнули й почовпились у вхідні двері, але залишили їх відчиненими.

– Засуньте засува, – наказала Тодосія.

– Ні, – м’яко мовив Климентій. – Цього вже не вчиню, і сама знаєш, чому. Але нашої розмови не чутимуть.

І знову дівчина всміхнулася криво, а в очах її спалахнув темний вогонь.

– То що хотіли запитати? – спитала гордо.

– Чи чуєш себе хворою, дитино? – м’яко мовив Климентій.

– Таж ні, панотче, я здорова.

– Чи можеш говорити мовою, якої ніхто не тямить?

– Таж ні, панотче, говорю, як батьки навчили.

– Тоді покроплю тебе святою водою, – сказав Климентій, скинув з плеча торбу свою й дістав із неї фляшу, яку завжди носив із собою, бо в дійствах його завжди на святу воду бувала потреба.

– Кропіть! – байдуже сказала дівчина.

Він покропив її й мовив:

– Сила й дійство всесвятого й животворящого духа, що освятив воду цю, нехай звільнить тебе від усілякого насилля і послання ворожого і нас усіх нехай утішить.

– Не звільнить і не втішить, – сказала так само байдужно дівчина.

– Не говори сама, тільки відповідай, – гостро наказав Климентій і продовжив молитву. – Благословенний будь день і час, у які Господь і Бог наш Ісус Христос народився від Діви Марії на стертя й розрух диявольського мучительства та спасіння вірних. Чи стало тобі легше, Тодосіє?

– Ні, – байдуже мовила дівчина. – Як було, так і є, здорова я.

– Ти в доброму розумі, й не бачу, щоб посів тебе біс, – промовив Климентій.

– Побачите ще, – загадково сказала дівчина.

– Відчуваєш у собі біса?

– Так! – гаряче відповіла Тодосія й присунулася ближче до Климентія, запалюючи чорним вогнем велетенські очі, аж чернець мимоволі відступив. – Це біс плоті, панотче, і ви його, як бачу, лякаєтеся. А він мене пече, отут, отут, – вона раптом підняла сорочку й оголила перед ним лоно.

І Климентій уперше в житті побачив жіночу сокровенність в обрамленні чудових ніг та живота.

– Отут, отут мене пече, отче, – палко говорила дівчина. – А коли пече, то голова туманіє і не відаю, що чиню. Там унизу все, здається, закипає, і годі щось удіяти.

Вона опустила сорочку й знову стала мила, спокійна, навіть прекрасна. Климентій стояв ніби громом битий – це сталося так несподівано, що тіло його аж затремтіло легенько. На хвилю найшла хвиля запамороки, аж недобре стало, однак знайшов у собі силу зосередитися, адже то був другий випад нечистого супроти нього із фортеці дівочого тіла.

– Можу вигнати із тебе біса, – урочисто, але тремтливим голосом сказав Климентій, – але тільки тоді, коли захочеш. Так легше із ним справитися, бо природу його достатньо пізнав.

– А коли не захочу, тобто коли він того не дозволить? – кокетливо примружилася Тодосія.

І тут раптом пролунав голос міського отамана, який із жінкою та подобенством своїм нечутно ввійшли до покою:

– Тоді не покриватиму твоїх повійницьких учинків, прив’яжуть тебе до ганебного стовпа серед міста і виб’ють канчуками. Або ж оголосять тебе відьмою і спалять усім на науку.

– Чому зайшли? – заверещала Тодосія, і її обличчя раптом спотворилося й стало бридкою машкарою. – Хай вони, отче, вийдуть, бо не знаю, що зроблю!

Верещала з такою силою та відчаєм, що Климентієві аж вуха забило, і він учинив крока необачного, тобто не домовився із дівчиною, щоб прийняла молитви зі своєї волі, а вирішив створити їх при неволі її. Тому й сказав:

– Тримайте її, а коли не зможете, зв’яжіть. Будемо чинити дійство, біс у ній справді сидить.

Відтак рикнули у нього за спиною двоє биків-чоловіків і двигнули всією потугою могутніх тілес, схопили дівчину за руки і, хоча вона верещала, билася й кусалася, загнули за спину, і була в них уже приготована бичівка, якою туго зв’язали Тодосію. Вона ж упала на спину і вдарила брата, а тоді й батька ногами, заголившись при цьому, і Климентій удруге побачив її соромоту, але цього разу щось червоне, розхилене, ніби й справді там палав вогонь. Але бики-чоловіки схопили Тодоську за ноги, пригнули, натягли сорочку й ту сорочку до ніг міцно прив’язали. Вона ж вила, як поранений звір, тоді до неї рішуче підійшла Пелагія й заткнула, ніби дірку в бочці, того розтуленого рота хусткою.

І Климентій раптом збагнув, і цього разу трусячись од того, що уздрів, що вони чинили із нею так не раз, бо надто злагоджено й управно дівчину було спеленано; зрештою, та, повигинавшись і посмикавшись, затихла, тільки лупала страшними величезними очима, з Яких аж прискав темний вогонь. Але на неї вже ніхто не зважав, чоловіки відійшли і стали пообабіч, але так, щоб відразу ж кинутися при потребі, коли розірве пута, а Пелагія втирала очі, які засльозилися, але це тривало тільки мент, бо знову стала сувора й нерушна, і її обличчя також стало ніби машкара. Климентій же, долаючи дрож у тілі, став лицем на схід, ознаменував себе хресним знаменням і почав молитву:

– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа повеліваю вам, вселукавим, поганим і нечистим духам, що прийшли сюди в поміч і заступлення цьому бісу плоті, який ще раніше посів цю душу раби Божої Теодосії і який тіло й душу її мучив, і кладу заборону вам карою скинення в геєну, і в озеро вогненне, і в тьму кромішню силою та дійством пресвятої і живоначальної і нероздільної Тройці на літ сто, аби не дерзнули й не змогли ні в чому допомогти й захистити чи заступити його, отож відійдіть у місце, де вам Божий нагляд назнаменував пробувати. Побійтеся, біжіть, відступіться превеликого, страшного, сильного і чудового імені Вседержителя Бога нашого, від державної сили зображення і значення чесного і животворящого хреста Господа нашого Ісуса Христа, ним буде попрана і знищена немічна сила ваша й мучительна влада.

Узяв у правицю хреста, якого завжди носив на грудях, підніс його і хрестоподібно ознаменував біснувату.

– Це хрест Господній, – біжіте, супротивні сили, переміг-бо Лев із коліна Юдиного, Господь і Бог наш Ісус Христос, який поправ і стер немічну силу.

Ознаменував і себе хресним знаменням і зобабіч хрестом Пелагію, отамана та його подобенство, відтак заспівав тропаря. Тоді поклав хреста на груди Тодосії, а коли покладав, відчув, що дівочі груди заколивалися й затрепетали, і йому знову стало млосно. Але скрипнув зубами і знову зволодів собою, відтак поклав кінця єпитрахилі, яку носив із собою в торбі, на голову дівчині, тоді заспівав псалома шістдесят сьомого; «Нехай воскресне Бог – і розпорошаться вороги його», – а потому проказав молитву святого отця Василія Великого над тими, котрі страждають од біса, з проханням скинути бісів у глибини Тартара, щоб злякалися вони імені Божого та й утекли і не вчинили нічого шкідливого супроти знаменованого його образу. Потому Климентій вийняв із торби священного пояса і поклав йот на дівчину від шиї, начебто ще раз зв’язуючи її, і сказав при цьому:

– Повеліваю тобі, який є нечистим духом, і всім клевретам твоїм, котрі обсідають цю рабу Божу, через таїну утілення страстей, воскресіння та вознесіння Господа нашого Ісуса Христа, через зішестя Святого і животворящого Духа і через друге і страшне пришестя того ж Господа нашого Ісуса Христа на суд, щоб судити живих, та мертвих, та й сатану разом із вами, щоб віддати вічному вогню, аби сказав ти ім’я своє, день і час виходу й відходу свого з певною познакою, і щоб мені, Божому служителю, хоч і недостойному, але який в усьому повинується Христу Господу, і цьому Божому створінню, і тим, що стоять тут, ні в чому не пошкодив. Але, бувши зв’язаний мною, рабом Божим Климентієм, разом з усіма плевритами своїми і всією злобною силою твоєю цим священним поясом, почуйте слова заклинання мого, і силу їхню утямте, і відчуйте себе переможеними заповітом, на вас здійсненим, доки силою Бога-Вседержителя прогнані будете. Це вам велю й заповідаю міцно, в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.

Відтак витяг із торби святе Євангеліє, прочитав із нього, із Матвія, початок глави десятої над головою Тодосії, поцілував його, а тоді вийняв з рота її хустку і дав поцілувати Євангеліє їй, дівчина те покіливо вчинила. Тоді благословив її хрестом і сказав:

– Це хрест Господній, – біжіте, супротивні сили, переміг-бо Лев від коліна Юдиного, кореня Давидового, Господь і Бог наш Ісус Христос, який поправ і стер вашу немічну силу.

Відтак прочитав заклинання святого Василія Великого, ще раз уривок із Євангелія, дав поцілувати книгу бісній удруге і, поклавши правицю їй на голову, мовив:

– Словом божественного Євангелія нехай погасне в тобі і зникне, раба Божа Тодосіє, вся сила лукавого диявола і нехай явиться сила божественного Духа. Амінь.

Це тривало довго, бо Клименгій розумів: перед ним не простий випадок, а таки складний, бо дух, котрий поселивсь у цьому чудовому тілі, на яке зрить і яке по-своєму хвилює його, незважаючи на всю силу, дерзновенну й кріпку віру, що їх зібрав у собі, потужний і так легко йому не дасться. Тому деякі позиції повторював, тоді проказав заклинання святого Григорія Чудотворця, знову читав Євангеліє, цього разу від Івана, початок глави першої, проказав молитву Івана Золотоустого, співав псаломи, знову читав Євангеліє і давав цілувати бісній, кладучи їй руку на голову, а коли завершив уривок від Марка, з глави дев’ятої, про уздоровлення сновидного, раптом побачив, що Тодосія спить. Спить рівно, високі груди її здіймалися, а обличчя стало вмиротворене, – цього разу Євангелія вона не поцілувала. А оскільки йшлося тут про сновидного, подумав Климентій, що це добрий знак, і дозволив собі втерти полою мантії чоло, бо те давно покрилося потом, аж текло йому на брови. Озирнувся й на тих, що стояли біля нього. І побачив, що міський отаман, стоячи, наче окоренкуватий дуб, на розставлених ногах (ніби одне дерево виростало з двох коренів), також подрімує: одне око його спало, а друге ще боролося зі сном, його ж подобенство, стоячи так само, мало заплющені обидва ока, а щоб ніхто не подумав, що він ще втримує тяму, то рота розтулив, і з нього виривалося виразне, хоч і неголосне хропіння, тобто ще сяк-так пристойність зберігав. Одна тільки Пелагія була бадьора й недремна й дивилася на все напруженими очима.

– Не зважайте на них, отче, – сказала голосно, аж ніби луна від стін відбилася, – вони повсюдно такі. Такий був і покійний батько мого чоловіка, і дід: де став чи де сів, там і засопів. Чиніть своє діло, а коли потрібні нам будуть, розбудимо. Тодоська теж спить?

– Спить, – розгублено мовив Климентій.

– Цю збудіть! – владно мовила Пелагія. – Бо має святі заклинання та молитви чути.

– А я гадаю, що біс перестав її мордувати, тож і заснула. Окрім того, заснула, коли читав про зцілення сновидного. Отож я в недомислі: чи це злий, чи Божий дух її усипив. Коли злий – треба розбудити, а коли Божий – має поспати.

– Ви вчений, панотче, – вказала рівно жінка, – вам і розбиратися в цьому. Жіночий же ум, як самі знаєте, тонкий.

– Тоді продовжу: слова Божі й до сонного доходять.

І він почав промовляти заклинання святого Івана Золотоустого:

«Божественне, і святе, і велике, і страшне, і нестерпне найменування і призивання чиним на твоє, дияволе, прогнання, закликаючи біса таки пострашитися, затрепетати, злякатися, відійти, побитися, побігти, ниспасти з небес, і з ним щоб нічого не чинили разом всі лукаві духи». Знову читав із Марка, з глави першої, і цілував Євангеліє, і клав руку на голову сонної Тодосії, і промовляв рефреново, і знаменував хрестом, проказував іншу молитву Івана Золотоустого, і знову читав із Марка, з глави цього разу сьомої. Відтак із великим дерзновенням промовив заборону святого Григорія Чудотворця, проспівав весь псалом третій «Господи, як багато моїх ворогів», потому читав із Луки, із глави восьмої, про уздоровлення біснуватого; відтак заборону святого священномученика Кипріяна, а після того – із Матвія, з восьмої глави, про уздоровлення двох біснуватих. Проспівав восьмого тропаря і, не минаючи й слова, проказав заклинання: «Заклинаю тебе, гордині і всілякої злоби, лукавства та відступництва винахіднику й начальнику, дияволе», – і це було найдовше з усіх заклинань.

Потому проказав молитви: «Отче наш», «Богородице Діво» і «Вибраній воєводі» і псалома дванадцятого: «Доки, Господи, будеш мене забувати назавжди», – і саме в цей момент Тодосія прокинулася, роззирнулася довкола й спитала здивовано:

– Все ще трудитеся, панотче?

– Замовкни, нечестивице! – гримнула мати, від чого миттю прокинувся міський отаман і закліпав злякано очима. Не прокинулося тільки його подобенство, а хропло із присвистом. Тоді отаман підійшов до сина й турнув під бока – той миттю отямився і сказав голосом затонким, як для такого тіла:

– Еге ж, еге ж, сердешно служить панотець!

Климентій же вперто доводив своє діло до кінця, тобто почав читати Євангеліє від Луки, главу першу про Марію, яка відвідувала Єрусалим, там ішлося про те, що в животі Марії затрепетало дитя. Поцілував книгу і дав Тодосії. Вона цілувати не відмовилася, але прошепотіла:

– Це місце мені сподобалося. Коли б і мені так! А коли цілую книгу, то ніби приймаю ваш цілунок, панотче!

– Замовкни, нечестива! – гримнула Пелагія.

– Ні, вона благі речі говорить, бо благі речі вістить Євангеліє, а цілунок мій не плотський, а духовний є і неблазенний, – сказав Климентій і проспівав псалома тридцятого: «На тебе надіюся я, Господи, хай не буду повік засоромлений», – і знову взявся до святого Луки, бо на його слова Тодосія відгукнулася належно. Потому після чергового цілування книги проказав сповідання віри від святого Атанасія Великого, патріарха александрійського, а насамкінець проспівав псалома десятого: «Я надіюсь на Господа» – і знеможено втер рукавом мантії зовсім мокре обличчя, адже утрудився вельми.

– Чи чуєш себе, дівчино, здорова? – спитав у Тодосії.

– А я й не чула себе хворою, – відказала та.

– Правильно мовиш. А чи вийшов із тебе біс?

– Розв’яжіте мене, – мовила дівчина, – то й побачите.

– Розв’яжіть її! – наказав Климентій.

Але обидва мужі солодко спали і слів панотця не почули. Тоді Пелагія гукнула тонким пронизливим голосом:

– А тю на ваші голови!

І обидва підскочили на місці й залупали очима.

– Розв’яжіте її! Заклинанню кінець! – сказав утомлено Климентій. – Коли нечистий дух її покинув, прокажу подячну молитву на вигнання біса і край!

– А коли не покинув? – спитав отаман.

– Тоді маю повторити заклинання ще раз.

Ще раз? – перелякано спитало подобенство отамана.

– Атож, – зморено мовив. – Доки силою Христовою біс не буде переможений і не вийде з неї.

– Але ж уже час обіду, – вражено сказало подобенство. – Може б, ми переобідали, а тоді її й розв’язали.

– Знишкни й мовчи! – гримнула Пелагія. – Як панотець скажуть, так і робіть.

– Розв’яжіте її, – наказав знову Климентій. – А коли біс не покинув, знову зв’яжете. Тоді й підете на свій обід.