Текст книги "Біс плоті"

Автор книги: Валерий Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 27 страниц)

Розділ VII

РОЗПОВІДЬ НАМІСНИКА КУТЕЄНСЬКОГО ІОАНИКІЯ СУРТИ ПРО ТЕ, ЯК ПОБУВАВ ВІН У ЦАРСТВІ ДРАКОНА І ЩО ТАМ БАЧИВ, КОРОТКО СПИСАНА НАМІСНИКОМ КУП’ЯТИЦЬКИМ АТАНАСІЄМ ПИЛИПОВИЧЕМ, НАЙМЕНШИМ СЕРЕД НАЙМЕНШИХ ІНАЙУБОГІШИМ ІЗ УБОГИХ

Коли патріарх та його свита прибули в столицю царства Драконового, тиждень їх тримали взаперті. Щодня приходили до них пристави й драгомани і навчали всіх правил, як поставати перед царем і як себе вести. Вдавались у розпити і все, що чули, пильно записували. Потім запитали, які подарунки вони привезли цареві, і списали те на окремому аркуші, розклавши, які подарунки мали бути царю, які цариці, які царевичу і царівнам. І тільки після того патріарху було прислано сани та юрбу стрільців, які несли подарунки, а інший загін оточив патріарха та його свиту тісним колом, аби ніхто не ступив і кроку вбік, а коли б хто на те зважився, сказано їм, то його мали б схопити й кинути у льох. Цар прийняв патріарха і його людей милостиво, їх відразу ж запросили на обід, який тягся від півдня до півночі. Цар пригощав самого патріарха, а біля кожного з людей його свити стояло по людині, чиновній чи духовній, які стежили, щоб гості справно пили налитий трунок і їли кожну подану страву, і це всі мали чинити, як їх навчено, безвідмовно. Почався обід молитвою на дві години, тоді було благословення, а посеред обіду читалися житія святих, що теж тяглося кілька годин, і співалися довгі благочестиві пісні. І хоч робилися в обіді перерви, вже ні сам патріарх, ні його люди не могли вбити в себе жодної страви чи влити жодного напою, і це при тому, що люди Дракона й сам цар поглинали напої та страви безперервно, без найменшого зусилля. При цьому проголошувалися тости: за царя, патріархів, царицю і всіх їхніх родичів, і за всіх треба було пити, бо приставлена особа нахилялася до вуха підопічного й проказувала: «Не можна не їсти і не пити. Це зневага до того, кого честять». І вони їли й пили, аж їм вилазили з очниць очі, і нудило їх, а кого знуджувало, того чемно відводили вбік, і він міг там у спеціальну мідяну мису все випите та з’їдене виригнути, звільнивши себе для приймання нових страв, а тоді повертався до столу під схвальне покивування людей Дракона. Цікаво було й те, що ані цар, ні цариця, ні царевич, ні царівни, ні їхні люди ні разу не ходили до тих мис і ні разу не виригнули, а зі смаком їли й пили і побожно слухали благочестивих читань, а коли співалося благочестивих пісень, то й самі підспівували. Отже, так тяглося аж до півночі, і патріарх, і всі його люди ходили до тих мис по кілька разів, і обличчя в них від того поставали зелені, а очі несамовиті, а їм знову накладали їжі і знову наливали в келихи, і знову нахилялися до вуха приставлені до того люди і не так радили, як наказували їсти й пити, і чим далі це тяглося, тим жорсткіше вони наказували: «Не можна не їсти й не пити!» І вони всі, патріарх та його люди, мусили їсти й пити, а коли вдарило на північ, цар устав, і палата оголосилася хором, який був схований за килимами: хор почав співати «Многая літа», і всі при цьому мусили стояти, хоч ноги в усіх підкошувалися, а кожен тільки й мріяв, аби дістатися до ліжка. «Тепер я вас відпускаю, – сказав цар, – бо маєте спочити, а зранку запрошую на богослужіння, я й сам там буду, та й тепер я на нього вже йду!» І їх збудили ранесенько, хоч вони були майже знищені вчорашнім обідом – патріарха зі свитою повезли в собор служити разом із патріархом царства Драконового, але служба почалася на величезному майдані, який звався Кривавим, мабуть, через те, що там стояли колоди для рубання голів, стовпи з колесами і з залізними шпилями, на які насаджували людей, перебивши їм перед цим руки й ноги, палі із крицевими наконечниками для саджання живих засуджених, місця для кнутування, тобто биття. Потім усі пішли в собор, і почалася там служба із многоліттями царю та його родині, які відбувалися через певні проміжки часу, моліннями, повчаннями, і це тяглося без обіду до самого вечора, а наприкінці виступив із повчаннями патріарх царства Драконового, і говорив він годин із три, пояснюючи всі прочитані перед цим тексти, і тільки ввечері напівзомлілий патріарх дістався до себе на квартиру, де одразу ж упав на ложе, навіть їсти не захотівши, а потім тільки ледь-ледь щось перекусив. А наступного дня був день народження царевої дочки Пульхерії, і від ранку до обіду була служба в двірцевій церкві, де сам цар справляв обов’язки церковного старости, а потому був обід, який знову тягся від полудня аж до півночі із тими ж церемоніями і наглядачами. На цьому обіді патріарх царства Драконового оповів про собаколицих самоїдів, які живуть у їхньому царстві, про землю Кота, яка, тільки почувши постріли із рушниць Драконових стрільців, самохітно виявила бажання ввійти в Драконове царство, і що взагалі в цьому царстві живе багато різних і дивних народів. Усі вони вдалися під покров царя доброхітно і дуже з того щасливі, бо з тими, хто не відчуває щастя, розправа в них, як правило, коротка. Наступного дня вони знову були на службі із самого ранку з молебнями, читаннями і многоліттями, і це тяглося до вечора, весь цей час усі мусили стояти, і дехто із менш звичних людей патріархової свити позімлівали, але їх відлили водою і примусили службу відбути до кінця. Наступного дня настав великий піст, і всі вулиці столиці опустіли, всі знатні люди, починаючи від царя та патріарха Драконового царства, зачинилися в своїх палатах і домових церквах, де йшли безперервні молебні. Лавки, де продавалися недозволені в піст харчові припаси, зачинено під страхом смертної кари, в першу чергу всі питейні заклади й харчевні, де продавалися трунки, – їх було навіть запечатано царською печаткою. По вулицях ходили стрілецькі команди, хапали тих, хто порушував закон тверезості, тягли на Криваву площу, били кнутами, виривали ніздрі, а тоді кидали в хурдигу, а кількох для застороги кидали на колесо чи садили на палю. Патріарха зі свитою зачинили, і ніхто не мав виходити до суботи, перед цим до них прийшли посланці із монастиря, що був неподалець, привітали всіх із постом і подали величезну чорну хлібину, бочечку квасу і бочку капусти. їм по секрету повідомили, що сам цар перші два дні з царицею нічого не їдять (і їм треба чинити так само) і не виходять із церкви, навіть не роздягаються, віддаючись молитвам, неспанню та поклонам; свій повний піст цар порушує тільки після літургії в середу шматком солодкого хліба, який він розсилає по куснику вельможам (і патріарху так треба чинити з його людьми, і йому також буде прислано шмат хліба), і такий піст у царя тягнеться до суботи, коли він приймає причастя і антидор. Через це і їм, патріархові та його свиті, крім того, що принесли ченці, їжі ніякої не видавали, отож тільки й живилися, що квашеною капустою і шматочком чорного хліба, а запивали все те квасом. У неділю в столиці святкувався день православ’я. Рано-вранці задзвонив дзвін для збору духовенства, потім пішов довгий благовіст і передзвони. В полудень дзвонено в усі дзвони, і звідусіль посунули люди, щоб цілувати ікони, бо це в тому царстві роблять тільки того дня. Нарешті прийшов цар, і почалося в соборі богослужіння, в якому брало участь два патріархи, і п’ять драконівських архієреїв, і безліч архімандритів, ігуменів та священиків. Потому почалося поминування всіх святих. Згадувалося ім’я святого, диякони виносили його ікону, щоб всі ту ікону цілували; в такий спосіб пом’янули всіх грецьких святих і всіх своїх власних, а тоді почали начитувати імена воїнів, які загинули за розширення меж Драконового царства. Після того викрикували анатему всім єретикам, яких також було вельми багато, відтак співали «Многая літа» цареві, його родині, патріархам і всім живим. Це все тяглося безконечно, і знову люди з патріархового почту ледве не помліли, а дехто і зімлівав, але сподіванка, що вони відпочинуть, була таки марна, бо як тільки все закінчилося, вийшов драконівський патріарх і почав читати предовгу бесіду, тоді ще довше її пояснював і прикладав до сучасного життя; зміст її був у тому, що єдина мета людей цієї землі – розширювати у світ Драконове царство, аж поки воно його не охопить увесь. Після того почали проклинати ікони, які написані були не так, як це водиться в царстві Дракона, їх кидали на залізну підлогу і розбивали на шматки. «Спалити їх, спалити!» – кричав патріарх несамовито, але тут виступив цар і сказав смиренним голосом: «Ні, отче, не пали їх, ліпше їх закопати в землю, хай мирно собі зігниють». На те слово шматки ікон зібрали в полотнину і безчесно поволокли з церкви під прокляття та плювки людей, повз яких полотнину протягували. Тоді драконівський патріарх почав навчати, як треба класти хресне знамення. При цьому він кричав, сердився, аж бризкав слиною, і наказав патріархові Теофану підтвердити, що він каже правду. І хоч який був заморочений усім цим патріарх, він сказав:

– Всі обряди церковні вийшли з Антіохії, але ніде: ні в Александрії, ні в Константинополі, ні в Єрусалимі, ані на горі Сипаї, ні на Святій горі, ані в Молдавії, Валахії і країні козаків – ніхто не кладе хреста по-вашому, але чинимо ми не так.

Тоді в повітрі настала мертва тиша, і драконівський патріарх поспішив закінчити богослужіння, але перед цим прорік:

– Ну от, його святість патріарх підтвердив мої слова.

Потому патріархи благословили царя, а патріарх грецький, виходячи з церкви, сказав своїм наближеним:

– Боже, даруй цьому народу помірність!

З’ївши капусту та хліб, собі подаровані, патріарх грецький та його свита не мали до їжі нічого, крім гороху та бобів без краплини олії, а ще треба було стояти по неймовірно довгих пісних богослужіннях, особливо в перший тиждень посту, і всі поверталися на місце свого побуту охлялі, напівзомлілі, безсилі пересувати ногами, тим більше, що в цьому царстві треба було замість малих поклонів класти великі, тобто в землю. Найгірше було патріарху, на якого надягали саккос із жовтої венеціанської парчі, вишитої золотом, рукави, поділ та поли якого були прикрашені великими смарагдами та коштовним камінням на чотири пальці широко. Під саккос на нього натягали єпитрахиль, на якій було з пуд смарагду, і зняти з нього це облачення теж був немалий труд. Отож всі поверталися після служб, немов у непам’яті, відчували біль в ногах і в спині й звалювалися на ложа, довго не мігши віддихатися. Патріарх уже просився, щоб його відпустили, але його умовляли залишитися, щоб віддати йому більше честі, і тільки побачивши, що він не винесе звідсіля ніг, наполіг на від’їзді, а коли це після значних протяжок йому було дозволено, наказав їхати із столиці якомога швидше. Треба признати, що коні для нього готувалися наперед, отож через п’ятнадцять днів мандрівники були майже на межі Драконового царства. Коли ж покидали те царство і в’їжджали в землю його милості короля, патріарх тяжко зітхнув і сказав:

– Начебто замок висів на наших серцях, і мисль наша була стиснена до краю, бо в землі Дракона таки ніхто не може почувати себе спокійно й весело…

Розділ VIII

Записавши коротко цю дивовижну розповідь, я задумався тяжко. Здавалося, народ і його правителі в царстві Дракона тільки й думають, як догодити Богові, а чи надмірність у службі йому є чимось лихим? Чому ж того царства так усі жахаються, чому навіть розмови про нього ведуть з оглядкою, а то й намагаються не говорити нічого, як про нечистого? Чому грецький патріарх сказав, що в тій країні великого благочестя замок висів на їхніх серцях, чому думка їхня була стиснута, як він сказав, до краю? Адже не проста людина те сказала, а патріарх нашої східної православної віри! Отже, чому від країни такого великого благочестя несе крижаним вітром, аж таким, що люди, які дізнавалися про моє бажання поїхати туди, сторонилися мене, як зачумленого (так було в Слуцьку), або ставилися, як до хворого здорові? Ні, я тут не все розумів; більше того, думки мої так посплутувалися, потуманіли (а може, то діяв трунок, що його випив з намісником кутеєнським Суртою?), що я почав сум’ятитися душею. І тоді знову прийшли до мене слова Івана Богослова, що їх мені нагадав старець із Слуцька: «Ангел схопив Дракона, що диявол він і сатана, і зв’язав його на тисячу років, та й кинув його до безодні, і замкнув його, і печатку на нього наклав, бо зводить той народи». А може, й справді, про цього Дракона тут ідеться? «Ангел схопив Дракона і зв’язав його» – чи не зв’язав його благочестям? Але він був і залишається Драконом, а царство його – безодня. Чи не тому й патріарх Теофан мовив: «В землі Дракона ніхто не може почувати себе спокійно й весело».

Голова тріскала від таких думок. Мотався по келії туди й сюди, ніби оглашенний, хапав себе за волосся, смикав, стогнав, але не був ясний у мене Мозок і не все тямив: і те, що навколо, і те, що діється зі мною. Чому голос шле мене в те царство і чому вряди-годи, незважаючи на всі остороги, він знову лунає в мені: «Йди туди, я буду з тобою!»? Чого мені туди йти, навіщо мені потрібна та земля, навіщо я їй?

Зупинився й прислухався: ніби хтось за вікном говорив. Слів я не розібрав, зате тут, у келії, відчув чиюсь присутність. Так, це була вона, особа в розрідженій плоті, я виразно побачив її в куті келії. Виступила звідти й рушила до мене. Я сів на постіль і дивився виряченими очима. Тоді особа в розрідженій плоті змахнула тінню, що нагадувала руку, і раптом врізала мені ляпаса.

– Йди туди, куди тебе послано! – почув я знайомий голос.

Цього було забагато, і я зомлів. Коли ж прочуняв, мені здалося, що спав і все те, починаючи із зустрічі з намісником кутеєнським Суртою, наша балачка й уживання трунку, і його розповідь, яку я нібито записав, було таки сном, так само уві сні було оте утяжливе думання і даний мені ляпас.

Зирнув на стола, що стояв побіч, на ньому лежали списані листки. Потяг їх до себе; таки ні, історію, оповіджену

Суртою, я справді записав на звороті паперового відбитка чудотворного образу Пречистої. Отже, сон мій і забуття почалися від того моменту, коли почув за вікном голоси, а може, і від того, коли з темного кутка виступила особа в розрідженій плоті.

Боліла мені голова. Дивно паморочилася, щось у ній стискувалося й нило. У цей час хтось застукав у двері, я гукнув, аби входили, і в келію ввалився засніжений і через те схожий на ведмедя Сурта.

– Слабка у мене голова до трунків, брате, – поскаржився я. – Зараз трісне й розвалиться, як гарматна граната. Але пора мені вже і в дорогу ладнатися.

Сурта сів на стільця, розставивши ноги.

– Все-таки збираєшся їхати? – спитав він. – Додому чи куди був замислив?

– Розум хоче додому, а чуття – куди замислив, – мовив я. – Скажи мені, милий брате: чи ж надмірна пристрасть у служінні Богу – гріх?

– Намісник ігумена монастиря мав би такі прості речі знати, бо в «Катехизисі» й для дітей записано в десяти заповідях: «Не згадуй марно імені Божого». А ще в Євангелії від Матвія: «Усі ж учинки свої вони роблять, щоб їх бачили люди, і богомілля свої розширяють». Глава двадцять третя, вірш п’ятий.

– Це я знаю, брате, – мовив, стискаючи голову, котра й справді мені розламувалася. – Цікавить мене інше: а коли марно згадують ім’я Боже і богомілля своє розширяють задля слави своєї, не Божої, то що тоді?

Знову ти, як дитина, брате, такі прості речі питаєш, не пішла, бачу, тобі вода життя на користь. Тоді людина падає у прірву гріха.

– Але ж чому, брате?

– Бо кожна надмірність – це початок гріха.

– А може, творцю догідно було створити якийсь народ вибраним, отож через вибраність свою і служить він Богові так? – спитав я, тримаючись за голову, бо коли б того не чинив, напевне, вона б розірвалася. – Тоді його дії від духа чи від плоті?

– Бог не захоче творити жодного народу своїм, щоб через нього інших нищити, бо він дбає про кожну билину у світі, про людину кожну і про всіх людей. Своїм народ робить диявол, а не Бог!

– Дивні речі ти сказав, – мовив я кволо, бо голова мені заболіла ще більше. – А хіба не вибрав Бог свого часу Єрусалим та народ Ізраїлю? А може, тепер вибрав він народ цей?

Бог вибрав Єрусалим не для того, щоб через нього знищити інші народи, а щоб через нього подати тим народам про себе вість і знання, а отже, наблизити до себе.

– І навіть бусурман?

– І бусурман, бо вони також люди. Бог один, тільки віри в нього різні, і не різними богами різняться люди, а розумінням.

Я хитався з боку на бік, тримаючись руками за голову. Господи, як же вона боліла!

– Душа в мене плаче, Господи! – сказав я. – Розум вістить ддне, а серце, чи душа, чи чуття – інше.

– Йди туди, куди зве тебе душа, – сказав Сурта. – Жаль мені тебе: мало що справивши в послушанні, від’їжджаєш. Але коли кличе душа, раджу тобі: іди на Трубчевськ до Брянська, хоч і там нелегко буде, але звідтіля в царство Дракона увійти можна.

І тут, здається, моя голова таки розірвалася. Вибухла, як гарматна граната, і я знову зомлів чи в непам’ять потрапив, а може, ще не прокинувся і мав сон уві сні, а сон уві сні, як казала мені покійна матінка, – сущий є, бо сон, казала вона, – це світ перевернений, а сон уві сні – це світ на місце поставлений. Я очуняв і побачив у руках пописані листки. Перекинув одного з них і вдивився в образ своєї помічниці, матері Божої. Була вона схожа в цей момент на мою покійну матінку.

Розділ IX

Сон то був чи не сон, а порада Суртина припала мені до серця. Пішов до ігумена кутеєнського, той зустрів мене радісно, обійняв, а коли оповів, що надумав, очі його зволожилися, – здається, і справді відчував до мене співчуття.

– Не знаю, чи наполегливий ти, чи впертий, – сказав Іоїль Труцевич, – але думаю, якась сила тебе веде чи жене, а яка, Бог відає. Дивися тільки, щоб не нарікав.

Я сказав, що не нарікатиму, і попросив у нього благословення. Іоїль знову зирнув на мене, але цього разу сумніше, зітхнув і мовив:

– Нехай буде Божа воля з тобою!

Тоді я попросив дати листа в своїх потребах до князя Трубчевського Петра. І на це він згодився, листа такого дав, але вже дивився на мене так, як на тих, котрі йдуть на видиму смерть.

Але від мого наміру не відмовляв, так само й Сурта, який вийшов мене провести і отаке дивне сказав:

– Їдеш на Трубчевськ? Була і в мене думка порадити їхати в той бік, але пожалів тебе, ліпше б ти повернувся додому.

З цього слова я виснував, що тоді в келії приходив він до мене таки вві сні і вся та наша розмова була привидна. А може, подумав я, тоді до мене приходив янгол-провідник і скерував мої стопи – хотілося б принаймні в те вірити. Отож із іменем Ісус Христовим пустилися ми на Пропойськ, тоді на Попову Гору, на Стародуб і до Трубчевська.

Але дорогою ще до Пропойська небо раптом стало чорне і постала така буря, що світа не було видно. А довкола не траплялося нам жодного села, вітер зі снігом сік обличчя, кінь ледве плуганився, довкола вило й закручувало скажені вихори.

– Що робитимем? – закричав до мене послушник Онисим.

– Будемо їхати! – відповів я криком. – Бо коли станемо, пропадемо!

Так їхали ми до вечора, потім зупинились у ліску і заморили трохи голод, ковтнувши для тепла горілиці, що її дав нам Сурта, і це нас покріпило. Але дорогу тим часом з очей нам забрало, і ми подалися навмання, як вело відчутгя скерунку, але, очевидно, воно в нас порушилося чи від горілиці, чи від хуртечі, і ми закружляли в заметах; більше того, здалося, що сани, й візника, і мене, і коня вряди-годи від землі підіймає і ми якийсь час летимо в повітрі, потім приземляємося, тоді сани струшувало, аж нас підкидало; ми стали майже посліплі, бо позабивало снігом нам обличчя.

Вперед! – кричав я, помахуючи поставцем із трунком.

Тоді до мене просовувалася розчепірена рука, звісно, Описимова, брала поставця, і чулося коротке булькання.

Пропадемо! – кричав Онисим, повертаючи мені поставця.

– Не пропадемо! – горлав я в отвіт. – Божа матінка нас обереже!

І мені здалося, що в сніговерті танцюють, гопцюють, перекидаються, махають хвостами голі сірі чорти й чортиці, і регочуть, і тицькають у нас пальцями, а тоді, розігнавшись, пролітають над нами, хльоскаючи при цьому нас хвостами, ніби кнутами. Тоді мені чулося, що на тілі в мене проявляється вогненна смуга, так само вони хльоскали й Онисима, і коня, кінь голосно й печально іржав, ніби плакав, а Онисим, мабуть, відчуваючи те саме, що і я, заспівав покаянну псальму, і я її підхопив. Тоді мені причулося, що покаянну псальму співає й хурделиця, і ми не їхали, а кружляли, ніби танцював і кінь наш, і сани, а музикою до того танцю була покаянна псальма; і я до того танцю примахував поставцем, щоб витримувати ритма; і до мене зближувалися якісь страховидні пики з роздертими ротами й кричали, перекривляючи слова покутної псальми, – очевидно, ворог душі людської тут не марнував, – аж раптом кінь наш ускочив у якусь воду і заіржав тоскно, а тоді скинув у ту воду й сани, сам вибираючись на сухе, – була то, як мені здається, Дніпрова течайна, що не замерзла, бо вода текла надто швидко. Щастя наше, що берег був пологий, і кінь таки витяг з води сани, і ми зупинилися, щоб його обтерти. А тоді знову подалися в хуртечу, і знову чорти лупили нас своїми хвостами, збиткуючись: хльось та хльось, і ми вже, мотаючись у повній темряві, зовсім утративши скерунок, ставали ніби човен без керма, якого крутить, і жене, і кидає з боку на бік розбурхана вода, ніби потрапили у море, і дивне було те море – море світове, море пристрастей земних, безуму та випробувань. Тоді, коли ми завалились у воду, поставець вилетів із моєї руки, і вже не могли зігріти собі тіла, тож я намацав у торбі аркуша, на якому відбито в друкарський спосіб образа Куп’ятицького чудотворної Пречистої, взяв його обома руками, звів над головою і закричав у бурю й хугу, у той свист та регіт, між ті покорчені, гоготливі, скривлені, знущальні пики:

– Матінко Божа, захиснице наша, порятуй нас!

Образ тріпотів у моїх руках, ніби жива плоть, і раптом опереду ми побачили бліді вогники – було то увіч село. І в цей час на нас і наші сани упав такий вихор, що посліпли й поглухли, а паперину із образом вирвало люто з моїх рук, і ми ледве не помліли з жаху, але після того, хоч і мело, і завивало, але вже спокійніше, і ми таки добилися до села, де впросились у людей на ночівлю. Господар пустив нас у хату, де пахло кислою капустою і де на нас злякано зирнула жінка в лахах і напівголі діти з печі, але ми вже були врятовані і могли трохи відтерпнути душею. Виявилося, як оповів нам господар, що ми опинилися неподалік Пропойська, отже, виходило, що не вельми й збилися з дороги. І я подумав тоді: велика сила небесна, а що ми перед нею, малі та вбогі? Без неї ми хаос і тьма, бо й цілий світ цей, як і хуртеча, хаос і тьма.

Але на цьому не кінець був тодішнім моїм пригодам. Прокинувся вранці ще затемно, бо мав потребу, і вийшов на двір. На санях я побачив хомута і розсердився на Онисима, що він покинув його, не сховавши до хліва, і хапнув за того хомута. Але волосся раптом полізло в мене вгору, бо рука натрапила на вовну, щось дико щекнуло, а гострі зуби вп’ялися в мою руку – був то хазяйський пес, який забрався спати на сани. Від того щекання прокинувся господар, засвітив свічку, і ми обдивилися руку: кров із неї так і дзюрила. Господар облив рану горілкою, обклав павутинням і зав’язав моєю ж полотнянкою, яку я мав у торбі, а тоді сказав, дивлячись на мене пильно із півпітьми:

– Ви б, пане отче, не знаю, куди їдете, відклали б дорогу в добрий час. Бо таке з вами, ніби в Драконове царство зібралися.

– А таки в Драконове, – мовив я.

– Свят-свят! – перехрестився господар. – Бережи вас сила Господня. Малий у мене розум, але бачу: не кладеться вам туди дорога, та й нікому не кладеться, бо то земля недобра.

– Чому ж так думаєш? – спитав я.

– Мабуть, тому, що звідти Господь несе холод, а не тепло. І завірюхи, і всяка негода, і студінь, бурі, усі нещастя – все звідти вітер приносить. Свят-свят-свят! Кощія то, панотче, царство, як ото в казках повідається.

Сказавши це, він пішов спати і відразу ж захріп, до речі, ані Онисим, ні жінка-господиня, ні діти не прокинулися, а я вже до ранку заснути не зміг: одне, боліла мені рука, а друге, знову прийшов до мене неспокій, і здалося, що я начебто потрапив із звичного у несусвітній простір, у якому життя та його виміри зовсім не такі, до яких звик, що, зрештою, зі мною відбуваються дивні речі; що, може, оця мандрівка – тільки гра моєї уяви, а може, я захворів і лежу у нестямі, а може, рушив уже й назустріч костомашній, а Смерть ота і є царство Кощія, куди, зрештою, вирушить кожен із нас. Але перед тим, як у нього увійти, людина відбуває спробу, яку латинники звуть пургаторіум, або чистилище. Я, як усі православні, не вірив у пургаторіум, але інколи потаємно думав: ота їхня віра з чогось же постала? Отож чи не є моя мандрівка, марилося мені в тій сморідній селянській хаті, отаким спитуванням чи пургаторіумом, адже все, що зі мною відбувається, набирає якоїсь не до кінця збагненної двозначності, і я, хоч ніби відбуваю просту мандрівку із простою метою, увійшов мимовільно в якесь непросте, подиву гідне, змагання; а може, все наше життя, думав я, отаке змагання, і пургаторіум справді є, але не після смерті, як неправедно кажуть латинники, а перед нею, а може, все життя наше – це пургаторіум, кожен учинок наш, кожна мандрівка, кожне слово, кожен позир наш – все то частки нашого очищення чи занечищення, а людина в тому хаосі та тьмі має розібратися в усьому сама.

І я почав палко молитися, щоб моя дорога була пряма, щоб мені не схибити у ній, щоб не піддатися темним підшептам у собі (адже сказав старець із Слуцька, що в мені щось світле є, а щось темне), а слухати голосу чистого.

Отже, не мав би я вірити людям, що мене остерігали, і силі, що мене в дорозі зупиняє, бо, може, то дії ворога душевного, а не захист Пречистої? Пречиста ж мені наказала йти в Драконове царство, чи в царство Кощія, як сказав мій простолюдинний господар, отже, не зважаючи ні на що, маю туди йти.

«А що, коли навпаки? – раптом подумав я. – Що, коли мене веде туди дух нечистий і моя погибель?»

Я ще раз помолився Богородиці і заспокоївся. Бо сказав: іду туди, куди мене поведеш.