Текст книги "Біс плоті"

Автор книги: Валерий Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 27 страниц)

Климентій знайшов копичку сіна й нарешті міг, зарившись у суху траву, вільно випростатися й позирнути віч-на-віч у небо, відтак здобутися на високість духу й поміркувати про речі великі та вічні – це те, що називав: зирнути Богові у вічі. І він зирнув йому у вічі й побачив тисячоокого, побачив безмежного, який не має форми і плоті, але який є суттю всіх форм та плотей; якого не можна пізнати й торкнути, але який є самим пізнанням і котрий усесяжно всіх доглядає, адже кожна зоря – то око його, і скільки людей на землі, стільки зір у небі, і кожен має свою, хоча й не відає, яку; але кожен із сущих, думав він, мав скероване до себе око. Отож Климентій, забувши, що йому годилося б протвердити ще науку про те, як треба розрізняти біснуватого від меланхолією битого і які мають бути застороги щодо цього заклинателю, жахнувся розчиненою навстіж душею до того безмежного, яке тримало над ним велетенську баню, побиту ясними прорвами; і зашепотів вірша про імена Бозькі, бо хоча й диявол має різні наймення: сатана, чорт, щезник, люципер, нечестивий, – у Бога тих імен куди більше: Христос, Спас, Збавитель, Скупитель, Світу Творець, Цар Слави, Вседержитель, Недовідомий, Спаситель, Людинолюбець, Бог, Господь, Тройця, Отець, Святий Дух – і ніхто не може порахувати тих імен, адже може йменуватися Таїною, і Природою, і Всесвітом, і Тим, що є все, і Вічністю, і ще, ще – Господи, думав він, який я справді нікчемний, мізерний і малий у цьому світі, із своєю кволою свічею свого духу та розуму, що міститься у круглому образові літери «я», у дочасності своїй, у ніякості, у марності, і чи є йому гріхом самовпевненість його, коли поклав на себе місію.

Місію когось щось навчати, в той час як сам нічого не знає, щось допомагати розуміти, коли сам нічого не розуміє.

«Зрештою, – думав він, – мої повчання, й наука моя, й приклад слів моїх – це попри все стежка до тебе, і я не хочу її покинути, бо ти мені те повелів. А коли взяв те собі в голову із глупоти своєї, то вірю, що й глупота моя – стежка до тебе, бо дав мені талант, і не закопую його в землю, а намагаюся ростити, як дерево чи корисне зело. І хоча, може, й небагато плоду та й приросту в світі вийде із тієї дрібки й частки моєї, вона попри все є і буде, тож, умираючи десь під тином, чи в школі, чи в чужому домі, не здихатиму, як пес, а відійду, як позначена Божим знаком істота, і хоча може бути, що то одна із моїх облуд, і все, що чинив, – тільки дим та порох, але те, що йшов у світ із світлим лицем, світлим оком та словом, і стане тим зерном, у якому схована таїна вічності, а отже, й ти, Боже мій милостивий. І віднайдеш мою частку в собі, Боже, адже не для зла пущений у цей світ дивний, та широкий, та дочасний, та марнотний, але прекрасний».

І тоді пізнав він, що душевна скверна його очистилася, а сама душа спрозорилася й отерла налиплий накип на собі, а очі його налилися світлом зір, відтак перетворились у синє скло, а дух помалу, не поспішаючи, вплив у антисвіт, у якому є також життя, але таке, якого ми ще менше розуміємо, ніж оце, суще, світове.

Розділ IV

І привиділося Климентію, що він, ієромонах-мандрівець і творець научальних віршів, сидить у темній подобі глибокого човна, а побіч сидять жінки із обличчями, витесаними із вапняку, глибоко загнані у той вапняк очі напружено блищать, а червоні, ніби нафарбовані, губи підтиснено бантиком. І говорять ті жінки іноземною мовою, але відразу ж перекладають на латинську, чи польську, чи українську, отож він розумів їх; говорять вони про те, чого ще не протвердив, а мав би, коли серйозно готується до чину.

– Звір, Климентію, й увірся спершу, чи ж біснувата та дівчина, хоч мати її такою зве, – сказала перша жінка, при тому вуста її ворушилися, а все обличчя лишалося непорушне, бо ж кам’яне. – А може, вона чорною жовчю помазана чи охоплена якимось іншим недугом. Знамення ж біснуватого такі: іномовне говорити багатьма словами чи розуміти іномовні словеса, відкривати те, що пробуває далеко, також сокровенне, мати силу непомірну до зросту й тіла. Це можеш пізнати після першої заклинательної молитви, або ж і другої, і спитаєш біснуватого, що відчуває в умі своєму, чи в тілі, чи в уяві, а коли побачиш, якими словами біси найбільше нітяться, то ті знову читай і говори.

Жінки, оті, в човні, котрий плив по чорній, як смола, воді, були одягнені в пишні сукні, але не такі, які носять українські пані, а ніби німецькі. Він, Климентій, колись бачив такі на дружинах німців із московського гарнізону в Києві. Сиділи вони непорушно й чинно, ніби й тіла мали витесані із вапняку, тобто побиті дірочками, як у дзюб, що перехворіли віспою.

Перша жінка виказала свою науку й замовкла, підтисши почервонілі вуста бантиком, очі ж її продовжували все так само горіти. Відтак почали ворушитися так само вуста в другої жінки, котра була витесана із того-таки каменю, але трохи інакше: більший ніс, і менший рот, і вужчий лоб, хоча шапчина на панях однакова, із безліччю всілякого узороччя.

– Знай, якими підступами та звабами користуються біси, щоб звабити ексоркиста: дуже багато говорять у відповідь на запитання, і не про те, що запитують, і це – щоб утрудити заклинателя, і вдають із себе недужого, а не мученого від біса. Інколи біси тимчасово покидають тіло, яке ніби вільне від усілякого мучення, аж недужий уважатиме, що звільнився від них, але заклинателю не треба переставати діяти, доки не буде знамення звільнення. Часом можуть бути інші перепони, наприклад, недужий не хоче піддаватися заклинанням, доказуючи, що в нього природний недуг, а інколи біси присипляють хворого й насилають йому сна, в якому показують, ніби недужий звільнений від них. Або ж інші учиняють снотворне чарування і вдаються до чарівників чи забобонів, а не звільняються через церкву – заклинатель, тобто ексоркист, має того берегтися. Зважати також треба, що диявол відпускає жертву, а потім до неї повертається.

Човен плив чорною, як смола, водою, без вітрила, весел, гонений самою течією. Жінки ж із кам’яними обличчями сиділи на довгій дубовій лаві, пофарбованій у зелене, на ногах мали однакові черевички, на тілах однакові сукні, на головах однакове покрів’я, руки їхні безживно лежали на стегнах, а на кожен палець нанизано по три персні, навіть на великий, на якому перснів звичайно не носять. Відтак персні покривали всю церу пальців і здавалося, що вони металеві: із срібла, золота, прикрашені великими аметистами; срібними здавалися, чи були так пофарбовані, й нігті отих сибіл, а що то були сибіли, Климентій анітрохи не сумнівався.

Сам він сидів при кермі ззаду, тримаючи ручку й скеровуючи човна, що його несла течія, але жінки на нього не дивилися, бо сиділи на бічній лаві, тож говорили ніби у порожній простір, а простір навколо був перламутровий із зеленим відливом, ніби все повітря довкруг обросло мохом. І жіночі сукні були також більше зелені, хоч там угадувалися відтінки інших барв, але ті ніби зникали, змивалися із суконь, чим далі, тим більше зеленіючи. Климентій зирнув на свою мантію і помітив, що й вона не вилиняло-чорна, як це було насправді, а також зеленіє, навіть босі його ноги зеленіють, а може, й обличчя, але обличчя сибіл не зеленіли, а залишалися незмінно блідо-жовтої барви із сірим, як це буває в деяких вапняків чи в туфого каменя, що утворюється після виверження вулканів.

– Заклинання може чинитись у церкві, – сказала, швидко заворушивши червоними губками, третя жінка, – чи в якомусь іншому осібному місці, але безлюдному, а коли бісний буде вельми немічний, чи з доброродних осіб, чи з іншої причини, то заклинання можна проводити і в нього вдома.

Климентій кермував човном, що впливав у зелений простір по чорній воді і сам був чорний; з тієї води вряди-годи вигулькували чорнолиці карлички із цапиними рогами й вибалушеними очима і з розтуленими беззубими ротами; причому з’являлися по одному з правильними на чвертьквадранса[30]  [30] Чвертьквадранс – п’ятнадцять хвилин.


[Закрыть] інтервалами та й казали голосно: «Ха-ха!», або «Ух, ух! Солом’яний дух!» – і поринали, натомість дорогою виникали інші, але ані сибіли, ані сам Харон, тобто він, Климентій-перевізник, не зважали на них, а сибіли мали клопіт говорити, він же пильно їх слухав, адже й справді конче мав ту науку протвердити, бо, коли прокинеться, буде ніколи.

– Коли бісний умом і тілом бадьорий, заклинатель має наказати йому, – сказала четверта сибіла, – щоб старанно молився Богу, постився й очищував сам себе святим сповіданням та й причащанням божественних таїн, а коли заклинання над ним здійсниться, щоб зібрав помисли свої й навернув їх на Бога.

У цей час із чорної води вигулькнула чорна істота-карличок і гукнула:

– Не до Бога, а до мене, ха-ха! – і знову пірнула.

Але сибіла, котра говорила, й оком туди не повела.

– Май у руках чи перед собою, – сказала вона, – розп’яття Христове. А божественних таїн не можна на голові бісного покладати чи якось інакше до тіла його торкатися, щоб не було біди безчестя.

– І щоб не був ексоркист багатомовний і не запитував зайвого, – сказала четверта сибіла, а всіх їх було семеро, – з цікавості, щоб довідатися про майбутні та сокровенні речі й події, а хай повелить нечистому духові мовчати, відповідати тільки на запитання, і щоб не вірив, коли біс повідає, що він душа когось із святих, чи померлого якого, чи й сам янгол, – все це брехня!

Тоді вигулькнула із чорної води рогата голова й гукнула:

– А от і не брехня! Бува, що й правда! Ух-ух!

І знову поринула.

– Це вже почалося твоє змагання з бісом, – сказала п’ята сибіла, затрепетавши червоними губками. – Він з нами ніби бавиться, але дивись, щоб не побавився з тобою, бо й сам є вразливий не так, як оце ми.

И справді не були вразливі, бо кам’яні обличчя через те й кам’яні, що незворушні, так само й тіла; правда, сукні їхні вже цілком утратили відтінки інших барв, позеленівши цілком, навіть стали світло-зелені, кольору молодого листя, але й ця барва не залишилася незмінною, перламутрово вигравала й ледь помітно для ока темніла.

– Запитання подавай такі, – сказала та ж таки, п’ята, сибіла, – про число та ім’я духів, які в людину ввійшли, про час, коли це сталося, чому ввійшли й таке інше. А всілякі бісівські соромоти, сміхи й безчиння заклинатель має заборонити. І щоб присутніх при цьому було мало, і щоб вони не втручалися у дійство, нічого не питали, а хіба допомогли здолати бісного, відтак смиренно молилися Богу.

І на цей раз з чорної води вигулькнула химерна істота й гукнула:

– Ха-ха! Такі ви самонадіяні! – але не пірнула, а почала корчити гримаси, стягуючи, розтягуючи, викривлюючи, видовжуючи і сплющуючи обличчя – і тільки потому зникла. Одежа ж на сибілах із світло-зеленої стала яскраво-зелена, а черевички на ногах почали жовтіти.

– Заклинання чини дерзновенно, – сказала шоста сибіла, – із вірою, смиренням і теплотою, а коли дух сильніше мучитиме жертву, сильніше настоюй, а коли тіло почне здуватись, корчитись у якийсь бік, схилятись чи вигинатись, вчини там хресне знамення або водою свяченою покропи, і хреста біля себе май.

– Отак, як я! вигулькнула з чорної води істота і знову почала кривити обличчя, а тоді виригнула вгору смоляного струменя, який піднявся на висоту, що її мають церкви, і так у повітрі завмер, як чорна дуга, схожа на петлю для повішальників.

Пливли якийсь час у глибокій тиші, і не плюскала за бортами вода, і не вигулькували з неї чорти, а може, істота була одна, бо ніколи не висовувалося їх кілька підряд. А сибіли ніби поринули в задуму, і одежа їхня із яскраво-зеленої стала темно-зелена, тоді як подоли суконь почали помалу, ледь помітно жовтіти. Так само задумався й Климентій, вряди-годи позираючи на чорну петлю в них над головами, яка ніби рухалася разом із човном і не зникала. А думав він, заодно ладнаючи слова у вірші, про перемінності світові, бо в світі перемінна кожна річ, бо руйнуються фортеці й мури, помалу з’їдаючись часом і пропливаючи в ньому, як хмари в небі. Так само пропливають і зникають людські життя, хоч міста з церквами й монастирями і села залишаються ніби й незмінно, але насправді також змінно. І хоча знищує їх час, меч чи вогонь, але знову оновлюються та воскресають, і так триватиме, доки світ світом. Думав Климентій і про те, що місто, чи церкву, чи монастир відбудувати можна, так само й мури, й фортеці, але людина, вмерши, не відбудує себе ніколи, хіба що в судний день, але річ у тім, що той невідь-коли буде та й чи в цьому світі і чи для світу відбудується, адже в судний день люди відродяться не для життя, а таки для суду, а отже, для покари за діла давні без можливості творити нові. Що ж буде потому? Річ певна: кінець світу, отже, відродження померлих людей буде не для повернення в міста їхні, церкви, монастирі, села, фортеці, а для того, щоб рушити у вічність, тобто у ніщо. Через це навряд чи можна сказати, що померлі люди відбудуються так само, як спалене місто чи зруйнована церква, адже людина справжнього воскресіння не відає, а хіба тимчасове, а отже, дочасне. Про це, очевидно, й вістить та петля, що застигла в зелено-перламутровому мороці, в якому пливе дивний їхній човен. І тихий жах почав наповнювати душу Климентія Зіновієва, адже коли в світі все таке ілюзорне та короткотривале, чи є смисл у людських забагах, будуваннях, змаганнях, проповіданні й навчанні, в писанні віршів чи складанні музики – все воно перейде, як трава чи як подих вітровий. Бо коли в людини нема надії на воскресіння для життя, чи ж потрібне їй воскресіння? Воскресіння для смерті, адже смерть, подумалося йому, – це і є образ вічності, тобто те ж таки ніщо. Але він відчув у тому дивовижному сні й інше: він, попри все, в цьому світі – духовний воїн. Тобто хай короткотривале, й дочасне, й тлінне, і приречене, й ненадійне це існування, воно, коли хоче протривати хоч би у відносній вічності, як тривають міста, церкви та села, має бути достойне. І саме в тому, що в світі поки що не перемагає остаточно зло, а таки не раз бере верха й добро, і є запорука тієї відносної вічності для людей, а щоб утримати її, й потрібні у світі духовні воїни, і навчання, і будування, і змагання, і проповідання, і все інше добре. Отже, має відсікти свої страхи, жахи, слабкість свою, безнадію і відчуття приреченості своєї і висталити волю власну й дух.

– Оцього я й чекала, щоб подумав, – мовила сьома сестра-сибіла і єдина з усіх повернула до Климентія обличчя. Воно було кам’яне, але ніби живіше від інших, бо на щоках прозначилися рум’яна, а очі блимали не тільки напругою, але й ласкою. – Отож моя наука тобі така: стережися, ексоркисте, коли вже ступив на цю стежку, щоб нічого такого при заклинанні не сказати й не учинити, що б тобі самому подало причини до лихого й злих помислів. Коли ж вдасться звільнити когось од лихого духа, навчи його тому добру, що його пізнав у світі сам. І не переймай на себе біди бісного, бо напевне таки не встоїш.

У цей час чорний човен, котрий плив чорною водою, раптом здригнувся, ніби вдаривсь об підводного каменя, й затрусився, аж ветхі дошки на ньому зарипіли й захиталися.

– Це що таке? – злякано вигукнув Климентій.

– Причалили, – сказала сьома сибіла, всі інші лишалися нерухомі, наче боввани. – Тобто припливли із антисвіту у світ, тут же твоя зупинка. Вставай і виходь, ми ж попливемо далі.

– І доки пливтимете? – спитав поет.

– Доки існуватиме світ, – відказала сьома сибіла. – Адже антисвіт без світу неможливий.

– А потому?

– А потому ця чорна вода пожере і нас, – мовила сьома сибіла. – Наша справа пророча, Климентію, поете людський, а коли не буде світу, то навіщо й кому потрібне буде пророкування. Швидше сходь, бо тут у нас коротка зупинка. І не думай про те, чого не може збагнути твій розум.

– Але коли б розуми не думали про незбагненне, то чи потрібні вони?

– Потрібні, – сказала сьома сибіла. – Для самовтіхи.

І вона так само, як сестри, знерухоміла, а одежа і її, і в її сестер все більше набирала в себе жовтої барви.

Розділ V

Климентій зійшов на зупинці, котра зветься Містечко, і побачив, що ранок навколо був пишний та багатий, сяяв сонцем, зеленню, мокрою від щедрих рос. І цвіркуни роздирали горлянки, цього літа їх було так багато, що коли йшов стежкою, трава аж ворушилася – коники злітали в повітря і розскакувалися врізнобіч, від чого виникав своєрідний шурхіт. Мав ясне, ніби запалений свічник, серце, бо вважав, що сон таки давав йому право на прю із тим, чого не відає, отож діставав надію його таки здолати.

Ворота містечка вже були розчинені, і з них витікала, колишучи рогами, худоба, а обабіч їхали кіньми кілька стадників і голосно, лунко покрикували. Тож мусив постояти, поки товар пройде, а відтак рушив широкою вулицею, стогном, твердо переконаний, що господарі своїх собак уже поприпинали і його литкам та мантії ніщо не загрожує. Мав пройти повз школу, але туди не збирався заходити, однак ще здаля побачив на ґанку дяка, який сидів, далеко висунувши довгі ноги, сперся спиною об зачинені двері й палив люльку, бо над ним вряди-годи спалахувала й розгорталася синя хмарка.

– Вже гадав, – мовив спроквола дяк, виймаючи з рота цибуха, – що панотець знову в мандрах.

– Маю ще діло, – сказав Климентій, не збираючись зупинятися.

– Ага, вигнати біса із Тодоськи, дочки Пелагіїної, а міського отамана, – повільно мовив дяк і вклав до рота цибуха.

Климентій мусив зупинитися, звідкілясь дяк про те знав, а він же нікому й словом не прохопився на прохання пані Пелагії.

– Знаєш про це, дяче? – спитав тихо й підозріливо.

Дяк випустив струмку диму й подивився зизом.

– Ця Тодоська, панотче, велика повійниця. Давала всім, хто того хотів, але тільки незаміжнім чоловікам, навіть мої школярі її скуштували, і коли б не була дочкою отамановою, давно стала б біля ганебного стовпа і не раз би скуштувала канчуків. Отож усі про те знають, а коли ніхто їй ще не врізав поли, то це щоб і собі більше не врізати[31]  [31] У той час існував звичай: зловленому на перелюбстві врізували полу одежі.


[Закрыть].

– Але ж Пелагія каже, що вона бісна, – зчудовано мовив Климентій.

Дяк пустив з рота клубеня густого диму і зирнув примруженими очима із підпухлими повіками.

– Це так каже, щоб Тодоську не поставили перед суд. А може, й справді бісна, панотець наш виганяв, виганяв та й не вигнав. Бо то, сказати б, пане-брате, не простий, хай Господь вибачить, а таки біс плоті, тьху-тьху, не на ранок згадувати, панотче. А без вихилясів кажучи, вона блядина.

І дяк раптом підморгнув Климентію й занурив свою напрочуд довгообразу, але майже лису голову в димову хмару.

– Мене попросила Пелагія… – схвильовано почав Климентій.

– Знаю, – сказав добродушно дяк. – І все містечко уже зна. Це вона кожного приходня-інока так просить, але жоден того біса плоті з неї не вигнав, а сорому набралися, бо вона з кожним із приходнів-іноків зогрішила, отож вони із сорому-таки повтікали, дивіться, панотче, щоб і вам того не приключилося. Ще, вибачайте на слові, не всохла у вас жила? – спитав, ліве око примружуючи, а праве навпаки розширюючи.

Климентій обурився.

– Чи ж подобає вам, пане дяче, людині духовній, казати такі неподобні речі?

– Це речі не неподобні, а житейські, – сказав дяк, солодко засмоктуючи дим, ніби мед їв. – А кажу їх вам, панотче, бо ви, знову вибачте на слові, не такий, як ті гультіпаки. А ще добрі й научительні вірші пишете, я таких мудрих не втну, отож хочу застерегти з доброти серця, через це й сів тут так спозарана, аби передибати, бо коли б не потреба доброти, то я б зараз зі своїми школярами після вчорашньої доброї вечері задавав би добрячого-таки хропака.

– То радиш туди не йти? – трохи завагався Климентій.

– Таки раджу, а ви, панотче, розумні собі чинити, як забажаєте. Знаєте, що скажу? – дяк аж люльку відклав, і його очі запалилися, а голос перестав бути лінивий та протяглий, заговорив дяк пристрасно. – В бісів, що мордують людей, вірю. Але є біси й бісенята, є такі, що їх можна подолати, а одного годі, бо не просто входить у людину, а вироста з її природи – ото і є біс плоті. А коли з природи твориться, а не є чужий людині тілом, то це не біс мордує людину, а, по-моєму, вона себе сама, і це не біс у людині, а вона – бісом. І вигнати того біса, панотче, – це все одно, що голову людині відкрутити, коли та їй болить, чи серце вирвати. Отож, шануючи вас і вашу вправність до віршів научительних, раджу туди не йти, щоб і собі не набратися сорому. Саме тому й спитав, чи не всохла у вас жила, і це не соромне сказав, бо коли всохла, то, може, щось у тому ділі вчините, а коли ні, беріть ноги на плечі, не в обиду вам мовити, і чешіть світ за очі, бо та от Тодоська не одному памороки наслала, і коли б на мене, давно б її на вогні спалив.

Не сказав цю тираду, а виклекотів її із себе, а виклекотівши, погас і злінивів, і знову взяв люльку, яку перед цим поклав біля себе на землю, і ковтнув диму, а відтак оточив лису й подовгасту голову кучерявою хмаркою, ніби імітацією колишніх, мабуть-таки, буйних кучерів.

Тоді Климентій пильніше придивився до нього: був дяк хоча й лисий, але ще молодий, і в нього напевне жила ще не всохла, принаймні молодший Климентія років на десять чи трохи більше.

– А ви, пане дяче, часом на тому вогні, вибачайте, не попеклися? – спитав.

– Га? – вирячив обидва ока дяк. – А ви звідки здогадалися?

– Хіба для того багато треба? – сказав Климентій. – Коли хочете її на вогні палити, то хвоста кішці вже зав’язували. Бо коли насипчасто, то й накипчасто, а коли даха, то й взяха. А хто хвоста розпустив, то хвостом і покрився. Бо коли сало потало, то ковбасам лихо стало. А коли хто бороду вмастив сметаною, то й хвіст дугою. Коло води добряче, пане дяче, умочишся, а коли б моя душа часнику не їла, то не буде пахнути.

– Го-го-го! – вийняв із рота цибуха дяк. – Оце врізав! Я ж кажу, що ваша милість не такий, як гультіпаки, ви накший, через що на вас ввагу і взяв, бо шкода, коли такий чоловік пропаде ні за цапову душу.

– Дякую, пане дяче, – серйозно сказав Климентій, – за добре до мене ставлення і за осторогу. Але до Пелагії маю піти, приобіцяв їй. А я такий чоловік, що коли кому приобіцяв, то й дав, інакше мене сумління заїсть. Як не можеш дать, слів дармо не трать, а коли говорити, то що можеш робити?

– Еге ж, я прикмітив, що ваша милість поважний чоловік, – сказав, пускаючи дим, дяк, відтак звів очі до неба, власне, закотив їх так, що ніби більмасті стали. – Через те мені вас і жалько стало. Однак Господь дав людині волю вибору, і це його jus privatum[32]  [32] Приватне право (лат.).


[Закрыть]. Отож manu propria[33]  [33] Власною рукою (лат.).


[Закрыть], тобто за волею вашою, honoris causa[34]  [34] 3 пошани (лат.).


[Закрыть] до вашої милості, чиніть, що вважаєте за належне. Але humanum errare est[35]  [35] Людська річ помилятися (лат.).


[Закрыть], і не нарікайте, що вас не попередив, панотче, коли будеш igni et aqua interdictus[36]  [36] Позбавлений вогню та води (лат.) – формула вигнання у стародавньому Римі.


[Закрыть].

– Усе в волі Божій, – сказав строго Климентій. – Він мене в це містечко привів, він же догляне, а коли упослідить, то й на те воля його.

– Амінь! – мовив дяк і потяг із люльки, але вона погасла.