Текст книги "Біс плоті"

Автор книги: Валерий Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 27 страниц)

Тоді вибухлий вгору білий стовп почав опадати, і з нього виступив малий, сухий і кволий тілом, але з гарним янголячим лицем ченчик, білий, як лунь, із торбою за плечима і з патерицею в руці…

…Було навколо тихо. Климентій лежав, безсило розкинувшись на ложі, і йому здавалося, що стеля над ним спрозоріла, і побачив він останні зорі, що їх швидко поїдало ранкове світло. Біля нього, розпалена й розмлоєна, лежала молодичка, а він відчував на душі мир.

– А що, панотче, – спитала молодичка, – пізнав спокусу? Чи ж солодка?

– Як мед, – мовив хрипко Климентій. – Але гіркцй. Дякую тобі, Боже, що дав мені хоч раз у житті його покуштувати. Тепер і каятися буде за що.

Молодичка розсміялася. І той сміх був наче розлите в цьому ранку перше сонячне проміння. Сам же Климентій поволі наповнювався печаллю. Адже увіч відчував, більше того, знав, що тіло його порожніє, замовкає, втишується, змиряється і ніби всихає, що волосся його білішає, і він, хоча й дістав волю від того, кого перебрав на себе й пустив у себе, чомусь не відчував од того радості. Адже чудово знав, що він уже в цьому світі не для життя. Ще походить дорогами, ще зустріне різних людей, ще лишить для них трохи добра, ще понавчає їх і напише ряд віршів, але все те буде не таке, як раніше, раніше було справжнє, а тепер імітоване. І все тому, що він вийшов аж на таку боротьбу, до якої не май достатньої сили. Згорів змій, але згорів і молодець, а з’їв їх один і той же вогонь.

Климентій зітхнув і скосив око на оголене жіноче тіло, що вільно лежало побіч нього. Ранок освітив його, і воно світилося. Ясним і рівним світлом, таємничим, принадним і прегарним. І він раптом задихнувся від почуття, якого ніколи не відав і яке, наче ота лапа уві сні, болюче зчавило йому горло. Адже те тіло хоч і лежало поруч, але вже віддалилося від нього настільки, що дістатися до нього вдруге не буде в ньому сили. Бо він у цьому світі таки не для життя. Адже свою вирішальну битву відбув. Битву, в якій не буває переможця, хоч переможені є. A щe збагнув, що святі отці, котрі умертвляли тіло, разом із бісом плоті долали в собі й Бога й плоті, таж-бо з’єднання чоловіка з жінкою зумовлює вічність людини, поки світ світом, а вічність і є Бог.

1997 р.

Закон зла
Загублена в часi

Роздiл I

Історія ця справжня і відбулась у Житомирі в 1713 році. Одного гарного весняного дня ішла собі вулицею така собі слюсарка Варвара Сакуниха, цілком добродушна й спокійна і то тому, що перед тим завітала до куми, яку на вулиці прозивали трохи негарним словом Сциклиха, бо єдина вживала до їжі разом з родиною загадкову рибу, котра водиться у тутешніх ріках Тетереві та Кам’янці і називається сцикля. Отож Сакуниха прокинулася сьогодні й трохи погиркалася з чоловіком, слюсарем Степаном Сакуном, але тим не звільнила собі душі, бо чоловік гримнув дверима і з хати пішов, отже, жінка йому всіх зібраних у голові, в животі, в горлянці та роті слів не встигла із себе викинути, чи випустити, чи виригнути, а коли подібне в жінок трапляється, їм недобре стає. Отож Сакуниха й помчалася до Сциклихи, а що та цього ранку вчинила зі своїм чоловіком те саме й той був прогнаний на річку наловити свіжих сцикль, то обидві білі голови, а по-місцевому, кубіти, мали чи дістали змогу звільнитися від скверни невимовлених слів, і таку акцію вони у спільному товаристві вчинили з немалим натхненням – ось чому Сакуниха йшла тепер вулицею сумирна, добродушна й спокійна, поглядаючи на світ привітним оком, цілком забувши про те, що погиркалася із чоловіком, навіть покаялася трохи й цілком вибачила йому не так те, що стало причиною її ґдирання, як те, що гримнув так нешпетно дверима й запечатав у ній скверну невимовлених слів. Але життя, як давно переконалася Варвара Сакуниха, існує й твориться не так за законами добра, як більше за законом зла, бо їй не судилося натішитись із власного добродушшя, а отже, втримати спокій, Хоча скверна невимовлених слів її вже не мучила, бо коли простувала повз двір броварника Омелька Костюченка, бувши біла, мов ягничка, й не менш ягнички мирна й утишена, навіть із невеличким каяттям у серці, то уздріла того броварника, котрий сидів біля своїх воріт із києм, пофарбованим начорно, та й сам був чорний, як ворон, смоляне волосся випирало з-під чорної шапки, чорні брови лежали, як налиті кров’ю п’явки, чорне паростя перлося з обох ніздер, а вуса висіли гадючками, ясна річ, також чорними. Омелько Костюченко блиснув чорним вогнем несамовитих очей і сказав таке дивне, що Варвара Сакуниха аж стала, аж рота розтулила, саме того рота, з якого недавно так щасливо були витрушені зайві та й незайві слова, ось чому й стала така без’язика. Омелько ж Костюченко, броварник, їй сказав:

– Чи до мене ти, Сакунихо, йдеш грошей ділити?

А що Варвара не спромоглася на жодне слово у відповідь, тільки дивилася неймовірно, під вусом-гадюкою в ОмелЬка Костюченка з’явилася гадюка-всмішка, тобто його також майже чорні ґемби розлізлися, показуючи жовті зуби, один із яких був зламаний.

– Це ж які гроші? – тоненько видихла Сакуниха, бо тільки на стільки голосу здобулася.

А ті, що мій син із твоїм знайшов, – сказав, а власне, ніби сокирою рубанув Омелькб. – Знаю, що ти задумала. Але тих грошей тобі не дам.

Та що ти таке мелеш, Омельку? – аж затріпотіла Сакунйха. – Чи ж ти в розумі?

І тоді той Омелько Костюченко невідь од чого, яро лискаючи чорним полум’ям несамовитих очей, почав лаяти її, чесну кубіту Варвару Сакуниху, такими словами, яких вона потім у суді ніяк не погоджувалася повторити. А ще до того Омелько Костюченко почав махати перед нею отим у чорній умбрі скупаним Києм і погрожувати їй, та ще й сказав негарно й образливо для неї, переінакшивши її законне назвисько Сакуниха на Сукуниха.

– Ти, Сукунихо, – сказав він, – лучче відступись, будеш-бо за ті гроші в ката у руках!

А коли це сталося, то з ближчих дворів рушили до них люди, і стали зобіч, і все те слухали, й чули. А Сакуниха при тому ганьбленні стояла сама не своя, і червоніла, й біліла, й сіріла, й чорніла, й зеленіла, а що все те сталося так нагло, то й отямитися ніяк не могла, та й слова її були перед цим дбайливо виметені з її нутра, як зайва вода чи сміття, отож тільки й спромоглася писнути:.

– Я, Омельку, не знаю, про що ти торочиш.

І вирвалася з людського юрту, що аж помирав од цікавості, й не так пішла, як побігла додому, а позаду ніби великий чорний пес гавкав: «Гах! Гах! Гах!» – продовжував лаяти її Омелько, і ті гахи, поки бігла (аж волосся вибилося з-під очіпка), били її межи плечі, як стусани. А коли прибігла до обійстя власного, то побачила свого сина Івана, котрий спокійнісінько сидів на ослінці серед двору і їв хліб, помащений олією та присолений. Вона ж увірвалась до двору, як шура-бура, і стала перед спокійним аж понікуди нащадком, ніби в землю вбилася.

– Що це начворив? – гукнула вона.

Іван проковтнув хліб, той, котрий жувавсь у роті, вибалушив очі і сказав:

– Я?

– Ти, ти! – скрикнула Сакуниха. – Що це за гроші знайшов? І чи знаходив якісь гроші?

– Гроші? – перепитав Іван, коли він їв, то бував важкомисельний.

– Гроші, гроші, – зойкнула Сакуниха. – Із Костюченковим сином?

– А, ви про те, – мовив спокійно Іван. – Знайшов!

І знову вкусив хліба, помащеного олією і присипаного сіллю, та й почав його пережовувати.

Тоді вона, Варвара Сакуниха, схопила сина за руку й потягла, хоча й пручався трохи, до житомирського вряду, аби він там усе розповів і щоб той уряд дав задоволення їй від образи, яку прилюдно учинив їй, поштивій кубіті, отой чорнопикий обіясник Омелько Костюченко, якого й жінка його Явдоха інакше не зве, як обіясником, бо гроші, як була твердо переконана Сакуниха, ніколи добра не несуть і до добра не приводять, а особливо знайдені, бо знайдені, сказала вона магістратському судді, – чортом бувають підкинені, отже, і є чортячі, і, за законом зла, такі гроші пімщаються на людині; вона ж, поштива кубіта, користується грішми тільки чесно заробленими й біди собі на голову не бажає, а її ще ніхто, хай сусіди скажуть, у житті не лаяв і не безчестив, як отой навісний броварник Омелько, котрого його власна жінка зве обіясником, бо живе вона, Варвара Сакуниха, у цьому світі порядно.

Пан магістратський суддя сидів за столом, як добра бодня, одягнена в жупана, очі в нього були великі й важкі, як дві гирі, і він переклав ті гирі на хлопця.

– Справді знайшов гроші? – спитав. – Тільки не бреши, бо катівської каші закуштуєш.

– А чого мені брехати, – спокійно відказав Іван – коли не їв, то не бував важкомисельний, а більше розумний. – Таки знайшов.

– Чом же раніше мені не сказав? – зойкнула Сакуниха.

– Бо мене не питали, – спокійно й мудро відказав Іван. – А теперечки питають, то й розказую.

І він почав розповідати, при цьому не дивлячись на пана суддю, ані на матір свою, яка слухала і схвильовано ламала собі пальці, а зирячи у вікно, ніби в ньому хтось розклався невидимий та й підказував, що треба мовити.

Отож він, Іван, син Степанихи Сакунихи, гуляв із другим хлопцем Нестором, таки сином Омелька Костюченка, броварника, на вулиці, а було після полудня надвечір, і якось так їм сталося, що набридла гулянка. Тоді Нестор, його приятель, мовив:

– Ходімо до броварні, до мого батька.

І вони пішли, й стало сутеніти, а небо було ніби рідким вогнем залите, а коли підійшли близько до броварні, то небо вже й погасло. І йому, Йванові, стало трохи страшно, навіть захотів повернутися додому, але Нестор умовив іти далі. Отак дійшли до яру – це неподалік бровару, а той бровар – по той бік Тетерева, й перейшли туди через млинову греблю. І тоді хлопець Іван аж зовсім злякався, бо сутінки погустіли, а ще боявся, що мати його сваритиме, що загулявся, хоча він уже не малий, однак мати його, коли загуляється, завжди сварить. І тут вони побачили в яру невеликого синього вогника.

Стали як укопані. І навколо гус, мов кисіль, синій чи радше сірий сутінок, і повітря здавалося густе й непорушне, і бур’яни, що росли навдоколо, почали густо пріти й пахтіти, і серця у хлопців, принаймні в Івана напевне, аж постискалися зі страху чи від якогось лихого передчуття, а на самому дні яру тихо й морочно палахкотів синій вогник, хоча багаття там напевне не горіло, димом не тягло, отак тільки блимало: вискакували сині язички й пропадали, відтак знову вихоплювалися, ніби вискакували з-під землі, тобто ніби сама земля горіла.

– Знаєш, що це таке? – хрипким шепотом спитав Нестор.

– Чи не скарб? – мовив Іван. – Ходімо накриємо шапкою.

– А чом шапкою? – спитав Нестор.

– Від людей чув: так тра чинити, – мовив Іван, – коли де який скарб з’являється.

І вони почали підкрадатися до того вогника, ніби боялися злякати його. А вогник і справді: чи з’являвся, чи пропадав. Коли ж щось тріскало в них під ногами, вогник зникав, а коли йшли тихенько, з’являвся. Наблизилися, і він, Іван, зірвав з голови шапку й кинув її на вогника.

– А не побоявся, що спалиш? – не стерпіла Сакуниха. – Я б тобі дала за ту шапку!

– Ні, не побоявся, – звів на матір холодні голубі очі Іван. – Бо то не палючий вогонь.

– Як це не палючий? – спитала мати.

– Кажуть люди, – по-старечому мовив хлопець, – що палючий вогонь тоді, коли щось спалюється, а непалючий, холодний, нічо не спалює. А цей таки нічо не спалював, тому й не боявся.

– Мудрий він у вас, – сказав пан магістратський суддя й почав набивати люльку.

– Часом мудрий, а більше дурний, – сказала мати. – Коби не на свою голову.

– Не перебаранчайте йому, – сказав пан суддя, викрешуючи вогню.

Отож стояли над тією шапкою, зниклі із цього світу, бо коли пропав вогник, покрила все морочна й глупа темрява. І йому, Іванові, здалося, що побіч щось диха, і вони так злякалися, що не могли й утекти. Відтак Іван сказав:

– Знайдемо тут скарба, батькові своєму не кажи, а я не скажу своїм.

– То це ти такий добрий до батьків? – зойкнула Сакуниха.

– Я до вас добрий, мамо, – поважно прорік хлопець. – Але тоді мені наче шепнуло до вуха таке сказати, то я й сказав, а перед панами врядними брехати не хочу.

На вряді тоді був не лише пан суддя, а ще й пан писар і підписок, котрий усе мовлене записував, сидів також і пан возний – усі вони аж роти порозтуляли, так пильно слухали.

– Правду говориш? – перепитав пан возний.

– Як ца Святому Дусі, – урочисто прорік Іван.

І тоді Йванові наче знову на вухо шепнуло, і він мовив Нестору:

– Збігай на броварню й принеси сокирку, щоб викопати, а я тута постою.

– І не боявся? – спитала вражено мати.

Ні, не боявся, – поважно мовив Іван. – Страх десь подівся.

– А чому не лопату, а сокирку? – спитав пан суддя.

– Бо люди кажуть: скарба сокиркою тра копати.

– Таки мудрий він у вас, – сказав пан суддя, випускаючи з рота клубеня диму.

Нестор кинувсь у темряву, а він, Іван, стояв і не міг з місця зрушити, ніби кілком прибитий до землі. І здалося йому, що бур’яни навколо інакше пахнуть, десь так, як палена сірка. А ще коли подививсь у небо, не уздрів ані місяця, ані зір, хоча перед цим не хмарилося – отаке дивне й голе небо, хіба трохи світліше землі. І вже нічого більше біля нього не дихало, бо й не було нічого. Але ноги й руки в нього позаклякали і це не від страху, бо таки не боявся, а тому, що з ним щось приключилося із тілом. І так простояв він, не кивнувши й пальцем і не моргнувши й оком, аж доки не почулись у темряві кроки і доки в яр не з’їхав по схилі із сокиркою Нестор. І тільки тоді небо ніби струснулося, і на ньому всі одразу засвітилися зорі, і в яру стало трохи видніше. Вони почали гребти сокиркою землю і в тому місці, де лежала Іванова шапка, прокопали мало, відтак сокирка дзенькнула, як об залізо, але то було не залізо, а мідь – мідень із мідяною-таки накривкою.

– А як же звірив, що то був мідень, а не баняк і не горщик, темно ж було? – спитав пан возний.

– Бо скарб засвітився, – урочисто проголосив хлопець. – Але недовго, бо коли витягли, відразу ж погас.

Отож вони взяли того мідня й потягли разом на гору, де світліше, розчинили його: зверху лежали якісь письма, а під ними – гроші.

– Золоті чи срібні? – запитав суддя.

– Цього не могли побачити, вони не світилися. Але дзвеніли лунко.

Хлопець замовк, тільки дивився чомусь пильно на вікно.

– А що далі вчинили? – підігнав його пан суддя.

– А що, – мотнув головою Іван. – Вирили ямку під гнилим дубовим пнем поміж коріння, недалеко того місця, де знайшли, вставили туди мідня й закопали до пригожого часу.

Стояли біля того пня зворушені, навіть уражені. І знову впав на них страх, аж дихання заклало. А як трохи отямилися, Іван знову почув шепіт собі до вуха. А потому сказав Несторові, щоб поклястися на цьому місці: нікому про скарба не сповіщати, а наступної ночі навідатися сюди, тоді ж гроші й забрати.

– Куди ж хотіли їх забрати? – спитав пан возний.

– Ще не думали, – відказав Іван. – Забрати – та й край!

– Усе правду оповів? – спитав пан суддя.

– Як на духу! – урочисто прорік Іван.

– І нічого не збрехав? – спитала мати. – Вибачайте на слові, панове врядні, – повернулася вона до суду, – але мушу сказати: мій хлопець таки любить брехнути. А коли не збрехнути, розпише, що ніби було й так, а воно не так.

– Але ж гроші знайшли? – спитав пан суддя.

– Знайшли! – гордо мовив Іван.

– І що було далі?

– Що було? Пройшла ніч і день, а на вечір покликав Костюченкового сина іти по гроші, одначе той мені сказав, що тепер йому ніколи, – хіба, сказав, на завтрішню ніч підемо, ніде вони, ті гроші, сказав, не дінуться; батько йому начебто роботу загадав.

– На ніч? – здивовано спитав пан возний.

– Це так одбріхувався, – відказав хлопець.

– А ти сам не пішов, не звірив, чи гроші на місці? – спитав пан возний.

Ні, – твердо сказав хлопець Іван, – бо ми поклялися: прийдемо туди лише разом. А я, коли клянуся, то вбийте мене і ріжте, а клятви не переступлю й слова не зламаю.

– Добрий у вас хлопець, – сказав пан суддя. – А наступної ночі таки пішли?

– Пішли. Але Нестор і цього разу не хотів. А як ішли, почав крутити, так ніби щось знав і чогось боявся. Я йому сказав: «Чого ти крутишся, Несторе, як вуж?» – а він відповів: «Чого кручусь, я ж іду».

І вони йшли в темряві, може, такій же густій, як і того разу, а може, й трохи рідшій. І Нестор чогось важко дихав, ніби тяжко йому було йти, а його силоміць тягли. Зрештою, став і ані руш.

– Не піду далі, Іване! Не можу!

– А то ж чому? – спитав Іван, уже й тоді йому здалося: щось тут не те й не так.

– Дарма йдемо, – тоскно сказав Нестор. – Духом чую: чи не вийняв хто того скарба?

– Ніхто не міг вийняти, бо ніхто нас не бачив, – заперечив Іван, – Ходімо!

– Е, – сказав Нестор, – ми, може, нікого не бачили, а хтось нас запримітити міг.

– Все одно ходімо, – сказав Іван. – Так чи не так.

І тоді зашипів до нього Нестор, як змій:

– Не йдімо туди, пане-брате, бо душа чує: недобрим тут духом пахне. Хай вони горять, ті чортові гроші!

– А моя душа нічо не чує, – сказав Іван. – Ходімо та й усе!

І вони прийшли до того дубового пня і побачили там тільки порожню ямку, а гроші з міднем хтось таки вийняв та й забрав. Але Іван тоді ще нічого лихого на приятеля в підозрі не тримав, бо, може, й справді душа його прочула? І чомусь зовсім не жалько стало йому за тими грішми, бо дуже незвичайно їм знайшлися. Бо хоча вони й прості собі хлопці, але добре знали: про знайдені гроші тра заявити врядові, а вони того зразу не вчинили. Отож що легко приходить, легко відходить, вони й поклали в той вечір поміж себе, щоб уже нікому не казати про ті гроші, адже їх уже нема, аби не вчинилося їм за те турботи. Вони вже тим недобре вчинили, сказав тоді Несторові Іван, що не заявили відразу, а перенесли на інше місце, отож можуть у турботу потрапити й непереливки їм буде.

– І так би воно, може, й було б, коли б дядько Омелько не зачепив моєї матері, – сказав поважно Іван, все так само дивлячись у те вікно, на яке й раніше дивився, оповідаючи. – Але коли дядько Омелько Костюченко напав на матір мою, то, значить, вони з Нестором ті гроші забрали без мене.

– Але чому нападав на твою матір, ніби гроші у вас? – спитав пан возний.

– А це вже в нього спитайте, – сумовито відказав Іван. – Одне знаю твердо, панове врядні: у нас тих грошей нема. Ні в матері моєї, ані в мене. А чого нема, то вже катма. Я тільки й пізнав їх, що запустив руку у мідня і трохи подзвонив тими триклятими грішми, хай би я вже ніколи їх не бачив.

– Все воно так, хлопче, – мовив пан суддя. – Одне бачу: не по віку і не за станом своїм ти мудрий. Скільки років маєш?

– Чотирнадцять, – так само сумно відказав Іван. – І не розумний я, панове врядний, а дурний. Мудрий був би, вчасно про ті гроші б повістив і не мав би тепера турбації.

Розділ II

Відтак покликано було до вряду Омелька Костюченка, броварника, з його сином Нестором, і коли вони стали на вряді, пан писав зачитав їм те, що оповів був Іван Сакун, син Степана та Варвари Сакунів; відтак пан магістратський суддя запитав:

– Чи так було, як записано, Несторе?

Нестор був менший зростом за Івана, хоча вони однолітки: Іван височенький, а Нестор притоптуватий, на голові в нього росла щетина, як у кабанця, а в Івана волосся біляве, м’яке й ніжне; очі в Нестора малі і, як у батька, чорнезні, а в Івана великі й сині. Отож, коли стояв перед панами врядними, ті очка бігали туди й сюди, ніби їх щось збовтувало; ніс у Нестора був закондзюбинкою, і з нього, як і в батька, випирало волосся, але губи мав не батькові, бо тонкі й лускаті.

– Так, власне, й було, – відповів Нестор, розтуляючи маленького ротика й показуючи гострі й тонкі, як у кота, зуби. – Ми справді ті гроші знайшли у яру в невеличкій мідні, обоє ж перенесли звідтіля на гору неподалік і зарили під дубовим пеньком, постановивши поміж собою прийти на завтрішній день обом і забрати, не оповідаючи нікому. По тому й розійшлися межи собою.

– А звідки знаєш, що гроші були в мідниці, коли вночі їх розкопали? – спитав пан возний.

Нестор на хвилю завмер, тільки очка його побігали, побігали та й зупинилися.

– У вас записано, як ми те взнали, – нарешті сказав він.

– Що ж було далі, коли ви з Іваном розійшлися? – спитав пан суддя.

Тоді Омелько Костюченко дивно заскреготав зубами й блимнув темно-палючими банькадлами, аж Нестор переполошився і злякано втяг голову в плечі.

– Говори, Несторе, тільки не бреши, – підігнав його пан суддя. – Бо доведеться скатувати тебе, і брехня боком вилізе. А ще й Бог за брехню покарає.

Нестор прокрутив втягненою у плечі головою, блимнув на батька й сказав:

– Коли ще за сокиркою бігав у броварню до батька, застав його там і все розказав. Батько дав мені сокирку й наказав перезакопати гроші. А коли розійшлися з Іваном, я не побіг додому, а повернувся на броварню до батька. Отож за годину чи більше ми пішли з батьком туди до пня.

Омелько Костюченко глyxo кашлянув, але Нестор на нього вже уваги не звертав. Його оченята знову побігали й зупинилися.

– І викопали ті гроші? – спитав пан возний.

– Таки-так, достеменно, – відповів Нестор.

– А тепер скажи ти, Омельку, чи правду мовить твій син? – спитав пан суддя.

– Бреше! – тріпнув чорним, аж синім чубом старий Костюченко. – Ніяких грошей я не бачив і не знаю, а цей недолупок наговорює на мене.

– Чому ж йому на тебе наговорювати?

– А тому, що я йому перед цим доброго лупня завдав, блимнув чорно Омелько.

Тоді щось дивне зробилося з Нестором. Глянув на батька неймовірно і ніби сполотнів.

– Хто правду каже: ти чи батько твій, Несторе? – спитав пан суддя.

– Таж я, – прошепотів Нестор, – бо так було, як кажу. А бреше мій батько, не знаю й чому.

Тоді з Омелькового рота, що раптом розверзся і став наче чорна яма, видерся чи рик, чи крик.

– То це ти, вилупку, – заревів він, – батька брехуном перед людьми чиниш?

І він кинувся на сина, схопив його за волосся і почав бити, верещачи:

– Оце тобі за батька-брехуна, скотино, оце тобі за гроші, а щоб ти, паскуднику, здох!

Відтак на нього кинулися пан возний та пан писар, а ще й міський слуга, що стояв при вході на стороні і для помочі при потребі, вони заломили Омелькові руки за спину й почали давати стусани від себе. В Нестора була розбита губа і на підборіддя стікала кров, але дивно те, що він при цьому не кричав і не плакав, а ніби й спокійний залишався.

Омелько ж Костюченко був зігнутий навпіл, бо так його тримали, з вивернутими руками, чуб спустився донизу, і він зарипів з-під того чуба:

– Хай признається, що бреше, бо я його вб’ю!

– Побожися, Несторе, що не брешеш, – мовив пан суддя. – А ще скажи, чи бив тебе батько передоцім і чи не мстишся на ньому?

– Їй-Богу, – урочисто сказав Нестор, перед тим витерши кров із губи та підборіддя затиллям руки, – що батько мене перед тим, як знайшли гроші, не бив, і не чиню йому помсти. А коли брешу про гроші, нехай пожере мене земля-матінка!

– Відпустіть, – глухо сказав з-під навислого чуба Омелько Костюченко. – Раз він побожився, не запиратимуся щодо тих грошей.

Його відпустили, Омелько закинув волосся назад, ще й руками пригладив і став таки й справді спокійний.

– Оповідай далі, Несторе, – наказав пан суддя.

– Еге ж, розкажи їм, розкажи, – буркнув Омелько, примружуючись і криво всміхаючись, ніби дозволяючи казати синові правду. Це по-своєму збадьорило Нестора, і він, погідно хитнувши і вже не мотаючи очками, почав говорити сміливіше:

– Викопали ми тії гроші з міднею, тоді батько взяв і приніс у двір пана писаря Григорія.

– У мій двір? – зчудувався пан писар Григорій. – А чого в мій?

– Це вже дозвольте, панове врядні, мені пояснити, – сказав Омелько Костюченко. – Бо мій малий ще недоліток і добре політики не тямить.

– Говори, – дозволив пан магістратський суддя.

– Бачте, панове врядні, пан писар може потвердити, жона моя, а вона в мене друга, коли сказать по правді, це все одно, що сатана, як і кожна жона, а вона в мене сатана ніби головніша, я в цьому нітрохи не сумніваюсь. А ще тоді я з нею розбив, коли сказати по правді, горшки, то вона, син тому свідком, вогнем на мене дихала. А як баба диха вогнем, то кожен із нас, мужів, зна, лучче її не чіпай, а відійди, бо не вона згорить, а ти. Отож, коли б дознала про ті гроші, то, пан писар може те потвердити, вся вулиця в минуті про те б звідала. А пан писар, на честь йому сказати, особа довіри гідна, а ще й урядна, то я подумав закопати мідню в його городі, поки діло не стане темне. Говори, вилупку, далі…

– Але батько побоялися їх там закопувати, бо сказали…

– Еге ж, я сказав: коли закопаємо гроші в пана писаря в городі чи в садку, то хоча він і сусіда наш, а гроші стануть його, не наші. То я й побоявся…

Пан писар на те слово тільки шиєю прокрутив, ніби йому раптом замуляв ковнір.

– Тоді ми пройшли у свій двір і поставили ту мідню у сінцях. Мене ж самого батько послав у хату до мачухи, щоб та не виходила в сінці і не побачила, боронь Боже, тих грошей. А далі я не знаю.

– Кажи ти, Омельку, – мовив пан суддя.

– Ну що ж, правди не сховаєш, як сказано у Святім Письмі, – мовив старий Костюченко. – Поки синок мій, оцей вилупок, замовляв зуби моїй, вибачте на слові, песиголовці, то я заховав ті гроші під порогом, який на задвірок. Ех, даремне я в теє діло вліз! – Омелько махнув розпачливо рукою.

– А далі що?

– Хай вилупок каже, – буркнув Омелько Костюченко.

– Другого дня батько покликав мене на задвірок, і ми обидва з ним пересушували ті гроші під повіткою на рогожі. А потому батько поставив мене на сторожі, бо хотів їх знову сховати, боявся, щоб не підглянув хто, а найбільше мачуха, та й і я щоб не відав. Отож, де він вдруге заховав, не знаю.

– Які були в скарбі гроші? – спитав пан суддя.

– Це вже ліпше я скажу, – озвався Омелько Костюченко, до речі, він уже не блискав так чорно банькадлами, а ніби зсумирнів та впокорився. – Гроші в тій мідні були биті таляри, півталяри й менші від півталярів. Скільки їх, не рахував, бо збирався вчинити це пізніше наодинці, без хлопця, бо мусив поглядати весь час, чи ніхто за нами не; стежить.

І ніхто не стежив? – спитав пан возний.

Ні я, ні хлопець мій того не застерегли, – впевнено мовив Омелько.

– Отже, гроші були й син твій сказав правду? – перепитав пан суддя.

– Він же забожився! – мовив Омелько.

– Це я тебе запитую, а не сина, – сказав пан суддя.

– Звісно ж, були, я ж розказав, – буркнув Омелько.

– Чому ж ти, Несторе, не побоявся, тут справуючись, піти проти батька? – спитав пан возний.

– Я йому за те ще віддячу, – знову гостро блимнув Омелько.

– Сам батько мене навчив, – мовив Нестор, його очка знову забігали, а рукою він підтер з губи кров, що все ще сочилася, рука в нього від того втирання стала червона. – Батько мені завжди казав науку: не бреши, бо тебе брехня та поб є. А ще боюся катування, бо тоді не витримав би і все одно правду б оповів. Тому й признався добровільно, без усякої кари.

– Що було далі з тими грішми? – спитав пан суддя.

– Не відаю, батько мене до них уже не допускав, – мовив Нестор.

Омелько Костюченко знову дивно заскреготав зубами, обличчя його ще більше почорніло, а смоляний позир спалахнув по-вовчому. І він не так заговорив, як зарипів, не вимовляючи, а випльовуючи із себе слова-коструби:

– Хай би ті гроші згоріли чортівським вогнем, ніж би в мої руки потрапили й мене морочили б! Дурні гроші гірше дурної баби!.. Проклинаю той час і годину, коли чортяка їх мені підкинув!..

– Не лайся, Омельку, в урядному місці, – сказав пан суддя. – Чи твій хлопець справді не знає, що було далі, чи, може, бреше?

– Не знає, – неохоче мовив Омелько. – Коли ми їх пересушили, то я закопав їх у стаєнних яслах. Але потому не міг цілу ніч спати, все мені здавалося, що хтось за мною підглянув і ті чортячі гроші забрав, а мені носа навісив. І я встав порано, ще домашні міцно спали, взяв ті гроші із мідпем і закопав у заваленому погребі в своєму-таки дворі, поруч із двором пана писаря Григорія, лишивши признаки, а може, тих признак і не треба було, але я так вчинив.

– Які ж були признаки? – спитав пан возний.

– Признаки як признаки, – буркнув Омелько. – Коли казать по правді, на версі – дошка, під дошкою – талірка, під таліркою – черепок, а вже під ним – мідня. Отам вони, кляті, й лежать і досі, коли чорт не забрав назад.

Скрушно зітхнув, як кінь, скинув головою й печально на всіх подивився.

– Гаразд, – сказав пан суддя. – Але чому, скажи на милість, ти образив і облаяв чесну жінку Сакуниху?

– Чесних жінок не бува, – категорично вирік Омелько. – Всі вони чортівське кодло, я пізнав їх дві і добре затямив. Облаяв, бо чого коло мого двору крутилася? Певне підглядала чи хотіла підкотитися до мене, аби скарба поділити. А цього вже моя душа не витерпіла, бо я не з таких, котрі діляться. От!