Текст книги "Біс плоті"

Автор книги: Валерий Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 27 страниц)

Розділ XXIV

Ми прожили в цьому монастирі, де був ігуменом Аліпій Федорович, певний час, і перші дні ченці й ігумен ставилися до нас привітно й по-дружньому. Я ж використав нагоду, щоб записати все, що зі мною діялося, бо вважаю, що ця історія може бути повчальна людям нашої землі і братії мого Куп’ятицького монастиря. Але чим довше жили ми тут, тим ставлення до нас ченців та ігумена гіршало. Майже щодня до нас підходив один чи інший із братії і смиренно запитував, коли поїдемо до воєводи, щоб присягти на вірність царю Драконовому і записати ту клятву на письмі? Нам тлумачили: чим швидше це учинимо, тим ліпше для нас, бо їм годувати нас, ніби нечестивих, не випадає, вони ж дбають про наші душі, щоб швидше очистилися від скверни і наблизилися до віри справжньої. А що ми затрималися на кілька день іще, бо я хотів таки дописати свій діарій (пояснював свою затримку дорожньою втомою та нездоров’ям), то ченці перестали з нами вітатися і навіть не дивились у наш бік; зрештою, отець келар заявив, що ми не можемо ходити на братську трапезу, а харч нам присилатимуть у келії. Харч нам почали присилати препоганий, а самі дивилися на нас, як вовки. Тоді я зголосив, що ми таки виїжджаємо до воєводи. Відразу ж ставлення до нас змінилося, всі стали усміхнені, щирі й привітні, нас знову запросили на спільну трапезу, і ігумен спитав, чи не треба нам супровідника. Я відповів, що дорога недовга і ми дістанемося й самі. Це не вельми сподобалося братії, але ігумен не наполягав. Зрештою, наладнали сани, і весь монастир вийшов нас провести. Ченці були милі й привітні і світили усмішками, бажали нам доброї путі, але харчу в дорогу не дали; мовляв, дорога близька і харч нам видасть воєвода. Онисим змахнув пужалном, і сани помчали до відчинених воріт; я озирнувся й побачив виладнуваних один біля одного ченців, які на білому снігу виглядали чорним воронням; всі махали руками на прощання, я махнув і їм, відчуваючи величезну полегшу від того, що таки виїжджаємо звідси, бо тут мені, а Онисиму тим більше, вже не було чим дихати.

До воєводи ми, звісна річ, не поїхали, а, поблудивши якийсь час, перед вечором у лісі натрапили на мисливську хатку, запалили там піч і на превелике наше щастя знайшли тут і трохи харчу, який залишають собі мисливці. Коли ж убого повечеряли, я сказав Онисимові, що допишу свого діарія, і коли він чується на силі повернутися додому пішки, то я його відпускаю, а на уфундування свого рішення сказав таке:

– Резони твої, милий брате, що мені їх виповів, приймаю і не можу тебе більше тримати. Коли не віриш, що в цю дорогу нас спрямувала сила Божа, отже, вона тебе й не оберігає і вести не може. Повертайся! Признаюся, що і я сумнів маю, через що речі твої мені здаються розумні. Але віри своєї не позбувся, а ще маю послушання, а сам знаєш, я з таких, які від послушання ніколи не відмовляються, завжди всі виконував чесно і по змозі. Отже, спробую виконати й це останнє.

– Загинеш тут, милий брате! – з тугою сказав Онисим. – Не будь такий безоглядно впертий.

– Коли веде мене сила нечиста, як кажеш, брате, я смерті достойний і їй на поталу відданий. Відстраждаю, що мені покладено. Але клянуся честю своєю: думки мої й помисли чисті, на це й сподіваюся. Вірю, що не шлях широкий вибрав, а таки вузький. Може, моя жертва Богові угодна, адже й Ісус Христос, Господь наш, пішов на смерть заради нас і задля науки нам. Не полишаю надії, що, може, й нас повів на ці випробування вищий помисел, через це не можу відкинутись послушання. А може, вищий помисел дав силу нечистому повести нас у Драконове царство, щоб показати людям його зло й нечисту породу; коли так, не смію я, брате милий, цю дорогу занедбати і рятувати своє мізерне тіло, бо в такий спосіб ніколи не відбудую той Храм, що зводиться в душах. Отож діарій мій пильно бережи, він потрібний, вірю в це свято. Адже людям треба знати й пізнавати не лише діла Господні, вони незбагненні, через це й не пізнаються до кінця, а діла нечистого знати потрібно, щоб остерігатися. Ось чому, брате, я залишаюся тут і свою дорогу продовжу, доки сили моєї.

– І присягнеш царю Драконовому? – спитав Онисим.

– Ні, брате милий, залишуся душею чистий, – сказав я. – Маю до того силу. Видить Бог, не несу у світ синього листка.

І я оповів йому явлену мені вві сні притчу про Синього листка.

Онисим довго мовчав, роздумуючи, бо він мовчазний і трохи тугодумний за природою своєю.

– Не можу відмовити рації твоїм словам, – сказав нарешті. – Але жаль мені вашу милість. Пішов би з тобою, але розум у мене простіший, отож і справді: немає в мене такої віри, як у вашої милості. Знаю істину іншу: не клади змія за пазуху і не кладись із ним у спільне ложе.

– А я відповім істиною із Євангелія від Матвія: «Будьте мудрі, як змій!»

– Соломон інше мовив: то змій, він укусить!

– Хай буде, – мовив я.

Зирнув у темне вікно хатини, і мені привиділося раптом те, що має бути зі мною далі. Порожнє засипане глибокими снігами поле побачив і себе, який їде в санях по тому полі. А на коні сидить диякон Неємія і жене його немилостиво. І кінь мчить, аж летить. Я ж лежу в санях, закутаний у кожуха й накритий коцом, а другий я дивиться на все, що відбувається, із височини, й бачаться йому малесенькі сани, дрібний, як мураха, кінь і ще менша людина в санях. А попереду стелиться юга. І в тій юзі виростає трон Дракона, а може, його палац. І розтуляє пащу Дракон: одна губа лягає на землю, на глибокі сніги, а друга підбивається під небо, до білої, замороженої хмари. І кінь мій, хльостаний дияконом Неємією, летить, ніби птах чи Пегас. А в пащі Драконовій гоготить чорне полум’я, ніби в печі, що її розпалив цар Навуходоносор у долині Даїр. І почувся голос рога, сопілки, гусель, псалтирі, флейти і всілякого роду музики. І повернувся до мене диякон Неємія чи той, кого личину він на себе одяг, і засміявся всім чорним своїм обличчям і чорними зубами, був-бо певний, що мене здолав і переміг.

Отут упадеш і поклонишся! – загорлав він. – Інакше влетимо в пащу, і там згориш!

Але я мовчав. Гоготіло полум’я, і грала музика. Летів кінь, і я з ним. А полум’я наближалося до мене з жахнючою швидкістю. Дихнуло крижаною хвилею, крижаним диханням – це і був перший доторк до мого лиця Драконового вогню. Я зціпив зуби і заплющив очі. Світло померкло. І той другий я з височини заламав у пієті руки. Адже збагнув призначення моє – не відбудувати на рідній землі Храм, а перепинити Драконові дорогу, хай і піду заради цього йому у жертву.

1993 р.

Бiс Плотi

Роздiл I

Хоча понеділок уважається важким днем, для мандрівного ієромонаха Климентія Зіновієва часто бував і пожиточним, і то через те, що тоді жінки його землі понеділкують, тобто кидають усі свої справи: не варять, не порають господарства, якщо вони не вдови, не тчуть, не прибирають у хатах, навіть дітей не доглядають, коли ті не немовлята, – а збираються гуртами чи по корчмах, чи на вулиці на колодках, або ж ідуть у ліс чи на луку, де сідають у траву, пащекують, їдять, п’ють, лежать – все, що годиться в цей день. Всю ж їхню роботу порають чоловіки, бо такий існує предковічний звичай; тоді до них може підійти хіба що така свята особа, як він, чернець, або ж школярі зі своїми дійствами: віршами, піснями, танцями – часом перед жінками школярі й інтермедію якусь розіграють, за що неодмінно дістають щедрі дари, адже жінки не раз бувають жалісливі, а школярі – здебільшого сироти, і жалувати їх у християнському звичаї. Окрім того, жінок на цій землі вдвічі більше, як написав ув одному зі своїх віршів Климентій: дві жінки й один чоловік, бо чоловіка чатує в цьому світі більше напастей та лих: вони й на воєнних путях помирають, в той час як жінки залишаються по домах цілі, та й власною смертю відходять раніше за жінок, хоча Бог дав їм над жінками мати верх, а жінкам не дав розуму для пізнання чоловічих речей. В один, отож, день чоловіки не мали над жінками верху – і це траплялося таки в понеділок.

Із самого ранку мандрівний ієромонах, прокинувшись у школі, де зупинився із вечора, не чекав, поки школярі наварять кваші, щоб нею підсилити нужденне тіло, а подався чимдуж до корчми, щоб приспіти сюди раніше жінок, сісти в куточку й чекати, адже в понеділок жіноче плем’я й поспати собі довше дозволяє. Часом же траплялося: коли приходив до них, підгулялих, гнали геть, не зважаючи на святий його сан, адже мантія на ньому була подерта, а ноги чорні й босі, а клобук підшитий вітром, а лице сльозливе, хоча літами Климентій не був ще старий. Коли ж його проганяли, то не міг відтак проказати їм повчальних віршів, аби навчити те довговолосе поріддя розумному пробуттю в цьому світі, а за те дістати скромну мзду або й пригоститися із ними чарчиною. Коли ж заставали його в корчмі, то гнати не відважувалися, адже ще тверезі бували й не розгуляні. На ту нагоду Климентій написав ряд віршів про жіночу природу, але не всі проказував у жіночому товаристві, були вони двоякі: призначені для чоловічого роду, здебільшого, з огудою перших, а були й для жіночого, щоб цьому племені таки догодити.

Сьогодні настрій мав ієромонах погідний, бо й ранок випав гожий, свіжий, росяний, наповнений ще негарячого, але яскравого сонця, від якого й трава, й листя лискотіли, а вода річки синьо відсвічувала, біла ж стежка під ногами була ніжно прохолодна – і те світло проходило йому через очі в душу, й ояснювало, й блажило; вельми полюбляв отакі ранки Климентій, бо тоді з’являлась у тілі бадьорість, тоді й кашляв менше, і ніколи не нападала на нього трасця, якою хворів із дитинства. Йому навіть здавалося, що не йде стежкою, а ніби підіймається над нею й пливе, а все довкруги веселе: і худоба на випасах, і коні на лугах, і хати, що сяяли білими стінами, і чорногузи, що непорушно стояли на своїх гніздах, та й собаки не випадали заїло із дворів, а снили в розмлоєних ранкових дрімках, хіба якийсь півень вискочить на плота, червоний, мов вогонь, і загорлає в небо щасливо, трусячи червоними ковтями й палаючи не менш червоним гребенем, і той крик – ніби славослів’я Божому ранкові, сонцю й новому дню. Тоді Климентій наповнюється тихою благодаттю, і в ньому починають зроджуватися й ладнатися слова, які з’являлися, як вважав, десь там, де лежала освітлена сонцем душа, котра несла їх десь так, як курка яйця, і кожне слово ставало відтак кругле, опукле, із білою рівною шкаралущею, отже, кожне слово – яйце-райце, і в цьому заховувалася таїна творення, – так з’являлась у ньому й ранкова молитва. Отож не йшов, а плив стежкою, ніби піднятий у повітря, і подумки або пошепки славив Господа, просячи собі ласки, адже вважав себе не святим, а грішним, уважав, що всіх перевищує своїми гріхами, але не відчаювався в милості його, бо тільки Бог може наставити його, мандрівника, на праву путь і очистити всіляку душевну скверну. Тож просив, щоб не покинув його Господь до кінця, хоча й гріхам його таки немає кінця. Відтак доручав йому свою душу із тілом, просячи, щоб зневажив гріхи, які мав у собі, аби потім поставити його, грішного Климентія, собі на правиці разом із вівцями своїми.

Отак високо наладнований і прийшов Климентій до корчми, але побачив не без прикрості, що в корчемному дворі вже сиділи за довгим дощатим столом жіночки, бо хто б то в таку Божу пору та й сидів у хаті, і тілиста корчмарка моталася, носячи наїдки й напої, а в повітрі стояв гомін із тонких голосів – чомусь нині надто рано зібралися жіночки на своє понеділкування. І урочистий настрій у Климентія пригас, але все-таки не втратив надії повчити ума-розуму цей збір та й щось підзаробити, отож тихцем-бічком протиснувся у напіввідхилені ворота і непорушно став, чекаючи, поки на нього звернуть увагу.

Гомін за столом миттю стих, і він побачив, що до нього повернулися сухі й повні, круглі й довгообразі, оторочені намітками лиця з блискучими очима, розрожевілі од балачок та спожитого трунку. «Ось зараз вони мене й проженуть», – подумав упокорено Климентій, добре-бо знав, що при понеділкуванні чоловікам до жінок наближатися, за предковічним звичаєм, заборонено.

– Чогось хотіли, панотче? – спитала одна із жінок. – Сьогодні до нас чоловікам не можна.

– А я не чоловік, – сказав Климентій, – а коли й чоловік – то Божий. А Божий чоловік, сподоньки, ангелу уподібнюється, тобто він безплотний.

– Та це прошак із школи, – озвалася друга з жіночок. – Скиньмося, сестри, йому по чеху, щоб не перешкоджав нам та й пішов.

– Я не прошак! – блиснув гордо оком Климентій. – А із школи тільки тим, що там переночував, за милістю Божою. І грошей даремно не беру.

– То, може, голодні, панотче? – сказала старша жінка, одягнута пишніше за інших. – Сядьте поїжте, а тоді йдіте з Богом.

– І їжі даремно не беру, – поважно сказав Климентій.

– Чого ж хочете? – гукнула наймолодша й найкраща із зібрання з іскристими очима й рум’яними щоками.

– Коли ваша ласка, – так само серйозно сказав Климентій, – то перш, ніж розгуляєтеся, сподоньки, і перш, ніж пошлете за музиками, хотів би вас по-Божому научити богоодуховленими віршами.

Тоді жіночий рій загув, як бджоли у вулику: хто сміявся, хтось говорив, котрась щось запитувала, а дехто зойкнув, а яка запропонувала й прогнати його, а інша зчудовано дивилася на цю чудну прояву – малого, худого, босого, в обірваній рясі, у ветхому клобуку, але з гарним і серйозним обличчям і з палкими очима.

– Нишкніть, сестри, знишкніть! – скрикнула найстарша із гурту. – А може, він і справді Божий чоловік?

І тоді всі знову затихли й цікаво зорили на нього, а він і справді виглядав незвичайно, тим більше, що відмовився взяти милостину, як прошак, і очі його так дивно палали, і весь був наструнчений, і поважний, і гарний, а трохи й смішний.

– Звідкіля ви, панотче? – спитала старша жінка. – Одягнені, як чернець, але дуже вже вбого.

– Я із світу, – мовив серйозно Климентій. – А одягнений убого, бо не маю даху над головою, тікаю від принад та зваб житейських. Із тих я, котрим не треба жодного стяжання.

– Він із ченців, котрі волочаться, – сказала котрась із жіночок.

– Коли бажаєте, – сказав гордо Климентій, – прочитаю вам віршу про ченців, котрі по містах, по школах і корчемних дворах волочаться. Я їх не похваляю.

– То хто ж ти такий, панотче? – спитала старша жінка.

– Творець научительних віршів, якими несу людям проповідь доброго життя на виправлення їхніх гріхів.

– Тоді ти не чернець?

– Не тільки чернець, – поважно мовив Климентій, – але й ієромонах, тобто можу й службу Божу відправити, і сповідь прийняти, і бісів прогнати, і людей проповіддю навчити. Але над усе віршотворець я научительний, який наставляє людей неблазенними, й добрими, й милосердними бути.

– Нищі школярі теж вірші співають та проказують, – сказала старша жінка.

– Школярі сміховиська строять, – сказав Климентій, – щоб людей розвеселити й потішити, а я віршотворець научительний.

– А коли не схочемо слухати ваших віршів? – спитала наймолодша, граючи очима.

– Тоді проженіть, і мзди від вас не візьму ані гроша.

Відтак знову загомоніла громада, бо це й справді диво-дивезне, оцей чудний чоловік, принаймні такого ще в своєму містечку не бачили. Чи він на голову звихнутий, чи казна-що? Бо коли прошак не хоче милостини брати, то ж чи це прошак? Поважно й гордо тримається, а трохи й смішний. І так дивно очі його світяться, як у навіженого, чи, може, й справді Богом позначений? Вони ж зібралися по-жіночому погомоніти, й побавитися, і випити по чарці – то чи ж проповіді їм слухати?

– Гріх проганяти Божого чоловіка, – сказала старша й пишніше за інших убрана. – Нехай говорить свої вірші. А коли скажеш вірші, панотче, то милостину візьмеш?

– Тоді візьму, – просто сказав Климентій. – Образити вас не посмію.

– А я кажу, щоб його прогнати! – мовила інша. – Доста нам і в церкві проповідей.

– Не гріши, Марто, хоча б у святий понеділок, – поважно сказала старша. – Не на те він і встановлений, щоб, від чоловіків від’єднавшись, про гріхи гадали, а щоб чесно й порядно жили. А коли Бог нам послав цього панотця, хай говорить свої вірші, тим більше, що обіцяє казати про благочестиві речі. Чи ж не так, отче?

– Достеменне, – сказав Климентій. – Віршотворець научительних віршів не може казати нечестивих речей.

Тоді знову всі затихли й наповнилися цікавістю, тим більше, що цей і справді дивний чоловік, ченчик-голодранець, звів очі до неба, підняв над собою руки, й обличчя його стало надихнуте і ще краще, бо повне дивного осяяння. Постояв якусь хвилю в такій позі, аж доки не настала цілковита тиша, а тоді опустив руки.

– Про що хочете, панове жіноча громадо, послухати? – урочисто спитав. – Є у мене вірші про різне. Про чоловіків, жінок, про хвороби, смерть, ремесла або ж і про ченців, про вогонь та вітер, про переміни світові, про пияцтво, про убогих та багатих, про сум’ятне життя людське, про обичаї й оказії.

– Гадаю, панотче, – сказала старша жінка, – що в день святого понеділка й понеділкування не годиться згадувати про смерть та хвороби, про пияцтво і нам тим дорікати, чи скорботи пригадувати, а розкажи, чим ваша милість научає жіноцтво.

Климентій твердо хитнув головою й пройшовся босими, аж чорними від невимивного бруду ногами по добре стоптанім корчемнім дворі, де не раз влаштовувалися танці та скоки. Жінки позатихали і зацікавлено на нього виставилися. Тоді й почав говорити вірші про неплідних жінок; про жінок-удів; про зваблення жіночі й про чоловічі пристрасті до них, особливо до чужих; про терпіння жіноче, коли взимі студентності не бояться, як у люті морози хустя перуть; про дітей, що народжуються від нечистих ложен; про богомерзьких бабів-шепітниць, проклятих чарівниць і душепогибельних ворожок; про тих, що люблять танці, і які бувають танці: на гралисьних видовиськах, корчемних дворах і на весіллях; про жінок-корчемниць, які блудно живуть, і про жінок-п’яниць, а також про заматерілих дівиць. При цьому Климентій мотався двориськом, розвіюючи полами мантії, блискав очима, голос його ставав пристрасний, натхненний, а жіночки позавмирали за своїм столом, трохи злякані й присмирілі, хіба що наймолодша з-поміж них ще дужче зарум’янилася, – і якась дивна сила текла від цього чоловіка, таж-бо справді, ніби не чоловік був, а бич Божий, що впав із неба і хльостав немилосердно. І хоч одна чи друга вскакувала вряди-годи з місця, очевидно, діткнута за живе, але її хапали сусідки за руки й садовили; дехто й сльозу пускав, особливо тоді, коли говорив Климентій про самотніх жінок, які на довгий час розлучалися з чоловіками.

Зрештою, замовк і став, мов укопаний, звівши підборіддя й дивлячись палючими очима.

– Не дуже ти милосердний до нас, жінок, панотче! – сказала старша жінка.

– Це тому, що мої вірші навчительні, – мовив Климентій. – А коли вони вам не вподобалися чи коли я неправду сказав і напасть на вас звів, то не давайте мені милостини і сніданням не гостіть.

– Ні, чого ж! – сказала старша жінка. – Правди твоєї не відбереш. Сідай, панотче, поїж та йди собі з Богом. Спасибі за науку! Шинкарко, дай йому поїсти.

І тільки тепер Климентій побачив шинкарку. Та стояла на вступі до шинку, як грім, вбивши руки в боки, і лице її аж пашіло від гніву.

– Не дам йому ані шкуринки! – сказала люто. – Чи ж усі шинкарки нетіпахи? Чи ж усі розпусниці?

– Не казав про всіх, – мовив лагідно Климентій, – а тільки про тих із вашого кодла, котрі такі гріхи чинять. А що чинять, це й ти знаєш, і я, і всі люди. І не в тебе прошу милостини, а в цих поштивих мотрон, бо й жона жоні не рівня, а є поштиві й непоштиві. Поштива визнає мені правду, а непоштива вилає, бо на злодії й шапка горить. Куди ніч, туди й сон. Коли б вовк лик не драв, то за горою став. Коли насиплять, то й насипчасто. А за тую криху, що сказав, мало гріху. Одне тобі, шинкарко, скажу: забий діру, собака не полізе.

Тоді гримнуло жіноцтво сміхом та й шинкарка не така лиха стала.

– Ви, панотче, за словом у торбу не полізете, – сказала старша жінка. – Ходіть до столу.

І тоді всі побачили, що цей суворий чоловік, якого вони трохи й полякалися, раптом злагіднів і заусміхався. Пішов до столу й усівся, а сусідкою його виявилася наймолодша й найрум’яніша – жіночки при цьому потіснилися. Шинкарка в цей час піднесла миску вареників.

– Коли б на мене, й мухи б тобі не дала, – сказала. – Намолов тут як пустий млин.

Що ж, пані шинкарко, таке життя! – сказав Климентій. – Служачи олтарю, з олтаря й живися.

– А чоловік ви чи не чоловік? – спитала молода його сусідка.

– Чоловік штани носить, а в мене одежа більш до вашої, білих голів, подібна, – сказав Климентій, чекаючи, поки йому наллють чарку.

Узяв її, приплющився, ніби задумався, а тоді, не розкриваючи очей, безпомильно доніс до рота й ковтнув, як ту муху, що її не хотіла давати йому шинкарка. Відтак допався до вареників і почав поглинати їх з таким завзяттям та палом, що аж за вухами лящало.

– До їжі ви палкий, панотче, – сказала наймолодша й найрум’яніша.

– Я до всього палкий, – мовив Климентій, молотячи щелепами. – Бо хто не гарячий, той ледачий.