Текст книги "Біс плоті"

Автор книги: Валерий Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 27 страниц)

Розділ VIII

Тодось, брат Омельковий Костюченків, заявив підпискою у справі, яка розглядалася магістратським судом, що він більше сказати, як звістив, на доказ убивства братг свого Явдохою Щербанівною Костюченчихою не може, бс не має чого. Але пан возний дуже зацікавився справою, отож поїхав спершу до Троянова, де дістав підтвердження, що Явдоха на Вовчих горах таки побила такого собі Стецька Ляховця, жителя троянівського, києм, а сам Стецько Ляховець звідомив панові возному, що його Явдоха побила києм, очарувавши, бо він як став довбнею, то не зміг зрушити з місця і пальцем кивнути, хоч вона лупила його києм по плечах. Але дивне те, що Стецько Ляховець звинувачень на Явдоху не поклав, до суду не позивав і то з простої причини, яку виклав панові возному щиросердно:

– Винуватий я, бо хіба не знав, які наші троянівські відьми? Я ж на неї, перепрошую, таки поліз!

– Чому ж поліз? – запитав пан возний.

– Нечистий поплутав. Супроти них поставати не можна, ох, не можна!

І він скрушно похитав головою.

(З цього цілком випливає, що коли Явдоха Щербанівна носила в собі тисячолітні гени амазонки, т. о Стецько увіч носив у собі тисячолітні гени тих юнаків, котрі бажали завоювати амазонок, натомість були завойовані самі. Правда, цього резону пан возний не міг знати, бо Геродота із Геліокарнасу не читав – це додає автор цього писання як примітку).

Пан же возний після цього подався до Черняхова, де зустрівся з попом Атанасієм та черняхівською жителькою Ганною Журавлихою.

І тут виявилися речі вельми цікаві. Піп Атанасій був полохливий чоловічок, яким я його собі уявляю, бо спершу чомусь не захотів про те говорити як про річ давноминулу, відтак годі про те й балачки терти. Але коли пан возний настояв, піп заявив, що він не відає, з якої причини приключилася смерть черняхівському жителю Максиму Бреусу, а коли він, Атанасій, ховав його тіло, то означена Щербанівна таки справді була прив’язана до труни за шию віжками і так пройшла весь шлях від хати до цвинтаря. А той Бреус несподівано помер, і без сповіді, через що він, Атанасій, побоювався його ховати, бо хто зна, чи не з пияцтва чи якої іншої причини сам собі смерть приключив?

– А потім, – сказав піп Атанасій і невідь-чому роззирнувся, ніби й досі побоювався, – після розслідування… ну, як би вам простіше сказать… коли люди, які знали про його смерть…

– Які це люди? – спитав пан возний.

– Які люди? – знітився священик. – Таж, звісно, пан війт Семен Сендецький і ті, що з його доручення дізнавали.

Він замовк, тільки жував собі бороду.

– То що ті люди? – підігнав його пан возний.

– Я ж і кажу, коли ті люди засвідетульствували його смерть словесно, що не сам он, Бреус, собі учинил смерть, але жона його, реченная Щербанівна, приключила йому кончину, а яким случаєм упомнил, так і поховал нещасного.

(Священик чомусь трохи крутив. Чи був і справді такий полохливий, що не хотів ув'язуватись у судові розбори, чи знав щось більше і з певних причин не бажав те висловлювати, але що був нещирий, то певне – далі я ще покладу щодо цього свого здогада, але принагідного. Нехай він звик до похоронів, хай їх через нього проходило безліч, але далеко не завжди при цьому ступає прив’язана до домовини віжками, чи воловодом, як визначила вона сама, жінка. Отож не може бути, щоб священик не поцікавився причинами того екстраординарного явища, а коли вже про таке людина довідається, то так швидко, за чотири роки, навряд чи забуде. А піп сказав: «упомнил», тобто забув. Отже, забув те, що не забувається).

Пан возний своїх сумнівів ув актах не залишив. Він тільки записав подання Атанасія, та й усе. Потому пішов до Ганни Журавлихи, яка відповіла на те, що його цікавило, чітко і ясно, без жодного крутійства, заявивши, що покійний Бреус із жінкою своєю Явдохою Щербанівною Бреусихою жили в неї, Журавлихи, у сусідах від воскресенських свят до Покрови, і за той час вона, Ганна, в Максима не тільки параліжа, але й іншої жодної хвороби не помічала. Але за три дні до його смерті, в понеділок увечері (увага, читачу, бачиш, як усе точно пам’ятала жінка, а людина духовна й освічена, та й чоловік, про все дивно «упомнил»!), Бреус зі своєю жінкою засперечалися й посварилися і то з простої причини: він, Бреус, проздовж усього дня не приходив додому їсти.

Чому він не приходив, пан возний чомусь не запитав, відтак і Ганна Журавлиха не сказала – дивні тоді були методи слідства, а я певен, що Журавлиха й про те щось відала. Але мала причина часом має під собою велике підспуддя – я тут сам нічого гадати не буду, зважаючи на документальність цього опису; ясно одне: коли не приходив додому цілий день їсти, голодний не сидів, а поїв, і, може, не раз, в іншому місці, можливо, в іншої жінки, бо чого б це так роз’юшило Явдоху Щербанівну Бреусиху? Більше того, така жінчина реакція викликала в Бреуса непомірну озлість, бо він раптом запраг (знову-таки чому?) викинути свою кохану супряжницю із хати (мені так і бачиться, як за всім спокійно, а може, не без задоволення стежила холодним, але цікавим оком Ганна Журавлиха).

Отож Максим Бреус, схопивши свою жінку, тягнув її до порога, щоб викинути з хати, але вона, як знаємо, насилля над собою ніколи не терпіла, і якось там вийшло, Ганна добре не запримітила, але за порога вилетів Максим Бреус і сильно вдарився спиною об підлогу сіней, бо аж хата задвигтіла (гадаю, що підлога була земляна, долівка), а Щербанівна кинулася йому на груди, як вовчиця, чи левиця, чи тигриця. В цей мент утрутився господар дому Іван Журавель, схопив Явдоху з упалого Максима і викинув, як кішку, за сінешні двері.

(Епізод звертає на себе увагу кількома моментами: по-перше, підтверджує спромогу й силу Явдохи Щербанівни долати чоловіків з немалим спритом та й управністю – гени амазонки, загубленої в часі, в ній таки сиділи; а по-друге, вже сама сцена свідчить, чому в історичній битві статей перемогли таки не жінки, а чоловіки (принаймні так вони вважають, а жінки на те нарікають). А тому, що жінки між собою несолідарні, чоловіки ж, як бачимо, більш-менш. Ганна Журавлиха й не подумала пособляти в цій бійці своїй підсусідці, а Іван Журавель це вчинив для підсусідка просто, чітко й ефектно. Відтак заблуклу в часі амазонку вижбурнуто із хати, і та з тієї оказії невідь-куди подалася. Більше того, саме чоловік, черняхівський священик отець Атанасій, розуміючи (принаймні и, е моя версія), що Явдоха Щербанівна втрапила в нову халепу, й не бажаючи, як на мою думку, додавати їй горя чи мук і від себе, відмовився від участі в судовому процесі над нею, тобто по-своєму їй поспівчував (по-людському, можна сказати), а Ганна Журавлиха виклала все як на духу не без зловтіхи. Знову-таки пан возний, чоловік, та ще й учасник судового процесу, не наполягав, розпитуючи панотця у виказі свідчень, очевидячки, зрозумівши його – ще один акт чоловічої солідарності; поміж жінками такі речі немислимі – ось чому вони безнадійно програють, хоча часом бувають твердіші, мужніші, непоступливіші, немилосердніші і не менш бойовиті за чоловіків. Річ, очевидно, в тім, що закона зла вони сповідують послідовніше, старанніше й добросовісніше. Не хочу наговорювати й. на Ганну Журавлиху, переконаний, що її оповідь максимально точна, об'єктивна й правдива, сумнівів тут нема, але союзницею Явдошиною вона не стала, а правда буває б'ючкіша й нещадніша брехні, відтак зашкодити може куди більш. До речі, й тут маємо ґандж: все, що відбувалося поміж подружжям Бреусів, бачило двоє людей: Іван Журавель та Ганна Журавлиха, але й тут свідчення може бути однобічне, бо Іван Журавель на цей час серед живих не пробував, тобто помер).

Що було далі? За Ганниною розповіддю, Максим Бреус устав, зайшов у хату, трохи посидів, опустивши голову й потрушуючи вряди-годи нею, відтак зітхнув, звівся й подався надвір, кинувши господарям:

– Піду гляну, де та навіжена?

Вийшов надвір, походив, але жінки ніде не побачив – лють погнала її бозна-куди. Очевидячки, йому стало недобре, бо коли зайшов назад до хати, то стогнав, брався за голову і за праву щоку. При цьому сказав:

– Забила мені, навіжена, памороки. А щоб тобі добра не було. Живеш, живеш – і не знаєш, що з гадиною, чи ж ви бачили таке?

(Мушу скоментувати це місце. Максим, хоча й мав забиті памороки й увіч недобре почувався, турбувався за жінку, бо пішов її розшуковувати і то, певне, не для того, щоб продовжити бійку, а таки помиритися; згадаймо до цього, як реагувала Явдоха, коли збитий нею Омелько Костюченко впав серед двору: за її словами, хоча той на неї не нападав і взагалі не виказував власної присутності, вона закрилась у хліві й спокійно там проспала до ранку, а вже вранці зауважила вбитого чоловіка.

Вище я висловив сумнів, що навряд чи було саме так, далі мій сумнів потвердиться, але для нас тут значення це не має, головне, що Явдоха Щербанівна приймала таку логіку й користувалася нею. Отже, поціливши чоловіка в скроню, як і знамірювалася, залишилася цілком байдужа до нього аж до ранку. Для характеристики війни статей аргументи виказисті).

Після того Максим Бреус і запав у хворобу, в нього була часта блювота, яка почалася звечора в понеділок, і так тяглося до середи, а в середу він помер. І хоча сама Явдоха Щербанівна казала, що вона пильно доглядала чоловіка у хворобі, турбуючись за нього, в свідченнях Ганни Журавлихи про це нема ні слова. Є тільки сухий юридичний висновок:

«Це показання попа Атанасія та вдови Ганни Журавлихи (саме тут сказано єдиний раз, що вона вдова, отже, на цей час також звільнилася від свого чоловіка Журавля – В. Ш.) про смерть першого чоловіка Явдохи Щербанівни Бреуса сходиться із донесенням брата убитого Омелька Костюченка Тодося і явно свідчить, що свого першого чоловіка вона таки забила, хоча й не задавила, власне, приключилася до його смерті».

Цей припис виразно свідчить, що справа Явдохи Костюченчихи бачилася як безвиглядна, тобто, що її вина цілком установлена.

Тут-таки, в актах, докладено описа бойових знаків на тілі Костюченка, їх засвідчив той-таки пан возний, звали його Кирило Бичківський, згаданий вище пан писар, Омельяновий сусіда, Григорій Костяківський та міщани Яким Бодак, Терешко Обійник та Яким Коверза. Знаки ці були такі: «На правій щоці до вуха на скроні пробито ніби складеним пальцем, а біля пробою сині цятки; нижче вуха на шиї сині знаки; на лобі над лівим оком в двох місцях невеликі знаки; ззаду, нижче потилиці, пробито ніби складеним пальцем; язик придавлений зубами, і в роті скипілася кров».

(Цей опис знову-таки примушує нас зчудуватися і то з кількох причин. Згадаймо, що й Максим Бреус хапався за голову і чомусь за праву щоку. Оскільки пізніше мав блювоту, очевидячки, дістав струс мозку, але чому хапався за праву щоку? Описа бойових знаків Бреуса ми не знаємо, але так само була рана на правій щоці і в Омелька Костюченка, правда, в того ближча до скроні, хоча сама Явдоха посвідчила, що вдарила його поверх скроні. Формула «ніби складеним пальцем», очевидячки, визначала форму рани: заглибина була конусоподібна. Друга заувага: Явдоха клялася, що вона тільки раз кинула в чоловіка поліном, але чому подібна рана, як і на щоці біля скроні, була під потилицею? І нарешті, чому на шиї були сині знаки та й де взялися знаки на лобі? Ясна річ, що від одного удару стільки знаків виникнути не могло, отже, й тут Явдоха Костюченкова увіч брехала. Язика було придавлено зубами, тобто був висолоплений, в Омелька також пішла кров ротом. Я не спеціаліст у кримінальній медицині, лікар тут би змалював точну картину смерті, але для моєї історії це істотного значення не має, як не мало, до речі, значення і для Явдошиних суддів: їм досить було того, що цілком доказалося: Явдоха свого чоловіка вбила, а в який спосіб, це вже не так істотно). Через що вони записали в своєму висновку таке:

«З цих знаків, явлених на голові, на скроні, за зголошеним описом, в убитого Костюченка видно, що вони відповідають із признанням її, раніше написаним (трошки не відповідають щодо знаків біля скроні і цілком не відповідають щодо інших знаків, бо Явдоха про інші знаки не говорила нічого – В. Ш.), що вона, Щербанівна, вдарила його поліном по скроні, з чого, а також і з того, що вона недоброзичливо поставилася і до першого чоловіка (зверни увагу, читачу, на цю формулу: не приключилася до смерті, а „недоброзичливо поставилася“, маю підозру, що пан возний не до кінця повірив розповіді Ганни Журавлихи – В. Ш.), кладемо видиму підозру про вбивство нею, Щербанівною, Омелька Костюченка, її чоловіка».

(Дивно, правда? І ані слова про те, що знаків було більше, як від одного вдару, і жодної спроби вияснення походження всіх інших знаків через повторний допит Явдохи Костюченчихи; знову-таки, гадаю, що давні слідчі мали обов’язок тільки визначити вину, тобто чи вбила вона, чи не вбила, а не відтворювати картини вбивства. А раз убила – доля її вирішена, і навіщо копатись далі і глибше.

Сучасний слідчий так би не вчинив, адже із поданих знаків міг легко виснувати: чи навмисне це було вбивство, чи ненавмисне. Явдоха Щербанівна, творячи свою легенду, в суддів домагалася одного: аби її вбивство було визнане за випадкове, тобто ненавмисне, однак навіть мені, не спеціалісту у кримінальній медицині, ясно, що Омелька вдарено поліном не раз, а двічі: очевидячки, тоді, коли спробував звестися (за версією Костюченчихи: хотів кинутися на неї, після чого вона сховалась у хліві), він знову впав, але цього разу лицем вниз, ось звідки невеликі плями на лобі, а коли, прислухавшись і переконавшись, що Омелько не штурмує її тимчасової фортеці, Явдоха вийшла подивитися на чоловіка, то для певності вдарила його вдруге нижче потилиці (він лежав лицем донизу), а може, й додушила (знаки на шиї). Отже, тут може бути два варіанти: або все це було вчинено відразу, або Явдоха Костюченчиха напевне виходила із хліва і зовсім не для того, щоб поспівчувати співсупряжцю, а щоб холоднокровно його добити. З того чи того варіанту випливає, що Явдоха подала у суді свідчення неправдиві. Вбивство, таким чином, і справді було вчинено воїном, тобто вбивцею-професіоналом. А дивно називали амазонок скити, правда, читачу? О йор пата, тобто мужовбивці).

Розділ IX

Перепрошую читача, що весь час змінюю художній стиль на документально-розмисловий, інакше чинити мені ніяк не можна. Далі мушу оповісти про ще один дивний сон, цілком дотичний до нашої історії, отже, витворений в одному й тому ж творчому процесі. А приснилося мені, ніби я став одним із тих юнаків, котрі були завойовані, як це описав Геродот, амазонками, але вже в тому часі, коли амазонки не кочували у скитський спосіб у хатинах-возах, а заклали на північ від Танаїса, тобто Дону, власне місто, більше того, самі постаріли й перетворились у баб, вже дочекалися онуків, а дехто й правнуків, і в такий спосіб склали серцевину народу, що його потім назвуть сарматами. Я ж теж був не юнак, а вкритий сивинами муж, тобто такий, як у теперішньому віці, і ось іду залитою місячним сяйвом дорогою, ведений незбагненною силою, котра і звеліла підкрастися мені до будівлі, в якій жила Біла Лебідь, тобто цар-дівиця, та, яка управляла амазонками і яка єдина не взяла собі чоловіка, а залишилася дівою до старості. Ось я проходжу повз легку дерев’яну стіну, бо й сам ніби нематеріальний, і невидимо зупиняюсь у тіні. І бачу відкритий вогонь, який виграє язиками полум’я, і сувору, аж чорну від вітрів, часу та численних пережитих боїв царицю з білим волоссям і палкими, як зорі, очима. Завжди носила білі шати ця Біла Лебідь, але в цю ніч одяглася в чорне. А побіч неї стояла юна й прекрасна дівчина-воїн з однією обрізаною грудиною, з коротко підстриженим волоссям, із сагайдаком, повним стріл, та луком у руці, у короткій туніці; і тут я раптом пізнав, що ця дівчина-воїн цілком подобала на образ Артеміди, залізна скульптура якої стояла на підвищенні в житомирському парку, біля якого я виріс, тільки тоді в Артеміди була обрізана саме та рука, що тримала лука, і тільки тепер я збагнув, кого зображали давні греки, творячи скульптуру своєї богині, – то була таки амазонка.

І цариця амазонок Біла Лебідь сказала:

– Мала сьогодні розмову з богами, і небагато втішного вони мені сказали, бо чоловіків, скільки б їх не забили, ми не здолаємо через слабкість та жалісливість нашу. Тоді мені веліли боги вибрати з-поміж моїх юних войовниць найліпшу, найгарнішу, найжорстокішу і найсміливішу. І оце вибрала я тебе. Наказали боги, щоб послала тебе у глибини часу через чарівництво, яке одній мені виповіли боги наші. І ти покинеш нас, сядеш на коня і рушиш у ті глибини часу, несучи із собою і передаючи поколінням жіночого племені наше неупокорення і войовничий дух. Вряди-годи оживатимеш у світі, звісно, в жіночому тілі, і творитимеш те, для чого ми призначені – мужовбивство. І за те прийматимеш жорстоку від чоловіків покару. Але не бійся і не вражайся, бо вбити тебе ніхто не зможе, адже ти посланниця богів наших у глибини часу. Кожна твоя чергова смерть буде лишень свідченням чи сигналом, що надійшов тобі час знову сідати на коня і мчати в нові покоління до нових людей. Але ти не змінюватимешся духом, бо в цьому твоє призначення. Але для того, щоб таке здійснилося, мусиш сказати мені: чи готова, войовнице, на такого подвига?

І юна прекрасна істота, тонка в стані, але з м’язистим тілом, гордо скинула голову, блиснула залізно очима й мовила дзвінко, ніби вдаряла мідь об мідь:

– Готова, повелителько! Це не твоя і не моя воля, а наших богів. Через це не маємо вибору!

– Добре мовила, – хитнула цар-дівиця. – А тепер приступімо до таїнства. Але спершу звіримо: чи не слухає нас якась прісна душа. Оголи меча, дитино!

«Прісною душею» був я. Тож змушений був покинути палаца Білої Лебеді, зрештою, що треба, почув. Тож брів дорогою, цього разу у хвилях туману, який невідь-звідки взявся, може, був посланий богами сховати таїну великого сакраменту, що його творила зараз Біла Лебідь, і я пив той туман, а туман складався, звиваючись, у куби, кулі, згустки, квадрати, колеса, сферичні тіла, і в кожній із цих фігур світилося трикутне око. А я йшов і йшов, заходячи у сферичне тіло, а від того в нове, тобто ніби сам ставав на якийсь час кубом, кулею і таке інше, і це тривало, аж доки не почув за спиною потужного кінського тупоту – із туману вирвалася сіра тінь коня, на якому припала до гриви сіра постать отієї юної амазонки з гострими рисами обличчя, великими очима, із хвилею русявого волосся над спиною, так, саме тієї амазонки, що її покликала до себе цар-дівиця. І той кінь із амазонкою мигнув у мене перед очима та й пропав, перетворившись у ще одну із фігур, котрі плавали вільно у рідкому, попелястої барви просторі.

Оцей сон, читачу, і змусив мене зробити в оповіді ще одну мисельну інтермедію.

Історія війни статей не написана, принаймні в Україні, де и, я війна має свої вельми закорінені у віках віхи та виміри. Найближче до розуміння важливості та інтересу цієї теми підійшла письменниця Докія Гуменна, яка ще в передмові до збірки своїх оповідань «Жадоба» (книга вийшла в Нью-Йорку в 1959 році) буквально написала таке:

«В невидимих підґрунтах, у недоступних чужому оку інтер’єрах, у найтонших духовних варіаціях без імени – точиться змаг. Патріархальний уклад наших днів нелегко поступається своїми привілеями».

І далі:

«Куповані рабині; добрі господині і музи навіть, і ті вже сьогодні хочуть розвивати свою неповторну особистість. Вони й розсалжиють старий ковчег (підкреслення моє, водночас нагадую Геродотову історію про повстання амазонок на грецькому кораблі, з усього видно, Д. Гуменна цю легенду знала – В. Ш.). Щабель за щаблем спинаються вони вгору, повертаючи відібрані колись у жінки високі позиції, вузлик за вузликом розплутують вони тенета, що ув’язнили жінку в патріархальній системі. І цей процес іде всіма дорогами, точиться у безконечних варіантах, всіма плянами розвивається» (с. 5–6).

Сама письменниця, найпевніше, також належала до племені амазонок, так ніколи й не вийшла заміж, мала надзвичайно характерне, я б сказав, стародавнє обличчя з монголоїдними рисами і сама була твердо переконана, що її обличчя належить до вельми архаїчних, отже, відчувала в собі дух отієї загубленої в часі амазонки. Вона прожила більше 90 років, я з нею трохи листувався, з дев’яносторічною, і виявляла вона повну ясність мислення, а коли відчула час свого відходу, вибралася на дах висотного будинку в Нью-Йорку і саме звідти відіслала свою душу до небес, тобто до тих, котрі, як і вона, носили архаїчні обличчя. А перед цим написала дуже цікаву книгу про трипільців «Прийдешнє летить над віками», в якій витворила дивовижну візію жіночої цивілізації на три тисячі років у серцевині українських земель, що її археологи звуть Трипільською культурою, цивілізації, яка впала, як вважає авторка, під брутальним натиском мужів степу, котрі рішуче змінили тут матріархат на патріархат. Я не даватиму історичної оцінки чи критики цієї книги, на те тут не місце, важливо в нашому випадку підкреслити, що ця жінка з архаїчним обличчям не тільки знала, але й спробувала зобразити оту віковічну війну статей, а це значить, що і в неї поселялася послана в глибини часу амазонка, домчавшись на своєму сірому тінявому коні. А за двісті п ятдесят років перед тим домчалася вона до Явдохи Щербанівни Бреусихи, а тоді Костюченчихи, і також утілилась у її плоть.

Не можу не сказати ще й такого. Буквально позавчора в теленовинах, я якраз цілий день працював над цією повістю, передали про американську жінку (на жаль, прізвище мені не запам'яталося), яку в Америці засудили до страти за вбивство чоловіка, сина і за спробу вбивства другого чоловіка, тобто, коли вийняти сина, історія майже тотожна до тієї, яку я тут описав. Причину цього подали ту ж саму: гроші. Мені жахливо хотілося побачити обличчя тієї жінки, як і те, як вона виглядає після скоєння таких страхітливих злочинів і знаючи, що її чекає. І ту жінку показали. Як же я був, признаюся, вражений, коли побачив, що вона вельми подібна до Явдохи Щербанівни, принаймні зовсім була така ж, як і та, що її описую. Виглядала не тільки спокійною, але й умиротвореною, худа тілом, невелика, з тихою, світлою усмішкою на вустах, лагідна, але зосереджена в собі. Погляд м’який, хоча десь на дні й мигнула криця. І я тоді подумав, що цар-дівиця послала в глибини часу, аби загубитися там і перейти через туманні тіла, не одну дівчину-воїна, а цілий ряд, скерувавши їх у різні частини світу. І помчало їх, відтак, не одна, а може, з добрий десяток. Одна ж із них домчала й до Америки оце в теперішньому часі й учинила те, задля чого й послали її, як вона вважала, боги.

По-своєму цікавився війною статей на нашій землі й такий вельми цікавий письменник і видатний історик, як Орест Левицький. У преамбулі до документального оповідання «Єзуїтська преподобиця» він оповів про різні позитивні типи розумних та активних жінок, зазначивши при цьому: «Се й будуть, як то кажуть, типи позитивні. А ще більше можна налічити типів негативних, бо тодішні люди не дуже-то вміли стримати свої лихі поривання (вище поданий приклад із американською амазонкою свідчить, що й теперішні люди не ліпші – В. НІ.) і не вважали за гріх такі учинки, які ми тепер звемо прямим злочинством. Взяти хоч би родинні відносини. Коли траплявся нещасливий шлюб, жінка рідко коли корилась своїй лихій долі, а вимагала розводу, а як чоловік сьому противився, то вона або кидала його, або ж труїла чи іншим яким способом збавляла йому віку» (Дерево пам’яті. – Т. І. – К., 1990. – С. 460–461). Так говорить найбільший знавець сімейних стосунків в історії України. З’являє він і тип жінки-амазонки з XVI століття, називаючи його «найбільш розповсюджений тип в XVI–XVII ст.», й оповідає історію свавільниці, волинської паші Ганни Борзобагатої, що не тільки взяла в руки чоловіка й старого тестя-владику, але «порядкувала, як сама хотіла, маєтностями та доходами Луцької єпископії, учиняла часті напади на маєтності сусідніх панів, не корилась урядові, навіть самому королю, і, коли одного разу з королівського наказу виступило проти неї „посполите рушення“ шляхти з цілого воєводства, то отся смілива пані одяглась в панцир, стала на чолі власного війська з гарматами, музикою і знаменами, дала добру одсіч „рушенню“ і прогнала його з-під стін свого замку. Таких вояк було чимало між жіноцтвом XVI–XVII ст». І далі історик оповів про княгиню Софію Ружинську, яка в 1609 році повела шеститисячного загона озброєних людей і взяла приступом замка князів Корецьких у м. Черемошні. При цьому «перебила там та пограбувала людей незгірше хижих татар» (с. 461). Говорить учений і про жінок, які добре знали право, зокрема Литовського статута. Цікаво притому, що гуманний представник чоловічої статі не ставиться до агресивно-войовничих жінок з негацією, яка могла б бути властива представникам ворожого в цій війні стану:

«Придивляючись до їхнього життя, – спокійно пише вчений муж, – бачиш, що всі вони, навіть формені злочинниці, були не якісь виродки, а звичайнісінькі люди, з звичайними людськими хибами та вадами, боролись за реальні життьові інтереси, а помічаючи у них часом надзвичайну енергію, завзятість, сміливість, мимоволі пожалкуєш, що люди з такими силами та неабиякими здатностями не здались на щось путяще» (с. 461).

Ота американка, що вбила чоловіка й сина, а потім хотіла вбити й другого чоловіка, була отруйниця, підкладала в їжу арсен. Про такий тип жінок не раз сповіщають і наші судові акти. В одному із них від 28 травня 1719 року, діло було в Конотопі, така собі Єфросинія Горленківна, жінка Теодора Кандиби, дала на себе таку «повинну підписку»: «чоловіку своєму у різні часи три рази давала у потравах і питті трутизну, яку брала у баб Маринки, Муйсійцевої тещі та Ткачихи Хвеськи Біленької».

Прийнято вважати, що набір приказок у якогось народу є мірилом його ментальності та й мудрості. Отож я вирішив проглянути збірку М. Номиса «Приказки, прислів'я і таке інше», видану в С.-Петербурзі 1864 року, з огляду на те, як там відбито війну статей. Є там приклади позитивного співжиття, але знову-таки небагато, більше негативного. Таїна з'єднання у шлюбі часом подається тут як Божа акція, але не раз і як чортівська:

«Чорт сім пар постолів стоптав, поки їх докупи зібрав».

«Зібрав Бог пару – Карпа та Хвеську».

«Перша жінка мужові від Бога, друга од людей, а третя – від чорта».

«Смерть та жона од Бога призначена».

«І так багато всякого лиха, а Бог ще й жінок наплодив».

«Де ти була, а я зріс, а нас чорт докупи зніс».

Жінка подається як чортове поріддя, але зчаста й нечистого перевершує:

«Біда бабу породила, а біду чортова мати».

«У старої яхидної баби десять чортів сидить та ще й на дванадцять сідала гуляють».

«З бабою і дідько справу програв».

«Де чорт не зможе, туди бабу пошле».

«Баба а чорт – то собі рідня».

«Бабу і чорт не змудрує».

За чоловічою мораллю, жінку конечно треба бити, щоб був лад у хаті, але й вона віддає тим-таки: маємо тут прямий відгук війни статей:

«Шафрану не перетреш, а жінку не перепреш».

«Жінка й кам'яну гору пересіче».

«Отоді жінка буде старша, як сорока побіліє».

«Як баба била, то й на той світ не встанеш».

«Горе дворові, де корова розказ волові».

«Горе тобі, воле, коли тебе корова коле».

«Била жінка чоловіка та ще й пішла позивати».

«Не одна жінка мужа змурувала».

«Люби як душу, а труси як грушу».

«Серцем люби, а руками тряси».

«Коли жінку почав бить, то й будеш бить, а не начинав, то й не начинай».

«Цить, моя мила, щоб ти воза не побила».

«Як чоловік жінки не б'є, то вона, як колода, гниє».

«Ліпше залізо у воді варити, ніж псую личину, злу жінку, учити».

«Діжі не перемісити, а жінки не перебити».

«Ой добрії, люди, будьте, другую жінку здобудьте, ся як ворог зародилась».

Жінка чоловіка дурить, ніколи не буває з ним щира:

«Треба добре калатати, щоб бабу ошукати».

«Жінці всієї правди не одкривай».

«Не кажи жінці правди».

«То не жінка, як сім раз на день не обманить чоловіка».

«Добра жінка дванадцять раз на день одурить, а як яка, то й без числа».

Але не утяжуватимемо читача: коли хто хоче більше прикладів, нехай перегляне в згаданій книзі сторінки 173–176; я й так побоююсь, що переобтяжую повість документальним матеріалом, але те вчинити мені потрібно, бо історія, оповіджена тут, не просто собі цікавий чи разючий випадок із життя, має вона безсумнівно притчевий підтекст, бо, як сказав ще премудрий Соломон: «Хай послухає мудрий – і примножить науку, а розумний здобуде хай мудрих думок, щоб пізнати ту притчу та загадкове говорення, слова мудреців та їхні загадки» (Приповісті, І – 5–6). А євангеліст Матвій, пояснюючи, чому Ісус Христос повчав притчами, написав: «Це все в притчах Ісус говорив до людей, і без притчі нічого Він їм не казав, щоб справдилось те, що сказав був пророк, промовляючи: „Відкрию у притчах вуста Свої, розповім таємниці від почину світу“» (Матвій, XIII – 34–35). Отож і я беру на себе сміливість коли не розкрити, то вказати на одну із таємниць «від почину світу».