Текст книги "Біс плоті"

Автор книги: Валерий Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 27 страниц)

Розділ X

У Поповій Горі ми зупинились у чоловіка, що був, як дві краплі води, схожий на Шицика, архімандрита слуцького. Перш ніж дозволити нам заїхати до свого двору, він обдивився нашого коня, поплескав його по крупу, зазирнув у зуби й під хвоста, ніби збирався того коня у нас купити, а тоді махнув рукою: заїжджайте, мовляв. Я спитав його, чому він так розглядав коня. Цей другий Шицик, насправді прізвище у нього було Мицик, спокійно пояснив мені, що в нього теж коні й худоба і не хотів би він пускати до стайні хворого коня. При цьому дивився на нас із такою пронизливою підозрою, що я відчував, ніби він хоче мене, так само й Онисима, пильно оглянути, як нашого коня, але не зважується того вчинити. Коли ж я після сніданку, керований неспокоєм, вийшов глянути на нашого коня, то з жахом побачив, що його в стайні нема.

Де наш кінь? – крикнув я Шицику-Мицику.

Той презирливо на мене зирнув, сплюнув і одвернувся. Я гукнув Онисима, і ми, шарпаючи Шицика-Мицика, почали домагатися свого коня. І тут побачили, що звідусіль сходяться до нас похмурі дядьки, кожен з яких опирався на замашного ціпка. Один за одним заходили до двору і мовчки ставали довкола нас.

– Чи не бачили нашого коня? – крикнув я їм і оповів коротко, що сталося. Дядьки дивилися на нас із тупим інтересом.

– Вони з мене злодія роблять, – мовив Шицик-Мицик. – Може, ми, панове громадо, провчимо їх киями?

– А може, у вас і не було коня, – сказав старший і найпохмуріший чоловік.

– Коли є сани, то має бути й кінь, – сказав Онисим.

– А чого ви до чоловіка вчепилися? – спитав другий. – Може, ваш кінь із двору зійшов. Спершу пошукайте, а тоді чіпляйтеся до чоловіка.

Послухалися цієї ради, бо в подвір’ї почало наростати якесь напруження, ще чого доброго й справді пригостять нас киями. Треба було звідти якось виметатися.

– Гаразд, – мовив я, – пошукаємо.

Коли проходили повз дядьків, вони до нас поверталися, я навіть бачив, як стискали вони ціпки, ніби готувалися знести їх на нас, і вже був похололий зі страху, але дядьки нас не зачепили.

Онисим пішов в один бік вулиці, а я в другий, ми борсались у снігу, бо його випало за цю ніч багато і село вщерть було ним засипане. Обійшли його все, але коня ніде не здибали, хоч і розпитували про нього в зустрічних. Потім ми з Онисимом зустрілися: ні він, ні я коня не знайшов. Купити нового ми грошей не мали, отже, не відали, що й робити: і додому ні на чому вернутися, а тим більше їхати далі. Єдине, що залишалося, – вдатися до двору, до державця цього села, бо становище було відчайне. Повернулися до садиби, де зупинилися, щоб узяти паперового образа чудотворної Куп’ятицької Пречистої, іншого добра для дарунку у нас не було, а в цей час із стайні почулося іржання. Онисим кинувся туди і з глибоким здивуванням сповістив, що кінь наш стоїть на місці. Я озирнувся й побачив, що в дворах, мов чорні стовпи, стоять із ковіньками дядьки, всі вони повернулись у наш бік і мовчки дивляться. Відчув неспокій і наказав Онисимові запрягати, залишатися тут надовше мені не хотілося. Вийшов із хати Шицик-Мицик і понуро стежив, як ми лаштуємося до виїзду, а тоді спитав, цвіркнувши слиною:

– То де був ваш кінь?

– Там, де собі знаєш! – сказав роздратовано я.

Тоді Шицик-Мицик зморщився і раптом розреготався, показуючи білі, сливе, як в коня, зуби, так само зареготали розставлені, мов чорні стовпи, по сусідніх дворах, блискочучи зубами, дядьки із ковіньками; вони не так сміялися, як іржали, і ми покотилися між цього реготу, ніби й справді побиті, – дядьки з нас, бачте, пожартували.

І тільки коли викотилися на дорогу, мій послушник Онисим раптом повернувся до мене і сказав із серцем:

– А ліпше б, ваша милість, вони цього коня украли.

– Це ж чому? – вигукнув я вражено.

– Тоді б ми додому повернулися. А так…

– Що так?

– Та вже так, – буркнув Онисим і цвьохнув спересердя коня.

Розділ XI

Чим далі їхали, тим більше переконувався, що якась сила, добра чи лиха, нас із землі короля, його милості, не випускає, бо на кожному місці постою ми мали якісь пригоди чи утруднення, і так виходило, як у дядька, котрий рветься у шинок, а його жінка хапає за поли. Отож і нас усюди хапали за поли й ніби утримували. Так сталося і в Стародубі. Я знав, що те місто п’яницьке і що люд там непомірно схильний до того гріха, але не доводилося бувати там на свята; цього ж разу доля нас занесла сюди на запусти. Навіть при в’їзді у місто нас перестріло кілька п’яних гультіпак, які погналися за нами з палицями, горлаючи, щоб ми зупинилися випити з ними разом, інакше вони перемнуть нам кістки. Але ми не зупинилися, і п’яниці від нас відстали. Заїхали у двір до місцевого протопопа, який вийшов до нас, хитаючись, став і дивився каламутними очима.

– Чорти? – спитав він, похитуючись.

– Ні, ваша милість, намісник Куп’ятицького монастиря із послушником.

– Все одно чорти, – сказав категорично протопоп і пішов обійматись і слинити нам обличчя. Тоді завів у дім, наказав паньматці подавати до столу і став нас напоювати й нагодовувати, як ото цар патріарха в Суртиній оповіді, а коли ми відмовлялися, особливо я, гримав кулаком по столі і заявляв, що зв’яже нас і буде заливати нам трунок у горло, а ложкою годуватиме, отож нам буде тільки й діла, що жувати й ковтати, а святого питва, сказав він, і жувати не треба. При цьому він зімружував очі так, що довкола них збиралися добродушні зморшки. А ще він заявив, що коли ми відмовляємося від його гостини, значить, ми таки справді ніякі не ченці, а чорти. Чорт чорний, сказав він, і чернець чорний, і слова ці від одного – «чорне» – походять, і де вже там простій християнській душі розібратися? Можна було б помацати, сказав він, чи немає в нас хвостів, але це чинити він гидує, бо звик тільки баб мацати, а ви, хоч і чорти, та чоловіки. Зрештою, він має на чортів добре око, отож урочисто заявив, що Онисим – не чорт, а я – чорт достеменний, і він навіть певний, що хвіст у мене є, навіть із китичкою, і той хвіст не фальшивий.

Тим часом п’яниці, які хотіли наскочити на нас при в’їзді до міста, у якийсь спосіб довідалися, де ми зупинилися, і почали бити у вікна сніжками, горлаючи, щоб ми виходили до них на розправу, бо зневажили їх і не захотіли з ними випити. Протопоп узяв довбешку, мені дав ціпка, Онисиму – рубля, його паньматка озброїлася качалкою, і ми висипали супроти п’яниць, кинувшись їх молотити; п’яниці вдарили навтьоки, перечіплюючись у кучугурах, і дістали досить штурхачів, особливо старалася паньматка зі своєю качалкою, вона була також під добрим хмелем. Усе те воїнство, що нападало, і те, що оборонялося, верещало й кричало, з одного і другого боку збігалися люди, але тут з’явилося кілька вершників міської сторожі із канчуками і почали тих людей розганяти, причому й мені дісталося канчуком через плечі, люди порозбігалися, а ми заскочили до двору, замкнули хвіртку, тоді метнулися до хати і замкнулися вже там.

– Несамовиті ви люди! – сказав я спересердя, бо мені зуділа зачеплена канчуком шия.

– А знаєш, чому? – урочисто спитав, ставши в позу ритора, протопоп. – Бо ми живемо поруч із царством Дракона, от! Тут у нас і кулачні бої бувають – майже все так само, як у тому триклятому, тьху, тьху, тьху, царстві! Це коли б не та чортова сторожа, вийшов би у нас розчудовий мордобій, жаль!

Він сів із розмаху на стільця і замотав головою, незвідь-чого сміючись.

– А знаєш, що воно таке, царство Дракона? – спитав, раптом посерйознівши.

– Трохи знаю, – мовив я, торкаючись болючого місця на шиї. – Туди ми і зібралися за ялмужною.

– Ну да, ви ж чорти, – спокійно мовив протопоп. – Туди вам і дорога.

– Отче, отямся, – сказав я сердито. – Де бачиш чортів?

– А скрізь, – звузив очі протопоп. – Де тільки хочеш, а родяться вони в царстві Дракона і йдуть звідтіля тьмами, щоб завоювати цілий світ; а щоб одурити той світ, рядяться під святих та Божих, а в кожного чорна душа, і не мають вони милосердя та любові. Ще й усіх людей хочуть поробити чортами, от! Адже сказано в Новому Заповіті… – протопоп раптом запнувся. – Паньматко, як там сказано в Новому Заповіті про Дракона?

Тоді виступила паньматка, зробилася урочисто-серйозна й проголосила тонким голоском:

– Ангел схопив Дракона, що диявол він і сатана, і зв’язав на тисячу років!

– Молодець! – похвалив протопоп і підняв повчально пальця. – А далі так: «Зв’язав його на тисячу років, та й кинув до безодні, і замкнув його, і печатку над ним поклав, бо зводить той народи…» А далі як, знаєш? Стривай, паньматко, – зупинив він жінку, бо та вже рота розтулила, щоб сказати.

Аж поки не скінчиться тисяча років, – сказав я печально.

– Що ж буде тоді, коли скінчиться тисяча років? – спитав, видимо зацікавившись, Онисим.

– Тоді буде випущений сатана. І стане він царем у царстві Дракона. А тоді здохне. І образ його візьме страшніший сатана, страшніший од першого, і світ буде розколено надвоє, і битиметься між собою світ, і кров тектиме ріками, і трупів людських падатиме незлічимо, і буде голод великий, а сатана своє царство розширить на половину світу, буде валити і рвати церкви Божі і Христа обплює, і весь світ дрижатиме перед ним. Але народиться третій сатана, в іншій країні, і вони зіткнуться поміж себе і заллють світ кров’ю, якої проллється більше, як води, і сатана із царства Дракона переможе, а тоді й здохне сам. Тоді й почне упадати царство Драконове, і прийде Спаситель, щоб спасти усіх нас, святих і грішних.

Я дивився із зачудуванням на протопопа. Очі його палали, а над розкудланим волоссям з’явилося якесь світло, а може, він так сидів, що крізь волосся йому проглядала лампада біля ікони. Тоді глянув я на ікону, і мене вразили глибокі, печальні й мудрі очі, які сяяли, ніби два джерела, освітлені сонцем. І грав у них і мінився вогонь, і той вогонь увійшов мені в душу і засліпив очі, аж ті почали сльозитися. І так мені стало печально в цьому дивному світі, так самотньо і тяжко, бо нічого я в ньому не розумів, а найменше себе самого, кинутого в якусь безумну мандрівку, в дорогу, що є Богом, якого всі топчуть, і я серед усіх.

– І прийдуть дні відвідин, – сказав протопоп словами із Книги Осії, – прийдуть дні заплати, і пізнають люди: «Нерозумний той пророк, шалений муж духа серед численних провин наших і між великого зненавидження». Затям, ченче, царство Дракона – пастка птахолова на всіх дорогах людських; він молиться Богу, бо є зв’язаний янголом, але ненависть у домі його, і Богом його і є ненависть та нетерпимість. Але всі провини його буде згадано і за всі провини буде покарано! Це я віщу, Єфрем грішний, малий серед малих, а ти отямся і пробудись, бо ти, бідаха, як нетля, що летить на вогонь нещадимий!

Він весь тремтів, очі палахкотіли, губи трусилися, зуби вишкірялися, паньматка дивилася на свого чоловіка із щасливим захопленням, я також був уражений і збурений і відчув, що холодним вітром мене обвіяло, а може, й справді, я – нетля, яка летить на вогонь?

– О Боже мій і Пречиста Богородице! – вигукнув подумки. – Змилуйся наді мною, що це воно діється?

Перша отямилася паньматка. Струснула головою, ніби зняла з себе запаморочення, і раптом сказала аж надто тверезо:

– А може б, ти, старий, не забалакував би гостей п’яним своїм варняканням? Може б, вони щось з’їли, а ти їх балачками годуєш!

– Та Бог з вами, паньматко, куди вже їсти?

– А чого ж, ви вже розтрусилися, з тими нечестивцями б’ючись.

– До їжі й питва, стара, не примушуй, коли заговорив Дух. А він тут із нами, – сказав урочисто протопоп, і його обличчя осяялося дивним світлом.

Розділ XII

Наступного ранку ми хотіли розпрощатися з гостинним протопопом, але паньматка його не добудилася.

– Отако в мене завжди, – сказала вона тонким, якимось пташиним голосом. – Накричиться, настрашить людей, а тоді лежить, мов колода, не тільки ніч, а й день, а потому ще ніч. Вибачайте, люди добрі!

Напакувала нам їства, і ми подалися до Трубецька, хоч, сказати по правді, цього дня мені також хотілося відпочити. Але якась сила гнала мене в дорогу, незважаючи на страхи, яких наслухався, – хто зна, може, я й справді нетля, яка летить на вогонь?

У Трубецькому ми відразу ж подалися до молодого князя, який був тут прикордонним стражником. Я пішов у світлицю, де довго на князя чекав; зрештою, вийшов до мене оспалий, з блідим випитим обличчям, з каламутними очима, рухався заповільнено і ніби з натугою.

Подав йому листи й коротко оповів, що хочу. Він листи перебіг оком, а тоді якийсь час мовчав, розглядаючи мене, ніби дивного звіра, отими каламутними очима, які на мертвому обличчі виглядали як дві крижинки.

– Чи тямиш, отче, куди тебе несе? – спитав.

– Здається, тямлю, – відповів я.

Знову розглядав мене, здавалося, очі його обмацують мені лице, ніби мацаки, зрештою, з’явилося в них зачудування.

– А по-моєму, не тямиш, – сказав він. – Отож для добра твого забороняю йти за границю, а коли мене ослухаєшся, велике карання дістанеш, знову-таки для твого ж добра.

– Пустився в цю дорогу, – мовив я, – для добра не свого, а Божого, пане стражнику.

– Таж звісно, – ялово й ніби неохоче мовив стражник-князь. – Але без добра свого й Боже ні до чого. Чи не відаєш, що тепер час погрому козацького і є наказ його милості короля й духа не пускати за границю?

– Відаю, – відповів я. – Але я не козак і в ребелії участі не брав…

– Ну, це ще хтозна, – князь устав, даючи знати, що розмову закінчено. – Коли тебе припечуть чи витягнуть тобі члени, то, може, виявиться, що брав. Хто вгадає? Отож, коли боїшся гріха, йди від нього подалі і не налізай на вістря.

– Чи можу заїхати до монастиря у Човську? – спитав йому навздогін, бо вже йшов від мене геть.

– Можеш, – глухо роздалося. – Нехай тебе святі отці напоумлять.

Розчинив двері і зник, плеско їх за собою зачинивши, а я відчув у цьому мешканні, де сиджу, незатишність, тривогу і незахищеність. Чомусь здалося, що, коли ще трохи посиджу, раптом відчиниться кілька дверей, що вели у світлиці, і в них постануть закуті в залізо постаті без облич, які, гримлячи доспіхами, підуть на мене, простягнуть залізні руки і схоплять.

Справді, одні із тих дверей розчинилися, в них виросла величезна постать похмурого слуги. Зирнув на мене з-під лоба і зробив короткий порух рукою – знак, щоб я забирався. Я підхопився і поспішливо подався до виходу, чуючи, як за спиною по підлозі глухо гупають чоботи того слуги, десь так само, як у церкві в Куп’ятичах, перед тим, як вибрався в дорогу. І тільки покинувши цей негостинний дім, я полегшено зітхнув, бо вже й повітря мені бракувало, а серце в грудях почало колотитися.

У дворі стояв другий княжий слуга й балакав із Онисимом, він також подивився на мене з підозрою, а коли я спитав дорогу на Човськ до монастиря, мовчки тицьнув рукою на ворота, а відтак холодно, начебто бовван, завмер.

– Човськ у півмилі від Трубецька, – сказав Онисим, усідаючись до саней.

Виїхали у ворота, я на прощання озирнувся: один слуга непорушно стояв серед двору, а другий, той, що мене спроваджував, завмер на ґанкові – вони німо дивилися нам услід, і мені чомусь здалося, що їхня одежа із сірої стає червоною, ніби були вони залізні й розпікалися од недовідомого вогню.

– Свят-свят-свят! – закляв я, відчуваючи крижаний холод; зрештою, і княжий палац, мені здалося, був складений із крижано-снігових брил.

Невдовзі ми дісталися до гори, на якій був Човський монастир, – дороги не було, а тільки стежка, ми зійшли із саней, я подався перед конем, а Онисим вів його, упряженого в сани, за мною. І тільки тут відчув справжній страх, якого нагнали мені у Трубецьку: прийшов несподівано і, наче вогонь, обійняв мою істоту. Йшов під гору, посковзуючись на крутій стежці, ззаду важко дихали кінь і мій послушник, а може, це так важко дихав я сам; молився Богові та Пречистій Богородиці, і був переповнений якимсь морозячим зчудуванням, і подумки волав не без відчаю:

«О Боже мій, що це діється? Яка сила погнала мене в цю безумну дорогу і що я на ній шукаю? О Боже, чому не можу зупинитися, плюнути на все та й повернутися додому, де тепло і спокій і де ніщо не жертиме мені душі? Чи твоя це воля, Боже, штовхає мене в пащу Дракона, чи це сила не твоя? Чому я так уперто туди добиваюся, чи ж не мало страхів мені насіяли в серце люди, що з ними зустрічався, чому не можу повернутися додому?»

І почув раптом шепіт, який з’явився у мене за плечима, ніби шелест листя чи дощу, хоч навдокіл не було ніякого листя і не йшов дощ:

– Бо людина йде до смерті без своєї волі, а з дня у день.

«Що ж мені робити?»– зойкнув я подумки.

– Іди, куди тобі призначено, – почув раптом виразний голос послушника Онисима. – Чому помочі людської потребуєш? Іди в царство Дракона, і я буду з тобою!

Я дерся на гору, важко дихаючи, майже задихаючись, аж піт тік на обличчя, хоч мороз припікав добрячий. І тільки коли ми вийшли на пологіше місце, зупинився віддихатися й зачекав послушника з конем.

– Що ти до мене казав? – спитав я.

– Нічого не казав, – буркнув послушник. – І взагалі, сумую я, бо даремно волочимося. Чи ж не пора признати – марно це?

– Що ти знаєш? – крикнув я. – Не знаєш нічого, то й мовчи!

– А чи ж багато балакаю? – мовив послушник, відводячи очі. – Тільки дивно і смужно на вашу милість…

– Хай тобі буде дивно й смутно на себе, – роздратовано сказав. – А я знаю, що чиню, і твоє діло не розбалакувати, а послушатися, раз ти послушник.

– Чи ж я перечу? – глухо мовив послушник. – Спитали, то я відповів.

Це була правда: спитав, а він відповів. А може, це я спитав себе сам і сам собі спробував відповісти? А може, я сам на себе починав сердитися? Адже безум видимий чиню і не можу від того відступити і його пояснити.

– Усе життя – безум! – глухо прошелестіло в мене за плечима. – А ти іди, куди призначено, бо і я з тобою.

Розділ XIII

У Човському монастирі нас зустріли прихильно, нагодували і вигідно розмістили; я відразу ж заснув, був зморений і дорогою, і всіма пригодами та й неспокоями. І приснилося мені величезне, безкрає поле, засипане снігом та кучугурами, по якому гуляв крижаний вітер, і я йшов тим полем, де не було ні доріг, ані стежок, брьохаючись у снігу, а попереду височіла чи маячіла напівпрозора гора, а може, то лягла на землю хмара, бо гора та була до неба і губилася в небі. І я йшов до тієї гори, тратячи останню силу; піт котився по лобі, а тіло все замерзало, ішов вже не один день і не одну ніч, і не міг зупинитися, бо вабило мене в те поле, бо не я собою керував, а якась неналежна мені сила. І не було в мене на тілі жодної одежі, тільки шапка на голові, власне, й не шапка, а чернечий каптур, але босі ноги мої не відчували холоду снігу, бо я ніби не йшов, а плив, хоч і совав туди-сюди замороженими ногами. І раптом зупинився, бо тільки тепер побачив, куди йду, а побачив дивне, таке, що в казках оповідається: гігантську пащеку, беззубу і без’язику, ніби велетенську печеру, одна губа тієї пащеки лягла на землю в снігові замети, а друга торкалася хмари. І були ті губи яскраво-червоні, і сама пащека була ясно-червона, а в глибині її гоготіло чорне вогнище із чорними язиками пломеню, які миготіли, мінилися і вряди-годи вибухали із пащеки хмарами диму. І здалося, що не я йшов тим неозорим полем, а наближалася до мене пащека, а я не зупинився, а стояв голим стовпом, крижаніючи, і вітер тріпав краями мого каптура, і звук від того був такий голосний, що мені ляскало й било у вуха; і я стояв, а чи йшов, а чи мене тягло, а чи несло, але нешвидко, але напрочуд повільно; я роззирнувся й побачив, що поле це не таке й порожнє, що на ньому інші голі постаті – всі ті люди, з якими зустрічався, і ті голі постаті панічно розбігаються, схопившись руками за голови: мій ігумен Іларіон Денисович, і мій послушник Онисим, і архімандрит Шицик, ігумен кутеєнський Іоїль Труцевич, і його намісник Сурта, і князь Петро Трубецький, і його слуги, і протопоп Єфрем, і п’яниці із Стародуба, і чоловіки з Попової Гори із Шициком-Мициком, що пожартували з моїм конем, – усі вони панічно тікали від тих губ: одна біля землі, а друга біля неба, – і від тієї пащеки, з середини якої бухав чорний вогонь, і я тільки один із них усіх ішов назустріч Дракону і вже бачив його тіло, а було воно безконечне і тяглося на чверть світу; душа в мені тріпотіла, як листок на осиці, і я сам був листком осиковим, що його несе осінній вітер. Знову бухнув дим із пащеки, і разом із ним, димом отим, із неї почали виходити уладнані у шики полки: попереду їхали на конях старшини, потім ішли барабанники та сурмачі, потім – стрільці, а за ними гармати, кіннота і знову піші стрільці, і виходили вони з тієї пащі безконечно, ніби витікала із неї їдка, сіра і чорна слина; грали сурми й били барабани, а за кожним полком ступали юрби ченців та попів із кропилами, які кропили навколо себе і голосно співали благочестивих псальм; а після попів знову пішло військо, і там, де воно проходило, розтавав сніг, й оголялася обгоріла земля, і оголялися спалені мертві людські тіла, і виростав чорнобиль, безліч чорнобилю – чорного зілля, яке скоро ставало лісом; і вояки йшли вже між того лісу, б’ючи в барабани і граючи в сурми. А в мене в горлі клубчився крик, і цей крик раптом вирвавсь із мене, як білий сувій, і поплив той сувій від мого рота аж у небо, і небо стряслося, а від того почала струшуватися й коливатися земля, і оголювалися великі тріщини, ніби яруги, і відкривалися безодні, з яких колихало чорне полум’я. А пащека насувалася й насувалася на мене, і я, покірно опустивши голову, йшов їй назустріч, ішов і молився Ісусу Христу та святій матінці його, бо вірив у них, вірив, що це вони пустили мене в цю дорогу для великого спитування, таємниці якого не міг збагнути, бо ніхто не може збагнути Божої волі та помислу.