Текст книги "В сузір’ї Дракона"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 39 страниц)

Тим часом я доповідаю Одинадцятому про виконання пункту Два (прийом бойового чергування). Одинадцятий – кодова назва прапорщика Лисенка. Він хоч і далеко звідси, за десятки кілометрів на центральній позиції, але постійно тримає на зв’язку бойові караули. Від нього в свою чергу доповіді надходять на головний командний пункт командування чергових сил.

Згідно з інструкцією, приймаю бойовий пост, конкретно пульт системи, що охороняє ракету з ядерною боєголовкою, яка теж щодобово – точніше, щомиттєво – знаходиться в режимі бойової готовності № 1.

Сідаю на стілець оператора (він дещо нагадує стілець піаніста, тільки значно менших розмірів). Це досить підступна й незручна конструкція, спроектована нарочито так, аби оператор, сидячи на такому стільці, не міг задрімати, не звалившись миттєво.

Переді мною – темний екран, а на табло – обстановка пульта, детальна карта периметра. Принцип роботи охоронної системи вельми простий: досить доторкнутися кому-небудь до зовнішнього огородження об’єкта (під напругою лише останній ряд колючки), як на пульті спалахує датчик охоронної системи. Оператору вже ясно, що й де трапилося на периметрі, а тому відпадає потреба стовбичити на поверхні в ролі архаїчного вартового у важенному кожусі. Ще на пульті знаходиться серія датчиків і вольтметрів, які показують напругу на сітці, а також прилади, що контролюють роботу охоронної системи в цілому. Зовнішнього вартового, якби він там був, диверсантам зняти дуже і дуже легко, інша річ – оператор на пульті в заброньованому підземеллі – нікому не приступний, а сам все бачить і все чує.

Повертається Петруня з лінійних частин периметра. Його почервоніле від морозу обличчя випромінює рівну привітну посмішку – він завжди такий веселий. Ось тільки в тісному приміщенні йому іноді стає… тіснувато. Віталій тоді відчуває дискомфорт за браком простору. Нічого не вдієш, – степовик з діда прадіда, звик до відкритих просторів від обрію до обрію. Тому в підземеллі попервах йому наче щось муляло, але Віталій – молодець, звикає до тісняви підземелля, яка лише трішки просторіша за підводний човен.

– Повний порядок, командире!

– Добре. Приймай кухню!

– Єсть! – електрик зникає.

Крутими і вже добряче обледенілими східцями піднімаюсь в кулеметну башту, де ледве може вміститися одна людина. В центрі металевого ковпака башти – крупнокаліберний кулемет, в коробках – двісті п’ятдесят патронів, поруч прожектор і прилад нічного бачення. В стані спокою вікно башти знаходиться в закритому положенні. Із того, зовнішнього боку, наш Карпом має не досить пристойний вигляд – якась там сіресенька, кинута людьми, будівлечка…

Перевіривши кулемет, спускаюся вниз, де мене вже нетерпляче очікує Сергій Крючок. Ми з ним затяті рибалки і розмови про риболовлю в нас безконечні. Одні й ті ж історії в короткі хвилини відпочинку ми переказуємо один одному знову й знову, і кожного разу вони обростають все новими й новими казковими деталями. Ось і цього разу, щупачок, що колись мав необережність потрапити на блешню «Дніпро» моєму другові, виріс до розмірів середнього крокодила. Боротьба за вивуджування цієї страшної рептилії саме була в розпалі, як зумер рації обірвав її на найцікавішому епізоді.

– Заступаючій на бойове чергування зміні – доповісти про прийом!

Це лунає голос командира чергових сил підполковника Вашинова.

Ми швидко зібралися біля рації. Полкові караули, розташовані в степу за десятки кілометрів один від одного, де на такій же відстані одна від одної ховаються під землею стратегічні ядерні ракети, починають дружно доповідати по номерному порядку:

– Перший пункт Два виконав!

– Другий?

– Другий пункт Два виконав.

– Третій… Четвертий… П’ятий…

Нарешті доходить черга й до нашого карному.

– Дев’ятий?

Я беру мікрофон і доповідаю про виконання пункту Два. І кожного разу, коли я це роблю, мою душу переповнює гордість. Адже тільки вчора я був звичайнісіньким студентом-першокурсником і навіть не уявляв, вантаж якої відповідальності невдовзі ляже на мої плечі і яку найстрашнішу зброю людства я буду охороняти.

І ось вже піднесено й небуденно звучать по рації слова:

– На захист нашої Батьківщини новій зміні караулу на бойове чергування заступити!

– Перший?

– Єсть!

– Другий?

– Єсть!

– Єсть! – гордо вигукую я, коли викликають Дев’ятий караул, і в ту хвилину мені здається, що немає у світі щасливішого за мене молодого чоловіка, адже я охороняю Батьківщину!

І чергування в мене – хай заздрять всі справжні чоловіки, якщо вони ще не перевелися в білому світі! – не яке-небудь, а – бойове.

Надійшов час прощатися. Лейтенант Іванов злегка стривожений – хуга вже знову розгулялася на всю силу, а ще ж треба дістатися до залишеного в степу КамАЗа, а потім пробиватися до військового містечка, – перевіряє спорядження зміни, що вибуває. Все гаразд. Пора. Віталій Петруня займає місце біля пульта, а я проводжаю стару зміну і лейтенанта до вхідного люка.

– Ні луски, ні хвостика, – як рибалка рибалці бажає мені Крючок.

– До чорта! – як і треба, відповідаю я.

Ось вже Сергій із своїм електриком і лейтенант зникають в отворі люка. Я тільки на мить встигаю вловити поглядом сіре, важке небо і кошлаті хмари, що несуться по ньому. Чується клацання кода, що набирають, і важенна кришка люка зачиняється наді мною – на довгих сім днів і ночей.

Все! Я стою ніби заціпенілий, як людина, яку заманили в пастку, звідки без сторонньої допомоги не вибратись. Віднині кришку люка відкрити (і випустити нас на волю) можна тільки знаючи код – караульній зміні знати його не дозволено, – і тільки ззовні. Із середини цього ніколи не зробиш – щоб не трапилося в підземеллі.

Зітхнувши, повертаюсь в пультову, аби змінити Віталія, записую точний час, коли пішла стара зміна і коли почалося чергування нової. Тепер необхідно ввести в режим напругу електричного загородження. Після перемикання тумблерів стрілки вольтметрів пульта показали потрібну високу напругу – все в порядку.

І тільки тут я побачив, що з лівого кутка пульта на мене дивиться гарненьке личко кирпатенької білявки. Фотографії (на солдатському сленгу фотки) електрик Петруня завжди носить з собою і завжди на чергуванні прикрашує ними пультову. Щасливчик! Що чергування – то й нова фотографія. У мене на гражданці крім батьків більше нікого немає. Знайомство з дівчатами для мене завжди проблема. Та й де їх знайдеш у військовому містечку. Віталій не встигне побачити яку, як вони вже й знайомі. Фотокартку у дівчат Віталій збирає ніби ясир – це в нього просто хобі.

– Скажи, хоч як її звати? – киваю на фотокартку.

– Повернуся з чергування, неодмінно запитаю. А поки я лише встиг з нею познайомитись.

– Гляди, – застерігаю електрика, – не ревнуй, коли під час чергування від нудьги дивитимуся на твою обраницю.

– Дивись! – посміхається Віталій. – Фоток у мене багато!

Стрілки пультового годинника показали п’ятнадцять нуль-нуль. Це час моєї зміни. Як і годиться, ми будемо нести бойове чергування почергово, по шість годин, незалежно від часу доби. Ніч чи день – нам під землею все одно.

Я зручніше, як дозволяє незручний стілець, влаштовуюсь за пультом і розслаблююсь. Датчики – в режимі охорони, все в порядку. Віталієва дівчина мені щиро посміхається, все, як кажуть, о’кей! Хоча зітхнулося мені чомусь сумно. Відчуття самотності, ніби ти знаходишся на необжитому острові чи в якомусь підводному батискафі, не залишатиме мене до прибуття нової зміни.

Так почалося ще одне бойове чергування в моєму дев’ятнадцятирічному житті. Як і попередні, воно закінчилося без пригод. (Яке то неймовірне везіння, удача і щастя, і багато чого подібного, коли бойове чергування минає без приключок!). Правда, кілька разів спрацьовували датчики охоронної системи і я піднімався в кулеметну башту, але, судячи по всьому, то були витівки стихії, що все ще не вгамовувалась.

Та ось пультовий годинник показав двадцять сорок п’ять – пора будити Петруню. Я підморгую дівчині на фотографії: не сумуй, мовляв, зараз твій прийде, натискую кнопку і чую, як у кімнаті відпочинку – мікрофон увімкнутий – швидко зодягається напарник. Ще хвилина і, на ходу затягуючи ремінь, він з’являється в пультовій – свіжий, бадьорий, ніби й не спав на твердих солдатських нарах. Як завжди, усміхнений.

– Готовий прийняти чергування, командире!

Доповідаю Одинадцятому про здачу – прийом пульта. Тепер я вільний аж на цілих шість годин. Якщо, звичайно, нічого не трапиться. Вільний, якщо так можна сказати про людину, заперту в підземеллі.

– Бажаю спокійного чергування, Віталію. І твоїй дівчині теж.

Щось намугикуючи, йду відпочивати. Терешко аж підстрибує – в нашій зміні він чомусь любить спати тільки зі мною. Можливо, тому, що саме я колись його порятував, підібравши у снігу край стежки напівзамерзлого, завбільшки з дитячий кулачок, як повертався із звільнення. Оскільки солдату не дозволено носити в казарму кошенят за пазухою, був за це покараний черговим по частині. Але Терешко вцілів і виріс у досить пристойного кота. Ось тільки світу білого він звідтоді не бачить – жаль. До самої своєї смерті мій підопічний приречений жити в підземеллі. Але нічого не вдієш, бойова служба в кота. Хоча завдяки цьому Терентій Терентійович має теплий дім, хай навіть і під землею, вірних друзів і гарантовану солдатську їжу – що ще треба безрідному й безхатньому котові?

– Терентію Терентійовичу, пора на бокову! Заслужили.

З насолодою падаю на нари. Терешко, не втрачаючи часу, влаштовується поруч. Його тихе задоволене муркотіння навіює мені спогади про дім. Навіть не віриться, що десь там, за стелею моєї нори, на поверхні, у білому світі, за метелицями, за хурделицями, далеко-далеко звідси у рідному місті на берегах Дніпра, в якому я стільки перекупався, переловив риби, яким стільки поплавав, скільки попоходив його берегами, косами й островами, мене чекають рідні, друзі. Швидше б дембіль! Хоча… Чому швидше, коли я вже демобілізований і, повернувшись до рідного міста, йду знайомою вулицею. Рання весна, на березі Мандриківської затоки, понад якою витягнувся наш житловий масив, вже цвітуть верби, зеленіє молода травиця. Господи, тільки перевдягнуся, так зразу ж – на рибалку! Здається, вічність не тримав у руках вудочки. Ось вже й наш будинок. У вікні бачу маму і тата – вони махають мені руками. Мама, як завжди, коли радіє, плаче. Біжу в під’їзд, вскакую в ліфт, підганяю його подумки: швидше, швидше!.. Ось і наш поверх, наша квартира. Натискую кнопку дзвінка – раз-вдруге… Чому він якось не так дзвенить? Вдома дзвінок мелодійний, а цей чомусь різкий, сердитий і якийсь ніби аж казенний. Наче не дзвінок, а – сирена.

Схоплююсь від сирени, яка повідомляла, що мені час заступати на чергування – невже так швидко промайнули шість годин мого відпочинку?

Три години ночі. Спати хочеться неймовірно, але виручає зумер Одинадцятого. Ясно. За інструкцією час оглядати місцевість. Встаю, проганяю рештки сну. Крутими східцями піднімаюсь у кулеметну башту. Вчинивши металеву заслінку, вмикаю прилад нічного бачення. Ніби в чорно-білому кіно при уповільненій зйомці випливають обриси об’єкта по периметру. Ось і білий квадрат у центрі. А в центрі самого квадрата припорошена снігом видніється броня люка, під якою й ховається вона, голубка… Цікаво, біля неї й обслуга ховається у підземеллі, чи ми з Петрунею лише удвох? Навколо периметра мирно стоять дерева, як у першому-ліпшому міському скверику – не вистачає лише статуї спортсмена, піонера з горном чи колгоспниці із снопом пшениці. Все обнесено двометрової висоти загородженнями. В міжрядді загороджень рівним незайманим шаром лежить сніг. За останнім рядом колючки бачу ледь видимі горбики польових мін. То система «кактус». Якщо ворог якимось дивом подолає – не порушивши сигналізацію загороджень під електрострумом, що взагалі – фантастика! – то за останнім рядом його чекають міни, за мінами ще дещо (не можу розголошувати – державна таємниця!). Не пройти тут нікому. Навіть якщо просто доторкнутися до дротів охоронних систем зовнішніх рядів, у пультовій датчик на табло миттєво висвітлить місце доторку на периметрі.

Крізь фільтри приладу нічного бачення я знову і знову – так, на всякий випадок, – оглядаю периметр. Все – біле-біле. І – пустельне. Тільки по-вовчому виє вітер. Таке враження, що на сотні кілометрів навколо – ані душі. Тільки я в похмурій кулеметній башті та Віталій Петруня внизу. Та страшна ракета під багатотонним броньовим ковпаком люка. На якусь мить мені здається, що я бачу мертвий місячний пейзаж чи краєвиди іншої планети, спеціально створеної для збереження найжахливішої і найруйнівної смерті. Боже мій, яке чудовисько ми стережемо!.. Ні, ні, тут же переконую себе, це не чудовисько, це надійний ракетно-ядерний щит, що захищає нашу країну від ворожого нападу, це наш порятунок… Але віриться в це чомусь з трудом.

Вимикаю прилад, зсовую докупи металеву штору і, повернувшись у пультову, доповідаю Одинадцятому, що під час мого чергування все – о’кей! І як це чуже слівце в мене прохопилося?

– Сержанте?! – здається, що Одинадцятий підстрибнув на своєму місці. – Якою мовою ви доповідаєте, біс вас побери?!!

– Винуватий, все в нормі.

– О’кей, – тепер вже вихоплюється в Одинадцятого. – Тьху! – спохопився він і вимкнув зв’язок.

Стрілки пультового годинника показують п’ятнадцять хвилин на четверту – пора найміцнішого сну, що завжди нападає на нас, чергувальників, під ранок. У цей час треба бути на похваті, пильнувати та пильнувати. Може раптом спалахнути червона лампочка з написом «оператор». Якщо вона спалахнула і якщо протягом двох секунд (двох секунд!) не натиснути її (на нашій мові – погасити), то в Одинадцятого висвітиться на табло, що в даному караулі на пульті нікого немає. А це вже чепе!

За ранок я «гащу» двох «операторів» і залишаюся задоволеним, що спрацював майже блискавично. Тепер можна трохи й розслабитись.

З’являється Терешко, потягується, чепуриться (особливо він любить пестити вуса). Його, звичайно ж, не цікавила наша служба, Терентій Терентійович вийшов на нічне полювання у ввіреному йому Карпомі – то його улюблене заняття. Невдовзі десь у комірчині чується гуркіт металевого посуду і в дверях з’являється Терешко, тримаючи в зубах чималу руду полівку. На моїх очах він влаштовує жорстокий – для жертви, – спектакль – відпускає здобич ніби на волю. Полівка кидається тікати, але кіт миттєво її ловить і ламає жертві хребет. Гордо піднявши голову, переможець із здобиччю в зубах, підійшов до мене і кинув здобич біля моїх ніг. Довелося мені – навіть ризикуючи схопити чергового «оператора» – піти на кухню. Не залишати ж без нагороди Терешкову вправність. Діставши з холодильника відкриту банку, я кинув йому шматочок тушонки. Річ у тім, що Терешко ніколи не їв мишей (мабуть, його ніхто не навчив цього змалечку), пограється ними і кине їх біля ніг чергового. За це доводилось годувати полювальника тушонкою, а спійману мишу викидати в сміттєзаборник. Взагалі, Терешко – дивний кіт. У наших караулах повно гризунів та прусаків. Хоч ми й стараємось підтримувати порядок та чистоту, але відсіки для сміття й відходів не завжди своєчасно виносяться. Та і як винести, коли ти сидиш тиждень у заперті, закодований невідомими тобі цифрами. А, не дай Бог, чергування, як розгуляється непогода, продовжиться ще на тиждень – траплялося, що й по вісімнадцять днів сиділи хлопці в підземеллі без виходу – куди дівати харчові відходи? От прусаки й плодяться. І Терешко своє хобі з ловлі мишей чергує з ловлею прусаків. Якщо в першому випадку це в нього чисто спортивний інтерес, то в другому – поповнення власного раціону харчування – прусаків кіт хрумає з превеликим задоволенням. А втім, це, як кажуть, справа смаку. А ось як проникають у глибоко забетоноване приміщення із герметично закритим люком полівки та прусаки – я не відаю. Того, взагалі, навіть командування не знає.

Пультовий годинник показував чотири сорок п’ять ранку. Двадцять хвилин тому на зв’язок повинен був вийти командир чергових сил, але рація чогось мовчала. Я на всякий випадок приготувався до чергової доповіді, як несподівано з кімнати відпочинку почувся крик.

За два стрибки я опинився в дверях спальні. Увімкнув тумблер освітлення. Згорбившись, Віталій сидів на нарах і плечі його тремтіли – таким я електрика ще не бачив ніколи.

– Все нормально, командире, – повільно, наче приходячи в себе, заспокоює мене електрик. – Просто приснилося… Ніби наш Карпом завалило землею. Я навіть відчув, як здавило мені груди. Я так злякався, що закричав. І проснувся… Ху-ух!.. Як мій дід у таких випадках казав: куди день, туди й сон!..

– О, твій дід – мудрий, – кажу, а сам думаю інше.

Навіть про свої сни за час чергування під землею ми зобов’язані доповідати командуванню – по них потім дивізійні спеціалісти у білих халатах судитимуть, як у нас із нервами-психікою? Чи можна нас і далі запирати під землею на сім діб? Сон мого друга і єдиного підлеглого мене хоч і потривожив, але – не подивував. Самому іноді сниться подібне – все ж таки сім днів у підземеллі тиснуть на психіку. Якось мені теж було приснився сон (ні Віталію, ні будь-кому з товаришів, не кажучи вже про офіцерів, я про своє марення не обмовився й словом – аби не відправили до психіатра на обстеження), буцімто про нас на поверхні забули. А заодно й код, що відкриває люк. І ми виявились живцем похованими під бронею та бетонними плитами. Досі пам’ятаю, як ми з Віталієм, розбиваючи в кров фаланги пальців, гатили кулаками в багатотонну броню люка… Жахливий сон, хоч би не став коли віщим, адже той, хто вартує для когось біду, сам може у неї потрапити. В принципі, не виключено, що колись ця броньова махина може зачинитися над нами навічно – якщо там, на поверхні, станеться щось нерядове. Тоді про нас навіть не згадають. Чи махнуть рукою: ліс рубають, мовляв, тріски летять… А втім, це я просто перебільшую – нерви від багатоденного сидіння на пульті в підземеллі, задраєному як на підводному човні, та ще в режимі бойового чергування, буває що не витримують. (На підводних атомних човнах тієї держави, якій ми служили – про це я дізнаюся через роки – було навіть заборонено в надзвичайних ситуаціях – навіть гинучи на дні! – посилати сигнал SOS. Так і в нас у підземному бункері. Але ми тоді були молодими і свято вірили, що батьківщину – навіть таку! – треба захищати).

Можливо, розладналися нерви і в мого електрика – степовик, він звик до сонця, до відкритих просторів, а тут…

– Мало, що приверзеться уві сні, – кажу заспокійливо. – Служба у нас з тобою така, Віталію.

– Але мені снилося, що в нашій сторожці було троє. О-о, цього ще не вистачало!

– Хто ж був третім? – я навіть силувано позіхаю. – Може, наш Терентій Терентійович? Чи дівчина, що на фотографії, матеріалізувалася?

– Уві сні я бачив солдата.

– Якого ще солдата? В наше підземелля хіба що тільки миші та прусаки й можуть проникати.

– Солдат з мого сну був якийсь дивний. У старій, напівзотлілій гімнастерці, без погонів. А на грудях – рвана дірка. Мабуть, рана. Він ходив по патерні важко-важко, ніби щось шукав. А сам – мертвий. Розумієш, мертвий. А потім все й завалилося!..

Взагалі, коли шість годин поспіль (навіть у туалет спробуй відірватися) клякнеш за пультом, вдивляючись в екран – все може примерещитись. Екран темний, чорно-лискучий, наче аж об’ємний, із загадковою (ти її відчуваєш і тоді з часом починає ставати не по собі) глибиною – ніби із задзеркаллям. Від довгого вдивляння в його поле, буває, що на ньому (чи радше в твоїх очах від перевтоми) починають спалахувати іскринки або вогники, яких насправді на екрані немає. А що може з’явитися на знудьговані за дівчатами очі молодих здорових хлопців, у яких природа вимагає своє? Та, звичайно ж, дівчата. Вигулькне, буває, на екрані зваблива любка-голубка із в’юнким станом та неодмінно оголеними стегнами, і черговий тоді аж мліє за пультом – солдати, як і ченці, позбавлені жіночого товариства, без якого і життя на планеті Земля не життя.

– Тримай хвіст пістолетом, рядовий Петруня! – нічого кращого не придумавши, раджу це. – Ніякого обвалу бути не може. Це на тебе давить закрите приміщення. І те, що ми в ньому заперті, як у мишоловці. І взагалі – я вирішив вдатися до більш веселішого доводу:

– У тебе он яка дівка на фотці, а тобі сняться мертві солдати!

У ту мить і пролунав позивний сигнал рації кабельтового зв’язку.

– Увага караулам! – почав Одинадцятий. – Зараз на зв’язок вийде командир чергових сил.

У трубці вловлюю різкий і твердий голос Вашинова.

– Увага караулам, всім підняти електриків! Підвищена готовність. До нас у країну із дружнім візитом прибуває президент держави… – він називає якої. – У зв’язку з цим – підсилити пильність на бойових постах. Нести тільки парне чергування, через кожні п’ятнадцять хвилин доповідати. При виявленні підозрілих осіб за територією об’єкта працювати по нормативу «гості».

Вашинов кашлянув, ніби йому стало незручно і зійшов із зв’язку.

– Запрягли нас, – бурчу, вмить забувши про сон електрика. – Подумаєш, президент чужої держави приїхав до нашої столиці, а ми заледве чи не бойову тривогу оголосили в ракетних військах. Не привіз же він із собою в дипломаті диверсійну групу штурмовиків, спеціально навчених захоплювати наші об’єкти?! Та й від столиці до нас – як до Китаю пішки. От вже справді ідіотизм.

– Тссс… – Віталій злякано притуляє пальця до губ і я миттєво вмовкаю – справді, не буди лихо, доки воно спить тихо.

Тепер, правда, не ті часи, у нас уже гласність почалася, та все ж… В армії багато твердолобих, не обберешся неприємностей. Та й там, на горі, у штабах, видніше. А наказ є наказ, і його треба виконувати, а не обговорювати.

Зітхнувши, починаю інструктувати свого підлеглого по нормативу «гості». Хоча цей норматив він знає і без мене, але служба є службою…

– При виявленні сторонніх осіб необхідно передати інформацію про «гостей» Одинадцятому. І вжити всіх заходів по затриманню до прибуття обслуги підсилення. На випадок відмови порушників підкоритися і при спробі зникнути, застосувати зброю на поразку. Ясно?

– Так точно, командире!

Прилади пульта знаходяться в режимі охорони. Віталій «гасить» чергового «оператора» – Одинадцятий перевіряє нашу пильність.

Тепер не існує почергового шестигодинного чергування, нам доведеться удвох нести службу доти, доки чужий президент, вичерпавши свій дружній візит до нашої країни, не поверне голоблі додому. В такому режимі ми пропрацювали увесь день, «гасячи» «операторів» через кожні п’ятнадцять і оглядаючи місцевість через кожні тридцять хвилин. І звичайно ж, проклинаючи президента чужої країни з його дружнім візитом – принесло його до нас, в країну ідіотів! Сидів би собі вдома, керував би своєю вотчиною і нам у підземеллі було б спокійніше!

Тільки увечері на зв’язок вийшов командир чергових сил і дав відбій:

«У зв’язку з тим, що президент чужої країни відбув до себе на батьківщину».

– Скатертиною йому дорога!

Ми вже були досить вимучені, але стомлений голос Одинадцятого говорив про те, що й там, на горі, теж було не солодко.

Стрілки пультового годинника показували двадцять сорок п’ять. Петруні не пощастило – починалося його чергування. Він покірно сів за пульт, а я, ледве діставшись до спальні, упав на нари і провалився у щось чорне і тяжке…

Проснувся так само несподівано, як і заснув – десь хвилин за сім до прийому поста. Спрацювала звичка. Я не люблю, коли мене піднімають дзвінком. Взув чоботи, відчуваючи, як натер комірцем шию. – Спали ми завжди одягненими, як того вимагала ситуація. Заходжу в пультову, розтираючи шию, стомлений Петруня (це видно з його обличчя) посміхнувся мені – за звичкою, але над силу. Та все ж посміхнувся, такий вже у нього характер, не може без посмішки. Ми відрапортували Одинадцятому про здачу-прийом поста і Петруня пішов спати, застерігши на прощання, що наше фірмове блюдо – макарони по-флотськи – чекають мене на столі.

– Спасибі, Віталію!

Швидко перекусив за пультом і задимів сигаретою. Три п’ятнадцять ранку. В Карпомі так тихо, що навіть чулася метушня прусаків та тарганів в умивальнику – вони під ранок дружніми натовпами завжди приходять на водопій.

Раптом спрацювала рація – на мій караул виходив командир чергових сил підполковник Вашинов. Я трохи насторожився: чому контроль позачерговий?

Замість звичного «Увага, караули», почулося якесь… несерйозне посвистування. Цього я аж ніяк не чекав від строгого командира чергових сил. Покінчивши з насвистуванням (кажуть, підполковник на дозвіллі грає на кларнеті), він весело запитав:

– Як справи, Травень?

Мене подивувало, що підполковник в обхід інструкції відкрито назвав в ефірі моє прізвище.

– Нормально, товаришу підполковник.

– Слухай, Травень… До речі, все хочу запитати, що в тебе за дивне прізвище – Тра-авень? Не чув такого слова.

– Май, товаришу підполковник.

– Що?

– По-руському це перекладається, як май, товаришу підполковник!

– А-а… То ти, виходить, Ярослав Май?

– Ні, виходить, Ярослав Травень, товаришу підполковник.

– Слухай, а для чого це ви, хохли, видумуєте якісь там… травні? Є ж руське слово май, всім добре відоме.

Я мовчу, уникаючи небезпечної теми для дискусії, бо ще пришиють пропаганду націоналізму.

– Впертий ви народ, хохли, – розмірковує вголос підполковник, – маєте вєлікій і могучій, а видумуєте якісь свої хохлацькі слова. У нас одна спільність – совєтський народ, а йому досить одного, руського язика, а не ваших нарєчій!

Мовчу.

– Ну, ладно, ладно, – вже миролюбивіше підполковник. – Не буду чіпати міжнаціональних відносин, бо в нас, в армії, і своїх клопотів предосить. Як ти там, Травень, тоїсть Май, кота Терешка не обіжаєш?

– Ні, товаришу підполковник.

– Дивись, сержанте. Одинадцятий мені якось доповідав, що твій Терешко навчився «гасити» замість тебе «операторів», – і після паузи:

– Листи одержуєш? Як там вдома справи? Батьки тебе вже, мабуть, виглядають?

– Так точно! Мама прохає вас, товаришу підполковник, звільнити мене в запас одним з перших.

– Ну, якщо мати просить, так і бути, – сміється підполковник. – Відпущу тебе одним з перших, службою твоєю я задоволений, сержант Тра-авень. А взагалі, ваше хохлацьке слівце Травень навіть симпатичне. Будь здоров, Травень, він же Май!

І щось мелодійне насвистуючи, підполковник Вашинов зник із зв’язку. Чого він виходив на мене? Та ще не по уставу. А-а… Займався політвихованням, індивідуальною бесідою з підлеглими – до цього він постійно закликає підлеглих офіцерів. Виходить, оце щойно проявив до мене не казенний підхід. Гм… І на тім спасибі.

На пультовому годиннику – три двадцять п’ять. Пора оглядати місцевість. Піднявшись у кулеметну башту, відкриваю заслінку металевої штори, припадаю до приціла. По той бік відкрився зовсім не армійський, видимий через приціл кулемета світ, а ніби казковий, нереальний. Після великого снігу дерева стоять у врочистому білому вбранні. Було так тихо, що все наче завмерло. Після півмороку підземелля білизна снігу мене осліпила і на якусь мить я відчув себе підземним кротом, який випадково забрів у царство світла. Коли очі трохи звикли до білизни, почав повертати рукоятку башти, по колу оглядаючи периметр. В одному місці з’явилася темна пляма. Підсилюю різкість приладу. О, лось! Великий і кошлатий. Він з подивом слідкує за рухом башти. Насторога сохатого мене розвеселила. Особливо його борода віхтиком, вона кумедно тремтіла при найменших звуках, що неслися з башти. У мені проснувся хлоп’ячий азарт. Я взяв мікрофон гучного зв’язку і заходився старанно копіювати виття вовків. Над об’єктом, встократ підсилене мікрофоном, рознеслося пречудове звірине виття. Такого звукового ефекту навіть я не чекав. Лося пересмикнуло, наче по ньому пропустили електричний струм, і він миттєво кинувся світ за очі. Мені здається, то був його найпрудкіший біг – сохатий міг собою гордитися.

Останнє нічне пильнування, три години ночі. Віталій давно спить. Моє чергування почалося з позапланового огляду місцевості – чомусь знову спрацювали датчики. Як я й гадав, у районі спрацьованих датчиків мишкувала лисиця. І – не одна. В цих краях вряди-годи бувають люди, тож звірина відчуває себе привільно. Хуторів навколо небагато, та й ті, що вціліли, майже спорожніли, забуті і владою, і Богом. Основне їхнє населення – діди та баби, нікому, до речі, не потрібні. Якось під час полкових навчань ми зустріли маленького, сухенького діда-пастуха. Сидів він на такій же, як і сам, старій конячині, теж маленькій і сухенькій. Загледівши озброєних людей, старий спішився і, ведучи на поводу свою худоребру конячину, підійшов до нас. Його очі сльозилися, голос був тихий і слабкий. Якось вже ми розговорилися, виявилось, йому – за вісімдесят (скільки точно, він уже й забув, але пам’ятав, що розпочав дев’ятий десяток), він народився тут, тут же, за його словами, збирався «землицею стати». В роки Другої світової війни, тоді старшина, він піднімав у цих краях солдат в атаку. Тоді тут проходила лінія оборони – чи не остання в країні, за велику ріку німці так і не пройшли. Витираючи рукавом очі, що раз по раз сльозили, старий розказував:

– Кинули їх, необстріляних, не навчених, вони тут і залишилися навічно. Ваш караул стоїть на кістках тих солдатиків… А я ось уцілів. Для чого – не знаю. Краще б з рєбятушками в землицю пішов. Все одно в цьому світі такі, як я, нікому не потрібні.

Крекчучи, старий з трудом виліз на свою худоребру конячку, на спині якої замість сідла лежав старий жилет на заячому хутрі, зітхнув:

«Тільки б знову не повторилось… А солдатики ті, де кого вибухом присипало, там і досі лежать. Навіть по-людському не поховало їх рідне отєчество, яке вони захищали… Ох, ох, що робиться в світі білому…»

Мої спогади урвала сирена датчика. Але на периметрі нічого підозрілого не виявилось, датчик просто спрацював і все. Чому? Дивно. Хоча таке рідко, та все ж трапляється. Може, підводить техніка, думав я, але тривога мене не залишала.

На пульті був повний порядок. З нудьги я заходився перегортати старий журнал бойового чергування. Ми зберігаємо їх як реліквії. Коли журнали закінчувалися, чергові насамкінець записували туди всяку всячину неуставну, типу: «До наказу – 130 днів! Хай порятує нас свята демобілізація!» А ось хтось старанно вивів хімічним олівцем на останній сторінці: «Хай живе гражданка – найкраща форма життя на Землі!» Гм… Вельми правдивий солдатський афоризм. Жаль тільки, що поки що час для такого життя ще не настав на планеті Земля.

Зрештою, я зробив черговий запис у журналі і тільки відіклав його, як раптом в карпомі почувся сторонній звук. Я завмер, прислухаючись. Звук линув з боку штольні патерни. По спині в мене пішов мороз – я добре чув чиїсь важкі кроки… Перше, що спало на думку – запросити в Одинадцятого код на відкриття сейфу зі зброєю – там лежать автомат Калашникова, пістолет Макарова з цинковими коробками патронів, гранати. Вже було потягнувся до тумблера зв’язку, але, отямившись, опустив руку. Що скажу Одинадцятому? Що мені щось здалося? Вчулося? Примерещилось? І це – на бойовому чергуванні? Чи фаза в мене поїхала? Кажуть, у декого з чергових таке трапляється від довгого перебування в тісних, закритих помешканнях. Особливо, під землею – не пам’ятаю, як ця хвороба називається. Але за такі штучки мене можуть зняти з бойового чергування і відправити в госпіталь. Треба взяти себе в руки. Все це – нерви. Недарма ж кажуть, що всі хвороби від нервів і тільки сифіліс від любові. (Тепер сифіліс замінили снідом). А в ракетників нерви особливо напружені. А ще як маєш багату уяву, то й не таке вчувається. Кепсько, як після довгого перебування в бункері починається слухова галюцинація, на нашому солдатському сленгу – галюн. Інша думка: але ж мені і раніше траплялося по два тижні сидіти замкненим без зміни і нічого подібного не траплялося.