Текст книги "В сузір’ї Дракона"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 39 страниц)

Заодно мені, як невдалому защітніку родіни, буде висловлено політичне недовір’я і особовий армійський відділ попотягає мене! А втім, політичне недовір’я мені буде висловлено трохи з іншого випадку. І виною тут був мій язик.

Словниковий запас, дозволений для вживання нижчим чинам відомо який: «Єсть! Так точно!» А знаючи це, замість того, аби мовчати й вигукувати: «Віноват, товаріщ…» – я несподівано поперся (сам нині дивуюся!) в дебрі філософії. Після командирської нотації «Тобі, сержанте, довірили ядерні боєголовки, яких у нас все ще, на жаль, не густо, а ти…» А я – і біс мене за язик смикнув! – миттєво, не усвідомлюючи що роблю, відпарирував:

– Боєголовок у нас багато, мудрих голів мало!

– Мудрець, т-твою!.. – заревів генерал. – Ану цього…. розумника… подалі! Йому не можна довіряти боєзапас нашої родіни!

Отож, після тієї злощасної репліки (мабуть, у мене теж після підземного бункера здали нерви!), мені й буде висловлено політичне недовір’я. Заодно мене знімуть з бойового чергування на стратегічному об’єкті по охороні споруди № 1 (охороняючи ракету, я за весь час своєї підземної, кротячої, служби жодного разу свою підопічну так і не бачив у живі очі – надто кріпко ховалася вона в підземеллі! Та й нині ховається!) і направлять – спасибі й на тім! – до стрілецької мотопіхотної роти заступником командира одного із взводів. У цьому званні і на тій посаді я й зустріну свій дембель. Але це – пониження у званні (воно в мене й без того було мінімальним) – не суть важливо. Тим більше, я не збирався робити кар’єру військовика, хоч мені до того інциденту з патронами і радили поступити у вище ракетне училище. Мабуть, тому я відмовився, що був твердо переконаний: найкраща форма життя на Землі – цивільна. Чи на солдатському сленгу – гражданка!

Мене хвилювало тоді інше – та й нині ще непокоїть, – той випадок з привидом-солдатом часів Другої світової війни.

Щоб не казали (і про те, що у нас з Віталієм, мовляв, поплив дах), я таки бачив його – солдата-привида. Містика це, мана, сон чи галюцинація – я так і не відаю. Але я бачив – бачив! – того зотлілого солдата із очними ямками, заліпленими глиною, бачив наче наяву. А може, то блукала душа непохованого воїна? Фантоми його душі? Чи, зрештою, його аура, як нині модно писати – хто тепер скаже!

У тих краях і справді в роки Другої світової лютували жорстокі бої, там, де не копнеш, а на солдатський кістяк і наткнешся…

Через багато років, вже в наші дні, якось читаючи вірш одного поета про непохованих воїнів у Росії, мене як струмом вдарять рядки…

Віталій Петруня, друг і мій однополчанин, який завжди-завжди посміхався… Далі мені тяжко писати, але я мушу.

Мушу, аби хоч якось полегшити свою душу – Віталієві вже все одно.

Коли він дізнається, що мене, його командира, понизять у званні і знімуть з бойового чергування в Карпомі за ті шість автоматних патронів, випущених ним у привид, то кинеться в штаб полку до чергового офіцера і кричатиме, що то він – Він! Він! Він – вистріляв їх з автомата Калашникова.

– Куди… вистріляв? – в майора відвисне нижня щелепа. – У кого?

Наївний Віталій скаже, як на духу:

– У привида-солдата, який приходив в наш Карпом.

Того ж дня Петруню заарештують.

Добу потримають його на губі, і оскільки він все так же затято переконуватиме всіх і вся, що справді до них у карпом приходив привид-солдат, Петруню відправлять в дивізійний госпіталь.

Коли до мене дійде вістка, що з Віталієм, я кинуся до комвзводу з проханням відпустити мене в госпіталь – провідати друга-однополчанина. Комвзводу передасть моє прохання по інстанції і доки там вирішуватимуть чи відпускати мене, чи, може, й до мене на всякий пожежний випадок придивитись пильніше, може, і я той… чокнутий, з Віталієм Петрунею трапиться непоправиме.

Вночі (у Віталія так розгуляються нерви, що він вже не спатиме), під час першої в тих краях весняної грози, коли за стіною госпіталю клекотітиме чвара, небо краятимуть артилерійськими спалахами блискавиці, а громи гахкатимуть, як із гармат, мій друг Віталій Петруня викинеться з вікна…

Мама забере його тіло в Україну і поховає сина в рідному селі степової Херсонщини. («Коли Віталика призвали на ракети, – плакатиме мати, – він так радів, що не в Афган, з якого тоді йшли труни. А виявилось… Може, у тому клятому Афгані мій синок і вцілів би?..»). Над могилою Петруні високе небо, а навколо стільки просторів, яких так прагнув мій друг в заброньованому підземеллі… Тільки вже ніколи йому не доведеться, як мріяв, поводити полями трактора, а в жнива комбайна…

Повернувшись після демобілізації додому, я другодні поїду на Херсонщину – провідати могилу друга-однополчанина. А їдучи, вперто думатиму, що рядовий Віталій Петруня не наклав на себе руки, як дехто вважає, а – загинув на бойовому чергуванні в підземному бункері страшної ракети – вони й нині чаяться в глибинах матінки Землі і в їхній електронній пам’яті закодовано, куди їм летіти і на чиї голови кидати ядерні боєголовки, і став жертвою війни… Чи першої майбутньої, чи останньої, другої світової…

Ні, щоб там не казали, а найкраща форма життя на планеті Земля, як написали ракетники в журналі бойового чергування, таки справді – цивільна.

В ОВАЛЬНОМУ КОЛІ – ЧОРНИЙ ЯГУАР

ДЕЩИЦЯ ВІД АВТОРА

Повість «В овальному колі – чорний ягуар», трохи несподівану для автора, можна назвати просто… повістю. Себто без уточнення фантастична, хоча елемент фантастики в ній досить-таки відчутний. Але хай буде просто повість. Що я на правах автора й роблю. Адже вона цілком реалістична, дещо пригодницького плану. Чи – гостросюжетна, такий матеріал. А ще її можна назвати (і, мабуть, треба!) невигаданою (їй же Богу, це так!), якщо хочете – документальною. Матеріал (побувавши, звісно, в тих краях, про які й пишу) я добував, як то кажуть, з перших рук. І того ж року – 1989-го – і написав її. Звичайно ж писав у шухляду, бо шкода було не використати такий матеріал. Про публікацію речі тоді не могло бути й мови – радянська цензура її нізащо б не пропустила. Ще б пак – зображується ракетна позиція стратегічного призначення. Тоді це була таємниця за сімома замками!

Сьогодні – інша річ. І держави вже тієї немає (а разом з нею зникла і її драконівська цензура), і табу на всі колись заборонені теми теж давно не існує. Але матеріал і сьогодні – як я переконаний – актуальний, бо й сьогодні нависає над нашим білим (і – єдиним, на жаль) світом загроза ядерної війни – досить, як кажуть, не доведи Господи! – іскри. Та й в українській літературі ця тема не висвітлена. Принаймні читачам вона невідома.

Отож «Чорний ягуар» списаний з натури, нічого в ньому не вигадано. Хіба що… НЛО. Але якщо вже бути відвертим до кінця (але – в міру!), і поява НЛО над ракетою стратегічного призначення військовиками була зафіксована. І відразу ж засекречена (як та що – мовчу!).

А втім, вважайте, що автор (у випадку з НЛО), відштовхнувшись від реального випадку, трохи-трохи пофантазував (в художньому творі я маю на це право) – як воно було б. Могло бути, з’явись лише над засекреченою маткою з ядерною боєголовкою неопізнаний літальний об’єкт – будь-чий, земний чи позаземний.

І той фантастичний елемент (він для автора як знахідка) допоміг рельєфніше вирізьбити задум та існуючу реальність, підкресливши ним і реалізм, і трагізм ситуації. Поява НЛО над позицією ракети стратегічного призначення (чи виникнення якоїсь іншої нештатної ситуації) – це вельми і вельми небезпечно. Для нас з вами в першу чергу. На жаль. Адже ракети з ядерними боєголовками і сьогодні ховаються в підземеллі – хоча б у тій же Росії, і чергування там і сьогодні бойове – щодня, щоночі і щохвилини. Хоча людство, на щастя (після відомих подій), уже не так, як за часів есересури, різко поділене на протилежні табори. Але бажання деяких великих ядерних держав (хоча б нашої північної сусідки) знову стати імперією і правити світом – ще й сьогодні відчутне. І це – небезпечно. Дуже.

Про це теж йдеться у моїй не фантастичній, а цілком реалістичній – на жаль! – повісті. В чому й розписуюсь.

Валентин ЧЕМЕРИС,

м. Київ, 1998 рік.

Сирена була коротка – один гудок – і означала команду: «Всім стати в стрій!» І ледве металеве ревіння стихло, як особовий склад матки: солдати, сержанти, прапорщики та офіцери – всі, хто за розкладом не заступив на бойове чергування, кинувши все, вишикувалися біля блок-казарми. Була третя година дня. З соснових борів, що оточували позицію, тягло густим і терпким смоляним духом. У вилинялому від спеки білястому небі сонце застигло розплавленою магмою – десь за лісами, за борами, у далеких звідси степах і напівпустелях лютували часті в тих краях суховії, тож їхній, хоч і послаблений відстанню, та все ще гарячий подих відчувався й на позиції. Але сонце (і навіть спеку!) тут любили. Після багатьох годин, проведених у підземеллі, приємно було поніжитися на сонці й подихати свіжим, настояним на хвої повітрям, відчуваючи навколо себе вільний простір – без заброньованих переходів, тісних нір, без пультів, екранів, кабелів чи амбразур дзотів. Але сьогодні – який жаль! – уже напевне ж не вдасться погрітися на сонці.

Походжаючи перед строєм, КЧС (командир чергових сил) у званні майора завчено почав:

– Засоби особистої безпеки під час проведення регламентних робіт на позиції…

Тільки найчутливіші прилади змогли б у ту мить зафіксувати підупале солдатське зітхання, що означало: «Ну, ось… Почнеться регламент – прощай спокійна служба аж до кінця зміни». До всього ж після оголошення регламенту особовий склад, незалежно від звань та посад, віднині буде зобов’язаний постійно мати при собі протигази та засоби індивідуального захисту (казенною мовою – ізезе), з ними нести службу, відпочивати, їсти, не знімаючи з плеча, а лягаючи спати, класти осоружне ізезе на подушці біля голови, наче яку кралю-коханку. А це солдатів, не дуже охочих тягати на собі зайвий вантаж, та ще в спеку, не дуже радувало. Як і та суєта суєт, що неодмінно, хочеш того чи ні, а зчиниться, як тільки-но почнеться регламент. Тепер – днюй і ночуй у підземеллі.

– На випадок появи під час регламентних робіт над спорудою № 1 жовтої хмари в супроводі сильного хлопка, – завчено гримів розкотистий голос майора, – не задіяний особовий склад, застосовуючи засоби індивідуального захисту, залишає об’єкт, постові ж і далі несуть караульну службу, але – в ізезе!

– Одинадцятий – на зв’язок! – пролунала команда, тільки-но закінчився інструктаж і почалася суєта суєт.

– Одинадцятий на зв’язку, – продзвенів молодий голос.

– Говорить Дев’ятий. На підході до об’єкта колона регламентної техніки з обслуговуючим персоналом. Дійте згідно з інструкцією!

– Є діяти згідно з інструкцією!

Першим колону регламентної техніки, що була на підході до об’єкта, за інструкцією мав зустрічати Одинадцятий, командир відділення по зміцненню охорони матки, він же – начальник контрольно-пропускної служби. Тільки він один відає допуском і випуском людей чи техніки на позицію і з позиції. Тієї зміни начальником КПП був сержант Олександр Пиріг, високий і тонкий у талії русочубий юнак з далекого звідти Придніпров’я, за плечима якого, крім автомата і згортка із засобами індивідуального захисту, були ще десятирічка, перший курс Інституту фізичної культури, шість місяців сержантської школи, стільки ж штатної служби, три подяки від командування і стільки ж надрукованих (із доброї сотні написаних) віршів. Крім спорту (де він навіть мав звання КМС – кандидат у майстри спорту), Сашко з п’ятого класу захоплювався й віршами, вперто мріючи стати поетом. Але у відомстві Евтерпії, музи-покровительки ліричної поезії, йому поки що таланило менше, аніж у спорті, де він неодноразово виборював звання чемпіона області і призера республіканських змагань з дзюдо та самбо.

Сашко стояв по той бік металевих, замкнених на замок воріт із дротяної сітки і намагався втиснутися в куцу тінь грибка, на якому висів телефон екстренного зв’язку. Спекота. Ані вітерця. Тиша. І така, що понад колючою проволокою сміливо стрибає заєць, незугарне викидаючи довгі задні ноги. Сержантові хочеться тюкнути-свиснути на довговухого, але він стримується. Командир все ж таки, хоч і молодший. Треба зберігати реноме. Та й що за дивина – сірий зайчик. У навколишніх лісах, зокрема в дубових, просторих і світлих, їх до дідька! Особливо часто потрапляють довговухі на очі взимку, коли загудуть-завиють хуртовини й загатять все навколо білими, аж синюватими снігами. Зайців тоді висипає як із міха, іноді вони кучугурами дістаються до сітки з напругою – в такі дні трапляється, що караул обідає чи вечеряє смаженою зайчатиною. А якось (це вже старослужилі розказували) занесло на сітку лося – шарахнуло добряче, тривога ледь вгамувалася під ранок, але для особового складу матки то була значна лафа. Стільки дармового, непередбаченого інтендантською службою м’яса! І досі старослужилі згадують той дурняк.

Сашко переступає з ноги на ногу й ворушить губами – він завжди ними ворушить, коли складає вірша. Умови зараз, щоправда, не для творчого процесу, та що вдієш – служба є служба, і на краще розраховувати не доводиться.

Невдовзі якось самі собою народилися два рядки з майбутньої поезії.

Та тільки завертілися слова й почали солдатами шикуватись в стрій, чи то пак у рядки, як до слуху сержанта-поета долинуло віддалене гудіння потужних моторів, що, здається, аж надривалися від вантажу. Через кілька хвилин одна по одній витикаються з-за узвишшя великі, криті брезентом армійські машини, перевалюють через гребінь і похідною колоною – не швидко й не повільно, а так, як треба за інструкцією – рухаються широкою бетонкою до об’єкта. І як тільки колона, зачадівши все навколо сизим димом, спиняється за десяток метрів від воріт, Сашко, зітхнувши – таки не складе він сьогодні вірша і завтра-позавтра теж, бо регламентна суєта зчиниться на кілька діб, – одним ривком пірнає в спеку, як у гарячий бульйон. Поправивши за спиною автомат, а на поясі два магазини до нього і багнет-ніж, чітким кроком підходить до головної машини. У ній сидить старший колони – офіцер у чорному, як і у всіх ракетників, комбінезоні з червоною номерною биркою на грудях.

– Начальник капепе сержант Пиріг! Прошу представитись!

Запилене обличчя старшого колони, стомлене і від того дещо відсторонене, з міцно стисненими губами, злегка світліє, в очах чомусь спалахують веселі іскорки, губи розтягуються в непередбаченій інструкцією усмішці:

– Інженер технічної служби підполковник… Корж.

Тепер вже посміхається сержант Пиріг – ось так збіг у прізвищах! Хоча нічого дивного тут немає. Сашко за час служби в лісах та борах за великою чужою рікою через одного зустрічав тут своїх земляків. Незважаючи на те, що «першу в історії соціалістичну, багатонаціональну державу робітників та селян» населяли понад 100 великих і малих народів, які вже складали, буцімто, одну, штучно придуману націю, чи то пак «нову соціальну та інтернаціональну спільність» (так Сашко вчив у школі); незважаючи на так зване «братерство народів» у цій гігантській країні зігнаних народів і нібито їхню рівність за конституцією, в ракетні війська стратегічного призначення – елітарні з елітарних! – призивалися лише представники східних слов’ян – у першу чергу росіяни, потім українці (найбільше з Придніпров’я) і білоруси. Лише їм довіряли правителі «зореносної» («чорних», як називали в тій країні всіх не слов’ян та не білих, і на поріг не пускали до ракетних військ!). Тому сержант Сашко Пиріг і підполковник Корж на кожному кроці зустрічали тут своїх земляків – сотнями й сотнями.

Сашкові страх як закортіло перекинутись бодай кількома словами із земляком (хоч він і старший офіцер, та земляки завжди рівні), але, зітхнувши, сержант запитав те, що йому в даному випадку й треба було запитувати за інструкцією:

– Мета вашого приїзду?

– Регламентні роботи, – відповідає підполковник і, не втримавшись, додає вже тихіше, – земляче…

І хоч слівце те не за інструкцією, сержант і собі до нього вдається (трохи легшою тоді стає служба, бодай і на мить):

– Прошу документи, товаришу земляк!

Офіцер подає перепустку, сержант Пиріг, взявши її, – земляк земляком, а служба – службою! – йде з ним до грибка, набирає код, відкриває броньовий ящик із зразками контрольних печаток і шукає там таку, як на перепустці підполковника Коржа: в овальному колі чорний ягуар. Взагалі, цей хижак буває (у певні тижні і, звичайно ж, на таємних перепустках!) і оранжевого кольору з чорними кільцями та плямами (так і в природі), іноді – чорним. Але того тижня на перепустках в овальному колі мав бути саме він, чорний ягуар. (Знак ягуара буде дійсним протягом ліченої кількості днів). На перепустці підполковника Коржа він, голубчик, чорний ягуар в овальному колі – іншого кольору ягуари чи пантери можуть бути в наступному місяці в квадратах чи й у трикутниках, про це командиру КПП теж треба пам’ятати!) Все сходиться. Підпис, фактура паперу, печатка, овальне коло – все відповідає зразку в броньовому ящику.

«В овальному колі – чорний ягуар», – намугикує про себе сержант Пиріг наче віршований рядок. – Чорний ягуар… Гм… Яким буде тиждень під знаком чорного ягуара в овальному колі?

Закодувавши контрольний ящик, сержант повертається до підполковника.

– Кількість техніки у вашій колоні?

Підполковник відповідає і одночасно називає номерні знаки машин, кількість офіцерів-прапорщиків і солдатів-сержантів у його колоні. Вислухавши, Сашко неспішно обходить колону свого земляка, звіряє й записує номерні знаки, перевіряє, чи сходиться названа підполковником кількість людей, потім знову йде до грибка, знімає трубку.

– Дев’ятий, я – Одинадцятий, – і доповідає про прибуття регламентної техніки, про кількість машин у колоні, людей, перераховує номерні знаки чорного ягуара.

– Хай чекають! – відповідає Дев’ятий, і Сашко з почуттям чесно виконаного обов’язку вішає трубку й застигає під грибком, відчуваючи, як крізь комбінезон пече спину нагрітий ствол автомата.

Спека, здається, й не думає здавати свої позиції. І все ж це залюбки краще, аніж забетоноване і вічно вогке підземелля, де сидять ракетники. Колона теж завмерла, ніхто до повної перевірки даних не має права виходити з машин. (Якщо раптом прибулі зважаться на це й вийдуть розім’ятися чи подиміти цигарками, черговий кулеметник із засекреченого дзоту, що тримає під прицілом головні вхідні ворота позиції, без застереження дасть чергу – правда, першу поверх голів. Прибулі знають про це, а тому до закінчення перевірки навіть голів чи рук не висовують з машин – так безпечніше. Тут така служба, що, тільки дотримуючись інструкцій, а їх – сотні! – довше житимеш!

Підполковник Корж склепив повіки і приготувався чекати стільки, скільки треба, – служба. І до того ж – бойова. Країна вже давно не знала війни, виросло не одне покоління за мирного життя, а служба тут – від самого утворення роду військ – була і залишалася бойовою. З дня в день, з місяця в місяць, з року в рік, починаючи від 1960-го, коли в країні були створені ракетні війська стратегічного призначення, оснащені ракетно-ядерною зброєю, тут лунала одна й та сама команда: «На бойове чергування – заступити! Старій зміні приготуватися до відбуття в гарнізон!» Влітку на машинах, взимку на вертольотах поверталися до військового містечка, що було далеко звідти: солдати й сержанти в казарми полку для продовження стройових і тактичних занять, офіцери – до своїх сімей, щоб вранці з господарчими сітками бігати по магазинах за овочами, хлібом чи молоком для дітей… Через кілька днів вони знову зустрічалися або в кузовах критих армійських машин, здебільшого КамАЗів, або в салонах бойових вертольотів, аби знову вирушати на неблизьку позицію, що називалася у них лагідно і шанобливо: матка.

Спливали хвилини за хвилинами, все навколо матки, здавалося, завмерло й причаїлося – пустка, та й годі. Тільки у глибоко забетонованому і заброньованому підземеллі, нашпигованому автоматикою та електронікою, де, заховані від білого світу, знаходились чергові офіцери зміни, відомі навіть службовому складу матки лише по номерах, запрацювала оперативна лінія зв’язку. Донесення сержанта Пирога про прибуття до матки «чорного ягуара в овальному колі», номерні знаки машин, кількість обслуговуючого персоналу тощо від чергового матки полетіли до командира полку, потім у штаб, звідти понеслися до загадкового і невідомого сержанту Пирогу ОЦ (Оперативного Центру), котрий і підтвердив достовірність регламентної техніки колони підполковника Коржа з його командою.

Ось уже Дев’ятий дзвонить на КПП сержанту Пирогу:

– Одинадцятий, говорить Дев’ятий: чорного ягуара в овальному колі пропустити на об’єкт!

– Є пропустити на об’єкт регламентну колону чорного ягуара в овальному колі! – штучно бадьоро вигукує Сашко і, діставши з нагрудної кишені номерний ключ, відмикає замок і розводить ворота.

Машини одна по одній зникають у зоні об’єкта.

І ледве сержант Пиріг зачинить ворота і замкне їх на замок, як на маточній позиції і розпочнеться, власне, регламент. Себто заміна однієї ракети стратегічного призначення іншою. Тією, що скільки-но їй належить, відстояла своє у глибокій шахті. Відстояла, не понісши ні в чиї закордонні краї свою страшну боєголовку. Її замінять хоч і новою, але такою ж і такого ж призначення. І вона теж, зачаївшись на відведений їй термін в глибокому підземеллі, націлиться на чиї-небудь закордонні краї… І нічого не вдієш, людство планети Земля все ще перебувало у ворогуючих між собою (проклята ідеологія!) таборах, виставивши один проти одного найжахливіші досягнення розуму людського – страхітливі ядерні боєголовки, здатні миттєво перетворювати в радіоактивний попіл та звалище спечених уламків найквітучіші міста, аби ціною мільйонів і мільйонів життів захистити догматичне вчення мертвого вождя, чия мумія вже десятиліття поспіль зберігалася в столиці гігантської імперії на одній шостій земної кулі, а захищаючи те вчення, спопелити і сам рід людський на планеті Земля – чи не єдиний у всьому Всесвіті.

Серцевина позиції, заради якої, власне, вона й створена, це – споруда № 1. Так мовою військових називається шахтний колодязь з бойовою ракетою стратегічного призначення. Зовні це нічим не примітне, невеликого діаметра коло, викладене бетонними плитами й оточене сіткою під напругою. У центрі кола металева, захисного кольору накривка-броня завтовшки в один метр і вагою близько ста тонн, що трохи здіймається над рівнем землі. Під нею, в глибокому підземеллі, з’єднана з підземним командним пунктом неліченими кабелями, електронікою та системою зв’язку, і причаїлася ракета стратегічного призначення.

Під накривкою-люком – заряд пороху. На випадок бойової тривоги і команди «пуск» він блискавичною силою вибуху – на звук це просто оплеск – відкидає стотонну накривку, як тріску. І відразу ж з оглушливим гуркотом вилітає ракета… Щоправда, спершу здається, що ракета не вилітає, а виповзає – довга, громіздка, жахлива, оточена ревом і клубами жовто-оранжевого полум’я, і лише потім, піднявшись – Боже, Господи! Як вона страхітливо-повільно виповзає із своєї нори! – злегка нахиляється і лягає на закладений у її електронній пам’яті бойовий курс. Спалюючи одну ступінь за іншою, ракета підніметься в космос і, підійшовши до цілі, випустить боєголовку, котра, в свою чергу, розчепиться на п’ять зарядів – вони й нанесуть по чиємусь мегаполісу масований ядерний удар, після якого там навіть калік не зостанеться. І доки вона виповзає з нори й лягає на бойовий курс, людина, усвідомлюючи, що зчиниться на планеті Земля через десяток-другий лічених хвилин, клякне з жаху і сама собі здається маленькою і дрібною нікчемою, пилинкою, зрештою, що невідомо для чого з’явилася на вітрах цього світу, тільки зусиллям волі отямившись, полегшено переводить подих – таж ракета вилітає всього лише з навчальною головкою і тримає курс не на чиєсь місто, а в безлюдну акваторію Тихого океану – про точне місце падіння її останнього ступеня телеграфне агентство імперії вже застерегло світ і назвало відповідні координати падіння – щоб у чорних глибинах, цього разу пощадивши рід людський, закінчити свій тренувальний політ. Поки що тренувальний.

Але за регламентних робіт важенну накривку люка відкидає не вибух – спішити нікуди, – її піднімає потужний кран.

Тут богує підполковник Корж зі своїми людьми.

Прибула техніка зайняла свої місця біля непримітного зовні люка, там же, націливши в небо антени, запрацювала машина зв’язку – вона й підтримуватиме контакт між службою підполковника Коржа та КП полку і черговими офіцерами матки. Про все вже домовлено і уточнено, все вже підготовлено і застережено. Технарі в чорних комбінезонах з червоними номерними бирками на грудях приготувалися до роботи.

Вислухавши рапорти про готовність ланок, підполковник Корж подає команду починати.

– Чорний ягуар виходить на передній план! – вигукує він хвацько і дещо навіть патетично-красиво, це підполковник, хоч і військова людина, полюбляє, і навіть ще й досі захоплюється фантастикою та різними трилерами.

Запрацювали мотори, завищали блоки, троси натягнулися, як струни. Ще мить – і броньова махина, хитнувшись, почала повільно відокремлюватись від чорної горловини шахти, підполковник Корж – зовні незворушливо-спокійний, адже все йде так, як і треба йти, цар і бог тут – інструкція. Широко розставивши міцні ноги, він стоїть у тіні машини зв’язку, не спускаючи погляду з люка, – високий, дебелий, в чорному комбінезоні, що туго обтягує його статуристу фігуру, – і, здається, знічев’я спостерігає за операцією. Тільки верхня губа із щіточкою вусиків іноді злегка тіпалась – видавала його справжній стан. У такі хвилини й години, хоч відповідальність і напружувала його до краю, він все одно був на невидимій висоті – Бог і повелитель регламенту.

Та ось накривка люка нарешті відійшла і лягла збоку, відчинивши чорний отвір шахти. У ній, якщо заглянути вниз, виднілася овально-яйцеподібна головка – сама ж ракета на десятки метрів ховалася в глибокому підземеллі. Кожного разу, коли знімали накривку й підполковник Корж задивлявся вниз, у пітьму шахтного ствола, де ледь блимали лампочки, то мав відчуття, що ракета – жива істота. Причаївшись у колодязі до пори до часу, вона сторожко й стримано дихає, готова в будь-яку мить з ревом і полум’ям ринутись у світ білий. Щоб зробити його чорним. Від такого відчуття ставало моторошно на душі, але робота є робота, і підполковник зусиллям волі відганяв від себе емоції. Починався найвідповідальніший клопіт. Перш за все треба відімкнути ракету від підземних блоків, перекрити численні лінії зв’язку, що пуповинами тяглися до неї; дотримуючись усіх засобів безпеки, відчленити боєголовку, обережно вийняти її, потім викачати пальне – на це треба чимало часу, – а вже тоді, секція за секцією, циліндр за циліндром, виймати і саму оболонку ракети.

Вниз, в чорноту шахти, по металевих східцях заснували фахівці.

Підполковник Корж залишався на своєму переносному польовому пункті, щоб тримати під контролем всю ситуацію.

Але тільки-но розпочалася робота, як зненацька залунала застережлива сирена.

– Товаришу підполковник, – вискочив з машини зв’язку черговий, – до позиції наближається супутник!

«Принесло ж його так несвоєчасно!» – Підполковник віддав команду: регламентні роботи негайно припинити, шахту затягнути маскувальною сіткою.

Ще мить – і маточна позиція завмерла й причаїлася, Ні ревиська моторів, ні метушні, ні команд. Тільки чути було, як шуміли віковічні сосни по той бік колючого дроту та цінькали за периметром якісь птахи. Було тихо і спекотно-душно. Ані подуву вітерця. Під комбінезоном між лопатками в підполковника поповзли струмки поту. «Ех, до річки б оце», – зітхнув підполковник і тієї ж миті відігнав думку, що, за інструкцією, та ще в такий відповідальний момент, аж ніяк не мала права відвідувати підчерепні мозкові звивини підполковника. Десь високо в небі невидимий звідси, але сам стоокий і стовухий меткий супутник, роблячи черговий виток навколо планети, наближався до того району, де перебувала маточна позиція, – на південному сході Східно-Європейської рівнини, через яку текла перша за довжиною річка в Європі (так їм казали на політнавчаннях). Чий він – чужий чи свій – не мало значення, важливо, аби чутливий супутник не зафіксував наземний об’єкт з великою енергонасиченістю.

Вислухавши рапорти про припинення робіт і вжиті заходи щодо маскування об’єкта, підполковник піднявся в машину зв’язку, постояв за спиною в оператора, спостерігаючи за світлою цяткою на екрані локатора – то й був супутник, – і, вийшовши, присів у тіні машини. Тепер бодай і на кілька хвилин можна розслабитись, подумати про щось стороннє, не пов’язане зі службою. А думати є про що. Того дня, як він мав заступити на чергування під знаком чорного ягуара в овальному колі, дружину забрала «швидка допомога». У 37 років Анатолій Михайлович Корж нарешті мав, якщо все скінчиться благополучно, стати батьком. П’ятнадцять років прожив він з Оленою, а дітей все не було й не було. Анатолій Михайлович дуже хотів дитини – сина чи дочку, все одно, хоча, звичайно, краще б сина, спадкоємця і продовжувача придніпровського роду Коржів. Олена теж багла дітей і марила ними, всі ці роки вона лікувалася, як казали, «по-жіночому». Він щоліта возив її в санаторії на грязі, де лікарі невиразно говорили: надія, звичайно, є, але… Анатолій Михайлович вже й змирився з думкою, що дітей у них, мабуть, не буде, і беріг Олену – він її любив дуже і розлучатися з нею, як дехто йому обережно натякав, не збирався. І ось на п’ятнадцятому році подружнього життя Олена нарешті завагітніла. Щастю Коржа не було меж… Тільки не думав він, що й на пологи дружини йому випаде чергування. Та ще регламент… Чорний ягуар в овальному колі. Взагалі, з ягуарами йому досі щастило, можливо, й цього разу теж…

Плин думок урвала сирена-відбій, що означала: супутник пролетів, усе гаразд.

– Продовжити регламентні роботи! – велів Корж, і все особисте вмить відійшло на другий план.

Та тільки зняли маскувальну сітку й технарі заходилися коло своєї непростої роботи по підготовці ракети до відокремлення її боєголовки, ледве увійшли в ритм, як зненацька машина зв’язку подала сигнал: «Регламентні роботи негайно припинити! Вжити всіх заходів безпеки!»

«Ч-чорт!.. Що вони там намудрували?! – подумки вилаявся підполковник. – Не може ж супутник повернути назад. І другий слідом за першим не піде».

– Регламентні роботи припинити! Натягнути масксітку! – на бігу розпорядився підполковник і майже вскочив до машини зв’язку: – Що тут у вас трапилося?