Текст книги "В сузір’ї Дракона"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 39 страниц)

– Вже не маю на чому літати, – розвів старий руками. – Корабель мій далеко-далеко звідси… Але ми так і не закінчили ритуалу знайомства. Як вас звати, діти мої?

Хлопець і дівчина переглянулись, плечима знизили.

– Ти ж казав, дідусю, що ми – люди.

– Звичайно, ви люди. Але без імен не годиться. Адже від вас почнеться нове людство на цій планеті і ви, діти мої, станете колись новому людству прабатьками… Ось тільки як вас назвати?.. – старий задумався, мнучи в кулаці сиву бороду свою. – Ваших імен я не знаю, тож назву вас ілірійськими… Ти, сину мій, – повернувся до хлопця, – віднині і назавжди будеш зватися Адамом. Сина мого на Ілірії так звати… – вмовк і довго та німо у небо дивився і сльоза, викотившись із його ока, впала на білу бороду і спалахнула проти сонця крихітною веселкою. – А доньку мою там, – показав у небо, – звати Єва. То ж і ти, єдина дочко Голубої планети, будеш віднині і назавжди зватися Євою… І буду я з вами жити, і буду я вас учити, як жити, і буде мені здаватися, що нікуди я не літав, а доживаю свій вік при дітях своїх…

– А для чого… жити? – пильно дивилась на Бога Єва.

Старий погладив її по голові.

– А щоб рід людський більше ніколи не вмирав на цій планеті. Бо ми з вами люди, а люди – то є найбільший скарб у Всесвіті, – задумливим поглядом обвів долину. – А цей куточок вцілілого життя на планеті назвемо… давайте назвемо Раєм. Таке ім’я носить місто на Ілірії, звідки я родом. – І вже зовсім весело запитав: – Заперечень не буде?

– Хай буде Рай! – сказав Адам.

– Хай буде Рай! – сказала Єва. – І хай завжди з нами буде дідусь Бог.

– О, то в нас уже й сусіди з’явились! – радо вигукнув Бог, показуючи на взгірок. – Виходить, ми не самотні…

Адам з Євою оглянулись.

Над високим, але геть висохлим деревом, що вмерло певно вже давним-давно, кружляли два чималі білі птахи – червонодзьобі і червононогі, з чорними перами на кінцях великих крил. У дзьобах вони тримали по сухій паличці. Хазяйновито оглянувши вершок дерева, птахи вмостили в розвилці двох гілок принесені палички, що стали основою майбутнього гнізда і, заклекотівши, полетіли за новим будівельним матеріалом.

НА ГОЛУБІЙ ПЛАНЕТІ ЖОВТОГО КАРЛИКА

Якось до відділу одного журналу немолодий літератор приніс оповідання, жанр якого він з обережності визначив як ненаукова фантастика.

– Залиште і завітайте десь так через… – завчено почав було господар кабінету, але прибулий так благально і так віддано на нього дивився, що літконсультант раптом відчув не властивий його посаді спалах жалю та співчуття до постарілого молодого автора, котрий, судячи по всьому, вже не перший десяток літ ходить у початківцях. Кленучи себе за таку недоречну на літслужбі слабкість («Чи ж, бува, не старію?»), господар кабінету сказав:

– Ну, гаразд, гаразд, прочитаю. Сідайте.

Автор полегшено зітхнув і, більше вже не дихаючи, обережно присів на краєчок розхитаного стільця, якому замість четвертої ніжки слугували папки з рукописами, складені одна на одну. Літконсультант, порпаючись сірником у зубах, заходився читати:

«Виринувши з гіперпростору, зореліт дагонійців погасив швидкість, двічі облетів незнайому планету, вибираючи місце, і за третім разом здійснив посадку. Бортові аналізатори зовнішнього середовища доповіли, що атмосферний склад планети такий же, як і на Дагонії, а тому зорелітники можуть залишати корабель без скафандрів. Командир велів відкрити люк і перший ступив на поверхню загадкової планети. За ним, вдихаючи на повні груди загазоване повітря, вийшли й інші члени екіпажу і потисли один одному третю руку, що звалася у них рукою вітання.

– Здоровлю вас, друзі! – врочисто звернувся до них Командир. – Ми на голубій планеті жовтого карлика, що йменується тут Сонцем, – далека периферія місцевої галактики. Всі ми, звичайно, зараз хвилюємось у передчутті близької зустрічі з іншопланетянами. Які вони, тутешні брати по розуму? Що принесе нам, дагонійцям, контакт з аборигенами голубої планети, носіями зовсім іншої культури і взагалі – невідомого нам способу життя й цивілізації? Але на ці та інші питання відповідь дасть лише особистий контакт.

Неподалік того місця, де вони сіли, виднілося місто аборигенів.

– У-12, – звернувся Командир до одного з членів екіпажу, – негайно займіться встановленням контакту з аборигенами, решті ж в очікуванні результатів місії нашого колеги зайнятися профілактичним оглядом корабля.

У-12 на апараті, що висів у нього на грудях і був закамуфльований під ширпотребівський транзистор, натис кнопку блискавичного переміщення в просторі і тієї ж миті опинився в місті, в одному з кабінетів, на дверях якого висіла табличка «Прийом громадян від – год., до – год.». За столом сидів літній, у міру розповнілий, офіційно-діловий на вигляд абориген у чорному костюмі і гортав якісь папери. Не дивлячись на прибулого, буркнув собі в стіл:

– Залиште!.. Розберемося!.. Слідуючий!..

– Але ж я з Дагонії, що знаходиться за тридев’ять галактик від вас, – вигукнув У-12 і простягнув для вітання третю свою руку. – Я пришелець, іншопланетянин, ваш брат по розуму.

– Громадянине… е-е… Пришелець, – усе тим же офіційно-діловим тоном, як і перше, не підводячи голови, сказав абориген собі в стіл. – Прошу не набиватися до мене в якісь там родичі. Для мене всі відвідувачі рівні, будь ви хоч брат, хоч сват, хоч персональний мій кум. Я дав вам чітку вказівку: залиште, розберемося. Слідуючий!

«Я, мабуть, не так розмовляю на їхній незбагненній мові, тому абориген мене й не розуміє, – подумав дагонієць і гарячковито покрутив в нагрудному своєму апараті коліщатко кібер-лінгвіста, автоматичного перекладача. Та кібер-лінгвіст через мікрофон, вмонтований у вусі У-12-го, відповів, що він правильно перекладає з мови цього аборигена і теж правильно говорить цією мовою замість У-12, котрому тільки й залишається, що своєчасно відкривати й закривати рота… Не вірити кібер-лінгвісту У-12 не міг, адже апарат блискавично і точно відтворював будь-яку мову будь-якої планети у Всесвіті.

Абориген, усе ще не підводячи голови, заклопотано гортав папери на своєму столі. І тут дагонієць здогадався, в чому заковика.

– Будь ласка, хоч раз гляньте на мене, – зраділо вигукнув пришелець. – Невже вас не дивує, що я антропологічно дещо відрізняюся від вас, людей голубої планети в системі жовтого карлика, тобто вашого Сонця? У мене, наприклад, троє очей. І ось… третя рука.

– Прошу не вказувати, куди мені в даний момент дивитися! – абориген нарешті звів сірі, оповиті бляклим туманцем очі і подивився мимо пришельця кудись у простір. – Троє у вас очей чи десять – це, зрештою, ваша особиста справа! Як і ваша третя рука, котру ви, очевидно, маєте десь на базі!

– Але ж у мене… роги на голові! – у відчаї вигукнув У-12. – Невже і це вас не дивує? Та гляньте ж на мене хоч раз. Зрештою, як бути точним, то я не людина у вашому розумінні, я лише антропоморфний, тобто людиноподібний.

– За цим службовим столом, – абориген поважно постукав пальцями по своєму столу, – я займаюся офіційними справами, а не розглядаю, що в кого на голові та до кого хто подібний!

– Гаразд, перейдемо до офіційної справи, – підроблюючись під мову аборигена, сказав пришелець. – Я прибув до вас у справі встановлення контактів.

– Щодо питання про встановлення вам контактів приходьте в новому фінансовому році. У цьому – всі ліміти вичерпані. Слідуючий!

Рік сидіти на чужій планеті?.. У-12 вирішив ризикнути і натис на апараті, закамуфльованому під ширпотребівський транзистор, кнопку миттєвого стискування часу, котру він міг використати лише один-єдиний раз – в аварійній ситуації. І ледве він натис ту кнопку, як за якусь частку секунди в кабінеті пронеслися дванадцять місяців й, отже, настав новий фінансовий рік. За столом сидів абориген у чорному костюмі, офіційно-діловий на вигляд і заклопотано гортав папери. Тільки він чомусь помолодів років на тридцять. Дивно.

– Пробачте… – розгубився У-12. – А де той абори… тобто начальник, котрий сидів за цим столом минулого року?

– Іван Іванович? – весело перепитав молодий абориген і розвів руками. – А немає… Тю-тю… Вчора ми його благополучно провели на пенсію. Так що у вас?

– Я з Дагонії, триокий і трирукий ваш брат по розуму, – і У-12, підбадьорений увагою нового господаря кабінету, розповів про свої відвідини цього кабінету минулого року.

– Мда-а… – похитав головою молодий абориген. – З Іваном Івановичем, на жаль, таке траплялося. Старий, ніде правди подіти, займався волокитою, маринуванням справ і тому подібними малосимпатичними речами. Одне слово, тягнув до пенсії. Але все це вже в минулому. Радий повідомити вам, що зараз наше управління перебудовується і працює вже зовсім по-іншому. Слухаю вас щоякнайуважніше.

У-12 розповів, хто він і звідки прилетів, звернув увагу аборигена на свої троє очей, троє рук та роги на голові і стомлено перевів дух, вважаючи, що на цей раз йому таки пощастило.

– Із самої-самої Дагонії, значить! – аж сплеснув руками молодий абориген. – Ай-ай-ай! За тридев’ять галактик? Як кажуть, занесло ж вас! І як ви там? Живете – хліб жуєте?.. Ясно, ясно, ясненько. Зараз ми оперативно вирішимо ваше питаннячко. Вам поталанило, адже ми рішуче відкинули старі методи керівництва взагалі і прийому відвідувачів зокрема… Отже, до справи. Що там у вас? До речі, звідки ви?

– Я з Дагонії, – вкотре почав пояснювати пришелець. – І тільки-но розповідав вам, чого я прибув до вас. А завітав я у справі встановлення контактів.

– Ах, встановлення контактів! – відкинувся на спинку крісла абориген. – Так би зразу й сказали. А то – Дагонія, Дагонія… До чого тут Дагонія, коли у вас щось там не контачить?! Так ось… З приводу встановлення вам контактів приходьте… – абориген погортав настільний перекидний календар, – приходьте десь так… у новому фінансовому році. А зараз нічим не можу вам допомогти: всі ліміти на поточний рік уже вичерпані. Хто там слідуючий?

Як У-12 дістався до корабля – не пам’ятає.

– Ну-ну? – нетерпляче запитав його Командир. – Встановив контакт з аборигенами голубої планети?

У-12 якось дивно глянув на нього і раптом випалив:

– Щодо питання про встановлення контактів звертайтеся до мене в новому фінансовому році. У цьому всі ліміти вже вичерпані!

І крикнув комусь у простір:

– Слідуючий!

Стурбований Командир велів негайно ізолювати У-12 та ретельно його обстежити. За годину Медичний Аналізатор доповів Командиру, що У-12 підхопив на голубій планеті невідому хворобу, явно місцевого походження, бацили якої інфекційно небезпечні.

– Не вистачало нам ще й на Дагонію занести цю пошесть! – вигукнув Командир і велів оголосити тривогу по кораблю, герметично задраїти всі люки і підготувати корабель до аварійного старту. Все було зроблено чітко, швидко і без паніки. І тієї ж миті зореліт, пірнувши в гіперпростір, узяв курс на далеку-предалеку звідси Дагонію. Бідолашного У-12 було надійно загерметизовано в спецблоці, і Командир вирішив, що швидше пожертвує ним, аніж дозволить завезти на рідну планету небезпечну хворобу аборигенів чужої цивілізації.

Дочитавши оповідання, літконсультант якусь мить замислено тарабанив по столу, а тоді сказав:

– У цілому, знаєте… м-м… нічого. Є зав’язка, розв’язка і ця, як її, ідея. Бажаю вам успіхів на нелегкій літературній ниві, – і звівся, вважаючи, що свою благородну місію він повністю вичерпав.

– Дякую, – звівшись, затупцявся автор. – Але успіхів на нелегкій літературній ниві мені бажали в цьому кабінеті ще минулого року.

– Цікаво, цікаво, – без цікавості вигукнув літконсультант. – То ви вже були в нас?

– Так! Тільки тоді на вашому місці був…

– А-а… Іван Іванович? – посміхнувся господар кабінету. – Він уже той, благополучно пішов на пенсію. Старий, чесно кажучи, займався волокитою, тягнув аби до пенсії. Та й відповідальності боявся взяти на себе, тому авторам і говорив, щоб приходили через рік. Але будьте спокійні, його стиль роботи – це вже минуле. Ми зараз перебудовуємось і вже працюємо по-новому.

– То надрукуєте? – ожив автор і трохи аж помолодів.

– Ах, ви ось про що… – літконсультант почав явно нудьгувати. – Щодо питання… щодо друкування… щодо… До речі, що ви там принесли? Оповідання? Яке оповідання? Ах, ненаукова фантастика. Пригадую, щось чув… Ах, звичайно, звичайно, я його щойно читав. Тепер пригадую. Так ви, значить, щодо друкування… Розумієте, в цьому році всі номери журналу вже, на жаль, забиті.

І, звівшись, пребадьоро сказав на прощання:

– Бажаю вам успіхів на нелегкій… ну і так далі. Приходьте до нас у новому фінансовому… тобто календарному році, і ми із задоволенням почитаємо вашу… як там? Ненаукову фантастику. Хто там слідуючий?..

БЕЗ ВІТРУ НЕ РОДИТЬ ЖИТО

– Еге, спробуй від нього вберегтися, коли він той… Як корок із пляшки. Хлоп!.. Вилетить – і-і…

– Коли вітряно?

– Не завжди. Буває, що й з-за тихої погоди налітає. Як дурний з-за вугла. Засвистить, залопотить, загогоче! Накинеться на тебе, вертиться дзиґою, запорошить тобі очі, дух заб’є, закрутить так, що в тебе і в голові замакітриться… Хай йому грець! Ми вже й дітей боїмося з хати випускати.

– Чого?

– Отакої! Дак він же за людьми ганяється. Із дядьком там чи тіткою він, може, і не впорається. Бо жінки у нас, самі бачите, нівроку. А дитину… Ще занесе куди-небудь. Чи в Самарі втопить – вірити йому нічого. Дика сила природи.

– А з якого боку він з’являється?

– Хіба ж второпаєш… Мовби звідусіль. У заплаві він завжди несподівано вигулькує. І так швидко летить, що й не втечеш. Наші люди вже й боятися того розбишаки почали. Особливо ті, хто живе у березі, побіля заплави. Бо як причепиться до кого, то чоловік і не спекається лиха. Доки він із заплави не витурлить людину, не відчепиться. Ось так і ганяється дика сила природи за людьми. У нас такого зроду-віку не було!

Дільничний уповноважений Анатолій Прохоренко вислухав (без особливого, між іншим, ентузіазму) іванівських дядьків і невиразно їм пообіцяв:

– Гаразд. Розберемося…

– Ви вже його неодмінно накажіть, товаришу міліціонер! – кричали йому навздогін дядьки.

– Вихора? Чи, як ви кажете, дику силу природи? – обернувшись, гмикнув дільничний. – Що я його – у мішок посаджу?

– Та хоч і в мішок? – дядьки були явно без почуття гумору. – Аби за нами не ганявся та не капостив. Бо ми і в область бомагу той…

Напишуть, думав дільничний, простуючи до свого мотоцикла. Цього ще не вистачало. Досить з нього, що райуправління міліції засипали скаргами. А начальник управління – майор Коломієць – не любить, коли населення ввіреного йому району скаржиться у вищі інстанції. Бо скарги означають одне: відсутність належного порядку в районі. Тож молодшому лейтенантові велів суворо:

– Твоя дільниця – негайно розберися, що там за вихор в Іванівці з’явився. З винуватих суворо запитай. По всій строгості закону.

– Але як я з вихора запитаю?

– Як хочеш! – підвищив голос майор. – А тільки щоб в Іванівці був спокій і порядок. І щоб громадяни більше не скаржилися. Затям: відсутність скарг від населення означає присутність порядку. Ясно?

– Так точно!

– Дій!

І дільничний вирішив діяти. Оскільки ж Досвіду в такій справі, як бешкетництво вихора, він не мав, то вирішив зробити розвідку на місці, а вже потім у залежності від обставин і діяти.

Заїхавши додому, Анатолій зняв форму, надів джинси та модну футболку, відразу ж перетворившись із показного офіцера міліції в такого собі хіпового молодика. В сусіда попрохав вудочку (той був затятим рибалкою) і, прихопивши жовтогаряче пластмасове відерце, помчав мотоциклом в Іванівку, час од часу гмикаючи до себе: «Вихор за людьми ганяється… Ха! Це ж треба! І що вони собі думають у тій Іванівці?..»

А втім, вирішив нічому не дивуватися, а просто посидіти з вудкою в заплаві, де, за свідченням очевидців, і з’являється розбишакуватий вихор. Колись, не так і давно, ще за дитячих літ теперішніх іванівських дідів, у селі текла річечка з невибагливим йменням – Тиха. Вона й справді була тиха та дрімлива і ніколи й нікого не зобижала – ні людину, ні тварину, ні рослину. Річечка була отакенька, завдовжки в декілька кілометрів, і текла низиною через два села – Іванівку і сусідню Дмитрівку. Тепер у тій низині тягнеться вогка, заросла осокою та стрілолистом, канава, що давно вже перетворилася на стічну. Та ще в Іванівці блищало озерце, точніше – болітце по коліна, теж заросле й захаращене різним непотребом. Ото і все, що залишилося від Тихої.

Невесела то була картина. Хотілося зітхнути, розвести руками: що, мовляв, подієш, час невблаганний… Або ще процитувати давніх греків: що час дає, те він і забирає. Дав він нам річечку Тиху, він її, мовляв, і забрав. Так-то воно і… не так. Час і справді невблаганний, і багато чого він у нас забирає. Але – не все. Дещо й ми самі в себе забираєм.

Так міркував Анатолій Прохоренко, сидячи з вудкою на березі того озерця-болітця. Клював карась, але – дрібний. Десь із вказівний палець завбільшки. Але – старий. А не ріс він більшим за вказівний палець тому, що за багато років ізольований в озерці, геть виродився і перевівся в карликову форму. А колись же (про те розповідали Анатолію іванівські діди) в Тихій такі карасі водилися, що й на сковороді не вміщалися! І короп водився, і сом у вирвах здобич чатував. А щуки, судаки, не кажучи вже про пліток та в’юнів! Дивлячись на ту канаву, важко було її уявити (навіть маючи найщедрішу фантазію!) повноводою і глибокою річкою з чистими плесами й маківками на ньому, з берегами, що зеленіли вербами, з листатим татарським зіллям на луках, м’ятою, і травами, з гайками, де тьохкали соловейки, кувала зозуля й співала інша пташина. З роками (а поруч диміло трубами велике промислове місто) житлові масиви все ближче й ближче підходили до Іванівки та Дмитрівки, аж доки села й не стали однією з околиць міста. Вчорашні селяни, ставши городянами, в гонитві за зайвою соткою городу, почали розорювати береги – побіля річки щедро родили капуста, огірки, помідори, за які в місті платили добрі гроші. Грядки все ближче підходили до води, аж доки й не зникли береги. Верби, аби вони не заважали городині, потихеньку вирубали, луки теж розорювали. Земля з розораних берегів весняними водами зносилась у Тиху, замулювались джерела. Річка міліла й міліла, аж доки на місці найглибшого плеса не з’явилося болітце із стоячою водою. Про колишню степову річку Тиху почали забувати. Зими були малосніжними, літа посушливі – де тій воді взятися? А як зникла вода в Тихій, в заплаву всі, кому не лінь, викидали сміття та різний непотріб. А на низьких пологих берегах Тихої зводили будинки та господарчі будівлі. Останню спробу хоч якось порятували річку зробив місцевий вчитель-краєзнавець. Разом з учнями він обсадив канаву молодими вербами, але іванівці прив’язували там кіз та бичків, тож з вербичок лише де-де вціліли цурпалки.

Витягнувши з болітця, у якому плавали старі шини від автомобілів, чергового карасика-старичка з палець завбільшки, Анатолій зняв його з гачка і, повертівши в руках, кинув ту дрібноту назад у болітце. Карликових карасиків ловити більше не хотілося. Як і дивитися на ту канаву, що колись була річкою…

«Але щось вихор затримується», – згадав про мету свого приїзду дільничний. Іванівці запевняли: тільки з’явиться людина в заплаві чи побіля канави, як вихор тут як тут. А цього разу щось його не видно. Анатолій ось уже з годину сидить біля болітця, а вихора й не чути. Сонце сяє, голубе небо. Тихо. Припікає немилосердно. В застиглому спекотному повітрі бринить якась комаха. Над болітцем пурхають сірувато-голубуваті бабки, сідають на вудлище. Та ось в заплаві з’являються дві дівчинки семи-восьми літ. Весело підстрибуючи, вони перебігли місток через канаву, й Анатолій мимовільно звівся, готовий притьмом кинутись на поміч безпечним дівчаткам, як з’явиться вихор. Але нічого з ними не трапилось. Потім підліток велосипедом проїхав – теж нічого. За ним посунула дебела молодиця з двома здоровенними порожніми корзинами, певно, поверталася з базару, за нею, пихкаючи цигаркою, пройшов дядько – вихору не було. Анатолій хотів було змотати вудочку й випустити зловлених карасиків-старичків (нащо йому ті недомірки?), як його увагу привернула тітка з клунком. Спустившись до канави, вона висипала сміття, витрусила мішок і пішла назад.

І тієї ж миті з’явився вихор. Де він узявся, Анатолій так і не зафіксував. Вихор був, як вихор – рвійний, вертлявий, прудкий. І – веселий. Принаймні Анатолію він чомусь здався таким. Вертячись, наче величезна дзиґа, – внизу вужчий, вгорі широкий, як лійка, – він підстрибом нісся навпрошки, не розбираючи дороги, яка йому, власне, і не була потрібна. Ось він примчав до канави, де тітка висипала сміття, й завертівся на одному місці. І вмить сміття витяглося в стовп висотою метрів з десять-п’ятнадцять, і вихор помчав за тіткою. Анатолій кинувся було на поміч тітці, хоча наздогнати вихор уже не міг. Тітка, певно, щось відчула, бо рвучко оглянулась. Загледівши, що до неї з ревом мчить те сміття, яке вона щойно висипала біля канави, тітка зойкнула і кинулась тікати.

Вихор погнався за втікачкою. Так, так, він гнався за нею, це Анатолій ясно бачив. Куди поверне тітка, туди повертав і вихор. Відстань між ними швидко скорочувалась. Та ось тітка добігла до свого обійстя, вскочила у двір і хотіла було зачинити хвіртку, але стовп із сміттям, заваливши тин, теж увірвався у двір. «Про-охо-ре??!» – загаласувала тітка, біжачи до хати. З дверей вискочив дядько з сокирою в руках. Загледівши стовп сміття, що гнався за його жінкою, дядько крикнув: «Ти знову з кимось не поладила?..» – і сховався в хаті. За ним у сіни вскочила й жінка, зачинила за собою двері. Вихор завертівся посеред двору, висипаючи сміття. А тоді навпрошки через городи помчав у заплаву. Тут він і зустрівся з Анатолієм, котрий на всяк випадок відскочив у бік. Але вихор пронісся мимо, не звернувши аніякої уваги на дільничного. Дихнув на нього спекотним, наче спружиненим, рвійним повітрям і зник.

І лише тоді Анатолій перевів подих. Ну і ну, подумав. Чи вистачить бодай і у вихора сили, щоб ганятися за тими, хто загиджує береги рік? Так уже в нас повелося, що досить поселитися людині на березі річки чи водойми, як вона відразу ж перетворює береги на звалище… А ще Анатолій подумав, що вихор якось розрізняє, хто є хто. І карає лише тих, хто шкодить річці. Інших же не чіпає. То, виходить, вихор діє з розумом? Нісенітниця! Як це вихор, згусток повітря, може мислити?.. Доки дільничний міркував так, вихор наче розтанув. Анатолій так і не встиг загледіти, куди ж він подівся. Мить тому був і вже його немає. Знову тихо, спекотно, повітря, як згусле. Бринить якась комаха, пурхають сірувато-голубуваті бабки… В небі – ані хмаринки, ані подуву вітерця.

Йшов якось чоловік дорогою. А назустріч йому троє. Чоловік привітався і пішов собі далі, а ті засперечалися: кому з них він побажав доброго здоров’я? Сперечалися, сперечалися і не дійшли згоди. От вони наздогнали того чоловіка й питають: кому він побажав добра? А той і питає: а ви хто такі? Один відповідає, що він Сонце, другий, що він Мороз, а третій, що він Вітер. Подумав перехожий і одказує: «Я побажав доброго здоров’я Вітру». Сонце і Мороз образились. Сонце вигукнуло: «Я спалю твої посіви!..» А Мороз погрожує їх заморозити. Тоді Вітер і заспокоює чоловіка: «Не бійся, у спеку я подму прохолодою – не згориш, а в мороз я дихну теплом – не замерзнеш!»

У кімнаті, що була схожа на корабельну радіорубку, загадково світився круглий екран метеорологічного локатора. А за стіною станції поверталася велика антена локатора. З такою ж швидкістю на круглому екрані повертався і радіальний промінь. Локатор промацував атмосферу в радіусі трьохсот кілометрів. Ось він наткнувся на хмарові скупчення, і на екрані спалахнула світлова пляма. Синоптик, змінивши положення антени, змінює кут нахилу променя, і тепер локатор вже виміряє висоту хмари.

Синоптик повертається до перерваної розмови.

– Так ось про вітер, який народна мудрість визнає сильнішим за сонце і мороз… Ми живемо на дні глибокого повітряного океану – атмосфери. Основна сила, що змушує рухатись повітряні маси, – це різниця тиску. А в результаті відмінності тиску і виникає вітер. Як і вода, що завжди тече з більш високого місця у більш низьке, так і повітря рухається з місця, де високий тиск, в таке місце, де тиск менший. Тому вітер є однією з найважливіших характеристик стану оточуючого середовища. Недарма ж ото і в пісні співається, що «без вітру не родить жито, без вітру трава не шумить…»

Минуло вже кілька днів, а дільничний уповноважений Анатолій Прохоренко все ще не знав, що і як доповідати начальству про вжиті заходи на скарги деяких мешканців Іванівки. Та, власне, і вжитих заходів поки що не було. А ось скарг в райміліції збільшилось – внесла свою частку та тітка, чиє висипане сміття біля канави вихор відніс їй у двір. Вдруге тітка не зважувалась висипати сміття в канаву заплави, але на міліцію метала громи і блискавки, грізно запитуючи її: «Допоки якісь там вихори ганятимуться за чесними трудящими нашого міста?»

– Ось про це і я теж хотів би тебе запитати, молодший лейтенанте, – з такими словами майор Коломієць передав Прохоренку тітчину скаргу і додав без натяку на гумор: – Зроби все, щоб у моєму районі вихори більше не ганялися за тітками!

– Буде зроблено, – пообіцяв дільничний, а що буде зроблено, того й сам гаразд не уявляв. Він вже перечитав усе, що міг дістати про атмосферний склад Землі, про «кухню» погоди, про різні там небезпечні явища природи, циклони-антициклони, знав, як зароджуються вітри і що таке вихори, цікавився їхніми грізнішими братами – смерчами, ураганами, тайфунами. Але все те аж ніяк не наблизило його до виконання поставленого перед ним завдання: щоб в Іванівні вихори більше не ганялися за людьми. Аналогій тому, що він спостерігав у заплаві Тихої, коли вихор гнався за тіткою, котра висипала сміття, Анатолій у літературі не знайшов. Тож і вирішив звернутися за консультацією до синоптиків. І тепер ось уважно слухає.

– Вас цікавлять вихори… – синоптик мить подумав, як би розповісти представнику міліції більш дохідливіше. – Гірські, морські чи степові вітри мають свої особливості. Так, наприклад, степові щедрі на шквали, що пов’язані з атмосферними фронтами, і на теплові бурі, що виникають в умовах великого перегріву рівнин. Так ось пилові вихори, що іноді з’являються й на вулицях у вітряні дні, і є попередники пилових бур. Спостерігаються вони в сонячні дні, коли холодне повітря – часом з несильним вітром – приходить на гарячий ґрунт. На вигляд – це пилові стовпи поперечником до кількох десятків метрів, що мають вигляд лійки і відрізняються від смерчів відсутністю хмар. Рухаються вони самовільно, але в напрямку течії повітря в нижніх шарах атмосфери. Химерність їхніх рухів, несподіваність поворотів – причина того, що їх іноді величають «котячими хвостами» та «дияволами пустель». Механіка їхнього виникнення. Теплі та холодні струмені повітря, несучись поряд, взаємодіють між собою. А дякуючи тому, що ці рухи відбуваються на Землі, котра обертається, і утворюються вихори. І лише вночі, коли між струменями повітря зникає теплова відмінність, згасають і вихори.

Дільничний, пом’явшись, все ж таки зважився.

– А чи можуть вихори ганятися за тими людьми, котрі гублять природу чи хоча б недбайливо до неї ставляться?

І розповів про випадок, що він його спостерігав біля заплав Тихої.

– Бачите, стихійні явища природи завжди… природні, – обережно почав синоптик. – І ніякого дива тут немає. Треба лише знати властиві їм закономірності, історію погоди, і тоді люди неодмінно зустрінуть стихію підготовленими… А щодо вашого вихора, котрий… гм-гм…. ганявся за губителями природи, то… Вихори не можуть діяти свідомо і розумно.

– Але ж я сам спостерігав…

– Не знаю, не знаю, – уник синоптик прямої відповіді. – Може, то і не вихор ганявся, а… сама природа. А чого… Вона, знаєте, довготерпелива. Та коли терпець її урветься, може іноді й сама захищатися. Ми ж мало, на жаль, знаємо природу – Матір свою.

І вже коли прощався з дільничним уповноваженим, то, кивнувши на екран локатора, сказав:

– Осередок гроз, злив, потужніх хмар, що пов’язані зі шквалами та іншими несприятливими погодними умовами, зміщується і прямує до нашого міста. – І швидко запитав: – Ви любите грози? Я, наприклад, люблю грози. А завтра у нас буде пречудова гроза з не менш пречудовою зливою, котра щедро напоїть землю. Прийде вона до нас десь о п’ятій ранку. Поспостерігайте грозу, можливо, там зустрінете і свого знайомого вихора…

Вихор у заплаві Тихої з’явився о п’ятій ранку. Все так же вертячись дзиґою, великий пиловий стовп-лійка мчав навпрошки до низини з канавою, а за ним… За ним низько, ледь не зачіпаючи верхівки садів, повзла чорна хмара. Вихор мчав попереду, наче показував дорогу, а хмара неспішно сунула за ним слідом. Як вихор надто вихоплювався наперед, то зупинявся, вертівся на місці, очікуючи хмару, а тоді знову мчав уперед.

«Куди ж він її веде?» – подумав Анатолій Прохоренко, зупинившись мотоциклом на верхній вулиці, звідки видно було заплаву.

Та ось вихор завертівся на однім місці в низині біля канави, хмара, припливши до нього, теж зупинилась, почала чорніти, густіти, наче наливалася гнівом. Вона більшала, грізнішала, як ніби її хто надимав, і невдовзі зробилася чорно-сизою. І враз стало тихо-тихо. І дивно було спостерігати, що село заливає сонце, над селом голубе небо, а над заплавою громадились чорні хмаровища, наче готуючись до якоїсь битви.

І тут Анатолій усе збагнув: вихор привів хмару, щоб вона напоїла річку Тиху водою. Тієї ж миті гуркнув грім і в низину линула злива. Такої раптової і густої зливи Анатолій ще не спостерігав. Небо наче тріснуло й провалилося, море води ринуло на землю. Канава швидко наповнилась, і вода вже почала переливатися через край. Злива припустила ще рясніше. З усіх боків у низину, де було прадавнє річище Тихої, неслися запінені каламутні потоки. Затріщали містки й кладки, попливли дошки у вирі. Завертілося у вирі і те сміття та різний мотлох, що його щедро наносили іванівці в заплаву. Вдруге народившись, річка вийшла з берегів.

Злива не вщухала. Невдовзі вода вже почала затоплювати городи й сади, дісталася до сараїв та будинків. На вулицю вибігали люди – хто в чому – і, рятуючись від повені, поспішали на гору. Ревіла худоба, валували собаки, галасувало свійське птаство.

Неподалік Анатолія зібралися дядьки, стояли під гарячим сонцем, що заливало село, й з острахом дивилися вниз, де в заплаві клекотіла злива й гримів грім.

– Оце тобі й Тиха! – чулися то вражені, то обурливі голоси. – Стічна канава з неї лишилася, вже й забули, що колись там річка була, а вона, бач, що натворила!