Текст книги "В сузір’ї Дракона"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 39 страниц)

Але це було в слов’ян, а переді мною на Юкатані, на Острові Жінок сидів потомок майя, який про слов’ян і чути не чув. І раптом – «Вибачай, Боженьку…»

– У майя такий звичай? – на всяк випадок запитав його.

– Не знаю…

– Але ж Альфредо, підібравши впущений шматок хліба, вибачився перед ним за давньослов’янським звичаям, невідомим у твого народу. Хто Альфредо цьому навчив?

Він подумав і відповів якось невпевнено:

– Ді-ід….

– Який дід? Як звали твого діда?

Він ще подумав і повільно, по буквах вимовляючи ім’я, назвав:

– Ка-арпо-о…

Отакої! У діда із племені майя слов’янське ім’я, невідоме у цих краях. Чи в нього дід був слов’янином? Але ж слов’янських імен на острові ніхто й ніколи не чув. Про те на всі запитання Альфредо затято відповідав одне й те ж:

– Альфредо не знає. Альфредо нічого не знає. Альфредо тільки знає, що діда звали Ка-арпо-о… Не по нашому. У майя так не називають. А дід Ка-арпо-о й казав… Коли хліб з рук падав: «Вибачай, Боженьку…» От мені й запало в помку…

– Та звідки ж у тебе взявся дід із слов’янським, не вашим ім’ям?

– Скільки разів ранчеро казати: Альфредо не знає. І батько мій не знає, звідки у мене був дід Ка-арпо-о…

– Отакої! Твій дід Карпо був батьком твоєму батькові, то чому ж він не знає свого батька? Себто діда Карпа, га?

– Альфредо не знає, чому він не знає…

– А ти звідки знаєш діда Карпа?

– Не знаю, ранчеро. Тоді ще мого батька не було.

– Коли – тоді?

– Як був дід Карпо, ранчеро…

(Альфредо звертався до мене по-різному. Іноді – кабальєро, але частіше дон (до моєї дружини – донья), але траплялося, що й ранчеро – власник ранчо (садиби), як то було прийнято в Іспанії та іспаномовних країнах, хоч я й переконував його, що ніякий я не ранчеро, адже хатинку над морем лише орендую на деякий час).

– Виходить несусвітня містика: дід був, а батька ще не було.

– Авжеж, – охоче і радо погодився хлопець. – Дід був, а батька ще не було.

– Але як таке могло статися?

– Могло, бо так забагли боги майя, щоб в Альфредо був дід Ка-арпо-о…

– А ще які слов’янські імена ти чув?

– Альфредо більше нічого не чув, – і вибіг з хати, як мені здалося, не лише знічений, а й навіть дещо зляканий.

Ми з дружиною сиділи подивовані, забувши про свою вранішню каву.

А після того стався і зовсім дивовижний випадок, що й геть збив нас з пантелику і пояснення якому я й досі не можу знайти – та й навряд чи коли-небудь його можна буде знайти.

Частенько вранці Альфредо – якщо не плавав до бар’єрних рифів – забігав до нас у гості, рибалив зі мною з кручі. Власне, рибалив я, але під його тренерськими настановами. Навчаючи мене премудрому ремеслу риболовлі з кручі, малий вчив розпізнавати, які риби у них їстівні, які не дуже, а які й отруйні. І таких там водилося чимало. Дружина іноді приєднувалась до нас, всідалася на камені і дивилася собі в далину, забувши про снасть, яку я їй давав. А ми з Альфредо тягали рибу на кручу. Спілкувалися виключно іспанською, якою він володів (хлопець знав ще й мову своїх предків, але розмовляв нею лише зі своїми одноплемінниками, бо для нас вона була табу за сімома замками). Між собою ми з дружиною в його присутності розмовляли іноді англійською, що її Альфредо трохи тямив – вплив туристів з англомовних країн, – але здебільшого рідною.

Я звернув увагу, що цей потомок майя якось особливо зацікавлено, наче аж подивовано-вражено прислухається, коли ми з дружиною розмовляємо українською. Аж губами ворушить, наче повторює за нами слова незнайомої йому мови. А втім, на березі Мексиканської затоки вона може й звучала – та ще для майя – дещо екзотично.

Проте спершу не надавав тому значення – чужа для нього мова, ніколи ним не чута, от підлітку й цікаво.

А якось Альфредо запитав:

– Дон і донья дивною мовою між собою розмовляють.

– Якою це… дивною? – аж образилась дружина. – Що ти мелеш, нечемний хлопчиську? Ми розмовляємо нашою рідною мовою, вона одна з наймилозвучніших мов світу.

– Рі-ідна-а? – подивувався він. – Альфредо здається… Альфредо вже десь її чув…. А хто це такі… ук-українці? – по хвилі запитав.

Дружина засміялась.

– Вони такі, як ось ми, – показала на мене і на себе. Альфредо блиснув білосніжними зубами.

– Дон і донья дуже добрі. Тепер я знаю, хто такі ук-українці. Вони теж добрі, – і, помахавши нам на прощання, побіг собі.

А днів через кілька раптом питає:

– Якою мовою дон і донья між собою балакають?..

Я ледь не спіткнувся на рівному.

І не тому, що запитав (що ж тут дивного?), а тому, що запитав він… українською мовою. Справжньою щонайсправжнісінькою, хоч і старанно – з незвички – вимовляючи її слова.

– Якою мовою дон і донья між собою балакають?

І в очах його стояв подив. І щось таке… незбагненне. Наче сам він був вражений, що запитав нас чужою йому і незнаною мовою.

Я сторопів. Дитя майя і раптом питає українською. Вперше у своєму житті – не вчивши її і, навіть, раніше ніколи не чувши.

– Якою? – оговтавшись, перепитую.

– Так, кабальєро. Якою?

– А такою, якою ти щойно до мене звернувся. Себто українською.

– Я-ак? – тепер він уже подивувався і навіть аж злякався. – Хіба я запитав кабальєро ук-українською? – він з трудом вимовив це слово і швидко перейшов на іспанську: – Кабальєро помиляється, я не знаю такої мови… ук-української.

– Проте Альфредо щойно говорив зі мною українською.

– В Альфредо так вийшло….. Його рот сам заговорив вашою мовою. – І по хвилі запитав: – А що таке… ук-українська?

Тільки тоді дружина, нарешті отямившись, кинулась до нього, заговорила іспанською:

– Альфредо, дитино, звідки ти знаєш нашу мову?

– Та не знаю я її, – підліток розгубився і, крутнувшись, хутко втік – він завжди, коли губився, то раптово втікав, блискаючи засмаглими литками…

Звідтоді, як наш юний друг приходив до нас у гості і ми рибалили на кручі, або просто сиділи на камінні біля хатинки, він говорив з нами підкреслено іспанською. Проте іноді, захопившись, зненацька переходив на… українську. Диво та й годі! І ми вкотре доскіпувались.

– То звідки Альфредо знає нашу рідну мову?

А він вперто гнув своє – що не знає. І в його устах це звучало і переконливо, і правдиво (майя взагалі правдиві).

– Але ж іноді ти говориш нею…

– Альфредо не відає, якою мовою іноді з кабальєро розмовляє. Знає, що не іспанською. І не мовою май. А якою – нічого не відає. Вона сама іноді з його рота балакається. І тоді Альфредо здається… здається… Альфредо вже колись нею балакав.

– Українською?

– О-ля-ля! – питав з дитячою безпосередністю. – А що таке… українська? Звідки вона? Де нею люди балакають?

– Це мова мого народу і моєї держави, – одказую. – Україна.

– А що таке… У-ук-ра-аїна? Я не знаю такої…

– Але ж Альфредо говорить саме українською.

– Альфредо іноді здається… Наче уві сні… Ні, Альфредо іноді й сниться…

– Що сниться Альфредо?

– Життя, яким Альфредо ніколи не жив удома, на Ісля Мугерес. А десь жив…

– Де саме… десь?

– Альфредо не знає… Він жив колись у вашій У-укра-аїні – от! І тоді мене звали… Не-едро… Ні, ні, не Петро. – Ще подумав. – Мене тоді звали… Не-етя… Альфредо тоді звали Петьком. От! І ще звали… На-аляницею…

Він над силу вимовив слово «паляниця» і засміявся задоволений.

– Не-тько-о На-аляни-яця… От! Оля-ля!..

Так він і став звідтоді для нас Петьком Паляницею із племені майя. Але більше я нічого не міг з нього витягнути та підліток більше й не знав. Лише часто розпитував нас – про невідому йому Україну, чиєю мовою він несподівано заговорив.

– Цей хлопчик – феномен, – була певна дружина.

– Але ж він не відає, що таке Україна, де вона і в яких світах. Ніколи взагалі про Україну раніше не чув.

– Просто… просто в нього виявились незвичайні здібності до вивчення мов. Фантастичні здібності! Альфредо послухав кілька разів, як ми між собою говорили рідною нам мовою і сам забалакав. Вундеркінд тутешній!

– Але ж він вживає навіть ті українські слова, що їх ми з тобою в його присутності й не вимовляли. То звідки він їх знає, цей геть неграмотний дітвак? Зі свого острова він нікуди й не потикався – то як він міг так швидко опанувати чужу мову, раніше ним не чуту жодного разу? Я досі не можу ані збагнути все це, ані повірити почутому. Я просто… просто не знаходжу цьому пояснення.

– Цим хлопчиком з племені майя з глухого острова мали б зацікавитися вчені. Мовники, лінгвісти. Адже це надзвичайно обдарована до мов дитина. Унікум! Цьому пахолку треба вчитися в університеті.

– Але ж він навіть обов’язкової і, до речі, безплатної в Мексиці шестирічної початкової освіти не здобув, бо з малих літ допомагає сім’ї ловити рибу – з неї вони й живуть. Та й батько його неписьменний і роботи не має. А в нього ж є ще менші діти. То який університет, якщо хлопець навіть елементарної грамоти не знає. Іспанську та рідну на слух вивчив, а читати не тямить. Та й батькам мусить допомагати.

– У Мехіко, – затялась на своєму дружина, – є Національний автономний університет, а при ньому щось типу коледжа для обдарованих дітей бідняків. Туди б і мали цього унікума взяти. Спершу закінчив би коледж, чи, як тяжко, то бодай освітні курси, а тоді й університет….

– Легко сказати, а хто сім’ї допомагатиме? Альфредо ж старший, навіть у свої дванадцять років…

– Але ж з такими даними він запросто поліглотом стане. Сьогодні це дитя живе, мов бур’янина, а як його вивчити, га?

Ми так міркували і сяк – диво та й годі! До всього ж Альфредо запевняв, що він уже говорив нашою мовою – з якимось міфічним дідом Карпом. Чи не приснився він йому? Та ще й запевняє, що був колись якимось Петьком Паляницею. Чудасія та й годі!

Я вже з підозрою – при зустрічах придивлявся до цього малого унікума – чи він бува не схиблений?

– Де Альфредо чув раніше українську мову?

– Де – Альфредо не відає. Але там – де у нього був дід Ка-ар-по-о… – І додавав: – Давно то було. Оля-ля!…

– Як – давно? Тобі всього лише дванадцять років..

– Це тепер дванадцять, – уникав він прямої відповіді. – Так Альфредо кажуть боги…

Дружина заходила з іншого боку.

– Послухай, хлопчику. Якщо ти знаєш нашу мову, то чому ти нічого не відаєш про Україну?

– Кабальєро, – кивав на мене, – розказував про… Україну. Вона далеко-далеко звідси. Там, – махав він кудись у бік Карібського моря. – За морями-океанами ваш великий, великий земля… Ваш Ісля Мугерес…. Так каже кабальєро.

– А до цього ти ніколи не чув української?

Задумався.

– Здається, чув… Туристи приїздили… Такою мовою балакали…

Он воно що?

– Поїхали з нами на нашу батьківщину, – запропонувала дружина. – Влаштуємо тебе в Київський університет імені Тараса Шевченка. А чому б і ні? Житимеш у нас. Українську ти знаєш, ще її підучиш, оволодієш нею на доброму рівні. Все інше докладеться.

Альфредо аж засвітився, заусміхався, а тоді нараз щось згадавши наче згас і голову звісив.

– Альфредо дуже хотів би поїхати. Але не може Альфредо поїхати.

– Чому?

– Альфредо має на Ісля Мугерес жити і рибу ловити. І татові допомагати, братиків менших годувати. Тато каже, що їх треба на ноги поставити. Так татові веліли наші боги, а богів не можна ослухатися. Майя завжди слухають богів.

За звичкою крутнувся на місці і, не попрощавшись, побіг. Звідтоді він перестав заходити до нас у гості – як зник. Лише якось я здибав його на рибальському базарчику. Хлопець, потупившись, зізнався, що батько йому не велить з нами зустрічатися – «Щоб дон і донья не забрали собі Альфредо. Бо в них, каже тато, немає дітей…»

Я зазвичай купив у Альфредо риби на суп, від здачі відмовився, але хлопець аж образився.

– Альфредо ніколи не бере більше, як треба за рибу. Це буде жадоба – погана штука.

Потупцявся, щоб іти і – залишився на місці. Відчував: хлопець щось хоче мене запитати. І не помилився.

– Кабальєро, а що таке… Ді….. діпро?

– Дніпро?

– Ага, Дніпро.

– Ти Дніпро знаєш? – я вже, здається, нічому не дивувався.

– Коли б Альфредо знав, то не питав би… Мені сниться якийсь Діп… Дніпро.

– Дніпро – найбільша ріка України.

– Знову… Україна.

Він зморщив чоло та ось, певно, щось пригадав, бо темні оченята його почали наче синявою, такою нетиповою для майя, наливатися.

– Мені іноді сниться… велика ріка… Дніпро. Я ловив рибу в Дніпрі. Маленьку таку, біля берега.

– А що ти ще пам’ятаєш, крім пічкурів чи плотвичок?

– Ще… він знову зморщив чоло і знову його темні очі почали синіти-синіти. – Дніпро внизу, а на високій кручі – село. Одна вулиця по кручі. Понад Дніпром. Далеко тягнеться. Дерев там багато. Із жовтими плодами. Великі такі, солодкі і запашні…

– Абрикоси?

– Мабуть. Коли вони сняться мені, аж у роті солодко та духмяно стає. Альфредо щодня спускався кручею до Дніпра. Коли був Не-ть-ком На-аляни-ицею… У березі багато каміння… там. Велике, велике. Є гладке, а є гостре. Каміння й через ріку тягнеться. Дзвінке воно.

– Яке-яке?

– Дзвінке воно. Оля-ля! Так про нього дід казав. В Альфредо там дід Ка-арпо був. Вуса в нього – отакезні! – Сміявся. – Альфредо маленьким боявся його вусів… А дід був добрий… Альфредо він любив і називав його Не-етьком… Петьком На-аляницею… Вчив ловити рибу в Дніпрі. А ще згадав… Біля села теж багато каміння. І з води воно виходить… Скелі високі. Альфредо малим… Ну, коли ще був Петьком На-аляницею, по тих скелях лазив… Високо. Вище всіх. Як ящірка. І хлопці лазили. І ми стрибали зі скель у воду… Хто з найвищої скелі стрибне, той і ходить… В отих… Заводіях. Оля-ля!

Вмовк, зробившись якимось блідим, хоч і був смаглявим. Морщив лице, з трудом щось пригадуючи.

– Альфредо завжди був… заводієм. Бо стрибав з таких скель, з яких інші боялися…

І знову вмовк, прикусивши нижню губу.

– Ну ж бо… Ну ж бо! – невідь для чого підганяв я підлітка. – Що далі було? Пригадуєш?

– Далі?.. Оля-ля! Далі був політ. Я полетів зі скелі… Летів-летів… вітер у вухах моїх свистів… А за плечима в мене були крила… І здавалось, що я птахом стався… І – лечу, лечу…

– А далі – що? – бубонів я розгублено, вже здогадуючись, до чого йдеться. – Ти долетів до води?

– Кабальєро, але ж Альфредо більше нічого не пам’ятає… Чи долетів Петько до води. Він летів і летів… І більше нічого…

«Чи ж ти, хлопче, бува, не вбився, зірвавшись зі скелі», – хотів було запитати його і не зважувався. Що за дурне запитання? До чого тут… убився? Альфредо ж стоїть переді мною живий і неушкоджений. І все ж я відчував, що він тоді… убився. Але стояв переді мною живим… Ні, таки справді абсурд. Нісенітниця! Безглуздя. Маячня якась… Хлопцеві просто сняться химерні сни, бо виріс він у мистецьких химеріях свого народу, багатого на уяву. Фантастика – у крові майя, в його культурі. В рельєфах і масках, статуетках і стелах, розписних та фігурних посудинах завжди, крім релігійної символіки, присутня у них фантастика, а дивні, неземні стилізовані ферми неодмінно сполучаються з яскравими життєвими сценами. Кожен майя наче зітканий з неземного і земного, реального і уявного, з прози й дива… Тож і люблять вони фантазувати – це у них у крові. Як би ми сказали, менталітет такий. І діти їхні не відстають – люблять похимерити, пофантазувати і всі ті химерії часом видають за такі, що буцімто з ними сталися. Під час своїх мандрівок батьківщиною майя, я й не такі поетичні, а часом і страшні видумки чув. Та й мені в дитинстві часто снилося, що я літаю. І довго снилося. Бабуся казала: коли сниться, що літаєш, значить ростеш… І я ріс. Альфредо теж росте, от йому й сниться, що він літає… Це ж добрий сон…

– А ще… – раптом озвався хлопець і я, стрепенувшись, позбувся своїх неспокійних думок. – На кручах там жовтіють оті… Що їх несмертними називають… Квіточки…

– Безсмертники?

– Оля! Так дід Ка-арпо казав. Доки безсмертники ростуть над Дніпром, казав, доти й ми – безсмертні. І я вірив… що і я теж безсмертний… Тому й літав зі скелі… Безсмертні ж не вбиваються…

Ми з дружиною, слухаючи нашого юного мексіканського друга, вже так були подивовані і вражені почутим, що більше й не дивувалися нічому – щоб він не згадував. Іноді нам здавалося, що хлопець нас просто розігрує. Але ж йому лише дванадцять років, до школи не ходив, грамоти не знає, книжок не читав, про телевізор, здається, щось чув, але ніколи його в живі очі не бачив. Тільки в морським рибах і знається. Чи, може, іноді, думали ми, все ж таки хтось з наших співвітчизників побував на Ісля Мугерес, купував у нього рибу і розповів хлопцеві про Дніпро? А чого? Могло й таке бути. А малий тепер і видав чужі розповіді за свої сни – фантазер він превеликий. От йому й здається, що то справді було з ним. Що він жив на якомусь незнайомому Дніпрі… А так таки воно й так, думали ми, бо яке інше пояснення можна знайти цьому диву? Химеріям малого майя, який має не по літах розвинену фантазію… Так ми з дружиною гадали, але заспокоїтись все одно не могли. Альфредо на той час вже досить впевнено говорив з ними українською, все ще запевняючи, що він її… не знає. Що вона «сама в нього балакається».

Врешті-решт ми з дружиною зійшлися на спільній думці: в юного майя – просто феноменальні здібності до вивчення мов. Власне, він їх не вивчав, вони мовби самі до нього «набиваються». Вундеркінд, одне слово! Винятково обдарована дитина, розвинута і розумна не за віком. Такі трапляються в роду хомо сапієнса. Альфредо – одна з таких дитин. Та й по тому. Іншого пояснення цьому диву і бути не може. Досить йому лише почути яку-небудь мову – хоч і вперше в житті – як він вже й може нею говорити, і тоді йому здається, що та мова у нього «сама балакається», як він наївно нас запевняв. Плюс бурхлива фантазія, природне обдарування.

Щоправда, в такі незвичайні, майже нелюдські здібності, теж з трудом вірилось, але ми тоді змушені були повірити такій рятівній версії, бо інших причин та пояснень цьому диву не знаходили, а в голову лізла різна містика і… чортівня. Але ми відганяли її і вже майже пишалися, що то ми відкрили таке чудо на Ісля Мугерес.

Домовились, по приїзді в Мехіко звернутися до спеціалістів-мовників місцевого Національного університету – щоб привернути їхню увагу до дванадцятирічного вундеркінда з Ісля Мугерес, допомогти й далі розвиватися його незвичайним здібностям. Хто його знає, можливо в майбутньому в особі цього хлопчика з народу майя ми матимемо великого вченого. Все може бути.

Але сталося так, що в університет, як ми приїхали в Мехіко, звернеться лише дружина – мене нагально було викликано на Батьківщину в терміновій справі нашої спільної україно-мексиканської компанії, тож я першим рейсом вилетів з Мехіко до Нью-Йорка, де мене вже чекав квиток на літак Нью-Йорк-Київ.

Оля залишилася в Мехіко, адже планувалося, що я побуду в Києві лише два-три дні й повернуся в мексиканську столицю. Але… Давно відомо: людина передбачає, а Бог розпоряджається…

Ситуація, як тільки-но я прилетів до Києва, негадано докорінно змінилася. Тому затримався вдома надовше, як спершу гадалося, а згодом, як справа, заради якої мене викликали до Києва, була вирішена, мені, як нагороду, запропонували відгуляти відпустку за два останні роки, що їх – за винятком двох тижнів, проведених на Ісля Мугерес, так і не використав через завантаженість – все відкладав на потім та на потім… Я охоче погодився, бо, правду кажучи, за роки, проведені в Мексиці, таки знудьгувався за Батьківщиною. Я подзвонив Олі в Мехіко і через пару днів зустрів її в міжнародному терміналі Борисполя, як тільки вона зійшла з трапу літака Нью-Йорк-Київ. Оля неймовірно пораділа звістці, що ми біля двох місяців (та ще літніх) проведемо вдома – про більше щастя нам тоді й не мріялось.

Дорогою, доки ми їхали з Борисполя, Оля розповіла, що другодні, як я вилетів з Мехіко, відвідала тамтешній Національний університет і розповіла там про феномен хлопчика Альфредо Круса з Ісля Мугерес. Мовознавці зацікавились таким незвичайним хлопчиком. Відразу ж на Острів Жінок, для знайомства з тим унікумом виїхали спеціалісти-мовознавці – якщо незвичайні здібності до вивчення мов у підлітка підтвердяться, його пообіцяли забрати в Мехіко – спершу підучать елементарній грамоті на освітніх курсам для неписьменних, потім хлопець продовжить навчання в коледжі для обдарованих дітей, а вже після юнака заберуть в університет.

Ми пораділи, що так добре має скластися подальша доля Альфредо Круса і що ми до цього причетні. Наївні! Навіть не підозрювали, що з того доброго задуму так нічого й не вийшло. Значно пізніше, вже після повернення в Мехіко, дізнаємось, що ж відбулося насправді.

Коли на Ісля Мугерес приїхали люди з Мехіко (для островитян та ще забобонних – то геть поганий знак, якщо не небезпечний, бо завжди з Мехіко приїздять люди закону, щоб наводити свої порядки та карати майя за несплату податків) й почали розпитувати, де живе хлопчик Альфредо Крус, який вміє розмовляти чужими мовами – вістка та миттєво розлетілася островом, але вже з іншим тлумаченням:

– З Мехіко приїхали забрати Альфредо за борги його батька!..

Старий Крус і справді, як на лихо, щось там був винен державній скарбниці (не заплатив сповна податок), тож він, повіривши чутці та рятуючи сина, посадив його в човен, велівши йому негайно пливти до рифів і там переховуватися між скелями доти, доки люди з Мехіко не залишать острів.

Науковці врешті-решт повернулися в Мехіко ні з чим. Бо, їх навіть запевнили, що ніякого Альфредо, який може легко говорити чужими мовами, у них ніколи не було і немає.

Але тоді в Києві ми з дружиною, повторюю, не знали такого фіаско і були певні, що таки допомогли здібній дитині з Ісля Мугерес і він, напевно, вже навчається в Мехіко на освітніх курсах – для початку. А там – піде й піде…

Був липень, теплий, сонячно-світлий, з тихими грозами, що зненацька налітали на Київ і наче забавлялися, полохаючи його молодими громами й бузковими блискавицями, і так же несподівано зникали і тоді знову лагідне сонечко осявало вимиту столицю, що аж блищала від крапель вологи із свіжим, чи не озоновим повітрям. Після нашого довгого перебування в чужоземних краях, ті дні нам видалися просто чарівними і ми раділи, мов діти – кожен новий день, проведений у Києві, здавався нам і незвичайним, і, даруйте, за можливу банальність, золотим.

Квартира наша на Святошиному, що простояла кілька років узаперті, зустріла нас нежилим, якимось аж чужим духом. І нам довелося її чи не заново обживати, аж доки вона не сприйняла нас за своїх – тут вже постаралася Оля. По якомусь часі наше затишне гніздечко на вулиці Верховинній серед дубів та сосен (а там край старих дубів і високих мачтових сосен) знову була як лялечка і вже мала жилий вигляд, а не пустки. І в нас знову, як ще в моєму дитинстві, в отчій хаті на столі, що за давнім українським звичаєм уособлював ідею єдності родинної міцності та злагоди, лежав хліб і сіль, накриті рушником – ще бабуся мене, малого, бувало напучувала: «Оберігай і шануй у хаті стіл, адже стіл – це Божа долоня достатку». Оля принесла в квартиру м’яти, любистку, рути – то нічого, що на базарі те зілля куплене, але ж тепер про нашу хату вже можна було сказати: в своїй хаті й кутки помагають…

А потім ми, зголоднілі за Києвом, днями блукали його вулицями, ласували морозивом, що його обоє любили і в захопленні наспівували: «Як тебе не любити, Києве мій…» – чим іноді дивували перехожих…

Ні, що не кажіть, а час од часу, аби не засмоктала щоденна рутина побуту й одноманітних буднів, треба для оновлення свіжого відчуття на якийсь час залишати рідне місто – після повернення воно й справді зустріне тебе як оновлене, нове, незнайоме тобі, але, безперечно, ще привабливіше.

Насолоджуючись волею (ніякої роботи, суворого розпорядку, ніяких турбот, ніякого тобі закордоння з далекою Мексикою, етнічно, психологічно й історично чужої тобі): ми в перші дні обійшли майже всі місця столиці, де раніше любили бувати. І, звичайно ж, в першу чергу відвідали Дніпро, поніжившись чи не на всіх його пляжах по черзі, починаючи з Гідропарку та Турухановаго острова, а потім чогось нас потягло на київські гори, де й започаткувався колись наш Київ – на Старокиївській, Замковій, Щекавиці, Хоревиці, відвідали Батиєву гору, Дівич-гору, що при впадінні Либеді в Дніпро, Лису гору, Аскольдову могилу, Володимирську гірку, де любили гуляти ще студентами, а після нас потягло під землю – в лаврські печери. Погуляли в Ботанічному саду, відвідали багато історичних місць. Насичуючись Київською Руссю і ніби заново відкривали для себе град Кия – до чого ж він виявився своєрідним і прекрасним! Раніше ми й половини того не знали, що спізнали й відкрили після тривалого зарубіжного відрядження. Таки й справді треба час од часу розлучатися, щоб потім стримати незрівнянну ні з чим радість зустрічі і відкриття того, що здавалося тобі добре знайомим і до чого ти звик і вже не звертав на нього уваги.

Аби вже до кінця відвести душу, я зі своїм давнім другом ще зі студентських літ з’їздив на Десенку, в місця, де вона впадає в Чорторий – то було наше традиційне місце риболовлі і ми й того разу порадувалися карасям та чудовому дню, і Десенці з Чорториєм.

А вже після того, як ми наситились Києвом, вгамували жагу пізнання його й трохи вгомонилися, Оля – в нас ще залишалося тижнів зо два відпустки, – раптом забагла хоч трохи поніжитись в Криму. Я домовився за путівку на дванадцять днів і ми вже почали збиратися, аж тут надійшов лист (майже розпачливий) від тітки Марини, батькової сестри. Батька мого вже давно немає, а сестра трохи молодша – хоч їй уже за вісімдесят – доживала віку в однім із придніпровських сіл. Правду кажучи, в її селі я лише один раз і був, та й то проїздом. У те село вона перебралася по смерті чоловіка, як удруге заміж вийшла. А це вже й другого чоловіка поховала, дітей не мала, самотиною доживала віку. Якось гостюючи в Києві, запрошувала нас з дружиною в гості. Село, казала, на самісінькому березі Дніпра розташувалося – південна Україна, завжди сонячна і тепла, пляжі на Дніпрі – не треба й санаторіїв. Відпочинете не гірш, як на південному березі Криму, запевняла. Та і я біля вас душею відтану, бо самотина дозволяє. Ще розказувала: город чималий має, жаль, що сил немає його обробляти, але овочів – бери – не хочу, садок – фруктів, як уродить, гілля гнеться й одчахується. Пропадає все, бо куди ж їй стільки, а до міста нічим повезти, та й не близько до нього – з півсотні кілометрів. Хіба коли, казала, на трасу вийде та дещо продасть проїзжим, які на південь квапляться, й на Запоріжжя, Мелітополь, загалом до Азовського моря. Ми ніби й збиратися почали заходилися, а воно заніколилось. Те-се, п’яте-десяте, так не одне літо й збігло. Вже й незручно себе почував, який же я племінник, як єдиної тітки не провідую. Аж тут і лист надійшов: занедужала, прохаю приїхати, бо не знаю, чи Бог ще вділить життя, то мо й не побачу більше племінника. Приїхали б, га? Літо нині на славу вдалося, для відпочинку кращого й бажати не треба. Кажу ж, у нас, як на південному березі Криму, овочі та фрукти добре вродили – порозкошуєте. Та заодно й ліків би привіз, бо в селі на них і знаку немає, вата та градусники, а до міста далеко, та й сили вже не ті. Тіко з двору вже іноді виходжу та на лавочці біля хвіртки посиджу, на Дніпро та білий світ подивлюся і то утіха, писала каракулями, що я їх ледве розібрав…

Відкладати поїздку вже було нікуди. Поїхали. Дійсність і справді перевершила наші сподівання: в краю, де колись ревіли пороги і де Дніпро повертає на південний схід і широко та привільно плине до моря (краєвиди там – не надивишся, не вбереш у себе!), на високій кручі понад берегом село – затишне і якесь аж наче патріархальне, а відтак і симпатичне. І тітчине обійстя на тім узвишші, хатка з городом, що від кручі біжить у степ, садом і вікнами до великої ріки й того голубого роздолля, що простилалося унизу. Панорама з двору – аж дух захоплює! Ріка там широка, привільна, зелені острови на ній, далеке потойбіччя потопає у зелені. Вечорами на тім боці на кручах, за якими вже тягнуться поля, жовтогарячі від достигаючих хлібів, вогні спалахують і здається, що то вогні таємничі, незнаного нам, але безперечно кращого світу.

Тітка Марина, маленька, сухенька бабуся в чистенькій кохтині, рясній спідниці й білій (білосніжній!) хустці з незмінним ціпочком, стрівши нас, як ожила.

– Мовби ж і не снилося нічого, а ви приїхали… Хоча, брешу, вістка була. Ластівка в шибку так настирно билася, то я й подумала: якась вістка буде. Аж тут ви… Таки наврочила ясочка мені радість. То я грудочку землі взяла і кажу їй: візьми собі на гніздечко від баби Марини за добру вістку… Ще бабуся моя казала: якщо ластівочка над чиєюсь оселею в’ється, чи під стріхою гніздечко собі в’є, то неодмінно для щастя… От і в мене ниньки щастячко…

Заметушилась, не знаючи, де нас посадити і чим пригостити та все ойкала, обіймаючи по черзі то мене, то дружину, яку вже ласкаво звала невістонькою…

– Ой, ой!.. Ой добре, що ви приїхали! І ти, племіннику, і ти, невістонько. Бо думаю, хапне мене хапун, то й не побачимось…

– Який… хапун? – нарешті вставив і я слово.

– А той… – сяяла тітонька, ріжком хустки витираючи сльози радощів, – що людей хапає – хто ж іще?

Я здогадався, про якого хапуна йде мова, про міцно вже сьогодні забутого (а тітонька, бач, пам’ятає!) персонажа слов’янської міфології, що може за віруваннями наших пращурів – перевтілюватися в бурлаку, жебрака чи мандрівного ченця. Якщо вірити нашим далеким предкам, хапун кожного року – це вже як невідворотна данина, – має хапати одну людину і кудись її заносити, а що вже він там робить із своєю жертвою – того ніхто не відає, бо те нікому не дано знати. Але хто на черзі зникнути в обіймах хапуна – того теж нікому не дано знати, бо людина, яку забирає (хапає) хапун, ніяк не позначена, тож хапуна мають усі боятися.

– Тітонько, ви ж, якщо я не помиляюся, християнка.

– Ага, християнка, – тітка завзято хреститься. – Ось і хрест святий кладу об тім – християнка!

– А коли так, то при чім тут язичницький хапун? Бог дає. Бог і бере, а ви – хапун!

Подумавши, тітка Марина примирливо каже:

– Може, Бог, може, й хапун – хто там точно відає, як воно насправді? А не брали б людей – Бог чи хапун, – то й смерті не була б. Люди б вічно жили. А так… беруть наші душечки, кому черга надійде. Та ви заходьте до хати. Відпочивайте з дороги, а я обідом займуся.

– Я – з вами, – зголосилася дружина.

– Коли так – дякую. Удвох і охотніше, і жвавіше, а племінник хай з дороги та спекотного вару в холодочку полежить. А тоді й для нього знайдеться робота – чого доброго. Роботи на людський вік вистачить – чи людина й переробить її. А як мені – то де вже там. Або Господь забере, або хапун хапне, а доробити й не дадуть…

Тітонька Марина, як я зрозумів, жила легко і просто – у злагоді з природою і власною душею та сумлінням.