Текст книги "В сузір’ї Дракона"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 39 страниц)

Звичайно, хтось у чомусь – бодай і частково, – таки мав рацію, але в цілому все то – поговір на рівні чуток, бо ж насправді ніхто з ними не контактував і з перших рук інформації не отримував, тож все залишається суперечливим. Хтось десь щось чув, хтось комусь щось казав-переповідав, додавши дещицю й від себе… Чи – недочув, як йому переповідали.

І все ж я й досі достеменно не відаю, а що воно таке той екзотичний Фрукт – фан-клуб «Микола Гоголь»? Тільки й вдалося нещодавно дізнатися, що фан-клуб (первісна назва – Товариство шанувальників Гоголя) зародився в Росії, у місті на березі Неви, на якійсь там Фонтанці…

Розбіжності з власть імущими у клубівців почалися через те, що їх змушували, як і всіх на одній шостій земної суші, сприймати Гоголя як ікону, як у школі його сприймають учні, вони ж сприймали його, як живого, тому своєрідного, а це за тодішньою ідеологією жорстоко переслідувалося (почнуть Гоголя сприймати таким, яким він насправді був, дивись і за Леніна візьмуться і теж сприйматимуть його таким, яким він насправді був), як інакодумство і жорстоко каралося і тому підозрілий для влади фан-клуб, розсадник вільнодумства та інакодумства не міг бути зареєстрованим і дозволеним владою.

Довгий час клубівці не розголошували своєї діяльності і все робили потаємно. Існували в запіллі і пильно свою таємницю берегли, тож і проіснували, бодай і в схроні не одне десятиліття і навіть препильні, всюдисущі нишпорки тодішньої таємної поліції широко відомої під абревіатурою КДБ не підозрювали про їхнє існування. І скільки б клуб діяв потайки в другій столиці Росії невідомо, викрити їх допоміг один випадок, що свого часу наробив стільки шерхоту. А втім, самі клубівці й винуваті, що їх викрили, адже вони першими показали зуби.

При владі в Ленінграді, таким собі некоронованим царьком місцевого значення був тоді Романов Григорій Васильович, в минулому, здається, заводський конструктор, який так нічого й не сконструював. Хоча дивно: не здобувши фахової освіти – кораблебудівельний інститут закінчить лише у 1953 році заочно – він уже з 1946 року працює конструктором (???), потім начальником сектора Центрального конструкторського бюро на заводі імені Жданова. І це – не маючи на той час вищої чи й будь-якої освіти! Членом Політбюро ЦК КПРС і, отже, на просторах тодішнього СРСР живим богом, він стане пізніше, як і пізніше влаштує в Зимовому палаці свайбу своєї дочки, використавши для такої події – знай наших! Із грязі та в князі! – посуд із запасів свого коронованого однофамільця, імператора всеросійського! (Романови – боярський рід, з 1613 – царська, а з 1721 – імператорська династія Росії; правила до лютого 1917, коли останній представник династії Микола ІІ зречеться трону). Конструктор, а згодом партійний божок Романов Григорій Васильович дуже пишався, що він однофамілець Миколи ІІ і теж при владі в другій столиці Росії. Який колосальний збіг! Яка символіка! А раптом він стане самодержцем російським, сиріч радянським? І ледь було таки не стане – після череди смертей кремлівських дідів Брежнєва-Черненка-Андропова. Бог відвів і послав Горбачова, але це вже інша тема.

Відчувши п’янкий (власне, дурманний) смак влади, безконтрольну можливість «не пушать», божок з берегів Неви заборонить головному режисеру Великого драматичного театру імені М. Горького Григорію Товстоногову постановку «Ревізора» М. Гоголя. Власне, заборонить не саму постановку, а трактування знаменитого режисера, у якому нібито було замасковане намагання розставити нездорові акценти. З натяками і проекцією на тогочасну дійсність. За обігрування і зайве акцентування широко відомої фрази городничого: «Над чим смієтесь? Над собою смієтесь?..»

Чи було так насправді, чи Романову привиділось, але він кричатиме в лице постановнику:

– А ви над ким хочете посміятися, Товстоногов? Над нами, га? Над сучасним Романовим, керманичем сучасної історії? Гоголь мав на увазі того, коронованого. А ви забагли кинути тінь на сьогоднішнього Романова, вірного сина ленінської партії? А заодно і на партію, яку він уособлює??. Ні, цей фокус вам, Товстоногов, не вдасться! Не на тих напали!

Фокус Товстоногову й справді не вдався.

І все ж однофамільство з самодержцем російським тодішнього ленінградського божка – хоч всього лише партійного і тимчасового, – все ж таки тішило. Він до місця і просто так, в пориві самовеличі любив повторювати про себе анекдот, що тоді вигулькнув у Ленінграді. Поїхав один ленінградець за кордон, а його й питають колишні петербуржці, які після жовтня сімна-дцятого емігрували з Росії: «Ну, як там Санкт-Петербур?» – «Немає, – одказує той, – Санкт-Петербурга, а є тепер Ленінград…» – «Ай-ай, – засмутилися колишні петербуржці. – То вже, мабуть, і Романова немає?» – «Чому ж немає? Романов є. При владі» – «О, слава Богу, значить в Росії нічого не змінилося, а ми зопалу в сімнадцятому емігрували за кордон…»

Переказуючи про себе анекдот, новітній Романов спершу сміявся, а тоді зненацька, як сміх необачно підхоплювали слухачі, з усього розгону опускав важкого кулака на стіл.

– Вони про нас… анекдотом, а ми, – казав Романов. – Ми їм… Інтернаціонал!..

 
Весь мир насилья мы разрушим
До основанья, а затем —
Мы наш, мы новый мир построим:
Кто был ничем, тот станет всем!
 

Ось такого, «новітнього монарха» й боялися. Він і справді був «ничем», а став «всем» і що хотів, те й чинив на підвладній йому території. З цим і не могли змиритися шанувальники Гоголя. (Як, між іншим, сам Романов не зміг змиритися з тим, що Товстоногов – у славі й фаворі – привіз з Німеччини шикарний автомобіль марки «мерседес» і роз’їжджав ним у Ленінграді: «Та хто він такий, щоб… у «мерседесі»?.. Якийсь там… режисеришка!..»). І заспокоївся лише тоді, як Товстоногов негадано помре за кермом все того ж «мерса». Щоб знав, як шикувати! Але знову заздритиме вже мертвому режисерові – як Великому драматичному театрові буде присвоєно ім’я Товстоногова. «Та хто він… такий?..» Але вже тоді зоря самого Романова стрімко піде за обрій).

Так ось у зв’язку із забороною Товстоногову поставити «Ревізора» у своєму трактуванні і засвітився фан-клуб «Микола Гоголь», який до того, діючи тишком-нишком, старався себе не афішувати і взагалі не заявляти про своє існування. Клуб зненацька виступив із заявою, у якій різко засудив Романова за самодурство й самоуправство, за цензуру над Гоголем. «Один Романов, Микола Павлович, він же Микола і, самодержець всеросійський у 1836 році не зважився заборонити постанову «Ревізора» в Александринському театрі, а після вистави з гідністю сказав: «Що ж, дісталося всім. А мені – особливо», а ось теперішній Романов, Григорій Васильович, перший секретар обкому КПРС зробив це не задумуючись. Невже у нього більше влади, аніж в імператора всеросійського, а в Гоголя сьогодні, за народної влади, менше прав?..»

Содом і Гоморра!

Виверження вулкану!

Останній день Помпеїв!

Що тоді зчинилося, як радянському Романову поклали на стіл гектографічну листівку якогось там фан-клубу «Микола Гоголь»!

Каральний Ленінград було піднято на ноги як по сигналу бойової тривоги.

– Хто це т-такі… т-туди й перет-туди?!! – зриваючи голос, кричав Романов. – Шанувальники… ать-переать Гоголя! Знайти! Хоч і під землею! Хоч і на дні Неви чи Фінської затоки! Чи й Балтійського моря! Це підпільна банда! Антирадянська групівщина! Діє у вас під носом, а ви… До нігтя їх! Як вошу до нігтя!!!

Нишпорки кинулись по всіх напрямах! Над членами фан-клубу нависла реальна загроза стати постояльцями ленінградських «Крестов» з перспективою – це в кращому разі – опинитися в Магадані на вічній мерзлоті, що їх не дуже, звісно, приваблювала.

На останній, наспіх проведеній Асамблеї фан-клубівці спершу було вирішили самоліквідуватися і залягти на дно та перечекати лихо, але досить швидко їхнє самолюбство взяло гору: щоб вони гнулися перед якимось фальшивим Романовим? Собака лає, караван іде!

І караван пішов. Власне, побіг. Вирішили в спішно-пожежному плані евакуюватися з міста на Неві. Точніше – тікати. Ще точніше, перенести куди-небудь свій осідок з Ленінграда. Хоча куди можна було втекти на території СРСР, оголошеного однією суцільною зоною, щоправда, соціалізму? Але хрін від редьки не солодший. Руки романових у тій зоні діставали до будь-яких закутків.

Для нового осідку вибрали Україну.

По-перше, це батьківщина їхнього кумира, по-друге, вони самі – переважна їхня більшість були родом з України, теплої, сонячної (дехто навіть ще з Малоросії перебрався – по лінії предків), а по-третє, і це було чи не вирішальним – так ближче до київських відьом.

Відьми, звісно, були й ближче (та й де їх немає?), але всі вони не рівня київським, бо таких лихих чарівниць, як у Києві більше немає ніде. Та й Лиса гора – головне пристановище українських (як ще раніше малоросійських) відьом теж у Києві, тож і вирішено було перечекати грозу в Києві, у підпіллі… Правда, і в Україні були такі ж Романови – з одного, московського гнізда «птенцы»! І в Україні поети, рятуючись, змушені були писати на кшталт того, що видав на-гора Максим Рильський (недарма вже один раз сидів, переляк залишився чи ненавічно):

 
Народ і Партію не роз’єднать повік,
Бо рідна Партія – це мисль і цвіт народу.
Вітчизна в нас одна, всяк сущий в ній язик
Під сонцем Партії здобув свою свободу…
 

Тож зважаючи на такі перелякані поетичні перли, доводилося і в Україні пірнати в підпілля і там залягати на дно.

Ще під час тієї шури-бури, що зчинилася в колисці революції, як називали за ідеологічними канонами Ленінград, навколо постанови Товстоноговим «Ревізора», буцімто бачили на березі Неви Миколу Васильовича, безсмертного сорочинця. А втім, може, то був і зовсім не Гоголь, а лише зовні схожий на нього чоловік, але ті, хто його бачив, божилися і заприсягалися, що то був саме автор «Ревізора». Буцімто гнівно блукав він Невським проспектом у чорному крислатому капелюсі й сірім плащі і вітер з берегів Неви тріпотів його пелериною, а той носань, якщо тільки то був Гоголь, бурмотів насмішкувато й зло: «Над чим сміємося? Та над вами, Романови, над вами! І над сномом ваших слуг та прислужників!»

Якщо для решти мешканців міста над Невою з’ява на Невському прошпекті особи зовні схожої на Гоголя була всього лише нерозгаданою загадкою (ну, може, фантомом, такою собі моделлю людського тіла, примарою, привидом, зрештою, в існування якого мало хто вірив), то для фан-клубівців цього було досить аби переконатися у власній версії, Гоголь таки живий! Тоді підпільники й поставили для себе крапку в питанні (власне, чутках): чи справді Гоголя поховано живцем (в стані летаргічного сну), а чи то поголос? Відповідь була однозначною: ні, не поховали живим, якщо він живий.

– Йой! – вдався Магістр до свого улюбленого вигуку. – Наше припущення обростає плоттю реальних фактів – Гоголя не могли поховати! Та і як його можна поховати, як він ніколи й не помирав?!. Він – невмирущий і всюди у світі білому сущий! Він не підвладний Дамі з косою, він всюди з живими! Був, є і буде!

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

– Цілком і повністю погоджуюся з високошанованим паном Магістром, – озвався один з тих поважних добродіїв, котрі мов статуї, але у фраках і котелках здіймалися за столом, на який кожен поклав поперед себе руки в білих рукавицях, загалом справляючи враження манекенів. – Мені приємно розповісти членам нашої поважної Асамблеї, що Миколу Васильовича бачили якось і в Києві.

– Що ви говорите, мосьпане? – почулися тихі голоси і манекени за столом враз ожили. – Не може цього бути? Як то сталося?

– Але я, шановні пани й добродії, особисто був свідком цієї історичної події – заяви Гоголя у матері городів руських.

– Просимо, просимо, шановного одноклубника доповісти про цей випадок нашій Асамблеї і про це буде зафіксовано в її анналах!

– З превеликим задоволенням! Прошу панство уваги. Це трапилося року… А втім, яке це має значення якого саме року? Головне, що це було. Якось я почув по радіо: в національному комплексі «Експоцентр України» протягом трьох днів триватиме театралізоване дійство «Сорочинський ярмарок у Києві». Повідомлялося також, що в його роботі візьмуть участь понад 200 вітчизняних підприємств, фірм та організацій різних форм власності. А вітатиме гостей Сорочинського ярмарку в Києві сам… Так, так, Микола Васильович Гоголь!

Він і справді вітав гостей того ярмарку – у складі артистів Полтавського театру імені М. В. Гоголя.

В «Експоцентрі України» тоді, пригадую, вирувало гамірне велелюддя, всюди танці, пісні – святкувалася Масниця та свято Колодія, тож біля засніжених ялин попри сніговицю були виставлені на столах вареники з сиром та млинці. Пресмачні, скажу вам, добродії! Істинні українські вареники з сиром та млинці. Такі, які готували ще в часи гоголівського Пацюка – пригадуєте, як вони самі залітали до рота цього добродія?!

Отож, на ярмарці ярмаркували і торгували кримські бджолярі – а мед, що за мед! Істинний мед! – опішнянські гончарі і виробники пива з усієї України, було повно кондитерських, лікеро-горілчаних виробів, молочних та м’ясних продуктів – чого душа бажала! Все було!

На імпровізованій сцені біля головного павільйону я й загледів Гоголя – проїжджаючи у бричці, запряженій парою баских коней, він вітав гостей.

– Але ж то очевидно був артист?

– Саме так, артист! Загримований під сорочинця. Плюс ще й схожий на нього. Артист, який грав роль Гоголя, був у плащі з пелериною, в шляпі, ніс гоголівський, довге волосся – все чин-чином. Він проїжджав возом, у якому крім нього сиділи ще Солоха з Червевиком і вітав гостей!

Ось тут і сталося. Ніби нізвідки підходить до гурту чоловік і питає:

– А що тут діється, панове?

– Не заважай, – одмахнулися від нього. – Гоголь виступає.

– Який Гоголь? – питається той.

– Микола Васильович, який же ще. Він у нас один…

Оглянулись, аж то… Гоголь стоїть.

– Що ви кажете? – ахнуло поважне товариство за столом (а один з добродіїв для чогось зняв з власної голови лискучий котелок, ще для чогось повертів його в руках і, навіть, понюхав, а тоді знову надів на голову й перехрестився).

– Не може цього бути?!

– Ось так і я тоді подумав, – розповідав далі добродій. – Всі розгубилися. І було від чого. Один Гоголь з воза виступає, мовби як офіційний, а другий під ялиною біля натовпу стоїть – теж у шляпі, плащі з пелериною, довгий ніс, довге волосся… Гоголь Гоголем!

– І на якого він Гоголя схожий?

– Та на справжнього.

– Свят, свят, – хтось. – Та це ж… сатана. В образі Миколи Васильовича. Не інакше, як сам Басаврюк!

Що тут зчинилося в «Експоцентрі України»! Шум, гамір, метушня! А той, другий Гоголь, що на справжнього похожий і який біля люду стояв, похитав головою так і гірко каже:

– Що ж це, панове, я у вас, виявляється, вже під вареники та млинці йду? Під шаровари та іншу бутафорію?..

Сказав і щез. Як ніби випарувався в повітрі. Був і немає. А у вухах все ще лунає: «Що ж це, панове, виявляється, я у вас під вареники та млинці йду? Під шаровари та іншу бутафорію?»

Стали сперечатися люди. Одні й справді вірили, що було двоє Гоголів, другі скептично казали, що то всім, мовляв, привидилось і вчулося, мана, мовляв, їм наслана, бо де ж це видано, аби з’явилися два Гоголі й обидва Миколи Васильовичі, адже Гоголь Микола Васильович у нас споконвіку був один. І буде один до скону віку.

– В цьому, панове, і штука! – вигукнув той добродій, який для чогось знімав з власної голови котелок, вертів його і, навіть, понюхав. – Справжня штукерія!

І всі за столом погодились: так, так, це не просто штука, а – штукерія, що її треба негайно занести до анналів їхньої Асамблеї і протестувати перед владою та громадськими організаціями аби вдруге Гоголя Миколу Васильовича не подавали на ярмарку разом із варениками з сиром. Колись Некрасов писав, що, мовляв, настануть такі часи, коли мужик з ярмарку додому понесе Гоголя (правда, разом з Бєлінським), а тепер ті часи й настали. Тільки щось навпаки вийшло: Гоголя стали нести на ярмарок – для чого б то?

ГЛАВА П’ЯТА

Асамблея шанувальників Гоголя із фан-клубу його імені тривала. Принаймні трансляція її на екран-стіну в тій дивній зальці, того дивного, майже зруйнованого будинку. Я так і не міг збагнути: де ж вона насправді відбувається? Чи де відбулася і де її засідання знято на плівку? А втім, підпілля є підпілля і воно зайвих розпитувань не любить. Може тому члени фан-клубу остерігалися, що хоч червоного монстра вже й не було, але його божки й керманичі всіх рівнів і рангів, перефарбувавшись під інші кольори й похапавши інші прапори, перейшовши під інші гасла, все ще залишалися при владі, тільки під личиною демократів.

Ще з виступу Магістра на тій підпільній Асамблеї фан-клубу «Микола Гоголь»:

– Навіть нова влада (якщо вона справді нова, в чому я глибоко сумніваюсь, адже в Україні – щоправда, це вже інша тема, – не зовсім українська, м’яко кажучи, влада) все ще позирає на нас скрива, як на якихось збоченців, яких треба негайно похапати, аби не ввергнути Україну в нове середньовіччя! Ось чому ми й тепер змушені утримуватись від афішування своєї роботи. Як і взагалі – свого існування. Ні, ні, та й відчуваємо потилицями стримано-сторожкий подих спеців охоронних систем держави, які, як нам здається, вже йдуть по наших слідах. Ми навіть вловлюємо їхній казенний запах, як буцімто вони вже знаходяться за нашими спинами!

І в ту мить мені теж раптово здалося – потилицею відчув, шкірою, усім своїм єством, – що за спиною в мене хтось стоїть. Чи не Басаврюк бува? Всюдисущий і, звичайно ж, невмирущий гоголівський Басаврюк! Мені, як і гоголівській героїні, тітці покійного діда, зненацька здалося, що хтось небезпечний «стукає у дах і шкребеться у стіну», і від того відчуття, що хтось ще й напружено-стримано дихає за моєю спиною, наче готується до стрибка, випускаючи пазурі – чи встигну його випередити? – стало по-справжньому моторошно. «Ось повернуся, – подумав я і не повернувся, – і побачу позад себе лихого Басаврюка, в чиєму-небудь образі й подобії… Мо й свині…»

Відчуття було таким реальним, що я, зібравшись нарешті з духом, рвучко схопився й оглянувся – позад мене і справді стояв… Ні, ні, не Басаврюк в личині свині чи й у своїй справжній подобі рогатого дідька, а цілком приємної зовнішності чоловік. Не старий і не молодий (хіба клятий Басаврюк не здатен з’являтися в образі приємної зовнішності чоловіка?), підтягнений, сухопарий, з виправкою військовика, в сталево-сірому плащі, схожому на не модний нині і вже призабутий макінтош і в такого ж кольору капелюсі з великими крисами.

«Басаврюк… – закалаталося моє бідне серденько. – В людській подобі…»

– Спокійно, – пролунала команда. – Сидіти на місці!

Я механічно сів. Власне, впав у фотель, що тепер уже не видавався мені зручним як раніше і затишним.

«Таки Басаврюк… – подумалось мені. – Ач в якій личині з’явився! Але що йому од мене треба? І як він проник у зачинену кімнату? Хіба через стіну… Хоча… для нечистої сили це не складає труднощів».

Тим часом незнайомець дістав вузький продовгуватий предмет з кнопками, схожий на переносний пульт управління телевізором, навів його на двері, легким рухом довгого тонкого пальця натис одну з кнопок. Двері одразу ж розчинилися, наче хто їх рвонув на себе і до кімнати зайшли – швидше вбігли – двоє таких же басаврюків, як і той, що стояв біля мене – в одинакових сірих одностроях і в таких же капелюхах, наче брати-близнюки.

– Всім залишатися на своїх місцях!!!

ГЛАВА ШОСТА

Оскільки запропоновано було залишатися в множині, а в кімнаті крім мене більше нікого не було – не рахуючи їхнього спільника, – я спершу не сприйняв команду на свою адресу.

Двоє в сірих одностроях, метеляючи полами довгих плащів, кинулись до стіни-екрана, як кібери чи андроїди, повторюючи своє:

– Всім залишатися на своїх місцях! Всім залиша…

І лише тоді до них нарешті дійшло, що перед ними екран, на який і транслюється засідання фан-клубу «Микола Гоголь», і що в кімнаті з реальних осіб лише я та їхній напарник, а все інше, посуті, ілюзіон, ірреальне дійство, не підвладне їхнім командам.

– Що??? Де??? Га??? – на мить розгубилася трійця, сюди й туди озираючись (один з них навіть полапав долонею по стіні, аби переконатися, що ніяких реальних осіб за довгим столом у кімнаті немає).

Де плівка засідання фан-клубу? Хто її крутить? Де виконавці дійства та учасники засідання?

– Якби я знав… – озвався я, мабуть, насмішкувато (на ту мить я вже трохи оговтався), бо прибульці враз накинулись на мене:

– Мовчати!!!

– Сидіти!!!

– Мовчу, – відповів я покірно, – і сиджу собі…

Трійця заметалася по кімнаті, шукаючи традиційний апарат для проекції зображення та отвору в стіні (спершу вони були певні, що проекція йде з іншої кімнати через отвір у стіні), але ні того, ні того не знайшли. Трійця відчула, що сплохувала і вклепалась – я був усього лише глядачем, – якщо взагалі не пошилася в дурні. Аби хоч на комусь зігнати злість, накотилися на мене:

– Ви – затримані!!!

– За віщо?

– За… за… – вони й самі не могли збагнути, за віщо ж мене можна арештувати. – За зв’язок з підпільним фан-клубом «Микола Гоголь». Решту вам пояснить керівництво.

Доки один складав, як я зрозумів, протокол затримання, двоє його колег обстукували і ледь чи не обнюхували стіни, шукаючи замаскований вхід-вихід (чи переходу в інше помешкання), але крім дверей, через які вони увірвалися до кімнати, у ній не було інших входів чи бодай отворів…

Оглянули й стелю.

І ніякого – в реальності – засідання чи то пак Асамблеї фан-клубу і на позір не було.

– Де? – металися вони по кімнаті.

– Що – де? – удавав я з себе дурника.

– Реальне засідання підпільного зібрання.

– Але чому підпільного? – розігрував я й далі наївняка.

– Фан-клуб не зареєстрований в органах місцевої влади, а тому вважається антизаконним!

І тут наче по чиїйсь невидимій команді щось м’яко клацнуло і тієї ж миті екран на стіні згас, спершу вкрившись чорною габою, а через якийсь час на його місці біліла стіна.

– Ось і увесь фокус із буцімто засіданням підпільного фан-клубу «Микола Гоголь», – розвів я руками. – Мушу вас ще раз розчарувати: фентезі «Фан-клуб «Микола Гоголь» можна купити на будь-якій розкладці відиків. Далі відомо, відеомагнітофон і…

– Але ж де той відеомагнітофон?

– Цього, на жаль, і я не знаю, хоча й хотів би знати.

Трійця розгубилася, але тільки на мить.

– І все ж вам буде пред’явлено звинувачення у… у користуванні касетами підпільного виготовлення!

– Гм… Але для цього треба пред’явити оцю саму… підпільного виготовлення касету, – я вже відверто з них кепкував. – А де ж ви її бачили? Чи, може, ви її знайшли? Якщо вона є, то – нереальна. Та, яку на слідстві не пред’явиш.

– За розповсюдження неліцензійованих відео-фільмів, – почав було один з них, але я його урвав.

– Покажіть мені в реальності цей фільм, який я буцім-то розповсюджував. Та й чи є він взагалі? Цього не тільки ви, а й навіть, я не знаю. Я щойно дивився те, що бачили і ви: невідомо звідки спрямовану проекцію невідомо якого фільму на стіну…

– Гм… – трійця перезиркнулась і один з них вирішив:

– Поки що залишайтеся на своєму місці!

Двоє, діставши мобільники, вийшли в коридор, певно доповісти про ситуацію своєму керівництву, а третій залишився у мене за спиною. Через кілька хвилин ті двоє повернулися.

– Де ви познайомилися з фан-клубом «Микола Гоголь»?

– А хто вам сказав, що я з ним познайомився?

– Відповідайте перед поставленим вам запитанням!

– Там, де ви мене, очевидно, й зафіксували: на сайті «Микола Гоголь», коли я намагався вийти на контакт з фан-клубом. Вирахували вулицю, на якій мене й підібрала клубівська машина. В такому разі ви не гірше мене знаєте, що крім водія, якого я зафіксував за броньовим склом і лише зі спини, ніяких інших реальних осіб я не бачив. Як і в цій кімнаті, до якої я зайшов трохи раніше вас. І ви це знаєте… Тому й пришити мені нічого.

– Без образ! Ми не кравці і нікому нічого не шиємо! Ми – при виконанні своїх службових обов’язків!

– Я це й мав на увазі.

– На жаль, ви, здається, вислизнули з пастки.

– Чому – на жаль?

Вони були явно розгублені.

– І все ж вам доведеться писати пояснювальну записку.

– Це – можна. Я, знаєте, змалечку маю здатність до писання. До речі, твір у школі я завжди писав тільки на «відмінно».

– О’кей! – вони вирішили сприйняти мої правила гри. – Пишіть свій твір, побачимо, чому вас у школі навчили і на яку оцінку ви заслуговуєте… Поки що викрутилися…. Але не тіште себе, ви – на гачку. І сидите на ньому міцно. А фан-клуб «Микола Гоголь» ми так чи інакше, а на чисту воду благополучно виведемо.

– За віщо, панове?

– За… за відьмацтво! За демонізм!!. І взагалі… взагалі за зв’язки з нечистою силою.

– І ви все ще вірите, що з нечистою силою можна встановити зв’язки?

– Ми – ні. Але цим займається керівництво клубу. Крім того, воно приносить демонізму та відьмацтву людські жертви!

– Мені здається, що це… вигадка. Таке собі… середньовіччя, але з вашої сторони.

– Розберемось! А поки що пишіть твір. Вражайте нас своїми шкільними знаннями. І постарайтеся без помилок! Постарайтеся все викласти правдиво та щиро – у ваших же інтересах! Це слідство врахує.

ГЛАВА СЬОМА

Доки я в «творчих» муках писав «твір» – чи то пак чистосердечне «зізнання», – один із сірої трійці взяв зі столу аркуш, що там лежав, пробіг написане очима, потім прочитав його вголос:

«Лета (грец. lethe, букв. – забуття) – у давньогрецькій міфології річка забуття в підземному царстві, вода якої допомагала душам померлих забути про своє життя в людському світі.

Летаргія – від грецьких слів забуття і бездіяльність – стан патологічного сну, зовні схожий на глибокий сон. Характеризується значним звуженням основних функцій організму. При тяжкій формі летаргії дихання різко ослаблене, пульс ледве відчутний, реакції на різні подразнення немає. Виникає раптово, триває від кількох годин до багатьох днів (іноді місяців), зникає також раптово. Свідомість при летаргії частково зберігається. Причинами летаргії можуть стати загальне виснаження організму, недокрів’я, істерія, сильні хвилювання тощо. В основі летаргії лежить позамежове гальмування в корі головного мозку і підкоркових утворах. Загрози для життя летаргія не становить». УРЕ, т. 6, стор. 133.

– Що це? – скінчивши читати, добродій повернувся до мене.

– Те, що ви прочитали.

– Я прошу відповідати на моє запитання.

– Відповідаю: виписка з української енциклопедії. Там вказано том і сторінку.

Вони переглянулися. Бачу – вражені.

– То справді таке… сталося з Гоголем?

Я знизав плечима, бо й справді, що я тоді знав. Пов’язане це зі смертю Гоголя чи не пов’язане.

Той, який читав, повертів у руках аркуш, для чогось подивився на його зворотний бік, там нічого не було і заходився далі читати:

«Тож чи було Миколу Гоголя трагічно – за фатальної поспішності – поховано в стані летаргійного сну? Себто живцем. Що це – фатум? Чи всього лише моторошна легенда, що виникла через 79 років по смерті геніального полтавця? Така собі примарна фатаморгана (а втім, в автора цієї фентезі теж, здається, фатаморганний сюжет)? Чи у видобутій з могили труні був не прах померлого письменника, а його фантом? Чи це, зрештою, своєрідна фантасмагорія, нереальні химерні видіння, що існують лише по той бік реальності (відомо, що подібна фантасмагорія існувала й одразу ж по смерті Гоголя). Чи все це – з розряду, наприклад, оживлених мумій, що останнім часом з’являються на наших кіно і телеекранах?

Як сказати…»

– То Гоголя справді поховано живим?

Двоє його колег зацікавлено підійшли ближче, що називається, нашорошили вуха. Вони, здається, в ту мить забули й про службу, перетворившись просто на зацікавлених обивателів.

– Питаю: Гоголя насправді поховано живим у стані летаргійного сну? Адже він застерігав, що як помре, – якщо комусь здасться, що він помер, – не ховати його відразу.

– А його і не поховали відразу. Він помер о восьмій ранку 21 лютого, а поховано його опівдні 24-го – на четвертий день по смерті. Цього досить…

– Що – досить?

– Аби на тілі – якщо його власник справді вмер – з’явилися трупні плями.

– Вони… з’явилися?

– Здається, ні.

– То виходить, його поховано… жи-живим?

– Хоча, здається, з’явилися, це засвідчив художник, який малював Гоголя у труні.

– Так з’явилися чи не з’явилися?

– Хто тепер достовірно скаже?.. – мені раптом захотілося їх подовше поінтригувати. – Версія така існує… З 1931 року, з дня перепоховання праху письменника. Але в той же час є й цілком протилежна версія.

– Яка? – вони вже щільним кільцем оточили мене.

– А така… Що він взагалі ніколи не помирав.

– Ну ви й даєте! Він що – безсмертний? 150 років минуло з дня його смерті, а ви – не помирав. Якщо це у переносному значенні, то ми й без вас знаємо. Ще в школі вчили. А в прямому? Помирав чи не помирав?

– Повторюю, є й така версія. Її запустили в Інтернет члени фан-клубу «Микола Гоголь», що й нині діє в Україні, у глибоко законспірованому підпіллі. Чи не тому його члени з’являються – судячи з їхнього сайту, що вони – персони нон грата, а тому вони – гості з майбутнього, феномени – прихильники того, що осягається чуттям, на відміну від ноумен – те, що осягається розумом…

– Гм… Вельми цікаво. Ми слухаємо вас.

– Іноді вони називають себе вже й зовсім дивно: комбатантами.

– Що це таке?

– Волонтери.

– То з ким же вони воюють? За що і в ім’я чого?

– Звідки я знаю. Це – їхня загадка. Принаймні влада їх завжди переслідувала і, здається – судячи з вашої присутності тут – переслідує й нині.

– Хто це вам таке сказав? Ми присутні тут просто… просто з цікавості. Продовжуйте далі.

– Так ось вони переконані, що автор «Вечорів на хуторі біля Диканьки» ніколи не помирав. А тому легенда про його перевернутий у могилі череп є всього лише легендою. Хоч і моторошною. Насправді ж, як вони переконані, все було так і, як казав ще хитрий Шельменко, трішечки не так…

– Гм… Вельми цікаво. Дуже навіть цікаво. Ви теж дотримуєтесь такої… гм-гм… оригінальної думки?

– Гм…

– І ви, сучасна людина початку третього тисячоліття нашої ери, сподіваюсь, освічена, теж вірите у таку… таку нісенітницю? Ну, що він ніколи не помирав? Ну, хай там різні… астрологи… ворожбити. Але ви – літератор!

– Щодо мене, то я цікавлюся фантастикою і різною містикою, фантасмагорією, а тому я хотів би познайомитись з думкою членів фан-клубу. Але, на жаль, ви завадили цьому. Коли я ще тепер вийду на них? Та й чи вийду.

– Але хто їх попередив про наше прибуття?

– Про це вже ви самі гадайте, ви ж, сподіваюсь, специ з розшуку?

– Розшукаємо, не хвилюйтеся.

– Бажаю успіхів.

– Одну хвилинку і ще одне запитання. Якої ви, як літератор, дотримуєтесь думки: Гоголь насправді помер і був похований у мертвому, даруйте, стані. Себто стовідсотковим покійником. А чи його поховали у стані летаргійного сну?