Текст книги "В сузір’ї Дракона"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 39 страниц)

Сержант-оператор за пультом був явно не в міру стурбований.

– До позиції наближається… об’єкт, – доповів чомусь непевним і від того наче винуватим голосом.

– Який об’єкт?

– Ну… літальний, – пробурчав черговий.

– Як доповідаєте, сержанте?! Ви в армії чи… Що за об’єкт?! Літак? Супутник? Вертоліт? Ракета? Зонд? Чи, може, Баба Яга на мітлі? – ледь-ледь, хоч душу і стисла тривога, підполковник посміхнувся.

– Ні те, ні те, ні те, – затарабанив сержант і, спохопившись, доповів по формі: – До маточної позиції наближається неопізнаний літальний об’єкт. Він не піддається ідентифікації за будь-якими відомими на сьогодні літальними об’єктами – як нашими, так і чужими.

– А-а… дідько б його забрав! Цього ще не вистачало!

Підполковник прикипів до екрана, на чорному тлі якого, щомиті збільшуючись – швидкість у нього, очевидно, колосальна, – виростав і справді невідомий літальний об’єкт у формі груші… Або електролампочки… Або – це як на нього подивитися – витягненої, еліпсоподібної краплі-бульбашки. Може, заблукав чийсь метеозонд? Але швидкість… Вона в нього більша, як у супутника. Непрошений гість тримав курс на маточну позицію. А це вже схоже на напад.

– Перший?! Я – Вісімнадцятий, – вклинився підполковник в екстрену лінію зв’язку і стисло доповів командиру полку про появу невідомого об’єкта.

– Боєголовку від ракети ще не встигли відокремити?

– Ні. Тільки провели підготовчу операцію.

– Добре. – І Перший когось запитав, певно, чергового: – В якій готовності ракета?

– В бойовій, нуль-один, – відповів той. – Готова до пуску.

– Вісімнадцятий, – звернувся комполку до підполковника Коржа. – Дійте згідно з інструкцією. Всім іншим – увага! Всім увага! Говорить Перший. До позиції наближається неопізнаний літальний об’єкт. Оголошую бойову тривогу. Приготуватися до відбиття нападу. Третій, вислати бойові вертольоти. Неопізнаний літальний об’єкт посадити на підході до позиції в контрольній зоні. На випадок відмови останнього на вимушену посадку – літальний об’єкт знищити в повітрі!

Сирена бойової тривоги – хвилина безперервного реву – наздогнала сержанта Пирога, коли він, нічого не підозрюючи, йшов собі тихо та мирно з великим картонним ящиком у руках, прямуючи до госпдвору. Там він збирався нарізати печериць на вечерю – йому, сержанту, це було простіше зробити, аніж рядовим. Що, що, а гриби його відділення любило – лафа! Та й різноманітність вони вносили в небагатий казенний пайок, що складався здебільшого з концентратів та консервів. Взагалі, у навколишніх борах повно білих, висипають вони відразу ж по той бік дроту. Але без дозволу, бодай і на кілька хвилин, залишити зону сержант не зважувався, тому й вирішив обмежитись печерицями, теж делікатес. На задвірках госпдвору, де особовий склад вирощує курей, кролів, свиней і навіть тримає корів, на добре угноєній землі печерички лізли, як з води. Сержант також запланував послати солдата на город по зелень (цибулю та петрушку), і вечеря буде та, що треба. Але все зіпсувала сирена. Кинувши картонний ящик, сержант чимдуж помчав до блок-казарми. І встиг вскочити своєчасно: відділення тільки-но вишикувалось.

– Рівняйсь! – на ходу крикнув сержант. – Струнко! Увага. Бойова тривога! Всім одягнути каски, взяти хімзахист і зброю. Напра-аво, бігом до шафів з хіммайном! Марш!..

Квапливої метушні не було, солдати похапали каски та хімзахист і погупотіли в зброярню, де прапорщик видав кожному по автомату і по два магазини з патронами. За розкладом бойової тривоги командиру відділення подав ручний кулемет Калашникова і теж два магазини з патронами.

– Відділення, – на високій ноті затягнув сержант Пиріг. – За мною! На бойові позиції, де зайняти кругову оборону – бігом! Марш!

І загупотів східцями вниз, у підземелля. У всіх напрямках підземними коридорами бігли солдати, сержанти, прапорщики, молодші та старші офіцери, і кожний займав своє місце згідно з розкладом бойової тривоги. Відділення сержанта Пирога за хвилину й розтануло – солдати повертали на бігу то праворуч, то ліворуч, і кожний, вигулькнувши з підземелля в своєму дзоті, доповідав про вихід на бойову позицію. Всі разом дзоти утворювали кругову оборону матки. Позад дзотів кілька рядів колючого дроту під напругою, попереду, в центрі, за сіткою – похмура споруда № 1. Кожний дзот ледь здіймається над землею, але його сектор обстрілу стикається із сектором обстрілу сусіднього дзоту, всі разом вони й утворювали таку лінію оборони, подолати яку диверсійному загонові противника, якщо він раптом з’явиться, не під силу. Автоматники в дзотах триматимуться стільки, скільки потрібно до прибуття авіації захисту.

Місце сержанта Пирога за бойовим розкладом – дзот-башта в центрі позиції. Вилетівши на башту на одному подихові, сержант відчинив металеві стулки амбразури, сунув у неї ствол кулемета Калашникова, розсунув триногу, щоб він надійніше стояв, поклав магазини з патронами і схопив трубку телефону, що висів у броньовій ніші неподалік амбразури.

– Дев’ятий?! Доповідає Одинадцятий. Бойовий пост згідно з розкладом бойової тривоги зайняв.

– Одинадцятий. Донесення прийняв. Дійте згідно з інструкцією!

Сержант якусь мить потримав трубку біля вуха – лінія зв’язку аж клекотіла, бо всі навперебій доповідали про вихід на бойові пости. Занепокоєний тривогою, сержант повісив трубку і похитав головою. Ну і ну! Хто б міг знати, чим закінчиться його безневинний похід з картонним ящиком за печеричками? Схоже на те, що сьогодні його відділення вечерятиме без грибів. Якщо взагалі вечерятиме. Оце тобі й чорний ягуар в овальному колі!

Але що могло трапитись? Спершу сержант заспокоював себе, що це під виглядом бойової тривоги затіяли навчально-бойову. Приїхало, наприклад, якесь високопоставлене начальство з центру, от командування й вирішило показати йому вишкіл особового складу матки – таке траплялося часто. Та й взагалі, дня не минало, щоб черговий офіцер матки (не кажучи вже за штаб полку) не затівав для тренувань і здачі нормативів якої-небудь тривоги: навчально-бойової, хімічної, повітряної, радіаційної… Або, наприклад, оголосять: «До позиції підлітає тактична авіація противника!» Чи: «Напад диверсійної групи на матку!» І особовий склад замість того, щоб відпочити якусь годину після чергування, змушений займати кругову оборону й складати – вдень і вночі – нормативи, яким немає числа. Але ж сьогодні, по-перше, ніяке начальство не прилітало, бо хто-хто, а він, як начальник КПП позиції, знав би про це одним з перших, а по-друге… Патрони видали бойові. А це означало найгірше; на позицію вчинено напад. Скільки років все було благополучно, і ось треба ж…

Так міркуючи, сержант через прицільну рамку кулемета оглядав з амбразури дзот-башти сектор обстрілу. Перед ним внизу, як на долоні, видно споруду № 1 – дротяні загородження, бетонні плити, відчинений люк шахтного колодязя, замаскований плямистою сіткою, і поруч машина зв’язку. Машина, судячи з того, що повертається антена, працює. Сектор огляду (триста шістдесят градусів) охоплював всю споруду № 1 – за бойовим розкладом кулеметник дзот-башти разом з автоматниками мав захищати її до останнього. Але ворога ніде не видно – та й звідки він тут міг узятися? Невже це все-таки навчальна тривога? Аби заспокоїти себе, сержант зняв трубку. Серце його неприємно тенькнуло – на лінії зв’язку творилося щось незбагненне. Ясно, тривога не навчальна. Виходить, на позицію таки й справді вчинено напад? Але хто? Чи, може, противник ще на підході до позиції і його не можуть зупинити?

І тут він почув у трубці металевий від напруги голос Першого: «Де бойові вертольоти? Третій, ви відповідаєте головою. Негайно вислати вертольоти!»

– Перший, я – Третій! Вертольоти не можуть піднятися в повітря.

– Що? Що? – Перший почав зраджувати своїй витримці. – Третій? Ви при своєму розумі? Що з вертольотами?

– Виведені з ладу. Причини з’ясовуються.

– Сьомий, говорить Перший. Негайно підняти в повітря ескадрилію бойових літаків. Невідомий об’єкт розстріляти в повітрі! Про виконання доповісти!

Почувши про небо, сержант Пиріг перевів кулемет на 180 градусів – для стрільби по цілях, що низько летять. І побачив те, у що в першу мить і повірити не міг. Над маткою, над самісінькою спорудою № 1 – чепе! Чепе вседержавного масштабу! – завис химерний літальний об’єкт. Був він схожий одночасно на велику грушу хвостиком донизу, електролампу та еліпсоподібну бульбашку. Чітких обрисів об’єкт не мав, його краї то розмивалися, то знову рельєфнішали. Сам він був чорний, з вороним металевим відливом.

Крізь його чорноту густо проступали вогники-жаринки, неначе під попелом жевріла солома. Об’єкт висів над маткою на висоті метрів п’ятдесят-сімдесят. Побувши якусь мить чорним, він зненацька трохи посвітлів, а тоді раптом налився лимонним люмінісцентним світлом і з низу його, з хвостика, виткнувся тоненький, як нитка, промінчик. Виростаючи на очах, він блискавично досягнув землі й занишпорив там. Лазер? Далі Сашко не став роздумувати і натис клавіш мікрофонного зв’язку з круговою лінією наземних дзотів.

– Відділення, я – сержант Пиріг. Всім слухати мою команду. Над маткою завис чужий, поки що не опізнаний літальний об’єкт. Вступаю з ним у бій. Відділенню, не видаючи своєї присутності, приготуватися до відбиття наземної атаки – на випадок висадки літальним об’єктом диверсійної групи!

Все, що без дозволу з’явиться над маткою, мусить бути негайно знищене – така інструкція! І сержант, не вагаючись більше й миті, дав коротку упереджувальну чергу. Кожна третя куля була трасуючою. Сашко чітко бачив, як вогняні кулі (простих він не міг зафіксувати) пройшли поруч з чужим об’єктом, але той не звернув на них уваги, промінь і далі бігав по землі. Тоді Сашко взяв новий приціл, в центр об’єкта, і почав бити короткими, як справжній ас-кулеметник, чергами з трьох патронів: та-та-та, та-та-та…

А далі сталося незбагненне. Ледве кулі долетіли до об’єкта, як у того збоку миттєво вигулькнув ще один промінчик світла, і кожна куля, зіткнувшись з ним, відскакувала, рикошетила вбік, як наче промінь був броньовим. Але що то за броня? Кулеметні кулі, як і автоматні, пробивають залізничні рейки, а тут… Відкидаючи вбік кулю за кулею (Пиріг все бив і бив короткими чергами, цілячись в центр об’єкта), промінь швидко наблизився до амбразури дзот-башти. Сашко й збагнути нічого не встиг, як промінчик, спалахнувши на кінці кулеметного ствола, відбив останню кулю, що тільки-но вилетіла з нього, й кулемет замовк. Ствол на очах зігнувся. Більше того, кулемет наче хто вирвав із Сашкових рук і швиргонув убік.

І стало тихо-тихо. Промінь спекотно дихнув Сашкові в лице та груди і зник. Хлопець раптом відчув спустошливу втому, тіло спершу наче закам’яніло, налилося важенною втомою, а потім – розм’якло і ноги почали підломлюватися. Сержант хотів було дотягнутися до телефонної трубки або до клавіша мікрофонного зв’язку, та руки вже не слухали його й повисли, як перебиті. Перед очима чомусь запурхали (запурхали, наче метелики!) маленькі чорні ягуари, як на перепустці полковника Коржа, немилосердна слабкість паралізувала кожну клітинку його єства.

«Невже я… поранений?» – з трудом подумав сержант, намагаючись якщо не руками, то бодай ліктями зачепитися за підвіконня амбразури, аби втриматись від падіння. Сили його залишали. Сповзаючи вниз, зненацька відчув звук, що нісся звідкілясь із-під його ніг. Вібрувало перекриття дзот-башти, і тут Сашко збагнув: внизу, де перебував основний, підземний караул, у бій вступив станковий кулемет з електрогашеткою: ду-ду-ду, ду-ду-ду… Кожна черга – 25 патронів. Біля станкового чергує його друг (разом навчалися в армійській школі) молодший сержант Льонька Ломов. Він, напевне, зараз і стоїть за станковим. Кулемет потужний, дзот такої міцності, що хіба ракетою при прямому попаданні його візьмеш. Та й молодший сержант не підведе. І від того стало трохи легше на душі.

Та ось знизу донісся гуркітливий брязкіт, наче хто кинув важкий кулемет на бетонне перекриття, і все стихло. Але Сашко, падаючи, вже не міг того збагнути. Останнє його відчуття, зафіксоване усім єством, – страх. СТРАХ, що він помирає… Хлопець хотів було заплакати, але чомусь не зміг і тільки у відчаї крикнув:

– Ма-амо-о…

І здалося йому, що він удома, в своєму селі, що розкинулося на пологих кручах понад Дніпром. І лежить він – маленький-маленький хлопчик – у дерев’яній, потемнілій од часу люльці-колисанці (її змайстрував ще його прадід, дніпровський лоцман Омелько Пиріг), а мама, молода і гарна, ще дівча, гойдаючи прадідівську люльку з сином, що була підвішена у садку під грушею, тихо-ніжно співала, прохаючи котика-вуркотика не ходити і дитятко не будити… А вкрита біло-рожевим духмяним квітом груша гула-дзвеніла від бджіл, а далеко внизу голубів Дніпро, а кручею, з веслом на плечі піднімався прадід Омелько Пиріг, маленький, сухенький дідок, як і груша, увесь білий, і усміхався рожевими беззубими яснами, лагідно кажучи до Сашка в люльці:

– Спи, спи, правнучку, і не бійся. Я теж якось дуже злякався. Але нічого, дав Бог, витримав. Це як Ненаситець, Дід наш сердитий розніс мій пліт на друзки. Ох і настрахопудився я ж тоді! Але Бог милував, як бачиш – живий. І ти – живи, нашому-бо роду – нема переводу…

«Чому живий? – думає Сашко. – Адже прадід навіки залишився на дні порога. Ревучий його до себе забрав…»

Аж тут раптом завила сирена і проскрипіла металевим голосом:

– Перший?! Доповідає Третій. Ескадрилья не може пробитися до маточної позиції. Вона заблокована невідомим силовим полем…

Обидва кулемети – ручний і станковий, сховані під масивними плитами дзот-башти, – на перших хвилинах бою хтось повиводив з ладу. Вертольоти взагалі не могли знятися, ескадрилья бойових літаків марно кружляла в повітрі на підступах до маточної позиції – потужне силове поле невідомого походження нездоланною стіною перегородило літакам шлях.

І підполковник Корж нарешті все збагнув: НЛО. Неопізнаний літальний об’єкт завис над ракетною установкою, і, очевидно, немає на планеті Земля такої сили, яка здатна була б подолати космічного пришельця. Він всемогутній, його загадкова енергія просто неймовірної потужності і невідома землянам, як і сама його природа чи ті фізичні закони, за якими він діє.

Минали хвилини за хвилинами, а НЛО, наробивши стільки шерхоту, все ще безкарно висів над маткою, обмацуючи її променем, а сам тихо та мирно світився – такий собі безневинний апельсин чи якась різдвяна іграшка, схожа і на грушу, і на електролампочку одночасно, розміром завбільшки з десять-п’ятнадцять метрів.

Прикусивши губу, підполковник спостерігав за НЛО, а в голові роїлися десятки думок, на які він не знаходив відповіді. Що за намір в пришельця? Чому він прилетів не куди-небудь, а саме на секретну позицію ракети стратегічного призначення? І якраз під час регламенту. Що це – збіг обставин чи… І взагалі, НЛО наткнувся на матку випадково чи в нього якась задана мета? І хто він? Ворог? Друг?

– Товаришу підполковник, – виглянув з машини зв’язку сержант-оператор. – Щось почало творитися дивне… Екран локатора згас… Всі прибори перестали діяти… Здається, зникла енергія, і взагалі… Пропав зв’язок. Апаратура в нормі, а зв’язку немає…

– Виклич Першого…

– Та як же я викличу, як немає зв’язку? – зовсім не по-військовому відповів сержант. – Капе мовчить, як відрізане. Навіть з Оперативним Центром не можу зв’язатися. Ми опинилися під ковпаком.

Полковник думав секунду.

– Сержанте! Негайно в машину і роби все можливе й неможливе, аби відновити зв’язок. А я – на капе!

І кинувся до блок-казарми, де був вхід у підземелля. Та через кілька метрів і зупинився, до краю вражений. Здалося, ніби він наткнувся на невидиму стіну, що перегородила йому шлях. Чи справді невидима, чи в нього що з очима і тому він, як муха на склі, не бачить перепони, а тільки відчуває її. Ноги раптом зробилися неслухняними, в усьому тілі почалося поколювання, з’явилися слабкість і напади нудоти. Все чомусь стало байдужим, захотілося сісти в затінку машини, випростати ноги, склепити повіки і все послати до дідька… І матку, і регламент, і навіть самого себе. Та підполковник зусиллям волі зборов те бажання і зробив крок уперед. Стіна ніби зникла, але його враз охопив неспокій – з голови до ніг. На душі стало так тривожно, як начеб ось-ось мало статися щось неймовірне. Наступної миті відчув страх – всеохоплюючий і всеперемагаючий. Потім до нього приєдналися туга і смертний відчай. Анатолій Михайлович незчувся, як і завив: у-у-уммм, у-у-уммм… Вив, не тямлячи, що з ним коїться і яка сила змушує його те робити, відчуваючи, що йому загрожує безвихідь і туга впереміжку зі страхом. Тремтячими руками заходився видобувати з кобури пістолет, щоб розрядити обойму в невидимого ворога, котрий напевне ж був поруч. Але хоч як силкувався, а розстебнути кобуру так і не зміг – пальці не слухались. Від страху холола спина і бралася кригою, серце, душу наче хто мучив пазурами. Було відчуття, що вже ось зараз, ось у цю мить станеться щось найжахливіше. Тваринний страх підштовхував його до втечі. Куди – не мало значення, аби лише бігти, бігти, бігти. Негайно, цієї миті, доки не пізно. Не бігти, а кинутись наосліп, напролом і щезнути, провалитися бодай і на той світ, аби тільки позбутися страху й відчуття біди, що насувалася на нього…

З машини зв’язку, обхопивши голову руками, вийшов оператор, захитався наче п’яний чи божевільний.

– А-а… мені страшно! – кричав він якимось чужим голосом. – Поря-ту-у-уйте-е…

З трудом переборюючи власне відчуття страху, Анатолій Михайлович, останнім зусиллям волі стримуючись, щоб самому не кинутись світ за очі, підійшов до оператора і надсилу вичавив із себе:

– За-аспокойся… Нам ніщо не за-агрожує… кінця світу не буде. То НЛО випромінює якісь… електромагнітні чи що… хвилі… Вони викликають у нас… людей почуття страху… непевності.

– А-а-а… – не слухаючи його, вив оператор.

– Дай руку, сержанте. Спробуємо удвох пробитися. Треба будь-що дістатися до блок-казарми, там вхід у підземелля. Бетонне перекриття зекранує хвилі космічного пришельця… це нас порятує…

Але сержант, вигукнувши щось безтямне, кинувся бігти у протилежний від блок-казарми бік. Коржу вдалося його наздогнати. Та коли він схопив сержанта за плече, по руці вдарило наче електрострумом. Навсібіч сипонули голубі іскри. Відсмикнувши руку, підполковник завертівся на місці, охоплений болем, відчаєм і страхом. Сержант упав, качався по землі і вив, зриваючи з себе форму. Від нього з тріском розліталися голубі іскорки. Та ось він затих, скручений, – живий чи мертвий, підполковник того не знав, бо й сам у ту мить занімів від страху: промінь НЛО, що був до того непорушний, хитнувся і почав повільно наближатися. Корж засилкувався позадкувати, але невідома воля паралізувала його, і він закляк з широко відкрити очима, спостерігаючи, як невідворотно наближається сліпучо-гарячий промінь. І там, де він пробігав, спалахували й обвуглювалися трава й кущі, а земля шкварчала, диміла й плавилась, перетворюючись у скляні згустки та криваво-рудий шлак…

Ракетна позиція, над якою негадано з’явився неопізнаний літальний об’єкт, була центральною в частині. У підземеллі, на недосяжній навіть для ядерного удару глибині, знаходився Перший – командир полку ракет стратегічного призначення із своїм польовим штабом. В різних місцях того краю полк мав, крім матки, ще й певну кількість ракетних позицій. На кожній з них все було в нормі, там йшло відпрацьоване до найменших дрібниць чергування, а на центральній зчинилося щось досі небувале й нечуване. І – нереальне. Взагалі, поява над маткою неопізнаного літального об’єкта – чепе вседержавного масштабу, коли негайно ставиться до відома не лише головнокомандуючий ракетними військами стратегічного призначення, а й сам міністр оборони, а через нього-президент. (У ті часи гігантська імперія, остання на планеті Земля, вперше отримала свого президента, якому, як покаже час, судитиметься стати не лише першим, а й останнім – він піде в політичне небуття разом із своєю страшною імперією!).

Але Перший встиг лише оголосити бойову тривогу на всіх позиціях полку, – а раптом і над ними з’являться всемогутні літальні об’єкти? – як несподівано урвався зв’язок. Будь-який: зовнішній, внутрішній, оперативний, запасний, аварійний тощо. Всі лінії броньових кабелів, як по команді, вийшли з ладу. Жодна з рацій не працювала, навіть аварійна. Таке людському розуму – в цьому Перший не сумнівався – було не під силу. Виявляється, неопізнаний літальний об’єкт і справді позаземного походження! До всього ж невідома сила заблокувала підземний командний пункт, одним махом обрізавши його такі, здавалося, надійні комунікації, нашпиговані електронікою. Чергові офіцери матки і самого штабу наче посліпли й поглухли, не знаючи, що зараз твориться як на центральній, так і на інших позиціях полку, не кажучи вже за Оперативний Центр.

Після зв’язку зникла енергія, всі лампи в підземеллі згасли, індикатори приборів завмерли на нулях. По команді Першого оперативний черговий передав код на увімкнення аварійних двигунів. Світло відразу ж з’явилося, та легше від того не стало. Трапилося найгірше з усього, що може трапитися на маточній позиції, котра перебуває в режимі бойового чергування: вимкнувся пульт керування пуску ракети стратегічного призначення.

І Перший зрозумів: у нього в запасі є лише кілька секунд, аби оцінити ситуацію і прийняти єдино правильне рішення. Міркував полковник так: якщо той об’єкт, що з’явився над маткою, і справді космічного походження – то це одне, а коли він – найновіший, невідомий досі нам витвір рук земного противника з-за океану – то це вже зовсім інше. Спинімося на другому варіанті: неопізнаний літальний об’єкт є витвором рук ворога, його мозку і наукового потенціалу. І прилетів він – уявімо, що йому вдалося непоміченим прошмигнути повз всі зони оборони країни, що взагалі нереально, – аби ізолювати і вивести з ладу ракету стратегічного призначення. Щоб вона не змогла нанести відповідь на ядерний удар противника. Тобто завчасно вивести її з ладу. Хоча… Полк дислокується в глибині країни, що із заходу на схід простяглася на 9,5, а з півночі на південь – на 4,5 тисячі кілометрів і має на своїй території 11 годинних поясів, і все це нашпиговане військовою технікою, що пожирає бюджет країни незгірш фантастичного чудовиська, то коли б на далекому звідси прикордонні що-небудь зчинилося чи бодай було просто запідозрено, Оперативний Центр застеріг би штаб полку і його, командира, в першу чергу. Та й не міг противник винайти і випробувати таку неймовірну техніку, щоб наші не дізналися.

Країна лише на карально-розвідувальні органи щорічно витрачає шість мільярдів рублів – колосальна сума! – тож «компетентні органи» застерегли б правителів із столичної фортеці, укріпленої мурами і баштами ще з князівських часів, що готують для нас за океаном… А Центр мовчав, виходить, у столичній фортеці, в штабах і на прикордонні все гаразд? Тоді НЛО над маткою явище локальне?

Так заспокоював себе Перший, але переконливої відповіді знайти не міг. Не давала спокою думка: а що, коли це початок ядерного конфлікту? А що, коли Центр просто не встиг своєчасно застерегти полк? А що, коли в цю мить невідомі літальні об’єкти противника заблоковують всі інші позиції, аби обеззброїти, паралізувати полк і позбавити його можливості нанести удар у відповідь? А тим часом на країну, яку там, за океаном, величають не інакше, як «исчадием ада», вже летять ядерні ракети ворога?

Не вагаючись більше, Перший велів оперативному черговому викликати оперативну групу штабу полку. Коли озброєні офіцери плече в плече вишикувалися в бункері, Перший встав з-за столу і глухо почав:

– Товариші офіцери! Я зібрав вас у зв’язку з непередбачуваною ситуацією, яка вже переростає в некеровану і критичну, що, в свою чергу, принесе неймовірну біду всій країні. Центральна ракетна позиція полку повністю заблокована невідомим літальним об’єктом, для боротьби з яким у нас немає відповідних військово-технічних засобів. Ні в нас, ні в нашої країни. Він сильніший за всі наявні на сьогодні досягнення людського розуму, володіє до всього ж, як я розумію, незнаними нам законами фізики. Зв’язок з Оперативним Центром втрачено. На самій позиції зв’язку теж немає. Ні вертольоти, ні ескадрильї літаків не змогли прорватися до матки, щоб вступити в бій з об’єктом. Кулемети вийшли з ладу, вся надія на автоматників і нашу особисту зброю, але в боротьбі з НЛО вони не ефективні. Над маткою продовжує висіти чужий об’єкт, нам не відома причина його появи, як і те, для чого він заблокував матку. Не виключена можливість, що це зроблено з метою ізоляції ракети в момент нанесення противником превентивного ядерного удару по нашій країні. Зваживши все і усвідомлюючи ту відповідальність, що лягає на мене, я приймаю таке рішення: оскільки стаціонарний пульт пуску ракети виведено з ладу, групі А на випадок переростання ситуації в критичну і згідно з інструкцією підготувати ракету до автономного бойового пуску по заданій програмі нанесення ядерного удару по противнику за океаном, і хоч часу в нас немає, товариші офіцери, але кілька секунд на прощання я вам даю. Ми з вами працювали двадцять років плече в плече, мусимо по-людському попрощатися перед тим, що буде далі, коли нас, можливо, вже не буде взагалі… Прощайте, товариші офіцери, дякую вам за багаторічну і вірну службу!.. Ми люди військові і державні, тож мусимо з гідністю зустріти свій кінець… Але перед тим зробити все можливе й неможливе, аби встигнути нанести ядерний удар по противнику за океаном!

Далі відбулося те, що не раз і не двічі, а майже щотижня (здача нормативів) відпрацьовувалося в підземеллі матки. Група А – майор, капітан і два автоматники – приготувалася до здійснення автономного запуску ракети. Тільки раніше це влаштовувалося з навчально-тренувальною метою, для відпрацювання нормативів на випадок захоплення диверсійною групою противника маточної позиції й виведення з ладу стаціонарного пульту. А цього разу група А, звана групою смертників, була задіяна для бойового пуску – вперше за всі роки існування позиції.

Всі четверо йшли спорожнілим коридором, якому, здавалося, не буде кінця-краю, йшли в хімзахисті й протигазах, що вже були ні до чого: попереду автоматник, за ним майор і капітан несли кожний по елегантному і, на перший погляд, такому звичайному кейсі, званому ще дипломатом, замикав групу теж автоматник – теж у хімзахисті й протигазі. На випадок, якщо ракету – не дай, Боже, не дай, Боже! – доведеться запускати в автономному режимі по бойовій тривозі, група А назад вже не повернеться. Вона зникне безслідно як перша-щонайперша жертва ядерної війни, перетворившись на атоми й молекули чи кванти світла.

Біля четвертого блок-посту «смертники» зупинилися. Майор набрав тільки одному йому відомий код на титанових дверях у стіні й відчинив їх. Першим у вузький бічний коридор, ледь освітлений лампочками, пірнув передній автоматник, за ним майор, потім капітан і, нарешті, автоматник. Капітан задраїв за собою броньові двері, закодував їх. Один з автоматників ліг у ніші неподалік дверей, спрямувавши на них ствол автомата.

– Бойовий пост згідно з наказом зайняв, – доповів він майору.

– Діятимеш згідно з інструкцією, – велів майор і далі сказав спокійно і просто: – Будемо сподіватися на краще, хлопче-солдате, але… Одне слово, мать його так!.. Виконуй до кінця свій обов’язок. Маю надію, що ми ще зустрінемось або на цьому світі, або… Ні, як зустрічатися, то краще на цьому… Прощай, сину!..

І все. Група А відрізана від усього світу. Вузьким лазом вона дістанеться до самої ракети, що причаїлася поруч у тридцятиметровому шахтному колодязі. Майор з капітаном підключать – доки вони це робитимуть, їх охоронятиме другий автоматник, – до ракети свої кейси-дипломати з переносним пультом автономного пуску і замруть в очікуванні кодового сигналу. Скільки їм доведеться чекати – а кожна хвилина здаватиметься вічністю, і за одну мить можна посивіти, – невідомо. І якщо трапиться найжахливіше і прийде до кейса-дипломата закодований сигнал пуску, група А уведе його в пульт, схований в одному з дипломатів, натисне клавіш. Ракета, охоплена пекельним полум’ям, ринеться з шахтного колодязя (випереджаючи її, там, нагорі, заряд пороху, що вибухне, відкине стотонну накривку люка). Тим полум’ям вона все спопелить у шахті – і групу А також. Група А навіть не встигне й почути рев вогняного шквалу, як миттєво перетвориться на кілька жменьок радіоактивного попелу… Це знав і автоматник, котрий на початку коридору лежав у ніші лицем до броньових дверей, вогняний вал дістанеться і до нього, і він вже не втече, якби навіть і захотів, – двері закодовані. Та й куди втечеш, як на планеті Земля таке зчиниться!..

І хлопчина в хімзахисті, вчорашній десятикласник, притискуючи до грудей приклад автомата, готовий був на випадок чого до останнього патрона захищати підхід до групи А. Та коли приготувався, то зненацька для самого себе заплакав, і сльози тихо потекли по його рожевих з підлітковим пушком, щоках – тільки в армії він почав голитися. Добре, що нікого не було поруч, а лице його закривав протигаз, – плакати солдату, звісно, не годиться. Не належить за статутом. А він плакав, бо вперше в його такому короткому житті тривога була не навчальною, а бойовою, і «смертники» з групи А вже могли увести в ракету код на пуск. Плакав, бо десь далеко звідси під голубим і мирним небом з лагідним сонечком над білим світом його чекали мама і кохана дівчина. Про те, що станеться з ними на випадок ядерного катаклізму – а жили вони у великому промисловому місті, яке противник, наносячи удар з ядерних підводних човнів, що зачаїлися в глибинах Чорного моря, знищить у першу мить (двадцять вісім хвилин летітимуть до нього чужі ракети), – він боявся навіть подумати, не те що уявити. За себе не боявся, бо ще не мав досвіду смерті і помирати мав уперше. Але ніяк не міг збагнути і сам собі відповісти на запитання, що пекло його й мучило в ту мить у глибокому, забетонованому підземеллі, затягненого ще й у хімзахист та протигаз (від кого і від чого вони його порятують, як спалахнуть пекельним вогнем разом з ним?!) – для чого він прийшов у цей світ?

Як далі розвиватимуться події, тепер уже передбачити ніхто не міг. Навіть сліпий випадок міг відіграти свою фатальну роль. Та надія (вона, як відомо, помирає останньою) на порятунок ще жевріла. Хоча ракета й підготовлена до бойового пуску, котрий міг статися з хвилини на хвилину, але ні черговий офіцер матки, ні черговий штабу полку, ні сам Перший – самостійно, чи окремо, чи всі разом – запустити ракету, стаціонарно чи автономно, – не могли. Бо кожний з них знав лише частину того страшного коду, підкоряючись якому, ракета вирветься із свого сховку. Та коли б вони – чергові офіцери матки і штабу та Перший – і з’єднали б відомі їм цифри коду, який вони тримали в своїй пам’яті, все одно ракета залишилася б непорушною. Кілька цифр – теж не вирішальних – до того коду повинні були додати засекречені навіть для Першого два працівники Оперативного центру. Але для того, щоб увести цифри коду в автоматичну систему, що захищала від несанкціонованого застосування ядерної зброї, потрібно було цю систему розблокувати, а вже вона, в свою чергу, розблокує пускову установку. А цифри коду розблокування автоматичної системи захисту ракети і самої пускової установки тримали – кожний свою частину головнокомандуючий родом військ та міністр оборони. Якщо вони зведуть – за допомогою технічних засобів це робиться майже миттєво – докупи відомі їм цифри, тоді лише буде – теж миттєво – розблоковано систему, що захищає ракету від несподіваного пуску, і лише потім саму пускову установку. А далі в дію вступив би – через міністра, главкома та Оперативний Центр – сам президент країни.