Текст книги "В сузір’ї Дракона"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 39 страниц)

– Ідіоти! Сліпці! Націоналісти… сякі-такі! Далі свого носа не бачать, в той час як навіть сліпому видно, що карликова Древляндія, не маючи путньої промисловості та господарства, приречена на злидні. Ліс, льон, картопля – цього мало для функціонування навіть області, не кажучи про державу, а в нас більше нічого й немає. Пани – на двох одні штани! Ах, ах, ми древляни, ми незалежні! Ми – європейська держава! Ми ще покажемо Україні! І показали… Безробіття, лютує інфляція, народ зубожів по саме далі нікуди, зарплат і пенсій роками не виплачують, ціни скажені, люди з голоду мруть. З усіх боків лунає така собі ієреміада, своєрідний плач древлянських пророків Єремій, слізні скарги на бідність… Ремствують, нарікають… Але зате маємо свого президента! Ах, ах, у нас, як у путніх держав, президент! Депутати граються в патріотизм і один поперед одного змагаються в красномовстві та байкарстві… Всюди гамлетизм, бо наші герої не здатні на рішучі й тим паче відповідальні дії. Їм аби погаласувати, поплакатися, як колись плакав Єремія з приводу зруйнування Єрусалима! Борсаємося в ямі, очікуючи допомоги від України, як манни з неба. Завдяки українській допомозі ще якось тримаємося. Але ж не буде Україна нас вічно годувати? Кому потрібна така самостійність, як скажена інфляція, – що сьогодні заробиш, те завтра вже й обезцінене. Хіба тим, хто зараз в Іскоростені намагається загородити дорогу українським танкам, повилазило? Холерики нещасні! У складі України, хай навіть і в статусі її області, ми нарешті станемо на ноги й заживемо по-людському, як живуть в Україні всі. Українські товари популярні у світі… Єдина надія, що Київ нас приєднає до себе, а вони… ворохобляться! Під танки братнього народу, що прийшов нам на допомогу, кидаються… Та коли б моя сила і воля, я б усіх їх… мітлою!..

І т. д. І т. Ін. З добру годину. Але я не прислухався до його викриків та погроз, що їх він кидав на голови своїх рідних сепаратистів. Хоча в цілому був на його боці. Справді, для Древляндії увійти до складу багатої і могутньої України – єдина надія на порятунок. Але з голови не йшла Оля. Вона мала чекати мене на пероні вокзалу. Проте навіть до вокзалу я того дня не міг пробитися – він був оточений танками. 3-й бронетанковий корпус Українських Збройних сил, що перебував тоді в Іскоростені «з візитом доброї волі», виконуючи «побажання трудящих», – так передавало радіо, що його вже захопили прихильники України, – взяв під свій захист також банки, пошту, телеграф, парламент, усі урядові установи тощо. У відчаї я бігав містом і нікуди не міг через рідні танки пробитися. Тривога за Олю наростала – вона була ревною патріоткою Древляндії, і я боявся, аби з нею чого не сталося… На вулицях там і там клекотіли мітинги. На одних люди виступали за входження їхньої батьківщини до складу України (таких справді була переважна більшість), на інших, значно менших, виступали за незалежність. Групки, що збиралися під зелено-білими прапорами Древляндії, були нечисленними, там здебільшого кричали «Ганьба», «Геть українських окупантів!», «Хай живе незалежна Древляндія!» Інші, піднявши синьо-жовті прапори України, кричали «Слава»! «Наш порятунок – Україна!» Особливо посилились вигуки «Слава» та «Ганьба», коли радіо передало, що в Києві на позачерговій надзвичайній сесії Верховної Ради ухвалено постанову про прийняття Древляндії до складу України в статусі автономної республіки.

Я оббігав чи не всі зібрання під зелено-білими прапорами, розшукуючи Олю (вона могла бути лише там – відчувало моє серце), але її ніде не було. Як не виявилось і в гуртожитку, в якому вона мешкала. Мені сказали, що Ольга Корибут та її однодумці подалися в місто о п’ятій ранку, як тільки в столиці почалася «передача влади». Буцімто вона крикнула подругам, які висунулись з вікна: «Зустрінемось на барикадах! Хай живе незалежна Древляндія!»

Чого я найбільше боявся, те й сталося.

Благословенне червневе літепло (а літо наше, як, між іншим, і древлянське, найкраще в червні-липні) щедро линуло з блакитних, як поліський льон, небес, лагідно сяяло сонце, а мене сковував зимний холод, коли на площі слухав з динаміка останні новини:

«Народ Древляндії з великою радістю сприйняв звістку про входження нашої батьківщини до складу України. Всі тріумфують, на центральній площі танцюють і співають, повсюдно відбуваються мітинги на підтримку Комітету нацпорятунку та його воістину мудрої політики, скрізь лунають вигуки: «З Великою Україною – на вічні часи!», «Київ – тепер і наша столиця!»

І лише нечисленні зборища націоналістично налаштованої молоді та деякі сепаратисти, виступивши супроти волевиявлення свого народу, спробували було загородити дорогу танкам братнього українського народу, що вранці 24-го вирушили до президентського палацу… В результаті спровокованих сутичок троє молодих людей, яким ще жити та жити, на жаль, потрапили під гусениці…»

Зачитували прізвища «жертв 24 червня».

І першою в скорботному списку було названо Ольгу Корибут.

Ольга Корибут…

Я хапав повітря, яке раптом чомусь зникло, і нічого не міг збагнути… Яка… Ольга? Та ще й Корибут? Не може бути… Під гусеницями танків… Це помилка… Ми ж з Олею ще тільки-но збиралися знайти Квітку Щастя в чарівну купальську ніч… І я майже переконав себе, що Ольгу Корибут названо помилково (у тій веремії все було можливо), і нарешті сапнув повітря, і на мить мені трохи полегшало. Я вже був майже впевнений, що так, в числі «жертв 24-го» мою Олю названо помилково, а значить, вона житиме ще довго-довго і ми з нею неодмінно знайдемо Квітку Щастя в купальську ніч, адже у нас ще стільки буде попереду купальських ночей!

І раптом над головами притихлої юрби здійняли фотографії загиблих – з першої весело до мене посміхалася синьоока древляночка… Це була вона, моя Оля Корибут, бо іншої такої Олі Корибут у світі білому не могло бути.

І було 24 червня – день найзначнішого і найпопулярнішого в слов’ян свята – Іванів день, день Івана Купайла. Це був найдовший день року, коли сонце, за віруванням наших пращурів, неодмінно «грало», тобто світило особливо радісно, танцювало й купалося у воді. Адже того дня сонце приходило до свого зеніту – найвище піднімалося над землею, давало найбільше тепла і світла, всі рослини тоді нестримно росли, квітли, множились, а дерева в таку ніч могли переходити з місця на місце, зілля набирало чудодійної сили, природа досягала свого високого злету, найвищого розквіту, найбільшої краси.

Купальські вогнища з правічних часів вважалися чарівними. Хто через них перестрибував, той ставав удачливим, везучим і здоровим. Молоді пари, що симпатизували одне одному, взявшись за руки, стрибали разом через вогонь, і це було запорукою, що вони неодмінно поберуться і в шлюбі будуть щасливими. І ми з Олею мали тієї ночі, перестрибнувши через купальський вогонь, стати щасливими.

У мене зберігається друга листівка, що її Оля послала з Іскоростеня до мене в Київ навздогін першій:

«Віталику! Не забудь! Червень у наших спільних предків-слов’ян звався ізоком. Що означало: місяць сюрчання коників. Правда, здорово? Приїжджай! Всю ніч ми будемо слухати, як сюрчать коники… А потім ти напишеш оповідання, що його так і назвеш: «Місяць сюрчання коників». Лади? Через роки ми будемо його перечитувати і згадувати, як ми в ніч на Купайла стрибали через жаркі багаття з високим вогнем, а потім слухали сюрчання маленьких коників…»

А ще дописувала у тій у другій своїй листівці:

«Віталику! Купальська ніч – таємнича і, кажуть, аж страшна. Адже саме в цю ніч людина може знайти Квітку Щастя, ту Квітку Щастя, яку шукає все життя. Ось як описують її з’яву: «Враз вчується наче постріл, наче зненацька прогримить грім-громенко… А тоді висока, у пояс людини стрілка миттєво виросте вгору: на ній з’явиться червона, небаченої краси вогняна квітка, і пахощі од неї полинуть по всьому лісі… Я вірю, що нам поталанить! Перед нами розквітне Квітка Щастя, а вже тоді щасливіших од нас не буде…

Була ж колись щасливою ваша Ольга з нашим Малом, то чому я не можу бути щасливою з тобою?»

Гай-гай, коли ж то було, оте щастя київської Ольги з древлянським Малом!

Час полюддя на Русі, коли збирали данину з підвладних Києву земель, зазвичай наставав пізно восени, як смерди упорувались із сезонними роботами, як усе вже було вирощено, зібрано і сховано в коморах – для себе і для княжої влади. А в лісах невдовзі вже починалося полювання на хутряних звірів.

Ось тоді незваним гостем і з’являвся києворуський великий князь з доброю дружиною. Здебільшого збирання данини затягувалося до морозів і захоплювало ще й шмат зими, бо князь з дружиною неспішно об’їздив волості й погости[2]2
  У Київській Русі – місце торгу, куди з’їжджалися купці, а також (з середини Х ст.) адміністративно-територіальна одиниця, місце, куди населення звозило данину.


[Закрыть]. Застерігав: іду погоститися. «Чим багаті, – казали древляни, – тим і погостимо тебе».

В те останнє у своєму житті полюддя 944 року князь Ігор вирушив у деревську землю, як уже путівцями мела листопадова віхола і ночі та ранки були холодними, бо з північних країв залітали зимні вітри, а вдень з останнім запасом тепла сяяло небесне світило. Пливло павутиння. На болотах Древляндії, на ріках і луках прощально кричали журавлі, і їхні вже припізнілі ключі тяглися на південь. А їм навстріч, на північ, рухалася дружина Ігоря. І по всій деревській землі, від весі й до весі, від хати й до хати, як стогін ішов: полюддя, полюддя, полюддя… Древляни виносили кадки з медами, в’язки шкурок. Данину – хочеш того чи не хочеш – треба платити, і тут нічого не вдієш. Слабкіший завжди платить сильнішому. У древлян хоч і багато князівств, та київський князь їх усіх побивахом – треба платити. І древляни покірно платили. І все було б добре, якби в Ігоря не заворушився хробачок сумнівів: йому здалося, що він мало зібрав тієї осені. А міг би й більше. Як обійшов волості й погости, то замість того, щоб із добром повертати в Київ і зимувати, він до першої ще й другу данину примислив. І сказав своїм мужам: «Ви йдіть додому з данню, а я вернуся і походжу ще…» Чим і виніс собі смертний вирок.

Дружина й пішла на Київ, а князь з невеликою купкою своїх прибічників повернув у деревську землю за ще однією даниною. І то було порушення оборудки – угоди, що її київські князі уклали з деревською землею (та й сам Ігор її раніше підтримував): більше однієї данини протягом одного року не збирати. Ні князю, ні воєводам його… Ще й необачно Ігор вчинив, що зостався з малою дружиною (а тому з малою, що тепер, гадав, йому більше данини перепаде, бо не треба буде ділитися ще й з великою дружиною). Це й згубило його. Деревські мужі послали до Ігоря послів: «Пощо знову йдеш? Всю данину забрав же».

Не послухав їх Ігор і почав з них живосилом здирати другу данину. І тоді зібралися деревські мужі на раду з князем своїм Малом, який був у них за старшого над усіма їхніми князями.

«Якщо вовк унадиться по вівці, по одній виносить він все стадо, коли не уб’ють його».

Скориставшись, що з Ігорем лишилася тільки мала дружина, древляни напали на нього і вбили, кажучи: «Оце тобі за жадібність твою. Щоб не розоряв нас і не грабував – у землю нашу йди і лежи там, зажерливий вовче!»

Швидко чи ні, а дісталася нарешті й до Києва вістка погана: древляни нарекли Ігоря вовком загребущим, убили його, закопали в полі біля їхньої столиці, Іскоростеня.

Там, мовляв, і могила його.

Княгиня Ольга, тепер уже вдова, з сином маленьким Святославом та воєводою Свенельдом хотіла зразу ж іти в деревську землю мстити за мужа свого, але зима вже загула-завіяла, загатила снігами шляхи-дороги – тим і врятувалася тоді деревська земля. Довелося чекати весни.

Ольга й чекала, готуючи дружину велику до походу на древлян.

Аж по весні, як ріки скресли, й дороги протряхли, і дні гожі настали, з Древляндії до Києва посли прибули – двадцять їхніх мужів. Мали вони миром залагодити промах свій, що так необачно минулої осені чи в не-редзим’ї вбили київського князя. Прибули прохати, щоб Ольга не йшла на них з великою дружиною, а краще все залагодити миром і доброю згодою.

– О, прийшли до мене гості незванії, – подивувалася Ольга.

– Не самі прийшли, – одказують ті, – а прислала нас деревська земля, щоб таке сказати: мужа твого ми вбили. Бо твій муж, яко вовк, нас грабував. Але ми зла на Київ не маємо і Києву готові данину платити – меди і хутра. А ти, княгине, йди за нашого князя, за Мала… Він у нас найкращий.

На ясне обличчя княгині наче оболок найшов. Але стрималась. І сказала, удаючи, що вона їм усе пробачила:

– Люба мені мова ваша. Уже мені свого князя не воскресити, а за вашого князя, може, й піду. Тілько спершу мені на нього подивитися треба. Чи гожий він, чи достойний буде покійного мужа мені замінити? Прийду до вас, – з притиском додала (а очі холодні, недобрі): – Ждіть мене, древляни, прийду.

Повернулися деревські мужі додому стривожені.

– Дружина у неї велика, коли що – не впоратися нам з нею. Не встояти нашим Деревам проти Києва. Порішить нас, як захоче, і вольність нашу – ой, нащо ми вбили їхнього князя?

І запише Нестор до своєї «Повісті минулих літ»:

«В літо 6454 (946) Ольга із своїм сином Святославом військо велике й хоробре зібрала і пішла на Деревську землю. І супроти вийшли древляни. І зійшлися обидва війська докупи…»

Під Іскоростенем це відбувалося. День простояли раті одна проти одної – придивляючись, приміряючись. Княгиня Ольга лякала своїм огромом, а древляни боялися своєї малості.

Ольга ж з мужами своїми й частиною дружини поїхала в поле, де на перехресті трьох доріг поховали древляни її мужа.

Постояла біля могили Ігоря[3]3
  Могила Ігоря не збереглася. Тільки й відомо, що вона була неподалік від Іскоростеня. Але ще в XIX ст. в с. Немирівцях урочище звалося Ігорівка, а в ньому був курган, що звався Ігоревою могилою.


[Закрыть] і сказала:

– Спи спокійно, князю наш, тризну по тобі завтра влаштуємо. Добра буде тризна – деревська земля її не забуде довіку, як пройду її з мечем і огнем. А Іскоростень їхній дотла спалю!

Усю ніч так сюрчали коники, що заважали княгині думати. А думала вона ось що: древляни були колись самостійними, але Олег приєднав їх до Києва і в узді та покорі тримав, наклавши на них велику данину, і деревська земля – діватися нікуди – покірно її платила, визнаючи Олега за пана свого. Але по смерті Олеговій, допоки Ігор утверджувався на престолі, повстали древляни проти Києва – перед князівськими урядовцями, суддями й збирачами данини зачинили брами своїх міст. Князь їхній старший на ймення Мал проголосив деревську землю незалежною од Києва. І тоді Ігор пішов на древлян і на диво легко їх переміг, підкорив знову Києву, наклавши на них данину, «більшу від колишньої».

І платили вони її покірно аж до осені 944 року, коли Ігор забаг зібрати з них дві данини в одну осінь і поплатився за це життям своїм.

«Якщо на мить відмахнутися від істини, що великий київський князь завжди правий, то минулої осені Ігор був неправий, порушивши ним же й підписану угоду про одну данину, а натомість забажавши вже дві, – міркувала Ольга в шатрі. – Це обурило древлян, і вони, скориставшись із того, що Ігор лишився з купкою дружинників, убили його. Тут вони… праві. Негоже нікому порушувати угоду, князям теж. Тим більше ними ж і складену. Але неправі, що підняли меч свій супроти великого київського князя, тут їм прощення немає і не буде. Щоб іншим не повадно було виступати проти Києва і щоб порядок у державі був, мають древляни кровію розплатитися за свою непокору. Та й Руську державу треба берегти і зміцнювати, тому всі племена навколо Києва мають вокняжуватися і дотримуватися системи управління, судочинства й збирання данини, що їх поклали на них київські князі. Але, – ще думала Ольга, – і система хибує, коли сам її творець, як то сталося з князем Ігорем, її ж і порушує. Тож треба впорядкувати заново систему, аби ні князі, ні його піддані більше її не ламали як хотіли».

Пізньої осені 945 року Ольга заступила чоловіка на золотому київському престолі (до повноліття сина), а влітку вирушила у свій перший похід з військом, і військо її слухалося, як слухається досвідченого князя. Древляни нажахані, але – диво дивнеє – зовсім не вважають себе убивцями, вони певні, що просто покарали князя-грабіжника, який переступив через власні узаконення. Тож і забагли налагодити добрі стосунки з тим, хто сяде після Ігоря на престолі. А ще вона міркувала: предки застерігають, що небіжчик, якого поховали не за звичаями предків, блукає серед людей і тривожить їх. Та й ущемлена честь роду вимагає відомщення. Мстити мали найближчі рідні вбитого. Оскільки ж син Ігоря ще малий, то мстити має вона, Ольга.

А древляни ще з весни затялися на своєму:

– Піди заміж за князя нашого, за Мала…

Себто за вбивцю свого мужа. Хоча й древлян можна зрозуміти, вони теж діють за прадідівськими звичаями. Нахабна у них пропозиція – удові вийти заміж за убивцю. Але ж так у світі заведено (і в русичів теж); той, хто вбив вождя племені, може успадковувати його владу і майно. Та ще й одружуватися з його удовою.

Ось цього й прагнули древляни, кажучи, що князь їхній Мал усім древлянським князям князь, він і старший над князями, і глава древлянського племінного княжіння, він і сильний, і всі його слухають. Хоч Мал ще й молодий. Але він нічим, були певні древляни, не поступається покійному київському князеві. Ще й багатий та родовитий, має спадкове володіння в землі деревській – місто Малин, йди за нього, княгине, не пошкодуєш.

Але це не тішило княгиню, у горі своєму вона була невтішною. Та й про яке замирення з древлянами може йти мова? Що вони їй – рівня? Вона посідає головний в Руській землі престол – Київський. І доки не підросте її син Святослав і не стане мужем, вся повнота влади на Русі належить їй. І що їй, повелительці, задумка якогось там древлянського князя Мала, бодай і старшого над їхніми князями.

Образа, жадоба помсти не давали їй спокою. Та й по мужу треба справити тризну, адже помста за близького – подвиг. І вона має звершити цей подвиг. І деревська земля з її племінним княжінням та зі столицею в Іскоростені має назавжди приєднатись до Руської держави.

Так думала Ольга, але думала якось у півдумки, ліниво, бо заважали коники. Власне, їхнє невгамовне сюрчання, що ним переповнювалася ніч у Древляндії. Розгнівавшись, що хтось сміє заважати їй думати, княгиня вигукнула:

– Ей, мужі мої мудрі та відважні! Хто з вас скаже, чого це в деревській землі якісь коники своїм сюрчанням заважають мені думати? І чому вони так затято сюрчать, не затихаючи й на мить?

– А тому, велика княгине, – роз’яснили їй мудрі мужі її, – що нині місяць ґедзень, коли надокучають ґедзі, або ще червень, коли черва плодиться. Чи – кресник, кресень, він є правцем року, рум’янцем року, бо літо він зарум’янює. А ще сей місяць наші діди і пращури називають ізоком-місяцем сюрчання коників.

– То зараз… місяць сюрчання коників? – подивувалася княгиня і вийшла із шатра у ніч під зорі. (Хоч і тепла ніч була, але їй накинули на плечі плащ). Зірок не дуже було видно на небозводі – їх знизу підсвічували незліченні багаття її воїнства, що поломеніли повсюдно, і чорне нічне небо від них було світлим, як у легке надвечір’я. Десь за багаттям принишк у пітьмі нажаханий руською ордою древлянський Іскоростень, столиця їхня, яку вона завтра пустить за димом, – воїни вже виготовляють палаючі стріли, що їх ще покійний Ігор перейняв у греків, коли на них ходив війною. Дерев’яний Іскоростень із тісно скупченими будинками спалахне в одну мить, і пощади їхній столиці не буде. Як горітиме, відблиски вогню буде видно й у тому місці, де Ігорева могила.

Навколо її препишного шатра, що стояло на узвишші, ходила численна варта, а далі й аж до тих місць, де небо із землею сходиться, палали багаття її воїнів. Дружинники спали просто неба, коло своїх багать – кожен десяток мав своє кострище, дев’ять спали, а десятий їх чатував та вогонь хмизом годував.

Пирхали коні – їх теж було незліченно. І над усім таборищем, над ніччю сюрчали коники, та так, що здавалося, й ніч ось-ось розколеться навпіл. Вони цвірчали звідусіль, і їхні співи зливалися в один дивний і незбагненний всенічний хорал.

– Місяць сюрчання коників, – повторила про себе княгиня і вкотре подивувалася: як гарно звучить той хорал. Аж розчулилась… І подумала сполошено: мабуть, я старію, що вже й нічне сюрчання коників мене зворушує, і ще подумала: напевне, ночі такого місяця під невгамовні співи гарні для любощів… Зітхнула, бо то не для неї. Любощі. Вона ж яко воїн.

Стояла, вслухалася у всенічний спів, відчуваючи, як поволеньки відходить її душа, стає м’якшою, добрішою, ніжнішою. Згадала, що вона ж не тільки княгиня, повелителька цього воїнства, а ще й жінка. І все своє життя забувала, що вона – жінка. Передовсім була княгинею, помічницею свого мужа-князя. Чи ж була вона хоч коли-небудь щасливою? А мабуть, що ні. Хоч і досягла вже полудня віку свого, а щастя й не мала жіночого, богами їй заповіданого, як і кожній жінці.

Чи любила вона Ігоря, судженого свого? Також ні. Її ще піддівком видали за нього, незнайомого їй князя Київського, якого вона до пуття й не роздивилася. Ігор, кажуть, раз її бачив, як вона в бурю веслувала човном, і захопився нею. Взимку до її батька, знатного дружинника, і сватів прислав. Для її батька це була честь превелика – стати тестем самому князеві Київському (хоч тоді на престолі й був Олег). Не питаючи згоди в дочки, закутав її в дві шуби, у сани поклав і під великою охороною повіз у Київ.

Не сподобався їй жених з першого погляду – і не молодий уже, і на вроду не дуже гожий, такий собі. Але – змирилася. А з роками й звикла. Ще й дякувала богам, Ігор її любив, беріг і шанував, вона ж тільки вдавала, що любить його. Згодом почало здаватися, що вона таки його любить, хоча й досі не знає, що воно таке – любов. Не знає, хоч прожила вже піввіку.

Дітей у них чомусь довго-довго не було, княгиня вже й віру стратила, що вони колись у неї будуть, аж, слава богам, завагітніла. Сина Святослава народила. І більше не послали боги діток. Але й за Святослава спасибі. Жила з Ігорем радше за звичкою, притерпілася і вважала, що так і треба, що так і повинно бути. А тепер вже й Ігоря немає. І життя її мовби й прожите. Аж ні. Любощів ще хотіла, бо так і не спізнала їх. Чути – чула про таке милування. То на людях вона вдавала із себе сувору княгиню, ночами ж не спала, самотній гірко було лежати в холодній постелі. В душі все ще була молодою жінкою, яка багла пестощів, а їх не було. Змирялася, поклала собі на карб: жити для сина, його на ноги ставити, державу Руську зміцнювати. А любощі хай залишаються іншим жінкам, щасливішим від неї. Ось примучить древлян, займеться державними справами – треба по всій Русі (і в Древляндії теж) встановити устави й уроки, відкрити нові погости, зміцнити закон про збирання данини, поліпшити судочинство, управління підвладними Києву землями, сприяти в окняженні земель східних слов’ян, всіх гуртом перетворювати на державу.

Думала так, прислухаючись одним вухом до цвірчання коників, і ні-ні та й зітхала: а вона ж таки жінка, а солодощів із чоловіком так і не спізнала по-справжньому. За віщо ж їй така кара? Чи боги до неї не милостиві, чи за жінку її не вважають? А вона, досягнувши найбільшої влади, хотіла так мало: щасливою жінкою бути.

Ніч ще тільки-но почала вмирати, а військо вже було на ногах. Вишикувалось, готове до бою, як до праці.

Синя передсвітанкова імла поволі танула, починало дніти, вже зарум’янився східень і нарешті запалав золотом. Бризнуло в небо усіма барвами й розлилося між небом і землею, і по якійсь миті з-за лісів древлянських, запаливши їхні верховіття черленим полум’ям, почало велично здійматися сонце.

В Іскоростені, чути було, голосисто співали півні.

Військо русів дружно вітало з’яву Дажбога, який, засвітивши сонце, приніс на Русь онукам своїм ще один новий день, який для багатьох сьогодні стане останнім.

У промінні ранкового сонця спалахували наконечники списів, що лісом-бором виросли на рівнині перед древлянами. Маяли стяги, хропіли й брязкотіли збруєю коні. Руська дружина з воєводою Свинельдом попереду завмерла, готова до бою.

Сурмачі здійняли свої сурми. І вони – ще німі – яро спалахували в промінні сонця. Ось-ось засурмлять. Свинельд уже починає піднімати вгору правицю, косуючи на узвишшя, на якому в оточенні мужів та варти куталася в корзно княгиня Ольга. Всі чекали од княгині знака, щоб навальним ударом зім’яти древлян…

Княгиня чомусь вагалася, і сама не розуміла, чому і що з нею діється… Потрібна була злість, жорстокість, а їх чомусь не було в її душі. Як і жадоби помсти убивцям свого чоловіка. Ще вчора, ще позавчора вона тільки й жила передчуттям помсти – жорстокої і справедливої мсти, багла пройти Древляндію мечем і вогнем, а сьогодні вранці нічого цього в її душі вже чомусь немає. У всьому її єстві все ще відлунювало сюрчання коників, і треба ж було їй прийти в Древляндію в місяць ізок!

Тим часом від супротивного війська, що збилося докупи, відірвалося троє вершників і помчали до стіни руської дружини – один попереду в малиновім плащі, двоє трохи позад нього.

Передній вершник був без кольчуги й без шолома, і його біляве волосся маяло від швидкого лету коня. І скільки він мчав до русів, стільки древляни й вигукували:

– Мал!.. Мал!.. Мал!..

Чи надихали його, чи застерігали, чи благали повернутися… Ольга подала знак Свинельду, і рать розступилася, утворивши прохід, яким і помчали вершники. Ось вони вже виринули з руської раті, двоє осадили коней, а передній, не зупиняючись, помчав до узвишшя, на якому стояла Ольга. Йому загородили дорогу списами. Він скочив з коня, зняв меч, кинув його і рушив до княгині. Не доходячи кількох кроків до Ольги, білявець опустився на коліна й покірно схилив голову, а коли по миті її підняв, Ольгу наче полосонули його сині очі… Вона здогадалася, що це і є Мал, старший князь Древляндії, за якого її все ще сватають древлянські мужі.

Він був молодшим од неї, вдатний із себе, в багатому княжому узороччі. «З таким, – подумала вона, – кожна жінка потоне в любощах…» Невідь-чому так подумала.

Відчула, як в її душі ще гучніше засюрчали коники…

І приречено зітхнула: «Нічого не вдієш, зараз ізок – місяць їхнього сюрчання». І раптом все вгамувалося, вляглося, і в ній вже чарівно співали коники, і вона відчула себе мовби іншою, не такою, якою була досі, тож збагнула, що нарешті відчула себе – хоч трохи й запізно-жінкою. Звичайною жінкою, всього лиш жінкою, яка так хоче щастя. І ще чогось… Напевно ж, любові. А втім, щастя – це і є любов, як любов є щастям, бо яке щастя без любові, якої вона досі так і не спізнала, живучи… ні, просто існуючи з нелюбим чоловіком.

І вона й не зчулась, як у неї вихопилося – ласкаво й лагідно – до того, хто беззбройний стояв перед нею на колінах, чекаючи од неї або смерті, або прощення.

– Встань, княже, і підійди до мене…

Мал схопився на пружні ноги, підійшов і став біля неї – молодий і звабливий…

Княгиня відчула себе з ним теж молодою і замріяно мовила:

– Але ж як сюрчать коники!.. Як сюрчать!.. Ніколи не думала, що місяць ізок може бути таким незвичайним…

Вони й нині стоять удвох, пліч-о-пліч – древлянський князь Мал, високий, статуристий, і поруч нього така маленька, наче беззахисна куріпка, навіть трохи аж злякано-подивована, але, безперечно, вже щаслива княгиня Ольга. Стоять вони віками на високому постаменті на центральній площі Іскоростеня, матері городів древлянських… І площа та в Іскоростені спершу звалася Княжою, а з пізніших часів – площею Незалежності. Але це офіційно, а в просторіччі ж, межи людьми, – Ольжина площа. А коли молоді домовляються про зустріч, то завжди кажуть: «Зустрінемось біля Мала та Ольги…» У городян цей пам’ятник найпопулярніший, і немає в Древляндії такого свята, яке іскоростенці не відзначали б на площі Незалежності, біля княгині, яка й дарувала їм незалежність. Там і свята відбувалися, і мітинги, і різні урочистості, і просто народні гуляння, особливо ж у вихідні.

Клекотіли мітинги «біля Ольги» і 24 червня, в Іванів день, як усе зчинилося, і навіть танки не зважувались на неї поткнутися.

На площі Незалежності, біля Ольги та Мала, й прощалися іскоростенці з жертвами 24 червня. На узвишші біля підніжжя закоханих поставили три домовини, а на постаменті вивісили портрети загиблих.

На жалобному прощанні з молодими патріотами виступали промовці від різних партій та громадських об’єднань. В один голос закликали «дати достойну відповідь підступному Києву з його імперсько-шовіністичними звичками». «Древляндія не може бути бідною небогою в багатого дядечка Кия!» Про те, що саме такою вона й була до 24 червня, не згадували.

«Ні п’яді землі вільної древлянської не віддамо Києву!» – лунало там і тут, але у відповідь спалахували ріденькі оплески.

Основна ж маса стояла похмура і явно не підтримувала екстремістів та їхні безрозсудні заклики (закликати на бій завжди легше, аніж безпосередньо брати з ньому участь). Іти на Київ походом? Але з ким і з чим? Древляндія, крім міліції та нечисленних сил самооборони, не мала аніякої військової сили і техніки – про те промовці не згадували.

Але я вже не прислухався до них – хай користуються нагодою вибалакатися, їм аби привід, аби мікрофон і «вдячні» слухачі. Я стояв біля свіжовиструганих домовин, що так терпко пахли сосновою живицею, накритих національними прапорами Древляндії й заквітчаних букетами польових квітів, і не міг – та й не хотів – уявити Олю без життя, яке вона так любила і так хотіла ще жити, тому й спішила жити. Я волів, аби в моїй пам’яті древлянка назавжди залишилася живою, тому й на труни дивився відсторонено, як на щось таке, що ніякого стосунку не мало до коханої. Крім того, всі три домовини були закриті, і я розумів чому, а тому Олю в труні я не бачив, тож і не вірю й досі, що вона мертва. А з кольорової фотографії синьоока дівчина посміхалася так безтурботно-безжурно, що здавалося, наче щасливішої людини від неї годі й шукати… І я вірю, що там, в іншому світі, де вона зараз перебуває, Оля щаслива…

Стоячи біля вічних домівок трьох молодих людей, чиє життя урвалося під гусеницями танків (про ті гусениці я намагався не думати, бо серце й так було як не моє), я картав себе (і картатиму до кінця своїх днів, хоч би скільки їх мені випало): а раптом, коли б я приїхав в Іскоростень на день раніше (лише на день раніше!), може, й урятував би кохану? Вберіг би її… Хоча… Дівчина любила свій край, то хіба можна було їй сказати: Оленько, ти побережись, не висовуйся, бо сьогодні любити свою батьківщину ризиковано і зле, а ось завтра-позавтра, як все влагодиться і небезпека мине, будеш знову патріоткою. Але все це риторичні «якби», які ще нікого й ніколи (та ще заднім числом) не рятували і порятувати не можуть…

А промовці, забувши, що вони стоять біля домовин, одне від одного запальніше і, звичайно ж, полум’яніше закликали негайно йти походом на Київ, оголосивши «дядечку Києву» такий собі слов’янський варіант газавату – священної війни, – трьох жертв їм, очевидно, було мало.