Текст книги "В сузір’ї Дракона"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 39 страниц)

– Розігнати зореліт до напівсвітлової швидкості і, вичерпавши пальне, вимкнути двигуни, законсервувати зореліт і – накласти на себе руки. – Він помовчав, певно, ще раз зважуючи своє рішення. – Корабель мандруватиме в космосі тисячі, сотні тисяч, а можливо, й мільйони літ. А за такий час яка-небудь високорозвинена цивілізація зустріне його, розконсервує і дізнається про трагедію Танії. Так ми на мільйоноліття збережемо пам’ять про нашу цивілізацію. А це – рівнозначно подвигу.

І так було вирішено.

І Рей розганяв зореліт доти, доки вистачило пального, а тоді передав управління кіберу-пілоту. І хоча над пультом спокійно і упевнено світилося табло «Простір вільний. Збільшувати швидкість дозволяється», пального на збільшення швидкості вже не було, як не було вже й потреби летіти далі. Залишалося тільки розблокувати нішу Нуль-1, де за сімома замками зберігалася легка і безболісна смерть для екіпажу корабля. На випадок, якщо не буде іншого виходу. А виходу уже не було.

Тільки Рей підійшов до ніші Нуль-1, як на пульті управління почувся тривожний сигнал локатора, і тієї ж миті кібер монотонно забурмотів:

– Головний лазер засік невідомий об’єкт, що йде на зближення з нами. Лазер засік невідо…

Одним стрибком – легким і рвучким, як для його віку, – Рей опинився біля пульта. На чорному екрані локатора засвітилася ледь видима крапка. Крихітна, як макове зерня, вона то розпливалася, то знову збиралася у фокус. За спиною Рея стояли Сен та Койль і, стримуючи дихання, до болю в очах вдивлялися у те світле макове зерня на чорному полі екрана. І кожний подумав в ту мить одне й те ж: невже то корабель братів по розуму?

– Об’єкт знаходиться на межі видимості, – лунало металеве звучання. – Наш курс через сорок сім хвилин пересічеться з курсом невідомого об’єкта.

– Він бачить нас на своїх екранах, – і Рей крикнув: – Сигнал?!!

На пульті спалахнуло кілька голубих лампочок, і в морок космосу на мільйони і мільйони кілометрів полетів сигнал.

Минула хвилина, друга, третя…

Всі напружено чекали.

Кожна хвилина кидала корабель вперед на мільйон кілометрів, система корабельного бачення працювала на повну силу, але невідомий об’єкт все ще залишався на межі видимості і ярів на екрані маковим зерням.

– Об’єкт на сигнали не відповідає, – порушив мовчанку кібер. – За інструкцією я маю подбати про захист корабля.

– Почекай, – спинив його Рей. – Увімкни і знову вимкни лазерний промінь. Повтори це шість разів з інтервалами у три секунди.

Кібер зробив все, що велів командир, і доповів, що невідомий об’єкт на промінь лазера не реагує.

Минуло ще десять хвилин.

Та ось нарешті макове зерня на екрані почало збільшуватись.

Кібер знову послав йому назустріч уривчасті сигнали, але, як і перше, на них ніхто не зреагував.

– Схоже на те, що той об’єкт ведуть автомати, – висловив припущення Рей. – І до того ж частково виведені з ладу.

– Командире, я вже знаю, що це за об’єкт, – сказав кібер. – Але для остаточного переконання зроблю повторні підрахунки.

Ще мить, і кібер доповів командиру:

– Повторні підрахунки підтвердили мою здогадку. Невідомий об’єкт є кометою.

Сен лунко хруснув пальцями.

Койль заворушив побілілими губами, але певно у нього не вистачило в ту хвилину слів, щоб передати той відчай, що струснув його душу. Рей звівся з крісла.

– Що ж… – стомлено, надто стомлено сказав він. – Я знав, що чуда під завісу не станеться.

На Сена і Койля він намагався не дивитися, щоб не бачити їхніх пригнічених і розчарованих облич.

– Доповідаю про об’єкт, – монотонно забубонів кібер. – Голова комети схожа на планетарну туманність, в центрі її є зореподібне згущення. Ядро голови – брила в 145 кілометрів із льоду, з домішками пилових часток. Розмір самої голови – 5 мільйонів кілометрів. Хвіст комети тягнеться на 350 мільйонів кілометрів. Складається він з крижаних відламків. Швидкість комети – 270 кілометрів на секунду. Хвіст комети під дією теплового проміння витягується у бік двох зірок – Яни і Зани.

– Який розмір крижинок? – швидко запитав Сен.

– П’ять міліметрів, – відповів кібер.

– Мене ще цікавить наявність фосфору.

– Фосфор є у складі комети.

Кібер умовк, і в рубці запанувала тривала тиша, тільки чувся одноманітний писк зумерів. На екрані вже видно було туманну кулю, з ледь помітним видовженням – хвостом.

– Хімічний склад комети нас не цікавить, – порушив мовчанку Рей. – Нас цікавить факт зіткнення з кометою.

– Зіткнення з головою комети нам не загрожує, – відповів кібер. – Зореліт пройде через хвіст комети на відстані ста тридцяти мільйонів кілометрів від її голови. – Але на такій швидкості навіть п’ятиміліметрові крижинки небезпечні для корабля. Через 30 хвилин я увімкну протиметеоритні гармати, і ми прорубаємо вікно у хвості комети.

– Ні! – рішуче вигукнув Сен. – Мусимо обійтися без гармат. Треба прокласти курс корабля вище хвоста комети хоча б на п’ять тисяч метрів. А ще мене цікавить курс комети.

– Комета рухається до сузір’я Н-112, – відповів кібер. – За даними комп’ютера, сузір’я Н-112 складається з шести зірок. Комета увійде у систему тільки шостої зірки, що має сім’ю з дев’яти планет. Відстань до системи шостої зірки – 500 світлових років.

– Командире, – звернувся Сен до Рея. – В однієї лише зірки дев’ять планет. Хоч одна з них та може виявитись придатною для життя. Коли б доставити туди молекули ДНК, вони б дали початок новому життю.

– 500 світлових років, – похитав головою Рей. – Це не для людей.

– Через 25 хвилин зореліт пройде над хвостом комети, – застеріг кібер.

– Командире! У мене ідея! – збуджено заговорив Сен. – Комета – це чудо, послане нам Всесвітом. Іншої такої можливості не буде. У нас є молекули ДНК, у нас їх сотні і сотні тисяч. І в кожній з них запрограмоване життя. Коли їх доставити на планету шостої зірки, вони дадуть початок новому життю. А комета донесе їх сама.

– Це справді ідея. Викладай, Сен.

– Розмір зверненої в спіраль молекули ДНК людини – приблизно 3 міліметри. Розмір крижинок у хвості комети – 5 міліметрів Треба заморозити молекули ДНК у крижинки розміром 5 міліметрів і висіяти їх у хвості комети. Комета підхопить їх і понесе до сузір’я Н-112. Проходячи над якою-небудь планетою, крижинки під дією тепла розтануть, і молекули впадуть на планету. Загинувши, танійська цивілізація воскресне на одній з планет шостої зірки. І життя не урветься у Всесвіті.

Зореліт нісся над хвостом комети, і з його шлюзів один за одним вилітали зонди. На оглядовому екрані видно було, як зонди, срібні від зоряного блиску, опускалися вниз, розкривалися і висівали у хвіст комети рої крихітних крижинок.

– Щасливої дороги! – кричав до екрана Сен, і очі його збуджено горіли. – Вище голови, друзі мої! – повернувся він до Рея і Койля. – Віднині ми – Сіячі Життя. Гинучи, ми засіяли життя, і у Всесвіті воно не урветься. І десь у системі шостої зірки, на чужій планеті з’являться люди, то хіба за це не можна випити? Бодай і прощальне вино, бодай і зі смертю. Розблоковуй, командире, нішу Нуль-1, діставай прощальне вино та срібні келихи.

– Ти щасливчик, Сен. Така ідея на краю власної загибелі!..

Рей підійшов до ніші і ледве натис кнопку, як на табло спалахнув пульсуючий напис:

«Останнє застереження. Тут знаходиться смерть».

– Смерть… – зітхнув Рей. – Ось ти нам і потрібна, голубко.

«Подумай ще раз, чи все ти зважив?» – застерегло табло.

– Все, – відповів Рей і повернув кнопку навколо своєї осі.

– Ніша Нуль-1 заблокована! – застеріг металевий голос.

– Сен?.. – гукнув Рей, не обертаючись. Біолог підійшов до пульта і повернув один з важелів.

– Увага!.. – загудів металевий голос. – Ніша Нуль-1 розблокована. Хто випускає смерть?

– Я – Рей, командир екіпажу зорельоту, – сказав Рей. – Настала критична ситуація Нуль-1. Екіпаж зорельоту добровільно іде з життя. Прошу на трьох три смерті.

– Твоє прохання, командире, приймається до виконання, – почувся короткий зумер, і все стихло.

Рей повернувся до екіпажу, тримаючи в руці пляшку вина.

– Друзі мої, – почав він аж дещо врочисто. – Наша гірка подорож наближається до фіналу. Совість у кожного з нас чиста, ми зробили все, що було у наших силах. Більше того, ми, гинучи, засіяли життя у Всесвіті. А за це годиться випити.

Рей відкрив пляшку і розлив світле вино порівну у три срібні келихи.

– Двигуни вимкнено, – доповів кібер-пілот, і враз стихло монотонне цокотіння хронометра.

– У нас уже немає часу, мусимо поспішати, – сказав Рей, і вони застигли, вражені незвичайною тишею, що запанувала в рубці. На оглядовому екрані востаннє з’явилися далекі зорі, екран згас, і чорна пітьма насунулась на нього – автоматика законсервовувала зореліт.

Одна за одною на пульті тьмяніли лампочки індикаторів, завмирали стрілки у віконцях Шкал.

На центральному табло спалахнув напис: «Двигуни вимкнено. Корабель іде по інерції. Всі блоки корабля вимикаються». І – згасло.

І тоді стало важче дихати – автомати відключили подачу кисню в рубку, система життєпостачання корабля уже була виведена з ладу.

– Що ж, друзі, – підняв Рей свій келих. – Чому бути, того не минути. Чуда вже не станеться, і нам ні на що сподіватися. Тож вип’ємо свої останні келихи танійського вина і заснемо навічно, як заснули вже раніше нас всі люди Танії.

– За життя, Рей! – вигукнув Сен, піднімаючи свій келих. – Веселіше прощайся з життям, командире. Ми гинемо, але молекули життя летять у Всесвіті. Койль, – повернувся він до астронома, – і ти посміхнися в останню мить. Адже нам випала найбільша честь – засіяти нове життя. Отож, за життя, друзі! Ми смертні, але воно – безсмертне.

– Тобі легше помирати, – раптом сказав Койль. – Ти любив жінок і вони тебе любили, а я…

– Я знав, що живу лише раз на світі білому і тому спішив жити, – і Сен мрійливо протягнув: – О, я жінок відлюбив, і вони мене теж відлюбили! А раз навіть довелося вночі з третього поверху стрибати… – Сен засміявся і залпом випив свій келих.

– За життя! – сказав Рей і теж випив. – Гарне вино, – додав він і обережно поставив келих на столик.

– Танія завжди славилась своїм вином, – сказав Сен і теж обережно поставив свій келих на столик.

– Я захмелів, – вигукнув Койль, збуджено блискаючи очима. – Вино зі смертю дуже хмільне.

І, високо піднявши руку, хряпнув келихом об підлогу.

– На щастя тим, хто коли-небудь житиме після нас!..

– Виявляється, нічого страшного й немає, – здивовано і з якимось внутрішнім полегшенням вигукнув Сен. – Я, зізнаюсь, трохи боявся смерті, але після бокала прощального вина мені всього лише захотілося спати.

– Так і мусить бути, – заспокійливо промовив Рей. – Ми просто заснемо і все.

«А заснувши, – подумав він про те, про що не хотів говорити вголос, аби востаннє не завдати болю товаришам, яких дуже любив, – ми вже не будемо знати, навіть через мільйони літ не будемо знати, що ніколи-ніколи не прокинемось…»

На стелі рубки бликнув і став повільно гаснути плафон денного світла – автомати вже відключили енергетичні ресурси корабля.

– Час прощатися, друзі, – Рей підійшов до Сена та Койля, став між ними і обняв їх за плечі. – Нам уже належить вічність.

– Як хочеться спати, – надсилу промовив Койль. – Здається, ніби я цілий вік не спав…

Зненацька по всій рубці задзвеніли мелодійні, веселі дзвіночки, і Рей подумав, що то йому сниться, і заусміхався, бо здалося, що він на лісовій галяві зустрічає весну… Та нараз зусиллям волі напруживши пам’ять, він пригадав, що то востаннє прощально дзвенять автомати, які вимикаються із системи життєзабезпечення корабля.

– Спати… спати… – бурмотів Койль. – Вже вечір… хочеться спати.

Плафон приречено згасав, наче мерк білий день, і з усіх боків до зорелітників підступала пітьма, оточуючи їх навічно щільним колом, і тільки посередині рубки, під плафоном, де вони стояли, ще жовтіло кружало вмираючого світла.

Першим хитнувся Койль, заплющив очі і беззвучно почав опускатися на коліна. Рей і Сен зімкнули стрій, ще міцніше стисли один одному плечі. Койль опустився на коліна, якусь мить стояв так, востаннє зітхнув і впав на бік, головою в густий морок, що оточував кружало згасаючого світла.

– Моя черга, командире… – прошепотів Сен. – Як хочеться спати… Ніколи не знав, що так може хотітися спати… спа-а…

Заплющивши очі, він повільно опускався на коліна.

Рей хитнувся, але встояв.

– Як хочеться спати, – бурмотів він із заплющеними очима. – Як страшенно хочеться… хочеться спати… Так би і спав оце… спав тисячу літ…

Сен опустився на коліна, полегшено, наче він щойно спустився з крутої гори, зітхнув і ліг на бік. Він уже не чув, як між ним і Койлем упав Рей.

– Зореліт законсервовано, – монотонно пробурмотів у пітьмі кібер, але до нього вже ніхто не озвався.

Мертвий корабель з мертвим екіпажем на борту крихітною срібною краплею плив у темному зоряному небі, плив до далеких галактичних туманностей, де серед густих зоряних скупчень мільярдів планет мали бути планети людей, шлях до яких вимірювався мільйоноліттями. Але тим, хто ступив у вічність, мільйоноліття все одно що мить…

І кібер, переконавшись, що корабель вже мертвий, відключив себе від аварійного енергоблоку, згорбився, опустив голову і мертвою брилою застиг за пультом управління, йому було легше, аніж людям, адже він не знав, що таке смерть, а просто виключався із системи енергоживлення. У чорній пітьмі блимнула востаннє червона лампочка аварійного енергоблоку і згасла.

Зореліт загиблої танійської цивілізації вже належав Космосу.

А комета полетіла на далеку околицю спіральної галактики, до сузір’я Н-112, за танійським каталогом. Шоста зірка того сузір’я мала дев’ять планет. Через 500 світлових років комета долетить до системи шостої зірки, пронесеться над однією з її планет, і в теплому промінні зірки крижані відламки у хвості космічної гості розтануть, і молекули життя загиблої танійської цивілізації опустяться в молодий океан.

І будуть на планеті змінюватись пори років, і зміниться їх багато-багато, мільйоноліття прошумлять над молодою планетою, аж доки не з’являться під її голубим небом люди, і зірку свою вони назвуть Сонцем, а планету свою – Землею.

В СУЗІР’Ї ДРАКОНА

«Ірина Савенко, у шлюбі – Печеніг (р. н. 2052-й, Україна) – випускниця Інституту Далекого Космосу, основна спеціальність – екзобіологія (галузь науки, що вивчає позаземні форми життя), астронавт першого класу Міжгалактичної науково-дослідної служби Українських космічних ліній. У складі спецбригад Земля здійснювала науково-дослідні та патрульні рейди в сузір’ї Дракона. Року 2075-го за земним літочисленням з не з’ясованих досі причин не повернулася з планового польоту на планету Р-004 системи Жовтого карлика-2, сузір’я Дракона…».

Із Великої Космічної Енциклопедії, т. 29,

стор. 345, рік видання 2083-й.

Дракон, коли я збирав матеріали про Ірину Савенко-Печеніг і, як кажуть, жив темою, навіть снився мені – така собі жахна потвора, чудовисько у вигляді крилатого вогнедишного змія, що пожирає людей і тварин…

Я завмирав з ляку, наче хлопчик-русич тих далеких княжих часів, коли під Києвом жив триголовий змій, званий на Русі то Змієм Гориничем, то Вогняним Змієм, то не менш моторошним Тугарином, що йому далекі мої прапращури посилали данину – або молодого парубка, або дівчину…

А втім, це всього лиш дитинна міфологія деяких народів світу (українського також), що її людство третього тисячоліття епохи підкорення Далекого Космосу вже й забувати почало (ставши надто техногенним та раціональним), як і ті часи, коли воно ще ходило в куценьких штаньцях і жахалося різних там драконів, чи, як у нас, зміїв.

Але сузір’я Дракона (Північна півкуля неба, неподалік Північного полюса) – це таки реальність. В Україні його видно протягом року.

Хоча, міркував я, до чого тут символіка (крилатий вогнедишний змій – іноді багатоголовий – званий Драконом?), коли це всього лише назва одного з 88 сузір’їв нашого зоряного неба. В свою чергу, сузір’я Дракона – це теж всього лише певна сукупність зірок, що містяться в певній ділянці небесної сфери, яка для зручності розпізнавання світил у нас над головою і поділена на умовні фігури, названі сузір’ями. І та ділянка, що зветься Драконом, могла б зватися й по-іншому, і нічого від того не змінилося б.

Так я думав собі, ідучи до нього, Данила Печеніга, чоловіка Ірини Савенко. Виявляється, легендарний астронавт, який, на моє переконання, вже належав історії, живий і мешкає неподалік української столиці! Отже, мені дуже пощастило, і ось-ось я на власні очі побачу самого Данила Печеніга, про якого і колись, і вже за мого часу ходило стільки легенд, байок та всіляких чуток (щоб не казати пліток), часом і чудернацьких, таких, що розібратися, де в них правда, а де людський поговір, годі було й сподіватися. Пригадую, його у свій час називали то бешкетником-галабурдником, то таким же волоцюгою, то «невихованим грубіяном» (так, ніби грубіян може бути вихованим!), то космічним гультіпакою і взагалі людиною хоч і відважною (як кажуть, лицарем без страху й докору), але надто емоційною і часом некерованою. Дехто, певно, з добрих намірів захистити астронавта пустив ясу, що то, мовляв, на нього вплинув Дракон (малося на увазі однойменне сузір’я), та ще й загадкова загибель коханої дружини додалася – тому він буцімто й зірвався з ланцюга, зіпсувавши собі кар’єру космічного першопрохідця…

Був кінець весни 2108 року, коли я вирушив у гості до всіма забутого, а колись добре знаного підкорювача Далекого Космосу. Довідкова служба Центру Міжгалактичної служби (власне, її українська філія) видала мені скупу біографію Д. І. Печеніга, де був один вельми загадковий (принаймні для мене) рядок: «У 2075 році астронавта Д. І. Печеніга під час його роботи в сузір’ї Дракона за грубе порушення Статуту Космічної Служби і нетактовну поведінку з колегами Вищою Радою Космічної Служби було дискваліфіковано й відправлено на Землю для лікування, після завершення якого він проживає в одному з передмість Києва (Україна)».

Це мене заінтригувало – що ж таке утнув невгамовний Данило Печеніг у сузір’ї Дракона, що його було не тільки дискваліфіковано (найтяжче покарання для астронавтів, що накладається за справді значне порушення статуту), а й вигнано геть з того сузір’я? Жив він останні тридцять літ, якщо бути точним, не в передмісті Києва, а кілометрів за п’ятдесят нижче столиці, на правому березі Дніпра, неподалік сіл Ново-Українки та Плютів, де за островом Трипільським починається затон для зимового відстою річкових суден Святополків Стан. Це, здається, 821 кілометр від гирла Дніпра (так річковики ведуть кілометраж). Затон отримав свою назву ще на початку XII століття – там збройним табором (станом) стояв київський князь Святополк Ізяславич, онук Ярослава Мудрого, коли в спілці з іншими руськими князями вирушав у похід проти половців. Тепер на тім місці здіймається пам’ятний знак. Від того знака, радили бувальці із всюдисущого рибальського племені, треба йти прямо за течією Славути, нікуди не звертаючи, піднятися ще на один пагорб, найвищий у тих крях.

На тім белебні в твої очі впаде високе, з розлогою кроною дерево, осокір. Біля нього – маленька хатинка, майже хижка, споруджена в стилі селянських будівель XVIII сторіччя, – то і є обійстя Данила Печеніга… Він там – як рак-самітник. Але будь обережним, – застерігали доброзичливці, – щоб він тебе, бува, той… не спустив з кручі в Дніпро. А урвища там, зваж, стрімкі, довго доведеться летіти до води. Данило некерований, як незагнузданий, норовливий кінь, – яким був у космосі, таким і на землі лишився, не хоче нікого бачити й слухати, ще й ображений на увесь світ, а найперше на Дракона, який погубив його дружину…

Хатинка відлюдника й справді стояла хоч і неподалік села, та все ж осторонь. На вигляд – наче вихоплена з Музею архітектури під відкритим небом, що ото в Пироговому, на південній околиці Києва, крита кулями очерету з дніпровських плавнів, з розмальованими віконницями й жовто-червоною призьбою на причілку. А на крівлі дугою здіймалася напівсфера – як ото на обсерваторних баштах. Там у старого в маленькій горішній кімнатці (така собі мансардочка під самісіньким дахом з похилою стелею) стоїть ще вельми пристойний телескоп – астрофізичний лінзовий рефрактор. Нехмарними ночами напівсфера – теж, до речі, крита для повного ансамблю й екзотики очеретом, – за допомогою ручного приводу відходить, і з отвору висувається труба телескопа. Старий космічний вовк, казали, ясними ночами роздивляється зоряне небо, вишукуючи в Далекому Космосі ті дороги, якими він колись водив міжгалактичні лайнери.

Із високої кручі ген-ген видно і Дніпро внизу, і всю його зелену долину із Святополковим Станом, протоками та островами, і все далеке Задніпров’я. Паркану чи бодай чогось подібного на тин-огорожу обійстя не мало – зусібіч вільний простір, що пропахтів чебрецем (мабуть, старому астронавту в’їлися в печінки тісні рубки та каюти космічних кораблів, у яких він провів значну частину свого життя), від стежки, що в’юнилася кручею понад урвищем, до хати вів хідничок. Та ще на причілку ріс високий осокір. Тож обійстя було відкрите усім вітрам, що любили розгулювати й бешкетувати над Дніпром та на його кручах, хатинка з щоглою-осокором здавалася рубкою якогось величезного лайнера, що мчав білим світом у невідомі далі. Там мене й зустрів високий, тонкий станом, дещо сухуватий чоловік, що вже явно входив у статус діда, з довгим білим волоссям, що спадало на плечі й було перехоплене на потилиці червоною биндою, з такою ж білою бородою, зодягнений у джинси, з яких стирчали чималі – чи не сорок восьмого розміру – ноги, і білу сорочку з вишитими манишкою, комірцем та рукавами.

– Чого? Якої трясці?! – замість привітання буркнув господар.

Мене застерегли про його дещо дивну манеру розмовляти, і тому я, не звертаючи на неї уваги, відрекомендувався.

– А-а… Молодий бевзь, та ще й літератор кінця першого століття третього тисячоліття прийшов за сенсаційним сюжетом для своїх опусів з життя… бешкетника, чи як там мене охрестила влада?

Я стримано відповів, що збираю матеріали про життя і діяльність Ірини Савенко…

– Синку (ну й різка переміна у звертанні), – вигукнув він, ледь почувши ім’я дружини і, враз подобрішавши, глянув на мене майже привітно:

– Телепню молодий, з цього і треба б починати! – Схопив мене за руку й повів до своєї хатки: – Сядемо на цій призьбочці, звідки я в надвечір’я дивлюся на Дніпро і Задніпров’я та завдаю роботу власним мозковим звивинам. – Ми сіли. – Про Ірину я ладен розказувати і вдень, і вночі, бо думаю про неї і вдень, і вночі – ріднішої людини у мене немає. Потішив ти мене, старого. Якщо сьогодні молодий бевзь цікавиться Іриною Савенко, то світ ще не зовсім перевернувся. А тим, хто пасталакає, що буцімто старий Печеніг несповна розуму після польотів до Дракона, – не вір, туди й перегуди!.. Я такий же розумник, як і вони, бюрократи невмирущі!

Він схопився з призьби, зацибав переді мною, розмахуючи довгими руками, знову гепнувся на призьбу.

– Ірина Савенко, – почав я, – була…

– Чому – «була»? Вона є. Затям собі, молодику. Є! Навіть сьогодні.

– Даруйте, але ж в енциклопедії написано про її загадкове…

– Зникнення? Але чому загадкове? Хоча для когось це, може, й так, але тільки не для мене… Перш ніж говорити про мою Ірину, – коли він вимовив оте «мою Ірину», його очі з-під дідівських кошлатих брів глянули на мене майже молодо, тільки оповиті хмаркою суму, – треба сказати кілька слів про планету Р-004 в системі Жовтого карлика-2 у сузір’ї Дракона, де й спіткало мою дружину оте лихо. Жовтий карлик, як ти вже, мабуть, здогадався, тамтешнє сонце, навколо якого й обертається Р-004. Воно – аналог нашому Сонцю, такого ж спектрального класу, тож, як і наше, належить до жовтих карликів. У його системі – вісім планет. Р-004, вона ж Зелена, за всіма параметрами ідентична нашій Землі. Вважається загадковою – для них, невмирущих борзописців від бюрократії. Тільки не для мене. Зелена утворилася десь чотири-п’ять мільярдів років тому, обертається навколо своєї зорі-сонця по еліптичній орбіті, здійснюючи повний оберт за 370 днів, – це її тропічний рік.

Данило Печеніг в останні роки своєї роботи в Космосі працював у Міжгалактичній рятувальній службі на орбітальній станції «Дракон-3», а це постійні, здебільшого непередбачувані відрядження, тож дружина його бачила рідко (та й сама вона носилася з однієї експедиції в іншу), а все ж казала:

– Ми з чоловіком хоч і бачимось лише у свята, та я спокійна: коли що зі мною станеться, Данило виручить. Маю ж бо свого рятувальника…

Та Данило, коли сталася біда з дружиною, не порятував її. Він саме перебував у далекій експедиції і повернувся на орбітальну станцію лише рік з чимось по тому, коли вже й пошуки Ірини були припинені. І як Данило не намагався їх відновити – марно. Тоді він оголосив голодовку – нечуване явище в космічній службі! – вимагаючи, щоб негайно відрядили на Р-004 ще одну рятувальну експедицію і сам зголосився її очолити – відмовили. На тій підставі, що всі попередні пошуки виявилися безрезультатними.

– Бездушні істоти! – кричав Данило (він був справді надто емоційним і у висловах частенько не міг стриматися, що й шкодило йому, тож його тримали лише за високий професіоналізм). – Ви не люди, не земляни, а нове поріддя гомо – космічні ідіоти!..

Наполягав, аби послали його самого, бодай на старому, вже списаному розвідувальному модулі, якого не шкода. І тут відмовили. «Ірина Савенко загинула, і з цим вам треба змиритися. Нові пошуки – марна трата часу та ресурсів». Данило влаштував грандіозний скандал, обзиваючи всіх найкрутішими словами, запас яких у нього завжди був невичерпним і завжди своєчасно поповнювався, і почав – певно, з безвиході – погрожувати рознести на друзки усю базу.

Допоки астронавт вгамується, до його каюти приставили робота-охоронця. Але Данило так і не зміг охолонути, вивів з ладу робота, проник у стартовий відсік, захопив патрульний модуль, що саме був підготовлений для якогось польоту, і на свій страх і ризик стартував з бази…

– Я борсався у такому відчаї, що мені було все одно, що потім зі мною вчинять іменем закону. Із втратою Ірини я втратив смисл життя – то що мені якісь там покарання? Та й розумів: іншої можливості побувати на Зеленій у мене вже не буде…

Старий астронавт неспішно розповідав мені, як він дістався Зеленої викраденим з орбітальної станції модулем, як хвилювався, коли модуль пішов на зниження і в передньому оглядовому екрані попливло зелене море чужого світу.

– Р-004 – планета зеленого царства рослин, – сидячи на призьбі біля своєї хатинки над Дніпром, розповідав мені Печеніг. – Вона оголошена заповідно-резервною планетою для майбутнього заселення її колоністами із Землі, якій вже тоді загрожувало перенаселення. Виток за витком можна робити навколо планети, а внизу бачитимеш одне й те ж: зрідка водоймища й річки, а то все гаї, діброви, переліски сонячні, кожне дерево в такому гайку стоїть вільно, має вдосталь простору й сонця. Чому там не виник тваринний світ, а з ним і люди, – не знаю. Це планета рослин і тільки рослин. Вони там повні господарі, і всі володіють ремонтанністю – здатністю протягом вегетативного періоду цвісти й плодоносити по кілька разів, тож на Зеленій все буяє і квітне, та все росте й росте… На Землі рослини виникли близько трьох мільярдів років тому і пройшли шлях еволюційного розвитку від одноклітинних до високоорганізованих і спеціалізованих квіткових рослин. На цьому й зупинилися в своїй еволюції. На Зеленій же рослини у своїй еволюції пішли далі, але про це згодом. Гаї там усі – деревостани, себто ділянки дерев, однорідних за складом порід, віком, типом тощо. З висоти мені здавалося, що внизу кожен гай – як окреме поселення дерев однієї породи, по-нашому – наче село. Між гаями – степові простори. Бачив згори, як дерева ходили – є на Зеленій і такі. Витягають коріння з ґрунту і, спираючись ними, як кінцівками, пересуваються від одного гаю до іншого. Зустрінуться двоє дерев між двома гайками, зупиняться і шелестять одне до одного вітами. А «нагомонівшись», розходяться кожне до свого гаю… Отож опинився я на Зеленій, а там – лагідне сонце, білі хмарки на голубому небі, дерева шумлять – благодать. Рівень безпеки там надзвичайно високий, ніщо людині не загрожує, і я довго не міг збагнути: що ж сталося з Іриною?

– Ви її… знайшли? – почав я здогадуватись.

– І так, і… ні. В комп’ютер її модуля проник вірус Дракона і дав команду на знищення корабля. Ірина загинула. І все-таки вона… жива. На Зеленій. Там, – тицяв він тремтячою рукою кудись у небо. – Там, – уже кричав він, – у проклятому сузір’ї Дракона!

Це вже було схоже на фантастику.

– То вона… даруйте, Ірина, таки й справді… жива?

– У певному розумінні. Я навіть говорив з нею. Її порятували при аварії…

– Хто?

– Істоти планети Р-004, – і після паузи: – дерева.

– Що-о?..

– Юначе! Планета Р-004, вона ж Зелена, населена деревами, які володіють розумом, себто вищою формою інтелектуальної діяльності, що полягає в усвідомленому оперуванні поняттями, яке спирається на розкриття їхньої природи і змісту. Ну, і так далі. Там, – Данило Печеніг знову тицяв тремтячою рукою угору, – цивілізація мислячих рослин…

«Може бути початком для… фантастичного твору», – подумав я розгублено, не знаючи, як реагувати на почуте. Хотілося вірити астронавтові, але переді мною сидів уже не героїчний підкорювач Далекого Космосу, а – старий стомлений чоловік, геть сивий, з очима, у яких гніздилися задавнений біль і розпука, – стільки літ звідтоді минуло, а він усе не міг змиритися із втратою дружини.

– Ірина й досі мені сниться, – голос його затремтів, очі зволожилися. – Як жива. Тільки я вже старий, а вона – молода-молода. Коли присниться – щасливий, бо я тоді з нею, і відступає – бодай уві сні – самотність. А як не присниться – день для мене втрачений.

– Треба розуміти, що Ірина Савенко, – не йняв я віри, – і досі перебуває на Зеленій?

– Мою увагу, – розповідав далі астронавт, ніби не чуючи запитання, – привернув затишний гайок неподалік того місця, де я приземлився. Себто «призеленився», у квадраті С-149/32. Там був деревостан з тополь. До речі, що ти, юначе, знаєш про тополі?

– Ну… дерево, – я на мить задумався, аврально пригадуючи шкільні та вузівські підручники про рослинний світ, – здається, з роду родини вербових.

– Початок непоганий, – гмукнув Печеніг… – Далі…

– Улюблене дерево українців, – уже впевненіше витримував я іспит. – Образ-тотем давніх слов’ян. А ще – символ сумної дівчини, і взагалі сакральне дерево, рубати яке дозволялося лише для жертовних вогнищ. В Україні садили тополю біля хати, в якій народжувалася дівчина. Тополя росла і ніби забирала на себе недуги дівчини, якщо вони були. Дівчина тулилася до тополі, обіймала її за стовбур і від цього ставала здоровішою і росла вгору.