Текст книги "В сузір’ї Дракона"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 39 страниц)

Тільки в нього був «ядерний чемоданчик». Уперше з’явився він, ще коли імперією одноосібно правили генсеки, зокрема в часи застою, за Густобрового, але система його відпрацьовувалась уже за першого президента. Державний чемоданчик – секретний з надсекретних – був біля нього і вдень, і вночі. Президента, хоч куди б він їхав, невідлучно супроводжувала машина спецзв’язку – її чомусь на жаргоні називали «кнопкою». Обслуговували «ядерний чемоданчик» три високопоставлені, елітні офіцери – для них придумали спеціальну форму – чорного, як і в морських офіцерів, кольору. Двадцять чотири години на добу вони неодмінно були поруч із президентом, завжди в сусідній кімнаті – в кабінеті, у квартирі, на дачі, в сусідній машині супроводу, в літаку, де вони теж мали своє місце. Вночі спали лише двоє, третій чергував біля чемоданчика. Назва його – «ядерний чемоданчик» або просто «кнопка» – чисто умовна, бо це було спеціальне програмне обладнання, яке дозволяє через супутник вийти на командний пункт Генштабу та на інші резервні пункти військового міністерства. А вже з них і надійде командуванню ракетних військ закодований сигнал на пуск. Перший знав, що президент країни вже якось раз використав свій «ядерний чемоданчик», коли дав команду на Камчатку запустити ракету стратегічного призначення – на щастя, з метою відпрацювання того самого чемоданчика, тож ракета полетіла з навчально-тренувальною метою без ядерної, звичайно, боєголовки… Чемоданчик було відпрацьовано, і ось не виключена можливість, що президентський «ядерний чемоданчик» запрацює по-справжньому. Поки що рятувало (а може, навпаки, поглиблювало трагедію) тільки те, що з Оперативним Центром все ще не було зв’язку. Ракета стояла вже в режимі автономного пуску, група А чекала в підземеллі або коду, починаючи від президента країни і закінчуючи черговими офіцерами матки, або…

Хвилини тяглися нестерпно повільно.

Перший, крокуючи бункером, палив сигарету за сигаретою: все, що треба зробити, він зробив, кого треба задіяти, він задіяв. Розумові центри матки і штабу полку роблять все можливе й неможливе, щоб відновити зв’язок з Оперцентром. І вони його відновлять – на крайній випадок відкритим текстом за допомогою авіації. Це – на крайній випадок. Крім того, за інструкцією, якщо несподівано урветься зв’язок з маткою чи штабом того чи того ракетного полку, туди негайно спецлітаком вилітає спецбригада вищих чинів Оперативного Центру – вона вже, напевне, в дорозі, себто в небі, і прибуде з хвилини на хвилину. І якщо вона дасть команду, попередньо зв’язавшись з президентом, запускати ракету, група А її запустить ціною власних життів. А поки що, вирішив про себе Перший, треба будь-що спробувати встановити контакт з неопізнаним літальним об’єктом і дізнатися, чого хочуть космічні – якщо це космічні – гості? Можливо, пощастить усе вирішити миром й уникнути лиха?

Раптом почувся зумер на пульті – вперше за останні двадцять сім хвилин. Спалахнули лампочки індикаторів. В комполку наче що мертве ожило в грудях.

– Перший, говорить Третій. – В оперативного чергового матки рівний і спокійний голос. – Щойно відновився зв’язок з машиною регламентної групи під знаком чорного ягуара в овальному колі. Вона перебуває в зоні споруди № 1. На зв’язку командир групи чорного ягуара підполковник Корж.

– Перший, я – Сьомий. Доповідаю: ВОНИ ставлять умову. – Слово «вони» підполковник виділив голосом.

– ВОНИ таки й справді космічного походження?

– Так.

– Ви вступили з НИМИ в контакт?

– Так. Хоча точніше – ВОНИ зі мною.

– Гаразд, це вже краще. В чому полягає ЇХНІЙ ультиматум?

– Це не ультиматум, а розумна пропозиція. ВОНИ розблокують і негайно залишать матку. Відразу ж відновляться всі лінії зв’язку. Непрохані гості дуже занепокоєні, що наша ракета стратегічного призначення вже підготовлена до бойового пуску в автономному режимі. Хоча це їм нічим не загрожує, та все ж ВОНИ стривожені… Що можуть стати причиною ядерного конфлікту на планеті Земля.

– Ми теж занепокоєні, щоб такого конфлікту не сталося. Але як НЛО потрапив на матку?

– Його увагу, як він ішов на посадку на планеті Земля, привернула зона підвищеної енерго– і радіаційної насищеності. Тобто наша матка. Коли ВОНИ збагнули, що це таке і куди вони потрапили, було вже пізно – ми зчинили тривогу. Ситуацію ВОНИ оцінили як критичну, адже ми могли їх сприйняти за ворога з протилежного боку океану і нанести по ньому удар. Щоб цього не сталося, енлонавти і заблокували матку. Дайте відбій на автономний пуск ракети, ВОНИ знімуть блокаду і залишать нас. – Голос Коржа потонув у тріску.

– Алло, ви мене чуєте, Анатоліє Михайловичу? – занепокоївся Перший. – Алло, чорний ягуар, де ви? Ви мене чуєте?

– Так… – по хвилі, – ВОНИ теж…

– Я – Перший, командир полку, приймаю їхні умови. Даю відбій на автономний пуск ракети. Група А повернеться в штаб. Але хай ВОНИ розблокують оперативну лінію далекого зв’язку.

Замість відповіді на пульті спалахнула червона лампочка, почувся низький зумер.

– Перший слухає. – Комполку натис клавіш.

– Говорить Нуль-Два.

Комполку нарешті – вперше за останні тридцять хвилин – полегшено перевів подих: зв’язок з Оперцентром відновлено.

– Що у вас трапилося, Перший? Тридцять хвилин з вами не було ніякого зв’язку. Ми задіяли групу швидкого реагування, вона вже в повітрі. З сусідніх полків до вас летять десантні бригади із штурмовиками – їх ми задіяли на всяк випадок, будучи вже майже впевнені, що вас захопили диверсанти. Про факт відсутності зв’язку з вами повідомили головкома, а він, у свою чергу, – міністра оборони і президента. Група, що обслуговує «ядерний чемоданчик» президента, приведена в бойову готовність. Ще б пара-друга хвилин вашого мовчання – і не знаю, що б сталося. Чекаю вашої доповіді, що у вас трапилося, Перший?

– Я – Перший. Прошу хвилину часу, дам відбій групі А і доповім Опер-центру про ситуацію, що сталася на матці.

Над силу переборюючи напади нудоти й слабкості, що сковувала тіло, підполковник Корж вибрався з машини зв’язку і зробив кілька непевних кроків до сліпучо-гарячого променя, що «чекав» його.

– Усе гаразд, – сказав він, поглядаючи то на промінь, то на оранжевий апельсин, що висів над маткою. – Перший дає відбій на автономний пуск ракети. Але ВИ повинні негайно нас залишити: позиція ракети стратегічного призначення з бойовим чергуванням – не місце для встановлення контактів між землянами й інопланетянами, бодай ВИ й наші брати по розуму.

– На жаль, вся ваша планета ще не готова до зустрічі космічних братів по розуму. Ми прилетіли до вас передчасно – може, й на кілька десятиріч, а може, й на століття.

Це озвалися ВОНИ, з оранжевого апельсина.

– Ви – не гуманоїди? – дивлячись на апельсин, запитав Корж.

– Ні. Але це не має принципового значення. Наша цивілізація розумних створінь пішла іншим, відмінним від вашої планети, шляхом. Але не це головне.

Їхній голос підполковник чув ніби в своєму мозку. «Телепатична передача інформації від одного суб’єкта до іншого?» – подумав він, і ВОНИ це підтвердили. Зникло електромагнітне поле чи якісь коливання, що стільки завдали йому болю. Підполковник відчув себе значно краще – наче гора з пліч спала. Почуття страху зникло ще раніше, а тепер розвіявся й гнітючий настрій. Корж вільно зітхнув, і так йому захотілося – до болю, до щему в серці – побачити зараз Олену. Хоч одним краєчком ока…

Тієї ж миті світло-гарячий промінь хитнувся, побіг угору й застиг на рівні трьох-чотирьох метрів од землі, відразу ж в нього на кінці виникла голуба куля, завбільшки з екран телевізора. Анатолій Михайлович не встиг і збагнути, для чого вона, як на ній з’явилося жіноче обличчя. Придивившись до нього, він радісно крикнув:

– Олено?.. Ти?.. Звідки?.. Як твоє здоров’я? Стан?

Олена нічого не відповіла, тільки усміхнулась йому – чомусь злякано і в той же час ніби радісно. Він бачив дружину чітко, як начеб вона й справді була поруч. Але тут на її обличчі промайнула гримаса болю і дружина зникла, а голуба куля згасла і наче розтанула. І тут знову озвалися ВОНИ, з оранжевого апельсина:

«Через кілька ваших земних хвилин у неї почнеться акт пологів. Але ти не хвилюйся, чорний ягуаре, все закінчиться добре. Твоя дружина народить маленьку людину, звану у вас дітьми. Конкретно – хлопчика. Твій син вже зібрався в дорогу, що веде в білий світ вашої планети. Ось тільки чи знайдеться для нього місце на вашій планеті?

Підполковника охопила тривога.

«Невже нас, землян, чекає біда?»

«Бути біді чи ні – залежить від вас самих, аборигени планети із самоназвою Земля. Смертельну загрозу для самих себе ви самі й створили. Не можна за ідеї мертвого вождя, мумія якого лежить у вашій столиці, погрожувати іншим, у яких ідеї трохи не такі, ядерними боєголовками. А втім, це вже у вас називається… втручанням у ваші внутрішні справи. Ви на тих, хто живе по той бік океану, націлили свої ракети, а вони на вас. Тому ми й не ризикуємо вступати з вами в контакт – щоб не стати причиною ядерного конфлікту і, взагалі, щоб не ставати на будь-чий бік. До всього ж ви, земляни, ще не досягли такого рівня відповідальності за долю планети і всього людства, такої свідомості й моралі, щоб ми могли поділитися з вами тією енергією і тими знаннями, якими володіємо. Це небезпечно для вашої планети, адже ви поки що на планеті не люди, не земляни, а – вороги, котрі перебувають у двох різних таборах. Подібне ми пережили ще сто тисяч років тому. І нині ми на своїй планеті живемо однією сім’єю. Хоч між собою ми різні й не схожі, але ми діти однієї розумової цивілізації, однієї планети і одного сонця. У вас теж всього лише одна планета. А до найближчого осередку розуму в Космосі відстань така, яку ви не подолаєте і в далекому майбутньому. Прощайте, розумні істоти із самоназвою ЛЮДИ!»

Скорочуючись, світло-гарячий промінь помчав угору, досягнув оранжевого апельсина і зник. Хитнувшись, апельсин нечутно поплив над маткою, потім над верховіттям сосон по той бік позиції і наче розтанув у надвечірньому небі, перетворившись у крихітну цяточку. А потім і вона зникла.

І десь здалеку, мабуть, долаючи немислимі космічні простори, до підполковника долинув ледь чутний, наче шепіт, голос і забринів у його душі живлющим теплом:

«Людино війська, під кодовим знаком чорного ягуара в овальному колі!.. Ти вже батько… Ти вже батько… Вітаємо. Ти вже маєш маленьку людину, звану у вас сином. Але зроби все, щоб на планеті Земля йому знайшлося місце… І хоч трохи щастя…»

Корж хотів було піднятися в машину зв’язку й доповісти Першому про результат контакту, як в очах раптом спалахнув пекучий біль. Анатолій Михайлович поспіхом притис руки до лиця, намагаючись затулити ними очі, але ноги підломилися. Втрачаючи свідомість, важко впав на правий бік…

Перше відчуття було, що він лежить у човні на спині. Злегка погойдуючись, човен пливе рікою. Приїжджаючи до батьків у відпустку, Анатолій Михайлович неодмінно перший тиждень присвячував роботі (її в хаті та в дворі немолодих батьків набиралося чимало), а, впоравшись, на другий тиждень брав вудочки і йшов до Дніпра, де його терпеливо очікував старенький батьків човен. Коли не клювало чи хотілося ні про що не думати, а лінькувато полежати, стелив у човні надувний матрац, лягав на спину і задивлявся у високе та дзвінке придніпровське небо…

Нарешті він виринув з небуття. Ще не знаючи, де він і що з ним, Анатолій Михайлович сперся на лікоть, з трудом – все тіло сковувала слабкість – звівся. І побачив себе на носилках. Солдати, котрі їх несли, були в касках, з автоматами і згортками індивідуального захисту. Виходить, бойову тривогу ще не відмінили?

Вхідні ворота маточної позиції навстіж відчинені, певно, його несуть до вертольотного майданчика, що був неподалік позиції.

Вечоріло, сонце вже пірнуло за бори, дзвеніли перші комарі.

Над маткою кружляло кілька винтокрилих металевих бабок в сіро-зелених камуфляжних плямах – напевно, це прилетіли штурмовики із спецзагону відбивати матку в диверсантів, але потреба у них відпала і їм не дали дозволу на посадку.

Солдати, котрі його несли, зупинилися на підході до майданчика. На ньому тільки-но сів (лопаті гвинтів ще повільно крутилися) сіро-зелений, в маскувальних плямах бойовий гелікоптер. Відчинилися двері, пілот опустив трап. Першими вийшли два автоматники і стали обабіч трапа, по якому вже спускалася група старших офіцерів. Їх зустрічало кілька офіцерів з особового складу матки. Вони з хвилину поговорили між собою, а тоді двоє прибулих підійшли до Анатолія Михайловича, старший за званням, злегка нахилившись до носилок, відрекомендувався:

– Командир групи швидкого реагування Оперцентру полковник Пахомов. Прибули для розслідування інциденту на матці. Як ваше здоров’я і самопочуття, чорний ягуаре?

– Будемо вважати, що для мене все загалом скінчилося благополучно, – стримано відповів Корж. – А ось як для матки та її особового складу – ще не знаю.

– На щастя, теж усе гаразд. Хоча даним питанням буде займатися спеціальна група, створена главкомом, – інцидент у вас трапився не вельми приємний. Тоді, очевидно, будуть бесідувати і з вами.

– Що зі мною бесідувати?

– Е-е, не кажіть, підполковнику, не кажіть! Ви найбільше контактували з космічними пришельцями. А поки що – видужуйте. Два кулеметники, ваш оператор і ви зараз будете відправлені в госпіталь для обстеження та лікування.

– А з регламентом як?

– Після того, як група експертів скаже своє слово про наслідки ситуації, що відбулася на цій позиції, регламент продовжимо.

– Знак чорного ягуара буде замінено іншим?

– Звичайно, адже так має бути за інструкцією. Знак змінюється щотижня, в екстренних випадках і частіше. Але чому це вас так цікавить, підполковнику?

– Не знаю… мабуть, тому, що я вже встиг звикнути до чорного ягуара. Особливо, враховуючи те, що сталося на матці.

– Регламент буде продовжено і доведено до завершення. До речі, знайомтесь. – Полковник повернувся до свого супутника. – Майор Сомов.

– Мені доручено замінити вас, товаришу підполковнику, на регламенті. – В майора був густий бас, що так не пасував до його далеко не дебелої статури.

– Виходить, у шахту знову поставлять ракету з ядерною боєголовкою на бойове чергування? – чи запитав, чи зітхнув Корж.

– А як же… Інакше? – здивувався майор.

– Це небезпечно для роду людського, – ні до кого конкретно не звертаючись, а швидше в простір, мовив підполковник.

– Ми, військові, покликані перш за все дбати про безпеку нашої країни, – тоном нотації відповів полковник Лахомов.

– Облиште, полковнику, – поморщився Корж. – Я це і сам знаю незгірш за вас. Але коли загроза нависне над усією планетою, дбати про безпеку власної країни буде вже пізно.

– Щодо захисту всієї планети, то подібні питання – поза компетенцією моєї служби, – сухо відповів полковник. – А в мене для вас приємна новина, Анатоліє Михайловичу: кілька хвилин тому, перед посадкою гелікоптера, борт отримав радіограму, що у вас народився…

– Син? Я знаю. Спасибі.

– Звідки ви знаєте? Лінія зовнішнього зв’язку з маткою запрацювала лише кілька хвилин тому.

– Про народження сина сказали ВОНИ, залишаючи матку. Полковник насторожився.

– Ви вступали з НИМИ в контакт? Цікаво, цікаво…

Анатолій Михайлович промовчав, склепивши повіки – знову почали нестерпно боліти очі. Тому відповів, не розплющуючи очей:

– ВОНИ… розумієте, ВОНИ так по-справжньому і не зважилися вступити з нами, землянами, в контакт. Бо ми, люди, націлили одне на одного ядерні боєголовки.

– Мене дивують ваші погляди, підполковнику, – спохмурнів Пахомов. – Залишити країну без ядерного щита? Ви це маєте на увазі? Адже вороги…

– В тім-то й лихо, полковнику, що ми не земляни на планеті Земля, не люди родини гомінід, а – вороги… Який жаль.

– Ви заражені загниваючим пацифізмом! – обурливо вигукнув Пахомов. – Виявляється, ви… А ще – член партії! Я змушений буду повідомити куди слід про ваші химерні… е-е… погляди.

– Повідомляйте, – незворушливо відповів Корж. – Зрештою, у мене сьогодні найкращий день – народився син.

Коли його занесли до вертольота, там уже стояло кілька носилок. На крайніх лежав русочубий знайомий юнак.

– А-а… сержант Пиріг? – упізнав його підполковник. – Як самопочуття, земляче?

– Приходжу до тями, товаришу підполковник, – намагаючись бути бадьорим, відповів сержант. – Взагалі, я міг би й на матці відлежатись день-другий, лікарі наполягли на негайній госпіталізації й обстеженні.

– Лікарів треба слухатись, – промовив підполковник, думаючи своє. І по хвилі, похвастав, ні до кого конкретно не звертаючись: – А в мене синок народився… Нарешті і я став батьком. Придніпровському роду Коржів не буде переводу.

– Вітаємо вас, товаришу підполковник! – хором озвалися з носилок.

– Спасибі, хлопці. Як вийдемо з госпіталю, неодмінно запрошу вас до себе. На іменини сина. І на день його янгола… Якщо тільки він у нього є. А мусить бути, – по хвилі говорив наче сам із собою. – У кожного з нас має бути свій янгол-охоронець. І Бог – один на всіх.

Почувся рев моторів, вертоліт затрясся, відірвався від майданчика і якось боком, боком почав набирати висоту. Анатолій Михайлович, здається, невдовзі задрімав чи просто склепив повіки, бо в очах час од часу спалахував різкий біль, який буває, коли необережно надивишся на дугу електрозварювання.

Вертоліт набрав висоту і далі летів плавно, тільки час од часу його дрібно трясло, і машина тоді мов би провалювалась вниз – у повітряні ями потрапляла. Сашко, переборюючи кволість, що все ще гніздилась у всьому тілі, звівся на носилках. До ілюмінатора тягтися було далеко, тож заглянув в один з отворів для стрільби з автомата і побачив – вертоліт саме робив віраж – далеко внизу вогні. Тут, у піднебессі, ще було світло, а там, унизу, вже господарювали вечорові густі сутінки, зверху світліші, знизу чорніші – то місто вже й запалило вогні. І Сашкові здалося, що там, унизу, тече вогнями ріка його дитинства, та ріка, на дні якої біля порога із загрозливим йменням Ненаситець, що вже давно залитий водами Дніпрогесу, навіки залишився його предок, веселий життєлюб лоцман Омелько Пиріг. Прадід далеко-далеко звідси лежить на дні великої ріки, а бач, приходив до Сашка, як він упав у блок-казармі, вражений променем НЛО. Чи не тому прадід приходив, що Сашко мусить жити, попри все жити, аби продовжити рід Пирогів, а отже, й рід людський?

– Чи знайдеться йому все-таки місце на планеті Земля? – зненацька почулося із сусідніх носилок.

– Ви щось запитали, товаришу підполковник? – перепитав Сашко.

– Сина свого згадав, то й запитав. Тільки не знаю, кого, – підполковник помовчав. – І не знаю, хто мені відповість. Та й чи взагалі відповість?..

– А я, товаришу підполковник, навіть радий, що в госпіталь потраплю, – не слухаючи його, торохтів сержант.

– Що ж тут доброго – в госпіталь потрапляти? – здивувався Корж.

– Так лафа, товаришу підполковник! Як пощастить, то, мо’, й цілий тиждень посачкуємо в палаті. А там… годують, не смикають тебе, як у дурдомі, гарненькі медсестри! Ех!.. І цілий тиждень – ні тобі стройових, ні тактичних занять, ні тобі бойового чергування під знаком чорного ягуара. І, головне, можна спати хоч і до восьмої ранку! Правда, чудово?

– Правда, – зітхнув підполковник.

– А скільки віршів напишу в госпіталі! – торохтів далі сержант. – Що не кажіть – лафа непередбачена, самим Богом послана!

– Ти й вірші пишеш, сержанте?

– Еге, в армії напишеш! Як кажуть, доженуть та ще дадуть! А як почнеться бойове чергування, то й рідну матір забудеш. Я вже розпочав один вірш, та все ніяк не можу його закінчити. Тільки й удалося скласти два рядки.

 
І життя в нас другого немає,
І планета на всіх в нас одна.
 

– Гарні рядки, сержанте. Майже символічні.

– Правда? – схопився сержант. – Я в госпіталі його неодмінно допишу, там лафа цілий тиждень буде.

Але тижня у них вже не буде.

Рівно через три дні всіх, хто тою чи тою мірою контактував на маточній позиції з НЛО, чи зазнав од нього травм, чи бодай спостерігав його, чи злякався, чи був ним захоплений, – всі рівно через три дні будуть негайно звільнені з рядів армії: рядових комісують як буцімто фізично непридатних для несення військової служби (щось у їхніх молодих та здорових організмах раптом повиявляють), а офіцерів відправлять у відставку – «щоб не розкладали армію своїми панічними розповідями про нібито непереможну міць так званого НЛО і тим самим не знижували стійкий моральний дух та марксистсько-ленінський гарт наших захисників Отєчєства», так буде сказано в секретному наказі.

– Яка лафа! – геть розгублено казатиме сержант Олександр Пиріг кожному стрічному. – Уявляєш? На цілих вісім місяців мене раніше відправляють на дембіль! Мабуть, за зразково-показову службу!

А перед гарненькими госпітальними медсестрами Сашко, ставши в позу, ефектно процитує-продекламує кілька фраз, вичитаних ним з якогось роману: «Настрій у барона Нольде був пречудовий. Така лафа! Поза чергою – в тил, та ще й напередодні наступу!»

Але навіть попрощатися з відділенням йому, молодшому командиру, не випаде – воно днем раніше вилетить гелікоптером на матку – на все те ж бойове чергування, якому, здається, ніколи не буде кінця-краю.

Інженера технічної служби підполковника Коржа буде не тільки відправлено у відставку, а й згодом виключено з партії – за, як буде сказано в рішенні, «пораженчеський настрій, що в нього виявився після випадку з т. з. НЛО, та за гнилі, буржуазно-ліберальні пацифістські ідеї, що ними під. Корж заразився після випадку на матці, адже звідтоді він засуджує будь-які війни, незалежно від їхнього характеру, тоді як марксизм-ленінізм розрізняє війни справедливі і несправедливі…»

Йому не дописали в особовій справі, що таке за марксизмом-ленінізмом війни справедливі і несправедливі, бо він не захотів на бюро обкому їх слухати.

– Я не бачу здорового глузду в тому, щоб, коли тобі на голову падатимуть ядерні боєголовки, радіти, що вони падають під час так званої справедливої війни, – заявить він на прощання.