Текст книги "В сузір’ї Дракона"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 39 страниц)

ТАЄМНА АСАМБЛЕЯ ФАН-КЛУБУ «МИКОЛА ГОГОЛЬ»
Повість-фентезі

– От так штука, панове-добродії!

– І не кажіть, мосьпане! Це не просто штука, а – ціла штукерія!

З підслуханої розмови двох добродіїв у 19-му столітті.

– Анекдот! – додав інший добродій, але вже століттям пізніше.

«… Нехай тим часом вони собі збираються й крадькома, – перше буде тайно, а потім буде явно».

Леся УКРАЇНКА.

… А ЗАПОВІТ НАПИСАВ ПІД ВРАЖЕННЯМ МАЛОРОСІЙСЬКИХ КАЗОК?

Дещиця замість передмови

… Коли року 1931-го, через 79 років по смерті Миколи Гоголя у Москві перезахоронюватимуть його прах – із Свято-Данилівського монастиря (це пристанище ченців тодішня влада переобладнувала під колонію для малолітніх злочинців, тож у зв’язку з цим монастирський некрополь підлягав ліквідації) – на Новодівиче – і відкриють труну, то жахно відсахнуться…

І було від чого. Череп небіжчика лежав повернутий на бік (з якого дива?). І – що й зовсім вже було моторошно, – матерія оббивки труни виявилася розірваною (на рівні складених на грудях рук покійника), наче хто її у відчаї шматував, марно шукаючи виходу з домовини – чи бодай ковтка рятівного повітря, якого не було, а була їдуча задуха і божевільний кінець…

І тоді пригадали: Микола Васильович ще за життя боявся впасти в летаргійний сон (схильність до якого він за його переконанням буцімто мав) і, таким чином, бути похованим живцем – що в світі не раз і траплялося. Тому застерігав: на випадок негаданої смерті не ховати його до появи трупних плям і явних признаків розкладу тіла. (Дослівно – подається мовою оригіналу), заповіт такий: «Находясь в полном присуствии памяти й здравого рассудка, излагаю здесь свою последнюю волю. Завещаю тела моего не погребать до тех пор, пока не появятся явные признаки разложения. Упоминаю об этом потому, что уже во время самой болезни находили на меня минуты жизненного онемения: сердце и пульс переставали биться». (Не виключено, що це вразливому і надумливому письменникові під час нападів страху так здавалося – швидше всього, адже підтвердження цьому медиків чи хоча б тих, хто з ним спілкувався, не має).

Дослідники життя і творчості великого сатирика сьогодні висловлюють ще й таку версію: мовляв, все це Гоголь написав під враженням малоросійських казок, де найжахливішим було, коли чоловік, який заснув летаргійним сном, отямлювався у вічному мороці й задусі могили під багатометровою товщею землі. Моторошна безвихідність! А тому письменник, мовляв, сам і подав привід для тайни. До всього ж він помер у 42 роки і смерть його була загадковою, досі нез’ясовано, від чого урвалося його життя в цьому світі. Тоді ж і пригадали, як він боявся бути похованим заживо. Фобію таку мав.

Це від грецького слова, що означає страх. Стан хвилювання, тривоги, неспокою, виникненого чеканням чого-небудь неприємного, небажаного. А відтак і – страшного. Фобія – це те, з чим людина часом безсила боротися, сама себе тримаючи в страху. Пам’ятаєте в Котляревського:

 
Еней од страху з плигу збився,
В умі сердега помішався,
І зараз сам не свій зробився,
Скакав, вертівся і качався…
 

Є й такі, що постійно дивляться страхові в очі – себто повсякчас перебувають у стані тривоги перед можливою (а здебільшого уявною) небезпекою.

А це вже патологія – відхилення від норм життєдіяльності організму, потворноненормальне. Отож, непереборні нав’язливі страхи – це й буде вона. Фобія.

Сьогодні медики й психологи нараховують біля 500 різних фобій, хоча їх, вочевидь, значно й значно більше, адже людська фантазія (та ще в купі з хворобливою уявою, нестійкою психікою) безмежна й невичерпна!

Звідки в людини з’являються невмотивовані страхи? На думку спеціалістів – після значних і тяжких психологічних переживань, стресових ситуацій, психічних розладів і захворювань. Вилікувати фобію – це значить зняти страх. Змусити хворого, аби він подивився на себе збоку. Тоді жахіття минає. Але його не просто позбутися. Чи хоча б зняти – методом релаксації. Проте цей прийом треба знати і вміти ним користуватися. Фобії бувають досить тривалими і в пацієнта виникають так звані панічні атаки. Тоді його треба лікувати не лише психотерапією, а й також ліками. (Гоголя, між іншим, ніхто й ніколи не лікував). Вони знімають збудження в зоні головного мозку. Але складність полягає в тому, що фобій надто багато. В більшості це страх закритого і відкритого простору, ляк смерті, перебування (поїздки) в транспорті, ліфті, панічна боязнь навіть мишей, страхота від вогню чи води, ляк перед темрявою або страх залишитися одному, загубитися… Особливо серйозна фобія – це страх смерті (яка – бійся її чи не бійся, – а все одно до кожного прийде у визначений йому час і з цим треба змиритися раз і назавжди!). Тоді крижаніє душа і не хочеться жити. Стає просто страшно жити. Людина опиняється в полоні жахів. Або впадає в депресію і тоді навіть боїться вийти на вулицю. Чи хоча б глянути у вікно, дзеркало… За такого стану в людини різко підвищується серцевий ритм, звужуються судини, з’являється відчуття тривоги, піднімаються тиск, м’язовий тонус. А найгірше – вигулькує панічний жах-жахенний, який може привести до серцевого нападу і навіть до летального кінця. (Якщо хтось, наприклад, жахається води, то може й потонути. Від страхоти). Значна частина страхів сьогодні – це страх втратити роботу, а з нею й засоби до існування, ляк перед хворобами тощо. Людина губиться в цьому світі, не знає, як їй поводитись і тоді виникає стійкий невроз. За ним, як наслідок – депресія.

Мова йде не лише про звичайних, пересічних людей (фобіями страждають з дитинства й до старості) – у великих теж свої страхів’я-страховиддя. Свої химери й почвари. Наполеон, наприклад, боявся білих коней (а втім, це дві фобії: ляк перед білими кіньми – гіппофобія і боязнь білого кольору – лейкофобія), Петро Перший – вільного простору, а тому відчував себе кепсько у великих приміщеннях з високою стелею. Це екофобія і спацеофобія – страх свого будинку і порожніх просторів. (На противагу цій фобії існує ляк перед тісними приміщеннями, звуженим простором). Сталін страждав токсикофобією – панічно боявся отруєння. Чи авіаперельотів – авіафобія. Будучи головнокомандувачем, він жодного разу так і не побував на фронті. А коли вирушав у Потсдам на мирну конференцію, його поїзд охороняли 8 бронепоїздів і 17 тисяч бійців НКВС!

Микола Врубель, видатний художник, боявся жінок, які йому… подобалися (калігінефобія). Гублячись перед предметом свого захоплення, він вдавався – оскільки природа вимагала свого – до послуг проституток. Але біда рідко ходить одна, вона веде за собою іншу біду. Так і сталося з Врубелем. Від однієї з панельних дівок він підхопив сифіліс, що й довів його до втрати зору та божевілля..

Микола Васильович, як уже зазначалося, страждав татефобією – боявся бути живим похованим. У стані летаргійного, наприклад, сну. Цей страх у нього був таким болісним і нав’язливим (та ще за його бурхливої творчої фантазії!), що він неодноразово нагадував ховати його тільки тоді, коли вже з’являться ознаки явного тліну… (Невже й справді душеприказники знехтували останньою волею письменника – чи сприйнявши її за примху або дур? – і поховали його, коли на тілі ще не з’явилося жодних ознак смерті? Себто живим?).

Гоголь чи не з малих літ боявся смерті. А після того, як у 1852 році в лютому негадано померла сестра поета М. М. Язикова Катерина Михайлівна, Гоголь (а він дружив з небіжчицею з дитинства, дуже її любив і вважав поетову сестру найнезвичайнішою жінкою з усіх тих жінок, яких він зустрічав у житті), засмучений її кончиною, раптом заявив своєму духовнику:

– На мене найшов страх смерті!

І з того дня все його життя різко змінилося – в гірший бік.

З ним постійно спілкувався московський лікар О. Т. Тарасенков (пізніше він стане відомий як автор нарису «Останні дні М. В. Гоголя», що буде у 1856 році опублікований в «Отечественных записках», а потім вийде окремою збіркою в 1902 році), але й він, досвідчений ескулап, так і не зміг встановити діагноз хвороби великого письменника. (Як дехто вважає, він просто утримався від діагностичної оцінки хвороби свого знаменитого підопічного – з етичних, очевидно, міркувань). Так ось він засвідчив: в ніч з 11 на 12 лютого 1852 року письменник спалив чи не всі свої рукописи, які мав гроші – велів роздати жебракам – і почав готуватися до смерті. Звідтоді він перестав розмовляти, лише прохав, аби його лишили самого, відвертався до стіни й лежав так непорушно годинами. Їсти вже нічого не міг, але вважали, що то він просто відмовляється. За свідченням Тарасенкова, вигляд М. В. мав просто жахливий – шкіра та кості, очі глибоко запали, пульс тільки-тільки відчувався, голос – ледь чутний. І йому важко було повернути в роті язиком… Він виглядав смерті, чекав її щомиті, як щомиті бажав собі кінця і Та, що з косою, як називають опрягу в Україні, не забарилася з’явитися. Вона охоче йде до тих, хто, втративши охоту до життя, починає її виглядати… Тарасенков обережно визначив хворобу письменника як соматичну, тобто тілесну. (Від грецьк. сома – тіло).

Бачачи таке, друзі письменника почали спішно запрошувати до нього різних медичних світил. 18 лютого з’явився відомий московський терапевт-клініцист професор Московського університету Овер. Проте, оглянувши пацієнта, він чомусь уник рекомендацій. Лише обмежився нічого не значущою порадою не давати хворому… вина. (Його пробували давати письменнику для апетиту), інше світило, професор судової медицини Московського університету порадив, аби змусити хворого хоч щось їсти, лікувати його магнетизуванням – гіпнозом. Та коли з’явився спеціаліст із гіпнозу, хворий ледь чутно попрохав не робити цього і його залишили в спокої. Потім з’явився ще один знаний професор. Аби встановити діагноз, він пребадьоро заходився розпитувати письменника, що та як у нього болить, але той не зронив у відповідь жодного слова. Дивився у простір невидючими очима, нікого й нічого не чув, нікого не бачив і перебував десь далеко-далеко, як наче в іншому світі, недосяжному для простих смертних… Прощаючись, розгублений професор порадив вдатися до кровопускання, класти лід на голову та закутувати недужого в мокре простирадло. Проте інші лікарі радили цього не робити – кому вірити? Врешті-решт було організовано консіліум, внаслідок чого хворому рекомендували для лікування п’явки до носа і холодні обливання голови в теплій ванні. Це робили, але письменнику не кращало, гіршало й гіршало, аж до фатального ранку 21 лютого, коли він тихо відійшов з цього світу… І тоді ж по Москві пішли гуляти чутки, що Микола Гоголь, мовляв, помер від голоду та розладу розумових здібностей, що, звісно, не відповідало дійсності.

А від чого насправді урвалося життя славетного сатирика – фахово так і не встановили. Рівень тодішньої медицини не дозволяв поставити діагноз. Не знають причини, зрозуміло, й тепер. Смерть Гоголя так і залишилася загадкою. Дехто вважає, що автор невмирущо-веселих «Вечорів на хуторі біля Диканьки» залишив цей світ просто через небажання більше жити. Але ж стільки він там прожив? Усього нічого – 42 роки. Невже за таку малу кількість прожитих років він встиг розчаруватися життям? А втім… Хто тепер про це достовірно скаже? Тільки й відомо, що був він самотнім і неприкаяним у великому огромі білого світу, де йому не виявилося місця. Милу свому серцю Диканьку (ширше – Україну, Вітчизну свою, Вітцівщину, Дідівщину і взагалі Предківщину) він залишив назавжди, вибравши для себе сусідню імперію, яка й поневолила його батьківщину, а Росія Хлестакових, Ноздрьових, Плюшкіних чи Манілових, так вражаюче геніально ним створених, йому не припала до серця, не зігріла його, не надихнула його чарівністю, якої в неї не було. Сім’ї він не мав, навіть, власного кутка, тож до смертного часу поневірявся по чужих будинках, спав у чужих постелях – не позаздриш! Втративши батьківщину, він не здобув навзамін нічого, бо чужа країна не могла стати йому рідною, а тому втратив і сенс життя. Все для нього зотліло й перетворилося на попіл, а в спустошеній душі поселився темний біс – він і звів його в могилу. І хай це не медичний діагноз, але це так!

А втім, кожне життя – це доля. Судьба. У творців – особлива. А без долі-судьби немає творця. Навіть, якщо він і талановитий. Що ж до великих письменників, то долі їхні часом не менш драматичні й захоплюючі, як і їхні твори.

А що мало прожив М. В. в цьому світі, зовсім мало, як кажуть в Україні ряст топтав, то… Кому який вік Господь вділить, той такий вік і проживе. А судьбу свою не обманиш, на кращу не поміняєш. Будучи безсмертним, Гоголь був смертним. А тут вже, як зауважив колись Францеско Петрарка «між смертними нема нічого довгого, і якщо трапляється що-небудь солодке, воно невдовзі завершується гірким кінцем».

Смерть Гоголя вразила й сколихнула російське суспільство. Від дому Тализіна, де він зустрів свій кінець і потім від університетської церковки, де його відспівували й до місця поховання у некрополі Свято-Данилівського монастиря труну з тілом небіжчика несли на руках професори і студенти Московського університету.

Ховали автора «Шинелі», з якої виросла вся наступна російська проза, опівдні 24 лютого 1852 року приходський священик Олексій Соколов і диякон Іоан Пушкін. І про те, що письменник буцімто лежав у труні живим, але в летаргійному сні, тоді й підозри не виникало. Та й виникнути не могло. Ховали його на четвертий день по смерті! І лише через 79 років по тому, під час перепоховання у 1931 році, після того, як побачили в труні його повернутий на бік череп та де-де пошматовану тканину оббивки віка труни і пустили моторошну чутку про те, що М. В. Гоголя поховали у стані летаргійного сну. Себто – живим – найжахливіше із найжахливішого, що може статися з людиною! Мовляв, після того, як було загорнуто яму і зверху, як і годиться, насипано могильний горбик, уявний небіжчик отямився в холоді підземелля від свого довготривалого сну, спробував – ще нічого не розуміючи, – звестися в тісній домовині, з жахом збагнув, де він і що з ним… Ні, ні, далі не будемо фантазувати, хоч у нас і фентезі…

ГЛАВА ПЕРША

Що я тоді знав про доволі екзотичний, як мені здавалося, фан-клуб «Микола Гоголь»?

Аж зовсім нічого.

Доки не надибав в інтернеті сайт «Микола Гоголь». З нього й дізнався про існування такого дива, як однойменний фан-клуб, на засіданні якого – по їхньому Асамблеї (з великої літери) – мало розглядатися питання про випадок з повернутим на бік черепом М. В. Гоголя, що виявилося при перенесенні останків письменника.

Це вже потім, як я, врешті-решт, вийду і на сам мальовничий, щоб не сказати химерний клуб, що, здавалося, належав не до української культури (хоч все й крутилося навколо Гоголя), а – до чужої нам країни та її культури, мені буде роз’яснено (після чого неясностей та загадок вигулькне ще більше):

– Наш клуб просто змушений діяти в підпіллі, куди він і загнаний, адже офіційна влада та її апологети – як раніше, так і тепер, – затято звинувачують нас в сатанізмі, відьмацтві та демонізмі, хоч демонологія є нашим деміургом. Переслідували нас за тоталітаризму, зокрема в Ленінграді, потім і в Києві, переслідують і тепер – за демократії. За віщо? Та все за те ж: за наші нетрадиційні, не схожі з їхніми, поглядами. За розходження нашої любові з їхньою офіційною, державною любов’ю до письменника. А також буцімто – увага! – за принесення людських жертв нечистій силі. З точки зору законників, ми – сатаністи! Відьмацьке кодло! Монстри, якими нас іноді називають. Але ж яке бісівство? Яка дияволіада й чортівня? Ми навіть не масони, хоч до останніх дещо й близькі. Але нас і за масонство переслідують – згідно з законом. Ось така штукерія, мосьпане, чиниться з фан-клубом «Микола Гоголь», що в силу обставин змушений діяти інкогніто. Тож для світу ми своєрідна китайська грамота…. А втім, ви маєте нагоду особисто переконатися, що бісівством ми не займаємось.

На засіданні Асамблеї фан-клубу мені вдалося побувати 1 квітня 200… року. Ні, ні, не питайте, де, криючись у схроні, потайно, за сімома замками діють шанувальники Гоголя – все одно не скажу. По-перше, слово давав, а по-друге, я й сам не знаю, де саме. Сіє, навіть, для мене, ніби ж частково посвяченого, все одно залишається нерозгаданою тайною. Я навіть не відаю, в якій реальності воно діє, товариство шанувальників Гоголя. Коли я відправив на їхній сайт прохання дозволити мені, як літератору, який цікавиться Гоголем, познайомитися з ними, то невдовзі отримав відповідь: такому-то такого-то дня о такій-то годині (годину вибрали нічну) бути на розі таких-то вулиць, де мене й підбере їхня машина, і більше ніяких запитань не задавати і, Боже мене борони, затівати якесь самостійне розслідування!!!

Коли мене підібрали в умовленому місці на розі темної, вітряної ночі (вже було далеко за північ), то довго везли в машині невизначеної марки (здається, вона була вміло закамуфльована), в салоні якої стояв суцільний морок. Вікна затінені, але затінені чомусь навпаки – із салону нічого не було видно. (Та, мабуть, і ззовні в салон теж). Лише попереду розпливалися в пітьмі голова і плечі водія. Він, здається, був по той бік перегородки, що відділяла його від салону, тож я не зміг з ним перекинутись бодай словом, хоч і намагався. Він або мене не чув, або йому було заборонено зі мною вступати в будь-який контакт.

Їхали довго, раз по раз на якихось вуличках (сумні контури їх я все ж якось міг роздивлятися), повертаючи то ліворуч, то праворуч. Ясно, заплутували сліди, збиваючи мене з орієнтації. Ліхтарів ніде не було видно (чи ми так далеко заїхали від центру?). Та ось машина завернула в один з темних дворів і зупинилася біля занедбаного під’їзду.

Дверці автоматично відчинилися. Я вийшов у двір, що ніби поринув на дно пітьми. Навколо – ані душі, ані душечки. Десь скрипіли віконниці і гупала жесть на даху. Жодного освітленого вікна – наче вимерло все. Глушина. Глухомань. Цікаво, куди мене завезли, на яку околицю і, головне, якого міста?

«Що за грища дорослих людей в конспірацію, підпілля, – вже почав я дратуватися. – Не вистачало тільки ухання сича або філіна, Баби Яги чи Кощія! І якогось архімудрого пароля!»

Справді, наче я приїхав на засідання новоявленого «Союзу благоденства», таємного товариства декабристів. Новітніх при тому. Чи – Кирило-Мефодіївського, не кажучи вже за таємні масонські організації. Але ті товариства виступали проти існуючої влади, а це… шанувальники Гоголя, якого ніхто й ніколи не забороняв – за будь-яких режимів. Як і його вшанування. То для чого було злютувати ледь чи не масонську ложу?

Тим часом машина нечутно, майже безгучно рушила і за мить – не маючи габаритних вогнів – розтанула в пітьмі ночі, наче її й не було.

Глухо шуміли невидимі дерева, скрипіли гілки і десь час од часу хряпала незачинена хвіртка чи напіввідірвана кватирка.

Я потупцявся – куди йти? – вдивляючись у відчинені двері під’їзду. Зненацька в його глибині спалахнула жовта, ват на сорок лампочка. Повагавшись, я рушив у під’їзд і ледь переступив його поріг, як двері за мною зі скреготом зачинилися…

Я почувався, як у пастці. На випадок чого – хто і де мене знайде? Але ж я прибув на засідання всього лише милих шанувальників Гоголя, а не якихось там упирів, вампірів чи й взагалі – на шабаш нечистої сили, то геть похмурі думки! Та й до всього ж мене сюди не запрошували – сам напросився. І хоча магістр клубу застеріг, що не ручається за благополуччя мого візиту, я, підігрітий таємничістю фан-клубу і звичайно ж цікавістю літератора до всього незвичайного, що виходить за рамки буденності, запевнив його, що готовий на все і до будь-якого повороту подій, вірячи десь у глибині душі, що все має закінчитися гаразд, а байки про якісь буцімто людські жертвоприношення, що їх буцімто здійснюють сатаністи цього клубу, так і залишаться байками. Для слабконервових. То які ж тепер можуть бути сумніви? А щодо сатанізма, відьмацтва і взагалі, бісівства, що ореолом трималося над підпільним клубом, то я в те не дуже вірив. Все то поголос упереджених недоброзичливців і тільки.

Невпевнено, аби кудись рухатись, я простував обшарпаним коридором із за міазмами цвілі, помий і взагалі нежилого духу в його глибину, сподіваючись, що хтось же мене зустріне. А що непризентабельне помешкання в цих шанувальників та ще й у покинутому будинку, що підлягає зносу, то це – всього лише фінансові негаразди. А фан-клуб – добровільна громадська організація любителів – звідки у них візьмуться гроші, аби найняти пристойне помешкання? Та ще й перебуваючи поза законом, фактично в підпіллі. Тут уже й справді, як кажуть, не до жиру…

Тим часом хтось невидимий за мною певно слідкував (не інакше, подумав я, як у коридорі десь були замасковані телекамери), бо тільки я порівнявся з дверима в стіні коридору, теж обшарпаними, з потрісканими дошками й облупленою фарбою (напевне ж до них у цій руїні тирлувалися халамидники, а бомжам аби дах над головою, аби хоч якийсь тарганник), як над ними зажевріла крихітна червона цяточка вічка і двері з пронизливим скреготінням, що подіяли мені на нерви, розчинилися. Повагавшись, я переступив поріг і двері миттєво за мною зачинилися, почулося клацання автоматичних замків і все стихло.

Я опинився в просторій напівкруглій зальці, що була разючим контрастом до захланного коридора і такого ж занехаяного будинку. На вікнах – глухі чорні штори, ліплена стеля з амурчиками на карнизах, під стелею – шикарна люстра, меблі з дорогого дерева, м’які та зручні крісла. Десь – чути було – тихо працював кондиціонер і в зальці гуляло свіже повітря. Між чорними шторами – червоні простінки (взагалі, тут відчувалися їхні улюблені кольори – чорний і червоний). Під стіною затишно підсвічений здіймався чималий акваріум з підводною фауною, у якому плавали екзотичні тропічні рибки з чималими, химерно вигнутими хвостами, більшими за їхніх господарів.

Ліворуч чи не всю стіну займав екран (що то екран, я здогадався лише тоді, як він зненацька засвітився м’яким притлумленим світлом). Напроти стояв зручний фотель, обтягнений жовтою шкірою з високою спинкою, осторонь нього, контрастуючи з його пишністю, кілька простих, як прийнято казати, канцелярських стільців – для кого?

Не чекаючи запрошення, я присів у фотель, випростав ноги – у кімнаті-зальці було тепло й по-домашньому затишно.

Роззирнувшись, я загледів на бічній стіні портрет того, кого члени невідомого мені клубу так самовіддано шанували, що з-за своєї любові, яка дещо розходилася з державною любов’ю до М. В. Гоголя, ладні були навіть терпіти репресії й переслідування та постійний ризик в один не зовсім чудовий день загриміти «в места не столь отдаленные»…

ГЛАВА ДРУГА

Що впадає в очі, коли дивишся на парсуну М. В. Гоголя – класична, майже сакральна, мільйонно розтиражована, добре знана в слов’янському світі від школярів до пенсіонерів, – так це його… Правильно, ніс. Значущий, дорідний, про який ото кажуть: ну й ніс, на свято ріс, а ти його і в будень носиш!..

А загалом, симпатичний і вельми солідний ніс, чогось таки вартий! Бо й що то за чоловік, як у нього, даруйте, якийсь там носик. Так що Гоголю в цьому поталанило. Ось і я, тільки глянув на його класичний портрет, так одразу ж і звернув увагу на ніс. (Існує гіпсова маска письменника: чимала голова, виразно окреслена лінія носа. Як зазначає один відомий астролог (він, до речі, переконаний, що Гоголя було поховано живим!), і який вивчав фізігономіку, «різко окреслена лінія носа з кінчиком, що виділяється – ознака в’їдливості, педантизма і навіть занудства… великий рот, незадоволено стиснені губи часто говорять про скептицизм». А втім, це відомо і з життєпису письменника, він саме таким і був).

І лише потім я глянув на очі, а вони у Миколи Васильовича, як по великому рахунку, незвичайні, пильноуважні, глибокі, темно-проникливі і в той же час з хитринкою. З усмішкою самоіронії (а це вказує на неабиякий розум) – і над собою, і над іншими, над усім світом, з якого письменник кепкував, видаючи фантасмагорію за реальні факти, зображуючи чортів та відьом як реальних персонажів.

А ось вуса, як вуса, хоча вони добре пасували до носа й до характерної зовнішності письменника та овалу його лиця, своєрідної зачіски і манери носити довге волосся.

Творець басаврюків, відьом, чортів та різної іншої нечисті і взагалі, народного балаганного гумору про те людське життя, що його ми називаємо неймовірним, у якому розмиті кордони між реальністю та ірреальністю, сорочинський чарівник втупився на мене злегка насмішкувато, наче кпинив: ага, мовляв, попався моїм шанувальникам, тепер начувайся! Чи й з живою душею тебе відпустять!

Я уважно на нього дивився, намагаючись збагнути, яким він був. Знаю, що був добрим, власне, міг бути добрим, лагідним і ласкавим, усміхнено-іронічним, але міг – і часом бував – грубим аж до брутальності, невпевненим у собі, нервово-вибуховим, злим, дуже вразливим, живучи загалом між мажором та мінором. То в нього бадьорий і радісний настрій, то – без видимих, здавалося б причин, – сумний і меланхолійний, аж хворобливий. Так він і жив: то в мажорі, то в мінорі, такі стани у нього змінювалися чи не по кілька разів на день – як погода восени. Уява у нього аж надто примхлива, сюжети його творів – особливо ранніх – здебільшого казкові, фантастичні, в крайньому разі не буденні, переповнені колоритною вигадливістю (вигадьком він був превеликим!), то винахідливістю.

З дитинства хворів, тому й був все життя нервововразливим (до речі, до двох років він не говорив, але в п’ять років вже почав писати вірші – всі вони з часом порозгублювалися, – що викликало неймовірне захоплення у його матусі). Лікувався ж здебільшого музикою, слухаючи мандрівних лірників, сам добре грав на фортепіано, умів і любив співати українські народні пісні, що їх знав, здавалося б, безліч – в тім числі й сороміцькі, що окремо його тішили. (Не будучи любострастним, не знаючи похітливості і взагалі не відчуваючи потягу до жінок і до того, що буває між ними та чоловіками, він чомусь сороміцьку, позацензурну творчість так смакував, охоче її збирав, записував і під настрій любив нею потішати своїх друзів).

Грав не лише на сцені (любительській). Коли, бувало, не хотів іти в ліцей на заняття, вдавав з себе (досить переконливо!) божевільного, а давно відомо: той, хто вдає божевільного, таким насправді може й стати. Пізніше, подорожуючи Росією, розігрував з себе дуже поважну особу, станційних наглядачів збивав з толку, що він – ад’юнкт-професор. І – не кривив душею. Просто станційники не знали, що це всього лише вчитель, тож сприймали його за дуже поважну особу, яка чи не інкогніто мандрує і ламали голову: а чий же він ад’ютант, якого превосходительства? А тому коней йому завжди давали в першу чергу.

Павло Анненков, літератор, мемуарист, який близько знав великого сорочинця, писав, що Гоголь «зробився містичним суб’єктом. Успіхи навіяли йому ідею про особливості його покликання на Русі… Тоді він заговорив з друзями мовою ветхозаветного пророка».

В останні роки М. В. за свідченням сучасників був людиною надто суперечливою і не завжди… гм-гм… симпатичною. Жив він в основному за рахунок друзів, користуючись їхньою добротою, постійно вимагав до себе виняткової уваги, відчував потяг до великосвітських знайомств, будучи самолюбивим до самообожнювання, уявляв себе божеством, що повинне вирікати лише незаперечні істини.

Особистого життя у нього не було й у зародку. С. Аксаков: «Я не знаю, чи любив хто Гоголя виключно як людину. Я гадаю, ні: та це й неможливо. У Гоголя було два стани: творчість і натхнення. Гоголю ні до кого не було аніякого діла…»

Лікар А. Тарасенков, який лікував письменника: «Зносин з жінками Гоголь давно не мав і сам зізнавався, що не відчував у тому потреби, як ніколи не відчував від цього й особливого задоволення». (Між іншим, це теж допомогло йому втратити інтерес до життя!).

Аж тут мої подальші роздуми, викликані парсуною Гоголя, перервала трансляція на стіну, що слугував екраном, чергового засідання Асамблеї шанувальників Миколи Васильовича…

ГЛАВА ТРЕТЯ

Мить тому на стіні-екрані нічого не було, а тоді зненацька наче на плівці проявився довгий стіл з дорогого дерева, навколо якого стояли інкрустовані крісла з високими різьбленими спинками, що сягали вище голів тих, хто в них сидів. А сиділо дванадцять персон, переважно чоловіки, хоча траплялися й жінки, тринадцятий в торці столу – їхній голова. Чи за традицією масонства – Магістр. Чоловіки в чорних фраках, з бабочками і чомусь в головних уборах – котелках.

Жінки у вечірніх туалетах.

І чоловіки, і дами були переважно шанованого вже віку, як кажуть, дозрілих літ, на вигляд вельми манірні франтихи, вишукано-суворі. Вигляд тих манекенів чи бовванів був якийсь не тутешній і взагалі, наче вони повигулькували з іншого століття.

У кожного на грудях – круглий жетон із зображенням птаха, у якого було строкате, біле з чорним забарвлення, чорна голова, спина й крила, а груди й живіт білі.

«Якась… качка» – подумав я та, придивившись, упізнав того птаха (я колись займався полюванням на пернатих): ба, ба, та це ж… гоголь! Так і є, гоголь звичайний родини качачих. В Україні буває лише під час весняних та літніх перельотів, але все одно – об’єкт полювання. Очевидно гоголя з качачого роду й обрали собі за емблему шанувальники Гоголя. Екзотично! А втім, це їхня справа – в чужий монастир зі своїм уставом не ходять.

– Вельмишановні члени і членкині нашого Клубу! Пані і панове, – почав Магістр рівним тихим голосом, зберігаючи незворушливий спокій і тільки по губах (чому вони у нього такі білі?), що ворушилися, можна було збагнути, що це саме він говорить. – Сьогодні знаменний день – черговий день народження того, кого ми самим провидінням покликані вшановувати. Микола Васильович Гоголь, як ви знаєте, пані і панове, з’явився на світ білий 1 квітня 1809 року, отже, минає рівно 194 роки із дня його народження і 150 років від дня його кончини. З цієї нагоди ми й зібралися в штаб-квартирі Клубу на чергову річну Асамблею.

Фан-клуб «Микола Гоголь»…

Що я тоді про нього знав? Про те, дещо… е-е… екзотичне зібрання шанувальників великого полтавця, українського (таки українського, щоб там не казали, особливо в ранній, початковий період творчості, в «епоху» «Вечорів на хуторі біля Диканьки») і російського (із «Шинелі» – відомий вислів – цього українця, сиріч малороса, хохла, виросла російська література!) класика?

То що я – сам себе запитую – тоді знав? Зрідка надходили до мене куці відомості, часом суперечливі. Одні подейкували, що той клуб ледь чи не антиукраїнська (тому й у підпіллі) організація, інші зазвичай звинувачували шанувальників все у тому ж відьмацтві й узагалі – в середньовіччі, треті – в масонстві, мовляв, клубівці не визнають наших державних законів, а діють по своїх і тому для них слово їхнього зверхника Магістра важливіше за будь-яку Конституцію будь-якої держави.