Текст книги "В сузір’ї Дракона"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 39 страниц)

– Не знаю, – буркнув Двоногий і відвернувся.

– А я, здається, знаю, – збуджено вигукнув єфрейтор. – Він тому так вчинив, що в нього є… душа!

– Ду-уша-а?.. насторожено перепитав капрал. – А що це єсть? Чому я про це не знай? Що таке… ду-уша-а?..

– Те, чого у нас немає, – пояснив єфрейтор.

Капрал спалахнув.

– Ми заберемо у Двоногий його душа. Вона стане наш душа!

– Це неможливо, – зітхнув єфрейтор.

Капрал ще дужче спалахнув.

– Для наш армій все можливо!

– Це неможливо, – вперто повторив тарганячий інтелектуал.

– Так говорить твій наука?

– Мій наука, – в тон йому відповів єфрейтор.

Капрал посопів трохи, певно заспокоюючись, зітхнув.

– Жаль…

І чи не вперше задумався. І всі у джипі задумались – навіть солдати, котрі взагалі ніколи і ні про що не думали. Їхали мовчки. Капрал, позиркуючи на Двоногого, час від часу зітхав і бурмотів про себе:

– Міг урятуватися… Чуєш, Двоногий, у джунглях є ваш двоногі створіння. Там ще є ваш хомо. Ти міг би урятуватись і втекти до них. А ти кинувся чужий дитина рятувати. Ми такого ще не знай…

– Слухай, розумнику, – по хвилі озвався до єфрейтора. – Я згадав. Я вчив колись у школа. Двоногий мали свій бог. Вони його розіп’яли на отой… перекладина.

– На хресті?

– Так. Він воскрес і став їхнім богом. Нам теж треба розіп’ясти Двоногий. На хрест. Він воскресне і стане наш бог. Ми будемо йому вірить. І молитися. І в нас тоді з’явиться наш душа? З’явиться, так?

Єфрейтор-інтелектуал чи не вперше вражено дивився на капрала, якого, здається, дуже добре знав.

– Я питай: так? – нетерпляче вигукував капрал. – Кажи, розумнику. Коли у нас з’явиться свій бог, у нас з’явиться і свій душа? Так?

Але єфрейтор-інтелектуал, котрий все, здавалось, знав, цього разу не знайшовся, що відповісти своєму командирові, якого, до речі, потай вважав тупаком.

У джипі всі змовкли і задумливо німували.

Принаймні так здавалося, що – задумливо.

Держав рот на замку і Двоногий, до пульсації в скронях міркуючи про ту жахливу метаморфозу, що спіткала рідну Асіру за час його столітніх мандрівок Далеким Космосом. Що й казати, сюрприз такий, що, як колись у дитинстві любила казати бабуся: «ні пером описати, ні словами розказати…»

«Спокійно, спокійно, прийми ще й цей удар долі, мабуть, не останній і не забувай, що ти – хомінід, а не якийсь там тарган-мутант» – наказував сам собі Двоногий і це додавало йому дещицю духу.

Брав собі в думку і те, і те, а як уже й зовсім ставало нестерпно, погладжував у себе на грудях значок, своєрідну візитку планети Асіра із сузір’я Фенікса, що досі виручав його на далеких, немислимо далеких парсеках чужих світів. Талісман той зображував гордого птаха, схожого на орла, з червоно-золотим вогненним пір’ям. То був фенікс, чиїм ім’ям звалося їхнє сузір’я, у якому, попри все, линула по своїй орбіті рідна його Асіра – тепер планета прусаків і тарганів. Власне, їхньої цивілізації. Хоча в джунглях, як обмовився капрал, десь ще ховаються, намагаючись вижити, вцілілі хомініди, тож він не самотній, а тому не все ще втрачено. Треба лише сподіватися, надія, як відомо, вмирає останньою. А поки він живий, вона не буде останньою. Та й фенікс – птах не тільки чарівний. Він ще й безсмертний, птах вічного відродження і невмирущості. І що з того, що їхній фенікс сьогодні самоспалив себе, але ж завтра він знову відродиться з попелу – молодим і оновленим, ще кращим, як був. Якщо тільки від нього ще зостався живлющий попіл – в чому Двоногий ні-ні, та й сумнівався. А з якої речі – і сам не знав. Рятуючись, гнав від себе ті сумніви, і гнав…

Джип час від часу кидало на ковдобинах, мотало-сіпало з боку на бік і прусак-водій хоч і стомлено, але звично кляв міську владу – за нікудишні дороги. Точнісінько, як її кляли колись і хомініди…

CULEX PIPIENS

«… були ж вони погани: шанували озера, джерела, гаї…»

Із давньоруських літописів про язичницькі звичаї

полян часів заснування Києва трьома братами —

Києм, Щеком і Хоривом.

– Комарі вимерли. Це – однозначно. Сподіватися більше нінащо…

Цими словами, що прозвучали, як докір всьому людству і розпочав свій виступ на відкритті пам’ятного знаку зниклим комахам професор Турм. Він стояв біля мікрофону маленький, згорблений, наче набурмосений, з довгим білим волоссям, що, вибившись з-під круглої чорної шапочки, маяло у нього за плечима і водив сюди й туди гострим чималим носом, а тому й вдавався білим птахом лунем – старим і мудрим, хоча й сердитим на вигляд.

– Дехто, можливо, не повірить почутому: як?.. Комарі вимерли?.. До одного? Хіба вони мамонти? Та й скільки там того комара з його довжиною в 5–7 міліметрів? То хіба йому не знайшлося на планеті крихітного місця, екологічної ніші? Ми досі дивуємось, що тисячоліття тому вимерли мамонти, а що подібне лихо трапилось у наші дні з комарами, навіть ще не усвідомили. А може хто й просто відмахнеться: чи й невелика, мовляв, втрата… Я скажу так: втрата кого б то не було зі світу живих – велетнів-мамонтів чи манюніх комах – однаково тяжка і непоправима. Ще зовсім недавно комарі здавалися вічними. Самих лише видів їх налічувалося понад 20 тисяч. А втім, свого часу й мамонти здавалися людям палеоліту вічними. А комарі ж були останніми живими істотами серед братів наших менших, що чудом вціліли після Катастрофи. Вціліли, щоб невдовзі піти в небуття з усіма своїми родами та родинами…

Коли професор Турм скінчив говорити, до пам’ятного знаку, задрапованого білою тканиною, підбігли дівчатка і потягли за шовкову мотузку. В тиші, що запанувала, впало біле покривало і перед присутніми виникла конусоподібна гранітна піраміда з бронзовим барельєфом, що зображував крилатих і вусатих комах на довгих і тоненьких, як ниточки, ніжках. А нижче було викарбувано текст:

«На цьому місці року Десятого після Катастрофи біоархеологи знайшли останки комара звичайного, вимерлого – комахи родини комарових підряду комарів, що колись були поширені на планеті повсюдно».

Як почалися гуляння на галяві, професор Турм, відчувши потяг до самотності, відколовся від люду і побрів на далекий край озера в спецзону, куди будь-кого не пускали. Там він розпалив невеличке багаття (хмиз було зарані заготовлено, а дозвіл на розведення вогню в спецзоні він мав) і присів біля нього на зелену траву. Обхопив коліна руками, задивився на озеро, ні про що більше не думаючи. На лоні природи душа відпочивала від суєти суєт міського життя.

Западав тихий теплий вечір, сповнений якихось невиразних шерхотів, пахощів. На потемнілому небі засяяли, відбившись у воді, яскраві зорі. Біля професорових ніг тихо потріскувало маленьке багаттячко, вогники, наче гріючись, лизали сухе паліччя, пахло натуральним – справжнім! – димом, від запаху якого процесор вже давно відвик… Ось над озером прошелестів вітерець і затих. Там, де відбувалися народні гуляння (до озера людей пускали раз у місяць, у певні дні) грала музика, чулися сміх, вигуки, яскраво горіли електричні вогні, а тут, в закутку, ніщо не порушувало тиші і професор несказно радів, що так вдало усамітнився. По якомусь часі зовсім несподівано почувся тоненький писк. Професор здригнувся й завмер, вслуховуючись у те дзижчання. Комар! І не один. Біля озера дзвеніли тисячі комарів і захотілося навіть ляснути себе по щоці, як то робили у сиву минувшину предки, коли комарі були повсюди і жалили людей добряче. Давно забуте комарине дзижчання навівало професору милі його серцю спогади. На мить здалося, що він маленький хлопчик і батько його вперше взяв з собою на нічну рибалку, вони сидять біля багаття і відмахуються від комарів, що атакують їх звідусіль, терпеливо очікуючи, коли ж, нарешті, задзвонять донки, налаштовані на судаків та жерехів. Господи, як давно то було, наче ціла вічність звідтоді минула. Самому не вірилось, що він ще застав те життя до Катастрофи і колись мав щастя сидіти на березі справжньої річки біля справжнього вогнища і, відмахуючись від справжніх комарів, ловив справжню рибу… Невже то був не сон? А які тоді були ночі! А які комарі!.. Великі, наче аж волохаті, голосисті. Звірі, а не комахи! Не жалили тоненькими хоботками, а наче стилетами кололи. А завиваючи, пікірували на тебе, як важкі бомбовози…

– Нічка, що треба, – радів батько. – Як на замовлення…

Тепер таких ночей немає. Тепер таку ніч навіть на замовлення не влаштують, за дорогу-предорогу ціну.

Задумавшись, професор не зчувся, як і замугикав про себе:

 
Ой що ж то за шум
Учинився,
Що комарик та й на мусі
Оженився!..
 

Цю веселу пісеньку в його далекому дитинстві любив наспівувати батько, особливо на нічних риболовлях. Дивлячись у вогонь, зажурено виводив, як бідний комарик, засмучений, що його «жінка невеличка» та «не вміє шити-прясти чоловічку» і взагалі не вміє з ним «добре жити» полетів та й сів на дубочку…

 
Де взялася
Шура-бура,
Вона ж того комарика
З дуба здула.
 
 
Ой упав же комар
На помості,
Потрощив-поламав
Ребра й кості…
 

Що й говорити, шура-бура зчинилася неймовірна, всепланетна. І здула вона з дерева життя на планеті не лише комара, а й усе, що літало у небі, ходило, бігало чи повзало по землі, плавало у воді… Після екологічної Катастрофи зникли з лиця землі й самі ріки та ліси, все, що росло і квітло на землі. Та й сама земля зникла, її поглинули пустелі. А люди – хто зумів врятуватися – поховалися під гігантські герметичні купола, де все штучне: і сонце, і повітря, і зелень, і їжа, і… все-все… І нічого не вдієш, жити треба, бодай для того, щоб зберегти на планеті рід людський. Бодай і під куполами.

Згадавши про куполи, процесор Турм зітхнув й швидко отямився від спогадів. Хоч комарі й дзижчали та ніч була не та, що в його далекому дитинстві. Та й сам професор був не хлопчиком, а дуже – як на теперішні виміри – старою людиною. А втім, йому ще пощастило прожити довге життя – аж до шістдесяти років. Ціла вічність! Коли після Катастрофи середній вік людського життя скоротився до тридцяти семи-сорока років; шістдесят – це таки справді дарунок долі! Бо інші – таких переважна більшість – в тісноті й конфліктах під Куполами, за прозорим броньовим склом якого з дня в день, з року в рік лютують спопеляючі суховії, над здається вже вічними пустелями, що поглинули чорну землю і зелене братство рослин на ній, ще й затулили голубе небо – і до полудня віку не дотягують. А втім, під Куполами навіть справжнього неба немає, його поглинули піщані смерчі, небо під Куполами штучне. Як штучне й сонце, бо справжнє вже десятиліттями як не може крізь смерчі та пилові бурі пробитися до людей. Та що там п’ятдесят літ! Люди здебільшого й до сорока не дотягують – таке життя під Куполами на штучній їжі… Ат, до чого зайвий раз ятрити душу. Треба дякувати Богові за довге життя, послане йому Всевишнім і не ремствувати. Тим більше, що сьогоднішній вечір не останній у його житті. І не востаннє він приходитиме сюди вечорами, щоб посидіти на березі озера, послухати дзижчання комарів чи кумкання жаб… Правда, потрапити сюди – черга на рік, але він мав привілей відвідувати цей шматок природи будь-коли і поза чергою…

Невдовзі почулося дзижчання над самим вухом – принаймні таке було враження і професор навіть механічно ляснув себе долонею по щоці.

– Culex pipiens, – прислухаючись до того комашиного співу, замислено промовив він. – Комар звичайний… Всього лише комар і всього лише звичайний, а й без нього немає живої природи…

А коли в озері закумкали жаби, Турм і геть розм’як душею. Все як насправді, як в оригіналі. Трудно було повірити, що то всього лише солодка омана, видиво. Тільки шматочок берега зроблений в натурі, із справжньої землі й торфу. А далі – імітація. І озеро не справжнє, а відео (води ледве вистачало на їжу), і далина за ним та гори на обрії теж відео. А комарине дзижчання (як і кумкання жаб) записане на плівку. Спасибі, що хоч справжнє. Від популяцій інших живих істот (тепер вже вимерлих) і цього не лишилося… А втім, годі себе мучити, що сталося – те сталося і минулого не повернеш, на краще його не переграєш. Сьогодні людство живе тільки тому, що після Катастроф заховалося під Куполи. І хоч середній вік жахливо скоротився, але життя все ж таки було і рід гомо сапієнс ще тримався. Вже й перше, бодай і штучне, озеро вдалося створити. Хай і сховане під ковпаком, але ж із комариним – яка розкіш! – дзижчанням. І зниклим комарам пам’ятний знак на березі поставили. Можливо колись – в це свято вірив професор – вдасться відродити й самих комарів, потім жаб, за ними риб, птахів, земноводних ссавців. І ще вірив Турм, що в далекому майбутньому – може й через тисячу років – людство таки вийде з-під куполів під відкрите небо, що стане чистим і голубим, вийде на рідну землю, по якій потечуть ріки і на якій забуяє зелене братство рослин. І навчений лихом гомо сапієнс більше ніколи не допустить катастрофи. І знову шануватимуть люди, як шанували їхні далекі-предалекі пращури, зокрема русичі часів язичества, озера, джерела, гаї, праматір свою Велику Богиню, ще звану Славою і сина її Славутича-Дніпра. Ось тільки дожити йому до того часу не вдасться, але то не біда. Житимуть інші.

– І будуть люди на землі, – повторив професор слова геніального поета із сивої минувшини.

А над відеоозером з відеогорами, лісами й такою ж далиною дзижчали комарі, кумкали жаби, записані на плівку ще до Катастрофи і професору ні-ні, та й здавалося, що все то насправді, що жахливої Катастрофи не було і вона ніколи не заганяла під Куполи поріділе людство.

Все здавалося справжнім. Навіть сам професор Турм здавався собі справжнім. А про то, що професор Турм давним-давно помер, а на березі озера сидів його двійник-копія, фантом – ніхто не знав. Як і більшість людей, котрі загинули, існували під Куполами у вигляді біокопій, біороботів. Справжніх же представників гомо сапієнса вціліло кілька десятків тисяч і їх берегли, як зіницю ока – як генофонд завтрашнього людства – все ще єдиного у Всесвіті.

СТАРИЙ І ДВОЄ ДІТЕЙ

– Невже з них ніхто не вцілів?

Командир ні до кого конкретно не звертався із своїм запитанням і тому члени екіпажу мовчали. Лише Головний Мозок корабля безпристрасно відчеканив:

– Голуба планета, третя планета в системі Жовтої зірки, що входить у Місцеву Зоряну систему, на жаль, мертва, – у слові «на жаль» ніякого жалю, звісно, не відчувалося. Мозок вжив його чисто автоматично. Розумних істот, які населяли дану планету, більше немає.

Командир з трудом відірвав зір від оглядового екрана і стомлено відкинувся на спинку глибокого крісла. Члени екіпажу, як і перше, зберігали мовчанку і вона була красномовніша будь-яких слів. Заплющивши очі, Командир пучками пальців масажував через повіки очні яблука. В центральній рубці запанувала тиша, тільки чути було, як рівномірно цокотів хронометр, відраховуючи корабельний час та з шерхотом, схожим на шепіт, працювали електронні прибори. На численних табло й у віконечках шкал, змінюючи одна одну, миготіли цифри та спалахували різнобарвні лампочки контрольних індикаторів.

«Невже з них ніхто не вцілів?..» – подумав Командир і зітхнув.

Міжгалактичний корабель ілірійської цивілізації на планетарних двигунах закінчував дев’ятий виток, як зненацька серед чорних згарищ, що тяглися внизу на тисячі й тисячі кілометрів, серед гігантських міст, перетворених в бетонне кришиво з погнутими балками й покрученою арматурою, що вже заростали бур’янами і де блукали не то дикі звірі, не то здичавілі свійські тварини й кружляли якісь чорні птахи; серед жовтих пісків на місці родючих нив і садів, серед пусток, де іноді пропливали обвуглені кістяки дерев (все, що лишилося від колишніх лісів); серед усього цього руйнівного хаосу раптом мигнув на оглядових екранах крихітний, зелений – неймовірно зелений! – п’ятачок життя.

– Квадрат 075–012! – доповів Головний Мозок. – Єдиний оазис Голубої планети, який пощадив катаклізм!

– Підготувати експедиційний планетохід! – розпорядився Командир і в голосі його забриніла слабка надія. – Зі мною полетять Штурман і Біолог. Решті членам екіпажу залишатися на своїх місцях і далі здійснювати обліт планети, шукаючи уцілілих людей.

Зелений острівець унизу зник, наче втік від корабля, знову потяглися згарища з обвугленими кістяками дерев, зруйновані міста, зарослі бур’янами, і невдовзі корабель пірнув у ніч. Через сім хвилин вже над східною півкулею він вирнув з ночі й, сріблом спалахнувши в яскравому сонячному промінні, вийшов на десятий виток. Як тільки-но попереду, далеко внизу вигулькнув зелений острівець й потрапив на оглядових екранах в координаційну сітку, планетохід оранжевим птахом відірвався від материнського тіла корабля і пішов по спіралі на планету.

Через кілька хвилин він сів у центрі квадрату 075–012.

Першим по відкинутому трапу на поверхню Голубої планети зійшов Командир, зробив по ній кілька кроків, вдихнув на повні груди повітря і застиг. Легкий, теплий вітерець із запахом весни маяв його білою бородою, яку Командир дав слово не голити доти, доки він не повернеться на Ілірію. За ту бороду члени екіпажу звали його Дідом. А втім, він і за віком був за всіх удвічі, а за декого і втричі старший.

Штурман і Біолог теж спустилися.

Під ногами зеленіли незаймані, ніким не толочені смарагдові молоді трави, галявину оточували рідкі дерева, між якими стояли навскісні сонячні стовби. Трохи віддалік у затишній долині буйно квітували сади – певно тут якраз була весна. Між деревами, поспішаючи в долину, стрибав з каменя на камінь і розсипав у повітрі світлі бризки струмок. Цінькали якісь пташки, було тихо, сонячно і тепло. Про щось своє потаємне, жебонів на рівнині струмок.

– Командире, ми оглянемо оазис!..

Командир кивнув. Штурман та Біолог зникли між деревами, а він сів у траві, далі, не втримавшись, ліг на спину і заклав руки за голову. За останні півстоліття – а стільки тривав стрибок до цієї планети – йому вже добряче набридли штучні трави і штучні дерева, штучне небо і штучне сонце на фоні відеоморя і відеогір на третьому ярусі корабля і він залюбки випростався на справжній – щонайсправжнісінькій! – траві. Дивився у справжнє голубе небо, по якому плинули рідкі білі – і теж справжні! – хмарки. Біля нього пурхали справжні метелики і невгамовно тріщали в траві якісь комахи.

– Як на Ілірії, як удома… – пробурмотів він сам до себе і сумно йому стало, так захотілося побачити рідну планету.

– Командире?!! – почувся раптом збуджений голос Штурмана – молодий і дзвінкий, адже йому всього лише двадцять літ (він народився на кораблі). – Ми знайшли їх…

– Кого?.. – не обертаючись, ліниво запитав Командир.

– Ну їх… аборигенів. Двох…

Командира наче хто підкинув, незважаючи на вік, схопився блискавично і легко – як колись у молоді свої літа.

Штурман і Біолог, ніяковіючи – аборигени були геть голі! – вели до нього юнака і дівчину. Але чому аборигени голі?.. Командир розчаровано присвиснув: дикуни?.. А такі ж обоє статуристі, гарно складені. Вона довгонога, з в’юнким станом, визрілими дівочими грудьми, він теж фізично добре розвинений, з тренованим тілом. Дивно… Обом літ по сімнадцять-вісімнадцять. Та попри все, одного погляду на них було досить, щоб переконатися: люди Голубої планети такі ж біологічні істоти, як і вони, ілірійці. Наче брати…

– Здрастуйте, брати наші по розуму, – почав було Командир і осікся. Голубі очі аборигенів були виряченими і безтямними. Вони то щось белькотіли недоладне, то моторошно сміялися. А лиця їхні, як придивився зблизька Командир – наче у діда з бабою.

– Вони божевільні… – буркнув Біолог, тримаючи за руку дівчину і відвертаючи почервоніле обличчя від голого її тіла.

Командир зробив ще один крок вперед. Юнак, дико вирячивши білки безтямних очей, шарахнувся вбік, а дівчина, навпаки, хитнулась до Командира і зареготала. В її голубих очах не було нічого ані розумного, ані просто людського, а на зів’яле, баб’яче лице її дивитися було тяжко.

Командир м’яв в кулаці бороду.

– Треба подивитися на екрані, що в них у пам’яті, – зрештою, вирішив.

При першій же спробі завести їх до планетоходу, аборигени почали агресивно пручатися. Впираючись ногами, вони гримасничали, рикали по-тваринному (дівчина намагалась вкусити Біолога за руку) і довелося їх вгамовувати струменем біокаталізатора. А вже тоді завели їх до планетоходу і всадовили у крісла, що, автоматично зачинившись, полонили аборигенів. На голови наділи їм спеціальні шоломи з системою найрізноманітніших датчиків і увімкнули апарат, що вмів читати, списувати і передавати на екран – але вже в образах і картинах – біополе мозку, його пам’ять. Командир натис на пульті тумблер із написом «Пам’ять».

Екран засвітився і відразу ж на ньому попливли ті видива, що закарбувалися в пам’яті аборигенів до катаклізму. Судячи з уривчастих (часом і не зовсім чітких) картин, що змінювали одна одну на екрані, молоді люди мешкали у якомусь напрочуд гарному і сонячному місті на березі теплого, синього моря… Білі будинки з верандами й мармуровими колонами, пишна південна зелень, всюди квіти, на площах і вулицях такі веселі, смагляві люди… Та ось аборигени дико зойкнули в кріслах і на екрані спалахнув жахливо-сліпучий смерч.

Командир мимовільно відсахнувся від екрана – страшне то було видовисько, як в пил, у ніщо перетворювалось білокам’яне сонячне місто й на очах згорали охоплені жахом люди.

– Досягти такого рівня розвитку і знищити себе?

Командир рвучко вимкнув екран і сидів якусь мить, тручи пучками пальців очні яблука – останнім часом вони чомусь почали боліти, особливо, коли він хвилювався. На екран йому більше не хотілося дивитися, все вже зрозуміло і так.

І Командира чи не вперше за все його життя зрадила витримка.

– Зітріть!!. – крикнув він поспішно й водночас ніби злякано.

– Що?.. – не збагнув Біолог.

– Все, все!!. – відмахувався Командир, наче від себе хотів відігнати ті жахні картини, зняті з мозку аборигенів. – Все, все зітріть з їхньої пам’яті. Всі жахи, загибель цивілізації! Все, все!.. З такою пам’яттю вони не можуть жити людьми!..

Біолог простягнув було руку до пульту і завагався.

– Як же ми тоді пояснимо їм, де поділися люди?

– Я сказав: зітріть все, все!.. – І Командир, важко звівшись, вийшов із рубки планетоходу.

Минула доба за місцевим часом.

Роззувшись і опустивши босі ноги в прохолодну воду струмка. Командир сидів на теплому камені. З душі ніби спадав гніт, натомість душу огортала світла, журна печаль…

Над ним пурхали метелики – жовті, лимонні, білі, аквамаринові… Тріскотіли в травах якісь комахи, десь у верховіттях дерев галасували птахи і ніщо не нагадувало в квадраті 075–012 про ту страшну катастрофу, що спіткала людство Голубої планети.

Гули бджоли…

«Як на Ілірії… – мружачись до сонця, думав Командир і посміхався – мальки в струмку тикались в його босі ноги і лоскотали їх. І відчував він себе безтурботним хлопчаком на далекій звідси Ілірії, навіть бачив себе на березі маленької степової річечки, у якій він, перепечений на сонці, з облупленим носом, купався до синіх пухирчиків і ловив рибу…

Почувся дзвінкий сміх.

З-за дерев вибігли юнак і дівчина.

На ній – коротенька біла суконька і така ж безрукавка, світле волосся перехоплене червоною стрічкою, юнак був у шортах – це вже жіноцтво корабля потурбувалось і призодягло молодих аборигенів.

Дівчина, сміючись, перебігала від дерева до дерева, ховалася за стовбурами, а юнак ганявся за нею… Командир замилувався ними, відзначивши, що обличчя в обох стали такими, якими вони і мусили бути – молодими, ба, навіть, гарними. Але дещо наївно-дитячими, безжурними.

– О, наш дідусь! – загледівши Командира, підбігла до нього дівчина і, сміючись, погладила його по бороді. Та зненацька якась тінь майнула по її безжурному личку, брови піднялися на чоло, переломилися з подиву. – А ти… чий?.. – вона намагалась щось пригадати. – Чому я раніше тебе ніколи не бачила?

– Бо ми прилетіли до вас зовсім недавно.

– Звідки… прилетіли? – озиралась дівчина.

– Ну… з неба. Точніше, із сузір’я Оріона. Там є планета Ілірія, точнісінько така, як ваша. А ми, значить, ілірійці.

Дівчина задумалась, накручуючи на палець пасемко світлого волосся.

– А хто такі… Ілірійці?

– Ну… люди, – Командир намагався говорити з ними, як з дітьми, котрі вперше після тяжкої хвороби відкривають для себе світ білий. – Такі ж люди, як і ви, тільки ми прилетіли з іншої планети.

Дівчина недовірливо засміялась.

– А хіба ви – птахи, що літаєте?

– Майже. Ми – космічні птахи, – і кивнув у небо, де в голубизні якраз пролітав, роблячи над планетою черговий виток, космічний корабель. – На ньому ми здолали безмежні простори космосу, які відділяють наше сузір’я Оріона від вашої Жовтої зірки.

Молоді переглянулись між собою і певно нічого не збагнули.

– А хто такі… люди? – раптом запитав юнак, запитав серйозно, уважно дивлячись на Командира.

– Люди – це ви. Ти і твоя подруга, – м’яко відповів Командир. Юнак якусь мить думав, а тоді швидко запитав:

– А люди – хороші?

– Ну… як тобі сказати, – Командир м’яв бороду в кулаці і говорив обережно. – Є, звісно, й погані, але… Але в цілому люди хороші.

– Ми – люди!.. Ми – люди хороші! – вигукуючи, хлопець і дівчина побігли у видолинок, у сад, що був у білому цвітінні.

– Командире, контакт з такими аборигенами встановити неможливо, – підійшов Штурман і присів поруч на камені, як тільки-но Командир жестом запросив його присісти. Більше ж людей на цій планеті немає. – Командир кивнув на знак згоди головою, але не зронив і слова, тому Штурман, помовчавши, говорив далі: – Двоє на спаленій планеті не виживуть, адже у цих двох немає ані звичайного житейського уміння, ані тих знань, яких ще до катастрофи досягла їхня цивілізація. Вони навіть не знають, хто вони і чийого роду-племені. – Командир все ще мовчав, зайнятий своїми думками, тільки кивнув і Штурман знову заговорив: – Залишається одне з двох: або кинути їх тут напризволяще і вони здичавіють на своїй планеті, або забрати їх із собою.

– На Ілірію? – здивувався Командир.

– А тож ще куди? Вони житимуть із нашим народом і згодом стануть справжніми ілірійцями.

– А хто ж тоді залишиться на їхній рідній планеті? Штурман знизав плечима.

– А… ніхто. Голуба планета віднині й навічно стане безлюдною.

– Ти жахливі слова говориш, мій юний друже! – насупив білі брови Командир. – І говориш їх байдужим тоном, майже механічно, як наш Головний Мозок, – і взуваючись, сердито бурчав. – Як це планета людей стане… безлюдною? Вони, – і кивнув у сад, де гуляли юнак і дівчина, – єдина брунька спаленого громом дерева життя цієї планети. Розумієш – єдина брунька. Остання! Розпуститься вона, викине листячко, а згодом і пагінець, що виросте в гілку, а далі в дерево – вціліє тутешнє людство. А засохне остання брунька – все. На ній обірветься ланцюжок розумного життя в системі Жовтої зірки.

– То що ж робити? – Штурман дивився на нього запитливо і водночас з повагою, чекаючи від Командира єдиноправильного рішення.

А Командир чи не вперше невиразно знизав плечима і чи не вперше у своєму житті не міг дати точної і мудрої відповіді.

– Я одне знаю: ані забрати їх із собою ми не можемо, ані лишити їх тут напризволяще… теж не можемо.

Міжзоряний корабель ілірійців уже був готовий до старту.

І хоч він ще робив витки навколо Голубої планети на планетарних двигунах, та в систему керування його маршових двигунів Головний Мозок вже увів платинову стрічку з курсом корабля до сузір’я Оріона. Всі системи, всі його контрольні блоки доповіли Мозку про готовність № 1, а він, у свою чергу, теж доповів Командиру про готовність № 1. Передстартову сирену було поставлено на позначку «120 хвилин» – рівно стільки часу залишалося до того, як будуть увімкнені маршові двигуни.

Востаннє Командир і члени екіпажу (крім чергових) спустилися на планетоході в квадрат 075–012 – треба було вирішити, що робити з двома уцілілими аборигенами планети.

Та ніхто не встиг ще й слова мовити, як Командир зненацька сказав:

– Я залишаюсь тут! На Голубій планеті. Назавжди.

Приголомшені ілірійці мовчали, бо не йняли віри почутому.

А Командир говорив жорстоко і говорив жорстоко про самого себе:

– Я старий і живим мені вже ніколи не долетіти до рідної Ілірії. Так, так, і, будь ласка, не сперечайтесь зі мною і не запевняйте мене, що я, мовляв, ще молодий… Молоді ви і то повернетесь додому через півстоліття сивими і старими, а на що розраховувати мені? Хіба на те, що у спецкапсулі ви привезете на Ілірію мій труп?.. Хоча, звичайно, не виключена можливість, що я і живим дотягну. Трапляються ж у нас довгожителі, які дотягують до ста двадцяти і більше літ, але… Але краще не ризикувати. Я потрібний тут, на Голубій планеті, адже без допомоги, двоє врятованих нами тутешніх людей – хлопець і дівчина – загинуть. А з ними назавжди урветься тоненька ниточка розумного життя Голубої планети. Ілірія нам ніколи не простить, що ми кинули братів своїх по розуму напризволяще.

Помовчав і закінчив, як риску підвів:

– Ми і вони – з різних планет, але ми і вони – Люди. Тож і мусимо простягати одне одному руку Порятунку.

І стало їх на сплюндрованій Голубій планеті уже троє.

А в дзвінкій високості неба срібним птахом линув корабель.

Ось він зненацька застиг.

«Вимкнули планетарні двигуни і зараз увімкнуть маршові, – встиг подумати колишній командир того корабля і в ту ж частку секунди на місці срібного птаха раптом з’явився жовтувато-вогняний еліпсоїд. А коли він розвіявся – срібного птаха у піднебессі не було… Він зник, і зник навічно, стрибнувши в чорний морок космосу. І ледве його колишній Командир встиг це усвідомити, як невидимий корабель був уже за мільйони і мільйони кілометрів від Голубої планети.

І збагнувши те, командир в одну мить постарів літ на сто.

Наче білим інеєм вкрилась його велика голова, він зігнувся і мовби аж зростом поменшав. Вітер бавився його білою бородою, колошматив її і зоряний капітан на очах ставав просто дідом, просто старим… Та незборима, всеперемагаюча сила життя, що нуртувала ще в його дужому тілі, здолала миттєвий відчай і тугу, він випростався, в очах його під кущуватими білими бровами спалахнули затяті вогники….

– Що з тобою, дідусю? – підбігли до нього хлопець та дівчина і на їхніх безжурних обличчях з’явилися перші емоції – співчуття і турбота за старого. – Тобі зле?

– Ні-і… тобто вже минулося, – надсилу посміхнувся старий. – Нічого, нічого, ми ще поборемось, – і обняв молодих за плечі. – Оскільки віднині ми будемо жити разом, то давайте, нарешті, знайомитись. Я – Бог. Ну, ім’я в мене таке – Бог. Звичайне чоловіче ім’я на Ілірії, досить там поширене.

– Бо-ог… – м’яко й співуче протягла дівчина, ласкаво зазираючи старому в очі. – Бо-ог… Яке в тебе гарне ім’я.

– Бог, – повторив про себе юнак, повторив зосереджено і навіть аж врочисто. – Тепер я знатиму, що ти – Бог і що ти всемогутній, адже ти вмієш літати у небі, як птах.