Текст книги "В сузір’ї Дракона"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 39 страниц)

ТРИБУНАЛ ПРИМ-О

Коли жити вперед, як-то й належало законослухняним громадянам, стало й зовсім зле, він зрозумів, що це вже той рубіж, від якого йому треба починати жити назад. Бодай і підпільно. А попереду нього вже не було нічого і нікого – крім всеперемагаючої туги, що її він за роки самітництва так і не зумів подолати. Спасіння чекало його лише в минулому.

Військово-польовий трибунал, званий в країні, як Трибунал Прим-О (Примусового ощасливлення) засідав цілодобово. Змінювався лише склад трійок – доки одна бригада, відсудивши своє, відпочивала, збираючись з новими силами, інша невтомно виносила присуди, потім вони мінялися. І так двадцять чотири години на добу. Вироки оскарженню не підлягали. І що з того, що на кожну справу відводилося хвилин зо три (в особливих випадках – п’ять), черга йому надійшла лише о двадцять третій сорок п’ять, хоча в Трибунал його привезли о п’ятій ранку. В дожидальні роздягли догола, обплутали його холодними мідними дротами, підключили до комп’ютера і розумна машина показала, що стан цілковитої утіхи, відчуття глибокого задоволення й безмежної радості (а це типові ознаки щастя) затриманий спізнає лише тоді, коли згадує своє минуле. Так було безпомильно викрито, що він жив не кипучим сьогоденням в ім’я світлого завтра, а не рекомендованим минулим, а це в Країні було рівнозначно державній зраді. Так він потрапив під караючий меч правосуддя, як величали Трибунал Прим-О. На товариша – тепер вже колишнього, – який доніс на нього рідним карателям, він навіть не розгнівався – в Країні всі були зобов’язані доносити один на одного, це вважалося найвищим проявом патріотизму та вірності Країні, Народу і Справедливому Режиму, який і правив Країною та слухняним Народом. Приятель, який настукав на нього, не був винятком чи якимось чудовиськом. Він просто виконав державний наказ. Не зробив би це він, просигналив би інший – в Країні всі були зобов’язані стукати один на одного і кричати з усіх трибун: «За скільки, мовляв, ти продався (Кому – не мало значення. Будь-кому. Головне – аби продався).

Його завели в кругле помешкання, схоже на ротонду, що було навпіл перегороджене металевою решіткою – від бетонної підлоги і до такої ж стелі. На стіні висіло стандартне офіційне гасло: «Кожен в Країні зобов’язаний стати щасливим. ТИ (мався на увазі той, чия справа саме розглядалася) з нашою допомогою теж будеш просвітленим. Ми для цього зробимо все – ім’ям революційного закону!» А вгорі – загрозливе застереження: «Хто не живе вперед, той нам не брат, бо він рухається назад!»

І, як апофеоз:

«Залізною рукою загонимо людство до щастя!»

По той бік хрестовини на підвищенні, що нагадувало естраду, за столом, покритим червоним атласом, засідав Трибунал Прим-О – Непідкупна (такий титул мали судді) Трійця.

Він стояв по цей бік решітки і не міг збагнути: хто ж з них за ґратами? Він чи Трибунал?

– Прізвище?.. Ім’я? По батькові? Рід занять?!

Він назвався і відповів на запитання…

Тієї ж миті голова Трибуналу виніс вирок, стукнувши дерев’яним молотком по столу:

– Високодостойний, Непідкупний, Найсправедливіший і Найдемократичніший у світі Трибунал Прим-О постановляє: добродія ім’ярек, як такого, що підпільно живе назад, ігноруючи щасливе наше сьогодення і світле завтра і як такого, який уникає ощасливленню, визнати винним по всіх пунктах пред’явлених йому звинувачень. Увага! Слухати і покорятися! Виноситься Найсправедливіше покарання: вища міра! Без права на оскарження! Присуд остаточний і перегляду не підлягає!.. Слідуючий!..

Звідтоді, як Країна спецдекретом нового Режиму була оголошена Зоною Суцільного Всенародного Щастя, залишатися нещасливим у ній було вкрай небезпечно. Нещасливими могли бути лише саботажники та вороги народу, а такі підлягали негайному і безкомпромісному знищенню. Або – гуманна милість – примусовому ощасливленню. Досі йому якось – завдяки хитруванню – вдавалося уникати примусового ощасливлення, що було рівнозначно кастрації. Але так не могло довго тривати, хоч він і вдавав себе безжурним, таким, що буцімто живе квітучим сьогоденням та вірою «в світле завтра», яке невтомно будував Режим, хоч насправді він жив назад. І його врешті-решт викрили і тепер він мав понести за те суворе покарання.

Колись, літ з декілька тому, як Країна ще не була Зоною Суцільного Всенародного Щастя, він був щасливим. Бо мав Її. Але коханої вже не було в цьому світі – вона навічно залишилася в минулому і він теж прагнув повернутися в минуле. І кожний прожитий ним день назад, наближав його до Неї. І так він жив назад день за днем, рік за роком, доти, доки нарешті не дожив до переддня свого щастя.

«Завтра я з Нею вперше зустрінусь і познайомлюсь, – радів він уперше за останні роки, відчуваючи себе збадьореним. – Завтра почнеться моє щастя. Чи, як жити назад – учора».

Його охопила невимовна радість. Всю ніч перед тим, що буде вчора, він не спав. Писав вірші. (Він був ще й поетом, але старанно те приховував, аби його не примусили оспівувати прекрасне сьогодення і щасливе майбуття).

 
Країна навіть від А
І Країна навіть до Я,
Все одно ще не вся,
Бо є ще Я,
Бо є ще любов моя,
А вона не вміщується
Навіть від А
І навіть до Я.
 

І він би вже повернувся в минуле, якби не відкрився приятелеві про свій задум… І коли той поспішно доніс (здається, він отримав якусь медаль за своє стукацтво – Бог йому Судія!) і його схопили, він змирився з реальністю, знаючи що його тепер чекає. Та й Трибунал у таких випадках виносив лише найвищу міру. Ось тільки він не знав яку саме, бо вищих мір було дві. Чекав найгіршої (але для нього вона б стала найкращою) – вищої міри 01. Фізичне знищення. І це було б у його становищі навіть виходом з тупика, в який він потрапив, втративши кохану. Навіть час, що минув звідтоді, всупереч твердженню давніх греків (чи кого там?) не вилікував його. Він вже давно змирився, що без Неї він щастя не спізнає. Тож вища міра 01 і стала б для нього тим рятунком, що позбавив би його нарешті туги за втраченим коханням.

Але його чекало ще гірше: вища міра 02. Знищення пам’яті про минуле, вихолощення всіх почуттів з неодмінним стиранням образу коханої в його серці… А тоді – додаток до вищої міри 02 – примусове ощасливлення.

Рішенням все того ж Трибуналу Прим-О його познайомлять з особою жіночої статі, яка не мала пари і зобов’яжуть в триденний строк закохатися в неї і стати щасливим. І звідтоді жити тільки сьогоденням – з вірою у світле завтра, до якого Всенародний Режим невтомно й успішно веде Країну і покірний йому народ. Це і буде втіленням політики «Залізною рукою загонимо людство до щастя!»

Після винесення вищої міри 02, під розписку про невиїзд (та й куди він поїде з Країни, де все було під контролем?) його відпустили додому: «Для тимчасового проживання за місцем прописки строком на одну добу». А рівно через 24 години йому приніс повістку їхній десяцький – наглядач десяти квартир. У повістці було зазначено, що ім’ярек має негайно з’явитися в Трибунал Прим-О для знайомства «з особою жіночої статі, яка не перебуває у шлюбі» на «предмет створення з нею міцної сім’ї» та подальшого «репродукування дітей, як підростаючого покоління в кількості 3 чол.» І нічого дивного тут не було, держава постійно дбала і суворо за тим слідкувала, аби в Країні не було неодружених, а одружені, щоб неодмінно народжували для Держави дітей – у кількості, визначеній їм Трибуналом Прим-О – дочок, як майбутніх зразкових матерів, синів – для всенародного війська «і подальшого здійснення геройства».

Він знав, що коли не з’явиться в Трибунал Прим-О у визначену йому годину, його поведуть туди під вартою і насильно ощасливлять, а за допомогою хімії закохають і зрештою, змусять жити з виділеною йому «особою жіночої статі».

І коли десяцький прийшов за ним з двома конвоїрами і затарабанив олов’яною бляхою (знак його достоїнства) у двері, він, не вагаючись більше й миті, втік у минуле. Всі потім будуть переконані, що він просто наклав на себе руки (своєрідний протест, до якого у відчаї багато хто вдавався з тих, кого мали примусово ощасливлювати), а він насправді втік у вчора. Де в нього мала відбутися зустріч з Нею.

З Єдиною, з якою він і буде нарешті щасливим.

ЗОЛОТОШУКАЧ ЗА ТРИ КРОКИ ВІД ЩАСТЯ

Клондайк – річка Північної Америки та Північного Заходу Канади, права притока Юкону. Бере початок в горах Маккензі, довжина 180 кілометрів.

У басейні Клондайку в 1896 році було відкрито родовища золота.

Бралося ще тільки-но за північ, як він лаштувався лягати. Власне, спати він ще не хотів, бо й на дрімоту не тягло, а звик працювати до білого ранку, тож ніч у нього була днем, а день – ніччю, але догорала свічка. Глянувши на куций, дюймів зо два недогарок, він прикинув на око, чи вистачить його, аби написати про «золоту лихоманку» Клондайку (її він пережив на Юконі), оповідання, що вже давно просилося на папір. Глянув і пожалкував: ні, не встигне. Доведеться відправлятися на боковеньку, більше у всьому будинку свічок немає.

«А збирався ж придбати їх кілька дюжин про запас, – подумав він прикро, але тут же й посміхнувся. – Так я ж і купив, здається, із зайвиною, то, виходить, увесь запас уже випалив? Треба спробувати працювати вдень…»

Ворухнувся, щоб звестися і не встав. Стіл притягував, як магнітом. Хотілося ще працювати. Та й пережите на Юконі, в басейні Клондайку не давало йому спокою, поривалося вилитися на папір, «Працюй, працюй, золотошукач із Клондайку, як все життя звик працювати». Тож сердито бликнув на маленький недогарок, наче той був винуватий, що надто швидко згорів, але згадавши Анну, трохи заспокоївся.

«Принаймні його вистачить, щоб написати Анні листа, – подумав обрадувано. – Анна вже не знаходить місця від того, що я погодився йти до в’язниці Сан-Квентін дивитися на ту сцену… Напишу їй все, все. Хай не думає, що коли я йду до в’язниці Сан-Квентін, так мені те видовисько до душі. Ні і ні. Але хіба Анна не розуміє, що я мушу йти, мушу дивитися, щоб знати наш вік і життя…»

Схопив чистий аркуш і вивів у правому його куточку: Окленд, Каліфорнія».

«Дорога моя!

Саме через те, що Ви така дорога, мені страшенно важко писати. Несила виповісти, які суперечливі пориви й думки роздирають мене в цю хвилину…»

Писав поквапом, раз по раз кидаючи стривожені погляди на недогарочок, що хутко, надто хутко танув. В кімнаті стояла пітьма, лише немічно жовтіло кружальце благенького світла під свічечкою, тож він поспішно виводив слово за словам в тій жовтій плямі:

«Я не боявся життя. Не ховався від нього. Я брав його таким, яким воно є, за його справжню ціну, і я не соромлюся свого життя. Хоч яке воно було, але воно моє. І так само, як я не боявся життя, я не заплющу очей і на смерть».

Куцак блимнув раз-вдруге і жовте кружальце на столі щезло. Якусь мить у його очах ще стояла жовтява мла, а тоді враз стало так чорно, як у глухому підземеллі.

«Не встиг, – з жалем подумав він. – Що ж, доведеться дописати вранці, Анна так хвилюється… І… І не розуміє мене».

Неохоче встав із-за столу і рушив було навпомацки до ліжка, як зненацька в чорній порожнечі тихо скрипнули двері. Він застиг. Насторожився. Чи ж бува не злодій? Але дарма й старається – в цім будинку і вдень нічого путнього не знайдеш, а глухої півночі й поготів…

«Хоча… десь, мабуть, протяг, – через мить подумав, відчувши на обличчі подуви морозяного повітря. – Так, так, протяг… Треба було на защіпку взяти двері – ніч все ж таки…»

Але ж навіть на Клондайці, де було повно всякого наброду й потолочі, він ніколи не зачинявся…

І тут до його слуху донеслися легкі, майже нечутні кроки – хтось ішов. Жаль, що не зачинив двері. Це – це Клондайк, тут і грабіжники водяться…

– Хто там? – запитав він, хоча знав, що у всьому будинку крім нього самого більше не було нікого. Та як не напружував зір, але розгледіти що-небудь у Суцільній пітьмі годі було. Стояв роздумливо. Може то йому вчулося? Але ні, в помешканні був сторонній. Це він відчував усім своїм настороженим єством.

– Ей, приятель?! Коли ти прийшов до мене в гості, то не будь мовчуном, – крикнув голосно, аж надто голосно, може від того, що в кімнаті стояла смоляна чорнота і він голосом хотів її подолати. І даруй, що зустрічаю без світла. У моїй фортеці немає жодної свічки. На жаль…

– Свічка не потрібна там, де треба дивитися і бачити серцем, – пролунав м’який, спокійний голос. – У тебе велике і добре серце золотошукача.

– Звідки ти знаєш, що я все життя шукаю золото…

– … людських душ, – закінчив за нього невідомий гість і додав: – Спробуй мене побачити…

І в ту ж мить він збагнув, що бачить. Дивно. Спершу з пітьми проступили очі – великі, світлі, доброзичливі, а вже потім він загледів у кімнаті високого чоловіка, простоволосого, у блакитному плащі. На грабіжника незваний гість щось не схожий – і то вже добре.

– З ким маю честь… містер… Як вас?

– Ентоні Мередіт, – представився незнайомець з легким поклоном.

– Джек Лондон, письменник, – відрекомендувався він.

– Я знаю, що ти – Джек Лондон, – сказав незнайомець, підходячи ближче і від нього ніби війнуло достиглим хлібом. – Знаю, що ти – син солдата і мисливця-блукача, матрос шхуни, золотошукач з Клондайку, шугай американських доріг, робітник джутової фабрики, один з мільйонів «білих рабів» Залізного молоха, бунтар, соціаліст, письменник. ІЦе молодий, але вже відомий. Гордість американської літератури.

– Ви добре вивчили мою біографію, містере Мередіт.

– Це було нескладно, бо хто ж тебе не знає.

– Але я, на жаль, не знаю, хто ви.

– Ти і не можеш мене знати, адже я із майбутнього, – відказав пришелець. – Із далекого, із 27-го сторіччя, або з П’ятого віку ери вселюдського братерства.

– Із дві тисячі сімсотого року? – письменник зітхнув: – О, таких гостей у мене ще не було. Але… Нас розділяють сотні і сотні літ, а ми стоїмо поруч. Хай це навіть і сон, але ж до біса гарний сон! Як би я хотів хоч одним оком, хоч на одну лише мить заглянути у таке далеке майбутнє людства.

Не кажучи й слова, Ентоні Мередіт випростав руку з якимось блискучим предметом, натис пальцем червоний виступ на ребрі і повільно повів тим прямокутником, наче вигортаючи з кімнати морок. Стіна почала голубіти, потім посвітліла. Хитнувшись вперед, Джек Лондон побачив на стіні блакитне небо, у якому висів гігантський космічний корабель, а під ним були зелені гори з білосніжними шапками снігів, а нижче – панораму сонячного міста. Воно випливало з долини виноградників, виростало, збільшувалось і письменник виразно бачив дивної архітектури будинки, просторі, залиті сонцем бульвари і площі, мармурові скульптури в парках… І всюди люди – вродливі, усміхнені, щасливі… Невже й справді в майбутньому настала вимріяна ера вселюдського братерства? Скільки сміху, пісень, дитячого щебету линуло з предивного того видива!

– Про таке майбутнє я мріяв у долині Клондайку, на Юконі, в горах Маккензі… Але, на жаль, його і за все золото Маккензі не купиш.

– Майбутнє не купують, його будують – своєю працею і своєю честю…

– Авжеж! Щасливі ви, люди майбутнього. Хоча й ми не безталанні, дещо теж спізнали. То що я бачу?

– Місто П’ятого віку ери Вселюдського братерства. Дві тисячі сімсотий рік за загальним літочисленням.

– Овва! Це таки мені сниться.

– Ні, місто бачиш справжнє.

– Але ж воно… казкове, – замислено мовив письменник. – Невже й справді у вашому сторіччі на Землі більше немає зла і неправди? Гноблення і соціальної нерівності? Клятих воєн і крові? Невже й справді у вас люди всіх рас і племен – брати? Невже таке можливе?

– Так.

– І як це вам вдалося?

– Не тільки нам, а й вам. Бо все, про що ви мріяли і за що боролися – збулося. Тож ви з нами. І ти теж. Глянь-но на оту площу, де біля пам’ятника бавляться діти. То стоїш у граніті ти – письменник-романтик Джек Лондон. На цоколі викарбувано всього лише одне слово: «Золотошукач».

– Гм… Це й справді так, адже я все своє дотеперішнє життя шукаю золото. – Зітхнув: – Тільки надто мало його знайшов.

Жадібно вдивлявся в обличчя невідомих йому людей.

– Зворушений, що ви в такому далекому майбутньому не забули мене… сякого-такого. І навіть витарабанили на гранітний постамент… Але чому це містер Мередіт прибув із свого прекрасного майбутнього у сіре минуле, у наш вік? Що його тут цікавить?

– Любий наш Джек Лондон, люди ери братерства хочуть бачити тебе живим. Я прийшов за тобою, друже.

Письменник з трудом відірвався від міста майбутнього і, не розуміючи, глянув на пришельця.

– Даруйте, але… як я зможу із свого сторіччя ступити аж на сімсот – чи скільки там? – літ уперед? Хіба що на крилах мрій.

– Ні, про це подбає машина часу. – Ентоні Мередіт простягнув до письменника руку з блискучим прямокутником. – Візьмися за мою руку і зроби три кроки вперед.

Але письменник навіть не ворухнувся.

– Всього лише три кроки і ти опинишся по той бік стіни у дві тисячі сімсотому році. У щасливому місті ти нарешті будеш щасливим. Всього лише три кроки й одна мить. Зважуйся, письменнику, бо кожна хвилина чекання пожирає в машині часу надто багато енергії.

– Виходить, я – за три кроки від щастя?

– Так. Ну ж бо, друже, зважуйся.

Джек Лондон відчув, що стіни в його кабінеті немає, а там, де вона щойно була – простір. Вільний простір у двадцять сьоме сторіччя, у щасливу еру братерства людей… І до всього цього лише три кроки…

– Послухай, мій нічний гостю. Хіба може, – бодай і в далекому майбутньому, – бути всезагальне щастя? І звідки воно у вас взялося? З неба впало чи ви кожному видаєте його по списку?

– У свій час, у двадцятому столітті ви теж доклали зусилля, щоб ми стали щасливими.

– Дякую. Думаю, що ми все ж таки старалися. Щоб хоч не наші діти, а далекі нащадки, а все ж таки були щасливими… Хоча… Містере Мередіт, тільки відверто. Чи не нудно жити, коли всі щасливі?

– Але ж ми теж боремося за краще життя і тому нам не маркітно. Проте час уже вичерпується, поквапся, письменнику.

– А про що я у вас писатиму? Про всезагальне щастя? Але ж хто читатиме такі твори? Коли надто солодко, завжди тягне на Гірке.

– Невже ти мало зазнав гіркого за своє життя?

– Довелося сьорбнути… Чаша моя гірка й досі ще повна, хоч я і п’ю з неї щодня. Але така вже либонь доля людини – скільки не пий із чаші терпіння, а всю її ніколи не вип’єш – вона увесь час наповнюється, і наповнюється. І все гіркотою, гіркотою… Ні, – зітхнув, – я тут маю випити свою чашу. Хоча й заманливо – бути за три кроки від щастя і… не скористатися такою нагодою.

Голубе видиво міста зникло й Ентоні Мередіт запитав з подивом:

– Ти не хочеш побути в майбутньому? З усіх людей двадцятого сторіччя тільки тобі одному надається така можливість, любий наш письменнику.

– Тому… Тому, що вже завтра вранці… ні, вже сьогодні я мушу йти до каліфорнійської в’язниці Сан-Квентін дивитися, як там… як там вішатимуть людину.

– Який жорстокий ваш вік! І для чого тобі це потрібно бачити?

– А для того, щоб усе знати про свій, як ти справедливо зазначив, жорстокий вік, – із злістю вигукнув письменник. – Тільки так я можу писати правдиво. Тому не показуй мені більше сонячного майбутнього, я мушу боротися з чорною ніччю свого віку!

В тиші кімнати виразно було чути, як тривожно цокотить блокуючий автомат машини часу.

– Але ж ти стільки зазнав злигоднів і поневірянь, що заслужив на кращу долю, – вигукнув Ентоні Мередіт.

– Якби ж то тільки я один, – зітхнув письменник і по хвилі вигукнув: – Мій дорогий гостю! Яким би не було тяжким моє життя, але воно – моє життя. І яким би не був потворним мій вік, але він – мій вік. Мій і нікуди я з нього не піду. Мені випала доля відстраждати разом з ним і випити до дна свою чашу, яку випити до дна нікому із сущих не вдається…

Почувся короткий застережливий сигнал.

– Час уже скінчився, – заквапився пришелець. – Пролунає ще один сигнал і… Подумай, Джек…

– Ні, Ентоні, ні. Я не піду зі свого віку у ваш. Бо я піду, інші підуть, а хто ж сьогодні закладатиме підвалини вашій завтрашній долі?

– Але як тобі тяжко жити і писати під Залізною п’ятою страхітливого молоха! – із щирим співчуттям вигукнув гість.

– Залізна п’ята? – стрепенувся письменник. – Це ти добре сказав, Ентоні Мередіт. Ми й справді всі під залізною п’ятою деспотизму й свавілля. Але в тім то й річ, що крім нас більше нікому розтрощити залізну п’яту і здобути волю. З космосу до нас ніхто не прилетить і на тарелі не піднесе нам справедливу еру всезагального братерства – якщо тільки вона можлива. Це мусимо зробити лише ми самі. Життям своїм і смертями своїми. Але для цього потрібні роки і віки. І якщо сьогодні ми зазнаємо поразки, то завтра ми встанемо знову… Прощай, Ентоні Мередіт – щаслива людина справедливої ери братерства. Як я заздрю вам, людям майбутнього! І як я радію, що наша тяжка праця не була даремною!

Коли він розплющив очі, в кабінеті стояв білий день. Він сидів за столом, поклавши голову на руки. Перед ним під недогарком свічки білів аркуш паперу.

– «Я не боявся життя» – прочитав він на тім аркуші. – А-а… Це я вчора писав листа Анні, свічка догоріла і я не встиг…

Схопив ручку й почав швидко писати, продовжуючи незакінчену фразу:

«… але стояти твердо, на власних ногах і дивитися життю просто в вічі, не боятися нічого, бачити, як інші зустрічають свою смерть так само спокійно й незворушно, як я зустрів би свою, бути безстрашним, непохитним, не мати в собі ні крихти легкодухості, ні крихти жіночності (огидної в чоловіків, хоч принадної в жінках), не заплющувати очей, а сміливо дивитися вперед, приймати життя, пам’ятаючи, що можеш і віддати його».

Чи переконають Анну ці його найщиріші слова в тому, що він мусить іти до в’язниці Сан-Квентін і мусить дивитися на огидну сцену – страту людини?

Закінчивши лист, підписався коротко: Джек.

І тільки тоді встав з-за столу, підійшов до вікна і глянув на пустельну вулицю з рідкими, похнюпленими перехожими.

«Але що то було мені за видіння сеї ночі? – сам себе запитав: – Невже й справді приходив Ентоні Мередіт, людина з 27-го сторіччя П’ятої ери Вселюдського братерства? Чи просто я багато думав про майбутнє і воно привидилось мені? В одному я певний: майбутнє людства буде прекрасним. Інакше не варто тоді й жити. Але воно буде прекрасним лише тоді, коли ми відстраждаємо у своєму віці».

Повернувся до столу, поставив на листі дату: 11 лютого 1902 р.

– Ну, ось і пора іти до в’язниці, – вголос промовив. – Чи зрозумів мене пришелець із щасливого міста? Я ніколи не боявся життя і тому нікуди не буду тікати чи й перебиратися у майбутнє заради щастя. Все одно даром воно нікому не дається – його треба здобути. Брати мої стогнуть під залізною п’ятою деспотизму, а я… Гм… Але добре сказав Ентоні Мередіт: Залізна п’ята. Я напишу для них, людей майбутнього, як ми у глухому й тяжкому віці Залізної п’яти жили, любили, боролися і гинули, і, навіть, мертвими знову повставали. А роман свій так і назву: «Залізна п’ята». Це кажу я, золотошукач із Клондайку.

Сам він любив так себе називати: золотошукач із Клондайку. І гордився цим… Ні, це не була гординя, високо він ніколи не нісся, хоча був не без гонору – інакше неможливо. Раніше пишався, бо ж був ним насправді – золотошукачем Клондайку. «Золота лихоманка» там спалахнула року 1896-го, як відкрили родовища золота. На плоскогір’ї Юкону багаті поклади міді, азбесту, срібла, вугілля, вольфраму. І – золота. Дикий, малоосвоєний край. Рибальство. Хутряні промисли. Там виживають тільки сильні духом. І він вижив. Там він черпав сюжети для творів, героїв знаходив. І все своє коротке – ще коротке – життя тим і був зайнятий, що шукав золото – спершу на Юконі, в горах Маккензі, на просторах Кдондайку, потім – в людських душах, де його чомусь все менше й менше стає… Жаль. Справжнє золото душі нині не часто зустрінеш. Але тому воно й справжнє, що з душі. Цим він і був зайнятий – як письменник. Йому ще тільки 26, попереду життя та життя і він ще знайде багато золота в людських душах…

Ні тоді, ні пізніше, ні взагалі ніколи, він не знатиме, що жити йому залишилося ще 14 років. Всього лише чотирнадцять літ. Загалом вийде сорок, всього сорок. Мало. Зовсім мало. Але тоді він сам собі здавався вічним. Роман «Залізна п’ята» – з непохитною вірою в перемогу справедливості, Джек Лондон (справжнє прізвище Джон Гріффіт Лондон) ще встигне написати – твір вийде друком у 1907 році – за дев’ять років до передчасного кінця золотошукача з Клондайку, який все життя боровся за щастя інших і якому лише раз вдалося побути за три кроки від власного щастя. Але в тому, мабуть, і є смисл життя: щоб жити і боротися за щастя, але ніколи до нього ближче як на три кроки не наближатися. Це і є щастя. А коли так, то він його спізнав сповна…

І Джон Гріффід Лондон, світові відомий як Джек Лондон, вічний золотошукач, сів до столу – добувати з руди крупинки золота людських душ. Але попрацювати того раннього лютневого ранку, коли в місті лютував мороз – йому за будь-якої негоди так добре творилося, особливо, як на вахту заступав Санта-Клаус, – на жаль, не вдалося, хоч білий папір вабив його, як лютня музиканта.

І він із серцем люто вилаявся (життя всього навчило, в тім числі й лайкам і це в нього називалося випустити пару з чорного котла), – з відразою почав збиратися, бо вже мав нагальну потребу йти лицезріти непривабливу сцену – як у людини ім’ям закону – невже закону? – відбиратимуть єдине, що в неї ще залишалося – власне життя. («Воно тобі ото треба ще й це знати?» – в’їдливо запитував внутрішній голос і він, сердячись на нього, зі злістю, що раптово спалахнула, відповів йому: «Треба, треба! Я все мушу знати про свій вік. А ти… ти – заткнись!..»). І – нічого не вдієш. До святості в місті – хоч воно й носило святеницький титул сан – ще явно було далеко. (Якщо взагалі до святості хто-небудь стоїть близько). Як і на всій планеті Земля в царстві хомо сапієнса, людини, здається, розумної. Тож мусив іти до смерті – в ім’я життя.