Текст книги "Таємниця янтарної кімнати"
Автор книги: Валентин Дмитриев
Соавторы: В. Ерашов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)
Цей черговий трюк геббельсівської пропаганди Сергєєв уже знав: очевидно, розуміли всю його безглуздість і самі німці. Похнюпившись, вони квапливо проходили повз плакати, не звертаючи на них уваги. Все місто немов затамувало подих. Тільки з репродукторів лунав хриплий голос фюрера міста Вагнера. Сергєєв прослухав промову. В ній повторювалися ті самі фрази – про пильність, про стійкість, про необхідність битися до переможного кінця.
– … Бийтесь, як індійці, боріться, як леви! – закінчив своє чергове звернення Вагнер. Слухачі були байдужі. Лише кілька штурмовиків аплодували на розі, визивно поглядаючи на перехожих.
Олег Миколайович попрямував до замка.
Від квітучої, веселої, повної життя Парадеплац після англійських нальотів зосталися тільки похмурі руїни. Жодної живої душі не зустрілося дорогою. Коричнево-багрові, закіптявілі руїни тиснулися одна до одної, немов каліки, ладні ось-ось впасти, якщо їх не підтримає сусід. Уламки цегли пірамідами височіли на подвір'ях, залишки вивісок тужливо поскрипували під поривами весняного вітерця. Мертве місто…
Олег Миколайович завернув до університету. Права половина будинку була зруйнована. Від оперного театру залишився тільки ріг та купа цегли. Ближче Сергєєва не пустили. Похмурий фельдфебель, виструнчившись, пояснив:
– Вхід тільки по спеціальних перепустках.
«Отже, тут ставка начальника гарнізону генерала фон Лаша!» – зметикував Олег Миколайович, згадавши розвідзведення.
Перепустки у Сергєєва, звичайно, не було, та й взагалі не годилося спокушати долю. Він повернув назад, до замка.
Замок на перший погляд здавався неушкодженим. Але це тільки на перший погляд! Підійшовши ближче, Олег Миколайович побачив, що південна його сторона – та, де містилися музеї, добре-таки пошкоджена великими фугасками.
Він спустився на Кайзер Вільгельмплац і, як тоді, до війни, по мосту вийшов на острів Кнайпгоф.
Важко було впізнати це місце. На острові не залишилося жодного уцілілого будинку. Вірніше, будинків взагалі не було – на їхньому місці лежали такі ж самі купи щебеню, уламків цегли, всякого мотлоху. Підійшовши до собору, Олег Миколайович зрозумів, що саме сюди англійці скинули головний запас свого смертоносного вантажу.
Дах завалився. Велика бомба пробила перекриття підвалів, знищивши усипальні королів; осколки посікли олтар і кафедри, перетворили на жалюгідні уламки статуї святих. Від знаменитої бібліотеки залишилося тепер порожнє, обгоріле приміщення. Тільки могила Канта якимсь чудом збереглася, самотня, трагічна серед цієї вакханалії руїн.
Змело, стерло з лиця землі і старий університет, і міську бібліотеку.
Знайомими покрученими східцями у стіні Олег Миколайович піднявся нагору. Звідси він міг добре бачити мало не все місто.
Від замка до ставу і далі по Кенігштрасе, Міттельтрагхайм, Гранцералеє тяглися суцільні квартали руїн. Над ними височіли самотні будівлі, в яких Сергєєв вгадав приміщення уряду Східної Пруссії, «Парк-готель» і політичну в'язницю.
«Навіщо ці безглузді руйнування? Інша річ – заводи, військові об'єкти. Але ж тут їх не було! Навіщо? Згоріла Срібна бібліотека університету. Загинули експонати музеїв. Навіщо це?» – знову і знову запитував себе Сергєєв, стоячи на площадці. І поки що не знаходив відповіді. Він знайшов її значно пізніше, до кінця зрозумівши політику тих, кого в роки війни вважав, як і інші радянські люди, своїми вірними союзниками.
Олег Миколайович повернувся до пам'ятника Шіллеру пізно ввечері, втомлений, змучений, вщерть сповнений враженнями, різноманітними і суперечливими. Майор Фріц Гершке – він же капітан Радянської Армії Василь Ілліч Ніколаєв – уже чекав товариша.
– Товаришу генерал, ваше завдання виконано! Вони стояли у кабінеті начальника штабу фронту – обоє у німецькій формі, перемазаній липкою глиною, де-не-де подертій об колючі дротяні загородження. Змарнілі обличчя, щетина на підборіддях, що встигла відрости протягом ночі.
Генерал вийшов із-за столу.
– Повернулися? Молодці! – сказав він, немов найголовнішою заслугою обох було саме те, що вони повернулися живими й здоровими. – Спасибі. Що принесли?
– Пробачте, товаришу генерал. Дозвольте сісти?
– Прошу.
Сергєєв одірвав підошву свого чобота.
– Ось. Схема розташування вогневих точок на південно-західній та південній околицях міста, у смузі наступу армії Галицького. І ще: схема комунікацій між фортами тієї ж ділянки. Про настрої населення дозвольте доповісти усно.
– Молодці! – зовсім весело повторив генерал. – Але спочатку – дві години на відпочинок. Дві години можу почекати.
– Товариші офіцери!
Всі підхопилися, виструнчились.
– Товаришу генерал, офіцери штабу фронту за вашим наказом зібрані на службову нараду.
– Товариші офіцери, прошу сідати. Старший лейтенант Сергєєв доповість нам зараз про становище у Кенігсберзі. Тепер уже не секрет, можна повідомити: старший лейтенант щойно повернувся з міста після виконання відповідального завдання. Будь ласка, товаришу Сергєєв. Ми слухаємо вас.
Ретельно поголений, у новенькій гімнастьорці, Сергєєв говорив повільно, старанно підбираючи слова. Він уже не раз продумав свій виступ і тепер впевнено розповідав про те, що йому вдалося побачити, довідатися і зрозуміти за кілька днів свого перебування в обложеній прусській столиці.
28 січня 1945 року радянські війська перерізали залізницю Кенігсберг—Ельбінг – останню трасу, яка зв'язувала Східну Пруссію з центральною частиною Німеччини.
Кенігсберг був оточений. Кенігсберг був приречений на загибель. На загибель було приречено все, що, як будяки, розросталося тут: людиноненависництво і мілітаризм, прусська чванливість і варварська жорстокість, реваншистські ідеї і дух здирства.
Про це гітлерівська пропаганда замовчувала. Зате вона не шкодувала фарб, лякаючи жителів міста тими страхіттями, які нібито чекають їх після приходу росіян.
28 січня радянські війська перерізали останню нитку, що зв'язувала обложений Кенігсберг з центральною Німеччиною.
Долю міста було вирішено. В Кенігсберзі почалася паніка. Рано-вранці радіо попередило:
– Увага, увага! О дев'ятій годині слухайте промову пана урядового радника Драгеля, начальника провінціального управління! Слухайте промову пана радника Драгеля!
Городяни припали до приймачів і репродукторів. Вони марно чекали: Драгель не виступив. О дев'ятій годині ранку пан урядовий радник був уже за добрих два десятки кілометрів од столиці: у комфортабельному «оппелі» він мчав до Піллау, сподіваючись там сісти на пароплав і втекти якнайдалі від цих неспокійних місць.
Чутки поширювалися з космічною швидкістю. Опівдні десятки тисяч переляканих, розгублених, збитих з пантелику людей безладно рушили по шосе на Піллау.
На Новеньких і пошарпаних машинах, на бричках, запряжених кіньми, і просто штовхаючи перед собою тачки з манаттям, поклавши хатні речі на дитячі санки, або з рюкзаками за плечима, йшли кенігсбержці голим, продутим морозними вітрами, слизьким шосе назустріч невідомому, сподіваючись сісти хоч у трюми пароплавів.
Тут були старики, жінки і діти. Чоловіків і навіть підлітків, усе чоловіче населення міста віком від 15 до 65 років, за наказом Еріха Коха зараховували до фольксштурму.
Люди йшли, згинаючись під вагою речей, спотикаючись і падаючи. Багато хто, впавши, більше не підводився: тіла сковував жорстокий мороз і засипав злий поземок.
Матері несли на руках мертвих немовлят. Шкандибали зігнуті діди, закутавши голови жіночими хустками, їх випереджали автомашини, що скажено мчали обледенілим шляхом, юрба ледве встигала розступатися.
Тікали в Піллау члени уряду Східної Пруссії, великі імперські чиновники – заступник обер-президента Коха доктор Гофман, другий його заступник Айхарт, уповноважений по евакуації населення доктор Джубба. Вони пробиралися до міста Кеслін, у Померанії, де мав зібратись східно-прусський уряд. Щоправда, наказу про виїзд фюрер не давав, але кому того дня було до наказів!
Втекли генеральний прокурор провінції Жилінські і президент вищого окружного суду. Через три дні стало відомо: обох спіймано на заставі і страчено за наказом Гітлера.
Надвечір другого дня біженці (добра половина їх розгубилася в дорозі) вдерлися у Піллау.
Але тут ніяких кораблів біля причалів не було.
Тоді люди, мов божевільні, кинулися по кризі через протоку Фріш-Гаф на косу Фріш-Нерунг, щоб звідси пішки дістатися всередину країни.
Біля невеличкого села Нойтіф їх зустріли поліцейські та армійські застави. Натовп повернув назад.
І знову довгий, стомливий, страшний шлях – тепер уже на схід, знову трупи на узбіччях шляху і ревіння автомобільних моторів, знов одчайдушні зойки дітей і голосіння матерів.
Страшне, мертве місто зустрічало втікачів. Електростанція не працювала, не стало води, газу, завмер міський транспорт. Перестали виходити газети, замовкла радіостанція, – економлячи електроенергію, вона передавала лише накази командування фольксштурму.
Патрулі хапали на вулицях чоловіків, безвусих хлопців, стариків і заганяли їх на збірні пункти фольксштурму.
«Народ з великим ентузіазмом вступає до лав ополчення», – волав Берлін.
Тут, у Кенігсберзі, люди зло посміхалися: вони давно втратили віру в порятунок, у все, що їм говорили.
До ополчення добровільно йшли тільки хлопчаки, приваблені можливістю потримати в руках справжню зброю. Решта надівали пов'язки фольксштурмівців лише під загрозою розстрілу.
Городяни вже давно перестали вірити і чуткам про таємничу нову зброю, якою Гітлер погрожував союзним військам. Єхидна пісенька народилася у ті дні в фольксштурмівських казармах:
У місті почалися погроми. Люди грабували крамниці, склади, шукаючи переважно спирт, вино, тютюн і наркотики. У темних, освітлених лише стеариновими каганцями будинках спалахували п'яні оргії. Солдати і ополченці, наповнивши ранці та кишені пляшками й харчами, хапали перших-ліпших голодних і зневірених жінок.
Містом прокотилася хвиля самогубств. З психіатричних лікарень випустили божевільних. Вони блукали по міських кварталах, наганяючи жах на перехожих, вдиралися у квартири, дико вили у під'їздах.
Гроші і речі втратили ціну. Ніхто не думав про них.
Так тривало три дні.
Першого лютого Кох спохватився: надто загрозливим було становище у Кенігсберзі. З маєтку Нойтіф прийшов наказ: усім членам уряду Пруссії повернутися з Піллау до столиці. Групу чиновників, що підлягали примусовому поверненню у Кенігсберг, очолив доктор Гофман. Але користі від їхнього повернення не було ніякої: фюрер Кенігсберга Вагнер, призначений начальником оборони міста, скасував усі міські інституції і зосередив у своїх руках повну владу.
Треба віддати належне волі, наполегливості і розпорядливості Вагнера: йому буквально протягом кількох днів пощастило відновити щось схоже на порядок.
Будинок штабу «Робочого фронту» – він був розташований між міським архівом і Будинком радіо – став штаб-квартирою Вагнера. Жив «фюрер» у підвалі Будинку радіо. Напроти, у будинку імперської поштової дирекції, розмістився штаб начальника гарнізону генерала Лаша.
Тепер радіостанція Кенігсберга працювала цілу добу. Грайливі, сентиментальні мелодії змінювалися істеричними закликами націстських діячів. По кілька разів на день через репродуктори звучав владний, самовпевнений голос Вагнера: фюрер закликав співгромадян битися до останнього подиху.
Усе населення міста було мобілізоване на будівництво оборонних споруд.
Щодня виходила на маленькому аркуші газетка «Пройсіш цайтунг».
«Війну не програно, перемога прийде!» – волали заголовки.
Люди байдуже відверталися від газетчиків. Паніка, пиятика, відчайдушне молодецтво змінилися тупою втомою і байдужістю приречених…
– Все це не означає, товариші офіцери, що перемога дістанеться нам легко, – резюмував начальник штабу, коли Сергєєв закінчив доповідати. – Боротьба чекає жорстока, хоча, звичайно, обставини, про які розповідав тут старший лейтенант, значною мірою полегшать нам виконання завдання…
9
– Олегу Миколайовичу, до вас відвідувач. Лікар дозволив, – промовила сестра. – Тільки умова: довго не розмовляти.
Слідчий Рєзвов запросто сів на ліжко і, поглядаючи на годинник («Поки лікар не жене», – весело пояснив він), коротко розповів Олегові Миколайовичу, як той опинився у госпіталі.
Сергєєва знайшли серед руїн з пробитою головою.
На його щастя, почали розбирати високу, чудом уцілілу стіну, яка могла впасти на перехожих. Інакше і не помітили б! Там, де невідомий ударив Олега Миколайовича, було знайдено фотокартку.
– Так ось чого він так умовляв мене… – задумливо промовив Сергєєв.
– Хто? – перепитав слідчий.
І тоді Олег Миколайович квапливо і плутано розповів про зустріч на Вітебському вокзалі і біля пушкінського палацу, про свого «випадкового» попутника від вокзалу до міста.
– Важка задача. Гаразд, будемо шукати. А ви лежіть собі спокійно, відпочивайте, набирайтеся сил, – закінчив розмову Рєзвов.
Сергєєв одужував. Він іноді навіть підводився, непевно ступав кілька кроків по кімнаті, підходив до вікна, за яким не бачив нічого, крім руїн, потім повертався до дзеркала, прикріпленого на стіні. Звідти на нього дивилося худорляве обличчя з різко окресленими крилами носа і залисинами над високим чолом.
«Сьогодні хочу говорити про Ганну, – записував він увечері в зошит, який несподівано став щоденником. – Коротка у нас була розмова і лише «ділова», але я розумію, що ця зустріч для мене дуже важлива. Не знаю чому, певно тому, що обоє ми самотні, мені здається, ніби нас щось зв'язало. А втім, чого це я вирішив, що й вона самотня?..
Напишу їй сьогодні ж, неодмінно. Адреси не знаю, як не знаю, чи потрібні їй мої листи і я сам. І все-таки надішлю листа до музею. Сьогодні ж».
Січневого ранку Олег Миколайович, нарешті, одержав довгождану відповідь.
«Звістка про те, що Ви у Кенігсберзі, засмутила, порадувала, стурбувала і підбадьорила мене – все разом, – читав він нерівні рядки. – Засмутила і стурбувала Ваша хвороба, подробиці якої Ви не вважали за потрібне пояснити. Порадувало і підбадьорило те, що Ви одужуєте і незабаром почнете розшуки янтарної кімнати. Я вірю, що Вам і Вашим новим друзям пощастить. Бажаю великих-великих успіхів, дорогий Олегу Миколайовичу.
Про все інше дозвольте поки що не говорити. Скажу тільки одне – мені теж хочеться бачити Вас, сама не знаю чому. Адже до війни ми були майже не знайомі, а остання зустріч виявилася надто короткою, щоб якось змінити наші відносини. А втім, «наші відносини» звучить занадто гучно. Їх немає, цих відносин. Просто, мабуть, ми втомилися після війни і дуже самотні… Ні, і це не те. Одне слово, відкладемо розмову до зустрічі. А поки що – бажаю одужання і успіхів. Пишіть мені. Ганна Ланська».
Нічого не було особливого у цьому короткому і навіть просто діловому листі. Та чи діловому? Давно хтось сказав, що листи, по-перше, мають читати тільки ті, кому вони призначені, по-друге, їх треба читати між рядками. Сергєєв пам'ятав цей давній афоризм і спробував застосувати його у даному випадку. Він читав і перечитував, намагаючись відшукати у словах щось більше, ніж просте людське співчуття і звичайний прояв ввічливості. То йому здавалося, що він знаходить це «більше», то, засмучений і ображений, – чим, він не знав і сам, – Олег Миколайович відкладав лист, щоб через хвилину знову взяти його.
Коли чоловікові вже за тридцять, він не поспішає з висновками. Він уже розуміє ту просту істину, що не кожному почуттю можна дати назву. Сергєєв теж розумів це. Але розумів він і інше: сталося щось таке, що зв'язало його з Ланською, тягло до неї. І тому неспокійно перечитував короткі рядки, вперто відшукуючи в них той зміст, який так хотілося знайти: хоча б щось трохи більше, ніж вияв звичайного співчуття.
10
Звечора оформивши документи, Сергєєв востаннє переночував у госпіталі і вийшов звідти рано-вранці.
Було ще темно. Високо над містом висів круглолиций місяць, його прозоре сяйво струменіло над Кенігсбергом, що здавався зовсім безлюдним. Мертві кістяки будинків лякали чорними прорізами вікон. Купи цегли і щебеню, схожі на терикони порожньої породи біля шахт, похмуро громадилися навкруги. Над ними свистів пронизливий вітер. Життя ніби назавжди завмерло у розбитому, зруйнованому місті.
Сергєєву згадалася прочитана недавно у газеті фраза чи то американця, чи то англійця: «Росіянам потрібно буде не менше ста років, щоб відбудувати Кенігсберг, якщо вони взагалі виявляться здатними це зробити».
«А може, вони мають рацію? – подумав Олег Миколайович. – Адже місто доведеться будувати, по суті, наново. Це навіть важче, ніж створювати його на рівному місці: скільки руїн треба знести, скільки вивезти щебеню, цегли, уламків, сміття!»
Він повільно йшов вулицею, якій (йому сказали про це в госпіталі) незабаром мали дати нову, російську назву.
Олег Миколайович і не помітив, як майже зовсім розвидніло. Він зрадів цьому: хотілося швидше оглянути місто, згадати місця, знайомі з тієї пам'ятної довоєнної поїздки і з другого ще більш пам'ятного перебування тут.
Вулиці не можна було впізнати.
Обабіч її тяглися ті самі обгорілі, похмурі «коробки», тротуари були вкриті купами битої цегли, і тільки посередині лишалася вузька смуга, по якій рухалися і пішоходи, і поодинокі автомашини. Лише біля великого парку стояв самотній будинок, тьмяно поблискуючи вогниками коптилок. А поряд, навпроти і далі, тяглися руїни, лякаючи своїм виглядом – жалюгідним і грізним водночас.
Почулися голоси. Помітивши, що попереду завали трохи розкидано і саме звідти долітає неквапна російська мова, Сергєєв рушив швидше. Біля майже цілого будинку він побачив кількох чоловік і підійшов до них.
– Що робите, товариші?
– Сіно косимо, хіба не бачиш? – глузливо озвався хрипкий басок.
– Я не про те, – зніяковів Олег Миколайович. – Я хотів спитати, що тут буде?
– А… Нетутешній, видно?
– Нетутешній, – відповів Сергєєв, не дивуючись з того, що зустрів людей, які вже вважали себе тутешніми, мало не корінними жителями міста.
– Зрозуміло. Кінотеатр тут буде. Назва йому вже дана: «Зоря». Добрий буде кінотеатр. Приходь через місяць-другий, сам побачиш.
Відразу чомусь стало легше. Вже якщо почали будувати кінотеатр, значить, до відбудови міста взялися серйозно, по-справжньому. Значить, правда, «місто – буде!», і, певно, скоро.
Його увагу притягла величезна площа – відомий Еріх Кохплац, де відбувалися націстські святкування. Рівне, утоптане великою кількістю чобіт поле було майже нічим не захаращене. Як і раніше, над східчастими трибунали височіла похмура чотирикутна башта, увінчана величезним орлом з розпростертими крилами.
Чотириповерховий будинок колишнього міністерства фінансів не зачепило. Біля входу бовваніли постаті вартових.
І пам'ятник Шіллеру виявився на тому ж місці. Олег Миколайович підійшов ближче. Вся статуя побита і посічена осколками, а голова ледве тримається на понівеченій снарядами шиї. «Можна полагодити, – досвідченим оком глянувши на статую, подумав мистецтвознавець. – Усе можна. До всього поступово дійдуть руки».
Він раптом згадав про театр, чудовий своїм внутрішнім оздобленням, коли побачив, що на місці театру височить задимлена руїна. «Згорів. Самі стіни залишилися. Шкода!»
Оглянувши будинок головної поштової дирекції, поряд з поліцайпрезидією (остання не зазнала серйозних пошкоджень), зяючу проваллями вікон коробку міського архіву і вигорілий зсередини Будинок радіо, Сергєєв вийшов на площу перед Північним вокзалом.
«Площа Трьох маршалів» – так називали її городяни.
Раніше площа була зовсім маленькою. Вона займала лише простір перед будинком вокзалу, а далі починалися будівлі знаменитого Кенігсберзького ярмарку. Тепер перед руїнами колишньої міської ратуші лежали вже звичні для Олега Миколайовича купи цегли і щебеню, захаращуючи всю територію колишнього ярмарку. Тільки за коробкою ратуші уцілів сірий будинок та біля вокзалу височіла споруда, схожа на казарму. На ній висіли портрети трьох маршалів Радянського Союзу, звідки й пішла назва площі.
«Від площі поверніть ліворуч», – згадав Сергєєв повз ради товаришів і посміхнувся: тепер у місті рідко називали вулиці. Площа Трьох маршалів виявилася головним орієнтиром у цьому лабіринті руїн: «Від площі треба їхати у напрямку вокзалу», «Від площі до нас рукою подати», «Перейти площу, а потім праворуч, третій квартал», – так говорили нові мешканці міста.
Пройшовши ще метрів триста, Сергєєв зупинився перед будинком з високим крутим ґанком. Тут містилося управління у цивільних справах, куди він ішов.
У холоднуватих кімнатах вже були люди. Судячи з усього, багато співробітників тут і ночували – не вистачало палива, опалювати квартири було нічим. Різнокаліберні столи, стільці, шафи, зібрані, очевидно, звідусіль, були прикрасою кімнат. Було досить тісно, але, як видно, співробітники добре засвоїли принцип: «Тісно, зате тепло», – і не скаржилися на відсутність комфорту.
Немолода секретарка з втомленим обличчям провела Сергєєва у кабінет начальника політвідділу.
– Денисов, – відрекомендувався, підводячись із-за столу, чоловік середніх років, стрижений наголо, з косим шрамом під лівим оком і глибокими зморшками на лобі, одягнений у потерту гімнастьорку з слідами недавно зрізаних погонів. – Я чув про вас, товаришу Сергєєв, цікавився вашим здоров'ям. Ви могли подати нам чималу допомогу. Але тепер, на жаль, багато чого зробити вже, мабуть, не можна. Кілька днів тому померли доктор Роде та його дружина.
З тих, хто близько знав Роде, у Кенігсберзі знайшли двох: директора ресторану «Блютгеріхт» Файєрабенда і академіка живопису Ернста Шаумана. Обох запросили до політвідділу.
Згодом приїхав і професор Барсов.
Сергєєв у присутності Денисова довго розмовляв з кожним із них. Спогади трьох очевидців були суперечливі і плутані.
Ось що сказав Файєрабенд:
– Востаннє я бачив янтарний кабінет, вірніше його деталі, запаковані в ящики, 5 квітня 1945 року. Потім, як мені відомо, скарб із замка вивезли. Природно, що евакуювати цінності з Кенігсберга у той час не було ніякої можливості. Отже, янтарний кабінет напевне десь тут. Таке моє особисте переконання.
Академік живопису Ернст Шауман заявив:
– У жовтні 1944 року я зустрічався з доктором Роде, цікавився долею янтарного кабінету. Пан доктор повідомив мені під великим секретом, що готується вивезення кабінету до Саксонії. У січні 1945 року ми повернулися до цієї розмови, і Роде сказав, що кабінет уже там, де й передбачалося. Я зрозумів це так, що скарб вивезено в один із саксонських замків. Точніші відомості міг би дати художник-реставратор Ганс Шпехт, який був найближчим співробітником доктора Роде. Перед закінченням війни він служив у поліцейських частинах, потім був у таборі, але як нині склалася його доля – не знаю.
Більш цінні дані повідомив професор Барсов.
– Коли я в 1945 році працював з доктором Роде, він неодноразово підводив мене до бункера на вулиці чи то Штайндамм, чи Лангерайє і казав, що тут сховано великі музейні цінності. Але вхід до нижнього поверху бункера був завалений, треба було провести великі роботи, щоб розчистити його, і ці роботи весь час відкладалися. Крім того, я неодноразово запитував Роде, чи є там картини. І щоразу він відповідав: «Картин там немає». Це мене заспокоювало. Я вже не раз підкреслював, що цікавився, на жаль, тільки картинами. Все інше якось не зачіпало по-справжньому моєї уваги, не викликало інтересу. Тепер я розумію свою помилку, шкода, що це прозріння прийшло надто пізно.
Денисов, Сергєєв та Барсов поїхали по вулицях зруйнованого міста. Барсова просили вказати хоч би приблизно місце розташування бункера. Але все виявилося марним. Професор скрушно хитав головою і тихо, винувато говорив:
– Я не впізнаю міста. І пам'ять стала не та, і руїни мають якийсь інший вигляд. Не впізнаю, товариші, пробачте мені, старому.
Спробували ходити пішки по тих самих вулицях, зазираючи в кожне подвір'я, оглядаючи руїни і підвали. Часом Барсов жвавішав: йому здавалося, що він, нарешті, знайшов те місце, де розмовляв з Роде. Але минала хвилина, друга, і Віктор Іванович, безнадійно махнувши рукою, відповідав на німе запитання Денисова:
– Ні, товариші, і це не те.
Нарешті професорові дали спокій – зрозуміли, що пригадати все він просто не може. Віктор Іванович уже збирався від'їжджати назад до Москви, але перед від'їздом, незвично збуджений і стривожений, прийшов до Денисова.
– Дмитре Георгійовичу, я згадав. Згадав! Професор упав у крісло. – Денисов кинувся до нього із склянкою води, але запізнився. Барсов пополотнів, холодний піт виступив у нього на лобі, очі стали каламутні, подих уривчастий.
– Лікаря! – крикнув Денисов.
У Барсова почався сильний серцевий приступ. Його поклали в госпіталь, звідки зовсім недавно вийшов Сергєєв.
А сам Сергєєв того ж вечора одержав телеграму, що неабияк стривожила його:
«Приїздіть якнайшвидше. Ви мені дуже потрібні. Ланська».
Одночасно прийшов і лист. Кандидата наук Сергєєва викликали на роботу до Ленінграда.
Але Сергєєв не міг поїхати одразу, хоч як рвалася його душа, хоч як тягло його до Ганни.
Надіславши Ланській у відповідь телеграму, – що сталося і чи можна трохи почекати? – Олег Миколайович ждав нової звістки.
Потяглися довгі дні, безсонні ночі, повні болісних роздумів про янтарну кімнату, про Ланську, про те, як складеться їхнє життя.
Через три дні, зустрівшись з Олегом Миколайовичем, як звичайно, вранці, Денисов мовчки подав йому вузький аркушик сірого паперу. Сергєєв прочитав:
«Дорогий Дмитре Георгійовичу! Знову винен перед вами, хоч тепер це від мене і не залежало. Не зміг розповісти Вам особисто і не можу дочекатися години, коли вирвусь із рук ескулапів. Тому – пишу.
Мушу засмутити Вас. Я справді дещо пригадав. Але пригадав речі дуже невтішні.
Справа в тому, що в день першого свого приїзду сюди, до Кенігсберга, 20 квітня, я заходив у замку в те приміщення, де була янтарна кімната. Тільки тепер у мене сяйнула думка: це була саме вона! Тоді про це я не подумав. Там я побачив сліди великої пожежі: на підлозі товстим шаром лежала сила-силенна попелу, стирчали уламки обгорілих дощок, покопавшись у поросі, я знайшов дві мідні навіски для дверей. Тоді я не надав цьому значення, а тепер твердо переконаний: навіски були точнісінько такі, як у Катерининському палаці, якщо судити з фотографій. Очевидно, янтарна кімната згоріла. До речі, червоноармійці у розмові зі мною сказали, що 9 і 11 квітня вони не помітили в замку нічого, крім обгорілих стін.
Отже, на жаль, я змушений констатувати, що янтарна кімната загинула і розшукувати її безглуздо.
З повагою до Вас В. Барсов».
– Ви пам'ятаєте, що таке метод виключеного третього? У математиці? – несподівано спитав Денисов.
– Сказати правду, ні.
– Жаль. Хороший метод. Давайте посидимо ніч, поміркуємо, розглянемо усі. варіанти. Можливо, дійдемо якихось висновків.
Вони сиділи у прохололій за ніч кімнаті, сперечалися, поки й справді не прийшли до більш-менш певних висновків.
Ось що вони вирішили тієї зимової ночі.
Є три припущення про долю янтарної кімнати: або її вивезли до Саксонії, або вона згоріла в замку, або схована у Кенігсберзі чи його околицях.
Який з цих варіантів більш правдоподібний?
Можна припустити, що кімнату вивезено до Саксонії.
На перший погляд, це цілком імовірно. Про це говорили Шауман і – спочатку – Файєрабенд. Щоправда, пізніше він твердив інше. Роде їздив до Саксонії, а потім доповідав Кенігсберзькому управлінню культури про те, що там обрав місце, де найкраще було б заховати кімнату. Відомо, нарешті, що частину культурних цінностей справді евакуювали з Кенігсберга до центральної Німеччини.
Все це – доводи на користь такого припущення. Але є й серйозні заперечення проти цього.
Насамперед, Файєрабенд і Шауман плутають у своїх свідченнях. Так, Файєрабенд заявив, що Роде їздив до Саксонії у жовтні і через місяць ящики з деталями янтарної кімнати були вивезені із замка. А потім казав, що 5 квітня 1945 року він бачив ящики з янтарними панно у замку, спростовуючи по суті самого себе.
Академік Шауман твердить, що в січні 1945 року Роде повідомив його про вивезення янтарної кімнати. Тим часом, 12 січня Роде, як це видно з його офіціального донесення, лише розпочав запаковувати янтарні панно, а 15 січня шляхи із Східної Пруссії до Німеччини були перерізані нашими військами.
Крім того, Файєрабенд розповідав, ніби на початку березня Еріх Кох лаяв Фрізена і Роде за те, що вони не встигли вивезти кімнату, і давав їм якісь вказівки.
Отже, версія про евакуацію янтарної кімнати не доведена.
Є друге припущення: деталі кімнати згоріли під час пожежі 9 чи 11 квітня 1945 року.
Про це говорить професор Барсов. Після пожежі від замка залишилися тільки стіни. Янтарна кімната, яка була у той час у замку, не могла уціліти.
Але чи була вона там? Мабуть, ні. Які підстави для такого твердження? Щоб відповісти на це, треба подумати над третьою версією: янтарну кімнату сховано у Кенігсберзі або його околицях.
Одержавши розпорядження Коха за всяку ціну врятувати кімнату, Фрізен, а потім Роде не могли не вжити рішучих заходів. Вони повинні були виконати наказ гауляйтера.
Далі. Після 5 квітня 1945 року ящиків з янтарними деталями не бачив ніхто. Саме 5 квітня Роде раптово зник із замка і більше не з'являвся у ньому. Не міг же він напередодні штурму міста покинути кімнату напризволяще.
Нарешті, – і це, мабуть, найважливіше, – Роде залишився у Кенігсберзі. Чому? Все-таки він був чиновником значного масштабу і мав право на евакуацію нарівні з Фрізеном, Герте та іншими. Особисті інтереси? Навряд. Будинок Роде згорів під час бомбардування. Дочка Ельза ще у 1944 році вийшла заміж за офіцера і виїхала до його батьків у центральну Німеччину. Значить, щось інше примушувало Альфреда Роде залишитися тут. Це «щось» могло бути одним: відданий до кінця своїй справі, Роде не міг покинути скарби музею, та й бесіда в гестапо відіграла, очевидно, свою роль. Поки кімната була в Кенігсберзі, при ній залишався і її хранитель.
Не можна не взяти до уваги і таємничу поведінку Роде, коли він працював з Барсовим, і його сповідь, і його раптову смерть. Усе це доводить одне: дуже можливо, що янтарна кімната й інші музейні цінності десь тут, недалеко.
– Правильно, Олегу Миколайовичу?
– Мабуть, що так, Дмитре Георгійовичу. Денисов зітхнув. Сергєєв здивовано поглянув на нього.
– Дуже радий, що і ви це підтверджуєте, – сказав Денисов. – Але розшуки янтарної кімнати доведеться тимчасово припинити.
– А чого?! – заперечив вражений Сергєєв. – Самі ж твердите, що вона десь тут, недалеко.
Денисов невесело посміхнувся.
– Недалеко, десь під руїнами. А де? Може, доведеться всі руїни перевернути, щоб знайти той клятий бункер чи підвал, де її сховано. Ні, зараз ми за це по-справжньому не зможемо взятися.
