Текст книги "Таємниця янтарної кімнати"
Автор книги: Валентин Дмитриев
Соавторы: В. Ерашов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)
Військовополонені викопали яму, дно виклали цеглою і спустили туди два широкі бетонні циліндри. Потім полонених відвели вбік. Але вони бачили, як офіцери виносили з будинку якісь скриньки, ящики і вкладали їх у труби. Заповнені труби закрили брезентом і руберойдом. Після цього полонені, піднявши блоками бетонні кришки, опустили їх на циліндри, засипали яму землею, а згори замаскували дерном…
Про все це Батов докладно розповів членам комісії. Незабаром прийшли сапери і почали «прощупувати» грунт. Через деякий час щуп натрапив на перешкоду. Дем'ян Васильович помітно хвилювався. Він добре пам'ятав, що бетонні кришки були на глибині не більше як метр, а тут – метрів зо два, два з половиною!..
– Щось наче не так, – стурбовано сказав Батов. Але ковші екскаваторів уже гризли землю…… Такої несподіванки ніхто не чекав! На глибині двох з половиною метрів була площадка, викладена цеглою. Та сама, на яку колись поставили два бетонні циліндри. Але де ж вони поділися? Батов тільки руками розводив.
Дем'ян Васильович був приголомшений. Він якось притих, навіть змарнів і почав збиратися додому. Прощаючись, довго перепрошував, немов був причиною всіх невдач.
– Ну, що ви, Дем'яне Васильовичу, – заспокоював його Сергєєв. – Ніхто не підозрює вас у вигадках. Та й факти певною мірою підтверджують ваші слова. Що поробиш, коли вже так сталося? Будемо міркувати, у чому тут секрет…
Так, розв'язати цю складну задачу було нелегко, На засіданнях комісії палко обговорювалися різні версії щодо зникнення з тайників схованого майна.
Цінності могли бути викрадені слугами маєтку. Багато хто, певно, бачив, як зводилися ці споруди. А може, хтось із жителів селища все бачив і потім січневої ночі 1945 року, коли з маєтку всі повтікали, вирішив подивитися, що сховано у цих тайниках…
Все це могло бути. Але навіщо було витягати з ям важкі бетонні труби? Щоб забрати цінності, досить було зняти шар землі завтовшки один метр і ломиком відсунути бетонну кришку…
Напевне, що це були тимчасові тайники, зроблені у неспокійні вересневі дні 1944 року, щоб уберегти цінності від повітряних бомбардувань, а потім переховали їх у надійніші місця. «Де ж вони, ці надійніші місця?»– сушили собі голови члени комісії.
Як би там не було, а загадка лишалася загадкою.
– Колись хтось сказав: «Будинки – як люди: кожний має своє обличчя». Я продовжив би це порівняння: міста – як люди, у кожного свій характер, свій постійний настрій… – Так говорив Сергєєв, поглядаючи поверх гранітного парапету на спокійну Неву.
– Не зовсім зрозуміло. Але… говори далі, – посміхнулася Ганна Костянтинівна.
– Гаразд. От – Москва. Столиця. Величезна. Велична. І все-таки в ній є щось затишне, домашнє, трохи метушливе… Це відчуваєш і у балакучості жителів, і в оцій постійній квапливості – вийдеш на вулицю і біжиш стрімголов, сам не знаючи, куди і чого. А взяти, наприклад, Ленінград. Тут завжди відчуваєш себе, як на параді, – підтягненим, святковим. Таке вже місто! Скільки років у ньому прожив, а от приїхав тепер – і відразу відчув і цю строгість ліній, і величність пам'ятників, і плавність Неви, – все те, що створює цей особливий, неповторний, тільки Ленінграду властивий настрій. Дивись! – Сергєєв простяг уперед руку.
Там, над позолоченим шпилем Петропавлівки, низько висіло червоне призахідне сонце. Легкі перисті хмарки над кронверками танули і виникали знову, немов наведені слабкими дотиками пензля. Трезині добре використав пейзаж: він сховав приземкувату будівлю собору за стіною, за густою зеленню, і тільки дзвіниця з її закругленими лініями, з тонкою стрілою шпиля злітала над острівцем, відбиваючись у Неві, чітко вимальовуючись на фоні прозорого неба. А ліворуч широким язиком лежала на воді знаменита «Стрілка» Васильєвського острова з Ростральними колонами, які здавалися крилатими. Безсмертний твір Тома де Томона – біржа, схожа на стародавній грецький храм, прикрашала набережну, яка без неї могла б здаватися бляклою і неяскравою.
– Коли тут живеш, то іноді не помічаєш усього цього! – вигукнув Олег Миколайович. – Недаремно кажуть, що приїжджий за два тижні встигає побачити у Ленінграді більше, ніж інший старожил за ціле життя. Адже дехто міркує: «Встигну, побачу, попереду багато років». А там, дивись, роки й промайнули. Мені, правда, пощастило: я виходив місто вздовж і впоперек, надивився досхочу. Але виїжджати звідси сумно. Так. Ну, гаразд, щось я лірикою захопився. Словом, даю тобі місяць строку, збирайся.
– Слухаюсь, товаришу капітан! Прибуду вчасно. А пам'ятаєш, як ти до мене у Пушкіно приїздив? Боже мій, як давно це було! І як недавно.
– Навіть пригадую, як ми сперечалися, – сказав Сергєєв. – І знаєш, Ганю, боюсь, що доведеться звертатись до умільців. Навіть не знаю, де вже шукати цю кімнату. Здається, всіх людей опитано, а діла немає…
– Олежку, Олежку, щось ти мені не подобаєшся! «Усіх людей»! Звідки ти знаєш, що всіх? Ти окреслив якесь коло і хочеш ним обмежитись. А я вірю – життя ще подарує тобі несподіване розв'язання. Треба тільки не здаватися, нізащо не здаватися! – Очі Ганни Костянтинівни блищали. – Чого ти опускаєш руки? А що стосується умільців, – помовчавши, додала вона, – тут я ладна знову сперечатися з тобою. Є речі, яких не можна відтворити, особливо коли йдеться про твори мистецтва. Імітація, якою б вона не була, залишається імітацією… Не будемо сваритися, – перебила вона на півслові Олега Миколайовича, який хотів заперечити.
Наступного дня Сергєєв зранку вирушив у Пушкіно. Він добре пам'ятав, який непривабливий був палац, і приготувався знову побачити похмуру картину. Дійсність приємно вразила його.
Обидва фасади палацу вкривало риштування. Правда, роботи розпочали зовсім недавно і ще не встигли розгорнути їх на всю широчінь, але перші наслідки були помітні. Ліве крило, в якому колись містилась палацова церква, вже набрало свого колишнього вигляду. Поєднання блакиті з золотом і білиною надавало відновленій частині будинку парадного і урочистого вигляду.
Знайомою доріжкою Сергєєв підійшов до циркумференції. Над одним входом він побачив невеличку вивіску: «Дирекція парків та палаців-музеїв», – і попрямував туди.
Директор, уважно вислухавши Сергєєва, дозволив йому оглянути палац і ознайомитися з потрібними матеріалами.
Подолавши не одну купу будматеріалів (це його порадувало: значить, до роботи взялися серйозно, якщо стільки добра сюди навезли), Сергєєв піднявся щербатими сходами і, з силою штовхнувши непіддатливі двері, опинився в палаці.
Небалакучий старшина міліції, перевіривши документи, мовчки показав рукою на таблички з стрілкою: «До наукового відділу».
Установа з такою бучною назвою містилася, як і раніше, в одній кімнаті, правда, дуже просторій і світлій. На столах височіли купами старовинні фоліанти, папки з негативами, картотеки, сувої. Жодного знайомого обличчя Олег Миколайович не побачив. Ну, що ж, роки минули…
Літня жінка з гладко зачісаним волоссям і короткозоро прищуленими очима назвала себе:
– Галкіна Софія Федорівна. Завідуюча відділом. Чим можу служити?
Довелося розповісти все наново. Захоплений Олег Миколайович і не помітив, як навколо нього зібралися всі співробітники відділу. Посипалися запитання:
– Не довідалися, де Файєрабенд тепер?
– А з Німецького Демократичною Республікою зв'язувалися?
– До Берліна писали?
– Як ви гадаєте, знайдуть кімнату?
Сергєєв відповідав залюбки, розуміючи, що це не пуста цікавість.
– От мало не забув. Дозвольте передати вам, Софіє Федорівно, скромний подарунок калінінградців – вирізки з нашої газети, статті про розшуки янтарної кімнати.
– Дякую! Дуже добре. Нас часто питають про неї екскурсанти…
Тепер надійшла черга дивуватися Сергєєву;
– Які екскурсанти? Адже музею ще немає!
– Але ми відкрили виставку – півтора десятка зал. Там виставлено експонати, що збереглися, розповідається про будівництво палацу, про його відбудову, показано проекти відбудовчих робіт. Людей приходить багато… Ви неодмінно відвідайте виставку. Там знайдете чимало цікавого і корисного для себе. А поки що, дівчата, – звернулася вона до співробітниць, – теба підібрати Олегу Миколайовичу літературу і звільнити місце для роботи. Давайте-но гуртом, бо часу у товариша обмаль.
За годину Сергєєв заглибився в документи і книги.
До вечора він встиг багато зробити.
Коли почало смеркати і співробітники пішли додому, Сергєєв ще довго блукав по безлюдному парку, обмірковуючи все прочитане і почуте протягом дня.
Вранці другого дня він вирушив на виставку.
Спочатку експозиція здалася йому мало не убогою порівняно з довоєнною. Справді, хіба могли ці кілька зал з випадково підібраними експонатами замінити колишню виблискуючу трьохсотметрову Анфіладу, хіба могли уламки різних оздоб дати хоча б приблизне уявлення про майстерність їхніх творців, про парадну пишноту палацових покоїв, хіба могла проста підлога з штучного паркету замінити дивовижні, схожі на килими орнаменти!
«Навряд чи варто було відкривати цю виставку», – подумав Олег Миколайович.
Він стояв у приміщенні, де колись була янтарна кімната. Здавалося майже неймовірним, що тут, у такій звичайній, не дуже великій залі з білою стелею і стінами, пофарбованими, як у простому адміністративному будинку, зовсім недавно, лише сімнадцять-вісімнадцять років тому, виблискував і мінився казковим світлом овіяний стародавніми легендами «морський камінь», радуючи людей своїм м'яким блиском. Тепер на стінах висіли малюнки і таблиці, в центрі кімнати, на постаменті, був виставлений макет одного з початкових варіантів забудови палацу, виконаний, за проектом Квасова, по підлозі стелилися звичайні килимові доріжки.
Постоявши ще хвилину, Олег Миколайович повернув у двері праворуч, які вели до колишньої Картинної зали. Вузький коридорчик був відокремлений від усієї зали фанерною перегородкою. З-за неї долітав негучний перестук молотків.»
– Відбудовують залу. Незабаром відкриємо. Картини пощастило майже всі зберегти, – повідомила старенька доглядачка. – Ви, мабуть, приїжджий? Здалеку?
Сергєєв відповів.
– А, знаю, чула. Це Кенігсберг колишній? Кажуть, туди янтарну кімнату вивезли. Правда?
І знову Олег Миколайович розповідав усю історію.
– Значить, шукаєте? Ну й слава богу. А то у нас народ цікавиться. Ось, гляньте самі.
Вона подала Сергєєву товсту книгу в масивній шкіряній оправі. «Книга відгуків», – прочитав він тиснений напис.
Погортавши її сторінки, списані різними почерками і різними мовами, Олег Миколайович хотів повернути книгу доглядачці, але його увагу привернув досить категоричний запис: «Палац не можна вважати відновленим, поки в ньому немає янтарної кімнати та інших цінностей, украдених фашистами. Треба повернути їх неодмінно. Алексєєва, 30 серпня 1958 року».
Сергєєв читав далі.
«Спасибі людям, які врятували від фашистів частину експонатів! Дуже цікаві речі зібрано тут».
«Експозиція справляє велике враження. Якщо навіть те, що збереглося, таке чудове, то можна собі уявити, який прекрасний палац був колись і буде після відновлення».
«Не можна без гніву дивитися на руїни палацу. Які варвари! Ми боротимемось за мир, щоб усе це не повторилося знову!»
Записів було кілька сотень. І це за один тільки місяць! Значить, люди йдуть, значить, їм потрібна виставка!
«Я не врахував головного, – сумно посміхнувся Олег Миколайович. – Не всім людям на землі давно минуло тридцять. Є і значно молодші… Вони не бачили того, що довелося бачити нам, не бачили ні Катерининського палацу, ні неушкодженого війною парку…»
Сергєєв знову погортав альбом.
«Ми, студенти Ленінградського технологічного інституту, були на практиці у Калінінграді. Довідалися від місцевих жителів, немовби янтарна кімната з Катерининського палацу знаходиться у підземеллі, вірніше десь у підземному ході Кенігсберг – Берлін (нібито недалеко від Королівського замка). Цікаво, чи правда це?
Тимошенко та інші. 7 вересня 1958 року».
Олег Миколайович посміхнувся: «І сюди проникли ці байки про підземелля!..»
Виписавши деякі рядки з книги, Сергєєв пішов далі. Він уважно оглядав зали. У другому відділі виставки було зібрано документи надзвичайної сили: знімки зруйнованого, пограбованого гітлерівцями палацу, матеріали про те, як колектив працівників по камінчику, по малюсіньких деталях збирав те, що уціліло від пожеж. Сергєєв побачив численні проекти відбудови палацу, окремих його частин і приміщень, прочитав пояснювальні таблички і ще раз подумав: «Ні, виставка потрібна, дуже потрібна!»
Перед від'їздом Софія Федорівна довго водила його по палацу. Майже всюди кипіла робота. Виявилося, що вже за планом найближчого року п'ять зал мають набрати свого колишнього вигляду. Гостеві показали клапті шовку з синіми узорами, виготовленого на московській фабриці: він точно повторював старовинну оббивку однієї вітальні; показали, як відроджується візерунок паркету в другій кімнаті, ознайомили з архітектурно-планувальними завданнями, повідомили, що на реставрацію самих тільки фасадів палацу держава асигнувала десять мільйонів карбованців.
– Кажуть, у вас, в Калінінградській області, видобувається дуже багато янтарю, – сказала на прощання Софія Федорівна. – От ми і мріємо: зробити хоча б зменшену копію янтарної кімнати, поки її не знайшли…
Розділ одинадцятий
КІНЦЕВИЙ, АЛЕ НЕ ОСТАННІЙ
1
Сергєєв прокинувся сьогодні набагато раніше, ніж звичайно. Відчинив вікно, і одразу в кімнату полилися солодкі пахощі бузку.
«Піду погуляю годинку, – вирішив Олег Миколайович, – а потім – до роботи».
Він швидко вдягнувся і легко вистрибнув через вікно у садок. Холодні краплі роси облили його з голови до ніг, наскрізь промочивши сорочку і світлі штани. Олег Миколайович пощулився і засміявся. Потім відламав важку гілку бузку і вийшов на вулицю.
Вузька стежка привела його до форту. Кожного дня Олег Миколайович проходив і проїздив поблизу, і кожного разу в пам'яті поставали грізні квітневі дні сорок п'ятого, коли командир батальйону Сергєєв штурмував останні опорні пункти ворога у зруйнованому, спаленому Кенігсберзі.
Минуло чотирнадцять років. Тільки ледь помітний напис на стіні форту, чванливий напис з кількох слів: «Дойче, геденкет унзерен колоніен!» [20]20
«Німці, пам'ятайте свої колонії!» (нім.).
[Закрыть]—нагадує про те, що відійшло і не вернеться сюди ніколи. Відійшло і не вернеться…
Сергєєву пригадався погожий ранок 30 квітня 1956 року. Тисячі калінінградців слухали тоді в аеропорту виступ Микити Сергійовича Хрущова, який щойно повернувся з поїздки до Англії. Тисячі городян палко аплодували Першому секретареві Центрального Комітету у відповідь на його слова:
– Хай живуть радянські люди, які заселили ці землі, що навіки залишаться соціалістичними!
Ось як іноді буває: одна фраза раптом осяває те, що досі лишалося неусвідомленим по-справжньому.
«А й справді, попрацювали на славу, – міркував Олег Миколайович, задумливо поглядаючи на ліниву воду каналу. – Скільки понабудували! Тільки жилої площі стало тепер вдвічі більше, ніж дісталося нам після війни. А підприємства! Вагонобудівний завод, ливарно-механічний, рибоконсервний, баштових кранів, торговельного машинобудування… Лише заводів десятків зо два. І фабрики – меблева, трикотажна…»
Сергєєв шпурнув у червону стіну форту голиш. Не долетівши, камінь булькнув у воду, швидкі кола пробігли сонною поверхнею і розтанули. Олег Миколайович пішов далі. Забута гілка бузку лишилася на високому схилі берега.
Минувши трамвайну зупинку, на якій уже стояло двоє ранніх пасажирів, Олег Миколайович вийшов до Верхнього озера. У цьому році його вирішили – вперше після війни – очистити від сміття і мотлоху. Кілька днів тому воду почали спускати, і тепер вона повільно спадала, оголюючи мулисте дно, вкрите корчами, камінням, рештками розбитої техніки. Вдень на мілинах копошилися всюдисущі хлопчаки, посередині озера сиділи у човнах зосереджені рибалки. Тепер тут безлюдно. Тільки якийсь неспокійний рибалка повільно вигрібав на середину.
«Хто він? – подумав Сергєєв, поглядаючи на непосидющого вудильника. – Інженер з трикотажної фабрики? Чи слюсар з ремонтно-механічного? А може, вчитель двадцять п'ятої школи? Звідки він приїхав сюди – з Москви, Пскова, Вологди чи Удмуртії? Цього я не знаю. Та це й не має значення. Важливо інше: обжився чоловік, не відчуває себе тут ні гостем, ні тимчасовим пожильцем. Придбав човен, а можливо й будиночок собі звів. Словом, влаштувався тут міцно. Надовго. Назавжди. Отакі, як він, неквапливі, небалакучі хазяйновиті люди й будували це місто, воскрешали його – будинок за будинком, квартал за кварталом, вулицю за вулицею…»
2
Веселе сонце. пробивалося крізь густу крону каштана і світлими плямами лягало на зелене сукно письмового столу.
Товстим синім олівцем Сергєєв робив позначки: «Розібратися і доповісти»., «Цікава пропозиція. Перевірити і запросити автора», «В архів». Звичайна пошта головного архітектора… І раптом олівець застиг у повітрі. Олег Миколайович прочитав:
«У 1951 році я закінчував будівельний технікум. Якось мені довелося знімати план будинку, що мав ремонтуватися.
Склавши ескіз підвалу і проставивши розміри, я почав «ув'язувати ланцюжок». Виходило казна-що: одна стінка коротша за другу на три метри! Тоді я вирішив накреслити план підвалу в масштабі. У плані біля сходової клітки визначилася «біла пляма» – квадратна кімнатка метрів зо три в поперечнику. Круг неї були капітальні стіни.
Роздумувати, що це за приміщення, у мене не було часу. Потім все забулося. І тільки тепер, прочитавши про розшуки янтарної кімнати, я пригадав цей випадок, мабуть, тому, що будинок міститься на Барнаульській вулиці, про яку згадується в нарисі.
З повагою Куликовських».
Незабаром Сергєєву потрапив до рук ще один лист.
«Дорогі товариші!
Прочитавши матеріали про розшуки янтарної кімнати, я пригадав, що у 1949 році мій син разом з іншими дітьми грався в районі форту, розташованого на виїзді з Калінінграда на Зеленоградськ, і приносив знайдені там монети, серед них і чеканення XVII–XVIII століть. Можна гадати, що деякі колекції музеїв Кенігсберга були заховані саме в цьому форту. Вважаю, що там варто пошукати.
Закаєв.
Калінінград, Похідна, будинок 11».
«А Ганнуся, здається, мала рацію! – задоволено подумав Олег Миколайович. – Мабуть-таки ще рано ставити хрест».
Він почав складати листи у папку. Але в цей момент двері відчинилися, і ввійшов Денисов.
– Головному архітекторові – привіт! – весело промовив він. – Ну, як їздилося? Ти, бачу, повеселішав. От; брате, а то вже й кидати збирався. Кинути легко, знайти важко. – Денисов підсунув до себе стілець. – А ми теж не дрімали. Ось послухай. Новина номер один. Знайшли закритий наглухо підземний хід, який з'єднує Південний вокзал з центром міста. Як показали обміри, хід іде під теперішнім тунелем. Поки що чіпати не наважилися, треба щоб спочатку його сапери оглянули. Новина номер два. На Великій Торговій, де – пам'ятаєш, нам казали? – є нібито якийсь колодязь, сапери знайшли під бруком кладку. Не бурили – небезпечно, близько Балтрибтрест, рибний інститут, жилі будинки. Теж потрібен час для обслідування району. А от іще: Ганна Єгорівна Бредова. Живе на Барнаульській, будинок № 2, старожил Калінінграда. Розповіла…
– Олегу Миколайовичу, пробачте, принесли пошту, – перебила секретарка. – І про янтарну кімнату є.
– Дякую, зараз глянемо…
– Почекай, Олегу Миколайовичу, давай уже закінчу, – попросив Денисов. – Слухаєш?
– Звичайно.
– Так от. Бредова у сорок п'ятому році приїхала в наше місто. Тоді вона жила на Ніколайштрасе… Щодня їй доводилося проходити повз замок. І ось одного разу, наприкінці лютого чи на початку березня 1946 року, вона поверталася з роботи. Назустріч ішов чоловік у чорному пальті і капелюсі. Весь його вигляд красномовно свідчив: це німець! Бредова трохи злякалася – місце безлюдне, обстановка не дуже спокійна… Жінка вирішила розминутися з незнайомим і сховалася за ріг зруйнованого будинку. Перехожий не звернув на неї уваги. Здавалося, він взагалі нічого не помічав, заглиблений у свої думки. Бредова бачила, як німець підійшов до стіни одного будинку і, нахилившись, зробив якусь позначку. Почекавши, поки німець зникне з очей, вона підійшла до будинку. На стіні вона помітила якісь знаки і. напис олівцем. Прочитати написане вона не змогла – німецьку мову знала слабо. А вранці, коли прийшла туди з товаришами, напису вже не було…
– Не думаю, щоб цей факт заслуговував на увагу, – задумливо промовив Сергєєв. – Серйозних написів на стінах не роблять.
– Я теж так вважаю. Але важливо інше: як наші люди допомагають нам, як старанно пригадують найменші пригоди, факти, випадки. І не виключено, що саме так, відібравши найбільш вірогідні відомості, ми й натрапимо на слід янтарної кімнати!
– Ти маєш рацію…
3
Карл-Хайнц Вегнер, головний редактор журналу Товариства німецько-радянської дружби «Фрайє вельт», був відомий своєю діловитістю. Сухорлявий, моторний, рішучий і часом дещо гострий, він викликав повагу у співробітників зібраністю, чіткістю, організованістю у роботі. Здавалося, він ще з юнацьких років обрав собі девіз: «Не втрачати марно жодної хвилини» – і відтоді неухильно керувався ним.
Ось і сьогодні. Приїхавши пунктуально, хвилина в хвилину, на початок робочого дня в редакцію, він швидкими кроками пройшов у кабінет, а вже через п'ятнадцять хвилин передав друкарці аркуш паперу.
– Прошу надрукувати.
Незабаром лист, надрукований на бланку журналу, ліг на редакторський стіл.
«СРСР, Калінінград, редакція молодіжної газети. М. П. Зубарєвій.
Шановна товаришко Зубарєва! Звертаємося до Вас, оскільки ми з Вами були колись знайомі по спільній роботі в німецькій демократичній пресі.
У зв'язку з тим, що нині СРСР передає НДР значні культурні цінності, які зберігалися з кінця війни в Радянському Союзі, ми готуємо полемічний репортаж про культурні цінності, що були украдені в свій час німецькими фашистами у Радянському Союзі і знаходяться тепер, очевидно, в Західній Німеччині. Ми хотіли б сприяти тому, щоб радянське майно було знайдене і повернуте Радянському Союзу. Наша робота, правда, перебуває ще у стадії підготовки. Через професора Штрауса з університету ім. Гумбольдта ми довідалися, що недавно в одній калінінградській газеті було надруковано статтю про викрадені німецькими фашистами культурні цінності… Будемо дуже вдячні, якщо Ви надішлете нам газету з цією статтею Гадаємо, що знайдемо там, безсумнівно, цінні вказівки для нашої роботи.
З щирим привітом і побажанням здоров'я головний редактор «Фрайє вельт» Вегнер».
4
Крізь густу завісу тютюнового диму в глибині прокоптілої зали пивнички ледве помітно чорно-біло-червоний прапор. На трибуні чоловік з високо задертою головою. Тісні стіни, здається, здригаються від оплесків.
– Товариство! Я прошу вас підняти бокали за священну велику Німеччину, за спомин фюрера, чию неповторність визнають не тільки в Німеччині, а й у всьому світі. За наш райх, за нашого фюрера! Зіг-хайль!
– Зіг-хайль! Зіг-хайль! Зіг-хайль! – горлають навколо. Десятки п'яних хрипких голосів заводять пісню.
Тисяча дев'ятсот п'ятдесятий рік. Західна Німеччина…
– А ви, генерале? – чиясь рука лягає на плече високого, трохи сутулого старика. Він гидливо здригається і відразу ж сиплим тенором підтягує куплет
Він уже старий, генерал од інфантерії Бернгардт-Отто-фон Лаш. Він прожив довге життя, знав і перемоги, і поразки. Був засуджений до смерті фюрером, якого так громогласно вшановують зараз у пивничці. Фюрер…. Його кістки згнили десь у берлінських підземеллях, і про нього можна було б і не згадувати. Але поки немає іншого імені, під яким треба згуртувати німецьку націю для боротьби з комуністичною небезпекою, – о, фон Лаш ладен навіть проголошувати славу скаженому єфрейторові. Народові потрібен вождь, Лаш це знає. Німецька молодь піде на схід, коли настане час. А поки що – нехай ревуть у пивничках осиплі горлянки, старий генерал навіть готовий підтягти їм.
– Зіг-хайль! Зіг-хайль!
5
– Здорово зробили, що й казати! Молодці, справжні. журналісти. Барвисто, яскраво, оригінально, – захоплювався Сергєєв, розглядаючи сторінки дев'ятого номера журналу «Фрайє вельт» від 22 лютого 1959 року. – Нічого не скажеш, здорово. Як тобі подобається?
– Я з журналістикою не дуже обізнаний, як тобі відомо. З цього погляду судити не можу, – відповів Денисов. – Але що стосується іншого, тут можу сказати. Не має значення, кінець кінцем, як це подано. Важливо інше: наші товариші в Німеччині по-справжньому взялися нам допомогти. І це – чудово! Давай почитаємо, що там написано. Ти перекладай, добре?
Вони перегорнули обкладинку журналу, яка ще пахла друкарською фарбою.
– Великий заголовок вгорі звучить у перекладі так: «Де знаходиться янтарна кімната?» Нижче підзаголовки: «Скарб мистецтва, відомий усьому світові, викрадено гітлерівськими військами за особистою вказівкою воєнного злочинця Еріха Коха з палацу в м. Пушкіно. Пізніше янтарна кімната була у Кенігсберзі. Доктор Роде знав, де міститься скарб. Чому Роде вбито? Де його колишній шеф? «Фрайє вельт» друкує виклад статті з газети «Калининградская правда».
– Цікаво, – сказав Денисов. – Читай далі. Ось що вони прочитали.
«… Нещодавно, приймаючи величезну кількість врятованих від знищення німецьких художніх цінностей, багато мистецтвознавців Німецької Демократичної Республіки одночасно з радістю, бачачи повернене, відчули і сором. Радянські власті передали німецькому народові старанно реставровані, дбайливо, із знанням справи збережені величезні культурні цінності, заради врятування яких радянські солдати і фахівці не раз наражали себе на смертельну небезпеку. А ми практично виявляємося безсилими в свою чергу віддячити радянському народові. Ще далеко не всі культурні цінності, пограбовані фашистами у Радянському Союзі, повернено: доля багатьох з них невідома. Та хіба зроблено все, що в наших можливостях, хіба кожний слід аж до останнього вже виявлено? Журнал «Фрайє вельт» звертає увагу читачів на одну з найбільш болісних втрат – на пропажу янтарної кімнати, що являє собою велику художню цінність. Журнал «Фрайє вельт» настійно закликає всіх, хто може дати хоч найменший натяк на можливий слід запропащеного скарбу, підтримати журнал у зусиллях, які він докладає, щоб відшукати цей скарб мистецтва».
А далі, на правому боці аркуша, на червоній шпальті білими літерами було надруковано:
ХТО МОЖЕ ВКАЗАТИ МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ ЯНТАРНОЇ КІМНАТИ?
ХТО У 1944–1945 РР. БУВ ПРИЧЕТНИЙ ДО ЯНТАРНОЇ КІМНАТИ? ХТО ЧУВ ПРО НЕЇ, ВІВ ЛИСТУВАННЯ ЧИ ПЕРЕДИВЛЯВСЯ ТАКЕ ЛИСТУВАННЯ?
ХТО БРАВ УЧАСТЬ У ЗАХОВАННІ ЯНТАРНОЇ КІМНАТИ У СІЧНІ 1945 РОКУ У КЕНІГСБЕРЗЬКОМУ ЗАМКУ? ХТО В ЦЕЙ ЧАС ЕВАКУЮВАВ ЗВІДТИ ЯЩИКИ?
ХТО ЯК ПРЕДСТАВНИК КЕНІГСБЕРЗЬКОГО ГАРНІЗОНУ ЧИ ІНШИХ ВІЙСЬКОВИХ ЧАСТИН, ЩО ДИСЛОКУВАЛИСЯ У МІСТІ, СПОСТЕРІГАВ ЕВАКУАЦІЮ ЦИХ ЯЩИКІВ?
ХТО ЗНАЄ МІСЦЯ СХОВУ МУЗЕЙНОГО МАЙНА, ЯКЕ РАНІШЕ ПЕРЕБУВАЛО У КЕНІГСБЕРЗІ?
ДЕ ЖИВЕ ПАУЛЬ ФАЙЄРАБЕНД, КОЛИШНІЙ ГОСПОДАР КОРЧМИ «БЛЮТГЕРІХТ», РОЗТАШОВАНОЇ У КЕНІГСБЕРЗЬКОМУ ЗАМКУ?
«ФРАЙЄ ВЕЛЬТ» БУДЕ ВДЯЧНИЙ ЗА БУДЬ-ЯКУ ВКАЗІВКУ, ХАЙ НАВІТЬ ВОНА НА ПЕРШИЙ ПОГЛЯД ЗДАВАТИМЕТЬСЯ НЕЗНАЧНОЮ.
РЕДАКЦІЯ, ЯКЩО ТОГО ЗАХОЧЕ АВТОР, ЗБЕРЕЖЕ В ТАЄМНИЦІ ІНФОРМАЦІЮ, ЩО НАДХОДИТИМЕ ДО НЕЇ.
Після цього звернення йшов виклад матеріалів, надрукованих у свій час в «Калининградской правде».
6
У двері постукали. Сергєєв поморщився: він просив секретарку до обіду нікого не впускати, крім відвідувачів з особливо важливими, невідкладними справами.
– Заходьте.
Літня жінка боязко ввійшла до кабінету. Невпевнено озирнулася і, мабуть, збентежена не дуже привітним поглядом хазяїна кабінету, тихо промовила:
– Я хотіла бачити товариша Сергєєва.
– Слухаю.
– Моє прізвище Гіль. Я з приводу янтарної кімнати…
Сухувату стриманість Сергєєва немов рукою зняло.
– Сідайте, будь ласка…
– Ельза Арнольдівца, – підказала жінка.
– Прошу вас, Ельзо Арнольдівно. Я вас слухаю.
Ось що розповіла Сергєєву відвідувачка.
… До Кенігсберга Гіль, німкеня з колишньої республіки німців Поволжя, приїхала після тривалих мандрів по окупованій території. Шукала «красивого» життя… Але навіть роботи за фахом тут їй, лікареві-рентгенологу, не знайшлося: гітлерівці не дуже довіряли своїм одноплемінникам, які виросли на чужій землі. Через кілька тижнів Ельзі Арнольдівні пощастило: вона влаштувалася чи то економкою, чи просто нахлібницею в родині професора літератури Кенігсберзького університету Артура Франца.
Тут її не соромилися, фрау Ельза незабаром стала в домі своєю людиною. Довгі розмови за вечірнім чаєм, за ранковою кавою, коли гер професор не поспішав на лекції, відбувалися при ній. Якось Гіль вперше почула про янтарний кабінет…
– Так, фрау Ельзо, вам неодмінно треба побачити це чудо, – говорив професор, пахкаючи сигаретою. – Це дивовижно, це неповторно! Тільки німецький народ міг створити такий прекрасний твір.
Гіль подумала, що йдеться про янтарний кабінет, який створено у Німеччині і який належить Німеччині. Вона не дуже цікавилася мистецтвом і про існування янтарної кімнати у Пушкіно навіть не мала уявлення. Однак завзяття звичайно стриманого професора зацікавило її. Вона звернулася до Франца з проханням дістати їй перепустку в замок. Професор пообіцяв, але незабаром з'ясувалося, що ця обіцянка була необачною: надходило літо 1944 року, будь-які відвідування замка припинилися…
– Я певна, що янтарна кімната була в замку. У нас… тобто у родині професора Франца, про неї згадували не раз. Що ж стосується бункера на вулиці Штайндамм, то тут мої відомості можуть виявитися більш точними, – хвилюючись говорила Сергєєву Гіль. – Я часто прогулювалася у тому районі, по Штайндаммштрасе. Добре пам'ятаю: вона вся була забудована високими, гарними будинками, тільки в одному місці залишався маленький зелений майданчик. Мені здається, що саме там і містився бункер. Це одразу ж за наріжним будинком, де був ресторан, біля головпоштамту. Майданчик мав назву Кірхенплац. У глибині його височіла невеличка кірха. Ліворуч від кірхи мені доводилося бачити на зеленому насипу душники, які звичайно бувають у бункерах. Входу до приміщення я не бачила. Мені здається, що саме тут містився бункер, про який згадується у статтях «Калининградской правды», – розповідала Гіль, – якщо, звичайно, Роде казав правду і якщо не помилився професор Барсов, якого Роде водив до бункера по Штайндаммштрасе.
– Спасибі, Ельзо Арнольдівно. Ми уважно оглянемо ці місця.
7
Тепер Сергєєв регулярно одержував журнал «Фрайє вельт» безпосередньо з Берліна. Він нетерпляче розгортав великі сторінки, відшукуючи знайомий заголовок: «Во іст дас бернштайнціммер?» [21]21
Де знаходиться янтарна кімната? (нім.),
[Закрыть]Майже у кожному номері він знаходив щось цікаве. Головне було зроблено: німці відгукнулися на заклик журналу і повідомляли все, що було їм відомо.
