Текст книги "Таємниця янтарної кімнати"
Автор книги: Валентин Дмитриев
Соавторы: В. Ерашов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)
Південну стіну, як і дві інші, майже повністю вкривали прикраси з янтарю. Над білими дверима з позолоченими оздобами – пишними опуклими завитками і дрібними гірляндами квітів – була складна дерев'яна прикраса, вкрита позолотою – десюдепорт, в середині якого містилася різьблена жіноча голівка (у XVIII столітті такі голівки називалися буштами). Ці двері вели до сусідньої, Картинної зали.
На кожній стіні було три вертикальні панно з янтарю, між ними дзеркальні пілястри – виступи у формі колон. На кожному пілястрі – світильники-жирандолі.
Середнє панно, заповнене шматочками янтарю, ширше, ніж бокові. В центрі – мозаїчна картина, одна з чотирьох у цій кімнаті. Крайні панно також вкриті янтарною мозаїкою у прямокутних рамах, нагорі – овальні дзеркала і мозаїчні орнаменти. Низом тягнеться суцільна янтарна панель.
По горішньому ярусі розташувався широкий фриз. Янтарю не вистачило, і тому Растреллі вирішив затягти фриз полотном, майстерно пофарбованим під янтар. Над фризом були встановлені позолочені дерев'яні вази з квітами, а над кожним пілястром, підтримуючи вази, стояли по дві дерев'яні фігурки купідонів. Порівняно невелику за розмірами кімнату освітлювало 565 свічок, їхні жовті бліки відбивалися у теплому золоті янтарю, і це створювало неповторний світловий ефект.
Східна стіна виходила до паркового боку палацу. Середні двері вели в Зелену їдальню. Над дверима – єдиний у палаці оригінальний десюдепорт з янтарю. Тут вертикальних панно було двоє – по одному з кожного боку. Там же розміщалися картини Паніні і мозаїка з янтарю. Північна стіна точно повторювала оформлення південної.
Стеля до 1758 року була простою, білою, з ліпним карнизом і паддугою. Але згодом, у 1758–1759 роках живописець Фірсов виготовив для стелі спеціальну картину-плафон. Проте і досі невідомо, чи було плафон встановлено. У 1855–1858 роках стелю реконструювали і прикрасили за проектом архітектора Штакеншнейдера. У паддугу ввели позолочені гурти і орнаменти, а в середину встановили картину невідомого венеціанського майстра XVIII століття (найімовірніше – Фоттенбакко). Вона зображала Мудрість, яка оберігає Юність. Медальйони навколо картини зробив тоді академік Титов.
Як бачимо, Растреллі зумів чудово використати наявний матеріал: нічого з того, що оточувало «янтарну поему», не перевершувало її своєю красою, не різало око, все здавалося лише легкою рамкою. Зробити це могли тільки великі майстри. Та вони й були по-справжньому великі – Шлютер, Туссо, Растреллі!
– Ось який скарб ми повинні знайти! – Цими словами закінчив Сергєєв свою лекцію.
Розділ шостий
ШОРТИ, БУНКЕРИ, БЛІНДАЖІ
1
«Калінінград, 8 грудня 1949 року.
Я, доктор Гергардт-Фріц-Карл Штраус, народження 27 жовтня 1908 року, начальник відділу образотворчих мистецтв, музеїв і пам'яток при Міністерстві народної освіти Німецької Демократичної Республіки, м. Берлін, повідомляю, що мені відомо про янтарну кімнату з Царського Села таке:
Коли фашисти були під Ленінградом, знайомий мені директор музею у м. Кенігсберзі доктор Роде…»
Сергєєв відсунув тоненьку пачку паперу, списану воластим квадратним почерком, простяг співбесідникові сигарети і сказав:
– Я гадаю, товаришу Штраус, що документальну, гак би мовити, частину ми відкладемо, якщо ви не заперечуєте. Звичайно, ваші письмові свідчення надзвичайно важливі, і ми будемо просити вас залишити їх для комісії по розшуках кімнати. Але, кінець кінцем, листи ми могли б одержати від вас і з Берліна. Зараз нас цікавить інше: важливо – знову ж таки, якщо це не обтяжить вас – прогулятися містом, оглянути місця, де, на вашу думку, могла б бути янтарна кімната.
Штраус слухав, трохи схиливши голову набік, намагаючись не пропустити жодного слова. Почекавши секунду, щоб пересвідчитися в тому, що Олег Миколайович закінчив, доктор тихо відповів:
– Ви маєте рацію, товаришу Сергєєв. Я до ваших послуг.
Штраус підвівся, притискаючи до грудей капелюх. Високий, сутулуватий, він спирався на масивну палицю з набалдашником, оздобленим сріблом.
Вони вийшли у вестибюль. Сергєєв на крок випередив гостя і навстіж розчинив перед ним важкі ковані двері. Тепер Олег Миколайович і Штраус стояли на ґанку колишнього будинку міністерства фінансів, нині облвиконкому.
– Який маршрут ви накреслюєте? – поцікавився Сергєєв.
– Очевидно, кафедральний собор, замок, університет, бліндаж Лаша, – подумавши, сказав гість. – Ви не заперечуєте?
– До острова Канта, – замість відповіді сказав Сергєєв шоферові. Він помітив, як у Штрауса здивовано ворухнулися брови.
«Победа» розвернулася і швидко помчала до проспекту.
– Вулиця Кніпродештрасе, – задумливо вимовив доктор Штраус.
– Тепер Театральна, – додав Сергєєв. – Театр будемо споруджувати заново. Правда, не зараз. Згодом. Але зробимо кращий і красивіший, ніж був.
Раптом Штраус поклав руку на плече шофера. Той загальмував.
– Пробачте, – звертаючись до Олега Миколайовича, промовив учений. – Я бачу, що пам'ятник Шіллеру на своєму місці. Дивна річ! Мені казали, що від нього не лишилося й сліду. Чи не можна затриматися на кілька хвилин?
Сергєєв відчинив дверці машини.
– Прошу.
Пам'ятник великому німецькому поетові ще не встигли реставрувати. У бронзі виднілися вм’ятини, глибокі подряпини, пробоїни і садна. Штраус мовчки скинув капелюх. Він був схвильований майже до сліз. На сірому фоні неба виразно вимальовувався гордий, натхненний профіль поета. Сергєєв відійшов убік, залишивши гостя на самоті. Мовчанка тривала кілька хвилин. Потім доктор, не надіваючи капелюха, повернувся до машини. Шофер натиснув на стартер, але Штраус не поспішав сідати. Поглядаючи на жовтий будинок за пам'ятником, він повільно, як дитина, що вчиться читати, вимовив по складах:
– Об-лас-на біб-ліо-тека.
– Пробачте, докторе, – обернувся Олег Миколайович. – Я не зрозумів вас.
– Нічого, товаришу Сергєєв. Я просто прочитав напис на фасаді цього будинку. Колись тут був міський архів і Будинок радіо. Тепер бібліотека…
– І редакція газети «Калининградская правда».
– Дуже добре. Спасибі вам, – і Штраус рвучко потиснув руку своєму супутникові. – Спасибі вам усім, товаришу Сергєєв. Тепер я повністю вірю, що Кенігсберг буде відроджений. Ні, не так. Я вірю, що новий Калінінград буде значно кращий від старого Кенігсберга. Люди, які вміють цінувати культуру, здатні на благородні і гуманні діла.
Вони минули площу Перемоги, подивилися на широкі вітрини універмагу в колишній ратуші і виїхали на Житомирську.
Тут настрій у доктора, здається, зіпсувався. Обабіч вулиці тяглися, як і в перші післявоєнні роки, високі стіни зруйнованих будинків, що встигли прорости молодими деревцями. І тільки де-не-де мелькали поодинокі будинки або просто відбудовані кімнати – одне-два вікна на тлі обгорілої цегли.
– А тут? Тут, мабуть, нічого вже не зробиш, – чи то спитав, чи то просто вголос відзначив Штраус.
– Якщо говорити про відбудову, то й справді тут нічого не зробиш, – відгукнувся Сергєєв. – Ми це чудово розуміємо. Будемо споруджувати все заново. Приїдете років через п'ятнадцять – ви цих місць не впізнаєте, товаришу Штраус.
На площі Героїв – колишній Парадеплац – вони завернули ліворуч і майже відразу опинилися перед будинком університету.
Знову з непокритою головою стояв доктор Штраус перед стінами, в яких пройшли його студентські роки.
Університет, як і все навколо, дуже потерпів у дні війни, але доля його виявилася все-таки кращою, ніж багатьох сусідніх будинків. Обидва фасади і торцеві стіни майже не змінили свого вигляду, лише кілька статуй злетіло з фронтону і гребеня даху та завалилися в окремих місцях міжповерхові перекриття.
– Що тут написано? – спитав Штраус, показуючи на синю табличку, прибиту до колони. – Перекладіть, будь ласка. Я погано розумію по-вашому.
– З задоволенням, докторе. «Розбирати суворо забороняється. Будинок підлягає відновленню».
І знову доктор вдячно потиснув руку Олегові Миколайовичу.
Вибраний Сергєєвим шлях давав Штраусу можливість бачити весь старий центр міста. Вчений ледве впізнавав його.
– Тут стояв оперний театр, – задумливо згадував доктор, дивлячись на руїни будинку, – Кенігсберзька опера… На її сцені співала партію Леонори славнозвісна Ліллі Леман, тут Адальберт Мацковський грав Гамлета. І ось що лишилося від опери…
Під колесами машини загуркотіли залізні плити розвідного мосту.
– Пам'ятаєте набережну Хундегат? – спитав Олег Миколайович.
– Звичайно. Як вона тепер називається?
– Мала набережна. Але залишилася, як бачите, тільки назва та води Прегеля.
Штраус глянув праворуч.
– Пам'ятаю… Тут були старовинні склади. Кожний мав свій герб на кам'яній плиті: бог торгівлі Меркурій, жінка з грудним немовлям, кит, що випльовує пророка Йону з свого черева, пелікан, який роздирає власні груди, щоб нагодувати малят, – емблема одвічної самопожертви… До речі, товаришу Сергєєв, можна мені поставити вам одне трохи делікатне запитання?
– Будь ласка. Я до ваших послуг.
– Мені хочеться спитати вас ось про що. Чого це ви та й інші російські товариші, з якими мені доводилося розмовляти, не тільки не приховуєте від мене всіх руйнувань, а навпаки, наче залюбки показуєте їх? Адже ви, мабуть, знаєте, який шум учинився з приводу цих руїн, скільки докорів, наклепів, скільки бруду ллють усякі там «Спілки за повернення у Кенігсберг» та інші організації профашистського напрямку.
Якусь хвилину Сергєєв мовчав.
– Чому ми не приховуємо руїн Калінінграда? Тому, що вони не з нашої вини, не ми призвели місто до такого стану, не ми затівали війну. Це головне. А крім того, коли вже тепер господарями стали ми – навіщо нам приховувати, з якими труднощами доводиться відбудовувати, відроджувати, наново створювати місто? Нехай усі побачать, яке нам дісталося господарство. Хай побачать, що ми з нього незабаром зробимо. Думаю, що через кілька років ми не згадуватимемо про руїни. У нас буде інший метод порівняння: ось який був старий Кенігсберг до війни, і ось який став наш новий Калінінград тепер. Я певен – порівняння буде на нашу користь!
– Я дуже вдячний, що ви мені показали місто, – тихо сказав Штраус.
Машина, обережно лавіруючи між купами щебеню, виїхала на. площу перед зруйнованим кафедральним собором.
– А могила Канта? Вона, мабуть, не збереглася? – знову, звертаючись чи то до самого себе, чи до співбесідника, сказав доктор.
Олег Миколайович обережно взяв його під руку:
– Ходімте.
Вони вибралися через проріз вікна на лівий бік собору,
Професор скинув капелюх. Сергєєв одійшов.
… Суворі чотиригранні колони рожевого граніту підтримували плоский дах мавзолею. Знизу ці колони були оперізані масивними металевими гратами старовинної роботи. Вузька хвіртка була трохи відчинена, і Оглянувшись на Сергєєва (той кивнув: «Прошу, будь ласка!»), Штраус трьома східцями піднявся до могили.
Вирізьблений з суцільної брили сірого каменю гостроверхий саркофаг лежав на постаменті з чорного мармуру. Над ним, на гранітній стіні лаконічний напис: «Еммануїл Кант». Трохи вище – табличка з російськими літерами.
– Тут написано, – не чекаючи запитання, сказав, підійшовши ближче, Сергєєв, – тут написано: «Могила Канта. Охороняється державою».
Вони постояли мовчки. Потім Штраус промовив:
– Я безмірно зворушений ставленням радянських властей до пам'яток нашої культури, особливо до могили Канта! Я знаю, що ви не поділяєте його філософських поглядів. Тим більше разючий ваш справжній гуманізм, тим він дорогоцінніший. Спасибі, товаришу Сергєєв.
– Ну, мені нема за що, професоре, – зніяковіло відповів той.
– Я дуже радий, що приїхав сюди, – сказав Штраус, – хоча боюся, що не виправдаю ваших сподівань. Навряд чи я знаю про янтарну кімнату щось таке, чого не знаєте ви. Єдине, що я можу вам порадити, це дуже уважно оглянути не тільки замок та бліндаж Лаша, але й собор. Роде розповідав мені, що в цих підвалах зберігалися церковні скарби, і чималі. Він міг скористатися з такого надійного укриття, розраховуючи хоча б на відносну недоторканність храму божого.
2
Сергєєв підвів опухлі від безсоння очі і уважно глянув на чоловіка, який сидів осторонь за невеличким круглим столиком. Офіцерський мундир німецької армії висів на його вузьких плечах. Над кишенями темніли сліди від орденських стрічок. Світле, трохи рудувате волосся було старанно зачісане на прямий проділ. Світлі очі – насторожені, недоброзичливі. Ніс – тонкий, з ледь помітним горбочком. Міцно стиснуті губи.
Олегові Миколайовичу на мить здалося, що він уже десь зустрічався з цією людиною. Але де? Трохи подумавши, вирішив: «Ні, не зустрічався. Просто… ну, тип такий, можливо. Тип гітлерівського офіцера, який виробився роками».
– Прошу розповісти про себе, – сказав Сергєєв.
– Добре.
Офіцер говорив коротко.
– Сванський Густав-Фріц. Народився в 1893 році у Східній Пруссії, безпартійний, освіта вища, походження – з селян, жив у Кенігсберзі. З 1914 по 1939 рік працював учителем, потім був мобілізований до армії в чині лейтенанта і призначений на службу до контррозвідки «Абверштелле». Майор. Брав участь у походах на Польщу і Францію, нагороджений двома Залізними хрестами і медалями. Контррозвідником служив на окупованій території – у Бєлостоці і Познані, потім мене перевели до штабу Кенігсберзького військового округу, де мав відповідальну посаду у відділі комплектування у той період, коли радянські війська готувалися до штурму міста і фортеці.
Сванський говорив стримано, підкреслюючи інтонацією офіційність розмови.
– Розкажіть, будь ласка, що вам відомо про перебування у Кенігсберзі в останні місяці війни гауляйтера Еріха Коха.
– О, я дуже мало знав про нього, адже я був лише рядовим офіцером штабу.
– А все ж таки?
– На початку 1945 року ставка гауляйтера містилася у Будинку радіо. Там перебував і фюрер міста – Вагнер. Потім Кох деякий час жив у своему маєтку в Юдіттен, це околиця Кенігсберга, знаєте? – Олег Миколайович кивнув. – Казали, що у нього були великі склади харчів, добре обладнані сховища. Але незабаром гауляйтер покинув цю резиденцію. Він сховався у селі Нойтіф, поблизу Піллау, на косі, де, згідно з чутками, завжди стояв напоготові призначений для Коха криголам. Тільки зрідка гауляйтер з'являвся у місті. Потім, я чув, Кох десь зник. Були припущення, що він виїхав на криголамі за кордон. Про його дальшу долю я нічого не знаю.
– А де тепер янтарна кімната?
– Я не розумію, про що ви питаєте?.. А втім, ні, пробачте. Дещо я чув. Кажуть, у замку була якась знаменита кімната, яку ми повернули з російського музею…
– Украли, – спокійно поправив Сергєєв.
– Можливо, – ввічливо погодився Сванський. – Не знаю. Я солдат. Я завжди вважав за краще бути поза політикою.
– І під час вашої діяльності в контррозвідці? – не стримався Олег Миколайович.
– Я лише виконував свій солдатський обов'язок, – звично відчеканив німець.
– Гаразд. Облишмо недоречну суперечку. То що ви знаєте про янтарну кімнату?
– Я чув, що її оглядали високопоставлені особи. Але я не належав до них. Тому бачити те, що приховувалося від сторонніх, я не міг. Капітан Гердер, мій приятель, пригадую, розповідав, що гауляйтер учинив страшенний розгром музейним працівникам за те, що вони не заховали цінності.
– А де, на вашу думку, можна було у березні-квітні як надійніше сховати скарби?
– Очевидно, у підвалах замка. Або у сховищі Вагнера… Кажуть, дещо гауляйтер приховав у своїх маєтках в Мегтеттені і Гроссфрідріхсберзі!
– Товаришу Денисов! – повідомляв Сергєєв по телефону через кілька хвилин. – Сванський називає ті самі місця, що й Штраус, Файєрабенд та інші. Очевидно, починати доведеться звідти. Та й бліндаж Лаша теж. Допитати самого Лаша? Треба було б, звичайно. А щодо кафедрального собору потім будемо вирішувати…
3
У кімнаті політосвітроботи народу – повнісінько, всі табуретки зайняті, стільці перенесені сюди з канцелярії.
– Товариші! Обласний комітет партії і командування доручають нам дуже важливу і відповідальну справу. Треба постаратися довести її до кінця. Докладно про неї розповість головний архітектор міста Олег Миколайович Сергєєв. Прошу вас, товаришу Сергєєв.
Командир роти вийшов з-за трибуни і сів осторонь. Солдати з цікавістю і хвилюванням дивилися на високого чоловіка у рогових окулярах: що він скаже їм зараз?
– Підземний хід на Берлін розміновувати будемо! – шепнув сусідові веснянкуватий, балакучий і непосидющий єфрейтор Соломаха, відомий у роті як першорядний вигадник і фантазер.
– Брехун ти, Іване, – теж пошепки відгукнувся його приятель і земляк Ткаченко, – який тобі підземний хід? Вигадка все, ніяких підземних ходів тут немає.
– Ніяких підземних ходів немає. Ні до Берліна, ні до Черняховська, – немов продовжуючи вже почату розмову, голосно сказав Сергєєв. – Багато легенд про наше місто розповідають, багато вигадок, особливо про підземелля і різні потайні колодязі. Все це дурниці. Звичайно, система підземних комунікацій існує, як у кожному місті. Є і підземні споруди біля фортів. Але не такі вже вони великі, як малюють чутки. Я хочу розповісти вам зовсім про інше.
Сергєєв замовк. Обличчя солдатів стали ще уважніші.
– Ви знаєте що-небудь про янтарну кімнату?
– Я бачив її! – вигукнув сержант Павловський. – Я з Ленінграда.
– Дуже добре. Тоді ви, мабуть, доповните мою розповідь своїми враженнями. А поки що прошу вислухати…
4
Березнева хурделиця гуляла того ранку над містом. Так уже буває у Калінінграді: у грудні ллють дощі, під Новий рік падають лише окремі сніжинки – та й то не завжди, іноді Діду Морозу хоч з парасолькою виходь. У лютому ляже сніг і вдарять «люті» як для цих місць – градусів на десять-дванадцять – морози, потім почнеться завірюха, аж поки у березні не подують з Балтики вологі вітри, злизуючи сніговий покрив.
Хуртовина крутила і крутила. Мокрі сніжні пластівці налипали на шинелі, танули, падали знову.
Рота вишикувалася повзводно біля брами замка.
Брязкаючи по бруківці; приповз трактор з невеличким екскаватором. Привезли на машині ручні помпи, принесли шанцевий інструмент: лопати, ломи, кирки-мотики. Командири взводів дістали від ротного завдання і розвели солдатів по місцях.
Другому взводу, в якому служили Соломаха і Ткаченко, було наказано розкопувати вхід до підвалу під колишнім рестораном «Блютгеріхт».
– Найімовірніше, панно янтарної кімнати були останнім часом саме тут, товариші, – неголосно говорив солдатам Олег Миколайович. – Тому прошу бути обережними і уважними.
Цегла, яка змерзлась і злежалася, піддавалась важко. Працювати доводилося по черзі – одні били ломами і відвалювали брили, інші в цей час грілися біля багаття. Так минуло години зо три. Раптом лом, з силою опущений Ткаченком, глухо вдарився об дерево.
– Є, товаришу лейтенант! – вигукнув солдат.
– Тепер тільки лопатами! – наказав командир взводу. На. допомогу поспішили ті, хто відпочивав. Через кілька хвилин з'явилася стулка масивних дубових дверей, перехрещених металевими штабами.
– Обережно! Усі в сховище! Перевірю сам! – наказав лейтенант. – Мін немає. Можна ламати, – сповістив він через деякий час.
В діло пішли сокири. Але зламати товстелезні дубові дошки було нелегко. Після кожного удару на всі боки летіли дрібні тріски, виверталися іржаві болти. Нарешті утворився чорний отвір, в який могла пролізти людина.
– Дозвольте мені, товаришу лейтенант! – попросив Соломаха. – Я маленький, пролізу. Не те що мій землячок, – хитрувато глянув він на похмурого Ткаченка.
– Піде сержант Павловський. З ним… Ну, добре, з ним ви, Соломаха. Тільки дивіться, щоб усе було гаразд. Тримайте ліхтарик, Павловський. Вірьовки!
Прив'язавши кінці вірьовок до поясів, солдати полізли у підвал, присвічуючи собі кишеньковим ліхтариком. Кільця вірьовок розмотувалися і зникали за ними.
Олег Миколайович сунув комусь у руки капелюх і, вимазуючи об каміння нове пальто, теж поліз у отвір.
– Назад! – схопив його за руку лейтенант. – Доведеться потерпіти, поки повернуться товариші. Ми не можемо ризикувати, розумієте?
– Тобто як це не можете ризикувати? Своїми підлеглими не можете. А я… Я маю право діяти так, як вважаю за потрібне!
– Ні. Старший тут я, і я за все відповідаю, – твердо сказав командир взводу.
– Знаєте що, дорогий товаришу… – запально почав було Сергєєв і відразу ж розсміявся. – Ну, гаразд, почекаємо.
Чекати довелося недовго. Вірьовки ослабли, і в дірці з'явилося засмучене обличчя Павловського.
– Товаришу лейтенант, самий попіл та якісь горілі дошки. Порожньо.
– Тепер, сподіваюсь, можна і мені подивитись? – спитав Сергєєв.
Скинувши пальто, він миттю опинився у підвалі.
Темрява вкрила його. Пахло вогкістю, обгорілою цеглою, тліном. Кроків не було чути. Ноги грузли у товстому шарі попелу, який піднімався вгору, застилаючи приміщення. Попіл… Що згоріло тут кілька років тому? Що перетворилося у цей сірий, майже невагомий порошок? Дошки від ящиків, де був посуд з-під вина? Пивні бочки? Старовинні картини? Дорогоцінні янтарні панно? Чи просто мотлох, що його в останні ночі натягли сюди напівголодні, замерзлі фольксштурмівці?..
Сергєєв підняв жменьку попелу і, повільно пропускаючи його крізь пальці, не помічав, як штани на колінах і поли піджака стають сірі.
Понишпоривши, витяг шматок обвугленої дошки. У світлі ліхтарика не побачив на ньому жодної білої плями. Вугілля, та й годі. Ні клейма, ані літерки. Спробуй здогадайся, що це було…
Ясно одне: ящиків з янтарем тут немає.
Цей висновок підтвердився, коли надвечір солдати ретельно простукали всі стіни, стелю і підлогу.
Шукати треба було в іншому місці.
5
– Все гаразд, можете йти, – задоволено сказав старшина, вручаючи Соломасі і Ткаченку записки про звільнення.
Повз чергового по частині вони старанно пройшли в ногу. Минувши прохідну, зупинилися.
– Куди, Михайле? – спитав Соломаха.
– У кіно підемо. В «Зорі» сьогодні «Зустріч на Ельбі» йде, хіба забув? Треба хоч на своїх подивитися, наші хлопці знімалися.
В автобус сісти не пощастило, довелося йти до базару. А втім, солдатові такі переходи – півтора кілометри – все одно, що квартал пройти. Вийшли до м'ясокомбінату, почекали «п'ятірку».
Трамвай не поспішаючи проторохтів Алеєю Сміливих, обігнув закритий на зиму парк біля форту, завернув на вулицю Дзержинського, потім довго повз серед руїн, поки не виїхав на перехрестя. Тут, як завжди, утворилася «пробка». Шофери нетерпляче сигналили, вагоновод подзвонював, але регулювальник біля постаменту, де колись красувався Бісмарк, пропускав машини вздовж Житомирської і, здавалося, не звертав уваги на «поперечних».
Ткаченко виглянув у відчинені трохи двері і раптом сказав:
– Вийдемо тут, Іване, по замку поблукаємо. Поки народу нема, подивимось.
– Усе янтар… – почав було Соломаха, але відразу ж осікся під суворим поглядом приятеля,
– Не базікай. Забув? – сказав Ткаченко і потяг товариша за рукав. – Давай вийдемо. Там поговоримо.
На вулиці він мрійно промовив:
– Знаєш, Іване, мені й справді хочеться знайти цю кімнату. От не чув я про неї раніше – і душа не боліла. А тепер весь час ходжу і про неї думаю. Краса ж, мабуть, яка! Га? Ти уяви: раптом знайдемо! Поставлять її на місце і напишуть: знайшов її солдат Михайло Григорович Ткаченко. Здорово?
– Так і напишуть. Там навіть про Растреллі не написали, а ти он куди махнув, – солдат Михайло Ткаченко! Таких Ткаченків на землі знаєш скільки?
– Добре, добре, не бурчи. Давай краще пошукаємо.
– Взводний не дозволяє поодинці лазити.
– Так то ж під час роботи. А зараз ми у звільненні. Обмерзлими східцями вони видерлися до підніжжя башти. Тут сходи круто повертали, ледве помітна стежка вела вздовж стіни, повз півкруглі арки, одна з яких – це солдати вже знали – була трохи вищою, і ширшою від інших і правила за ворота на подвір'я.
Пройшовши під височенним, напівобваленим склепінням, покричавши і послухавши, як відгукується луна, друзі попрямували на площу, замкнену з чотирьох боків облізлими і заваленими стінами.
– Покуримо, Іване? – запропонував Ткаченко.
Вони сіли на купу каміння, ледь припорошеного пухким снігом, і скрутили цигарки. За звичкою ховаючи їх у рукави шинелей, затяглися раз, другий.
Ткаченко весь час оглядався на всі боки, мружив очі, немов розв'язував важку задачу.
– А знаєш, Іване, десь тут мають бути підвали. Пригадуєш, лейтенант казав минулого разу – скоро на цей бік переберемося. А що коли зараз спробувати? Ось хоч цю купу трохи поворушити.
– Так немає ні лопати, ні лома. Голими руками не візьмеш.
– Як немає? Ми ж учора частину ломів і лопат тут заховали, щоб у роту не тягати марно.
Справді, лом і лопати були на місці.
Копати почали навмання, там, де щойно сиділи. Верхній шар щебеню і уламків цегли зняли порівняно легко, потім довелося натиснути як слід: пішли більші брили. Нарешті, уперлися у сірий камінь-валун.
– Хитнемо його, Мишко? – спитав, розпалившись, Соломаха. – Спробуємо?
– Давай!
Взяли у чотири руки. Але камінь не піддавався. Намагалися підсунути під нього лом, розхитати – нічого не виходило.
– Може, покинемо? – почав благати весь спітнілий Ткаченко.
– Я тобі покину! Сам підмовив, а тепер – покинемо. Ану, давай ще! Щоб двоє чоловіків та з якоюсь каменюкою не впоралися?.. Давай!
Камінь хитнувся. Спочатку він трохи нахилився вбік, потім пішов угору, знизу з'явилася щілина з палець завширшки.
Соломаха миттю підсунув у щілину свій лом. Натиснули. Камінь не витримав, похитнувся і відвалився.
– Он якого дурня скрутили, – задоволено сказав Соломаха. – Тільки яка з цього користь?
Ткаченко кинув у яму цеглину, потім другу. Прислухалися. Цеглини летіли кудись в глибину..
– Тут щось є… – Соломаха здивовано похитав головою. – Може, до завтра відкладемо?
– Скажеш таке – до завтра! Хто тобі дозволить одному лазити? Краще зараз спробуємо. Дивись і знайдемо що-небудь. Спробуємо, га, Ваню? – голос Ткаченка став майже благальним.
Іван для годиться повередував трохи, потім сказав:
– Гаразд. Сірники у тебе є?
– Є трохи. Вистачить. Далеко не підемо.
– Далеко… Може, там і йти нема куди.
Перший поліз Ткаченко. Він спустив ноги у отвір, тримаючись руками за обледенілу цеглу.
– Давай, давай, – квапив Соломаха.
– Зажди, не поспішай поперед батька в пекло, – серйозно відповів Ткаченко і раптом, не вимовивши більше й слова, зник у чорному проваллі. Звідкись здалеку пролунав його крик.
– Мишко, ти що? – злякано закричав Соломаха, нахиляючись над діркою.
– Нічого. Тут схил стрімкий. Ногою в щось уперся. Обережніше спускайся.
Вони сповзли по похилій цементній підлозі. Намацали ногами виступ, затрималися. Ткаченко запалив сірник. Друзі побачили біля себе рейки для вагонеток.
– Здорово! Просто тобі залізниця! А для чого? Спустимося далі, – запропонував Ткаченко.
– Добре.
Обережно, задкуючи, поповзли далі, тримаючись руками за рейки.
Перший зупинився Соломаха.
– Ти що, Іване?
– Ремінь нагорі забув. Поясний. Повернутися треба.
– Не пропаде. Людей там немає. Незабаром все одно вернемося. Не будемо ж ми цілий вихідний тут сидіти. Ходімо.
Щоб виміряти відстань, рухалися по черзі: спершу спускався один, потім другий, запам'ятовуючи, скільки «зростів» пройшли. Наміряли метрів тридцять, нарешті похилий спуск закінчився і підлога під ногами стала рівною.
Запалили сірник. Вони стояли у великій п'ятикутній кімнаті з низькою стелею і грубо поштукатуреними стінами, в які було вмонтовано незрозумілого призначення крани та вентилі. Підлога вистелена квадрат ними кам'яними плитами. Слабке полум'я сірника не давало можливості як слід роздивитися навколо, і тому друзі вирішили оглянути кожну стіну окремо.
Міряючи відстань кроками, вони пішли вздовж кімнати. Нічого цікавого не траплялося. Щоб зекономити сірники, посувалися у темряві, тримаючись руками за шорстку поверхню. Раптом Ткаченко стукнувся лобом об стіну і зупинився.
– Ти що, вирішив пробити? – іронічно спитав Соломах.
– Тут… тут якась дірка, Іване!
Присвітили. І справді, просто перед ними зяяв дверний проріз. Куди вели двері – не було видно.
– Давай обійдемо всі стіни, потім знову повернемося, – запропонував Соломаха.
Пішли далі. У кожній з п'яти стін виявили входи невідомо куди.
– Оце-то номер! Так можна до себе на Полтавщину під землею дійти, – пожартував чомусь не дуже весело Ткаченко. – Що ж, подивимось?
– Може, не треба, Мишко? – замість відповіді спитав Соломаха.
– Ще трохи, а? Скоро повернемось.
Іван погодився.
Підземний хід петляв, як траншея. Нічого особливого в ньому не було, тільки важкі краплі води падали за комір, гучно відлунювали кроки і тягло цвіллю та вогкістю.
– Повернемося? – спитав Соломаха.
– Повернемось. Усе одно без ліхтаря далеко не підеш. Ой ні, почекай. Тут щось цікаве! – раптом сказав Ткаченко.
У тьмяному світлі сірника вони побачили на підлозі круглу кришку люка з двома ручками. Потягли – не піддається. Смикнули ще раз – марно.
– А якщо крутнути? Може, загвинчується?
– Спробуємо.
Знайшли камінь, один узявся за ручку, другий почав бити каменем по скобі люка.
– Ага, йде! Давай, давай! – зрадів Ткаченко.
Ще поворот – і кришку люка раптом вибило з страшною силою. Потік холодної води облив солдатів з ніг до голови. Сірники понесло струменем, і тепер тільки по звуку можна було визначити, що вода б'є вгору широким фонтаном.
– Тікаймо, Іване! – вигукнув Ткаченко і перший кинувся назад, тримаючись за стіну. Вода наздоганяла їх, розливаючись по підлозі. Тепер вона доходила до кісточок і прибувала щосекунди.
Перелякані хлопці бігли щодуху. Ось і підйом. Вчепившись за рейки, вони почали дертися вгору до рятівного виходу, але води ставало все більше й більше, вона вже хлюпала зовсім близько, готова ось-ось схопити їх і понести, як сірникову коробочку.
Швидше, швидше! Зараз з'явиться світла пляма входу. Чому її не видно? Соломаха вдарився головою об камінь.
– Мишко! Нас, здається, завалило!
Він не помилився. Валун зсунувся на своє місце. Виходу на поверхню не було.
6
– Товаришу старшина, у роті вечірню перевірку проведено. Із звільнення не повернулися єфрейтор Соломаха і рядовий Ткаченко. Решта на місці. Черговий по роті сержант Павловський.
– Вільно! Негайно пошліть зв'язкового до командира роти. А я подзвоню комендантові. Хоч не думаю, щоб їх затримали: солдати дисципліновані. Тут щось не те, треба шукати.
7
Сергєєв повертався додому пригнічений. Його обікрали.
У неділю Олег Миколайович цілий день просидів у обласній бібліотеці, йому дозволили покопатися серед уцілілих німецьких книг, які поки що безладно лежали стосами вздовж стін. Із слів працівників бібліотеки, нічого цінного тут не було; очевидно, найбільш істотне німці або вивезли, або сховали так само, як і музейні експонати. І все-таки Сергєєв вирішив витратити кілька днів на «розкопки», як він напівжартома називав своє нове заняття.
