Текст книги "Таємниця янтарної кімнати"
Автор книги: Валентин Дмитриев
Соавторы: В. Ерашов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)
Вогонь не вщухав, хоча гітлерівці знали про вихід парламентерів.
Од будинку міністерства фінансів провінції шестеро відважних, ховаючись од осколків і куль за руїнами будинків, перетнули вулицю Кніпродештрасе, обігнули будинок кірасирської казарми і вийшли на Штайндамм. Тут вогонь був не такий густий, просувалися порівняно швидко. Їхній шлях лежав до руїн університету.
Один солдат ніс у руках білий прапор. Побачивши його, деякі фашистські групи припиняли вогонь, інші навпаки, посилювали.
Нарешті радянські воїни вийшли на Парадеплац. До бліндажа Лаша було кілька десятків метрів.
Бліндаж важко було помітити. Але недаремно Сергєєв не раз побував біля нього, до того ж у різний час.
– Тут, товаришу підполковник, – показав Олег Миколайович на високе металеве поруччя. За ним зводився ледве помітний насип. Він і виказував споруду, сховану глибоко в землі.
Вартовий біля входу козирнув. Яновський відповів і одразу рішуче ступнув униз. Назустріч їм уже поспішав попереджений дзвінком вартового черговий ад'ютант Лаша. Виструнчившись, він пропустив радянських офіцерів і солдатів.
П'ятеро залишилися біля входу. Яновський пішов далі. Круті східці привели його в глиб підземелля, збудованого ще у 1934 році. Минувши довгу низку кімнат і не звертаючи уваги на гітлерівців, які підхоплювалися з місць при його появі, підполковник пройшов до кабінету начальника кенігсберзького гарнізону.
Товсті сталеві двері розчинив послужливий обер-лейтенант, м'яке світло матових плафонів осяяло напівтемний коридор. Майже нечутно ступаючи по підлозі, вкритій товстими килимами і звіриними шкурами, назустріч Яновському йшов чоловік років п'ятдесяти, середнього зросту, з блідим від безсоння і тривалого перебування у бліндажі набряклим обличчям, помітно схвильований і розгублений.
Це й був генерал від інфантерії Бернгардт-Отто фон Лаш, який, за власним визнанням, усе своє життя присвятив готуванню переможної війни проти Росії.
Ще в роки першої світової війни безвісний лейтенант фон Лаш тікав від російських військ. Потім, затаївши на все життя ненависть до росіян, готувався до реваншу. Тепер настав фініш його військової кар'єри. Знову Лаш – уже не юний лейтенант, а літній, навчений досвідом генерал, – був переможений росіянами.
Фашистський генерал зупинився за три кроки і звичним жестом козирнув радянському підполковникові. Обличчя Яновського було суворе. Він не захотів сісти, хоча Лаш сам присунув крісло, силкуючись при цьому ввічливо посміхнутись.
Підполковник подав Лашу текст ультиматуму за підписом Маршала Радянського Союзу Василевського. Генерал вставив монокль, прочитав папір, нічого не питаючи, нахилився до столу, витяг з кишені автоматичну ручку і зробив акуратний розчерк: «Отто фон Лаш». Потім, обернувшись до ад'ютанта, який напружено стежив за рухами свого «шефа», Лаш рівним байдужим голосом наказав:
– Негайно передати всім частинам наказ про припинення опору і невідкладну беззастережну капітуляцію.
Ад'ютант вийшов. Відразу ж з сусідньої кімнати через напіввідчинені двері долетіла швидка мова радиста:
– Ахтунг! Ахтунг! Хьорте алле! Хьорте алле! [18]18
Увага! Увага! Слухайте всі! Слухайте всі! (нім.).
[Закрыть]
А в протилежному кінці коридора зненацька бахнув самотній постріл. Лаш поморщився і ледве чутно вимовив:
– Ще один.
Яновський швидко вийшов.
Майже опівночі наші парламентери повернулися до своїх і доповіли про наслідки переговорів генерал-полковникові Галицькому.
Минуло хвилин тридцять. Наказ Лаша вже передавався навіть через вуличні радіомовні установки, але вогонь не вщухав.
– Або фашистські частини втратили зв'язок з своїм командуванням, або вирішили не підкоритися наказу, – вголос подумав Галицький. Почекавши, він глянув на Яновського.
– Нічого не поробиш, доведеться вам, підполковнику, знову рушати у це чортове пекло. Як, вистачить сил? Вимучились, певно, за ніч?
– Коли треба – значить треба, товаришу командуючий.
О другій годині ранку 10 квітня підполковник Яновський з групою автоматників привів колишнього начальника гарнізону Кенігсберга на командний пункт командира дивізії генерала Циганкова. Сюди підкотили потужні радіоустановки. Над поваленою столицею Східної Пруссії залунав посилений динаміками голос Лаша:
– Солдати! Війну ми програли безповоротно. Дальший опір веде до непотрібних жертв серед доблесних захисників міста і мирного населення. Владою, даною мені фюрером і вітчизною, востаннє наказую скласти зброю,–
Лаш зробив паузу, витер з чола піт, потім вів далі: – Командуючий четвертою армією генерал Міллер! Я звертаюся до вас із закликом припинити бойові дії на Земландському півострові. Ми програли. Здавайтеся росіянам, які гарантують нам збереження життя, знаків розрізнення і особистої гідності.
О третій годині ранку, послухавшись, нарешті, голосу розуму, великі групи противника почали здаватися в полон. Стрілянина вщухала.
І лише з Міттельтрагхайм, з Цецієналеє та району озера Обертайх усе ще долітав гуркіт гармат і кулеметний дроб. Останні загони, які зайняли будинок східно-прусського уряду, макаронну фабрику, житловий масив на теперішній Госпітальній вулиці, форти «Врангель» і «Дер Донна» на протилежному березі озера, чинили впертий опір.
Сергєєва залишили при штабі армії. Після безсонних ночей хотілося лягти, але ніхто не відпочивав. Олега Миколайовича викликав заступник командуючого.
– Беріть резервний батальйон – і на Міттельтрагхайм. Треба вибити цю сволоту з укріплених будинків. До фортів пошлемо посилені полки. Ваша справа – будинок уряду і жилий будинок ось тут, – генерал показав пальцем на квадрат плану.
Підковоподібний будинок уряду тьмяно білів на фоні руїн, що оточували його. З вікон усіх трьох поверхів безладно стріляли подурілі від страху і відчаю гітлерівці.
– Припиніть вогонь, у цьому ваш порятунок! – попередив Сергєєв у рупор. Німці почули його голос, стрілянина на хвилину вщухла. Але одразу ж відновилася з новою силою.
Поставивши ротам завдання, Сергєєв повів батальйон на штурм.
Першою вдерлася у праве крило будинку третя стрілецька рота. Постріли тепер лунали всередині, все рідше й рідше. Несподівано густий дим шугнув з прорізів вікон. Друга рота атакувала головний під'їзд.
Будинок палав з внутрішнього двору.
– Підпалили гади! – вигукнув єфрейтор Сьомушкін, кидаючись уперед. – Давай, хлопці, швидше! Візьмемо живими!
О шостій годині ранку близько двохсот солдатів і офіцерів склали зброю. Майже одночасно капітулював гарнізон форту «Врангель». Тільки форт «Дер Донна» чинив опір. Нарешті о дев'ятій і над ним замайорів білий прапор.
Кенігсберзьке угрупування гітлерівців перестало існувати…
Увечері Сергєєв разом з офіцерами штабу слухав Москву. На ознаменування здобутої перемоги столиця від імені Батьківщини салютувала доблесним військам 3-го Білоруського фронту, які штурмом оволоділи містом і фортецею Кенігсберг.
Гримів салют і тут, у поваленому Кенігсберзі, – без наказу, без ліку залпів. Небо освітлювалося спалахами ракет, розколювалося від гуркоту гармат, перекреслювалося нитками трасуючих куль. А з польових рацій летіло:
«Повідомлення Радянського Інформбюро.
Значення Кенігсберзької операції полягає в тому, що внаслідок рішучого штурму було розгромлено велике стратегічне угрупування противника і тим самим наближено строки остаточної поразки фашистської Німеччини. За дні боїв у Кенігсберзі знищено 42 тисячі ворожих солдатів і офіцерів, 92 тисячі гітлерівців здалися в полон, серед них – 4 генерали і 1819 офіцерів. Узято величезні трофеї.
Назавжди ліквідовано форпост і кубло німецького імперіалізму та воєнщини на західних кордонах нашої Батьківщини…»
4
Лаш був помітною фігурою серед військовополонених, і калінінградська комісія без будь-якої тяганини знайшла місце його перебування.
Організацію переговорів доручили найдосвідченішим у таких делікатних справах членам комісії – генералу Дьоміну і полковникові Федотову. Проте відразу ж постали непередбачені труднощі. Разом з адресою Лаша до Калінінграда прийшли і невтішні відомості про колишнього генерала.
За злочини під час війни Лаш мав дістати суворе покарання. Та незабаром воно було пом'якшене, і генерал, уникнувши в'язниці, жив у впорядкованому дачному селищі – так званому таборі для військовополонених офіцерів, вільно гуляв собі в парку, знався з іншими колишніми генералами німецької армії, міг читати літературу за своїм вибором, писати мемуари, листи.
Словом, до нього, як і до всіх військовополонених офіцерів колишньої гітлерівської армії, виявляли дуже гуманне ставлення. Проте Лаш залишався вороже настроєний проти радянських людей. Важко сказати, чого було більше – безсилої люті, людиноненависництва чи тевтонської впертості, але він демонстративно висловлював недоброзичливість до всього, що його оточувало. Генерал вередував, всіляко підкреслював своє незадоволення, прагнув допекти працівникам табору. Місцевій адміністрації нелегко було улагоджувати всі ці примхи. Особливо скаржився Лаш на те, що його «зарахували» до воєнних злочинців. Обурюючись, він казав:
– Я ніколи не був у Росії, не руйнував ваші халупи і тому не міг бути злочинцем. Я начальник гарнізону Кенігсберга. Це – не Росія.
Колишньому генералові нагадували, що з липня 1941 року по вересень 1943 року, коли він командував дивізією, саме його накази завдали багато нещастя жителям Луги, Волхова, Любані та інших міст і селищ Ленінградської області. Генерал намагався виправдуватися. Але здебільшого, щоб не дратувати його, з ним просто не сперечалися. Лаш і так добре знав свої злочини.
Довідавшись про все це, калінінградці не могли сподіватися, що Лаш дасть важливі відомості про янтарну кімнату. Тим більше не можна було розраховувати на його допомогу в розшуках музейних скарбів. І все ж думка про те, що Лаш міг знати таємницю янтарної кімнати, не давала спокою Денисову та його друзям. Вони почали міркувати, як викликати Лаша на відверту розмову.
Фрідріх Паулюс, колишній командуючий шостою армією, мав великий авторитет серед багатьох німецьких генералів і офіцерів. Певно, враховуючи це, доктор Гергардт Штраус з Берліна перший висловив думку: добре було б, якби Паулюс поговорив з Лашем.
Денисов одразу ж звернувся через відповідні інстанції до Паулюса з проханням переговорити з Лашем про долю музейних цінностей, вивезених з Мінська, Києва,
Вільнюса, Ростова та інших міст Радянського Союзу, окупованих у свій час гітлерівцями. Де тепер знаходяться украдені цінності?
Генерал-фельдмаршал Паулюс жив під Москвою. Він люб'язно погодився виконати прохання, зазначивши при цьому:
– Ми, німці, несемо відповідальність за цінності, вивезені з Росії, і повинні всіляко сприяти розшукам, щоб хоч частково повернути ці скарби народу, їх творцю і господарю.
Паулюс, звичайно, добре знав: гітлерівці грабували і тягли все, що тільки можна було вивезти, не зупиняючись і перед музейними цінностями. Але він, мабуть, не уявляв собі масштабів цього пограбування. Коли фельдмаршалові розповіли про янтарну кімнату, на його обличчі відбився якийсь сумнів.
– Невже вивезли янтарну кімнату? Адже її знає весь світ, це ж подарунок нашого Фрідріха російському цареві! Важко навіть уявити собі таке! – обурювався Паулюс.
Але ось перекладач подав фельдмаршалові листи доктора Роде. Не кваплячись, уважно читав Паулюс аркуш за аркушем. Він переглянув інвентарні списки картин та інших музейних експонатів, натрапляв у листах на знайомі прізвища Кюхлера, Коха та інших людей, що. вивозили цінності з Радянського Союзу до Німеччини. Відтепер Паулюс міркував інакше.
– Мені соромно, – сказав фельдмаршал, – соромно за генералів німецької армії, які брали участь у цій ганебній справі! Я обіцяю виконати прохання і готовий негайно поговорити з генералом Лашем.
Організувати побачення було неважко, бо Бернгардт-Отто Лаш жив недалеко від фельдмаршала Фрідріха Паулюса. Через деякий час у Калінінград подзвонили з Москви і повідомили, що зустріч Паулюса з Лашем відбудеться за три дні.
5
Лаш зустрів Паулюса, як і належало, стоячи. Два радянських офіцери, що супроводжували Паулюса, відійшли в дальній куток кімнати. Німці посідали у зручні крісла Та розмова не клеїлася. З самого початку вона набрала сухого, офіціального характеру. Спочатку Лаш обмежувався лише уривчастими відповідями на запитання про своє здоров'я, самопочуття, настрій. Потім Паулюс ввічливо, але прямо сказав Лашу про мету свого візиту:
– Я хотів спитати вас, пане генерал, що вам відомо про янтарну кімнату, вивезену з Кенігсберга?
– Нічого, екселенц, – одразу ж, мов наперед знаючи, про що його спитають, відповів Лаш. – Я, як і ви, був військовий і завжди дотримувався принципу не втручатися в політику. Вивезення янтарної кімнати – це, як я розумію, політика.
– Ви, мабуть, просто помиляєтесь, генерале, а може, не хочете помічати того, що ми з вами все своє життя або воювали, або готувалися до війни і таким чином постійно активно брали участь у політиці. Ще фон Клаузевіц, як ви пам'ятаєте, сказав, що війна є не що інше, як продовження політики.
– Я вже відповів, екселенц, що завжди був осторонь політики.
– Згадайте молодість. Хіба не ви, гер Отто Лаш, у тисяча дев'ятсот чотирнадцятому році безвусим лейтенантом, у складі першої кавалерійської дивізії, кидали обози, заганяли коней, відходили на швидкому алюрі з Алленштайна, залишаючи його росіянам?
– Так, це була невдача.
– Але вас за це нагородили, як і багатьох інших. Залізним хрестом. Це – політика!
– Дрібний факт. Ви ловите бліх, пане Паулюс. Втративши під Сталінградом не обозний віз, а всю знамениту шосту армію, триста тисяч чоловік, ви одержали фельдмаршальський жезл.
– От і я про це кажу. Чинами, оголошенням трауру, орденами хотіли прикрасити національну ганьбу Німеччини і приховати від німців крах націстської політики.
Фон Лаш не відповів. Здавалося, йому нічого було відповісти. Він одвернувся до вікна, вдаючи, ніби зацікавився роботою молодих робітниць у садку.
– А втім, не заздріть мені, генерале, – сказав Паулюс, – ви одержали не менш високу нагороду. – Фон Лаш повернувся до співбесідника, і його брови здивовано поповзли вгору. – Гітлер засудив вас до смерті. У наш час це так само почесно, як одержати чин фельдмаршала. Правда ж?
Лаш зрозумів іронію. Його обличчя стало злим.
– Ми змогли б вистояти, якби Гітлер не дав волі своїм вискочкам гауляйтерам! – раптом не сказав, а якось вигукнув він.
– Вважаєте, що у мене було менше причин капітулювати? Помиляєтесь. Я був на чужій землі, в полях під Сталінградом, а ви у себе на батьківщині, у першокласній фортеці з кількома тисячами важких фортечних і польових гармат, з гарнізоном в сто тридцять тисяч чоловік. Ви трималися лише три дні, а фортеця будувалася триста років. Навіщо ж тоді фортеці? Я не хочу сказати, що ви поганий генерал. Навпаки. Але генерал повинен чесно аналізувати факти.
Запала пауза.
– Наші стратеги, – фельдмаршал так вимовив це слово, що Лаш відчув, як зневажає Паулюс цих «стратегів», – поширюють думку, нібито тільки помилки і навіженство Гітлера привели Німеччину до поразки. Яке безглуздя! Я особисто брав участь у розробці плану Барбаросса. Я про це казав у Нюрнберзі… І можу вам сказати, що всі наші плани були явною авантюрою, бо ми стали знаряддям маячної політики націзму. Ні хоробрі солдати, ні талановиті генерали, ні могутня зброя, ні тим більше розумні, лагідні чи злі гауляйтери не могли запобігти катастрофі. Розробляючи план, ми чудово враховували, що кулемет, гармата в руках солдата будь-якої армії стріляє однаково, але, на жаль, не змогли зрозуміти, що люди воюють по-різному, і це залежить насамперед від того, за що вони воюють, яку мету мають перед собою, і саме в цьому, здається мені, полягає приголомшлива впертість і нищівна сила ударів росіян.
Лаш підхопився. Дрібними кроками швидко пробіг по кімнаті і зупинився перед Паулюсом.
– Тут, у таборі військовополонених, я мав досить вільного часу і все-таки… І все-таки, пане фельдмаршал, я ще не готовий до того, щоб складати екзамен з цього… як це у них називається… марксизму-ленінізму.
– О генерале, у вас великі плани!
– Як бачите. Але росіяни цього не враховують. Вони судили мене, як воєнного злочинця!
– Ну, це право переможців. Це ще більше переконує мене у тому, що командуючий військовим округом Східної Пруссії генерал фон Лаш не крутився десь поза політикою.
Розмова ставала усе гострішою. Лаш нервував.
– Зрозумійте, генерале, – говорив далі Паулюс. – Вкрадено подарунок Фрідріха! Ганьба вкриває військових. Ми, німці, зобов'язані допомогти знайти янтарну кімнату.
– І одержати ще одну нагороду від росіян, – роздратовано вигукнув Лаш.
– Чесність буде вам нагородою, – кинув фельдмаршал і, втомленим жестом витягши монокль, попрямував до виходу. Він був незадоволений розмовою.
Лаш зробив кілька швидких кроків навздогін Паулюсу, потім цокнув каблуками і нервовим зривистим голосом прокричав: «Хайль!»
Не звернувши уваги на це чергове дивацтво, Паулюс вийшов з кімнати. Він хвилювався. Перепросивши у радянського офіцера за те, що перервав бесіду, Паулюс зауважив:
– Отакі безвідповідальні сліпці, які прикидаються національними героями, завдали Німеччині величезної шкоди. Та й не тільки Німеччині…
Отже, розмова з Лашем не вдалася.
Того ж вечора на офіціальному допиті Лаш повторив, що про долю художніх цінностей, вивезених з Росії, він нічого не знає.
Розділ восьмий
«НЕ ЗНАЮ», – ГОВОРИТЬ КОХ
1
Простора зала Варшавського воєводського суду переповнена. Особливо багато тут журналістів. Сергєєв безпомилково впізнавав їх серед публіки. Старі і молоді, худорляві і обрезклі, веселі і похмурі – всі були однакові: діловиті, трохи розв'язні, голосисті, люди, які вміють з першого слова перейти на «ти», а з другого – поплескати по плечу і спитати: «Як справи, старик?» Вони входили, виходили, голосно розмовляли, – словом, відчували себе в цій трохи похмурій залі, як вдома. Зрештою, журналісти скрізь відчувають себе як вдома. Така вже професія.
Завсідники варшавського суду тільки з цього пожвавлення одразу вгадали б: сьогодні слухається дуже цікава справа. Але сторонньої публіки тут нема. А процес і справді дуже важливий. Слухається справа Еріха Коха.
Еріх Кох! Ще порівняно недавно це ім'я примушувало сотні тисяч людей здригатися і втягати голову в плечі. Надзвичайний президент і гауляйтер Східної Пруссії, шеф цивільної влади окупованого Бєлостоцького округу, рейхскомісар України, голова усіх гітлерівських органів (серед них і гестапо та поліції) на цих територіях – ось ким був тоді Еріх Кох.
Але цим сказано ще далеко не все. Протягом довгих років Кох був найближчим співробітником Гітлера, його особистим другом. Він одним з перших вступив до націстської партії і пишався, що фюрер серед небагатьох «удостоїв» його найвищої партійної нагороди.
Представникам преси вже сказали; обвинувальний висновок з документами становить дванадцять товстих томів. Поки що мало хто знає зміст цих документів, зате кожний, хто сидить тепер у залі суду, знає про злочини людини, якій приготоване місце на лаві підсудних.
Лави ніякої немає. Так за традицією називається м'яке крісло, поставлене для підсудного навпроти суддівського місця.
– Встати, суд іде!
У величезній залі стає тихо.
За довгий стіл, вкритий червоним сукном, сідають члени суду. Люди перешіптуються, називають прізвища їх. Головує керівник четвертого відділу кримінального суду Варшавського воєводства Бінкевич, у складі суду – суддя Фридецький і три засідателі.
Ліворуч, за окремим столиком, займають місця прокурори Смоленський та Войташевський, навпроти – захисники обвинувачуваного доктор Сливовський і Венглінський, трохи далі – експерти: спеціаліст міжнародного права професор Клавковський і знавець польського кримінального права професор Поспєшальський.
– Введіть підсудного! – лунає голос головуючого, ici погляди звертаються до дверей, розчинених навстіж. Два міліціонери під руки вводять – майже несуть – невисокого чоловіка з ріденькою скуйовдженою зачіскою, обвислими «старопольськими» вусами, по-страдницькому опущеними повіками. Кох! На ньому зелений старий светр під потертим піджаком, хатні туфлі з стоптаними закаблуками, лискучі пом'яті штани.
– Старий лис, – шепоче до Сергєєва польський журналіст. – Учора прогулювався на подвір'ї в'язниці в елегантному костюмі. А сьогодні… Хоче викликати жалість! Жалість, якої сам не знав, коли мав у своїх руках майже надприродну владу!
Кох умощується в кріслі. Ті, що сидять поблизу, бачать, як гостро і зло блищать його очі.
Тиша. Негучний стрекіт кінознімальних апаратів не порушує її. І в цій напруженій тиші лунають перші слова головуючого.
Суд над гітлерівським воєнним злочинцем почався.
2
У ці дні мільйони людей різних країн, читаючи газетні повідомлення, ставили собі одне й те ж запитання: як розшукали Еріха Коха, де він перебував довгі роки?
… Після втечі з України Кох сховався у своєму старому лігві – Кенігсберзі. Тут минали останні дні його бурхливої «діяльності». Майже щодня жителі міста чули по радіо знайомий хрипкий голос гауляйтера. Кох наказував, вимагав, благав, переконував, умовляв:
– Кенігсберг – це військовий престиж Німеччини!
– Кенігсберг – німецька твердиня!
– Жителі міста – вірні носії тевтонського духу!
– Росіяни загинуть, а у Кенігсберг не ввійдуть!
– Кенігсберг росіянам не віддамо!
– Будемо битися з фанатичною люттю!
«Батько міста», як він сам називав себе, «коричневий цар Східної Пруссії», як його прозвали згодом, здавалося, не відходив од мікрофона, встановленого глибоко у броньованому підземеллі Будинку радіо.
Але незабаром ці вигуки припинилися. Радянські війська розгромили угрупування фашистських військ і, прорвавши укріплену лінію на рубежі ріки Дайме, наприкінці січня 1945 року оточили Кенігсберг і підійшли до зовнішнього укріпленого обводу фортеці.
І тоді «батько міста», покинувши своїх «дітей», втік у маєток Нойтіф на косі Фріш-Нерунг. Тільки час від часу потай прилітав він до столиці Пруссії на літаку-розвіднику і звідси строчив донесення фюрерові. Гауляйтер особливо старанно звинувачував четверту армію в тому, що вона дезертирує, лякливо відходить на захід, намагаючись пробитися до райху, в той час як він, мужній і стійкий Кох, з відданим фюрерові фольксштурмом має намір міцно тримати оборону Східної Пруссії.
Полохлива зухвалість і прагнення будь-що врятувати шкуру привели до того, що навіть після падіння Кенігсберга Кох у депеші Гітлеру «несподівану» перемогу радянських військ пояснював своєю відсутністю в місті. Запевнивши «улюбленого фюрера» у своїй безмежній відданості, гауляйтер присягався вистояти на Замландському півострові і відразу ж, не переводячи подиху, сів у літак, щоб вилетіти у Піллау, де на нього чекав криголам «Остпройсен». Навантаживши на борт «мерседес», двох улюблених собак і частину награбованого майна, Кох утік в окуповану гітлерівцями Данію.
Тут, у Копенгагені, він замаскувався під «цивільного» порядного німця і терпляче ждав кінця війни.
Після капітуляції гітлерівських військ Кох переїхав до Північної Німеччини і під вигаданим прізвищем Рольфа Бергера, з фальшивим паспортом сільськогосподарського робітника намагався лишитися непоміченим серед бурхливого потоку біженців. Після тривалих блукань у пошуках надійного притулку колишній гауляйтер оселився поблизу Любека, за п'ятдесят кілометрів на північ від Гамбурга, як і раніше прикидаючись найманим робітником.
Ще зовсім недавно Кох був надто помітною постаттю у гітлерівському паноптикумі. Та й зовні був схожий на «улюбленого фюрера». У свій час Кох пишався цією схожістю. Тепер вона підвела його: самі німці у 1949 році схопили воєнного злочинця і передали до рук правосуддя. Під час арешту у колишнього рейхскомісара знайшли ампули з отрутою – такі ж, як у Герінга і Гіммлера. Кох не скористався ними – надто вже він любив життя, яке так легко і жорстоко відбирав у мільйонів закатованих за його наказом людей. А знищив він, за дуже приблизними підрахунками, понад чотири з половиною мільйони польських і радянських громадян. За його розпорядженням було вивезено до Німеччини, а частково знищено колосальні цінності на суму 280 мільярдів карбованців.
У 1950 році на вимогу польських властей Коха передали їм. Почалося слідство. Воно тяглося довго: Кох прикидався хворим, всіляко відтягував час розплати. Нарешті процес розпочався.
3
З першої ж хвилини, ледве вислухавши обвинувачення, Кох кинувся в атаку:
– Я нікого не вбивав і не наказував убивати! Обвинувачення не обгрунтоване!
Почалися тривалі, втомливі виступи сторін. Нарешті у них взяв участь і сам Кох. Перша його «промова» у суді нічим не відрізнялася від наступних: святенництво, боягузтво, прагнення викрутитись, уникнути відповідальності, розжалобити суддів, будь-що врятувати своє життя.
Артистичні здібності у нього виявилися неабиякими. Старечим, надтріснутим голосом (де й поділися недавні металеві нотки!) Кох заявив з неймовірним нахабством:
– Вісім років я чекаю того дня, коли звітуватиму перед польським народом про свою діяльність.
По рядах прокотилася хвиля обурення. Але Кох вів далі:
– Мені здається, є сили, зацікавлені в тому, щоб я виправдався перед польським судом. Певно, вони численні. Я не маю в цьому сумніву, як не сумніваюсь і в тому, що став жертвою «беріївщини». – Знову гомін у залі. Кох прикидається жертвою! – Я прошу перевірити стан мого здоров'я у присутності представників преси. Воно не дозволяє мені виступати перед польським народом. Я живу в пеклі! – жалісно белькоче колишній гауляйтер.
Коректний, підтягнений прокурор Смоленський рвучко і гнівно підхопився з місця.
– Обвинувачений назвав в'язницю, в якій перебуває, пеклом! Цікаво, що скаже він про табір у Дзялдові? Ото справді було пекло!
Пора розпочинати допит. Але він відкладається до наступного дня: час вичерпано.
Другий день процесу. Засідання відразу ж припиняється: за вимогою оборони, Коха піддали медичній експертизі. Видатні вчені, професори, доктори Александров і Кодейшко через півтори години заявили: обвинувачуваний Кох може брати участь у процесі. Правда, були і деякі застереження – йому дозволялося відповідати сидячи, а засідання мали тривати не більше як п'ять годин.
Суд розпочав перевірку біографічних даних обвинуваченого. Одне за одним лунали короткі запитання і відповіді.
Народився у 1896 році, закінчив народну школу, два класи середньої школи, торговельні курси. Одружений. Дітей не було.
А потім знову почалися зволікання, тяганина – обрана Кохом тактика під час ведення справи. Він відмовився підписати обвинувальний висновок, заявивши, що не розуміє, в чому його обвинувачують. Потім злочинець то знову посилався на стан здоров'я, то просто прикидався дурником, то починав дрімати під час засідання.
Але процес тривав.
Два дні читали обвинувальний висновок. Перед присутніми знову поставали сторінки ганебної історії німецького фашизму.
…З першого вересня 1939 року і аж до кінця війни Кох як один з наближених Гітлера займав найвищі державні посади, здійснюючи політику, накреслену Гітлером та його клікою, – політику фізичного винищення цілих народів, пограбування і знищення колосальних матеріальних цінностей.
Кат швидко багатів. Він став великим землевласником і домовласником. У Кенігсберзі Кох мав чотири величезні вілли у зеленій частині міста і кілька дач на березі моря. Крім того, він загарбав собі близько двадцяти будинків, які здавав квартиронаймачам, одержуючи значні прибутки.
Кох володів великими маєтками. Ще перед війною він одержав як подарунок від Гітлера багатющий маєток біля Кенігсберга – Гроссфрідріхсберг, йому належали маєтки Ернстфельде поблизу Людвігсорта, Нойтіф на Віслінській косі та інші.
В обвинувальному висновку було наведено десятки і сотні прикладів і фактів, що підтверджували страшні злочини Коха.
Гауляйтер славився серед гітлерівців своїм «золотим правилом»: «Краще повісити на сто чоловік більше, ніж на одного менше». У всій своїй діяльності Кох керувався цим своєрідним «законом». Він створив спеціальні поліцейські суди, які знали тільки один вирок – смерть. Він запровадив прилюдні екзекуції у «своїх» областях. За його наказом полягли під кулеметними чергами, загинули у печах концтаборів мільйони ні в чому не винних людей.
Тепер він дрімав у м'якому кріслі, опустивши пишні вуса, схиливши голову і, здавалося, навіть мирно сопів – такий собі хатній, буркотливо-добродушний дідусь біля каміна. І лише коли затих голос секретаря, обвинувачуваний підвів припухлі повіки.
– Визнаєте себе винним? – спитав Бінкевич.
– Ні, не визнаю, – відповів Кох. – Тільки сьогодні я почув про страшні речі, що відбувались у Польщі. Винні в них ті, що перебувають на волі.
– Хто?
– Мені немає потреби відповідати на це недоречне запитання, – глухо відгукнувся обвинувачуваний.
4
Кілька місяців тягся цей процес, розрахований на два тижні. Кілька місяців петляв і хитрував, прикидався і намагався викрутитись, уникнути відповідальності колишній гауляйтер, колишній рейхскомісар, колишній лідер фашистської партії, кат і вбивця, грабіжник і насильник Еріх Кох.
Чого тільки не почули у ті дні члени суду і представники преси! Виявилося, що Кох – «потомствений пролетар», що ріс він серед жорстоких злиднів, потім був простим робітником, а на фронті у 1915 році став… соціал-демократом! Навіть під час перебування у націонал-соціалістській партії він, Кох, залишався ворогом Гітлера. Всупереч опору реакційної бюрократії, розпочав «соціалістичну індустріалізацію Східної Пруссії». Перетворив цей край у квітучий оазис «соціалізму», добробуту і справедливості. Він боровся не тільки з вітчизняним, але й з англійським капіталізмом, з англійськими концернами. Виступав запопадливим прихильником класової боротьби пролетаріату, його прозвали у партії «більшовиком». Сам Гітлер називав його «революціонером»…
Чудеса. змінювалися чудесами. Судді не перебивали обвинувачуваного. Зате все частіше й частіше лунали вигуки обурення у вдповідь на страхітливі вигадки гітлерівського недобитка, небезпечного воєнного злочинця, ката і вбивці.
– Завтра він скаже, що був комуністом! – голосно промовив хтось із представників преси. Ці слова почули всі. Тільки Кох удав, що сказане його не стосується.
Потім говорили свідки. Процес раз у раз переривався – на кілька годин, на кілька днів: Коху «ставало погано». А свідки все виступали.
– Брехня. Наклеп. Поляки підкуплені. Їх підбурили проти мене. Поляки не мають права мене судити. Це можуть робити тільки мої співвітчизники – німці.
Але й німці вже судили Еріха Коха. Щодня технічний секретар суду приймав і передавав голові десятки, сотні листів з обох частин Німеччини – листів, які лягали новими сторінками у обвинувальний висновок.
