Текст книги "Таємниця янтарної кімнати"
Автор книги: Валентин Дмитриев
Соавторы: В. Ерашов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)
– Так, вони тікають. Але ми залишимося тут. Ми залишимося тут, поки існує музей, поки ціле те зібрання, якому я віддав усе своє життя. І ти не маєш права вимагати від мене, щоб я покинув місто!
Довгі роки гітлеризму навчили Роде обережності. Навіть дружині він не сказав правди.
А правда була така. Як тільки доктор повернувся з Саксонії, його викликали в гестапо. Охоплений жахом, не маючи сили стримати тремтіння, піднімався Роде низькими широкими сходами сірого будинку на Адольф Гітлерплац. Перепустки не вимагали: видно, ніхто не приходив сюди з своєї волі. Тільки похмурий офіцер зустрів вченого за скляними дверима вестибюля і, не запропонувавши роздягтися, коротко сказав:
– Доктор Роде? Йдіть за мною.
Роде покірно йшов темним коридором, йому пригадалися розповіді друзів про таємничі підземелля цього будинку.
Доктор абсолютно точно знав, що ніяких триповерхових підземель тут немає. Але не менш точно знав і інше: камер катувань тут досить. Звідси повертаються рідко. І він пошкодував, що приховав виклик від дружини і не попрощався з нею.
Роде завели у довгу напівтемну кімнату без меблів. Тільки письмовий стіл, схожий на катафалк, стояв у далекому кутку.
Провідник пішов, залишивши доктора самого. Роде боязко озирався, не знаючи, чи можна сісти, закурити, не знаючи, що його тут чекає.
Потайні двері відчинилися безшумно. Кроків теж не чути було. Тільки коли господар кабінету виріс за столом, Роде побачив його і здригнувся від несподіванки.
– Сідайте, докторе, – голос гестапівця здався наляканому вченому майже лагідним. – Розмова буде короткою. Нам доручено попередити вас про вашу персональну відповідальність за долю експонатів янтарного музею і, зокрема, янтарного кабінету. Тому ви зобов'язані або вжити заходів щодо їх евакуації, або, коли це виявиться зовсім неможливим, сховати цінності з повною гарантією їх збереження. Евакуація кращий вихід. Ви мене зрозуміли?
– Так.
– Вам забороняється залишати Кенігсберг перш, ніж буде вивезено експонати. Якщо їх доведеться заховати в місті, ви при будь-яких обставинах лишаєтесь тут і відповідаєте за збереження таємниці. Зрозуміло і це?
– Так, – відповів Роде.
– Чудово. До побачення, докторе. Сподіваюсь, ви добре все запам'ятали.
Так, Роде все це запам'ятав добре.
– … Тікають, – задумливо сказав доктор, поглядаючи у вікно. – Звідусіль: із Кенігсберга, Тільзіта, Гумбінена, Інстербурга… Я бачив на шляхах машини різних марок. Ідуть і йдуть. Що ж, вони мають рацію. Росіяни не помилують тих, хто затіяв цю війну.
– Вони не помилують і тебе, Альфреде!
– Мене? Що я для них? Простий працівник музею, який ніколи не цікавився політикою.
– А російські цінності? А янтарний кабінет? Ти забув про нього, Альфреде?
– Ні, звичайно. Але в чому моя провина? У тому, що я старанно зберігаю ці скарби? Спи спокійно, люба. Якщо снаряди помилують нас, нічого не станеться. Все буде гаразд.
6
– Все гаразд, – сказав дружині доктор Герте. – Два-три дні, і ми будемо у Франкфурті.
Через годину директор історичного музею «Пруссія» доктор Герте гнав свій «оппель» по автостраді. На задньому сидінні притримувала обома руками чемодан фрау Герте.
– О, ці слов'яни! – крізь зуби бурмотів утікач. – Я завжди казав, що це дикуни і варвари.
Так, доктор Герте казав це. Він зарозуміло хизувався своєю дружбою з імперським міністром пропаганди Йозефом Геббельсом. Герте так і називав його «Мій друг Йозеф». Він ніколи не пропускав випадку нагадати про відвідання музею заступником фюрера Гессом. Він із задоволенням згадував, як рейхсмаршал Герінг, дорогою до однієї із своїх численних мисливських вілл «Герман Герінг ягдтшлос», заїздив з усім почтом до ресторану «Блютгеріхт», де його улесливо зустрічав той самий Герте.
Але все це в минулому. А тепер доктор Герте мчав по нічних шляхах, нахилившись до керма, мчав без зупинок і відпочинку, щоб якнайшвидше втекти від росіян.
І, напевне, він забрав із собою чимало відомостей про янтарну кімнату – директор музею «Пруссія» був у курсі багатьох справ, що відбувалися в королівському замку.
Герте мчав автострадою. Випереджаючи його, йдучи врівні і відстаючи, по шосе їхали десятки, сотні машин різних марок, фасонів, розмірів. Вони прямували на захід.
Туди ж тримали курс і перевантажені судна. Піднявши якорі у Кенігсберзькому порту, накренившись від нерівномірного навантаження, кораблі поспішали пройти морський канал, порт Піллау і вийти в Балтійське море. Туман, цей одвічний ворог судноплавства, став тепер союзнком втікачів. Тільки він та ще темні ночі могли врятувати гітлерівців від загибелі на морі.
А в Кенігсберзі, на головному, Південному вокзалі сотні збожеволілих від страху людей штурмували вагони поїздів. Вкрай переповнені состави теж тяглися на захід.
7
Тільки доктор Роде нікуди не поспішав. Його енергія була спрямована зовсім на інше. Він гарячково шукав шляхи врятування музейних цінностей.
Та йому не щастило.
– Начальство заклопотане своїми власними справами, усі відмахуються, і ніхто не хоче допомогти, – казав Роде, шукаючи співчуття у працівників музею.
Певно, ці розмови дійшли нарешті до доктора Фрізена – провінціального хранителя пам'яток Східної Пруссії. На початку січня він запросив до себе Роде і наказав запакувати янтарну кімнату в ящики, пристосовані до далекого транспортування.
12 січня 1945 року Роде доповідав міському управлінню культури:
«Я пакую янтарний кабінет у ящики і контейнери. Як тільки це буде виконано, панно, за розпорядженням хранителя пам'яток, будуть евакуйовані до Саксонії, у Вексельбург, біля Рохліца».
У ці дні на подвір'ї замка лежали двадцять сім дерев'яних ящиків. Біля них громадилися подушки, перини, ватні ковдри.
Десять робітників і службовців музею під наглядом закутаного у хутряну пелерину Роде бережно виносили з бункера під рестораном «Блютгеріхт» деталі панно янтарної кімнати. 20–30 метрів відділяли вхід у підвали від ящиків, але цю відстань проходили черепашачою ходою. Варто було кому-небудь ступнути трохи швидше, як Роде скрикував:
– Обережніше! Це не глиняні горшки!
Панно клали в ящики, на підстелені перини, ретельно накривали подушками і ватними ковдрами. Потім ящики дуже обережно забивали.
15 січня, коли янтарну кімнату підготували до відправки, радянські війська перерізали всі основні залізничні шляхи від Кенігсберга на захід і південь, оточивши велике угрупування ворожих військ у Східній Пруссії.
Тепер лишався тільки повітряний транспорт, дуже небезпечний у цій складній обстановці; крім того, була ще деяка можливість прорватися на кораблях з порту Піллау.
Роде побоявся використати ці шляхи для евакуації янтарної кімнати. Вона, як і раніше, лишалася в замку, де тепер днював і ночував знесилений під тягарем покладеної на нього відповідальності доктор Альфред Роде.
Так минуло півтора місяця.
8
4 березня 1945 року у Кенігсберзькому замку несподівано з'явився Еріх Кох.
У супроводі чинів персональної охорони і кількох довірених осіб гауляйтер обійшов наспіх прибрані приміщення, час від часу уривисто запитуючи і кидаючи короткі розпорядження. В них відчувалась та нервозна, підкреслена владність, яка звичайно є лише маскуванням розгубленості й страху.
Кох зупинився у залі, де колись був янтарний кабінет.
– Янтарний кабінет? Де? – кинув він через плече.
Вперед зараз же вийшли Фрізен і Роде. Обоє мовчали, боязко поглядаючи на відомого своєю жорстокістю і нестримним норовом гауляйтера.
– Пан гауляйтер запитує, де янтарний кабінет, – тихо і в той же час так, щоб чув і оцінив його старанність сам Кох, повторив один з ад'ютантів.
– Янтарний кабінет тут, у підвалах, пане гауляйтер, – майже пошепки, підвівшись чомусь навшпиньки, відповів Фрізен.
– Не вивезено? Ви будете відповідати за це перед фюрером! – Кох вдарив стеком по лакованому чоботу. – Розумієте, що вам загрожує?
Почувши ім'я фюрера, Фрізен ще дужче виструнчився і дивився на Коха, як рекрут на розгніваного генерала, – очима сповненими жаху, благання і безрозсудної покори.
– Неподобство! – вигукнув Кох. – Треба вживати заходів!
Він зробив владний жест, наказуючи залишити приміщення. Коли всі слухняно попрямували до виходу, гауляйтер покликав Фрізена і Роде.
… Ніхто так і не довідався, про що розмовляли Кох і два доктори мистецтвознавства. Усі троє вміли берегти таємницю. Роде про цю бесіду нікому не говорив.
Проте 5 квітня деталі янтарної кімнати, запаковані у ящики, були ще в Орденському залі палацу, який з ранку перейшов у розпорядження загону «фольксштурму». «Тотальні» гітлерівські вояки розмістилися тут із своєю зброєю.
Того самого дня зник доктор Роде. Де він перебував до 10 квітня – невідомо. Сам Роде запевняв згодом, що він занедужав.
9
Радянські війська переправилися через Прегель і впритул підійшли до стін Кенігсберзького замка. Стало цілком ясно, що вдержати його у своїх руках гітлерівцям не вдасться.
Офіцери загонів «фольксштурму» зібралися на нараду.
– Панове, треба капітулювати! – рішуче сказав літній майор, старший за чином серед присутніх.
Запала гнітюча мовчанка.
– Але першого, хто скаже росіянам про капітуляцію, буде засуджено заочно до смерті, – додав він, не чекаючи відповіді підлеглих. – Отже, нам треба знайти якийсь прийнятний вихід. Честь офіцера не дозволяє нам підняти білий прапор. Наказати це солдатам – значить зробити службовий злочин. Як бути?
– Файєрабенд!.. Пане майор, нас виручить Файєрабенд! – вигукнув молоденький лейтенант.
– Так, звичайно! Єдина у замку цивільна людина, не зв'язана з присягою фюреру, Файєрабенд! Якщо росіянам не пощастить і ми потрапимо до рук свого командування, то можна буде звернути все на нього, сказати, що він, злякавшись, сам підняв білий прапор, – підтримав високий худий капітан.
– Звичайно! Це зробить Файєрабенд! – разом заговорили всі.
Через півгодини гладкий чоловік, лякливо озираючись, висунувся з віконця уцілілого ярусу башти і прикріпив до стіни білий прапор.
Замок капітулював.
Опівночі на широкому подвір'ї, освітленому відблисками пожежі, з'явилася група радянських автоматників. Той, що йшов попереду, здавалося, мало відрізнявся від решти: зелений потертий і вкритий кіптявою ватник, солдатські шаровари з потертими наколінниками, кирзові чоботи, автомат напоготові. Але на плечах у нього, якщо придивитися, можна було побачити польові погони капітана.
Він перший ступив до дверей головного корпусу замка. Днювальний фольксштурмівець, виструнчившись, загорлав:
– Ахтунг! Штейт ауф! [10]10
– Увага! Встати! (нім.).
[Закрыть]
Гітлерівські солдати підхопилися.
– Ваффен штрекен! [11]11
– Здати зброю! (нім.).
[Закрыть]– голосно наказав капітан.
І враз карабіни, автомати, пістолети, армійські ножі, навіть якийсь старовинний дуельний пістолет полетіли на підлогу.
– Ферласен раум! [12]12
– Покинути приміщення! (нім.).
[Закрыть]– пролунав новий наказ. І фольксштурмівці один за одним потяглися надвір, несучи за собою повні речові мішки. Капітан уже збирався виходити, коли раптом його увагу привернула незвичайна постать: присадкуватий, круглий чоловік з тремтячими щоками, одягнений чомусь у чорний фрак, забруднений вапном і цегляним пилом, злякано дивився на нього.
– Вер іст зі? [13]13
– Хто ви такий? (нім.).
[Закрыть]– спитав капітан.
– Файєрабенд… Мой имел один ресторан, – несподівано залопотів каліченою російською мовою переляканий товстун. – їх бін… шесний немец.
Щось дуже підлабузнювався цей «чесний німець».
– Візьміть його! – коротко кинув капітан сержантові.
На подвір'ї він наказав поставити вартових.
– Головне стежити, щоб не виникла пожежа. Треба спробувати зберегти замок як пам'ятку культури. Ясно, товариші?
Але зберегти залишки замка не пощастило: наступного дня, коли радянські війська просунулися вперед, у замку виникла пожежа. Тільки надвечір вона стихла, щоб через день, 11 квітня, вже після капітуляції міста спалахнути знову, хоч, здавалося, горіти тут вже було нічому – залишалися тільки задимлені, посічені осколками стіни.
Замок догоряв, а перед слідчим польової прокуратури вже сиділи німці, захоплені в музейних залах – колишні співробітники, колишні служителі.
Втомлений слідчий з погонами капітана був не дуже уважний до відповідей і записував їх майже механічно: «Гаразд, потім розберемося, що до чого…»
Допитуючи Файєрабенда, капітан записав у протокол: «… Я чув, як офіцер у формі СС наказував солдатам підпалювати руїни шльоса. Мабуть, це робилося за планом, накресленим ще перед штурмом. Вважаю, що автором плану був доктор Роде – фактичний хазяїн замка, зайнятого музеями…»
«Роде, Роде, – подумав слідчий, ставлячи крапку. – Музейний працівник… Але при чому тут плани підпалу і оборони замка? Чого б це есесівці радилися з якимсь шпаком! Плутає Файєрабенд з переляку».
І, розмовляючи з Роде, капітан не спитав його про плани оборони замка.
Услід за Файєрабендом перед слідчим став академік живопису Ернст Шауман. На запитання про те, що йому відомо про долю російських художніх цінностей, вивезених сюди, Шауман відповів:
– У жовтні 1944 року Роде казав мені, що янтарну кімнату вивезено до Саксонії. Весною 1945 року він повторив те саме.
Коло, здавалося, замкнулось.
Але цій історії не судилося так швидко закінчитись.
10
Подружжя Роде відсиджувалося вдома. Доктор пам'ятав слова Гертруди. Тоді він заспокоював її, але сам не був певен, що все обійдеться. У росіян є рахунок до німців, і не малий, він це прекрасно розумів.
Якось на квартирі доктора з'явився радянський солдат. Роде спішно викликали у замок.
«Ось вона, відплата», – подумав він, намагаючись потрапити в такт широким крокам солдата. Той похмуро і відчужено дивився кудись уперед. Здавалося, він навіть не помічає свого супутника. І це ще дужче посилювало побоювання Роде, перетворюючи їх у впевненість.
Доктора привели до його колишнього кабінету. «Іронія долі», – майнуло у голові вченого. Але більше він нічого не встиг подумати. Солдат відчинив перед ним двері, і чоловічий голос у ту ж мить вимовив по-німецькому:
– Доктор Роде? Прошу.
В міру того як професор Барсов повільно, немов зважуючи кожне слово, пояснював Роде, нащо він його запросив, у доктора щось розжималося всередині. Він сів на знайомий стілець, попросивши дозволу закурити. Доктор почав навіть підтакувати Барсову.
– Сподіваюсь, ви нам допоможете, – говорив тим часом професор. – Почати треба з якнайточнішого і докладного опису творів, що були у художніх зібраннях. Ніхто не зможе впоратися з цим так, як ви.
11
Коли у Комітеті в справах культосвітніх закладів підбирали кандидатуру для поїздки у Кенігсберг, думки щодо Віктора Івановича Барсова розійшлися.
– Прекрасний фахівець, блискучий знавець живопису, один з найвидатніших музеєзнавців країни, – твердили одні. – йому, так би мовити, й карти в руки.
– Це правильно. Але не можна забувати і про особисті риси професора. Дуже вже він схожий на горезвісних диваків – учених з багатьох п'єс, – заперечували інші. – Неуважний, погано розбирається в людях, не вміє як слід оцінити, помітити їхні бажання і настрої. А там доведеться працювати у незвичній обстановці…
Суперечку припинив начальник главку:
– Відрядимо Віктора Івановича. Мистецтвознавець він, справді, неабиякий, знання величезні, пам'ять чудова. А щодо лагідності і неуважності… Тут, можливо, піде на користь одна обставина: на час роботи в Кенігсберзі вирішено присвоїти професорові звання полковника. Там, розумієте, військові власті, воєнні порядки поки що. Так буде зручніше. І Віктора Івановича ця обставина, певно, дещо підтягне.
Всім людям властиво помилятися. Начальники главків, на жаль, не становлять винятку. Риси характеру Віктора Івановича, про які говорили члени колегії, не принесли користі і самому Барсову, і всім тим, хто прагнув якнайшвидше розшукати пограбовані гітлерівцями скарби.
До того ж професор був фахівцем дещо однобічним, йому й на думку не спало шукати в Кенігсберзі щось інше, крім картин. Як не дивно, але про вивезення сюди янтарної кімнати він взагалі не знав, і ніхто не додумався розповісти йому про це.
Захоплений своєю справою, не вміючи розпізнавати як слід людей, Віктор Іванович втратив багато можливостей розкрити таємницю янтарної кімнати.
А такі можливості у нього були.
Барсов розумів, що розшуки картин треба організувати не наосліп, а за ретельно розробленим планом. Тому він запросив для участі в роботі групу німців – колишніх співробітників музеїв. Переглядаючи їх списки, професор і натрапив на прізвище доктора Роде.
Віктор Іванович знав це ім'я ще з довоєнного часу: він читав колись деякі праці німецького вченого, присвячені історії живопису. Віктор Іванович щиро зрадів: адже Роде був не простий вчений, а вчений відомий, не просто музеєзнавець, а директор найціннішого художнього зібрання!
Отож, після товариської розмови з Барсовим доктор Альфред Роде і його дружина Анна-Гертруда стали співробітниками радянського професора.
Справді, як на ті суворі для Кенігсберга часи їм жилося зовсім непогано!
Подружжя Роде одержало для роботи окрему кімнату в одному з уцілілих будинків і старанно, з педантичністю взялося до діла.
Користуючись списками, які збереглися, а то й просто з пам'яті, вони дрібним, схожим на друкований курсив почерком, однаковим у обох (недарма кажуть, що після тривалого спільного життя чоловік і жінка стають схожими одне на одного до дрібниць), заповнювали формулярні картки на твори, які були раніше у музеї.
Маленький, сутулий, з ретельно прилизаним волоссям на гулястому черепі і червоними від безперервного напруження очима, Роде, мерзлякувато щулячись, хоча надворі був уже червень, дбайливо перегортав пухлі списки та описи і передавав їх Гертруді – теж невисокій, але огрядній, завдяки чому вона здавалася далеко соліднішою від свого чоловіка.
Надвечір вони запалювали світло і продовжували свою одноманітну роботу, поки не надходила «комендантська година», тобто час вирушати додому, на Беекштрасе. Старі підігрівали заздалегідь приготовлену вечерю і мирно спали до ранку, а потім знову поверталися до звичного заняття.
Радянським людям, які знали в той час доктора Альфреда Роде, здавалося, що в його поглядах і настроях, у поведінці і розмовах відбувається хоч і не різкий, але помітний злам.
Спочатку Роде здригався і недовірливо дивився на співбесідника, тільки-но почувши слово «доктор». Підкреслено іменував Барсова «гер оберст» у відповідь на лагідне «шановний колего». Тримався осторонь солдатів, які розбирали на подвір'ї завали.
Але поступово крига недовір'я рушила. Почала вона танути уже в перші дні співробітництва подружжя Роде з професором Барсовим, коли помічник Віктора Івановича, молодий капітан з дуже дивним, на думку доктора, прізвищем, насилу підбираючи німецькі слова, повідомив: завтра пан доктор може одержати продовольчий пайок – такий самісінький продовольчий пайок, який видають тут радянським громадянам. І ще – грошову допомогу. Поки що одноразову. Згодом буде заробітна плата.
Потім зовсім юний солдат приніс у будинок, де працювали Барсов та Роде, акуратний згорток і, потупцявшись на місці, невпевнено подав його докторові. Той – так само невпевнено і навіть з побоюванням – узяв загорнуту в ганчірку річ, не поспішаючи розгорнув її і на секунду немов занімів. А потім заговорив швидко-швидко, ледве встигаючи вимовляти слова. Солдат не зрозумів нічого, це було видно з виразу його обличчя. І тоді Роде, якось уже зовсім по-російському махнувши рукою, обережно поклав предмет на стіл і, протираючи окуляри, сказав:
– Данке… Спасибі, камараде.
Ледве дочекавшись Барсова, він мало не вдерся до його кабінету.
– Колего, яка знахідка, яка дивовижна знахідка! Ви тільки погляньте – це ж один з найдорогоцінніших експонатів нашої янтарної колекції! – І, не давши професорові опам'ятатися, вів далі: – І приніс її простий солдат, простий російський солдат. Цей варвар… Пробачте, я не так сказав, пробачте, дорогий колего!..
З того часу навіть Барсов почав помічати, що Роде сумлінніше ставиться до його доручень, ніж у перші дні. Доктор з власної ініціативи вніс кілька слушних пропозицій, дещо порекомендував радянському вченому. Певно, Роде розповів би все і про янтарну кімнату, якби Барсов вчасно спитав про неї. Але професор зробив непростиму помилку. Він не поцікавився янтарною кімнатою і майже не звертав уваги на деякі дивацтва у поведінці Роде. Тільки набагато пізніше Барсов згадав про них…
Але один зовсім незрозумілий випадок примусив насторожитися навіть неуважного Віктора Івановича.
12
Була густа, волога осіння ніч. Барсов разом з прикомандированими до нього капітаном Корсуненком і старшим лейтенантом Дроновим відпочивали у готелі Будинку офіцерів на Бетховенштрасе.
Професор прокинувся несподівано. За стіною у веселого лейтенанта гучно верещав старенький німецький радіоприймач. Закінчувалася, певно, передача останніх вістей. Барсов прислухався: так, ось почали бити московські куранти. Уявив собі, як оце на Красній площі мете перший листопадовий сніжок, як сотні приїжджих стоять перед Спаською баштою, прислухаючись до передзвону, відомого усьому світові. Москва…
Віктор Іванович уже не міг заснути. Невідомо звідки набігли спогади – звичайні старечі спогади про молодість, про студентські роки, про музеї, де йому доводилося працювати за своє довге життя. Аспірант, потім кандидат наук, а згодом і професор…
Старий підвівся і – такого давно з ним не було – потягся до сусідньої тумбочки, де у Дронова лежала пачка «Беломорканала».
– Не спиться, товаришу полковник? – обережно спитав Корсуненко.
– Га? Ви до мене, Іване Прохоровичу? – неуважливо відгукнувся Барсов. Він ніяк не міг звикнути до свого військового звання, так само як молоді офіцери не могли привчити себе називати професора по імені та по батькові: полковницькі погони явно бентежили їх. Корсуненко промовчав.
– Так, не спиться чогось, – задумливо промовив професор. – На повітря вийти б, та ніч.
– Не ніч, уже світанок скоро. П'ять годин, – сказав розбурканий неголосною розмовою Дронов. – А що коли й справді прогулятися? Люблю блукати ночами. Звичка така солдатська…
Дронову зовсім недавно минуло двадцять три, ї він ще любив трохи похизуватися своїм «солдатським» становищем.
– Може й справді прогуляємося, товаришу полковник? – підтримав Корсуненко.
– Спасибі, друзі мої. Я, звичайно, не проти, якщо ви згодні.
Вони одяглися і вийшли на вулицю.
– Куди підемо? – спитав Віктор Іванович своїх супутників.
– Та куди ж іще, як не на площу Трьох маршалів, – охоче відгукнувся Дронов.
Минувши площу, вони попрямували знайомою дорогою до замка, де працювали трохи не щодня.
Вдень тут розчищали вулиці від завалів. Солдати вже зробили проїзд, але він був вузький – зустрічні машини ледве могли розминутися. Тротуари ще були поховані під битою цеглою, і, щоб пропустити автомобіль, пішоходам кожного разу доводилося вилазити на купи щебеню.
Вже почало розвиднятися, коли ранні «мандрівники», неголосно розмовляючи, підійшли до воріт замка.
Несподівано майнула чорна тінь.
Дронов натиснув на кнопку ліхтарика, причепленого на ґудзик шинелі, а Корсуненко вихопив з розстебнутої кобури пістолет.
– Стій!
– Стій! – повторив Дронов, спрямовуючи услід невідомому вузький промінь світла. Чоловік у низько насунутому капелюсі і плащі з піднятим коміром зник за камінням.
– Німець, – сказав капітан. – У капелюсі. Наші поки що таких головних уборів не носять. Звичайно, німець. Але чому … – І раптом Корсуненко обірвав почату фразу: Тс-с-с… Дивіться!
Професор і Дронов обернулися.
З вікон будинку, що з південного боку примикав до головної башти замка, тяглися довгі смуги диму.
– Пожежа? – тихо мовив Дронов.
– Там нічому горіти, – заперечив професор. – Усе давно згоріло. Незрозуміло!
– Дозвольте довідатись, у чому справа, товаришу полковник? – звернувся до Барсова Корсуненко. – Я піду.
– Підемо всі разом, – просто відповів Барсов.
– Вам краще б залишитись, товаришу професор.
– Я сказав – ідемо всі! – несподівано твердо повторив Віктор Іванович.
Офіцери допомогли Барсову пролізти у віконний проріз. Тулячись до стін, затаївши подих, вони йшли вперед, до сусіднього приміщення, звідки просочувалося слабке, мерехтливе світло і тягся густий, з кіптявою дим, який буває тільки тоді, коли палять папери.
Дивна картина відкрилася очам Барсова і його помічників: посеред зруйнованої кімнати, на цементній підлозі палахкотіла купа паперів, а перед нею, підсовуючи у полум'я зім'яті аркуші, примостився навпочіпки дуже знайомий усім чоловік у крилатці і старовинному, з вузькими твердими полями капелюсі-котелку. Захоплений своєю справою, він не чув, здавалося, нічого.
– Роде! – прошепотів Дронов.
Офіцери потихеньку підійшли до нього. Світло полум'я заважало докторові побачити їх, і він робив свою справу. Тепер було видно, що обличчя Роде пожовкло, а під очима набрякли мішки.
Звичайно урівноважений і навіть дещо флегматичний, Барсов несподівано скипів. Забувши про можливу небезпеку, він широко ступив уперед і опинився поруч Роде.
Бліде обличчя доктора спотворилося від жаху. Він раптом упав набік, закричав і простягнув руки вгору, наче захищаючись від удару.
– Годі юродствувати! Встаньте! – гукнув Барсов. Гомінка луна прокотилася по руїнах: «А-аньте, а-аньте, а-а-ньте!»
Роде повільно підвівся навпочіпки, потім чомусь став навкарачки, оглянувся навколо, немов шукаючи підтримки.
– Встаньте! – владно повторив професор. – Чуєте? Вам наказують!
Старик повільно випростався. Губи його беззвучно ворушилися, очі бігали, на лобі прорізалися глибокі зморшки.
– Що ви тут робили? Чого прийшли вночі у замок? – допитувався Барсов. Роде лише ворушив безтямно губами. Було, зрозуміло, що від нього нічого не доб'єшся. І це ще більше вивело Барсова з рівноваги.
– Ви… ви негідник! Я вас… я вас… – професор шукав потрібне слово і не знаходив його. І раптом, мабуть, несподівано для себе, згадавши, що тепер він – полковник, наділений великими правами, різко закінчив: – Я вас заарештовую на п'ять діб. Відбуватимете покарання на гарнізонній гауптвахті!
– На гауптвахті? – вражено перепитав Роде, до якого повернулася мова. – Дуже добре, дуже добре. – Певно, йому ввижалося набагато суворіше покарання.
З замка Роде йшов, опустивши голову, по-старечому човгаючи підошвами по бруківці. Він насилу тягнув ноги.
– Воміт вірт ее алес беендет, воміт вірт ее алес беендет? [14]14
– Чим все це закінчиться? (нім.).
[Закрыть]– шепотів він.
А вранці Барсов скасував свій наказ, дивуючись власній надмірній гарячності. Він міркував так: безумовно, Роде зробив негідний вчинок, потай знищив якесь, можливо, дуже цінне листування. Та чи в листуванні суть, коли потрібні картини, викрадені в нашій країні? Цілком можливо, що листування мало особистий характер. Треба обов'язково довідатися, які обставини примусили літню статечну людину блукати ночами серед руїн. Одне слово, багато що лишалося нез'ясованим. Що б там не було, але садити відомого вченого на гауптвахту, як провинного солдата, нікуди не годиться!
Так міркував Барсов, щосили намагаючись зам'яти неприємну історію. Професор відчував себе вкрай незручно: не зумів правильно скористатися владою, розкокошився, як хлопчисько-лейтенант, щойно випущений з училища.
Отак міркуючи, він навіть не спитав Роде, які ж папери той палив. І знову не звернув уваги на зміни у поведінці Роде.
Здавалося, доктор не тільки не пам'ятав кривди, але навіть шукав зустрічі з своїм радянським колегою, намагався залишитися з ним сам на сам. А в присутності своїх співвітчизників ставав замкнутий, замовкав, озирався навколо, немов чогось боявся.
Але Віктор Іванович так і не помітив нічого. Зате помітили інші.
13
На розі вулиць Хаммерверг і Ратслінден, недалеко від будинку Академії мистецтв, стояло двоє. Вогники сигарет освітлювали їхні обличчя.
– Шеф незадоволений вами… є-є… як там вас… ага, Леонтьев. Непогане прізвище. Звучить. Але ви не справджуєте наших надій, Леонтьев, і це вже звучить погано. Насамперед, для вас. Розумієте?
Другий мовчав.
– Вам нема чого сказати? А зрештою, від вас вимагаються не слова. Нам потрібні діла. Не для того ми забезпечили вас російськими грішми, чудовими документами і дефіцитними тут харчами, щоб ви купували собі дівчаток і кейфували. Це може погано закінчитися, Леонтьев. І мені шкода вас. Ви ще молодий, у вас життя попереду – західна зона, блискучі «мерседеси» і… жінки. Але це треба заслужити!
– Що я повинен робити? – глухо спитав той, кого називали Леонтьєвим. – Я готовий виконати будь-яке завдання.
– О, чудово! Як це говорять ваші росіяни? «Я слышу речь не мальчика, но мужа». Бачите, я теж знаю російську літературу, недаремно Дерптський університет був колись моєю «альма матер». А втім, це справи не стосується. Слухайте.
Вогник сірника на мить освітив кущисті, немов наклеєні брови. Розкуривши сигарету і сховавши її у рукав, незнайомий вів далі:
– Ви знаєте Роде? Звичайно, знаєте. Так ось, його поведінка нам не подобається. Доктор надто зблизився з росіянами. Не сьогодні-завтра він може виляпати їм те, що довірено йому зберігати. Наказ шефа такий…
Він нахилився і прошепотів щось на вухо Леонтьеву. Той здригнувся, трохи помовчав і тихо відповів:
– Добре. Буде зроблено. Гроші?
– Гроші – після роботи. Бувайте.
Людина зникла у темряві.
Одержавши повідомлення про смерть Роде, Барсов негайно поїхав у військову комендатуру, а звідти у супроводі слідчого на Беекштрасе, 1.
Квартира Роде була замкнена на ключ. Слідчий зламав замок і навстіж розчинив двері.
Все свідчило про те, що тут недавно побували сторонні: і недокурки сигарет, і брудні сліди на підлозі, і наспіх вийнята з шафи білизна.
Сусіди розповіли, що минулої ночі з будинку Роде винесли дві труни, поставили їх на воза, і скромний траурний кортеж вирушив невідомо куди. Його супроводжували кілька незнайомих чоловіків.
Ретельний обшук, зроблений у квартирі, не дав спочатку ніяких результатів.
Здавалося, слід було заспокоїтися і погодитися з версією про смерть через гостру дизентерію, тим більше, що ця хвороба справді спалахнула у ті дні в місті, а лікар, який підписав свідоцтво про смерть, під присягою підтвердив своє показання.
Та раптом ця певність серйозно похитнулася. Стало відомо, що лікар Пауль Ердман, який лікував Роде, зник з міста.
А головне почалося пізніше.
Якось увечері слідчий Борис Рєзвов востаннє завітав у будинок на Беекштрасе. Сівши у задумі за письмовий стіл, він машинально затарабанив пальцями по верхній дошці, насвистуючи пісеньку, – це, як запевняв він товаришів, допомагало мислити.
Поринувши у роздуми, капітан раптом помітив, що кришка стола наче посунулася під його вказівним пальцем. Зацікавлений капітан натиснув дужче; всередині щось клацнуло, а потім над великою шухлядою столу відкрився ще один ящичок, зовсім неглибокий, схований у дошці.
Рєзвов швидко, немов побоюючись, що ящичок захлопнеться, зазирнув всередину і спритно витяг вузьку папку у сап'яновій палітурці з монограмою «А. Р.».
