Текст книги "Таємниця янтарної кімнати"
Автор книги: Валентин Дмитриев
Соавторы: В. Ерашов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц)
В. Дмитрієв, В. Єрашов
ТАЄМНИЦЯ ЯНТАРНОЇ КІМНАТИ
Розділ перший
ЯК ЇЇ УКРАЛИ
1
Липневого вечора 1941 року у кабінеті директора парків та музеїв м. Пушкіно відбулася термінова нарада.
– Товариші, – сказав представник обкому партії. – Я гадаю, не треба роз'яснювати серйозність становища. Можу тільки повідомити те, що, певно, кожний розуміє сам: Ленінграду загрожує небезпека. Обласний комітет партії та облвиконком звертаються до вас: треба зробити все можливе, щоб врятувати музейні цінності! Буде важко. Транспорт використовується для воєнних потреб, вагонів мало. Робочих рук теж не вистачає. Вам допомагатимуть лише командири та бійці військ протиповітряної оборони міста. Повторюю: треба зробити все, що в наших силах.
У Катерининському палаці-музеї почалися дні, повні тривог і напруженої незвичної праці.
Взувши, як завжди, матер'яні пантофлі, співробітники обережно знімали з підставок ламкі вази, складали у ящики золото і кришталь, накочували на вкриті сукном дерев'яні вали полотна картин, відбирали зразки меблів – найцінніші, унікальні, щоб при потребі по них відновити втрачене. Пакували книги, килими, деталі різьби по дереву.
А у парку бронзовий Пушкін задумливо сидів на лаві, немов терпляче ждав своєї долі.
Так минуло два місяці.
– Що робитимемо з Пушкіним? – спитала якось екскурсовод Ганна Ланська.
– Закопаємо. Вивезти все одно не пощастить.
– А янтарна кімната?
– Її доведеться залишити. Щоб демонтувати і запакувати всі панно, треба надто багато часу… Чуєте?
Пролунав глухий вибух.
– Лишилося кілометрів двадцять. Не встигнемо.
Увечері рили котловани. Солдати знімали з постаментів мармурові статуї, опускали їх у землю і закидали рови, як могили.
Потім з п'єдесталу підняли статую Пушкіна. Кожний кинув у яму жменю сухого піску. Замелькали лопати. До півночі ретельно замаскували свіжу пляму.
Парк шумів, з дерев падало перше жовте листя. Світало, а ще люди не лягали. Квапливо застеляли днища ящиків ватою, загортали у полотно фарфорові чаші.
– Може, все-таки врятуємо хоча б головні панно янтарної кімнати? – задумливо спитала Ганна Костянтинівна.
Відповісти їй не встигли. У дверях Картинного залу з'явився директор музею – літній, сивий чоловік. Вигляд у нього був незвичайний: захисного кольору шинель з двома ромбиками на петлицях, кашкет із зіркою… Але ніхто не здивувався. Директор дав дорогу своєму супутникові, теж у командирській шинелі.
Запала мертва тиша.
– Друзі! – тихо промовив військовий. – Ми залишаємо місто. До побачення, рідні. Чекайте нас. – Він рвучко повернувся і рушив до виходу.
Перший промінь сонця пробився крізь поріділі крони дерев, ковзнув по гладіні ставу. Стояла тиша – насторожена, тривожна. Усі, хто залишався в палаці, сиділи під стінами янтарної кімнати на музейних стільцях, де ще збереглися таблички: «Руками не торкатися», і прислухалися, чекаючи пострілів. Тиша лякала дужче, ніж гуркіт.
Та ось внизу, на парадних сходах, пролунали голоси, чужа, уривчаста мова. Тупотіння чобіт. Одинокий постріл.
– Прийшли іроди, – промовила старенька доглядачка. – Яке сьогодні число? Запам'ятати треба.
– Сімнадцяте. Сімнадцяте вересня, – відповіла Ганна Костянтинівна.
За вікнами, у парку, було тихо. Але раптом безгоміння вибухнуло. Почулися кулеметні черги, забрязкали гусениці танків, завили міни, зацокотіли автомати – у місто входили фашистські війська.
Двері до янтарної кімнати з шумом розчинилися. Високий солдат у мундирі мишачого кольору, з автоматом, притиснутим до живота, виріс на порозі. Він швидко підвів ствол, щоб дати чергу, але владна рука лягла йому на плече.
– Хальт! – скомандував офіцер з худим обличчям, спотвореним шрамом. – Хальт! Хір іст бернштайнціммер! [1]1
– Стій! Це янтарна кімната! (нім.).
[Закрыть]
Ганна Костянтинівна здригнулася, почувши, як німець впевнено назвав янтарну кімнату.
«Зараз він щось вигукне, а потім солдат різоне чергою по янтарних панно, по бемських шибках, паркету…» – майнула думка. Про себе Ланська у цю хвилину не думала.
Але гітлерівець не кричав і не стріляв. Відсторонивши солдата, він обережно ступив до стіни і, скинувши рукавичку, простяг руку до панно. Ганна Костянтинівна мимоволі подалася вперед. Німець ввічливо посміхнувся і раптом заговорив досить чистою російською мовою:
– Пробачте, фрау. Я ненавмисне. Я розумію, що музейних експонатів не можна торкатися. Запевняю вас, що це розуміє кожна культурна людина, особливо ми, німці.
Співробітники музею мовчали, насторожено поглядаючи на офіцера. Здавалося, він не помічав цієї ворожої мовчанки. М'яко, навіть надто м'яко ступаючи по паркету, обер-лейтенант вийшов на середину залу.
– А тепер прошу вас, панове, покинути палац. Віднині він стає надбанням великої Німеччини, – урочисто виголосив гітлерівець.
Солдат за його спиною виразно клацнув затвором автомата.
2
Генерал-фельдмаршал Кюхлер вирішив відпочити після обіду: кілька безсонних ночей вивели його з рівноваги. Щільно затягнувши штори, щоб шум кенігсберзьких вулиць не заважав здрімнути, генерал ліг на диван.
– Розбудіть через, годину. Нікого не приймати. Телефон вимкніть, – уривисто кинув він черговому у приймальні.
Але поспати генералові не пощастило. За кілька хвилин черговий винувато шепнув над самісіньким вухом:
– Пробачте, пане генерал. Вас до апарата.
– Я ж наказував – не будити! – спросонку буркнув Кюхлер.
– Але, пане генерал… Це пан гауляйтер Кох!..
– Що? Кох? Чого ж ти відразу не сказав, хай тобі чорт!
З улюбленцем фюрера жартувати не доводилося – генерал це засвоїв давно.
– Генерал Кюхлер? – почув він серед легкого потріскування мембрани.
– Так, пане гауляйтер. Я вас слухаю.
– Ось що, Кюхлер. Фюрер доручив вам відповідальну і почесну справу. Вас зобов'язано керувати евакуацією з передмість Ленінграда цінностей, що віднині належать фатерлянду. В усіх питаннях звертайтеся до мене. Сподіваюсь, ви розумієте, як мені дорого все, що пов'язане з мистецтвом? Ну от. Чекайте письмових вказівок.
Настрій у Кюхлера вкрай зіпсувався. Генерал чудово знав, у чому полягає «любов до мистецтва» Еріха Коха: гауляйтер намислив будь-що перевершити Германа Герінга у збиранні колекцій. «Тепер доведеться крутитися між Герінгом і Кохом. Кожний тягтиме добро собі, а я маю відбувати перед ними обома», – невесело думав Кюхлер.
Він крутнув ручку радіоприймача. Знайомий голос Розенберга загримів на весь кабінет:
– … Ми збираємо науковий матеріал для вивчення найважливіших проблем слов'янознавства. Ми вживаємо усіх заходів, щоб врятувати культурні цінності російського народу від варварства більшовицьких комісарів…
«Вискочка! Теж «культуртрегер». Певно, і промову йому склав Геббельс. Відчувається його рука. А втім, хто їх там розбере…»
Після недовгих роздумів Кюхлер наказав викликати до себе доктора Роде.
3
Алеї тінистого парку були перерізані глибокими траншеями. В багатьох місцях мелькали плями поруділого дерну – нещодавно тут заклали протипіхотні міни. Наче пальці велетнів, стирчали стволи зенітних гармат. Вискалювалися з-під брустверів станкові кулемети: Одно слово, – оборонна система, знайома і звична. Набридло…
Вальтер фон Ріхард відвернувся од вікна. Нічого нового поки що він не побачив у цьому знаменитому Царському Селі. Звичайнісіньке містечко. Щоправда, кажуть, палац прекрасний…
Накинувши на плечі плащ, полковник вийшов з лімузина. На ґанку палацу його ніхто не зустрів.
– Бордель, – презирливо вилаявся генштабіст, прислухаючись до звуків п'яної пісні.
Він завжди зневажав армійщину – нащадок древнього роду фон Ріхардів, вихованець Лейпцігського університету, доктор мистецтвознавства з волі обставин надів тепер мундир полковника.
Ріхард повільно пройшов вестибюлем і піднявся на другий поверх.
Перші ж двері перед ним були зачинені. Ріхард штовхнув їх і зупинився на порозі.
Сизий дим від пострілів застилав приміщення. Примруживши очі, полковник розглядів кілька постатей. Клуби підіймалися вгору, з кожною секундою світлішало. Тепер генштабіст бачив усе. На нього поки що ніхто не звертав уваги. Кожний займався своєю справою.
На дивані з блискучою атласною оббивкою лежав офіцер у брудних чоботях і спльовував, намагаючись влучити в центр кола на паркеті. Другий, сопучи, старанно примальовував вуса до тонкого обличчя красуні на старовинному портреті. Третій повільно водив пістолетом по стінах, вибираючи нову мішень. Уламки позолоченої інкрустації вже валялися на затоптаній підлозі. Четвертий байдуже відламував ніжки від стільця червоного дерева і кидав їх у палаючий камін.
Ріхард почекав секунду. Потім цокнув підборами:
– Хайль Гітлер!
Першим підхопився той, що лежав на дивані. За ним виструнчилися й інші. Вони проревли хрипко і недружно:
– Хайль!
– Хто ви такий? – спитав один із офіцерів.
– Полковник генерального штабу, фон Ріхард. З особливим дорученням генерала-фельдмаршала Кюхлера, – повільно процідив полковник. – Ви підете зі мною, капітане. Покажіть мені кабінет командира дивізії.
4
… Від того дня пограбування палацу і парку було поставлене на «наукову основу». Почалося систематичне «вилучення» оздоблення парадних покоїв палацу.
Грабіжники з прославленою німецькою акуратністю, про яку. згадали після наказу начальства, ретельно знімали картини, плашка за плашкою розібрали підлогу Ліонської вітальні – унікальний паркет, оздоблений пластинками перламутру. З палацової церкви викрали праці живописця Шебуєва, стягли з п'єдесталів і вивезли величні бронзові статуї Геркулеса і Флори, які красувалися біля Камеронової галереї.
Влітку 1942 року прийшла черга янтарної кімнати.
Дехто з колишніх співробітників музею, залишених при ньому двірниками та прибиральницями, на власні очі бачив це страшне видовище.
Гітлерівці не крилися: вони відчували себе повновладними господарями на окупованій землі. Тісне кільце блокади стискало місто Леніна, гітлерівці з педантичною точністю в один і той же час щодня обстрілювали північну столицю, а тут, за кілька десятків кілометрів від непідкореного міста, загарбники робили свою чорну справу.
Якось на початку липня біля під'їзду палацу зупинилися грузовики, на яких були навалені ящики і паки вати. Незабаром прокотилася чутка: німці збираються вивозити янтарну кімнату.
Близько до палацу нікого не підпускали, на подвір'ї весь час розмірено ходили автоматники. У будинку циркумференції, [2]2
Одноповерховий напівкруглий будинок, який огороджує подвір'я Катерининського палацу. В ньому були розташовані підсобні та господарські приміщення.
[Закрыть]частину якого займали колишні працівники музею, наказали щільно зачинити вікна.
Там, у задушних кімнатах, обережно поглядаючи крізь запилені шибки на подвір'я, гомоніли люди. Молодь будувала фантастичні плани врятування янтарних панно. Інші, старші і тверезіші, розуміли: запобігти злочину вони не можуть. Залишалося зціпити зуби і мовчати.
Так минуло півдня, настав час обіду. Солдати весело попрямували до їдальні, жартуючи з вартовими. А ті, хто сидів у циркумференції, забули про їжу. Вони з тремтінням чекали: що буде далі? Німці давно перенесли ящики у палац і поки що не витягали їх звідти.
Нарешті обід закінчився. Чепуристий офіцер вишикував солдатів біля центрального входу, щось коротко пояснив, потім різко пролунала команда, і солдати зникли у палаці. Минуло ще кілька томливих хвилин.
Ганна Костянтинівна припала до шибки.
На широкому ґанку з'явилася перша пара. Солдати несли довгастий ящик. Вони ступали обережно, ледь переставляючи ноги, майже не відриваючи підошов чобіт від східців, і все ж офіцер гримнув на них:
– Форзіхт! Дас іст бернштайнціммер! [3]3
– Обережно! Це янтарна кімната! (нім.).
[Закрыть]
Тепер сумнівів не залишалося.
Ганна Костянтинівна обернулася до своїх і шепнула:
– Товариші! Це янтарна кімната! Я чула!
До вікон кинулися всі. Але відразу постать автоматника заступила світло.
– Цурюк! [4]4
– Назад! (нім.).
[Закрыть]– владно вигукнув він.
Довелось підкоритися. Всі уважно прислухалися до звуків, прагнучи зрозуміти, що відбувається там, на подвір'ї.
Гупали важкі чоботи: це німці вибігали на ґанок. Потім човгали підошви і покрикував офіцер: солдати поверталися з вантажем на руках. Нарешті долетіло:
– Фертіг! [5]5
– Готово! (нім.).
[Закрыть]
– Форвертс! [6]6
– Вперед! (нім.).
[Закрыть]– пролунав наказ. І відразу трохи дужче загули приглушені досі мотори.
Було чути, як вартовий біля воріт окликнув тих, що сиділи в машині, і хтось втомлено, але радісно відповів:
– Кьонігсберг ін Пройсен!
«Кенігсберг у Східній Пруссії», – переклала у думці Ганна Костянтинівна.
Ось, виходить, куди вирушала янтарна кімната у свою, можливо, останню подорож!..
5
Невисокий літній чоловік, рухливий, чимось збуджений, квапливо натиснув кнопку дзвоника біля. хвіртки невеликого будинку на Кункельштрасе. Він поспішав, але все-таки задоволено окинув хазяйським поглядом чисто виметений тротуар, акуратно підстрижені куші за огорожею і начищену мідну табличку з готичною в'яззю: «Доктор мистецтвознавства Альфред Роде, директор музею «Художні зібрання Кенігсберга».
Йому відчинила огрядна жінка у білому фартусі.
– Що з тобою, Альфреде? – здивовано спитала вона. – Ти, здається, помолодшав сьогодні!..
– Так, Гертрудо, так, люба моя, – відповів Роде, поривчасто обіймаючи дружину, – у мене сьогодні велика радість: до музею привезли янтарний кабінет!..
Понад десять років працював Роде в музеї Королівського замка. Тут було зібрано сотні картин, скульптури, вази, гобелени, килими та різне начиння. Всі ці скарби дбайливо зберігав, вивчав, описував і з радістю показував відвідувачам доктор Альфред Роде.
Але не живопис і не скульптура були об'єктом істинної пристрасті вченого. Справжню творчу насолоду давав йому янтар.
Ще з студентських років Роде вивчав і колекціонував янтар, якому присвятив свою докторську дисертацію. Незабаром Роде – директора художнього зібрання – одночасно призначили і на другу посаду: він став директором-хранителем янтарного музею, яким колись завідував Еммануїл Кант. Колекції янтарю перемістили з старого будинку музею у Королівський замок, і вони почали збільшуватися з кожним днем.
Роде пощастило зібрати кілька тисяч різних янтарних виробів і кусків натурального янтарю. Серед них був унікальний – чи не найбільший з усіх відомих – самородок вагою понад шість кілограмів. Велику цінність являли собою куски янтарю, в середині яких були жуки, личинки, комарі. Але особливо пишався Роде експонатом, який він справедливо вважав єдиним у світі: у жовтій товщі спала вічним сном замурована ящірка.
– Їй мільйони років, панове, розумієте, не менше п'ятдесяти мільйонів років! – з властивим йому запалом говорив доктор колегам, майже молитовно складаючи руки, немов боячись ненароком торкнутися до вітрини з дорогоцінністю.
Він міг годинами розповідати про колекції, вражаючи слухачів своєю ерудицією, подробицями, відомими, мабуть, лише йому.
Роде відчував себе майже щасливим. Але тільки майже. Заздрість не давала вченому ні хвилини спокою: він ніколи не забував, що є скарб, який перевершує усю кенігсберзьку колекцію – янтарна кімната Катерининського палацу.
І ось цей скарб у його руках! В музей привезли з Росії славнозвісний янтарний кабінет, який ще так недавно прикрашав Катерининський палац у Царському Селі!
Тоді Роде і став, за власним визнанням, найщасливішою людиною на землі.
Здавалося, він втратив розум. Завжди запопадливий служака, доктор Роде тепер немов забув свої обов'язки, як забув про родину і про все інше на світі.
– Де пан доктор? – запитували співробітники музею.
– Тс-с! – відповідав інспектор музею Хенкензіфкен, який повсюди супроводжував Роде, певно, не так з поваги до нього, як за дорученням місцевої організації націонал-соціалістичної партії. – Тс-с! Доктор там! – І інспектор багатозначно показував очима на масивні двері, замкнені зсередини.
Розділ другий
ЗНИКНЕННЯ МИСТЕЦТВОЗНАВЦЯ СЕРГЄЄВА
1
Короткий, немов обрубаний поїзд, обережно намацуючи шлях, пробирався по рейках, погрюкуючи на стиках. Облуплені вагони помітно гойдало. Сутеніло, але провідники не запалювали недогарків свічок – до Кенігсберга лишалося їхати хвилин п'ятнадцять. Обабіч колії тяглися ще не вкриті вечірнім серпанком однакові сіро-червоні будиночки, садки з голими деревами, потім замигтіли руїни більших будинків, і, нарешті, брязнувши на повороті, состав уповільнив хід.
Сергєєв першим стрибнув на перон і зупинився вражений.
Замість звичної метушні вокзалу, переповненого людьми, яскраво освітленого, гомінливого, приїжджих зустрічали тиша і темрява. Тільки осторонь, за коліями, вгадувалися невиразні обриси бараків, та віддалік з розчинених навстіж дверей дерев'яної, схожої на величезний ящик споруди виливалася смуга тьмяного світла.
Холодний листопадовий вітер шугав уздовж колій, немовби намагався зсунути з місця уламки каменю та цегли. Нечисленні пасажири, серед яких майже не було жінок і дітей, швидко переходили через рейки і зникали в імлі.
Сергєєв закурив і почав міркувати, попроситися йому переночувати у чергового, чи податися до міста, щоб там знайти притулок. «Краще, очевидно, перебути ніч тут», – вирішив він після недовгих роздумів.
Піднявши легкий дорожній чемодан, Сергєєв рушив до одного з бараків, наперед готуючись до довгої розмови і щулячись від почуття ніяковості. Але в цю мить його покликали:
– Пробачте, можна вас на хвилинку?
Приїжджий зупинився.
– Пробачте, – повторив голос з темряви, – ви Сергєєв? Олег Миколайович?
Інтонація була запитальною і одночасно ствердною. Чоловік став поруч, недбало граючись ліхтариком. Вигляд він мав дещо незвичайний: сірий макінтош з короткими наплічниками, сірий літній капелюх з обвислими полями, забруднені цегляним пилом черевики. Але обличчя – молоде, худорляве, з горбуватим носом, світлими і наче трохи наївними очима, довірливими і добродушними, – заспокоїло Сергєєва. Він привітно спитав:
– Я вас слухаю. Чим можу служити?
– Служити повинен я, – ввічливо посміхаючись, відгукнувся юнак. – Мені доручено зустріти вас і влаштувати на ніч. Я з тимчасового управління у цивільних справах.
Сергєєв був дуже довірливий. Ця риса не раз завдавала йому прикростей. Правда, він завжди втішав себе тим, що «наскочив» на негідника, на виняток із загального правила, і заспокоювався. Звичайно, на фронті, стикаючись з ворогом, він думав інакше. Але війна минула, і після демобілізації Олег Миколайович, як він сам визнавав, знову дещо «відтанув», вирішивши, що тепер настала пора спокою і благоденства, що можна трохи «відпустити» нерви, натягнені до краю. Чого б і не повірити хорошому хлопцеві!
Зробивши декілька кроків, супутник попросив вибачення:
– Машину взяти не зміг. А втім, може, це й на краще: в об'їзд далеко. Пішки простіше. Та й надійніше. Швидше дістанемося. Прошу вас, Олегу Миколайовичу.
Новий знайомий виявився балакучим, але не настирливим. З обов'язків гіда, а можливо, просто бажаючи розважити попутника, він почав розповідати Сергєєву історію міста, називав його визначні місця. Почувши, що мистецтвознавцеві довелося бувати тут перед війною і штурмувати цю фортецю, провідник став балакучішим.
– Отже, місто вам знайоме… Але, сподіваюсь, ви зробите мені честь, дозволивши супроводжувати вас завтра у першій прогулянці по місту? Вам важко буде його впізнати, дорогий Олегу Миколайовичу…
Так, впізнати місто було важкувато. Сергєєв ішов і пригадував…
2
Він зупинився тоді в одному з найкращих готелів міста – «Парк-готелі», недалеко від замка.
Портьє наділив іноземця рекламним путівником. У ньому Сергєєв вичитав, що Кенігсберг – це самостійна адміністративна одиниця, має свій статут, свого обер-бургомістра, своє самоврядування, навіть нижчі органи якого призначаються німецьким міністерством внутрішніх справ, «Зрозуміло, – подумав Олег Миколайович, – фортеця є фортеця, треба як слід тримати її в руках, от і налагодили цю адміністративну машину».
У путівнику було сказано, що територія «прусської столиці» складала тоді, в 1940 році, 193 квадратних кілометри, а це, як підкреслено повідомлялось у довідці, дорівнювало площі всієї Москви. Населення – 372 тисячі чоловік…
Всюди Сергєєв бачив пихатий герб міста. Одноглавий чорний орел, увінчаний масивною короною, віялом розкинув крила. Над ним вигадливий вензель, а ще нижче – три щити. На центральному щиті – знову корона і хрест. Праворуч – теж корона з двома зірками. Ліворуч – та сама корона і два чабанські ріжки. Величезні пазури стерв'ятника загрозливо стирчать вниз.
Сергєєв щодня оглядав кілька вулиць і з жалем думав, що строк відрядження короткий і ознайомитися з усіма кварталами йому не пощастить.
Він блукав у центрі – по вузьких, старих вуличках і завулках, забудованих багатоповерховими кам'яницями; ходив по околицях, де невеликі вілли і стандартні будиночки ховалися в зелені, побував у робітничих селищах – там похмурі довгі триповерхові будинки тяглися на цілий квартал, від рогу до рогу.
Всюди панувало пожвавлення: безперервні ряди автомашин, натовпи людей на тротуарах. Відразу ж впадало в очі, що, незважаючи на буденний день, мешканці були святково вдягнені. З вікон будинків звисали червоні прапори з чорною свастикою посеред білого кола. І, немов пояснюючи те, що відбувається, з вуличних гучномовців летів гавкучий голос диктора: «Німецькі війська марширують по вулицях поваленого Парижа. Геній фюрера підніс славу німецької нації на недосяжну висоту. Але це тільки початок великого шляху, на який ми стали і який приведе Німеччину до остаточної перемоги. Про ці дні перемоги і торжества нації історики говоритимуть вічно».
Сергєєв на хвилину зупинився перед одним з численних плакатів на стіні будинку. На Олега Миколайовича дивилося нахабне усміхнене обличчя німецького солдата у сталевій касці, сфотографованого на фоні Ейфелевої башти. А внизу великими літерами було написано: «йому належить світ».
Цей плакат Олег Миколайович згадував через півтора року під Ленінградом, поглядаючи на обледенілі трупи німецьких солдатів, згадував його і у 1943 році, проводжаючи поглядом незліченні ряди полонених гітлерівців, яких вели у тил наші автоматники, згадував, поглядаючи на Кенігсберг у незабутні квітневі дні 1945 року.
А тоді він не поспішаючи йшов серед виряджених людей, особливо гостро відчуваючи себе самотнім і чужим у цьому гомінливому, багатолюдному і… дивному місті, де стояли поруч середньовічні будинки й будівлі у стилі «модерн», а в чарівну красу казок Гофмана вривалися промови імперського міністра пропаганди Геббельса.
Сергєєв ішов вулицею Міттельтрагхайм від готелю до замка, завернувши дорогою до будинку уряду. Тут між виступами підковоподібного корпусу блищала у басейні вода, на кам'яній балюстраді даху завмерли сизі голуби, схожі на статуї.
Потім він надовго затримався біля нового будинку університету – триповерхового, з півкруглими склепистими арками, з галереєю вздовж першого поверху, з кам'яними богинями на ріжках даху, з горельєфом вершника на фронтоні.
Сергєєва не могла обдурити ця зовнішня академічна солідність. Він прекрасно знав: з університетських кафедр тепер дедалі рідше згадуються імена Шіллера і Гете, зате все гучніше лунають в аудиторіях промови, більш схожі на войовничі заклики націстських фюрерів, ніж на лекції професорів.
Професори… Певно, це вони щойно пройшли повз Сергєєва – люди у чорних сюртуках із значками націонал-соціалістичної партії на лацканах, люди, при зустрічі з якими студенти виструнчувалися, викидаючи вперед руку.
… До будинку під'їхали грузовики. В них швидко повскакували студенти, слухняно виконуючи команду перетягнених ременями офіцерів рейхсверу. Заревли мотори, машини рушили. Через годину десь на приміському стрільбищі Ганси й Оскари будуть методично випускати кулю за кулею у мішені, на яких зображено червоноармійців…
Штурмовики у коричневих мундирах і крагах, з пов'язками на рукавах, снували туди і сюди, штовхаючи перехожих. З репродукторів гримів фашистський молодіжний гімн «Хорст Вессель». Гидко… А було б місто як місто, справжній культурний центр, коли б… коли б не цей націстський дух!
Розгорнувши путівник, Сергєєв перебіг очима рядки. У місті розвинута машинобудівна і військова промисловість. У книжчині йшлося про суднобудівну верф і машинобудівний завод акціонерного товариства Шіхау, про вагонобудівний завод, завод сільськогосподарських машин…
Але Сергєєв уже знав і те, про що путівник соромливо замовчував: у Кенігсберзі на повну потужність діяли завод зенітних гармат, авіамоторний завод «Оренштайн і Коппель», заводи автомобільних запасних частин, авіаційний, боєприпасів. Швейні фабрики випускали військове обмундирування, склади взуттєвих підприємств були вщерть забиті важкими солдатськими черевиками. На довгі переходи були розраховані їхні ковані підошви! «Готуються, щогодини готуються до війни, – подумав Олег Миколайович. – Франція – лише початок. Гітлерівці ні перед чим не зупиняться, і Східна Пруссія для них – прекрасний плацдарм. В разі війни нам доведеться нелегко…»
До обіду Сергєєв працював в університетській бібліотеці. Російського наукового працівника зустріли там ввічливо, але сухувато і з недовір'ям. А втім, на сердечність він і не розраховував. Зате література про янтар тут виявилася багатющою, такого зібрання книг з цього питання Олег Миколайович ще. не зустрічав. Квапливо, прагнучи якнайбільше встигнути, скорочуючи слова, замінюючи їх лише йому відомими знаками, він робив виписки, час від часу поглядаючи на годинник: хотілося поблукати по місту – хтозна, коли ще доведеться побувати за кордоном!
Розділ дисертації, присвячений історії янтарних промислів, обіцяв тепер стати цікавим. Попереду ще кілька днів, можна багато чого встигнути прочитати і записати. Треба тільки працювати систематично, поєднувати кабінетні заняття з розумним відпочинком, з прогулянками по місту…
Повз приземкуватий бліндаж, схований у землі, Олег Миколайович пройшов до червоного будинку головного поштамту і опинився біля замка.
Як гігантський вартовий, зводився він над містом. Вздовж західної стіни тяглася кам'яна огорожа з величезного необтесаного дикого каміння. Сім масивних контрфорсів розчленовували стіни на рівні частини, прикриваючи собою високі стрілчасті вікна. Асфальтована доріжка примхливим заворотом вривалася в браму і зникала у дворі. Олег Миколайович попрямував туди, пригадуючи все, що він знав про замок.
Коли почали його будувати? Ага, у 1255 році. Відтоді замок неодноразово реконструювався і сучасного вигляду набрав тільки на початку позаминулого століття. На згадку про спільну боротьбу росіян і німців з наполеонівською навалою один з найбільших покоїв дістав назву «Москвовідерзаал». Тут після перемоги російської зброї у Семилітній війні гостював у свого батька, губернатора Східної Пруссії, Олександр Васильович Суворов.
Опинившись на широкому, наче великий майдан, подвір'ї, Сергєєв оглянувся. Вздовж північної, найстародавнішої сторони йшла склеписта галерея з різьбленою балюстрадою. Звідси у середні віки феодальне панство милувалося рицарськими турнірами. Під галереєю – вхід до знаменитого ресторану «Блютгеріхт», [7]7
Суд крові (нім.).
[Закрыть]прославленого не так якістю своїх вин, як своєрідним оформленням. Олег Миколайович піддався спокусі подивитися на нього.
… Низькі, навислі над головою стелі, величезні діжки на постаментах. Їхні днища розцяцьковані вигадливою різьбою. Приземкуваті старовинні столи і стільці з рівними спинками, химерний срібний і дубовий посуд – тарілі, кухлі, дзбани – все це створювало певний колорит старовини. Сергєєв ненадовго затримався тут. Замовивши кухоль пива, він з насолодою випив гіркувату рідину і хотів уже вийти, але внутрішні двері виявилися замкнутими.
– О ні, сьогодні туди не можна, – поспішив до Сергєєва кельнер, – сьогодні на подвір'ї замка якась церемонія, і з самого ранку зачинено всі входи, крім головного. Церемонія ще не почалася. Спробуйте пройти через головний вхід. Можливо, вас і пропустять.
Виходячи з ресторану, Олег Миколайович одразу звернув увагу на те, що у лівому кутку площі біля замка стояло десятка півтора легкових автомобілів, а біля стрілчастого входу, що вів на внутрішнє подвір'я, повільно походжали два офіцери-есесівці у чорних мундирах з білими кантами. Сергєєв попрямував до них.
Несподівано поруч опинився маленький верткий чоловічок, який назвав себе службовцем з адміністрації замка.
– Що панові потрібно?
– Я хотів оглянути замок, – відповів Сергєєв.
– Це неможливо.
– Але ж замок відкритий для екскурсантів?..
– Я хочу сказати, що це неможливо зробити сьогодні. За годину має приїхати гауляйтер Кох, який від імені фюрера вручатиме золоті партійні значки генералам та офіцерам, що днями повернулися з Франції.
– Шкода, – повільно промовив Олег Миколайович. – Я іноземець, у мене обмаль часу. Навряд чи зможу побувати тут ще раз.
– Нічого не можу зробити, – розвів руками чоловічок. – Але якщо у пана є які-небудь запитання щодо історії замка, його минулого, я залюбки відповім. До речі, ми можемо підійти ближче до входу, звідти видно частину подвір'я, і мені легше буде розповідати.
– Прошу, якщо це вас не обтяжить, – відгукнувся Сергєєв і дав чоловічкові кілька марок.
– Дякую. Прошу подивитися сюди. У східній частині подвір'я, над рестораном і далі, ви бачите будинок судових установ. Так називався раніше законодавчий орган провінції. Ця стіна закінчується восьмикутною баштою «Хабертурм». Брама Альбрехта, яку пан бачить трохи праворуч, названа на честь герцога Бранденбурзького. Над аркою можна побачити круглі геральдичні щити.
– А південна частина?
– На південному боці – музеї. Там історико-краєзнавчий музей «Пруссія», музей образотворчих мистецтв, який називається «Художні зібрання Кенігсберга». Директор його – доктор Альфред Роде, дуже солідна і шановна людина.
– Роде? Автор книги про янтар?
– Пан не помилився. Справді, доктор Альфред Роде – найбільший знавець янтарю.
– Скажіть, я не міг би зустрітися з ним?
– Зараз ні. Доктор відпочиває у Франції. Можливо, згодом, якщо ви не покинете нашого міста.
– Ні, я виїжджаю. Розповідайте, прошу.
– … Тут-таки розміщено багатющу бібліотеку старовинних книг, цінні археологічні матеріали і гордість нашої провінції – колекцію янтарю.
– Який порядок їх огляду?
– О, дуже простий. Якщо ви прийдете іншим разом, я зможу супроводити вас.
– Спасибі, постараюся скористатися з вашого запрошення. А зараз розкажіть мені, будь ласка, про замок. Я чув, що один зал має назву Залу московитів? Мене, як росіянина, це дуже цікавить.
На запитання Сергєєва чоловічок відповів не одразу.
– Пан, мабуть, прочитав про це у путівнику. Але путівник видано півроку тому… Нині Зал московитів перейменовано на Прапорний зал. В ньому відбуваються найважливіші засідання вищих партійних керівників. У цьому залі нещодавно виступав сам доктор Геббельс. Але, з вашого дозволу, я продовжу свою розповідь. Західна частина будівлі – кірха і приміщення, де зберігаються колекції старовинної вогнепальної і холодної зброї. Башта, яку ви бачите перед собою на південному боці, досягає майже ста метрів. Це найвища будівля у місті…
