Текст книги "Таємниця янтарної кімнати"
Автор книги: Валентин Дмитриев
Соавторы: В. Ерашов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)
Залишивши свого випадкового гіда, Сергєєв спустився обвитою зеленню південною терасою до статуї Фрідріха-Вільгельма, вийшов на міст Кремербрюке і незабаром опинився на острові Кнайпгоф.
Він уже знав, що це діловий, комерційний центр міста. Саме тут, та ще на вулиці Штайндамм, що спускалася сюди, вливаючись у Кайзер Вільгельмплац, саме тут, а не в урядовому будинку на Міттельтрагхайм, вирішувалася доля провінції і визначалася її політика, будувалася її економіка, культивувалася фашистська ідеологія. Саме тут.
Олег Миколайович повільно пройшов вулицею Кнайпгоф Ланггассе до другого мосту. Недалеко височіла велична будівля біржі. «Ренесанс», – прикинув Сергєєв, дивлячись на ряди колон, що тягнулися вздовж бічних фасадів, на широкі східці входу, який охороняли кам'яні леви з щитами у лапах, на просвітчасту галерею вздовж берега Прегеля.
З біржі долітала весела музика. Здивований цим, Олег Миколайович піднявся по сходах і спитав у воротаря:
– Чому тут гуляють? Адже це біржа?
– Так, так, ви не помилилися, – відповів швейцар. – Але, видно, ви вперше у нашому місті і не знаєте, що у певні дні тижня тут відбуваються збори, святкування, недільні ігри. Просимо! Ви можете оглянути зібрання картин і раритетів, потанцювати. Не бажаєте?
Але в цей момент, заглушаючи музику, яка долітала з біржі, пролунали різкі звуки військового маршу. Рух одразу припинився, машини притиснулися до тротуару. З-за повороту вулиці вийшли музиканти, а за ними ряди одягнених у коричневу форму людей.
– Гітлерюгенд іде! – вигукнув швейцар і поспішив униз, на тротуар. Сергєєв пішов за ним.
Ішли майже хлопчики. На лівій руці у кожного – пов'язка із свастикою. Попереду колони парубійко ніс високо піднятий штандарт, на якому золотом виблискували слова: «Хай відродиться Німеччина!»
– Це наше майбутнє, майбутнє Німеччини! – надривно вигукнув огрядний літній німець, що стояв поруч Олега Миколайовича. На вилозі піджака у нього теліпався потьмянілий від часу залізний хрест.
І раптом почувся тихий, але виразний голос:
– Це початок кінця Німеччини!
Товстун завмер з розкритим ротом, немов боячись повернутися, щоб глянути на того, хто говорив.
І тільки тоді Олег Миколайович побачив позаду себе двох чоловіків у засмальцьованих робочих куртках. Суворі обличчя, міцно стиснуті зуби краще за будь-які слова передавали те, що їх відчували ці люди, поглядаючи на маршируючих хлопчаків.
– Ходімо, Гансе, – промовив нарешті один з них, – бо цей гладкий кабан вже побіг шукати поліцая. Божевільні!
Сергєєв зрозумів, що останнє слово стосувалося і тих, які марширували вулицею, і тих, хто, стоячи на тротуарі, вітав гітлерівських молодчиків. Насилу подолавши бажання кинутися до цих незнайомих, чужих людей і по-братньому обняти їх, Олег Миколайович відійшов трохи вбік і побачив, як через кілька хвилин прибіг засапаний товстун у супроводі двох одягнених у цивільне людей. Але робітників уже не було.
Поки ще не смеркло, треба було піти в знаменитий собор. Його громаддя височіло над дахами будинків. Але Сергєєв не поспішав туди. Повільно прогулюючись по вузьких старовинних вуличках і завулках острова, він пройшов по Домштрасе, Фляйшбенкенштрасе, оглянув колишню ратушу, де був тепер міський музей, і тільки тоді вийшов до собору.
Собор закладено у 1297 році як оборонну споруду. Але всемогутній гофмейстер Лютер Брауншвейзький велів спорудити тут «дім господній», і до 1332 року будівництво кафедрального собору було завершене. Громіздка будівля у старо-готичному стилі з асиметричним плоским фасадом, високою правою баштою, стрілчастими арками входів стала тепер однією з визначних пам'яток міста. За традицією, починаючи з 1701 року, прусські королі у коронаційній кірсі палацу надівали на себе корону, а тут вони завершували свій шлях по «грішній землі». У підвалах собору містилися королівські усипальні… Про все це Сергєєв уже знав з путівника і з розповідей городян.
Воротар у чорній мантії, з хрестом на грудях розчинив перед захожим різьблені двері.
Собор був порожній. Самотня постать Сергєєва губилася у величезному залі з високою стелею, кроки гучно відлунювали під склепінням. Прямо перед очима на східній стіні виблискував позолотою крилас з старовинними кам'яними зображеннями святих. Праворуч зводилася оздоблена художньою різьбою кам'яна кафедра для проповідника.
В усипальню Сергєєва не пустили, зате дозволили оглянути Тауфкаплицю – місце хрещення, де посередині стояла величезна, схожа на вазу хрестильниця з сірого пісковику. Він побував у бібліотеці, на першому поверсі головної башти, а потім через вузький лаз увійшов до північної башти і, піднявшись гвинтовими сходами, побачив місто з п'ятдесятиметрової висоти.
Потім Олег Миколайович підійшов до могили Канта, який усе своє життя провів у Кенігсберзі, ніколи його не покидаючи. Споруджений зовсім недавно – у 1924 році – на відзначення двохсотріччя з дня народження філософа, мавзолей з порфірними рожевими колонами приваблював суворістю ліній і гордовитою простотою. Над кам'яним саркофагом був вирізьблений лаконічний напис: «Еммануїл Кант (1724–1804 рр)». Скромні металеві грати оточували могилу.
Сутеніло. Але повертатися в готель Олегові Миколайовичу не хотілося, хоч ноги у нього аж гули від утоми. Він сів у трамвай.
– Ярмарок! – гучно оголосив кондуктор. – Північний вокзал.
Олег Миколайович поспішив вийти.
Вечірні сутінки дедалі густішали, але на вулицях спалахнули вогні, і знову стало видно. Невеличка площа перед Північним вокзалом здавалася жвавою і людною, як удень. Посвистували під мостом паровички, горлали радіорепродуктори.
З сірого чотириповерхового будинку, розташованого ліворуч вокзалу, вийшла група людей у цивільних костюмах. Вони закрокували в ногу, наче в строю, голосно перемовляючись. Перехожі давали їм дорогу. «Гестапо, гестапо», – почув Сергєєв шепіт. Він глянув на будинок, потім на дальший – жовтий, з башточками нагорі.
– Що там? – спитав він перехожого, показуючи на жовтий будинок.
– Поліцайпрезидія, – незадоволено буркнув той, підозріливо глянувши на Олега Миколайовича.
Сергєєв відчув себе ніяково. Він вирішив більше нічого не розпитувати, задовольняючись відомостями з путівника.
До того ж пора було повернутися «додому», повечеряти і заснути, щоб завтра з самого ранку знову поблукати містом, а потім до обіду засісти за книги.
Проте цього вечора сталася ще одна подія, яка не» тільки схвилювала, а й обурила Сергєєва. Збираючись повечеряти в своєму номері, Олег Миколайович зайшов у залиту електричним світлом невеличку продовольчу крамницю. Покупців у ній майже не було, і продавець відразу кинувся до Сергєєва.
– Ви хочете взяти собі що-небудь на вечерю? – вгадавши бажання відвідувача, спитав він, – Можу запропонувати вам оцей чудовий сир. Ми його. щойно одержали з Данії. Рекомендую прекрасні бельгійські шпроти. Крім того, у нас дуже багатий вибір французьких вин. Після великих перемог нашої славної зброї товари течуть до нас рікою, течуть без мита. У нашій крамниці є все!
– Ні, не все!
Це сказав високий німець, що стояв біля прилавка.
– На наших полицях немає українського сала, російської ікри, грузинського винограду. – І здоровило зареготав на все горло.
Олег Миколайович відчув, як мимоволі стиснулися його кулаки, як напружилися м'язи усього тіла. З якою насолодою збив би він з ніг цього зухвалого арійця!
«Спокійно», – наказав самому собі Сергєєв. Коли німець перестав реготати, Олег Миколайович повільно, виразно промовив:
– Історія знала багатьох ласих на українське сало і російську ікру. У тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятому році вони ще зуміли винести ноги. Але якщо, забувши сумний урок, підуть знову, то їм може і не трапитися більше такої щасливої нагоди.
– Я не знаю, хто ви, – зневажливо відповів німець, – та мені, власне кажучи, на це наплювати. Судячи з вимови, ви іноземець, отже, багато чого не спроможні зрозуміти. Тому слухайте і запам'ятайте, що скажу вам я, Густав Ренке, член націонал-соціалістичної партії Німеччини, вірний солдат фюрера! Ми тепер сильні, як-ніколи, і немає такої перешкоди, яка могла б зупинити наш рух. Світ вже лежить біля наших ніг. Залишилося простягти руку, щоб узяти його.
Потім, згадуючи цей випадок, Олег Миколайович ніяк не міг зрозуміти, як йому вдалося зберегти самовладання. Дивлячись фашистові в очі, він голосно, так, що на його слова обернулися нечисленні покупці, сказав:
– Якщо рука простягнеться, її відрубають, а разом з нею полетить і голова того, хто простяг руку. Це кажу вам я, Олег Сергєєв, член Всесоюзної Комуністичної партії більшовиків! – І, рвучко повернувшись, вийшов з крамниці.
… Сергєєв одірвався від спогадів.
– Обережніше, не спіткніться! Прошу направо. Тепер уже близько, – запевнив попутник. Ззаду наростав шум мотоцикла, серед руїн пробивалося світло фари. – Тепер уже близько.
Вони завернули у провулок.
– Може, закуримо? – запропонував провідник.
– Не заперечую.
Сергєєв дістав сигарету, простяг портсигар супутникові і схилився над складеними черпачком долонями, щоб прикурити.
Від важкого удару Олег Миколайович вмить знепритомнів. Не встигнувши навіть скрикнути, він повільно осів на купу щебеню. Швидкі руки пробігли по кишенях пальта. Потім – чи це тільки йому примарилося? – Сергєєва підняли на руки і понесли. А далі густа, липка, непроглядна темрява обкутала його.
3
Начальник управління державної безпеки приймав щоденну доповідь помічника. Високий майор, стоячи біля письмового столу, тримав в одній руці розкриту папку, а пальцями другої швидко перегортав аркуші, коротко і чітко доповідаючи генералові про найважливіші події за добу. Нарешті, закривши папку, він замовк.
– Все?
– На жаль, ні, товаришу генерал. Мабуть, нас чекає заплутана справа. Мистецтвознавець Сергєєв…
– З Ленінграда? – перебив генерал.
– Так. Учора він прибув, як було умовлено, московським поїздом. Зустріти його мав працівник цивільного управління Соломатін. Він запізнився на кілька хвилин. Побіг навздогін. Помітив попереду дві постаті, але пішоходи в цей момент повернули у завулок і відразу зникли. Соломатін захвилювався. Почав оглядати місцевість, знайшов носовичок, а трохи далі – ось…
Майор подав зім'яту фотокартку. На ній був зображений Сергєєв біля руїн Катерининського палацу.
– Все? – знову спитав генерал.
– Так, усе. Знайти Сергєєва не пощастило.
Начальник управління уважно розглядав фото.
– Дивно. Чого це Сергєєву спало на думку фотографуватися таким засмученим? Бачите? Мабуть, знімок зроблено без його відома, і навряд чи він був у самого Сергєєва. Очевидно, фото загубив той, другий.
– Я теж так думаю.
– Добре. Сергєєва треба шукати. І знайти за всяку ціну! А головне, треба шукати тих, хто зацікавився ним. Ви прекрасно розумієте, що зроблено це неспроста.
Розділ третій
ТАЄМНИЦЯ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ТАЄМНИЦЕЮ
1
Переглядаючи ранкову пошту, професор Барсов помітив дивний зеленкуватий конверт з безглуздим написом «Гер оберст професор фон Барсов» [8]8
Панові полковнику професорові фон Барсову (нім.).
[Закрыть]і штемпелем – 16 грудня 1945 року.
Посміхнувшись з аристократичної приставки «фон», зробленої невідомим кореспондентом, професор з властивою йому акуратністю розрізав конверт кістяним ножем і розгорнув аркуш лощеного паперу.
Німецький лікар шанобливо сповіщав про смерть доктора Альфреда-Карла-Готліба Роде і його дружини Анни-Гертруди, що сталася внаслідок гострої дизентерії.
2
Роде цілими днями не виходив з приміщення, де розмістилася привезена до Кенігсберга янтарна кімната.
Власноручно, нікому не довіряючи, обережно розпаковував довгі ящики і, ледве стримуючи нетерпіння, витягав дорогоцінні деталі. Він гладив їх тонкими, як у музиканта, пальцями, перевіряв, чи немає на янтарі хоча б найменших подряпин, щербинок. Роде задоволено посміхався: що й казати, солдати виконали наказ на совість! Поклавши одну деталь на приготовану заздалегідь подушку, доктор починав оглядати наступну.
Збігали дні. Роде систематизував деталі панно, розкладав їх на підлозі, прикидаючи, як усе це розмістити в новому приміщенні, викреслював плани, замкнувшись у віддаленій кімнаті замка.
Але незабаром докторові довелось одірватися від справи, що так захопила його.
До Кенігсберга прибули експонати з мінського музею, їх привезли сюди за наказом рейхскомісара окупованої України Еріха Коха, влада якого поширювалась і на Білорусію.
Еріх Кох вважав себе знавцем і цінителем мистецтва. Любов до прекрасного проявлялася у нього дуже своєрідно: гауляйтер грабував усе, що міг; в його руках опинилися величезні культурні цінності. Тільки колекції Германа Герінга могли змагатися з тими, що їх украв Еріх Кох. Частину награбованих експонатів рейхскомісар передавав німецьким музеям: навіть його численні садиби і дачі не могли вмістити усіх скарбів. Так у королівському замку і опинилося багато експонатів з Мінська: картини російських живописців вісімнадцятого століття, твори радянських художників, старовинні меблі і колекції російського та берлінського фарфору.
Все це багатство треба було розмістити в залах і підготувати до експозиції. Роде довелося на якийсь час покинути янтарну кімнату.
Сяк-так покінчивши з мінськими експонатами, доктор знову повернувся до улюбленої справи.
І ось настав день, про який давно мріяв учений. Роде вибрав залу на третьому поверсі південного крила замка. Єдине вікно виходило в бік Прегеля. Це здалося Роде дуже зручним. Кімната, на його думку, була порівняно у безпеці. Тут, під керівництвом і наглядом Роде, фахівці почали монтувати янтарні панно. Доктор і радів, і досадував: частину деталей під час перевезення загубили, довелося поновлювати їх за фотографіями. Робили це не дуже вмілі майстри, і тому виходило набагато гірше, ніж хотілося б.
– Йолопи! Солдафони! – обурювався Роде. – У Царському Селі лишилися дзеркальні пілястри, різьблені позолочені фігури. Їх за фотографіями не відтвориш!
І справді, довелося обійтися без пілястрів і різьби. Кімната мала вигляд значно бідніший, ніж у Катерининському палаці. Але навіть у такому вигляді вона була надзвичайно гарна. Роде приходив сюди щоранку і ввечері, не забував заглянути і покидаючи музей.
Знову радість перепліталася з прикростями: власті заборонили демонструвати янтарний кабінет городянам. Тільки влітку 1943 року у газеті «Кенігсбергер цайтунг» з'явилося повідомлення про те, що у королівському замку створено нову експозицію. Вибраних допустили оглянути її, а Роде дозволили надрукувати у берлінському мистецтвознавчому журналі «Пантеон» спеціальну статтю. У той час він готував до перевидання свою книгу «Янтар» і доповнив її новим розділом з докладним описом янтарного кабінету.
А втім, Роде знову мусив відкласти улюблене заняття. У замок доставили викрадені цього разу з харківського музею експонати: картини західних художників і російських живописців XIX століття, колекцію ікон. Клопоту у Роде стало ще більше: треба було якось упорядкувати скарби. Робив це доктор без задоволення. Янтарній кімнаті він радів, як тільки може радіти людина, що справдила свою давню, майже нездійсненну мрію, а нові надбання викликали у нього якесь невиразне занепокоєння. Доктор прагнув якнайшвидше покінчити з усіма справами і при першій можливості повертався до янтарної кімнати.
Ось у ці дні і сталася подія, що допомогла Роде з'ясувати те невиразне почуття занепокоєння, яке виникло у нього останнім часом. Вітряного грудневого дня на подвір'я замка в'їхали грузовики, навантажені ящиками з написом «Київ—Кенігсберг». А незабаром у замку з'явилася і нова людина – невисока на зріст, худорлява, вже немолода жінка, у добротному пальті і сірій вовняній хустці, що зовсім не пасувала до всього її вигляду. Ця невідповідність і була першим враженням від прибулої. Приїжджу супроводила старуха з великою, майже на всю щоку родимкою.
– Науковий працівник Ангеліна Павлівна Руденко, – відрекомендувалася жінка. – Фонди Російського і Західного музеїв Києва, а також колекції ікон з Києво-Печерської лаври, – показала вона рукою на купу ящиків на подвір'ї.
Доктор Роде сухо і церемонно вклонився. Зовні він був зовсім байдужий, тільки очі на секунду допитливо спинилися на обличчі Ангеліни Павлівни. Але та дивилася кудись вбік і, здавалося, не помічала зверненого на неї погляду. Це було друге враження, яке лишилося у доктора Роде від зустрічі з цією жінкою. У неї були якісь чудні очі, вірніше, – погляд – трохи косий, завжди спрямований вбік.
Слухаючи, як Руденко чистою німецькою мовою перераховує вміст ящиків, доктор Роде зрозумів, чого йому такі неприємні привезені з Росії експонати, що мали збагатити художнє зібрання королівського замка. Він не любив чужого. І руська, яка доставила цінності, викликала у нього антипатію. Проте за неписаними, але прищепленими йому з дитинства правилами доброго виховання, Роде намагався приховати недоброзичливість і ставився до приїжджої з повагою. Він навіть водив її по замку, показуючи своє художнє зібрання. Докторові Роде довелося віддати належне знанням і зацікавленості Ангеліни Павлівни. Лише янтарну кімнату він вперто приховував від нового наукового співробітника. Тільки-но Руденко починала говорити про його захоплення янтарем, як доктор ставав замкнутий, стриманий і поспішно переводив бесіду на іншу тему. Але одного разу Роде не витримав і дав Ангеліні
Павлівні свою книгу про янтар. А наступним етапом була янтарна кімната. Руденко висловила таке захоплення книгою, так зацікавилася подробицями, що Роде не встояв. Несподівано для самого себе він пообіцяв Руденко показати таке, що нібито мало надзвичайно вразити її.
Ангеліна Павлівна одразу ж погодилася, і доктор Роде повів її на третій поверх південного крила замка. Важкі двері відчинилися, і Руденко завмерла на порозі.
– Це ж янтарна кімната! – тихо вимовила вона. – Я бачила її у місті Пушкіно. Тільки там…
– Ви хочете сказати, що там були пілястри, дзеркала і рідкісної краси різьблені оздоби? – спитав Роде. – Вони лишилися в Росії, відтворити їх неможливо.
Ящики, привезені Руденко, не розпаковували. У замку вже не вистачало місця для зберігання цінностей, пограбованих за наказом імперського міністра Розенберга і гауляйтера Еріха Коха.
Кілька днів дев'яносто вісім ящиків з картинами і надзвичайно коштовними іконами лежали на подвір'ї. Потім їх кудись вивезли, а разом з ними виїхала і Руденко.
3
Два роки минуло з того часу, як справдилася заповітна мрія Роде – він «володів» янтарною кімнатою. Але звикнути до цього доктор ще не міг. Він жив у своєму зачарованому світі, не знаючи, що відбувається навколо. А тим часом у світі багато що змінилося. Змінилося і становище на фронтах. Перемогам німецької армії настав кінець.
Це було рано-вранці 30 серпня 1944 року. Один з англійських військових аеродромів, як звичайно, жив напруженим і гарячковим життям. Техніки знімали з моторів чохли, перевіряли роботу приладів, бензовози снували туди й сюди по зеленому полю, у санітарній частині комплектували аптечки, в офіцерській їдальні готували підсилений сніданок.
Тим часом льотчики лежали групками на притоптаній чахлій траві, димили люльками, хоч це категорично заборонялося у звичайні дні. Але напередодні польотів їм дозволялося майже все – адже їх вважали національними героями Великобританії.
Розстебнувши шкіряну куртку на «блискавках» і кинувши на землю планшет, командир ескадрильї Генрі Джонсон витягся на весь зріст і задумливо подивився в голубе, здавалося, зовсім мирне небо.
– А чи знаєте ви, Біллі, куди ми летимо сьогодні? – спитав він другого пілота, який безтурботно уминав бутерброд.
– Ще б пак. Вдаримо по Кенігсбергу. Перепаде сьогодні цьому барлогу! Легко сказати – триста п'ятдесят важких бомбардувальників! Я думаю, від казарм і заводів не залишиться й сліду!
– Ви ще молоді і, пробачте мені, дурні, Біллі. Скільки вам років?
– Не так мало, як вам здається, Генрі: двадцять шість.
– О, це дурниця! Мені тридцять чотири, але я старший від вас на ціле століття. Я пережив Пірл-Харбор. Я був в Африці. Я потрапляв під розриви цих чортових «фау-два», вигаданих німцями! І зараз я скажу вам таке, від чого ваша шинка перетвориться на гірчицю. Відкладіть свій сендвіч, поки не пізно. Ну?
Білл зацікавлено глянув на командира, чекаючи каверзи. Але той лишався серйозним.
– Слухайте, мій юний і наївний друже: заводи і казарми Кенігсберга, долю яких ви наперед вирішили тут із властивим вам запалом, сьогодні залишаться майже неушкодженими. Або й зовсім неушкодженими.
– Як? Хіба політ відмінили?
– Ні. Політ відбудеться. Але бомби ми скинемо от сюди.
Джонсон узяв планшет, сів і поклав на коліна карту, вкриту жовтуватим целулоїдом.
– Бачите? Ось що ми бомбардуватимемо сьогодні: центр міста. Тут, наскільки мені відомо, – установи, університет, оперний театр, музеї у королівському замку і житлові будинки, тут лікарні і дачі, бібліотеки і готелі. Ясно вам, юначе?
Білл Уебб підхопився.
– Ви правду кажете, Генрі? Якщо це жарт – він занадто жорстокий!
Зелена ракета злетіла у повітря.
– Бачите сигнал? До машин! – вигукнув Джонсон, підводячись і застібаючи куртку. – На жаль, це не жарт, Білл. Росіяни – славні хлопці, я знаю, але вони дуже поспішають вперед. А декому у нас в Англії це не до вподоби. Та й поділити з ними лаври перемоги навряд чи погодяться наші генерали. Ось чому ми й летимо сьогодні. Не раджу говорити про це. Ми присягали, і наш обов'язок – служити королеві.
Ескадрильї бомбардувальників ішли на великій висоті. Лінію фронту вдалося пройти благополучно, тільки один літак втратив висоту і відразу, потрапивши під загороджувальний вогонь, клюнув носом і пішов униз, лишаючи за собою чорний шлейф диму. Решта, вирівнявши стрій, строго заданим курсом летіли далі.
Вдалині з'явилася витягнена із заходу на схід коричнево-зелена смуга.
– Приготуватися! Кенігсберг! – почулось у навушниках шлемофона. – йдемо на зниження!
Командир ескадрильї Джонсон торкнувся рукою нагрудної кишені куртки. Там – він немов бачив її – лежала невеличка фотокартка: дружина і крихітка Джен, – кучерява білявка з кумедною лялькою в руках, рожевощока, безтурботна. Скільки таких Джен ховаються тепер з матерями у темних підвалах і бомбосховищах, притискаючи до грудей своїх ляльок! Джонсон різко струснув головою. Не час думати про це. У командира повинні бути холодний розум і сталева воля…
– Приготуватися до бомбометання! – уривчасто наказав він. – Квадрат 44–22. Увага!
У дзеркальце, прикріплене спереду, він бачив, як пополотнів другий штурман. Певно, цей хлопчисько Уебб все-таки проговорився. А втім, це не має значення.
– Увага! – повторив командир. – Ап!
Другий штурман натиснув кнопку. Джонсон уявив собі, як внизу, під черевом літака, відкрилися люки і важкі туші фугасок ринули вниз. Він виглянув у віконце. Ось вони: каплеподібні, тупорилі, чорні, летять, немов поспішають випередити одна одну. Частки секунди. Зараз почнуться вибухи.
Другий пілот перевів рукоятки. Літак ліг на зворотний курс. Вибухів вони не почули. Тільки чорні клуби диму піднімалися тепер тут і там, застилаючи землю.
Джонсон витер долонею піт. Стало жарко. Стало дуже порожньо на душі.
«Командирові авіаційного корпусу серу Мітчелу Стенбоку від командира Н-ської авіаційної дивізії. Рапорт. Бойове завдання по бомбардуванню Кенігсберга виконано успішно. Втрати – три машини. Екіпажі загинули».
«З веління її Королівської Величності за успішне виконання бойового наказу 30 серпня цього року нагороджуються орденом Бані льотчики Френсіс У. Арвід, Валлентайн С. Андерсен, Генрі Б. Джонсон…»
«Як стало відомо кореспондентові, близькому до добре поінформованих кіл, учора наша авіація повторила крупний наліт на Кенігсберг, за масштабами значно більший, ніж наліт 30 серпня. Внаслідок бомбардувань 30 серпня і 2 вересня повністю зруйнована центральна частина міста. За агентурними даними, втрати серед населення становлять 25 тисяч чоловік».
4
30 серпня 1944 року Роде, як звичайно, приїхав на роботу вранці. Він пройшов у янтарний кабінет і присів на стілець, щоб помилуватися грою чудового каменю у перших променях літнього сонця.
У двері квапливо постукали.
– Пане докторе, пане докторе, літаки! Швидше у сховище!
Роде розчинив двері.
– Я залишуся тут. На всякий випадок.
– Я теж, – відгукнувся незмінний супутник доктора Хенкензіфкен, – я теж залишусь.
Оглушливий свист перервав розмову. Земля здригнулася і, здавалося, перекинулась. З вікон, дзенькнувши, полетіли шибки. Відразу запахло задушливим гаром.
– Пожежа! – несамовито вигукнув хтось.
– Пожежа! – повторило ще кілька голосів. І знову вибух. За ним ще і ще…
У замок почав просочуватися густий сизий дим. Через вікно в кінці коридора видно було, як полум'я, немов величезний, сполоханий червоний птах, б'ється у протилежних вікнах замка. Хенкензіфкен метався по кімнаті.
– Докторе, бічні сходи… ми ще встигнемо!
– Я нікуди не піду, – вперто, з якимсь незрозумілим йому самому спокоєм повторював Роде.
Наспіла команда ППО. Доктора вдалося вивести бічними сходами вниз, а солдати взялися за роботу.
Коли через деякий час Роде знову піднявся нагору, пожежу вже ліквідували. Але стіни були так спотворені, що доктор жахнувся.
– Майн гот! [9]9
– Боже мій! (нім.).
[Закрыть]– вигукнув він. – Ще два таких нальоти, і від усього цього залишиться купа цегли!
Але янтарна кімната майже не потерпіла, і це дуже втішило Роде. Він провів безсонну ніч, старанно вивчаючи сліди пошкоджень. Вранці, навіть не побувавши вдома і не переодягнувшись, Роде почав складати повідомлення у Берлін таємному радникові Ціммерману: «Незважаючи на значні руйнування, завдяки посиленим заходам протиповітряної оборони, художні зібрання в основному уціліли. Янтарна кімната лишилася неушкодженою, крім шести цокольних пластинок…»
Цього дня докторові Альфреду Роде так і не довелося побувати вдома і привести себе до порядку. Надійшло розпорядження міської управи: негайно демонтувати янтарний кабінет.
Худий, сутулий, міцно стиснувши тонкі губи, з червоними від безсоння і напруження очима, Роде майже три доби не відходив од ящиків, у які знову пакували знамениті янтарні панно. Ящики Роде наказав лишити на подвір'ї замка, просто неба – так, вважав він, буде безпечніше при бомбардуваннях.
Обережність виявилася не зайвою. Наліт англійської авіації повторився з новою силою. Від Південного вокзалу до Північного квартали були повністю зруйновані. Згорів будинок університету, оперний театр. Серйозних пошкоджень зазнав кафедральний собор. Знову перепало і замку. Прямі влучання бомб великого калібру дуже зруйнували його. Деякі приміщення були спалені зовсім.
Мабуть, кожному доводилося спостерігати, як метушиться кішка з кошенятами, намагаючись сховати їх від небезпеки. Вона то покладе їх на одне місце, то починає перетягати на інше, потім знову бере кожного за загривок і тягне ще кудись.
Роде діяв так само – майже інстинктивно, майже не думаючи. Він втратив голову від страху за «свої» скарби.
Новим місцем для схорони янтарних панно доктор вибрав приміщення у підвалі північного крила замка, під рестораном «Блютгеріхт». Але й воно здалося Роде ненадійним. Він почав гарячково шукати вихід із становища.
«Князеві Олександру цу Дона, замок Шлобіттен, – писав доктор. – Уклінно прошу дозволу розмістити у Вашому замку деякі найцінніші експонати янтарного музею і художніх зібрань Кенігсберга».
Протягом п'яти днів Роде нетерпляче ждав відповіді. Одинадцятого вересня його відвідав особистий секретар князя.
– Князь цу Дона просить у доктора вибачення, – підкреслено чемно сказав вимуштруваний секретар. – На жаль, його скромний маєток ніяк не може служити для такої відповідальної мети.
– Прошу передати князеві моє глибоке вибачення за клопіт, – у тому ж тоні відповів Роде. І, тільки-но зачинилися двері, вдарив кулаком по столу – Тремтить, підла душа, тремтить! Ще б пак – росіяни ось-ось будуть тут!
Через місяць Роде побував у графа фон Шверін у маєтку Вільденгоф. Граф виявився більш зговірливим, мабуть, тому, що в його замку вже була Руденко з своїми колекціями. Туди ж перекочували деякі картини з Кенігсберзького музею.
– Можливо, і янтарну кімнату слід розмістити у Вільденгофі? – вголос міркував доктор, міряючи кроками кабінет. – Ні, дуже багато цінностей зосереджувати там не можна. Треба подумати ще.
Тим часом янтарні панно вже були запаковані і готові до перевезення. Про це Роде доповідав 21 жовтня якомусь Лау. А потім невтомний доктор зник з міста.
Тільки після його повернення співробітники довідалися: директор музею встиг побувати в Саксонії.
В середині грудня він надіслав чергове донесення: «його Превосходительству докторові Віль, обер-бургомістрові Кенігсберга. Маю честь доповісти, що я оглянув замки Вексельбург та Бург-Кріпштайн у Саксонії, які вважаю придатними для розміщення в них музейних цінностей і в першу чергу унікального скарбу – янтарного кабінету».
Обер-бургомістр не відповів. Йому було не до янтарної кімнати.
5
Фронт невблаганно наближався до Кенігсберга.
– Добре, що наша Ельза вчасно вийшла заміж і виїхала! Можливо, туди ці росіяни не доберуться, – сказав якось Альфред Роде дружині. – Мені здається, Гертрудо… зачини, будь ласка, двері і сядь ближче… Мені здається, що настав кінець. Справді, справді. Не дивись так на мене, люба, треба тверезо оцінювати обстановку.
Роде прислухався. За вікном стояла тиша.
– Ось що говорить Геббельс. Його промова на мітингу націонал-соціалістичної партії у Берліні.
Доктор розгорнув «Кенігсбергер цайтунг» і неголосно прочитав:
– «Брати, друзі! Більшовики, зібравши свої сили на окремих ділянках, зуміли прорвати нашу стійку оборону і подекуди вступили на священну землю фатерлянду! Це не повинно тривожити нас. Кожний німець розуміє, що війна неможлива без тимчасових невдач, які рано чи пізно ліквідуються дужчим. Дужчими є ми – це безперечно…» – Так, тут йде звичайна пропагандистська істерія. Гм, подивимось далі. Ось: «Щоб учинити руським найдійовіший опір, фюрер закликає нас створити нову, ще не бачену раніше організацію для боротьби з ворогом на тимчасово окупованій ним території. Це буде «вервольф». Вовк-перевертень, персонаж з улюбленої нашому серцю дитячої казки оживає, щоб показати більшовикам свої сталеві зуби!
Віддамо свої заощадження і сили для створення таємних складів зброї і продовольства. Вовк-перевертень має бути ситий, дужий і озброєний до зубів!
Друзі! «Фольксштурм», «вервольф», нова зброя і фюрер – ось що врятує вітчизну!
Ми неодмінно переможемо!»
За вікном тихо прошаруділа машина. Анна-Гертруда обережно підняла край штори. Навпроти, біля будинку таємного радника Шульмайстера, метушилися люди.
– Дивись, Альфреде, ще один тікає! А ми, як і раніше, сидимо і чекаємо. Чого ми чекаємо, Альфреде?
