Текст книги "Таємниця янтарної кімнати"
Автор книги: Валентин Дмитриев
Соавторы: В. Ерашов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)
Не дивлячись на пригніченого Сергєєва, Денисов докладно розвивав свою думку. Як це не сумно, але треба визнати, що наспіх організовані розшуки янтарної кімнати не вдалися, тепер мова повинна йти про систематичне обслідування міських районів, а може й усього Кенігсберга. Справа не в тому, щоб просто оглянути руїни. Треба провадити розкопки, розбирати зруйновані будинки, вивозити сміття. Все це стане можливим тільки тоді, коли почнуть відбудовувати місто. Поки що руки до цього не доходять. Сотні радянських міст ще лежать у руїнах, тисячі сімей живуть у землянках, і їм треба допомогти в першу чергу.
Глянувши на похнюпленого Олега Миколайовича, Денисов посміхнувся.
– Коли почнемо відбудовувати Кенігсберг, ваші знання будуть дуже потрібні. А поки що пропонуємо вам залишитися на посаді директора виставки, присвяченої штурму міста. Згодні, звичайно? По очах бачу, – жартівливо сказав Денисов.
– Ні, – несподівано різко відповів Сергєєв,
– Чин замалий?
– За чинами не женуся, Дмитре Георгійовичу. Їхати мені треба. У Ленінград.
– Зрозуміло. – Обличчя Денисова раптом стало непроникним. – Зрозуміло. До північної столиці, так би мовити, потягло, до берегів Неви. Що ж. У нас, звичайно, ні гранітних набережних, ні Анічкових мостів. У нас – руїни та попіл, щебінь і сміття. Складна обстановочка. Не для розпещених натур.
– Ну, знаєте! – спалахнув Сергєєв. – Я прошу вибирати слова! Я майже чотири роки на фронті…
– Чули цю пісеньку, – Денисов, здається, по-справжньому розгнівався. – На фронті – одне. А після війни дехто завчасно відтаювати став, про труднощі почав забувати. На легкий, на готовенький затишок потягло. Такі з окопів першими… – Але він сам відчув, що зопалу перебрав міру. – Добре. Розмова ні до чого. Людина ви безпартійна, затримати вас нічим. Та й навіщо, – знову не стримався, шпигнув, – щасливої дороги!
Попрощалися більш ніж стримано, один – з глухим почуттям непоправності зробленої помилки, шкодуючи, що не зумів до ладу розповісти товаришеві про справжні причини від'їзду, другий – з розчаруванням у людині, якій вірив, досадуючи на свою нестриманість, із запізнілим каяттям, що не зумів у цю нелегку для обох хвилину поговорити просто, душевно.
Такі вже вони були – замкнений від непереборної ніяковості, стриманий і скупий на слова Сергєєв і різкий, прямолінійний, нетерпимий до багатьох людських слабостей Денисов.
Вони розійшлися переконані, що доля навряд чи зведе їх знову.
Розділ п'ятий
КІМНАТА З «СОНЯЧНОГО КАМЕНЮ»
1
– Отже, вирішено: створюємо комісію по розшуках янтарної кімнати та інших цінностей, вивезених у наше місто гітлерівцями. Головою призначаємо Денисова. На допомогу йому виділимо потрібну кількість людей і техніки. Треба розпочинати роботу негайно. – Секретар обкому партії енергійним жестом підсунув до себе папку і сів.
– Заперечення є?
Усі мовчали.
Надто важкими були перші післявоєнні роки, щоб впритул підійти до розшуків янтарної кімнати.
… Сорок п'ятий. Замість багатолюдних колись кварталів – похмурі, майже фантастичні гори руїн. Не працює водопровід. Немає електроенергії, міського транспорту, палива. Немає крамниць, кінотеатрів, радіо, своєї газети. Немає майже нічого.
Але є люди – роботящі, звиклі до праці радянські люди, ті, кому партія сказала: «Місто мусить бути!»
І вони відповіли: «Місто буде!» Мерзли у неопалюваних кімнатах. Одержували небагатий післявоєнний пайок. Жили без розваг і майже без відпочинку працювали, відроджуючи з попелу місто. Нове, радянське місто.
На кінець літа сорок п'ятого дали електроенергію – поки що для перших промислових підприємств і установ. Працювала тільки одна ДРЕС-1. У листопаді відкрився перший універмаг. Почався монтаж автоматичної телефонної станції. 19 грудня відкрився телеграф – кімнатка з чавунною грубкою.
25 грудня… Новий, створений ще влітку Балтдержрибтрест рапортує обкому партії: виловлено перші сто тонн риби.
Але місто усе ще залишалося мертвим. Місто з будинками без дахів і вікон, з заваленими стінами, розкиданими вулицями.
Мертвого не оживиш. Треба було споруджувати нове, радянське місто. Ім'я йому теж дали нове – Калінінград.
У грудні сорок шостого по вулицях пішов перший трамвай – іржавий, з вибитими шибками, але все-таки це був уже міський транспорт! Потім на розчищених вулицях з'явилися автобуси. Став до ладу вагонний завод. Вбралися у будівельне риштування корпуси підприємств, коробки жилих будинків. Ще не маючи свого приміщення, почав працювати драматичний театр, у кіосках продавали свою, калінінградську газету.
Місто відроджувалося, місто оживало.
Тепер можна було по-справжньому ставити питання про відновлення розшуків зниклої янтарної кімнати.
Відразу ж після засідання бюро Денисов узявся до архівних матеріалів. Він ще раз уважно вивчив протоколи допитів, показання свідків, копії листування доктора Роде, довідки, донесення, доповідні Барсова і Сергєєва. Потім узяв аркуш паперу і склав список осіб, які хоч що-небудь знали про янтарну кімнату. Їх було, на жаль, не так уже й багато.
1. ЕЛЬЗА РОДЕ. Дочка доктора Роде. У 1944 році вийшла заміж за гітлерівського офіцера і виїхала до його батьків десь у центральну Німеччину. Місцеперебування невідоме.
2. ДОКТОР ФРІЗЕН. Провінціальний хранитель пам'яток Східної Пруссії. Де тепер – невідомо. Жив у Берліні.
3. ДОКТОР ГЕРТЕ. Директор історичного музею «Пруссія». Втік. Навряд чи може бути корисний: Роде йому не довіряв. А втім…
4. ДОКТОР ГЕРГАРДТ ШТРАУС. Був досить близько знайомий з Роде. Здається, живе у демократичному секторі Берліна. Розшукати за всяку ціну!
5. ХЕНКЕНЗІФКЕН. Інспектор музею. Де перебуває – невідомо. Користі від нього, мабуть, мало: як видно з уцілілих документів, Роде не ділився з ним своїми планами.
6. ШПЕХТ ЙОГАНН. Художник-реставратор. За повідомленням академіка живопису Ернста Шаумана, був одним з наближених Роде. Перебував у радянському таборі по перевірці цивільних осіб у Кенігсберзі. Далі сліди втрачено. Міг бути корисний – і дуже.
7. ЯКАСЬ РУДЕНКО. Музейний працівник. Радянська громадянка. Супроводжувала експонати київського музею. Перебувала у Вільденгофі. Де вона тепер? Могла б принести велику користь, як єдина руська серед названих осіб.
8. ЛАШ ОТТО-БЕРНГАРДТ. Колишній генерал від інфантерії, начальник Кенігсберзького гарнізону. Засуджений нашим військовим трибуналом за воєнні злочини.
9. ЕРІХ КОХ. Колишній гауляйтер. Втік із Східної Пруссії. Доля невідома.
Денисов і його товариші взялися до роботи. Вони читали німецькі книги, гуртом перекладали все, що могло знадобитися, порпалися у словниках і довідниках.
Почалися розкопки у місті. Командир групи саперів старший лейтенант Амелін щодня доповідав Денисову про виконані роботи. Солдати на чолі з досвідченими офіцерами інженерно-технічної служби відкачували воду з бункерів, оглядали підвали, бліндажі. Пройшли не одну сотню метрів ходів сполучення, обстежили десятки руїн, побували у фортечних спорудах…
Одного разу Денисов пішов у замок.
Непривітно зустріли його похмурі руїни. Вітер завивав у проломах стін, сипав за комір сухий пил, під ноги раз у раз падали шматки штукатурки. Денисов вирішив скласти схему розташування кімнат і служб у замку. Це йому не вдалося: дуже вже зруйнований був замок.
Явно не вистачало людини, яка б добре знала Кенігсберг і могла повністю віддатися розшукам, вклавши в них не тільки живий інтерес та ентузіазм, але й наукові знання.
Живий інтерес, ентузіазм і наукові знання…
Денисов відсунув розпочатий лист. Ну, що стосується наукових знань, то сумнівів немає. А от щодо інтересу і ентузіазму – це ще невідомо. Та остання розмова з Сергєєвим усе ще не забулася.
Довгі роки партійної роботи виховали у Денисова чимало абсолютно необхідних рис: уважність і вміння вчасно подати допомогу людині, підтримати того, хто спіткнувся, порадити йому швидко прийняти складне і важке рішення і потім захищати його до кінця.
Сам Денисов найбільше цінив у собі непохитну принциповість, яка далася йому нелегко, з роками. Але іноді ця принциповість ставала занадто вже непохитною, і тоді Денисов на якийсь час втрачав здатність відрізняти тимчасову помилку і хвилинну слабість від крутого ухилу і легкодухості.
Ось і тепер, пригадуючи ту важку, неприємну розмову, Денисов знову зціплював зуби: спасував, злякався, відступив Сергєєв, і хто його знає, чи в тяжку хвилину це не повториться знову.
Він не знав, звичайно, якою болісною була тоді для Олега Миколайовича ця розмова, як, уже сидячи у вагоні, він узявся був за чемодан, щоб повернутися назад, і, тільки згадавши про телеграму Ганни, в останню хвилину затримався.
А потім, уже працюючи в Ленінграді, Сергєєв жадібно перебігав очима кожну сторінку «Калининградской правды», яку спеціально передплатив, ночами не спав – усе думав, радився з дружиною Ганною, не наважуючись зробити перший крок, кожного дня чекав виклику і сумував, не одержуючи його.
Денисов нічого цього не знав. Але він вирішив піти на компроміс: подивимось, мовляв, змінити рішення ніколи не пізно, якщо будуть підстави.
Викинувши в корзинку початий лист, він узяв чистий аркуш паперу і старанно вивів: «Термінова, Ленінград…»
2
Сергєєв весело, по-хлоп'ячому посміхнувся, немов замислив щось пустотливе. Тримаючи перед собою щойно одержану телеграму, він урочисто прочитав.
– «Ленінград. Фонтанка, 31, квартира 12. Сергєєву Олегу Миколайовичу. Зв'язку розшуками янтарної кімнати вас запрошують постійну роботу обласний центр. Телеграфуйте, ким могли б працювати. Жилплощею забезпечимо. Денисов». На постійну роботу у Калінінград, ти розумієш, що це значить, Ганю! Я так чекав цієї телеграми!
– І, виходить, мистецтвознавець Сергєєв, якому в житті довелося вже бути і вченим, і розвідником, і архітектором, і офіцером, набуває нової спеціальності – слідчого. Викликатимеш людей, допитуватимеш їх, виїжджатимеш на місця подій…
Сергєєв похитав головою.
– Ні, Ганю, ні. Звичайно, це буде і слідство – бесіди із свідками, розшуки їх, огляд місць, де може бути захована кімната. Але не це головне. Ти забула, що мені пропонують постійну роботу. Хіба можуть розшуки, нехай і дуже важливого зниклого скарбу, стати моєю постійною роботою? Робота, до якої я візьмуся, буде і творчою – адже треба побудувати нове місто: спорудити будинки, палаци культури, на могилі старого Кенігсберга звести нове, соціалістичне місто. Розумієш тепер, чого мене так хвилює не тільки янтарна кімната, а й сам Кенігсберг?
– Так, тепер розумію, – серйозно відповіла Ганна. – Виходить, знаючи старий Кенігсберг, ти хочеш відновити його, зробити місто таким, яким воно й було?
– Ні в якому разі! Кенігсберг був містом завойовників і королів, містом воїнів, торговців і міщан. Навіщо нам відроджувати з попелу середньовічні тісні, темні вулички і гордовиті замки? Новий соціалістичний Калінінград НІ буде схожий на похмурий Кенігсберг. Він буде кращий від старого Кенігсберга настільки, наскільки все наше життя краще від старого…
3
Уже в першому листі Сергєєв докладно розповідав Ганні про свої турботи.
«Ганю, люба! – писав він. – Якби ти знала, як я хвилювався, коли, після такої тривалої перерви, йшов зруйнованими вулицями цього міста, де провів колись стільки цікавих і небезпечних хвилин! Я згадував ті грізні дні, знову переживав їх…
Але ти не думай, що я тільки копаюсь у спогадах, як дід, живу минулим. Ні, спогади мої конкретні, мені треба пригадувати старе місто, щоб творити нове.
Нещодавно я довго блукав серед руїн кафедрального собору, оглядав його величезну залу, постояв і коло могили Канта – вона біля самісінької стіни собору. Руйнування колосальні! Я думав про поховані під руїнами великі підвали собору. Чи не там наша янтарна кімната? Що ж, дуже можливо. В усякому разі, треба перевірити.
Я, між іншим, познайомився з одним чоловіком, звуть його Вольфсон. Він професор, знавець Канта, захоплений прихильник його філософії. При Гітлері Вольфсон як єврей був звільнений з університету, переховувався. Він любить Кенігсберг, не схотів звідси виїжджати. Так от, Вольфсон якось запитав мене:
«Це правда, що ви розпочинаєте активні розшуки янтарної кімнати?»
Я відповів:
«Так, правда. А ви що-небудь знаєте про неї?»
«Ні, точного нічого не знаю, – відповів він. – Але чув, що перед самим штурмом Кенігсберга якісь скарби вивезли з королівського замка на півострів Бальга, у фортецю. Неодмінно пошукайте там, можливо, це й була ваша янтарна кімната».
«Неодмінно пошукаємо, – сказав я. – А вам спасибі за повідомлення».
І тут, що б ти думала, він мені дав? План замка на острові Бальга. Передав мені креслення так, наче подарував записну книжку або блокнот.
«Візьміть, – каже, – може, пригодиться…»
Ну, звичайно, пригодиться! Довелося включити Бальгу до списку тих місць, які конче потрібно оглянути. У цьому списку вже багато десятків назв. Щодня хто-небудь приходить, як от Вольфсон, і розповідає про свої підозри або припущення – треба розкопати ось цей бункер чи підвал, ходять чутки, ніби там щось заховано…
Ми ще монтуватимемо янтарну кімнату в палаці, ось побачиш!
Цілую тебе. Скучаю.
Твій Олег».
4
У залі засідань облвиконкому яблуку ніде впасти. Денисов за столом, вкритим зеленим плющем, подзвонює дзвінком.
– Увага, товариші. Лекцію про історію янтарної кімнати прочитає товариш Сергєєв. Прошу, Олегу Миколайовичу.
… Сергєєв говорить уже другу годину підряд. Ніхто не нагадує про перерву.
… Янтарю, який видобувається тепер на берегах Балтійського моря, не менше сімдесяти мільйонів років. Колись, у незбагненній далині віків, узбережжя похмурої Балтики вкривали дрімучі тропічні ліси. Дерева стояли тут, як величезні колони. Час від часу на морі лютували жорстокі шторми. Пориви вітру залітали і в похмурі хащі. Тоді вікові дерева гули, стикаючись гіллям, рокотали глухо і грізно. Сині блискавки спліталися в темному небі, стрілами били в болото і з шипінням гасли там. А часом пролітав ураган, і гігантські стовбури, вирвані з корінням, падали один на одного, як воїни в нерівному бою.
Звалені бурею дерева засмоктував грузький мул, засипав пісок; вони поступово зотлівали… Тільки шматочки смоли залишалися незачепленими цією одвічною працею природи. Вони застигали, кам'яніли, ставали зернами різних відтінків – від світло-жовтого, як мед, до бурого.
Мигали роки, століття, сотні століть. На світанку нашої ери жителі цих місць знаходили в прибережному піску шматочки янтарю і робили з нього прикраси. Про них оповідає в «Одіссеї» легендарний Гомер.
Але особливо захоплювалися янтарем пізніше, у стародавньому Римі. Серед римлян панувало забобонне уявлення про лікарські властивості янтарю, що нібито він здатний виліковувати багато хвороб. За розповідями Плінія, маленька фігурка з янтарю коштувала дорожче від дорослого раба. Янтар можна було обмінювати на золото, мідь, бронзу, олово – метали, які в ті часи цінилися дуже високо.
У середні віки «сонячний камінь» став предметом жвавої торгівлі. Найкращі майстри перетворювали непоказні на вигляд безформні «камінці» на важкі нитки масивного жіночого намиста і овальні брошки з вигадливою різьбою, примхливі гребінці і фігурки богів, амулети і шпильки. Дрібні шматочки янтарю йшли на виготовлення пахощів: згоряючи, вони давали приємний смоляний запах.
Видобування «морського золота» не являло собою серйозних труднощів, обробка його була порівняно легкою, а різноманітність кольору, тонів і прозорості робили янтар одним з найкращих прикрас. Але «сонячний камінь» був крихкий, обробка його потребувала великої майстерності і обережності. Мимоволі доводилося працювати дуже старанно, копітко, опановувати «секрети» ремесла. Створювалася ціла школа митців, вироби яких і тепер вражають нас красою і витонченістю. Виникли цехи янтарних майстрів, які виготовляли неповторні шахматні фігурки, флакони, шкатулки і скриньки, пластинки, оздоблені орнаментом і навіть різноманітними жанровими сценками.
У шматочках янтарю часто були замуровані мушки, жуки, павуки та інші комахи. Такі знахідки цінилися дуже високо. Ще б пак! Адже крихітні «мумії» пролежали у своїх розкішних «гробницях» десятки мільйонів років. Такий янтар купували не тільки з простої цікавості, він становив великий науковий інтерес. Дослідження таких ось шматків янтарю допомогли визначити види доісторичної фауни, зокрема близько 500 видів жуків, 60 видів мурашок, 450 видів двокрилих і величезну кількість інших комах.
Відомий філософ Еммануїл Кант, глянувши на муху в янтарі, якось сказав: «О, якби ти, маленька мухо, могла говорити, на скільки змінилися б наші знання про минуле світу!»
А великий Ломоносов колись переклав вірші древньоримського поета Марціала:
В тополевой тени гуляя, муравей
В прилипчивой смоле завяз ногой своей.
Хоть он у людей был в жизнь свою презренный,
По смерти, в янтаре, у них стал драгоценный.
І до сьогоднішнього дня янтар служить людям. Особливо великою популярністю користується продукція Калінінградського янтарного комбінату, який дає країні понад сто п'ятдесят видів різноманітних виробів з янтарю. Це прикраси і шахи, різні шкатулки, курильне начиння, чорнильне приладдя і багато інших чудових речей, що прикрашають побут радянської людини.
Історія світового мистецтва знає багато дорогоцінних зібрань предметів з янтарю. Але серед них, залишаючи далеко позад себе суперників, визначалася янтарна кімната Катерининського палацу-музею. Їй не було рівної в світі щодо майстерності опорядження, краси і кількості використаного янтарю.
У XVII столітті феодальні німецькі князівства об'єдналися в єдину державу – Пруссію, яка в середині століття досягла значного розквіту.
Перший прусський король Фрідріх І вважав себе поклонником і знавцем мистецтва. Прагнучи вразити Європу розкішшю свого палацу, він примушував вигадувати все нові і нові прикраси, наказував споруджувати усе нові монументи, розмальовувати небаченими візерунками зали, обставляти їх вишуканими меблями. Але все це здавалося королю недостатнім. Він прагнув чогось надприродного, незвичайного, такого, що могло приголомшити світ.
– Я хочу мати у своєму палаці те, чого не має жодний король світу! – вперто повторював Фрідріх своїм міністрам.
«Я хочу!» – гнівно наказував володар Пруссії. І десятки придворних сушили голови: як догодити своєму повелителю?
Важко сказати, кому спала на думку рятівна ідея, але вона з'явилася!
– Ваша величність, треба створити кімнату, повністю опоряджену янтарем. Тільки ваші володіння багаті на цей морський скарб, і ніхто не зможе порівнятися з вашою величністю у красі палацу, якщо стіни зали будуть оздоблені «сонячним каменем», – запропонував якось королю міністр двору.
– Так, це чудова думка! – підхопив Фрідріх.
І придворний архітектор Андреас Шлютер з'явився перед королем. Схиливши голову, він вислухав наказ: у палаці Монбіжу прикрасити кабінет. Янтар у придворному цейхгаузі. Витрат не боятися.
Робота почалася.
Шлютер запросив до себе у помічники майстра Гофріна (Готфріда) Туссо родом з Данціга, який служив у той час при датському королівському палаці. Туссо виділили майстерню у палаці, де шліфували янтар, а Шлютер тим часом готував малюнки-ескізи оформлення.
До 1709 року янтарний кабінет був готовий. По всіх його стінах і стелі йшли широкі панно з янтарю, подекуди прикрашені овальними медальйонами з опуклим візерунком і вензелем короля в центрі – «Фрідріх Рекс». [16]16
Король Фрідріх.
[Закрыть]
На кожній стіні вмонтували у багатих рамах прямокутні дзеркала, а між ними – овальні, у більш легкому оформленні.
Щоб світлова гра янтарю була якомога ефектнішою, Шлютер підклав під прозорі янтарні пластинки аркушики срібної фольги.
Рами дзеркал і центральної частини вертикальних панно складалися з опуклих різноколірних янтарних композицій. На них були зображені плоди, листя, грона винограду, потворні морські чудовиська, епізоди з казок.
Крім того, повсюди були розміщені янтарні пластинки з майстерними гравюрами, зробленими так витончено, що ці малюсінькі малюнки, переважно з життя рибалок, важко було роздивитись навіть крізь збільшувальне скло.
Король Фрідріх, оглянувши янтарні панно, був у захваті. Він наказав розмістити кабінет у парадних кімнатах палацу королеви у місті Потсдамі.
Але через деякий час Шлютера і Туссо спіткала біда: янтарні панно несподівано порозпадалися.
Шлютера звинуватили у державній зраді і посадили в тюрму. Туссо вигнали з країни.
Деталі оформлення янтарного кабінету склали в ящики. Почалося слідство. Поки воно тривало, у 1713 році Фрідріх помер.
На престол вступив його син, Фрідріх-Вільгельм І.
Ощадливий і дріб'язковий, він не цікавився нічим, крім армійської муштри. На думку короля, відомий усьому світові філософ Лейбніц був нікчемною людиною, яка «не здатна навіть стояти на варті». Король заборонив іноземним вченим і художникам в'їзд у країну, багатьох професорів звільнив, решті знизив платню, прагнучи примусити їх відігравати принизливу роль блазнів при своєму дворі. Отож не дивно, що під час царювання Фрідріха-Вільгельма І деталі янтарного кабінету довгий час лежали сховані.
Початок XVIII століття був періодом бурхливих політичних подій в Європі. Тоді на міжнародній арені з'явився велетень, якого доводилося шанувати або принаймні рахуватися з ним, – висхідна Росія. У 1709 році Петро І під Полтавою розгромив «непереможну» шведську армію. Це не тільки принесло славу Росії, але й докорінно змінило розстановку сил в Європі.
В очах багатьох політичних діячів того часу Петро став героєм. Бранденбурзько-Прусське королівство, що його Маркс характеризує як «суміш деспотизму, бюрократії і феодалізму», шукало з ним спілки.
Велике посольство Петра, що прибуло у 1716 році в Берлін, було зустрінуте з пошаною. Фрідріх-Вільгельм, скупа, ощадлива людина, не знав, як дякувати російському імператорові за перемогу над Швецією, перемогу, що врятувала Пруссію від загибелі.
Під час огляду резиденції короля Пруссії у Потсдамі Петро звернув увагу на янтарну кімнату, яка незадовго перед цим була відновлена німецькими янтарних справ майстрами.
На знак поваги і вдячності Фрідріх-Вільгельм подарував Петру чудовий твір мистецтва. Це був політичний дипломатичний дарунок – платня за безпеку східних кордонів королівства, данина поваги подвигам російських солдатів, полководницькому генію Петра і російських генералів. Прусський уряд здобував в особі Росії могутнього союзника.
Петро високо оцінив подарунок. «Получив преизрядный презент…» – писав він дружині.
Так янтарний кабінет став надбанням російської держави.
Існує легенда про те, що нібито Петро купив у Фрідріха-Вільгельма янтарний кабінет, віддавши за нього п'ятдесят п'ять високих на зріст рекрутів.
Однак це припущення не підтверджується ніякими документами. Правда, відомо, що у 1718 році – через два роки після одержання кабінету! – Петро відправив Фрідріху-Вільгельму з камер-юнкером Толстим п'ятдесят п'ять солдатів, токарний верстат і бокал власної роботи. Але це слід розглядати тільки як подарунок у відповідь, а не як платню за янтарний скарб.
Наприкінці XIX століття російський архіваріус К. Щученко знайшов у архіві «Дело о присылке от Прусского короля в дар Государю Петру І Янтарного кабинета 1717 года января 13 дня». У справі є кілька цікавих документів.
Так, тут зберігається «Роспись янтарной каморы, которую Его Королевское Величество Прусское Его Царскому Величеству презентовать изволил».
Крім того, у справі є інструкція про те, як треба розпаковувати оздоблення. Цей документ називається:
«Не в пример данное обучение, каким образом потребно Янтарный кабинет вынимать и что при этом следует смотреть».
У ньому докладно описано, як треба розпаковувати кожну «штуку». Наприклад: «Все тюки подписанных «обен» или «вверху», когда все ящики из соломы или укладки вынутся, то надлежит смотреть, чтобы верхнюю сторону всегда поднимать». Або: «Все ящики крепкими трубами назади укрепить крепко, оные наперед раструбовать, и ящик положить на сторону, где были трубы, ибо сие есть нужнее дня».
Цю інструкцію підписали якісь І. Меєрман та І. Шванн. Внизу дописано: «Мастер, который сей Янтарный кабинет изготовил, называется Гофрин Туссо, а живет в Гданске».
Янтарний кабінет за життя Петра залишався складеним у ящики. Імператор дуже пишався ним і мріяв побачити янтарні прикраси на стінах свого палацу. Але цареві не судилося дочекатися цього дня. У 1725 році Петро І помер.
За часів імператриці Катерини І янтарні панно нарешті вийняли з ящиків. Знаменитими прикрасами одягли стіни однієї з кімнат Зимового палацу. Вона стала місцем, де приймали послів, де відбувалися царські аудієнції і найрізноманітніші свята. Довелося додатково закупати янтар – кімната виявилася значно більшою, ніж та, для якої призначався твір Туссо і Шлютера.
У 1753 році янтарний кабінет з невідомої причини знову розібрали і запакували в ящики.
Його нове життя почалося тільки за імператриці Єлизавети Петрівни, яка вирішила перебудувати літню резиденцію царів – Катерининський палац.
Понад два століття Царське. Село було улюбленим місцем літнього відпочинку російських царів. Найталановитіші архітектори і живописці, скульптори і садівники створювали тут розкішні палаци і парки. У цій колосальній праці брали участь сотні геніальних російських майстрів, вихідців з народу. Саме їхніми руками створено в Царському Селі чудові архітектурні споруди, які принесли маленькому містечку під Петербургом світову славу.
Але найбільшого розмаху будівництво імператорської резиденції досягло у часи, коли тут працював один з найвидатніших російських зодчих обер-архітектор Варфоломій Варфоломійович Растреллі.
З 1751 року Растреллі очолив усі будівельні роботи у Царському, а потім протягом шести років повністю перебудував палац, споруджений за проектом А. В. Класова. Фактично Растреллі спроектував зовсім новий будинок.
Геніальний архітектор вклав у будівництво палацу і в опорядження його внутрішніх приміщень всі свої неабиякі творчі сили і талант.
П'ять однакових корпусів із сніжнобілою колонадою з'єднувалися між собою легкими, немов просвітчастими галереями в одне ціле. Тому, хто дивився на них вперше, могло здатися, що всі вони однакові. Але досить було вгледітися пильніше, і це помилкове враження зникало. Ставало очевидним, що кожна стіна – самостійний твір мистецтва. Правда, між високими арками були простінки однакового розміру, але їхнє декоративне оформлення в міру наближення до центральної частини палацу ставало все багатше і різноманітніше. Білі півколони то стояли парами, то розсувалися і поступалися місцем портикам з вигнутими, ніби лук, навісами-фронтонами. Золочені скульптури майже повністю закривали простір між півколонами і дзеркальними вікнами палацу. По всьому фасаду блищало золото прикрас, і здавалося, що стіни – то тільки світло, що в них немає нічого матеріального, вагомого. Чудом архітектурного мистецтва, дорогоцінною перлиною Росії називали палац захоплені сучасники.
І поставили палац на вершині пагорба – його видно було здалеку, він виблискував, наче дорогоцінність, для якої, за висловом одного із сучасників-іноземців, на жаль, не зробили футляра, щоб зберегти від псування.
Але подив і захоплення кожного, хто приходив сюди, безмежно зростали, коли він потрапляв до внутрішніх приміщень.
Весь другий поверх являв собою ряд парадних кімнат, так звану Анфіладу. Тут було кілька десятків парадних кімнат, і кожна з них відзначалася своєю неповторною красою.
Хто був творцем усього цього? Квасов? Растреллі? Ні. Вони лише керували роботами, спрямовували їх до однієї мети, вкладали загальну ідею у працю сотень людей. Справжні творці незліченних разючих багатств; захоплюючих творів мистецтва здебільшого лишалися невідомі. Це ті працьовиті, вправні і вмілі люди, кого протягом століть зневажливо називали «мужиками», «бидлом», «холопами», вважаючи, що вони нездатні навіть зрозуміти красу і витонченість речей, створених їхніми власними руками.
Єлизавета згадала про янтарний кабінет у розпалі будівництва палацу. В книзі одного з перших істориків Царського Села Іллі Яковкіна є цікавий запис, що належить до 1755 року:
«Ее Величество, в Высочайшее свое присутствие в Царском, через Обер-Архитектора, повелела Июля 11 дня, Бригадиру Григорьеву, чтоб из Зимняго дома янтарный кабинет, через убиравшего оный янтарного мастера Мартеллі, со всякою осторожностию, собрав опять и уложив в ящики, перенести солдатам на руках в Царское, под присмотром самого мастера, и ему опять убрать оным янтарем во дворце царскосельском покой, который Ея Величеством для сего назначен будет».
Двадцять шостого липня сімдесят шість міцних гвардійців рушили у важкий похід з Петербурга до Царського Села. Тримаючи на руках ящики, солдати несли опорядження янтарного кабінету. Шість днів повільно посувалася незвичайна процесія. Першого серпня прибули на місце, а у вересні Мартеллі під керівництвом Растреллі закінчив роботу. Колишній янтарний кабінет віднині став янтарною кімнатою Катерининського палацу.
Важке завдання випало зодчим. Кімната, виділена «Ее Величеством», була набагато вища, ніж берлінська, з трьома дверима і трьома вікнами. Янтарю не вистачило, розмістити панно у колишньому порядку не вдавалося через різницю у плануванні.
Растреллі знайшов простий, справді геніальний вихід: він замінив янтар, якого бракувало, дзеркалами на білих із золотом піддзеркальниках у рамах, прикрасив їх позолоченими бра. Зробили це російські майстри-умільці Іван Копилов, Василь Кириков, Іван Богачов.
«Строгість стилю, художній задум Шлютера були порушені, – писав мистецтвознавець Вільчковський, але «варвар», який порушив твір «художника», був сам не меншин художник, і тому янтарний кабінет, ставши янтарною кімнатою, не втратив своєї художньої цінності. Янтарна кімната органічно ввійшла до гами парадних кімнат палацу, де Растреллі так широко розгорнув свій талант».
Геній Растреллі дав йому можливість тонко відчути задум Шлютера і Туссо і в нових умовах створити з їхнього матеріалу по суті зовсім оригінальний чудовий твір.
Янтарна кімната стала найвизначнішою пам'яткою палацу. Якийсь мистецтвознавець образно назвав її «янтарною поемою».
Західна стіна кімнати виходила на плац, огороджений півкруглою будівлею циркумференції. Троє вікон кімнати утворили майже суцільну перегородку. Від підлоги до стелі вони виблискували найкращим бемським скачім. У простінках сяяли двоє дзеркал у золочених рамах, над кожним із них висіла картина.
У вітринах під вікнами були розміщені речі з янтарю, подаровані у різний час російським царям.
Підлога була спочатку вистелена простим паркетом з дуба, горіха, берези. У 1764 році він зруйнувався. Тоді паркет замінили новим, виготовленим з найцінніших порід дерев за проектом архітектора В. Неєлова. Паркет чудово відполірували, його сяйво немов зливалося з блиском янтарних стін, з грою дзеркального скла.
