Текст книги "Таємниця янтарної кімнати"
Автор книги: Валентин Дмитриев
Соавторы: В. Ерашов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)
Надія Руденко на те, що гітлерівці не встигнуть вивезти музейні цінності, не справдилася.
Стало ясно: вона поїде з експонатами до Східної Пруссії.
Однак з невідомих причин Вінтер скасував своє розпорядження. Ящики з картинами відіслали в супроводі гітлерівських офіцерів, а Руденко лишилася у Кам'янці-Подільському. І тоді вона почала добиватися у місцевої влади дозволу зв'язатися з канцелярією рейхскомісара. Незабаром у Кам'янець-Подільський надійшла телеграма з наказом відправити наукового співробітника Руденко до Кенігсберга. Це було напередодні нового, 1944 року, а в середині січня вона прибула до Кенігсберга у розпорядження доктора Альфреда Роде.
5
Коли Руденко приїхала до Кенігсберга, експонати музеїв російського та західного мистецтва знаходилися за шістдесят кілометрів од міста, у маєтку Ріхау. Туди ж вирушила і Ангеліна Павлівна.
Їй вручили ключі від будинку, в якому навалом лежали ящики з експонатами. У великій кімнаті на першому поверсі напівпорожнього будинку Руденко відразу почала «робити зондажі» – розпаковувала навмання який-небудь ящик, звіряла його вміст із списком, перевіряла наявність і стан картин. Поступово все було перевірено, вільного часу лишалося багато. Тоді вона й надумала скласти докладний каталог ікон, так званий «Каталог резональ».
І ось товстий рукопис – мало не на вісім друкованих аркушів – закінчено. В ньому була вся історія руської ікони, як пам'ятки великої художньої майстерності народу, розповідь про найбільші зібрання ікон, про різні школи іконописного живопису, серед них і про таких чудових майстрів, як Андрій Рубльов, Феофан Гречин (Грек), Діонісій, Симон Ушаков. Рукопис містив докладний опис багатьох ікон з розшифруванням їхнього сюжету, статистичний матеріал, а також вказівки на те, де надруковано або описано ту чи іншу пам'ятку. Руденко примушувала себе працювати, щоб прогнати тривожні думки про неминучу відплату…
Війська Радянської Армії прорвали смугу оборони противника на кордонах Східної Пруссії і вступили на ворожу територію. Наступ розгортався швидко. Руденко знову одержала наказ евакуювати експонати.
Ящики доставили у Вільденгоф – маєток графів фон Шверін за вісімдесят кілометрів од Кенігсберга. Розкішна будівля палацу, спорудженого у XVIII столітті в старому парку, одним боком виходила до величезного ставу. Тут, у напівтемній графській їдальні, Руденко зустріла Роде.
їдальня була схожа на старовинні рицарські зали. Кам'яні плити на підлозі, дерев'яні панелі, вузькі стрілчасті вікна, світильники на стінах впереміж із оленячими рогами та кабанячими головами, стільці з високими різьбленими спинками, столи на грубуватих козлах, розвішана повсюди зброя – алебарди, мушкети, мечі, щити, манекени, одягнені у блискучі панцири, – все це мало вигляд романтичний і таємничий.
Але Руденко було тепер не до романтики. Наближалася розв'язка – вона дуже добре розуміла це і всіляко намагалася зберегти музейне майно, щоб хоч як-небудь виправдати себе в очах «червоних».
– Фрау Руденко, – урочисто промовив Роде, – велика Німеччина довіряє вам своє національне надбання. Ось, – і доктор театральним жестом вказав на штабелі ящиків, складених попід стінами. – Тут містяться унікальні твори із зібрань Кенігсберга. Вам не дозволяється відкривати ящики і оглядати їхній вміст. Кожний ящик запломбовано. Прошу підписати схоронну розписку.
– А янтарна кімната? – не втрималася від запитання Руденко. – Вона тут?
– Янтарна кімната? Це найбільша дорогоцінність! Її треба зберегти за всяку ціну, – ухилився від прямої відповіді Роде. – Прошу вас. – Він подав Руденко аркуш паперу, показуючи цим, що розмова закінчена.
Увечері Роде поїхав додому, а Руденко та її няня почали влаштовуватися на новому місці.
З численної родини графів фон Шверін у замку залишилася тільки стара графиня, офіційна господарка маєтку.
Довгими вечорами дві літні жінки – німецька графиня і кандидат мистецтвознавства – людина, що втратила свою батьківщину, – сиділи у вітальні, ледь освітленій червонуватими відблисками вогню з каміна, розкладали нескінченні пасьянси і тихо розмовляли за чашкою кави або читали французькі романи V потертих шкіряних оправах з вензелем графів фон Шверін.
Час від часу здалеку долітав гарматний гуркіт. Жінки здригалися, злякано поглядаючи на задрапіровані вікна. Фронт наближався. Але досі його важка хода не долітала сюди: радянські війська готувалися до. вирішального наступу.
І ось наступ розпочався.
Був кінець січня. Зранку йшов мокрий і липкий сніг. Він одразу танув, утворюючи під ногами сіру рідку кашку. Зате дерева, гостроверхі дахи, садові лави були вкриті товстим білим шаром. У замку творилося щось незвичайне. Челядь бігала парадними сходами, на які раніше не мала права ступити. З відчинених навстіж дверей виносили і втискали у лімузин ящики, шкіряні саквояжі, скриньки і несесери, погрібці з харчами, оплетені соломкою сулії коштовного вина.
– Люба фрау Руденко, – нервуючи говорила графиня, – становище надзвичайно серйозне. Я змушена покинути замок, в якому провела майже все своє життя, їду в інший маєток, у Бранденбург. Я полюбила вас всією душею, будьте і там моєю гостею. Вам залишено місце в автомобілі. Няню ми відправимо іншою машиною, разом із слугами. Сподіваюсь, ви згодні? Адже ви розумієте, яка велика небезпека загрожує нам? Боже мій! Вони майже поруч!..
Важко сказати, які почуття і думки керували Руденко. Але вона відмовилася. Можливо, її лякала відповідальність, покладена на неї доктором Роде, і побоювання репресій з боку німецького командування? А може, заговорила нарешті совість, і вона вирішила повернути Батьківщині вкрадені гітлерівцями за її допомогою експонати.
Словом, Руденко залишилася. Вона навіть виголосила перед графинею невеличку, але досить парадну, ефектну промову, яку потім відтворила у своїх спогадах. Сенс цієї тиради зводився до того, що метою життя Ангеліни Павлівни, метою її перебування в Німеччині є збереження музейних пам'яток, дорогих усьому людству, і що вона, як командир на кораблі у хвилину небезпеки, не залишить капітанського містка.
Але на захисника інтересів людства Руденко дуже мало скидалася – надто плутаним і заплямованим було її життя.
Увечері графиня фон Шверін покинула замок, а наступного дня, 23 січня, його зайняли відступаючі частини гітлерівських військ,
6
У маєтку жило багато поміщицьких родин із східних прикордонних районів. Німецьке командування почало виселяти їх. Зажадали і від Руденко, щоб вона звільнила колишню їдальню, в якій стояли ящики з експонатами.
Але Руденко захищала свої «володіння» з відчайдушністю приреченої. Вона знову й знову говорила про величезну цінність експонатів, про вседолаючу силу мистецтва, про безсмертя живопису, про скарби рейху, – говорила, усвідомлюючи, що обдерті гітлерівські вояки давно втратили здатність щось розуміти.
Вони безнадійно махали руками І відповідали:
– Ах, фрау, за війну так багато загинуло, що шкодувати за помальованими дошками і ганчірками вже не доводиться.
Тоді Руденко наважилася на останній крок: зранку зачиняла двері зсередини на величезний засув і не виходила з їдальні цілими днями. Так тривало доти, поки не стало відомо, що частини Радянської Армії підійшли до Штаблага, за два кілометри од Вільденгофа. Німецькі солдати спішно покинули маєток. А наступного ранку почався сильний артилерійський обстріл і авіаційні нальоти.
Біженці-німці, колишні слуги графині фон Шверін, люди, силоміць вигнані з багатьох країн Європи, збилися у величезних підвалах палацу. Залунали російська, німецька, французька, італійська, польська мови. Тут Руденко вперше заговорила із своїми земляками.
Вона сиділа з кутку, здригаючись од вибухів і прислухаючись до жіночого голосу.
– Ти вже потерпи трохи, Євгенчику, не бійся, рідненький. До нас снаряди не дістануть, синку. Пересидимо як-небудь. Недовго тепер залишилося – поруч вони, наші.
«Наші… Ось вона чекає їх, – думала Руденко. – А я? Чекаю я чи ні? Мабуть, все-таки, чекаю. Але що буде, що буде?..»
Надвечір обстріл припинився. Прокотилася чутка, що росіяни відійшли од Штаблага. І справді, на ранок палац знову зайняли гітлерівські підрозділи і похідний лазарет. Біженці йшли сюди майже безперервним потоком. Кімнату, що займала Руденко, вимагали звільнити, а ящики з експонатами викинути.
Ангеліна Павлівна переконувала, просила, потрясала папірцем, підписаним Роде, хоч на цей документ тепер ніхто не звертав уваги. Їй щохвилини твердили, що. треба тікати, бо палац все одно буде знищено – висаджено в повітря або зруйновано під час обстрілу.
– Росіяни побачать тут самі руїни! – раз у раз повторювали гітлерівські офіцери.
Тепер Руденко повністю усвідомила весь жах свого становища. Єдину можливість виправдати зраду – якщо могло взагалі бути їй якесь виправдання! – вона бачила у врятуванні експонатів, Руденко вирішила перенести ящики у величезний порожній льох. Але як це зробити? Самій їй не впоратися з цим.
Тоді вона звернулася з проханням до російських робітників, до тих, кого ще вчора вважала чужими, далекими, не здатними оцінити і зрозуміти значення скарбів, що їх охороняла вона, мистецтвознавець. І ці люди відгукнулись одразу. Коло понять Руденко замкнулося: німці, яких вона вважала цінителями культури, виявилися варварами. А ті, на кого вона дивилася зверхньо, – «мужики», рискуючи життям, рятували картини, яких ніколи не бачили.
Хуртовинної ночі потай вони перенесли ящики у підвал. Руденко замкнула льох. Вранці кімнату, в якій жила Ангеліна Павлівна, зайняли солдати. Речі, Документи, каталог ікон зосталися там, і врятувати їх було неможливо. Тільки маленька сумочка з радянським паспортом та німецькими посвідченнями залишилася у неї в руках.
Наступну ніч Руденко перебула у сусідній з льохом кімнатці. Тут-таки спали німецькі солдати. Ангеліна Павлівна кілька разів виходила, щоб перевірити, чи цілий замок на дверях льоху.
Вранці троє офіцерів у задимлених шинелях і пом'ятих кашкетах зажадали від Руденко відчинити льох. Вона підкорилася. Потрогавши ящики ногою, старший уривисто спитав:
– Що там?
– Картини. Ікони. Київський і Кенігсберзький музеї, – теж уривисто відповіла Руденко.
– Цінні?
– Так, так, дуже, – захапалася вона, сподіваючись, що офіцери допоможуть їй зберегти ящики.
– І все це дістанеться росіянам? – злобно спитав один з них.
– Ну, росіянам дістанеться небагато! – сердито заперечив інший, грюкнувши дверима. Руденко знову повісила замок і попленталася до своєї комірчини.
Через півгодини, підійшовши до льоху, вона з жахом побачила, що двері зірвано. Але ящики поки що стояли на місці. Робітники допомогли Руденко забарикадувати отвір різним мотлохом, зібраним у підвалі.
Незабаром нальоти радянської авіації відновилися ще з більшою силою. Гітлерівці почали відходити. Тоді Руденко прибігла до будиночка, де знайшли притулок росіяни і поляки.
– Панове! Товариші! Я прошу вас: давайте організуємо охорону палацу. Нехай одні стануть на варті зовні, інші – всередині. Зрозумійте, картини треба за всяку ціну врятувати!
– Це неможливо, пані, – відгукнувся літній поляк. – Погляньте – навколо шваби, все загачено машинами, кіньми, возами, кухнями, гарматами. Нас ніхто не підпустить до палацу. Або перестріляють, або поженуть з собою. Краще трохи переждати.
Руденко одна повернулася в палац. Усе навколо двигтіло від вибухів артилерійських снарядів, вода в ставу од вогню здавалася лілово-багровою. Гітлерівці поспішно відступали. Вже чути було кулеметні черги. Бій точився зовсім недалеко.
Сутеніло, коли в кімнату до російських робітників вдерлося двоє солдатів з автоматами. Вони зажадали, щоб робітники негайно відходили з німецькими військами, погрожуючи розстрілом кожному, хто спробує лишитися. Але зненацька розлігся сильний вибух, небо наче розкололося навпіл і впало поруч. Німці блискавкою метнулися надвір.
Руденко вийшла з будинку і, тулячись до стіни, глянула на палац. Там зберігалося все, від чого залежала її доля, її життя.
Стрілянина лунала все дужче, все виразніше. Було зрозуміло, що до приходу радянських військ залишилися лічені години.
І раптом над дахом палацу піднялося величезне полум'я. Руденко побачила, як солдати кидали у вікна факели. Вогонь миттю охопив увесь замок.
– Товариші, товариші, на допомогу! – відчайдушно закричала Ангеліна Павлівна, навстіж розчиняючи двері у будиночок. – Горить!
– Нехай горить, чорт з ним, – зло вилаявся чоловічий голос. – Нашого більше попалили.
– Товариші, але ж там картини, ви розумієте, картини, їм нема ціни, товариші! – благала Руденко, заглядаючи в очі кожному, хто стояв поруч.
– Картини картинами, а людей теж пожаліти треба. Бачиш? – і сивоусий чоловік показав на вулицю. Там безперервним потоком тяглися колони німецьких військ. – Хто ж тебе підпустить? Іди, коли тобі наостанку життя набридло.
Протягом кількох годин сунули війська повз палац. Криваве полум'я освітлювало їхній шлях – останній шлях розгромленої фашистської армії. А біля дверей будиночка, що стояв осторонь, плакала літня втомлена жінка у накинутому на плечі пальті.
7
Пізній зимовий світанок іще не настав, коли у Вільденгоф вступили підрозділи Радянської Армії.
Палац догоряв. Тільки де-не-де ще схоплювалися останні язики полум'я та задушливий дим темною пеленою затягав околиці.
Майор у закіптявілому кожушку наказав усім, хто залишився у маєтку, негайно йти до міста Лаидсберга,
розташованого за сім кілометрів од Вільденгофа. Взявши під руку стареньку няню, Руденко попленталася туди, забувши, здавалося, про все на світі.
Дорогою вона схаменулася: може, ще пощастить щось врятувати! У Ландсберзі вона передусім знайшла коменданта і сповістила його про пожежу.
– Дозвольте мені повернутися до Вільденгофа, я постараюся зробити все можливе!
– Ні, громадянко, вам зараз там не місце. Доведеться почекати.
Руденко знайшла притулок у коридорі комендатури і, не стуляючи очей (хоч не спала вже третю добу), почала ждати. Опівдні вона знову подалася до коменданта:
– Я вас дуже прошу, відправте мене туди: моя допомога може виявитись потрібною.
– Добре. З вами поїдуть полковник Дніпровський і майор Вейцман.
… Сірі стіни палацу стали чорними, перекриття завалилися, дерева навколо обвуглилися, відкрилася брудна, понівечена воронками земля. З дверних прорізів підвалу ще вибивалися язики полум'я і тягло густим димом.
– Не ввійдеш, – зітхнув Вейцман. – Навіть пожежна команда не впоралася б. Доведеться повертатися, шилом патоки вхопивши.
Руденко розпитували представники контрольних органів. Потім її запросив генерал і запропонував розповісти все, що вона знає про украдені гітлерівцями скарби.
– Товаришу генерал, заради бога, дайте мені можливість ще раз поїхати в маєток! Я не втрачаю надії врятувати хоч би частину експонатів.
Поїздка відбулася 15 березня. Руденко з кількома робітниками спустилась у підвал. Тут вигоріло все, що могло горіти. Купи теплого вугілля і попелу вкривали підлогу. Розкопали товстий шар попелу і знайшли обвуглені частини ящиків та ікон.
Колекції згоріли. Згоріли картини та ікони київських музеїв, згоріли ящики з експонатами художніх зібрань Кенігсберга, ящики, вміст яких був відомий тільки докторові Роде… Таємниця їхня залишилася нерозгаданою, і навряд чи пощастить розгадати її тепер.
Після війни Руденко поселилась у невеличкому селищі Київської області і почала працювати медсестрою. Страх перед покаранням примушував її триматися подалі від Києва. Минуло півтора року, і Руденко потроху заспокоювалася, вирішивши, що гроза минула. Восени 1946 року Ангеліна Павлівна переїхала до Києва.
Тут вона й написала свою «Сповідь», що починалася словами знаменитого Ренана: «Усім, хто зазнає аварії у морі нескінченності, – милість…»
До кого звертала Руденко ці слова? Очевидно, вона розуміла, що їй не уникнути відплати, і благала про помилування. Але народ не милує того, хто зрадив його у важку хвилину. Руденко було засуджено.
Так закінчилась історія мистецтвознавця Руденко, людини, яка втратила батьківщину, людини, що стала зрадником.
І ось тепер Сергєєв сидів з Ангеліною Павлівною у її тісній кімнатці.
– Значить, ви тут другий рік?
– Так, відбувши строк покарання. Багато пережито… Тепер у мене є батьківщина. Як це багато значить для людини! Тяжко і боляче згадувати минуле, але я розповідаю про нього людям, щоб моя катастрофа була наукою для тих одиночок, які через дрібні особисті невдачі, образи чи помилкові погляди можуть дійти до того, до чого скотилася я. Ви мене розумієте?
– Так.
– Я не боялася покарання. Що може бути страшніше, ніж пережите? Ще там, у Східній Пруссії, я зрозуміла свою аварію і глибоко відчула, що не можу жити без своєї країни, без її культури, без її людей. Я вже стара, мені п'ятдесят дев'ять років, тепер я з усіх сил стараюся, працюю, щоб заслужити прощення…
– Але ви, якщо не помиляюсь, звільнені достроково?
– Юридично – так, але я хочу заслужити прощення людей. Олегу Миколайовичу, я хочу попросити вас… я дуже вас прошу, – тихо і якось благально вимовила Руденко. – Я живий свідок насильства над світовою культурою, на моїх очах гітлерівці знищували безцінні, неповторні скарби. Люди вже ніколи не побачать ці геніальні твори. Це жахливо! Дозвольте мені допомогти вам знайти янтарну кімнату. Тепер канікули, я могла б поїхати, якщо треба…
– Але ж ви сказали, що все згоріло! Руденко скрушно похитала головою.
– Так, у маєтку Вільденгоф згоріло все. Але я так і не довідалася, що було у запломбованих ящиках, які мені передоручив Роде.
– Ми порадимося і вирішимо. Я вам напишу, а тепер мені треба їхати…
Розділ десятий
НЕ ЗДАВАТИСЯ!
1
Олег Миколайович повертався з Костроми похмурий. Одвічні вагонні розваги – доміно, книжки, забавні дорожні історії – ніщо його не цікавило. Сергєєв лежав, підклавши руки під голову, і нещадно лаяв себе. Покинути Ленінград, роботу, залишити Ганю саму – і все тільки для того, щоб даремно рити землю! Теж шукач скарбів об'явився… У цей момент Сергєєву здавалося, що він і справді більше нічого в Калінінграді не робив і не робить.
Кох не признався. Роде помер. От і маєш, старий дурню! Шерлок Холмс нещасний! Ні, годі. Пора вже порозумнішати…
Невідомо, скільки часу ще б лаяв себе Сергєєв, якби провідниця не принесла чай. Олег Миколайович узяв склянку, і вигляд у нього був такий, наче саме вона, ця жінка, винна у всіх його невдачах, зв'язаних з розшуками янтарної кімнати.
У такому настрої Олег Миколайович ліг спати, а прокинувся, коли Калінінград був зовсім близько.
Останні хвилини в поїзді з дитячих років викликали у Сергєєва трохи тривожне і радісне почуття. Чемодан складений. Пасажири юрмляться біля вікон, і ти живеш уже не спільними вагонними інтересами, а своїм відокремленим життям. З ніжністю дивишся на знайомі будиночки, на автобус, який пройшов по шосе, на товарну станцію, на будки стрілочників… Сергєєв дивився у вікно і відчував, як він звик до Калінінграда за ці роки!
Он там, де люди розкидають руїни, почнеться новий квартал – він з'єднає місто з портом. А центр все таки треба залишити на старому місці. Сергєєв посміхнувся: скільки суперечок навколо цього… Треба детально вивчити проект Григоряна, – незабаром обговорення. Час уже нарешті вирішити, що робити з цими остогидлими йому руїнами замка. Та й янтарна кімната!.. Наосліп нічого не зробиш. Треба шукати людей. Але де? І чи є сенс продовжувати розшуки? Нитки, здається, зовсім обірвано.
З цим невиразним і тривожним хвилюванням Сергєєв прийшов в управління.
2
– Ти знаєш, яка у нас новина? Спіймали злодія!
– Якого злодія? – здивувався Сергєєв.
– А того, що вкрав у тебе портфель з планами, – весело пояснив Денисов. – Пригадуєш? До речі, за його безпосередньою участю тебе мало на той світ не відправили, – додав він уже серйозно. – Ось читай.
Денисов подав Сергєєву папір, на якому було надруковано: «Рапорт».
Кілька днів тому, коли Сергєєв сидів у залі варшавського суду і слухав, як зухвало викручувався і вивертався Кох, тут, у Калінінграді, теж відбувався допит.
– Отже, Дьяков, ви залишилися в Пушкіно. Чому?
– Не було можливості евакуюватися. Не всі ж виїхали.
– Але й не всі пішли на службу до окупантів. Чим ви це пояснюєте?
– Боявся, громадянине слідчий.
– Чого?
– Усього боявся. Думав – будуть бити, палити, розстрілювати…
– Ви вважаєте, що інші люди не відчували страху? Дьяков промовчав.
– Гаразд. Облишимо поки що це питання. Розкажіть про свою роботу в ролі агента гітлерівської поліції. Як нам відомо, в перші ж години появи фашистів у Пушкіно ви стали їхнім провідником. Ви привели їх у палац. А далі?
Кущисті, немов наклеєні, дуже поріділі брови Дьякова ледь здригнулися.
– Потім я одержав завдання довідатися, де закопано статуї та інші експонати з парку і палацу.
– Що вам пощастило взнати?
– Нічого. Я не хотів виявляти себе і діяв через підставних осіб, розуміючи, що коли німці тікатимуть, то мене не помилують. Так воно й сталося: відступаючи, вони навіть не згадали про мене.
– Зате про вас згадали у Бонні відразу ж після закінчення війни.
– Так. Я став їхнім агентом.
– Що вас наштовхнуло на це?
– Боявся викриття. Крім того, хотів заробити, – коротко відповів Дьяков.
Слідчий поморщився.
– Розповідайте про свою «роботу».
– Мені наказали стежити за Сергєєвим. Треба було роздобути його фотокартку. Довелося їхати за ним у Пушкіно. Я передав фотографію на явочній квартирі. Незабаром мене знову викликали і наказали їхати до Калінінграда. Тут я зустрівся з іншим агентом – імені його не знаю, знав тільки пароль. Він повинен був виконувати всі мої доручення.
– Так би мовити, одержали підвищення?
– Так, – не зрозумів насмішки Дьяков.
– Чого ви приїхали сюди, в Калінінград, того вечора, коли ми вас арештували?
– Мені було наказано виконати важливе завдання. Справа у тому, що…
Сергєєв сидів у кабінеті Денисова і читав:
«Полковникові М. Г. Шарапову від слідчого Рєзвова
Рапорт
Доповідаю, що затриманий у вересні 1958 року агент іноземної розвідки Дьяков Леонід Якович на попередньому слідстві показав таке:
Після того як розвідці однієї ворожої нам держави стало відомо, що в Калінінграді, в районі вулиці Маяковського, знайшли великий склад боєприпасів, залишений фашистами і підготовлений ними до вибуху, Дьяков дістав наказ негайно виїхати до Калінінграда і висадити його в повітря.
З цією метою Дьяков з підробленими документами, одягнений у форму старшини-надстроковика Радянської Армії, мав проникнути в район розмінування і залишити там вибуховий механізм, майстерно змонтований в іржавій консервній бляшанці.
Своєчасне затримання Дьякова зірвало цей диверсійний акт.
Як відомо, група воїнів-саперів під командуванням гвардії майора А. В. Єрьоміна розмінувала склад, вибух не стався, що врятувало від руйнування залізничний вокзал, сусідню середню школу, значну кількість жилих будинків, водогінну і освітлювальну системи, а також ліквідувало загрозу життю багатьох тисяч калінінградців.
Той самий Дьяков повідомив на допиті, що агент розвідки, який у 1945 році здійснив замах на нинішнього архітектора міста О. М. Сергєєва, а потім украв його портфель, втік у Західну Німеччину.
Слідство в справі зрадника Батьківщини Дьякова триває».
– А про янтарну кімнату він що-небудь сказав? – спитав Сергєєв, закінчивши читати.
– Каже, що не знає, – відповів Денисов. – Думаю, не бреше. Він дрібнота для того, щоб його вводили у курс таких справ.
– Дрібнота, – посміхнувся Сергєєв. – Он Кох – не дрібнота, а користь та сама. Нічого не виходить. Усі кінці як у воду… Слухай, Денисов, відпусти-но мене у Ленінград…
3
Робітники тресту Міськбуд розбирали цегляну стіну оранжереї в колишньому маєтку якогось фашистського вельможі.
Вдаривши ломиком по кладці, молодий робітник раптом помітив, що з-під цеглин викотилася гільза від крупнокаліберного набою. Як вона потрапила в стіну? Чому?..
Юнак підняв гільзу. Її було залито чимось схожим на смолу.
– Хлопці, тут щось цікаве! – гукнув він.
І _ось на його долоні лежить папірець, якийсь німецький бланк сірого кольору, на якому олівцем наспіх, кострубато надряпано:
«Тут працювали росіяни Соколов Петро, Брянської області, Батов Дем'ян, Брестської області.
1944 рік».
Одного разу будівники виявили могилу, в якій лежали сотні кістяків. Із залишків одягу і напівзотлілого взуття довідалися, що це були радянські воїни.
А тепер ось знову з болем розглядали збляклу записку, обережно передаючи її з рук у руки.
«Треба спробувати знайти сліди Соколова та Батова!» – вирішили члени комісії по розшуках янтарної кімнати після того, як їм віддали записку.
У Брест і на Брянщину полетіли запити.
Через два тижні одержали першу відповідь. Батов Дем'ян Васильович проживає з родиною в селі Заєленьє, Дрогичевського району, Брестської області, працює в колгоспі. А трохи згодом надійшов лист і від самого Батова. Колишній солдат розповідав про те, який важкий шлях страждань, голоду, поневірянь і ганьби пройшов він у німецькому полоні.
«Про втечу не могло бути й мови, – писав Батов. – Полонених оточували не тільки гратами й дротом, за нами невідступно стежили охоронники, есесівці, табірне гестапо…
Тисяча кілометрів відділяла нас від Батьківщини, ми перебували у таборах для військовополонених на території Східної Пруссії і, звичайно, не могли розраховувати на співчуття місцевого населення. Тоді ми почали вирізувати свої прізвища й адреси на алюмінієвих ложках, саморобних портсигарах, а потім «губили» речі, сподіваючись, що коли-небудь їх знайдуть наші радянські солдати і звістка про нас дійде до наших рідних.
Тепер це здається наївним, а тоді ми вірили в цю останню можливість повідомити про себе.
Не знаю, як, але до табору почали надходити чутки про становище на фронтах. Ми передавали їх один одному, і звичайно на кінець дня у таборі всі знали новини з фронту. Новини були радісні, це надавало нам сили, надії і віри в близький порятунок. Треба тільки вижити, вижити будь-що!
У серпні 1944 року велику групу радянських військовополонених перевели до табору Метгеттен (чотири кілометри на захід від Кенігсберга) і примусили працювати на заводі бетонних конструкцій. Тут спішно виготовлялися блочні елементи оборонних споруд. Ми знемагали від каторжної праці, але нас підганяли: на схід від Кенігсберга споруджувалася ще одна «неприступна» лінія оборони.
У вересні 1944 року разом з групою товаришів я будував якісь тайники. Не знаю, що там сховано, але добре пам'ятаю ці місця».
Отже, Батов знав про якісь тайники!
– Треба неодмінно запросити його сюди! – вигукнув Сергєєв.
– Звісно, – погодився Денисов. – Склади телеграму, надішли грошей на дорогу. Хтозна, може, він наведе на важливий слід?..
І ось Батов уже показує членам комісії місця, де у вересні 1944 року група військовополонених щось закопувала.
– Тут! – впевнено сказав Дем'ян Васильович. Потім, швидко озираючись, бігом подався до дерев, що росли недалеко. Денисов і Сергєєв ледве встигали за ним. Схвильований Батов показував тремтячою рукою:
– Ще тут… І ось тут…
Але вже смеркало. Вирішили почати розкопки вранці.
Ніч була неспокійна. Члени комісії домовлялися з військовим командуванням про розмінування території розкопок, підбирали добровольців для майбутньої роботи. Діяльність комісії базувалася, як висловлювався Денисов, на «громадських засадах». Комісія не мала ніяких коштів, тому в необхідних випадках доводилося звертатися по допомогу до населення, до військових. І люди завжди відгукувалися.
Так було і цього разу. Рано-вранці на місці розкопок уже стояли два невеликі екскаватори. Осторонь солдати оточили генерала Єгорова. який розповідав про порядок робіт. Генерал був активним учасником розшуків янтарної кімнати і головним порадником у всіх інженерних справах.
Місце розкопок намагалися тримати в секреті, і все-таки тут зібрався чималий натовп «болільників». Всюдисущі хлопчаки шастали між дорослими: їм хотілося першими взнати новини.
Минуло небагато часу, і сапери доповіли:
– Мін немає!
Тоді солдати зробили трасування площі, поділивши її на метрові квадрати. Довгими металевими прутами вони робили «зондаж», заганяючи щупи у грунт на два-три метри.
Працювали напружено, але всім здавалося, що справа посувається повільно. Особливо нервував Батов. Він підходив то до однієї, то до іншої групи, переконував, що не помилився – тайник тут або зовсім поруч.
– Прошу не сумніватися, я добре пам'ятаю, помилки не може бути, – запевняв він.
І справді, Батов не помилився: через деякий час із західного кутка площадки повідомили, що щуп наштовхнувся на якийсь предмет. Принесли ще кілька щупів, ділянку обслідували ретельніше. Сумнівів не лишалося: на глибині 170 сантиметрів був якийсь твердий предмет!
Підійшли екскаватори і почали знімати верхній шар грунту. Всі інші роботи на площадці припинилися. Тепер натовп стояв біля котлована. Люди стежили за тим, як ковші екскаваторів швидко заглиблюються в землю.
Напруження зростало. Потім в одну й ту ж мить пролунали голоси:
– Стоп, ящик!
– Стоп!
І не встиг екскаваторник застопорити стрілу, як у котлован стрибнув офіцер, а за ним двоє солдатів з лопатами. Натовп ще ближче підсунувся до країв котлована – всім хотілося побачити, що знайшли сапери.
– Ну що там, чого мовчите? – квапили згори. Але у котловані мовчали. Потім один солдат розчаровано сказав:
– Якісь механізми!
З тайника витягли кілька ящиків. В них виявилося… близько п'ятдесяти друкарських машинок. Вони вкрилися іржею і годилися тільки на брухт.
Незабаром з іншого тайника, вказаного Дем'яном
Васильовичем, витягли шість ящиків з шкірою. Гнила, вона розповзалася від першого ж дотику…
Усі були засмучені, тільки Дем'ян Васильович почував себе героєм дня: пам'ять не підвела!
– Знайдемо ще. Я знаю багато тайників у маєтках, – впевнено твердив він.
Другого дня Батов повів Денисова і Сергєєва в «одне місце», як казав він. На подив членів комісії, цим місцем виявилися вже знайомі їм колишні маєтки гауляйтера Еріха Коха у Гроссфрідріхсберзі і Метгеттені.
– Тут уже були розкопки, – похмуро пробурчав Сергєєв.
– А ви ще спробуйте, – посміхнувся Батов. – Поки що я вас не підводив.
Люди перешіптувалися: знову якісь секретні роботи. Вони добре знали, чим закінчувалися такі завдання. Ті, хто їх виконував, уже ніколи не поверталися в табір. Так сталося і з другом Батова Петром Соколовим. Тяжкі передчуття, невідомість і страх робили полонених обережними. Вони чудово розуміли, що будь-який прояв ледь помітної цікавості може коштувати їм життя.
… З панського будинку вийшли два офіцери-інтенданти, прийняли рапорт від старшого конвою і відразу ж почали розпоряджатися.
