Текст книги "Таємниця янтарної кімнати"
Автор книги: Валентин Дмитриев
Соавторы: В. Ерашов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)
У папці лежало кілька аркушів паперу, списаних знайомим тепер слідчому почерком Роде. «Моя сповідь», – прочитав капітан.
Роде почав свою розповідь здалеку. Він докладно розповідав про дитинство, юність, роки навчання, свою любов до мистецтва. Він говорив про янтар, про цінності, привезені до Кенігсберга під час війни з фондів мінського та харківського музеїв – словом, про те, що, по суті, радянське командування знало. Але у кожному реченні капітан інтуїтивно відчував щось недоговорене; слідчого весь час не залишало почуття, що. основного Роде не написав. Рєзвов навіть перегорнув було сторінки, щоб подивитись кінець, але посоромився власної квапливості і терпляче читав по порядку.
На наступній сторінці його увагу привернув такий абзац:
«Картини харківського музею, запаковані у ящики, ми вивезли у Вільденгоф, поблизу Цінтена (50 кілометрів від Кенігсберга), в грудні 1944 року. У цей же замок вивезли в 98 ящиках і зібрання київського музею, в тому числі 800 ікон – найціннішу в світі колекцію, їх доставила науковий співробітник Руденко».
Слідчий зробив олівцем позначку: «Вільденгоф. Неодмінно оглянути. Хто така Руденко?» Потім читав далі.
«Янтарний кабінет, одержаний з Царського Села влітку 1942 року, розміщено у замку. В липні 1944 року його перенесено до безпечного приміщення, від нальоту англійської авіації він не потерпів. На початку 1945 року під моїм наглядом був запакований і схований у лівому крилі замка. 5 квітня, напередодні штурму, був на тому самому місці. Потім його…»
Тут записи обривалися.
Марно Рєзвов розпорював гострим ножем підкладку папки. Даремно він поламав стіл, розколов на дрібні дощечки ящик. Все було марно. Більше ніяких паперів він не знайшов.
Загадкова фраза: «Потім його…», слова, якими, без сумніву, починалася розповідь про те, де сховали янтарну кімнату, так і залишилися загадкою. Відгадати її міг, очевидно, тільки сам Роде. Але доктор був мертвий, і навіть трупа його не знайшли.
А через кілька днів органи державної безпеки встановили, що смерть доктора Роде та його дружини не була такою звичайною, як твердив німецький лікар Пауль Ердман,
Ні на які хвороби Роде і його дружина не слабували.
Їх отруїли.
І ще з'ясувалося, що доктора медицини Пауля Ердмана в Кенігсберзі ніколи не було.
Зрозуміли і багато іншого, на що раніше не звертали уваги: і постійна настороженість Роде, і його прагнення поговорити з Барсовим віч-на-віч, і пригнічений стан, викликаний необхідністю виконувати чиїсь таємні доручення, і, нарешті, те, чому він і його дружина загинули саме в той вечір, коли доктор готовий був розповісти таємницю, відому дуже небагатьом.
Все це тепер було зрозуміло, але таємниця янтарної кімнати лишалася таємницею.
Розділ четвертий
СЕРГЄЄВ ПРИГАДУЄ
1
Сергєєв розплющив очі. Над ним тьмяно біліла висока стеля, гойдалася, розпливаючись, лампочка без абажура. Вона то збільшувалася, то зменшувалася, то раптом починала кружляти. Довелося знову склепити повіки. Скільки минуло часу, він не знав. Олег Миколайович знову опритомнів від ласкавого дотику руки.
– Нарешті прийшли до пам'яті, – промовив лагідний жіночий голос. – Може, пити хочете?
Тепер Сергєєв, здається, опритомнів по-справжньому. Трохи підвівшись, він оглянув незнайому кімнату. Вона була зовсім невеличкою і майже порожньою. Тільки біля ліжка стояла тумбочка, вкрита серветкою, та під стіною – стілець з різьбленою спинкою.
– Лікарня… – промовив Олег Миколайович.
– Госпіталь, – коротко поправила жінка. Сергєєв, зібравши сили, повернувся до неї.
– Тиждень пролежали без пам'яті, – відповіла вона на німе запитання. – Сильно вас, мабуть, ударили. Нічого, тепер все минуло. Одужаєте. У нас лікарі хороші. Лікарень поки що немає, військовий госпіталь всіх обслуговує. Відпочивайте. Скоро їсти вам принесу.
Потяглися дні довгі, сірі, стомливо одноманітні.
Олег Миколайович усе ще почував себе погано. Часто втрачав пам'ять, годинами і навіть днями лежав непритомний. Потім знову ставало легше, можна було трохи поговорити з черговою сестрою, перекинутися словом з лікарем.
Переборюючи провали в пам'яті, Сергєєв пригадував події до тієї зустрічі на вокзалі у Кенігсберзі, яка привела його сюди, на госпітальне ліжко.
2
Олег Миколайович повернувся після демобілізації в Ленінград погожого вересневого ранку.
Була благодатна, прозора і тиха осінь – на диво суха, без туманів, без дощів і сльоти, осінь, щедро облямована бездонною блакиттю неба і води у Неві, Невках та каналах, лагідна і тепла.
Сергєєву пообіцяли роботу у міському екскурсійному бюро, яке організовувалося заново. Але поки що створювати бюро, очевидно, не поспішали, і у Олега Миколайовича раптом виявилося багато вільного часу. Це його не дуже засмутило.
Сергєєв прокидався рано і, нашвидку випивши міцного чаю, вирушав по знайомих і рідних місцях, які завжди хвилювали його.
Початок прогулянок завжди був однаковий. Сівши на Звенигородській у трамвай, Сергєєв їхав уздовж вулиці Марата, яку ніколи не любив за відсутність зелені і облуплені фасади, виходив на останній зупинці біля Невського і потім брів проспектом до Двірцевої площі. Ставав біля Анічкового моста, тисячний раз милуючись чудовими в своїй мужній простоті постатями юнаків, живою грою мускулатури бронзових коней і, не перестаючи дивуватися – теж у тисячний раз – майстерності їхнього творця Клодта, скоса дивився на закіптявілий гостиний двір. Мовчки стояв під величним Олександрійським стовпом біля Зимового, а потім, швидко пройшовши через садок, зупинявся навпроти Мідного Вершника. Довго розглядав підняту вгору скелю, читав латинський напис на цоколі, пригадував знайомі з дитинства пушкінські рядки. Відкидаючи назад голову, дивився на замальований тепер камуфляжем купол Ісаакія і тільки потім знову сідав у тривай і їхав на Петроградську, на Васильєвський чи до Нарвської або ще далі – у Автово.
Повертався Сергєєв уже поночі, втомлений, голодний, але у піднесено-радісному настрої – ну, прямо тобі юнак після побачення!
Так минув тиждень. Олег Миколайович вирішив, що Ленінграду приділив досить уваги. Тепер настав час навідатись у Пушкіно, місто, з яким у нього була пов'язана одна з найбільш пам'ятних сторінок біографії.
Приготувавши звечора трохи харчів, Сергєєв раніше ліг спати, завівши старенький будильник на шосту годину.
3
На світанку його розбудив телефонний дзвінок. Незнайомий чоловічий голос попросив товариша Сергєєва прибути о дев'ятій годині на таку-то адресу, де йому замовлять перепустку.
Трохи стривожений і охоплений цікавістю, Олег Миколайович уже за десять хвилин до призначеного часу стояв біля під'їзду великого будинку з широченними вікнами, розділеними лише вузькими простінками.
Капітан спитав у Сергєєва прізвище, ім'я, по батькові та інші відомості, потім захлопнув тонку папку і попросив розповісти про себе – «якнайдокладніше, знаєте, і простіше».
Усе ще не розуміючи, навіщо потрібна його «життєва» повість цій втомленій людині, обтяженій, певно, більш важливими справами, Олег Миколайович почав говорити.
Поки йшлося про дитинство, про архітектурний інститут, капітан слухав, здавалося, байдуже. Та коли Сергєєв заговорив про своє захоплення історією мистецтва, про те, як він, уже будучи архітектором, вступив до університету, на мистецтвознавчий відділ, і написав свою дисертацію, – капітан пожвавішав, у його очах блиснула неприхована цікавість.
– Дисертація, кажете, про янтарну кімнату? Єдина в Радянському Союзі на цю тему? Захистили успішно? Радий за вас! Ну, а де ж тепер ваша дисертація? Надрукована? Ні? Чому?
Почувши про те, що під час перших обстрілів міста Олег Миколайович забув чемоданчик у бомбосховищі і не зміг потім його відшукати, а другого дня пішов у народне ополчення, капітан раптом посміхнувся.
– Прекрасно! Прекрасно!
Радість капітана була явно недоречною, але Олег Миколайович не встиг навіть розсердитися. Капітан підійшов до сейфа і відчинив важкі дверцята.
– Тримайте. Раді допомогти вам, Олегу Миколайовичу, – він подав оторопілому Сергєєву знайому папку.
– Як… як вона у вас опинилася? – здивувався Сергєєв.
– Служба така. Знайшли. Ні, спеціально не шукали. Так вийшло. Потрапила до нас. Ну, годі, годі. Я тут ні при чому, не дякуйте. Ваші знання про янтарну кімнату незабаром, очевидно, зможуть знадобитися. Я маю на увазі цивільне управління в Кенігсберзі. Попросимо тоді вже не відмовити нам.
… Сергєєв узяв таксі, йому не терпілося швидше дістатися додому.
4
Перед війною, готуючи дисертацію, Сергєєв часто бував у Пушкіно.
Він приєднувався до якої-небудь групи екскурсантів і повільно брів з ними по Анфіладі, прислухаючись до пояснень екскурсовода Ганни Ланської і ловлячи себе на тому, що перевіряє майже кожне її слово. Але Ганна Костянтинівна знала історію палацу і кімнат зовсім непогано! Сергєєву не вдавалося «спіймати» її на помилці. Певно, розуміючи, під яким «негласним контролем» вона перебуває, Ланська лукаво і глузливо посміхалася Олегові Миколайовичу, з яким була знайома вже кілька місяців, і він теж відповідав їй посмішкою.
Ось і янтарна кімната. Ганна Костянтинівна зупинялась, екскурсанти негайно оточували її. Люди замовкали, захоплені теплим, живим відблиском янтарю.
– Скажіть, будь ласка, чи довго може існувати ця кімната? Не зіпсується, не зруйнується з часом янтар? – спитав одного разу хтось із відвідувачів.
Ганна Костянтинівна посміхнулась.
– Не хвилюйтеся, товариші. Янтар, з якого зроблені усі ці прикраси, не менше сімдесяти мільйонів років. І ніяких помітних змін з ним не сталося. Янтарна кімната існуватиме вічно!
Сергєєв відклав дисертацію.
Так, а все-таки янтарної кімнати немає! І не безпощадний час зруйнував її. Знищити все це – який злочин!
Сергєєв розчинив навстіж вікно. Ранкове, прохолодне повітря ввірвалося в прокурену кімнату разом із трамвайними дзвінками, гудками автомобілів.
Треба їхати негайно.
Олег Миколайович зняв трубку:
– Будь ласка, скажіть, коли відходить найближчий поїзд до Пушкіно?
5
Приміські поїзди з Вітебського вокзалу ходили рідко. Вистоявши півгодини у довгій черзі, Сергєєв дбайливо сховав жовто-зелений картонний квиток, купив свіжу газету і вийшов на вулицю.
Мрячило. Ліхтарів ще не погасили, їхні розпливчасті тіні відбивалися на мокрому асфальті.
Чоловік середніх літ у добротному пальті і колись модному капелюсі з вузькими полями, трохи кульгаючи, піднявся по східцях і зупинився перед покажчиком вокзальних приміщень. Уважно прочитавши його, він оглянувся на всі боки і звернувся до Сергєєва:
– Перепрошую, чи не скажете, котра година?
– Будь ласка. Сімнадцять на дев'яту.
– Вельми вам вдячний.
Незнайомий втупився в Олега Миколайовича. Сергєєву стало якось ніяково від цього відверто вивчаючого погляду. Переборовши себе, він не відвів очей і теж уважно поглянув на свого співбесідника: худорляве обличчя з холодними сірими очима, довгим носом і кущистими, немов наклеєними бровами.
Ще раз подякувавши, незнайомий попрямував до вагона,
Поїзд тягнувся до Пушкіно понад годину, чомусь часто зупинявся, хоч, як пригадував Сергєєв, станцій і платформ тут не було ніколи. Нарешті паровоз прогув, і поїзд зупинився, очевидно, надовго, бо пасажири як по команді підвелися з місць і пішли до виходу.
Олег Миколайович виглянув у вікно.
– Хіба це Пушкіно?! – вирвалося у нього.
– Звичайно. Задрімали трохи? – насмішкувато відповів хтось.
Сергєєв стрибнув на платформу.
Так, це Пушкіно. Але як змінилося місто за ці страшні роки! Там, де був знайомий з давнього часу маленький затишний вокзал, похмуро темніла купа битої цегли. За площею тут і там стирчали руїни з димарями, схожими на могильні пам'ятники.
Олег Миколайович не захотів чекати автобуса. Він рушив пішки, уважно вдивляючись у рідні і такі дивно чужі вулиці та будинки. І чим далі він ішов, тим дужче стискалося серце: а як палац, який він?
Сергєєв, звичайно, читав у газетах і бачив фотографії зруйнованого Катерининського палацу. Але десь у глибині душі жевріла надія: може, не так усе це страшно, можливо, для знімків вибрали «найпоказовіші» місця, може, хоч всередині що-небудь збереглося…
Сказати, що картина, яка відкрилася очам Олега Миколайовича, приголомшила його – значить не сказати нічого. Такого задушливого, гнітючого враження йому, либонь, ще не доводилося відчувати.
Проминувши облуплену, закіптявілу будівлю ліцею і обійшовши палацову церкву, він зупинився перед парадною брамою.
Крізь ажурні литі грати, тепер добре-таки покручені, заржавілі, подекуди обплутані колючим дротом, видно було парадний фасад.
Сергєєв ухопився руками за чавунні витки брами і, притиснувшись обличчям до холодного плетіння, не боячись поранитись колючим дротом, дивився на палац – довгий, не дуже високий, чітко поділений на частини напівпрозорими колись галереями… Але як невпізнанно змінився його вигляд!
Бірюзове забарвлення стін, посічених тепер осколками, і сліпуча білість півколон перетворилися у щось похмуре, брудно-сіре. Багато скульптур зникло, інші чудом трималися на своїх місцях, як поранені солдати, що лишилися у строю. Капітелі півколон попадали, оголивши арматуру. Від шибок не було й сліду. Позолоту зовсім знищив вогонь, проклавши замість неї довгі смуги кіптяви. Дах завалився у кількох місцях, особливо над Великою залою. Навіть звідси було видно, що міжповерхові перекриття теж впали. Штукатурка зсунулася, відлетіла, і з-під неї тут і там визирали багрово-руді плями цегляної кладки. Широкі сходи під'їздів були вкриті битою цеглою, щебенем, уламками прикрас, просторий плац, відгороджений циркумференцією, закиданий сміттям і мотлохом.
У віконних прорізах сумовито завивав вітер, якого не чути було до тієї хвилини, поки Сергєєв не підійшов сюди. Мрячив липкий, пронизливий дощ, і від того, певно, уся картина здавалася ще похмурішою.
Сергєєв дивився і відчував, як тверда грудка підкочується до горла.
Важка рука лягла йому на плече.
Солдат у мокрій плащ-палатці дивився на Сергєєва із змішаним виразом суворості (служба, справа така!), недовір'я (мало хто тут ходить), співчуття (кожному зрозуміло!) і ніяковості, яку завжди відчуваєш, коли бачиш скупі сльози дорослого і сильного чоловіка.
– Вам доведеться відійти, громадянине, тут не можна, – сказав солдат, почекавши.
Тепер надійшла черга зніяковіти Сергєєву. Заспокоївшись, він пішов просити дозволу оглянути руїни. Мабуть, на начальника караулу вплинув титул кандидата мистецтвознавства. Незабаром Сергєєв уже підходив до хвіртки у центральній брамі.
І тут він знову раптом побачив людину в капелюсі з вузькими полями, з якою вранці перекинувся двома-трьома фразами на сходах Вітебського вокзалу. Чоловік фотографував палац новеньким апаратом. Вони вклонилися один одному, і Сергєєв хотів уже пройти у хвіртку, розчинену навстіж запобігливим сержантом, але чоловік у капелюсі гукнув його:
– А ви тут раніше не працювали, перепрошую?
Сергєєв обернувся.
– Ні, не працював.
Він збирався піти своєю дорогою, та занадто компанійський незнайомець знову затримав його.
– А мені здалося… Я бачив, як ви допіру біля ґрат…
Олег Миколайович поморщився. Виявляється, його сльози бачила і ця людина. Не годиться. Треба тримати себе в руках.
Незнайомий знову підняв апарат і швидко клацнув раз і другий.
Коли б Сергєєв знав, як дорого обійдеться йому згодом ця зустріч!
Сержант замкнув хвіртку і пішов, залишивши Сергєєва одного посередині плацу. Постоявши мовчки, Олег Миколайович попрямував до стін палацу.
Те, що він побачив усередині будинку, було ще страшніше. Обдерті стіни вздовж і впоперек помережані непристойними написами німецькою мовою, сороміцькими малюнками, зробленими крейдою та вугіллям. Над головою, замість розмальованих найкращими майстрами стель, виднілося небо. Видерто інкрустований паркет. Навколо багно, уламки, купи сміття і мотлоху. Голі руїни, замість колишньої пишноти!
Ледве орієнтуючись у знайомому раніше, як власна квартира, будинку, Сергєєв підійшов до парадних сходів. Ризикуючи впасти, він зумів вилізти через провалля на другий поверх. Минувши місце, де колись була Картинна зала, – кімната чудом збереглася, навіть плашки паркету де-не-де уціліли! – Олег Миколайович ступнув до прорізу дверей, які вели у янтарну кімнату, і ледве втримався. Ще півкроку – і він полетів би вниз.
Перекриття між першим і другим поверхами було зовсім знесене. І тут стояли голі стіни, навіть без штукатурки. В них самотньо стирчали металеві основи бра – все, що збереглося від оздоблення кімнати. У віконні прорізи із свистом і завиванням вдирався вітер, заносячи колючі краплі дощу.
Пролунали неквапливі кроки. Олег Миколайович обернувся.
Жінка у ватнику і важких гумових чоботях, трохи схилившись під вагою двох корзин, увійшла у Картинну залу і, обережно поставивши ношу на підлогу, випросталася, її обличчя, наполовину прикрите старенькою пуховою хусткою, здалося Сергєєву дуже знайомим. Десь він уже бачив ці ясні карі очі з довгими віями, прямий ніс, ці насмішкуваті губи…
– Ганна Костянтинівна! – невпевнено промовив Сергєєв, спускаючись вниз.
Жінка здригнулася.
– Я ж Сергєєв, Олег Сергєєв!
Ланська недовірливо похитала головою, а потім несподівано кинулася до Олега Миколайовича, не вимовивши й слова.
Вони поцілувалися – і самі здивувалися цьому: раніше їхні відносини не були такими близькими. Якусь хвилину збентежено мовчали.
Першою заговорила Ганна Костянтинівна.
– Бачите, що тут у нас тепер…
– Так. Невже зовсім нічого не можна було зробити?
– Що могли – зробили…
6
Уже другу годину вони розмовляли, сидячи на уламках цегли, не відчуваючи ні холоду, ні дощу.
– Отже, янтарну кімнату вивезли в Кенігсберг, до Східної Пруссії, – сказала Ганна Костянтинівна. – Ось куди вирушила вона у свою, можливо, останню подорож…
– Що ж було тут потім? – спитав Сергєєв.
– Потім… Потім те, що не встигли зробити грабіжники, довершили пожежі, – сумно розповідала далі Ланська. – Спочатку вогонь спалахнув усередині палацу. Кажуть, під час якоїсь там гулянки бандити, розперезавшись, надумали запалити смолоскипи, а від них полум'я перекинулося на стіни. Згоріла майже половина палацу – од центральних сходів аж сюди, де ми з вами стоїмо. Згоріло і те, що залишалося в янтарній кімнаті: всі прикраси, золочені орнаменти, якими колись ми так милувалися. Завалилася підлога. Ось тільки залізні кістяки бра лишилися.
Вони замовкли надовго, бо говорити було важко. Потім Сергєєв знову обережно спитав:
– Ганно Костянтинівно, пробачте, а що тепер ви тут робите?
– Працюю разом з товаришами. Чого ж час втрачати! Палац відбудовуватимуть. І ми готуємося до цього.
– А як з внутрішнім оздобленням?
– Спочатку зовні треба все зробити, потім і до внутрішнього опорядження візьмемося. Поки що, правда, доведеться де-не-де піти на імітацію. Ось вашу янтарну – важко відновити! Твори мистецтва неповторні, Олегу Миколайовичу. Треба або шукати стару кімнату, або обійтися без неї.
– Я з вами не згоден, Ганно Костянтинівно, – заперечив Сергєєв. – Шукати, звичайно, треба. Але якщо не знайдемо, то майстри наші зроблять. Залишилися ж фото, план. А умільцями наша земля завжди славилася.
– Не знаю. Не будемо сперечатися. Вам час додому. Незабаром відійде останній поїзд.
Вони попрощалися якось стримано, – може, через те, що наприкінці розмови розійшлися в поглядах, чи тому, що згадали свій несподіваний поцілунок і знову відчули себе ніяково. Навіть адресами не обмінялися.
Про це Сергєєв пошкодував одразу ж, як тільки повернувся додому.
На дверях він побачив записку, пришпилену булавкою: «Був у вас, прошу подзвонити по телефону А-22–47».
Олег Миколайович набрав номер і впізнав голос капітана, який повернув йому дисертацію.
– Товаришу Сергєєв, є пильне прохання – треба поїхати у Кенігсберг. Там вживають деяких заходів щодо розшуків янтарної кімнати. Пам'ятаєте, я казав, що ваші знання можуть знадобиться? Як, згода?
Сергєєв не вагався.
– Так, так, звичайно!
7
Перевертаючись з боку на бік на твердому госпітальному ліжку, Олег Миколайович заново передумував минуле. Тепер його думки повернулися до подій більш давніх, до того, що було навесні 1945 року.
Начальник штабу фронту якось спитав:
– Ви, здається, архітектор, старший лейтенант?
– І архітектор теж.
– Що значить – теж?.
– Я ще й мистецтвознавець.
– Що ж, і це не перешкодить. Слухайте мене уважно. Завдання таке…
Завдання виявилося складним, цікавим і важливим. Сергєєву і групі інших товаришів треба було протягом місяця зробити точний макет Кенігсберга та його околиць. Макет мав полегшити командуванню радянських військ планування і проведення грандіозної за своїм розмахом операції штурму міста. Групі видали плани Кенігсберга, відомості про його оборону, про сучасний стан прусської столиці.
– Ясно?
– Так точно, товаришу генерал!
– Ваше завдання, ваш обов'язок – зробити макет, використання якого полегшить штурм сильної фортеці, допоможе зберегти життя тисячам, а може й десяткам тисяч наших солдатів та офіцерів, а також місцевим людям. Чим ретельніше і продуманіше підготуємо штурм, тим менші будуть втрати. Хоч… – генерал на мить замовк, – хоч їх, звичайно, не уникнути. І великих втрат, старший лейтенант! Війна закінчується. Це ясно. Зрозуміло й інше: ворог чинитиме жорстокий опір. Ну що ж. Не ми це затіяли. Час з цим кінчати, йдіть. Вас ознайомлять з основними документами. Німецькою мовою володієте?
– Так. Вільно.
– Чудово. Тоді… А втім, через кілька днів ми з вами ще зустрінемось і поговоримо. Поки що їдьте до Лабіау.
Ще у 1913 році, напередодні першої світової війни, Кенігсберг дістав назву фортеці першого класу. На той час місто мало численні укріплення довгочасного і польового типу. Система його оборони складалася з двох поясів – зовнішнього і внутрішнього; до оборони були пристосовані також окремі квартали і будинки.
Зовнішній пояс оборони міста завдовжки сорок п'ять кілометрів становили п'ятнадцять фортів, збудованих у 1846–1870 роках. Гітлерівська пропаганда назвала їх «нічною сорочкою» Кенігсберга. Крім того, до зовнішнього пояса оборони прусської столиці входив широкий і глибокий протитанковий рів довжиною близько п'ятдесяти кілометрів, понад чотириста дотів, дві лінії траншей, дротяні загорожі і мінні поля, сховища, цегляно-земляні та інші споруди.
Внутрішній пояс оборони складався, насамперед, з дванадцяти потужних фортів, названих на честь королів і полководців: форт І – «Штайн», II – «Бронзарт», III —»Король Фрідріх III», IV – «Гнайзенау», V – «Король Фрідріх-Вільгельм III», VI – «Королева Луїза», VII – «Герцог Гольдштайн», VIII – «Король Фрідріх», IX – «Дер Дона», X – «Канітц», XI – «Донгоф», XII – «Ойленбург».
Форт – це п'ятикутна цегляно-бетонна фортечна споруда. Кам'яна кладка центральних стін форту досягала 7–8 метрів завтовшки. З усіх боків форти оточувалися ровами шириною 10–15 метрів, наповненими водою. Передня стіна рову, обкладена камінням, спускалася до води прямовисно, що робило неможливим форсування рову танками. Задня, похила, стіна переходила у земляний вал. Усі завороти рову прострілювалися.
У кожному форті містився гарнізон з 300–500 чоловік, з гарматами калібру від 210 до 405 міліметрів, дальність стрільби яких досягала 30–35 кілометрів. Усі форти були надійно зв'язані між собою вогневою системою, шосейними шляхами, а деякі і підземними лініями сполучення, якими ходила вузькоколійка.
Крім фортів, внутрішній пояс оборони мав понад п'ятсот дотів, а також велику кількість укріплених» будинків і спостережних пунктів. До внутрішнього пояса входив Литовський вал, збудований в середині XIX століття – високий і широкий земляний насип з фортами, дотами, сховищами і броньованими вогневими точками. Вал являв собою серйозну перешкоду для наступаючих військ.
Гарнізон фортеці налічував близько 130 тисяч чоловік, головним чином уродженців Східної Пруссії. Гітлерівське командування розраховувало на те, що, захищаючи рідні місця, їхні биті вояки виявляться більш боєздатними, більш завзятими.
Сергєєв уже збирався розпочати роботу над макетом, коли 4 березня його знову викликали до начальника штабу фронту.
– Ви були у Кенігсберзі до війни?
– Так точно.
– З якою метою?
– У науковому відрядженні.
– Довго пробули в місті?
– Близько тижня.
– Чудово. Так от, над макетом поки що попрацюють інші. А вас чекає справа складніша. Слухайте…
8
… Сонячного березневого ранку 1945 року по багатолюдних вулицях Кенігсберга йшов молодий, середнього зросту, худорлявий обер-лейтенант. Пахкаючи сигаретою, він неуважно поглядав навколо, не забуваючи, однак, віддавати честь тим, хто зустрічався йому – старшим ввічливо і старанно, молодшим поблажливо і дещо фамільярно. На його сірому мундирі де-не-де виднілися плями від окопного багна. Кілька місяців тому це, певно, викликало б повагу у поглядах перехожих. Але тепер кенігсбержцям було не до плям на мундирах обер-лейтенантів.
Місто переживало тривожні дні. Ходили чутки, що гауляйтер Еріх Кох утік з обложеного міста в свій маєток біля Піллау і там відсиджується у бомбосховищі, тільки зрідка наважуючись прилітати на кілька годин до прусської столиці. Обороною керували генерал від інфантерії Отто фон Лаш, про якого городяни майже не чули, і фюрер міста Вагнер, який нічого не тямив у військовій справі.
А росіяни сиділи у траншеях на самісінькій околиці Розенау, і кожний городянин розумів: штурм наближається, як наближається і кінець війни, кінець на користь росіян.
Ніхто не чинить такого відчайдушного опору, як приречений на неминучу поразку, певно, тому, що йому вже нічого втрачати. Як загнаний звір, Кенігсберг огризався.
Сюди звідусюди стікалися залишки розгромлених частин, сюди зібралися біженці з навколишніх районів. Житла не вистачало, розміщувалися у громадських будівлях, знаходили тимчасовий притулок у паркових павільйонах, торговельних палатках, а то й просто серед вулиці, під поспіхом напнутими наметами з брезенту та ковдр. І не дивно, що у всій цій метушні та безладді ніхто не звертав уваги на обер-лейтенанта у пом'ятому мундирі.
Така неувага не ображала офіцера. Він ішов вулицями байдужий, трохи втомлений, як і всі фронтовики. Повз нього пролітали грузовики з незвичайними пасажирами: старики, жінки, підлітки, озброєні лопатами і кирками, їхали на оборонні роботи. Такий був наказ Лаша: щодня не менш як шість-вісім тисяч чоловік посилати для спорудження внутрішньої оборони міста. Разом з солдатами городяни замуровували вікна перших поверхів будинків, залишаючи тільки вузькі бійниці для кулеметів, витягали на дахи важкі ящики з піском, укладаючи їх по краях, ломами пробивали амбразури у стінах будинків.
Обер-лейтенант змушений був обходити зроблені впоперек вулиць завали, барикади, рейкові «їжаки». В деяких місцях під свіжим настилом булижнику вгадувалися замасковані «вовчі ями». На головних магістралях стирчали кам'яні надовбні – німці називали їх «зубами дракона».
На розі Штайндамм і Врангельштрасе обер-лейтенанта зупинив комендантський патруль. У старанно випрасуваному мундирі, немов нічого навколо не змінилося, у начищених, як для параду, чоботях, молодий лейтенант з двома обер-єфрейторами позаду, чітко козирнувши, попросив пред'явити документи.
– Обер-лейтенант Герман Дітріх? Триденна відпустка до рідних? Як це вам вдалося, обер? – заздрісно протяг він, повертаючи посвідчення і відпускний білет.
– Воювати треба, малюк, – поблажливо промовив Дітріх, – воювати треба не на вулицях, з пов'язкою на рукаві, а в окопах. Там або дають безстрокову відпустку на той світ, або тримають у багні тижнями і місяцями. Але деяким щасливчикам випадає і те, що дісталося на мою долю. Все ще не розумієте? Мене нагородили Залізним хрестом першого ступеня. І поки що не скасоване старе добре правило – дали відпустку, як і належить кавалерові цього ордена. Зрозуміло, юначе?
Обер-лейтенант рушив далі. І, тільки завернувши у провулок, витер хусточкою піт з чола.
Незабаром він опинився біля Північного вокзалу. Тут його увагу привернула дивна картина.
Шеренга обірваних, брудних людей у військовій формі стояла обличчям до вокзалу, спиною до мосту, під яким проходила залізнична колія. Навпроти виструнчилися солдати з автоматами напоготові. Кілька сотень городян недалеко тулилися один до одного, боязко поглядаючи на офіцера з аркушем паперу у руках. Було тихо. Раптом тишу прорізав хрипкий голос:
– За наказом начальника гарнізону пана генерала фон Лаша засуджені до розстрілу дезертири: Альберт Банк, Ріхард Венцель, Герхардт Штумпф, Франц Гальське…
– Франц! Мій Франц! – Пронизливий жіночий крик на мить перервав читання. Потім офіцер вів далі, немов нічого не сталося:
– Ганс Ріттер, Отто Шрамм… – Він перегорнув аркуш і закінчив: – Вальтер Каченовський. Увага! Приготуватися!
Сива жінка у старомодному капелюшку із страусовим пір'ям вирвалася з чоловічих рук.
– Франц!..
Все це сталося в одну мить. Жінка відчайдушно рвонулась і кинулася до шеренги. Добігти до сина вона не встигла. Вогненна стрічка прошила її навскіс, а поряд покірно ліг на сірий асфальт той, кого вона кликала.
У натовпі навіть не ойкнули. Тільки низенький лисий дідок тихо – його почув, напевне, лише обер-лейтенант Дітріх – сказав:
– І отак щодня…
Обер-лейтенант ішов по Адольф Гітлерштрасе. На довгому будинку імперського радіоцентру жовтіли уривки якихось афішок. Він зупинився і прочитав. Це були слова полковника генерального штабу фон Редерна, сказані ще в 1914 році, після поразки російської армії у районі Мазурських озер:
«Росіяни були загнані в глиб своєї землі. Бажання знову повернутися у Східну Пруссію вони, мабуть, втратили назавжди…»
Біля пам'ятника Шіллеру обер-лейтенант зупинився. Сніг уже зійшов, на газонах стирчала цупка і рідка торішня трава, полинялі за зиму лави просохли. Дітріх сів на одну з них і розгорнув газету.
– Морген, пане обер-лейтенант! – почув він негучний веселий голос.
Не опускаючи газетного аркуша, Дітріх відгукнувся:
– Морген, пане майор.
Вони обмінялися міцним потиском рук. Навколо було безлюдно.
– Ну, як справи, Олег? – спитав «майор».
– Добре. А у тебе все гаразд?
– Так. Де ночуємо?
– Я гадаю, на приватній квартирі. В готелях переповнено. А кімнату за великі гроші ненадовго найняти можна. Зустрінемось увечері коло замка, біля восьмикутної башти?
– Не підходить. Район увесь зруйнований. Зустрінемося тут.
– Добре. Бувай здоровий.
– До побачення.
Нічого істотного не було сказано під час цієї короткої зустрічі, але у Сергєєва посвітлішало на душі. Можливо, вперше він відчув, якою близькою і дорогою є рідна людина у такій обстановці і як погано залишатися самому серед вовків!..
На будинку імперської поштової дирекції він прочитав: «Ми зустрінемо більшовиків новою зброєю!»
