Текст книги "Таємниця янтарної кімнати"
Автор книги: Валентин Дмитриев
Соавторы: В. Ерашов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)
Другу неділю працював він у тісній і курній кімнаті, щохвилини чхаючи і кашляючи. Перегорнувши один том, Олег Миколайович відкладав його і брав наступний. Потрапляв до рук, справді, різний мотлох: то «наукове дослідження» з астрології, систематичний опис найрізноманітніших видів павуків, виявлених на території Східної Пруссії, то список імперських чиновників за 1876 рік, то трактат про розвиток лютеранської і католицької церков. А в одній із пачок, перев'язаних тонкою мотузкою, Сергєєв побачив книги, які примусили його забути про час і втому. Це були старанно оправлені і чудово ілюстровані томи з історії культури провінції та міста. Олег Миколайович почав уважно перегортати їх. Купка ліворуч, куди він відкладав те, що здавалося важливим і потрібним, росла на очах.
Ось Сергєєв відклав ще кілька книжок – «Архітектурні і художні пам'ятки Замланда», видані у 1891 році, монографію «З історії культури Східної Пруссії» і твір А. Амбрассата «Провінція Східна Пруссія. Малюнки з історії, географії і словесності нашої рідної провінції» – з якими хотів ознайомитися. Вечоріло. Шкодуючи, що вже пізно, Олег Миколайович поклав пачку до шафи і збирався було йти, коли раптом його увагу привернула тонка, схожа на альбом книжка у шкіряній оправі, з написом на обкладинці: «Альт-Кенігсберг. Шріфтен цур Гешіхте унд Культур дер Штадт Кенігсберг (Пр.), Берлін, 1939».
– «Старий Кенігсберг. Розповіді про історію і культуру міста Кенігсберга у Пруссії», – прочитав Сергєєв. – Очевидно, бібліографія. Цікаво. Може, з ілюстраціями? У німецьких бібліографічних довідниках вони іноді зустрічаються.
Стоячи, Олег Миколайович розгорнув книгу і обімлів. Перед ним був план королівського замка – план, який розшукували і не могли знайти уже кілька років! «От він і допоможе знайти солдатів. Та ще й як!»
Забігши на хвилинку до завідуючого іноземним відділом, який уже збирався додому, Сергєєв попросив дозволу взяти книжку з собою. Помилувавшись на вулиці припорошеними снігом деревами, він поспішив на трамвайну зупинку біля пам'ятника Шіллеру,
Отоді все й сталося.
Вагон виявився напівпорожнім. Олег Миколайович зайняв зручне місце і хотів нашвидку переглянути книжку, але передумав: не варто робити цього у трамваї.
На площі Перемоги проти звичаю майже ніхто не сів. Тільки бабуся, безпорадно чіпляючись за поруччя, намагалася піднятися на приступку вагона. Сергєєв підхопився і допоміг їй. Коли він повернувся, портфеля на місці не було.
8
Рота старшого лейтенанта Амеліна третю добу розшукувала солдатів. Обдзвонили і обійшли усі відділення міліції, лікарні, побували в комендатурі, госпіталі. Все даремно. Залишалося одне: шукати солдатів у незліченних закутках і руїнах міста. Але де? Хтось сказав, що бачив, як вони виходили з трамвая біля замка. Вирішили починати звідти. І ось третя доба закінчується, а результатів ніяких.
Лейтенант Амеліи уже хотів припинити розшуки у замку і перейти в інше місце, коли до нього підбіг схвильований сержант Павловський.
– Товаришу капітан, ось, під снігом знайшов! – Він подав командирові роти ремінь. Звичайний солдатський ремінь із штучної шкіри, ремінь, який нічим не відрізнявся від того, який був на самому сержантові та його товаришах. Але на зворотному боці нехитрої амуніції капітан прочитав напис, акуратно зроблений хімічним олівцем: «І. Соломаха».
– Продовжувати розшуки, – наказав лейтенант. – Шукати там, де знайшли ремінь.
Незабаром йому доповіли: піднято великий валун, під яким знаходиться спуск.
– Хто хоче розвідати об'єкт? – свідомо підкреслюючи цими «фронтовими» словами важливість завдання, спитав капітан. Одразу відгукнулося кілька голосів.
– Піде сержант Павловський, – трохи почекавши, сказав командир. – Приготувати вірьовки, ліхтар, лопату і сокиру.
Павловський миттю надів на себе спорядження і спритно поліз у провалля. Через кілька хвилин його за умовним сигналом витягли на поверхню.
– Там нікого немає, товаришу капітан, – втомлено мовив сержант, витираючи з чола піт. – Нікого. Але на рейках помітні сліди крові, а в одному місці прилип до підлоги… ось…
Він простяг недокурок.
9
Марно Сергєєв цілу ніч дзвонив черговим районних відділень міліції, даремно розбурканий ним Денисов підняв на ноги всюдисущих співробітників відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності, марно до світанку, а потім і вранці постові і патрулі перевіряли документи у всіх, хто хоч чим-небудь викликав їхню підозру. Злочинця не знайшли. Портфель Олега Миколайовича зник, а з ним пропала і книга з дорогоцінним планом.
Тільки наступного дня у Сергєєва сяйнула думка: треба запитати бібліотеки Німецької Демократичної Республіки і розшукати другий примірник вкраденого видання.
Через тиждень почали надходити відповіді. Вони вражали своєю одноманітністю: книга є, але плану замка в ній немає і, судячи з усього, не було взагалі. Денисов запросив до себе Сергєєва.
– Що за чортівня, Олегу Миколайовичу? Адже ви своїми очима бачили план?
Сергєєв розгублено знизав плечима. У його примірнику книги план був.
10
Годинник зупинився давно. А може, зовсім недавно? Час здавався то нескінченним, то миттєвим, як людське життя.
Вони давно не розмовляли. Напружуючи м'язи, намагалися якось триматися на схилі. Намацавши носками чобіт невеличкі виїмки і цупко схопившись руками за холодні рейки, друзі тоскно чогось чекали: або товариші прийдуть і визволять їх з кам'яної пастки, або сил кінець кінцем не вистачить і вони полетять у крижану воду…
Перший зірвався Соломаха.
Пальці у нього заніміли вже давно, і тільки почуття страху примушувало триматись. Але ось перед очима попливли темні, потім сліпучо-яскраві кола, на якусь мить голова запаморочилась, і Іван повільно поповз униз.
– Тримайся, Іване, допоможу! – не своїм голосом закричав Ткаченко. Він схопив товариша за комір шинелі, насилу тримаючись вільною рукою. – Зараз! – бурмотів він. – Зараз. Потерпи хвилинку.
Соломаха намацав якийсь виступ і зумів встояти – лише хвилинку, не більше. Але й цього було досить. Випустивши шинель товариша, Ткаченко однією рукою розстебнув широкий солдатський ремінь і, спустившись трохи, так, щоб не торкнутися ногами води, спритним рухом просунув кінець ременя під пасок Соломахи, потім під свій, надійно закріпивши пряжку.
– Ну, тепер будемо триматися по черзі: один тримається, другий відпочиває, – коротко пояснив він, важко дихаючи.
Знову потяглися хвилини й години, повні тривоги, страху і чекання. Спочатку хотілося курити, потім це відчуття змінилося болем у шлунку – певно, настав час вечері або й сніданку. Чи може й обіду? Лік часу втратили остаточно.
Крізь кам'яну товщу не пробивався жоден промінь світла. Не можна було уявити – день чи ніч там, на поверхні.
– Не журись, Іване, все одно наші знайдуть, командир роти, мабуть, уже всіх на ноги поставив, – заспокоював товариша Ткаченко, хоч сам мало вірив у це. – Знайдуть неодмінно. Тільки продержатись треба.
У якусь невловиму мить гачок на пряжці ременя зламався, і Соломаха знову полетів униз.
– Стій, Іване! – несамовито закричав Михайло, наче цей крик міг затримати товариша. Соломаха мовчав. Певно, він знепритомнів. Ткаченко розціпив пальці,» випустив рейки і теж шубовснув у воду.
11
Одного ясного весняного дня Сергєєв виїхав за завданням комісії на півострів, який з давніх часів мав назву Бальга. Майже сім століть тому тевтонські рицарі спорудили тут грізний замок – форпост для наступу на пруссів, бастіон, який став розбійницьким кублом.
Прошуміли століття, невблаганний час зорав широкими шрамами масивні стіни замка, обгриз бійниці, зруйнував деякі башти. Але й тепер фортеця здавалася грізною – темне громаддя кам'яних брил, вкритих сивим мохом.
Тримаючи у руці офіцерську планшетку з старовинним планом фортеці, Сергєєв витяг з кишені металеву рулетку і взявся до звичної для нього справи – замірювання будівлі. Він працював старанно, позначаючи на плані об'єкти – могильники, рови, бастіони. План був досить точний – всі умовні знаки його збігалися з тим, що було на місцевості.
Та незабаром Олегові Миколайовичу довелося замислитися. Чорний кружечок з написом «Бруней» [17]17
Колодязь (нім.).
[Закрыть]чітко вичерчений на пергаменті, відразу впадав в очі. Але там, де мав бути колодязь, Сергєєв нічого не побачив.
«Дивно, – подумав він, ще раз уважно вглядаючись у креслення. – Сніг увесь видуло, земля рівна, не помітити колодязя ніяк не можна. В чому ж річ?»
Одмірявши рулеткою відстань до колодязя спочатку від стін замка, потім від високого дерева, позначеного на плані, і, нарешті, від купи каміння, теж показаного умовним знаком, Олег Миколайович відмітив місце, де мав бути колодязь. Пошукав якогось залізного прута, але нічого не знайшов і почав колупати утоптану землю палицею. Це зайняло багато часу, і все марно: ніяких ознак колодязя не було.
Обережно прогула машина. Час було їхати додому, та Олег Миколайович зволікав. Разом з шофером вони взяли з багажника лопату і працювали ще годину, але знову ж таки даремно.
Назавтра Сергєєв приїхав сюди з групою саперів, виділених на прохання Денисова. Вони працювали до обіду, викопали чималий і досить глибокий котлован. Сергєєв все-таки побачив те, що шукав: важку сталеву плиту, під якою виявилась кришка колодязя. На ній був короткий напис: «Ахтунг».
Саме слово – «Увага» – не означало ще нічого особливо цікавого і важливого. Мало що могло ховатися у колодязі, скажімо трансформаторні проводи. Але всім чомусь здавалося, що тут криється щось серйозніше.
Кришку знімали дуже обережно. Потім усі розчаровано зітхнули: колодязь був по вінця наповнений водою.
Її відкачували до вечора і весь наступний день, але вода майже не спадала. Певно, десь там, у глибині, проходив потужний водоносний шар, і дужий струмінь або сам прорвався, зруйнувавши стінки колодязя, або його свідомо випустили люди, яким потрібно було сховати у бетонній трубі щось цінне і важливе. Так, там щось було, бо навіщо написали на кришці застереження, а саму її замаскували так старанно і надійно?
Але воду викачати так і не пощастило.
12
– Повік собі не прощу! – схвильовано говорив Сергєєв, крокуючи по кабінету Денисова. – Тільки сьогодні мені спало на думку: адже план був рукописний, саморобний, унікальний! А на книзі – екслібріс приватної бібліотеки якогось там археолога: чи то Геніке, чи то Генцке. Тепер зрозуміло, чому в інших примірниках ніякого плану немає! Господар книги просто вклеїв його у свій екземпляр. І тепер усе втрачено. Спробуй розшукай ще один такий! А без плану як без рук. Схема, накреслена Штраусом, на жаль, малого масштабу, на ній тільки найголовніше, а деталей немає, немає підвалів, кімнат, виступів, поворотів, за допомогою яких тільки й можна знайти тайник… Ах ти чорт, і треба ж було такому трапитися!
– Ну годі, годі тобі каратися, – співчутливо сказав Денисов, переходячи на «ти», що траплялося останнім часом досить часто – спільна праця зблизила їх.
Лихо, справді, велике, але це ще не катастрофа! Може, і план знайдемо, а ні – то і без нього будемо шукати. Доведеться тільки почекати, поки зможемо використати більш серйозні засоби. А рота тим часом попрацює, пошукає. До речі, чув – оце вже справжнє лихо: два солдати пропали! Припускають, що вони кудись самі полізли за нашою кімнатою. І не повернулись. А ти говориш – план. Треба будь-що людей розшукати!
13
Розшуки солдатів тривали. Одержавши у саперному батальйоні акумуляторні ліхтарі і наказавши видати з ротного запасу плавальні прогумовані костюми та рятівні пояси, капітан Амелін разом з Павловським вранці полізли у підвал.
Вода піднялась майже під стелю, але більше, очевидно, не прибувала. Уважно оглядаючи все навколо, командир роти і сержант попливли. За Павловським тяглася на вірьовці, чіпляючись за підлогу, залізна «кішка».
– Товаришу капітан, дивіться – тут іще ходи, у різні боки! – вигукнув сержант, піднімаючи ліхтар. – Бачите?
– Бачу, Аж… аж п'ять! Треба перевірити. Пливімо туди.
Вони заглибилися в темний коридор, тримаючись один за одним, щоб не заплутати вірьовки. А втім, далеко плисти не довелося, вірьовки натяглися, а це означало, що там, нагорі, моток розкрутився до кінця.
– Так. Схоже на те, що не знайдемо, – прошепотів Павловський. Капітан промовчав. Вони зупинилися, повільно рухаючи ногами, щоб слабка течія не віднесла їх назад.
Раптом щось темне і велике з'явилося попереду. Ледве посувалося вздовж стіни, зупиняючись біля кожної вибоїни. Амелін спритно відстебнув од пояса «карабін» з прив'язаною вірьовкою і, наказавши Павловському лишатися на місці, поплив назустріч темній плямі. Не встиг він проплисти й кілька метрів, як Павловський побачив: на широкій дошці лежало щось дивне, безформне.
– Дивіться, товаришу капітан! – вигукнув сержант.
– Бачу. Швидко оглянути!
Піднімаючи фонтани води, Амелін і Павловський кинулися вперед.
– Вони!
– Живі, – з полегкістю зітхнув капітан.
Розділ сьомий
НЕВДАЛА РОЗМОВА
1
«Я, Бернгардт-Отто-Густав фон Лаш, який народився у Верхній Сілезії 12 березня 1893 року, генерал від інфантерії, колишній комендант міста і фортеці першого класу Кенігсберг, нині перебуваючи в ув'язненні за вироком військового трибуналу у Ленінграді, настійно вимагаю від радянських властей, які тримають мене під вартою…»
– Чергова кляуза, – гидливо сказав начальник табору військовополонених, відкладаючи сторінки, списані вугластим нерозбірливим почерком. – Скільки ще цей Лаш настрочить таких скарг за час свого ув'язнення! Як день, так і нова вигадка, претензія. І все – дрібниці. То пересолений суп, то вода для гоління була не такою гарячою, як хотілося б його превосходительству. Ну й випала ж нам доленька морочитися з цим типом.
– Справді, товаришу полковник, – підтвердив співбесідник, невисокий майор з шрамом на чолі. – І умови ж які: годують немов у ресторані, прогулянки не обмежені, денщика йому зберегли, окрема кімната, книги, вільне листування. Покатували б його, як нашого Карбишева…
– Нічого не поробиш. Доведеться знову розглядати скаргу. До речі, Лашем останніми днями зацікавилися товариші з Калінінграда. Мені дзвонили з міністерства, переказували прохання Калінінградського обкому влаштувати побачення Лаша з Паулюсом. Треба дозволити. Нехай поговорять. Кажуть, Паулюс має поставити Лашу кілька важливих запитань.
– Не використано ще таку значну можливість, як розмова з Лашем, – задумливо сказав Денисов.
– Так, цей вовк може дещо знати.
– Звичайно. Але спробуй витягти з нього слово… Добром не скаже, я вже його знаю, – промовив Сергєєв.
Олег Миколайович і справді знав Лаша – йому доводилося зустрічатись і навіть розмовляти з колишнім комендантом Кенігсберга.
2
Було це так.
Наші війська готувалися до штурму.
Щоб уникнути зайвого кровопролиття, маршал Василевський за дорученням Ставки неодноразово звертався у ті дні до Лаша з пропозицією капітулювати. Але начальник Кенігсберзького гарнізону упирався: дуже вже напруженою була обстановка, фюрер погрожував смертною карою тим, хто насмілиться відступити хоча б на десяток метрів. І Лаш упирався. Нічого іншого йому не лишалося робити.
Вдень і вночі по дорогах до Кенігсберга йшли машини. Вони підвозили нашим частинам і з'єднанням снаряди, міни, гранати, набої, зброю і спорядження для особового складу штурмових груп. На учбових полях, де точно відтворювалася оборонна система гітлерівців, завершувалися полкові і дивізійні тактичні навчання. Досвідчені сапери інструктували піхоту. Офіцери виходили на останні рекогносцировки. Штаби складали бойові накази і розпорядження. Похідні кухні готували «посилені» обіди і вечері. Політпрацівники роз'яснювали бойове завдання.
До штурму залишалися лічені дні.
А у невеличкому містечку Лабіау в старовинному замку група під керівництвом Ніколаєва і Сергєєва закінчувала роботу над макетом Кенігсберга.
У просторій залі на паркетній підлозі було споруджено в мініатюрі величезне місто, оперезане кільцем фортів, поцятковане ковпаками дотів і дзотів.
Кожний будинок, завулок, кожну окрему споруду зобразили за допомогою малюсіньких кубиків умілі майстри.
– Майстри! – промовив начальник штабу фронту. – Всіх до нагороди. Сергєєва і Ніколаєва – окремо, до ордена Червоного Прапора. Запитання будуть?
– Дозвольте, товаришу генерал? – звернувся до нього капітан Ніколаєв. – Ми всі просимо дозволу піти на передову. Наше місце там. Наші знання топографії міста пригодяться.
– Добре! І в цьому молодці. Правильно. Підете на передову…
3
– Товариші офіцери, прошу звірити годинники, – урочисто сказав командуючий військами гвардійської армії генерал-полковник Галицький. – Зараз рівно вісім. Восьма година ранку шостого квітня тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року, – повторив він і раптом широко посміхнувся. – Можливо, це остання велика операція, в якій нам з вами доведеться брати участь. Справа наближається до кінця, друзі, до переможного кінця. Бажаю всім вам успіху!
І відразу став серйозний.
– Початок артилерійської підготовки через дві з половиною години. Прошу ще раз перевірити готовність до штурму. По місцях, товариші командири!
О десятій годині тридцять хвилин шквал артилерійського вогню обрушився на форти, доти і траншеї гітлерівських військ.
На «нічну сорочку Кенігсберга» наділи вогняний пояс. Він стягувався все тугіше й тугіше. Лункими басами рокотали крупнокаліберні гармати, уривисто гавкали дивізійні і полкові, ляскали, як батоги, батальйонні «сорокап'ятки», з скреготом летіли міни, тріщали не замовкаючи кулемети. Завіса диму піднялася над Кенігсбергом. Незатихаючий гуркіт перекочувався над будинками, бліндажами, окопами. Минули хвилини, і в попелясто-сірому небі з'явилися бомбардувальники з червоними зірками на крилах. Гуркіт вибухів став іще дужчий.
Кожному, хто бачив цю суцільну лавину вогню, було зрозуміло: дні, а то й години фашистського Кенігсберга полічені, і тільки беззастережна капітуляція може врятувати місто від нищівного штурму.
Гітлерівці упиралися.
Батареї фортечної артилерії огризались, доти відпльовувались вогнем, а в казематах і траншеях бліді, розгублені офіцери умовляли змучених, оглухлих солдатів:
– Ми вистоїмо!
– Сили росіян вичерпаються надвечір!
– Місто не здамо! Але їм уже не вірили.
Півтори години, не послаблюючи натиску, молотила радянська артилерія укріплення ворога.
Точно опівдні вздовж усього п'ятдесятикілометрового фронту водночас злетіли червоні ракети. Їхнє слабке світло ледве мерехтіло серед густого порохового диму, але сигнал атаки помітили всі: і радянські воїни, і приречені гітлерівські вояки у кільці обложеного міста.
В оперативному зведенні штабу 3-го Білоруського фронту про перший день боїв говорилося по-військовому лаконічно:
«Частини і з'єднання фронту, зламавши зовнішній пояс оборони ворога, оволоділи кількома фортами, взяли траншеї, протитанкові рови та інші перешкоди і успішно просувалися вперед, переборюючи на кожному кроці відчайдушний опір гітлерівців.
За день наші війська просунулися на чотири кілометри, зайняли п'ятнадцять передмість Кенігсберга, ввірвались у місто і оволоділи 102 кварталами.
На схід від станції Зеєрапен було перерізано залізницю Кенігсберг—Піллау і тим самим завершено повне оточення кенігсберзького угрупування, перервано його зв'язок з військами на Замландському півострові.
Наша авіація зробила за день понад тисячу літако-вильотів, завдавши могутніх бомбових і штурмових ударів противнику».
.. Надвечір рота Сергєєва вийшла до трамвайного депо.
Цегляно-червоні корпуси стояли трохи нижче насипу темні, таємничо-спокійні. Що там? Опиратимуться німці чи ні? Атакувати негайно чи, може, трохи зачекати, поки наздоженуть сусідні роти, які відстали?
– Командирів взводів до мене, – наказав Сергєєв зв'язковим. – Виклич комбата, – кинув радистові. Той одноманітно забубонів у мікрофон:
– Ріка, я – Струмок, Ріка, я – Струмок. Як мене чути? Ріка, я – Струмок. Як чуєш? Як мене зрозумів? Ріка, я – Струмок, прийом.
Відповіді не було.
– Ріка, я – Струмок. Як мене чуєш? Ріка, я – Струмок. Як зрозумів? Прийом, – знову повторив радист. І знову не почув відповіді.
– Зв'язку немає, товаришу капітан!
– Ти мені щось кажеш? – перепитав Сергєєв. Нове звання йому присвоїли тільки позавчора, і він ще не звик до нього.
– Я кажу – немає зв'язку.
Раптом перед Сергєєвим виросла незграбна постать.
– Посильний з штабу, товаришу капітан, – доповів солдат. – Командир полку наказав вам прийняти командування батальйоном. Штаб батальйону наскочив на мінне поле. Комбат загинув.
– Передайте: наказ буде виконано!
Через півгодини нового комбата викликали на КП.
– Наше завдання протягом ночі вести активні бойові дії, щоб перешкодити гітлерівцям організувати оборону на проміжних рубежах, – говорив командир полку. – Командування фронту готує вирішальний удар. Ми повинні розколоти вороже угрупування на кілька частин і прорватися до центра міста. Це нелегко. Треба не дати німцям за ніч відпочити і підтягти свої резерви…
Олег Миколайович повертався у батальйон. Настало тимчасове затишшя, і тільки здалеку, з боку вокзалу, чути було приглушений голос диктора:
– Німецькі солдати! Начальник гарнізону генерал від інфантерії фон Лаш звертається до вас у ці важкі години. Кенігсберг треба відстояти за всяку ціпу. Поки у місті залишається хоча б один німецький солдат, росіяни в нього не ввійдуть. Перемога або смерть! Ми не здамося ні при яких умовах!..
«Останній зойк злочинця, засудженого до поразки самою історією», – підсумував цю промову Сергєєв.
Усю ніч не затихав гуркіт артилерійської канонади, йому вторив стрекіт кулеметів, часті гвинтівочні постріли і автоматні черги. Освітлене спалахами ракет, відблисками вибухів, полум'ям пожеж, місто ще жило – жило дивним, напруженим життям приреченого.
А разом з першим промінням сонця, яке ледь пробилося крізь суцільну завісу диму і гару, знову почалася артилерійська підготовка. Цілий день тривали жорстокі бої. Гітлерівське командування ввело свої останні резерви – загони фольксштурму, поспіхом зібрані і майже ненавчені.
Десь опівночі до батальйону Сергєєва несподівано прибув командир дивізії полковник Толстиков.
– Зумієш виконати важке завдання, комбате? – спитав він.
… Через дві години Сергєєв вишикував свій батальйон під кам'яними опорами взятого мосту і виголосив зовсім коротку промову:
– Спасибі. Билися, як і личить гвардійцям. Недарма наша дивізія має назву Московської. Жодного разу не зганьбили свого імені. Командирам рот представити всіх, хто відзначився, до нагороди. Борисенко, до мене!
Писар батальйону підбіг до комбата,
– Приготував?
– Так.
– Пиши.
– Багато вивісок писав я на своєму віці, – розповідав потім товаришам Борисенко, – але ця була найкращою моєю роботою.
Писар сказав правду. Рівними білими літерами на темній цеглі опор він вивів: «Цей міст взяли у квітні 1945 року гвардійці з'єднання полковника Толстикова». Так і лишився цей напис тут, нагадуючи калінінградцям про справи грізні і суворі.
А вранці батальйон разом з іншими підрозділами ввірвався в будинок Південного вокзалу. Вдень 8 квітня стало відомо, що наші війська зайняли порт, оволоділи південно-західною та південною частинами міста, в кількох місцях осідлали залізницю.
Армійська газета вийшла того дня як маленька листівка – складати і друкувати всі чотири полоси не вистачило часу. Навіть самі заголовки малюсіньких заміток були красномовніші за будь-які довгі статті: «Ми штурмували машинобудівний завод», «На захоплених суднобудівних верфях», «Паперова фабрика в наших руках», «Наступ триває», «Пройдено триста міських кварталів», «Атаковано газовий завод», «Припинили опір ще чотири форти», «Хімічний завод взято».
У штабі фронту перехопили радіограму Лаша у ставку Гітлера:
«Прошу дозволу фюрера зосередити наші сили у західному напрямі і зробити спробу прорватися з оточення на захід».
З Берліна негайно прийшла відповідь: «Битися до останку. Всі, хто спробує покинути місто, будуть засуджені до страти». Гітлеру вже не треба було берегти сили, думати про свої війська. Крах наближався. І скажений фюрер намагався ціною життя десятків тисяч людей відтягти остаточну поразку хоча б на кілька днів.
«Битися до останку!» – цими словами він починав свої накази.
«Битися до останку!» – закінчувалися всі відозви фюрера.
«Битися до останку!» – звучало по радіо. «Битися до останку!» – рябіло на сторінках газет.
– Битися до останку – це шлях самогубства! – сказав генерал Лаш, обвівши поглядом людей, що зібралися в його бліндажі. Тут були фюрер міста Вагнер, начальник штабу оборони, гарнізонні військові фахівці, командири дивізій, представники міських властей. Усі мовчали. Не почувши підтримки, але не зустрівши й заперечень, Лаш вів далі:
– Кожному зрозуміло, панове, що німецька держава розвалюється. Керівництво фюрера стає чисто формальним. Берліну загрожує оточення. Нам треба діяти на свій страх і риск, узявши на себе всю відповідальність за можливі наслідки. Проте, – усміхнувся генерал, поглядаючи на перелякані обличчя своїх співбесідників, – проте цю відповідальність готовий узяти на себе я. Наказую військам пробиватися на захід.
Надвечір стало ясно: ця спроба закінчилася повною поразкою. Прорватися крізь кільце радянських військ було неможливо.
Розгніваний Гітлер передав наказ про усунення Лаша від командування гарнізоном і віддання його до суду. Замість Лаша Гітлер призначив генерал-майора Шуберта. Але Шуберт просто не виконав наказу: він самовільно передав свою нову посаду командирові поліцейського полку майору Фойгту. Зрештою, всі ці переміщення були вже ні до чого. Гітлерівцям було байдуже, хто командував, вірніше, – хто вже не командував ними. Надходив кінець.
О восьмій годині вечора гвардійські частини генерал-полковника Галицького підійшли до Прегеля у районі королівського замка.
Громаддя замка похмуро вимальовувалося на палаючому небі: Кенігсберг палав з усіх боків, зловісно освітлюючи двометрової товщини огорожу, складену з величезних необтесаних каменів, закіптяжлі руїни стін, зруйнованих ще англійською авіацією. З бійниць у стінах замка раз у раз виривалися кулеметні черги, звідти ж били польові гармати, летіли ручні гранати.
Підрозділи гвардійських дивізій форсували Прегель вплав – міст виявився розведеним, підйомні механізми несправними. Швидкими перебіжками під ворожим вогнем бійці і командири входили у непрострілюваний простір і, пробиваючись через проломи у стінах, вдиралися на подвір'я замка.
Напруження бою наростало щохвилини. Рукопашні сутички, гранати, довгі черги з автоматів зробили свою справу. Долю замка було вирішено.
– Товаришу капітан, дивіться! – вигукнув хтось позаду Сергєєва. – На башту дивіться!
У вікні на верхньому поверсі башти з'явилася ледве помітна постать. Олег Миколайович навів бінокль. «Чому цивільний? Що вони надумали?» – на ці запитання він не встиг відповісти. Незграбний чоловік у чорному – чи це тільки так здалося звідси? – тримаючись однією рукою за лутку, другою ввіткнув древко у розколину між каменями. Біле полотнище тепер виразно виділялося на фоні руїн. Одразу вогонь ущух.
– Вперед! – вигукнув Сергєєв. – Вперед, товариші!
Минули хвилини. Білий прапор упав на землю. Замість нього сильні руки піднесли новий прапор – червоне знамено перемоги. Королівський замок – символ міста, його гордість і вікова цитадель – впав!
Пожежі лютували ще дужче. Їхнє полум'я стало багровим від диму, який вкривав переможене місто. Кіптява лягала чорною вуаллю на рештки стін, на брук, на обличчя людей. Було душно, як у закритому приміщенні, жарко, наче в липні.
Настав світанок – четвертий день штурму, 9 квітня.
О десятій годині ранку з уцілілих вуличних репродукторів пролунав штучно бадьорий голос диктора.
– Говорить берлінське радіо, говорить берлінське радіо! Доблесні захисники Кенігсберга непорушно держать оборону. Їхнє гасло, як і раніше: перемога або смерть!
«Доблесні захисники Кенігсберга» стріляли у репродуктори, намагаючись заглушити слова, які звучали як знущання, як глузування з приречених на загибель.
Черговий ад'ютант штабу Лаша записував до оперативного журналу:
«У другій половині дня для військ гарнізону склалося зовсім безвихідне становище. В наших руках залишалася невелика територія – окремі квартали та будинки. Ми втратили всі укріплення. Розташування наших військ наскрізь прострілюється противником. Кожна ділянка міста перебуває під безперервною дією радянської авіації. Наша артилерія або виведена з ладу, або захоплена росіянами. Більшість піхотних частин розгромлено. Протягам одного дня, як повідомили росіяни, їм здалося у полон 27 102 чоловіки. Ця цифра, очевидно, не перебільшена. За нашими даними, живими з стотридцятитисячного гарнізону лишилося щонайбільше 40 тисяч чоловік. Окремі групи охоплені безмежним відчаєм і апатією, інші продовжують чинити опір з фанатичною впертістю, якою можна захоплюватися, але яку не можна не визнати божевільною. Дальший опір безглуздий. Долю міста вирішено».
Ад'ютант подивився на годинник. Була шістнадцята.
Він одклав авторучку і вийшов у коридор. Повернувшись через хвилину, обережно постукав у товсті броньовані двері і, відчинивши їх, доповів:
– Пане генерал, у приймальні чекають виклику полковник Хефен і підполковник Кервін, які прибули за вашим наказом.
– Просіть, – втомлено відповів Лаш.
Він не запросив офіцерів сісти. Поглядаючи на строкатий план Кенігсберга, який затуляв усю стіну просторого підземного кабінету, начальник невиразно промовив:
– Настав кінець. Треба капітулювати.
– Пробачте, пане генерал. Я не розчув ваших слів, – уривисто кинув Хефен.
Лаш рвучко повернувся і став перед полковником, дивлячись на нього каламутними від безсоння очима.
– Панове офіцери! Я змушений дати вам тяжке доручення. Іншого виходу немає. Дальший опір безглуздий. Наказую… – голос генерала став твердіший. Хефен і Кервін виструнчилися. – Наказую вирушити парламентерами до штабу росіян для переговорів про капітуляцію. Вам надаються широкі повноваження. Час і місце вашого переходу через лінію фронту погодимо по радіо негайно. Будьте готові у дорогу.
Рівно о дев'ятнадцятій годині парламентери прибули на командний пункт 11-ої гвардійської стрілецької дивізії, де їх прийняв командуючий армією генерал-полковник Галицький.
Одержавши умови беззастережної капітуляції, фашистські офіцери повернулися до штабу Лаша. Проте у визначену годину гітлерівське командування відповіді не дало.
Тоді в нелегку дорогу вирушили парламентери радянської сторони. Виконати це важке і відповідальне завдання випало на долю шістьох смільчаків. Групу очолив начальник штабу 11-ої гвардійської дивізії підполковник Яновський. З ним ішли перекладачі – заступник начальника штабу артилерії дивізії капітан Федорко і старший інструктор політвідділу капітан Шпитальник. Офіцерів супроводжували два автоматники. Провідником призначили «знавця Кенігсберга» гвардії капітана Сергєєва. Радянських парламентерів зустріли два провідники – німці, яких послав Лаш.
