Текст книги "Слово після страти"

Автор книги: Вадим Бойко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 27 страниц)

3

Коли мене привели в камеру, саме почався обід. Я випив одним духом порцію баланди і ліг спати. Вперше за вісім діб перебування в тюрмі я проспав до самого ранку.

Вранці мені дозволили вмитися, після чого видали смугастий тюремний одяг і пару дерев’яних виступців, що дуже мене здивувало, адже досі я ходив у самій білизні і босий.

Тюрма жила своїм життям, яке можна було читати по звуках. Ось за дверима чути важкі кроки наглядачів і човгання дерев’яних гольцшугів – когось вкрай знесиленого повели на допит. За стіною глухо, наче з могили, долинуло кашляння в’язня, пролунало ненависне «льосі», глухий удар і розпачливий зойк. Неподалік у коридорі різко засюрчав свисток наглядача. З протилежного боку йде ціла процесія: конвоїри тягнуть з допиту ледве живого в’язня, він стогне, а кати підганяють його ударами палиць. Звуки даленіють. У коридорі забряжчали ключі, загриміли металеві двері.

Мною оволодів спокій і цілковита байдужість до всього. Вирок я вже знав і щось змінити не міг. Не жаль страченого життя, жаль тільки, що помру далеко від Батьківщини, мої батьки ніколи не дізнаються, яка лиха доля спіткала їхнього сина. Може, це й краще – мати до самої смерті плекатиме надію, що її син десь забарився в чужій чужині і колись та повернеться в рідну сторону. Що ж, усі матері живуть надією... Шкода тільки, що помру не на фронті із зброєю в руках, не в бою з ворогом. Втішало те, що я чесно прожив своє коротке життя, не зрадив Вітчизні, не купляв волі ціною підлого відступництва, зрадою.

У камері засвітилася лампочка, загриміли замки, розчинилися двері.

– Раус!

На мене наділи наручники і повели лабіринтом коридорів. Вели довго. Нарешті зупинилися перед дверима з коротким написом: «Трибунал». Це була невелика кімната з двома загратованими і наполовину заштореними вікнами. В ній стояли строгі чорні меблі. Та й усе тут було чорне, похмуре.

За довгастим столом, драпірованим темно-зеленим сукном, сиділо три гестапівці в чорних мундирах. Позаду них на стіні, наче розп’яття, висів масивний розпластаний чорний орел, відлитий з металу. У кігтях він тримав фашистську свастику, пофарбовану в срібний колір. Вище, на велетенському портреті у важкій рамі стояв Гітлер.

Мене завели за високий бар’єр. Обабіч стали два озброєні палицями гестапівці. Прямо проти дверей висів годинник, стрілки якого показували одинадцять годин ранку. Під годинником – великий відривний календар. На його аркуші була дата – 28 червня 1943 року. Не зводячи очей з календаря, я чомусь почав рахувати, скільки ж це мені років. Виходило, сімнадцять років, чотири місяці і один день прожив я на білому світі. Білому... Зараз він став для мене чорним...

До залу суду зайшов ще один гестапівець і зайняв місце адвоката, та виявилося, що це був усього-на-всього перекладач, який мав витлумачити мені вирок.

Судова процедура була на диво проста і лаконічна. Та інакше й не могло бути: адже утримували мене в тюрмі гестапівці; слідчий був гестапівець, прокурор, судді – гестапівці. Кати, які поставлять чорну крапку над моїм життям, теж будуть гестапівці. Все, що відбувалося далі, не мало нічого спільного з поняттями справедливості й людяності, з елементарними правовими нормами, виробленими цивілізацією протягом віків.

У залі, крім гестапівців, нікого – ні свідків, ні адвоката, ні публіки. Прокурор почав із того, що нагадав членам трибуналу інструкції відносно зопдербехандлупга—особливого поводження з ворогами Німецької держави. Цими інструкціями керувалися армія, поліція, есесівці, гестапо після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз. Про них я дізнався від німецьких політв’язнів ще в Моабітській тюрмі. Прокурор прогугнявив усі мої злочини перед Німецькою імперією. Чого тут тільки не було: і «шкідництво», і «саботаж», і «злісний злочинець», і «фанат, задурманений більшовизмом», і «антисоціальний елемент».

Мені, певна річ, слова не дали. Після того як прокурор закінчив своє харамаркання, члени трибуналу обмінялися кількома фразами і секретар зачитав заздалегідь заготовлений вирок, який починався словами: «Іменем Німецької держави...» і закінчувався коротким «розстріляти».

Чогось іншого я й не чекав, однак слово «розстріляти» гострим ножем полоснуло мене по серцю, руки й ноги помертвіли, голова затуманилася. До цього десь у підсвідомості ще жевріла надія на якесь чудо. Віднині вона остаточно зникла. Кінець. Смерть...

У камері мною оволодів страх і панічне чекання розстрілу. Досить було почути кроки наглядача або подзенькування ключів, як усього мене починало тіпати. Я майже фізично відчував, як життя поволі згасає в моєму кволому тілі. Намагався оволодіти собою і не міг. Картай себе за легкодухість. Адже я твердо вирішив мужньо зустріти смерть, навіть заздалегідь продумав, що, коли мене розстрілюватимуть, вигукну: «Смерть кривавому фашизму! Хай живе Радянська Батьківщина!» І раптом ганебний страх перед неминучим кінцем. Мабуть, це тому, що все-таки важко помирати в сімнадцять років...

Про муки і переживання засуджених до страти я читав багато книг. Серед них траплялися такі, що перевертали душу. І все-таки насмілюся сказати: ще не було, письменника, який зміг би по -справжньому відтворити все те ,що переживає, про що думає людина перед стратою. Не зроблю цього і я, хоч пишу сам про себе. Це таке, чого не можна висловити за допомогою звичайних слів. Тут потрібні якісь особливі вогненні слова, а де їх узяти?,,

Через двадцять дві години після оголошення вироку 29 червня о 9 годині ранку мене взяли з камери і повели на перший поверх. Я вважав, що ведуть на розстріл, однак тепер якогось особливого хвилювання не відчував. Дивно тільки, чого ж це не оділи наручників? Адже, всім, кого беруть на страту, одівають наручники. Та незабаром з’ясувалося, що мене привели в кабінет тюремного лікаря. Хто б міг подумати, що в гестапівській тюрмі є така штатна посада! Крім лікаря, в кабінеті був офіцер-перекладач, який учора зачитував мені вирок. Вони жваво про щось розмовляли. Я почав прислухатися до розмови. Говорив більше лікар, а офіцер підтакував йому.

– Я не світило, не з тих, хто творить науку, але, покладаючись на свій досвід і спостереження над російськими військовополоненими та в’язнями таборів, де я працював, можу з певністю сказати, що в нашій медичній науці ще є багато прогалин. Візьміть хоча б такий факт: чим пояснити живучість неповноцінної раси? Конкретніше, чому, наприклад, у виснаженому організмі росіянина, в скелеті, по суті, ми знаходимо великий запас життєвої енергії? Піддослідного росіянина можна скільки завгодно морити голодом, бити, саджати в карцер, не давати навіть води, а він продовжує жити, всупереч усім науковим уявленням про можливості людського організму. Чим ви це поясните?

– Правду кажучи, я над цим ніколи не задумувався,– відповів офіцер.

– Все пояснюється близькістю до тваринного світу, коли хочете знати. Ми з моїм шефом Хуппенкотеном прийшли до цього несподіваного і дуже простого висновку. Він навіть блискуче захистив дисертацію на цю тему. Ми проробили з ним над полоненими і в’язнями тисячі дослідів...

Балакучий ескулап перейшов далі до книги Гітлера «Майн кампф», почав вихваляти фюрера і його людоїдську теорію про вищість німецької раси. За його словами, ця теорія – величезне наукове відкриття.

Гестапівцю, видно, набридло вже слухати теревені вченого ескулапа, і він застережливо підняв руку, але той, не давши йому слова сказати, перейшов на конкретнішу тему:

– Зверніть увагу на цього людиноподібного юнака. Типовий представник нижчої раси. Наїстися– оце й усе, що він хоче. За рік перебування в Німеччині він не запам’ятав жодного німецького слова, а коли його розстрілювали, навіть не заплакав. Тварина! Йому байдуже, куди його ведуть: на розстріл чи до вбиральні. Таких треба нещадно винищувати, але ви самі знаєте, що Німеччині зараз, як ніколи, потрібні робочі руки. В зв’язку з цим дуже розумним і своєчасним є наказ, який вступив у силу сьогодні, про заміну страти довічною каторгою. Бо й справді, яка користь від того, що ми повісимо цього працездатного, фізично здорового дикуна? Ніякої. А якщо відправити його в табір, там він працюватиме за черпак баланди. Правильно я кажу, колего?

– Звичайно,– відповів офіцер.– Але давайте швидше закінчувати цю формальність.

– Я вже закінчив огляд. Мій висновок – можна використати на важких фізичних роботах.

Після цього лікар заповнив якусь карточку. Обидва вони підписали її. Потім ескулап повитягав пінцетом сірники з-під моїх нігтів, а рани тільки для годиться змазав йодом, навіть не перев’язавши їх.

Мене знову повели в приміщення трибуналу. Там зачитали остаточний вирок про заміну розстрілу довічною каторгою в концтаборі суворого режиму...

4

Камера № 17 була на другому поверсі. Коли наглядач відчинив її двері, у ніс мені вдарив такий сморід, що я інстинктивно позадкував, але, одержавши стусана в плечі, упав прямо на людей, що мурашилися на цементній підлозі. В невелику камеру тюремники напакували стільки в’язнів, що ніде було ступити ногою.

Тут постійно панувала напівтемрява. Вночі тьмяно горіла маленька чергова лампочка. Велика електрична лампа вмикалася лише тоді, коли наглядачеві треба було заглянути у вічко. Була тут ще одна лампочка – синя, сигнальна, за допомогою якої тюремник подавав команди підйому, одбою або шикування на перекличку. Під самою стелею було єдине віконечко, забране металевими гратами, через які іноді пробивався сонячний зайчик, наче скалка далекого вільного життя. Він бентежив нещасних в’язнів, нагадуючи їм, що десь є широкий світ, небо, сонце, воля. На цю скалочку вони дивилися ніжно, з побожністю.

Розпорядок дня був, як і в усіх тюрмах, нудний, одноманітний. О четвертій годині ранку – підйом, прибирання камери, миття параші і ранкова перевірка. Після цього роздавали «сніданок» – по двісті грамів окропу каламутно-коричневого кольору. О дванадцятій годині обід – по півлітра холодної смердючої баланди. О сьомій годині вечора давали по кухлю ерзац-кави. Це «меню» за час мого перебування в цій тюрмі ніколи не мінялося.

Цілодобово в’язнів водили на допити, з яких вони, як правило, поверталися каліками. Деяких приносили на носилках і кидали в камеру, наче в’язку дров.

Кого тут тільки не було: поляки, росіяни, українці, білоруси, узбеки, татари, югослави, чехи, французи, датчани, цигани, німці – справжній Інтернаціонал. Мене вразила щира дружба і згуртованість в’язнів. Поляк подавав допомогу хворому росіянинові, чех упадав біля скаліченого на допиті німця, перев’язуючи його рани бинтами, зробленими з власної сорочки, а радянський військовополонений вів щиру розмову з німцем-антифашистом. Хворого югослава мучила спрага, і кожен в’язень віддавав йому із своєї пайки ложку баланди чи окропу. Кожен, як тільки міг, старався полегшити страждання товариша. Я ніколи не забуду цієї хвилюючої дружби і взаємовиручки розтоптаних, але сильних духом людей. Різномовний і різноликий колектив був злютований спільним горем, спільними поглядами, однією долею. Багато тут важило й те, що в камері не було кримінальних злочинців, які звичайно ставали лакузами адміністрації тюрми, тероризували політичних в’язнів.

Перший, з ким я познайомився, був старий сивобородий поляк Казимир. Він підхопив мене, коли я падав на тих, що лежали, попросив товаришів потіснитись і дати мені місце. Коли мої очі трохи призвичаїлись до темряви, я побачив висохлі, жовті, змучені обличчя. Той марив і метався в гарячці, той проклинав гітлерівців і скреготів при цьому зубами, інші несамовито чухмарилися, а хворі на дизентерію не відходили од параші...

«Жива братерська могила»,– подумалося з самого початку. І, незважаючи на ці жахи, я зрадів, як мала дитина. Легко сказати, нарешті я опинився серед людей, можу розмовляти з ними, дивитися на них.

Найперше мене попросили розповісти про себе. Я розказав усе, втаївши тільки роботу на шахті «Гогенцоллернгрубе» і обставини втечі. Усі слухали, затаївши подих.

– То це ти і є той хлопець, якого розстрілювали? – схвильовано мовив Казимир.

Виявляються, в камеру вже просочилася чутка про те, що мене розстрілювали, але залишили живим, бо я, мовляв, якась «важлива птиця» – прославив себе незвичайними подвигами чи то на фронті, чи то в тилу ворога. В тюрмах був свій «бездротовий телеграф». Можливо, в краківській тюрмі існувала підпільна антифашистська організація політичних в’язнів, а може, її й не було, та, дізнавшись, під яким «ескортом» мене привезли в тюрму, політичні зацікавилися моєю особою і, наскільки це можна було, стежили за мною. Річ у тому, що політв’язні виконували в тюрмі всю роботу по прибиранню різних приміщень, працювали в пральні, на кухні, в медпункті, замітали і мили підлоги в кабінетах слідчих і в приміщенні трибуналу, роздавали їжу. Завдяки цьому вони багато знали і потай передавали в камери найважливіші новини.

Мене оточили увагою, всіляко допомагали. Казимир, що був старостою камери, умудрявся викроювати для мене зайву порцію баланди, зайвий кухоль окропу, щоб я міг попарити скалічені, розпухлі пальці, які гноїлися. Він же промивав і рани на моїй спині.

Після того як я закінчив свою розповідь, Казимир важко зітхнув і рівним спокійним голосом мовив:

– Так, видно, судилося тобі, синку. Долі конем не об’їдеш, а чому бути, того не минути.

Почувши це, я подумав: «Е, ні, дорогий Казимире! З такими, як ти, мені не по дорозі. Я не можу й не хочу жити за формулою: чому бути, того не минути».

Настала ніч. Через віконце камери видно було загратований клаптик темного неба і кілька синювато-білих мерехтливих зірок. Мене огорнула туга за волею, напливли згадки з далекого щасливого дитинства. Аж не вірилося, що в мене було те дитинство, були дитячі ігри й розваги, був чарівний світ казки й пригод, схожих на казку...

Мені минав шостий рік. Не пригадую вже чого, але я жив у діда й баби. Був похмурий осінній ранок. За вікном сіялася мжичка, а в хаті було тепло, затишно. Баба поралась коло печі. Я збирався снідати. На столі стояли млинці, варена картопля із шкварками і сметана.

У сінях загупали важкі дідові кроки, потім одчинилися двері і до хати ввійшов оброшений дід з якимось великим птахом під пахвою. Не кажучи й слова, він опустив птаха на долівку і, гордо випнувши кістляві груди, подивився на бабу так, наче приніс їй пудового зайця. Баба саме вигрібала коцюбою жар із печі. Від здивування вона вклякла на місці, а її лагідні сиві очі почали темніти,

– Що це ти припер? – голосом, який не віщував добра, спитала вона в діда.

– Хіба не бачиш? Журавля! – розгублено усміхнувся дід.

– Що ж ти з ним думаєш робити? Мо’, на сало годуватимеш? – глумливо мовила баба.

– На сало не годуватиму, а подержу, поки в нього загоїться поранене крило.

Далі дід розповів, що журавля він знайшов у лозах біля озерця. Птах був мокрий і, як видно, дуже зголоднів. Він накульгував на одну ногу і тягнув по землі поранене крило.

– Ти, старий, як мале дитя: де що не запопадеш – усе тягнеш до хати. Люди он гусей угодовують, а ти контентуватимеш журавля,– невдоволено сказала баба і спересердя плюнула на птаха. Той одскочив трохи вбік і сердито заклацав дзьобом. У цей час до нього почав скрадатися наш ледачий кіт Потап, який узимку день і ніч вилежував на теплому припічку, а влітку спав на призьбі під хатою. Зараз він здивовано принюхувався до журавля. Той, не роздумуючи, клюнув Потапа своїм довжелезним дзьобом. Кіт верескливо нявкнув і втік на припічок. Ми всі засміялися.

Так у дідовій хаті оселився журавель. Він швидко звик і почував себе добре. Баба чомусь прозвала його Оверком і хоч за звичкою бурчала, проте годувала птаха і, коли дід не бачив, навіть гладила його.

Оверко був дуже кмітливий і компанійський. Правда, до баби він ставився з недовір’ям і, сказати б, з неприязню, зате мене й діда любив. Коли ми сідали до столу, Оверко був тут як тут. Він безцеремонно зазирав у дідову череп’яну миску і, якщо страва не була гаряча, хапав своїм довгим дзьобом найкращий шматок. Я задоволено реготав, дідове обличчя прояснювалось у лагідній посмішці, навіть баба крадькома усміхалася куточками уст.

Минула зима, настала весна, а потім і літо. Оверкове крило давно загоїлось, він уже літав, а проте од нас не збирався тікати. Журавель діловито й статечно дибав по двору, часом вступав у бійку з гребенястим бабиним півнем Саливоном. Правда, ці бійки завжди кінчалися тим, що Оверко рятувався втечею, а коли було непереливки, злітав на хлів і звідти бундючно позирав на свого ворога. Найбільше любив ходити зі мною на ріку або до озерця. От де була йому розкіш!

Непомітно збігало літо, настала осінь. На південь, надривно курликаючи, потяглися журавлині ключі. Засумував наш Оверко. Він раз у раз злітав у небо, кружляв над дідовою хатою, посилаючи своє розпачливе «кру-кру» птахам, що відлітали у вирій. Одного дня він полетів і більше не повернувся. Я плакав од жалю. Втішаючи мене, дід сказав:

– Усяк хоче волі. Воля найдорожча і людині, і звірові, і птаху.

Так, воля – найдорожчий скарб, який дається людині від народження. У цьому я переконався на власному гіркому досвіді. «Оце б зробитися журавлем і полетіти в рідні краї..,»—фантазував я в камері гестапівської тюрми, поринувши у спогади з дитячих літ...

В’язні пошепки розмовляють. Тихо жебонить приглушений голос Казимира. Старостою він став кілька днів тому. До нього старостував польський кримінальник

Юзек. Він по-всякому знущався з в’язнів, особливо з радянських людей. Коли терпець усім урвався, Юзека порішили вночі. На ранковому аппелі комісар Червоної Армії «дядя Ваня», як називали його в камері, щоб врятувати від смерті товаришів, узяв вину на себе. Комісара замучили на моїх очах. Коли я розповів про це в’язням камери, усі одностайно заявили, що то був їхній «дядя Ваня». На жаль, я не поцікавився тоді прізвищем цієї мужньої людини, бо хіба ж знав, що доведеться писати спогади...

Через три дні мене «висмикнули» з сімнадцятої камери і знову кинули в одиночку.

Вранці дали миску баланди і маленький, завбільшки з сірникову коробку, шматочок хліба. Він був наполовину з тирси, а все-таки це хліб. Видача хліба означала дорогу. І справді, невдовзі за мною прийшли, оділи наручники і вивели в тюремний двір. Там уже стояло чоловік тридцять в’язнів у наручниках. Після звичайної в таких випадках процедури перераховування, звірки списків іперевірки тюремного «майна» – білизни, смугастих роб і гольцшугів – та старанного обшуку нас вишикували в колону по шість чоловік, просилили крізь кільця наручників кожного довгий ланцюжок і загнали в криту машину. На лавиці біля заднього борту вмостилися п’ять автоматників, начальник конвою сів у кабіну, і машина виїхала за ворота тюрми.

Ми з полегшенням зітхнули, що нарешті вирвалися з гестапівської катівні, де безслідно згасало людське життя. Ніхто не знав, що чекало нас попереду, та тут уже вступав у дію відомий принцип: хоч і гірше, аби інше. Настрій у всіх трохи поліпшився, до того ж один поляк, котрий був серед нас, заприсягся: йому, мовляв, достеменно відомо, що нас везуть обмінювати на полонених німецьких офіцерів, що на цьому нібито наполіг міжнародний Червоний Хрест.

МИСЛОВІЦИ

Машина в’їхала на територію незнайомого табору. Нам наказали злізти і вишикуватись у колону по три. По всіх німецьких тюрмах і таборах шикуванню в’язнів начальство надавало великого значення, вважаючи його дуже важливим ритуалом, еталоном «мертвої» дисципліни, яку ніхто не смів порушувати. Траплялося, що вкрай виснажений гефтлінг [19]19
  В'язень


[Закрыть] падав під час шикування. Його безжально добивали, як злісного симулянта, що вчинив тяжкий злочин.

Для в’язнів процедура шикування завжди була мукою. Треба було стояти, витягнувшись у струнку, щоб на твоєму тілі не ворухнулася жодна жилка. Під час «вирівнювання рядів» гестапівці щедро роздавали зуботичини й стусани, били в’язнів до крові.

Поки ждали начальство, я роздивлявся територію нового табору. Ліворуч стояв дерев’яний барак – табірна кухня. Звідти линули солодкі пахощі вареної брукви, викликаючи в наших шлунках спазми голоду. Прямо перед нами був рівний і гладенький, наче тенісний корт, брукований майдан. За ним довгатилися шість одноповерхових кам’яних будівель під черепицею. Очевидно, до війни це були військові пакгаузи, тепер пристосовані фашистами під концтабірні блоки. В стінах кам’яниць під самим дахом замість вікон чорніли вузькі щілини, що нагадували бійниці. Колись вони, мабуть, правили за вентиляційні люки. Тепер ці щілини були загратовані. З-за грат виглядали виснажені обличчя в’язнів.

На території табору не видно нікого. Не важко було здогадатися, що в зв’язку з прибуттям етапу в таборі оголошено блокшперу, щось на зразок мертвої години, під час якої в’язні повинні сидіти в блоках і дотримуватися абсолютної тиші. Блокшпера могла тривати кілька хвилин і кілька годин. Після команди «блокшпера!» припинялася будь-яка робота. В’язнів заганяли в блоки, де вони мусили лежати або ж стояти, залежно від того, яку блокшперу оголошували – сидячу чи лежачу. Команда «блокшпера!» мала виконуватися блискавично. У кожного, хто порушував її, стріляли без попередження.

Біля майданчика був невисокий дерев’яний поміст, сказати б, трибуна, неподалік від якої, наче пам’ятник фашизму, височіла капітальна, очевидно, постійно діюча шибениця. Зараз на ній висіло дванадцять в’язнів. До шибениці прикріплено транспарант: «Така кара чекає кожного, хто наважиться тікати з табору».

Праворуч од воріт строго в лінію стояло кілька дерев’яних бараків. Як дізнався я потім, тут містилися канцелярія, склади, лазня, дезинфекційна камера і камера прожарки одягу, а також тотенблок – трупарня.

Табір густо обнесений колючим дротом, над яким височіли сторожові вишки з вартовими, озброєними крупнокаліберними кулеметами й автоматами. За дротяною огорожею серед зеленої трави в’юнився потічок, нагадуючи собою голубу жилку, що пульсувала на зраненому тілі залитої кров’ю багатостраждальної польської землі.

У перші ж хвилини перебування в цьому таборі я зрозумів, що тут мене чекають нові випробування, нові муки. Чи витримаю їх? Чи вистачить фізичних і духовних сил у моєму виснаженому, скаліченому тілі? Позаду лишилося немало тюрем і таборів, у яких з мене висотали сили й здоров’я, довели до цілковитого фізичного і нервового виснаження, зробили калікою. І ось я знову стою на грані життя і смерті...

Із службового приміщення вийшла група есесівських офіцерів на чолі з оберштурмбанфюрером. Він, як виявилося, обіймав посаду рапортфюрера, тобто заступника начальника табору. Пролунала команда «ахтунг!». Оберштурмбанфюрер і його почет підійшли до в’язнів. Начальник конвою віддав рапорт. Оберштурмбанфюрер привітався з ним і почав особисто приймати в’язнів. Він звіряв супровідні документи з номером кожного прибулого. Закінчивши процедуру прийому, офіцер втупив у нас погляд каламутних банькуватих очей. Щось йому не сподобалося, бо він розлюченим голосом наказав нам стати на коліна і покласти руки на голови, дотримуючись при цьому суворого рівняння. Ця принизлива процедура супроводжувалася биттям. Нарешті рапортфюрер вгамувався і звернувся до нас із промовою.

– Так от,—сказав він,– ви були небезпечними злочинцями, ворогами Німецької держави. Ми зробимо з вас слухняних овечок. У нас це просто,– він показав рукою на шибеницю.– Вас слід було повісити, та чомусь страту замінили на довічну каторгу. Вирок надто м’який і несправедливий, але закон є закон. Ми дамо вам можливість спокутувати тяжкі провини перед рейхом і навчимо поважати наші порядки. Ви потрапили до Мисловіцького штрафного пересильного табору. Після нетривалого карантину ми пошлемо вас у чудовий табір санаторного типу – Аусшвітц [20]20
  Кодова назва Освенціму.


[Закрыть] .Там ви будете як у раю, але й тут, як побачите далі, непогано.

Після цієї «привітальної промови» він наказав покликати табірних капо [21]21
  Табірні поліцаї; призначалися з числа запеклих кримінальних злочинців.


[Закрыть]. Один з есесівців кинувся виконувати розпорядження. Не минуло й п’яти хвилин, як до нас уже бігла ціла зграя пригінчих. Вони накинулися на в'язнів, наче скажені собаки, і, безжально дубасячи їх гумовими палицями, погнали в лазню. Там для годиться на нас бризнули холодною водою, після чого повели в дезинфекційну камеру. Все це супроводжувалося несамовитими криками, лайкою і биттям по чому попало.

Процедура дезинфекції варта того, щоб про неї сказати кілька слів. Біля бочки з якоюсь отруйною рідиною стояв дезинфектор у гумових чоботях, рукавицях і протигазі. Орудуючи квачем, він помастив нам усі місця, де росте волосся. В результаті через кілька хвилин волосся повипадало, зникли навіть брови. Від цієї «дезинфекції» страшенно свербіла шкіра й сльозилися очі.

Зовсім голих, нас погнали на речовий склад, де одягли в смугасту табірну форму з червоними трикутниками на грудях, які нашивали політичним в’язням, і червоним кругом на спині й грудях, що означало «штрафник» – жива мішень. У всіх німецьких концтаборах потрапити в штрафну команду вважалося за найбільшу кару. Там більше місяця, як правило, піхто не витримував. Штрафників нещадно били, за найменше порушення каторжного режиму в них стріляли без попередження. То були вже не люди, а живі мішені, приречені на неминучу смерть, їх так і називали «флюгпункт», тобто жива мішень.

Після лазні, дезинфекції і переодягання нас вишикували на майданчику перед помостом і шибеницею. Капо стали на правий фланг. Невдовзі навстіж розчинилися ворота і на територію табору в’їхав великий легковий автомобіль «майбах». Він зупинився перед помостом.

Рапортфюрер крикнув «ахтунг!» й особисто кинувся відчиняти дверцята. Із сяючої на сонці чорним лаком машини почала виповзати якась потвора. Спершу показалося неправдоподібно велике озаддя, обтягнуте дорогим сукном. Здавалося, воно застрягло в дверцях і ніяк не може протиснутись. Минуло кілька хвилин, перш ніж власник цього унікального озаддя – штандартенфюрер [22]22
  Полковник есесівських військ.


[Закрыть]есесівських військ – виліз із машини. Нічого подібного я ще не бачив у своєму житті. Важко відсапуючи, перед нами стала стоп’ятдесятикілограмова туша, загорнута в дороге сукно. На грудях і животі в цієї людиноподібної істоти виблискував цілий іконостас із хрестів і медалей, а на товстих коротеньких пальцях, схожих на свинячі ратиці, сяяли десятки перснів і каблучок, оздоблених камінням. Пихкаючи й віддуваючись, штандартенфюрер вийняв із кишені велику картату хустку й заходився витирати рясний піт, що заливав його шию та перепічкувате обличчя.

Двоє есесівців послужливо допомогли йому видертися на поміст. Він обвів нас маленькими свинячими очицями і, розчепіривши короткі слоноподібні ноги, неквапливо розправив на велетенському череві кітель.

Ми всі дивилися на нього з острахом і відразою. Не людина, а розжирілий бегемот.

– Оце справжній арієць, чистокровний,– пошепки сказав мій сусіда.

Нещастя, видно, ще й переїло допіру, бо раз у раз гикало. Нарешті, упоравшись із гикавкою, штандартенфюрер схрестив на череві пухкі руки й навдивовижу тонким, писклявим голосом мовив:

– Панове, дозвольте відрекомендуватися. Я – штандартенфюрер фон Боденшатц, лагерфюрер цього табору, ваш рідний батько.

При цих словах есесівці дружно зареготали.

– Ніколи не думав, що зустріну тут батечка,– сказав один із в’язнів.

Перечекавши, поки вляжеться регіт, «батечко» повів далі:

– Мені дуже не подобається ваш вигляд – усі ви якісь захарчовані, дохлі. Це неподобство. А я ж повинен здати вас в Аусшвітц фізично сильними, загартованими. Цього можна досягти тільки за допомогою спорту. Спорт, як відомо, зміцнює організм і дуже корисний для здоров’я. Шкода, що в краківській тюрмі у вас не було умов для зайняття спортом. Та ви не журіться, цей недогляд ми виправимо тут. Пропоную до вашої уваги три цікаві вправи. Перша – вирівнювання бруківки кулаками. Друга – стрибки по-жаб’ячому. Третя – крос рачки. Увесь комплекс розрахований на дві години. Попереджаю: хто надумає симулювати, хай нарікає на себе. Капо, починайте!

З несамовитим криком капо погнали нас на бруківку перед блоками, наказали стати на коліна і щосили бити кулаками булижник, аби дорога стала «рівна й гладенька, як стіл».

Це було щось страшне. Над нашими головами свистіли гумові палиці, озвірілі капо бігали вздовж рядів і нещадно били тих, хто, на їх думку, «симулював». Фон Боденшатц та його почет задоволено реготали.

Тільки закінчений дегенерат і садист, яким був фон Боденшатц, міг вигадати таке вишукане знущання. Згодом мені розповіли, що наш лагерфюрер – молодший брат фельдмаршала фон Боденшатца, улюбленця самого Гітлера. Через це всі есесівці запобігали і плазували перед ним, хоч кожен бачив, що лагерфюрер кретин і виродок.

Навтішавшись першою вправою, «батечко» наказав знову вишикувати нас перед трибуною. Трьох в’язнів, що знепритомніли, притягли за ноги й поклали на лівому фланзі. Обурений їхньою поведінкою, штандартенфюрер звелів капо «привести симулянтів до тями». Негідники на наших очах добили бідолашних.

– Друзі мої! – звернувся до нас «батечко».– Це була розминка. Зараз ви стрибатимете, як молоді жабенята. Капо!

– Яволь, гер лагерфюрер! – дружно гаркнули капо.

Я навіть не знаю, з чим можна порівняти те, що відбувалося, хіба що з пеклом. Нариви на моїх пальцях полопалися ще під час «вирівнювання» бруківки, і з них витікав гній. Перед очима пливли чорні кола. Наче відбігши розуму, я стрибав разом з іншими в’язнями, а знавіснілі капо підганяли нас ударами важких палиць. На майданчику в передсмертних корчах билося кілька в’язнів...

Після третьої вправи – «кросу» – знов кілька в’язнів лишилося на бруку. Ї хдобили за «симуляцію». Із тридцяти чоловік, привезених із краківської тюрми, благополучно «фінішували» сімнадцятеро. Поки мертвих переносили в тотенблок, я стояв у поріділій шерензі і повільно приходив до тями. Груди мої розривалися від шалених ударів серця. Бракувало повітря. Страшенно хотілося пити. І досі не збагну, як я витримав що страхітливу «фізкультуру».

Поневіряючись по тюрмах і таборах Третього рейху, я не раз був свідком найвишуканіших знущань гестапівських катів над в’язнями. Мене вже нічим не можна було здивувати. Одначе вправи «батечка» Боденшатца приголомшили навіть мене не стільки своєю жорстокістю, скільки диким безглуздям. Я пояснював їх садистськими схильностями і хворобливим самодурством штандартенфюрера. Насправді ж це було не зовсім так. Тут усе розрахували й продумали до найменших деталей. Штандартенфюрер ставив перед собою цілком конкретну мету: з самого початку приголомшити в’язнів, домогтися особистості, морально розкласти, поступово перетворити їх на тварин, які, втративши людську гідність, думали б тільки про те, щоб вижити будь-якою ціною.