Текст книги "Слово після страти"

Автор книги: Вадим Бойко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 27 страниц)

Пуфмутер прославилась не тільки організаторськими та «педагогічними» здібностями, але й патологічними нахилами до статевих ненормальностей. У неї були «свої дівчатка», з якими вона частенько залишалася на самоті з метою «інструктажу». Чогось бридкого в цьому ніхто не вбачав: по-перше, освенцімський будинок розпусти був не звичайним закладом, а закладом спеціального призначення, а по-друге, нічого дивного не було в тому, що керівниця закладу передавала свій багатющий досвід своїм вихованкам і тим самим підвищувала їхню кваліфікацію.

Мені довелося побачити Пуфмутер і її «вихованок» 20 січня 1945 року. Тоді закінчувалася евакуація чудом уцілілих в’язнів. Нас пригнали з Явожно на сумнозвісну платформу смерті в Біркенау, знайому кожному освенцімському в’язневі. Вона проходила між другим і третім крематоріями і протягом п’яти років була кінцевою зупинкою ешелонів, які прибували в Освенцім з усіх кінців Європи. З цієї платформи вирушали в останню путь близько п’яти мільйонів в’язнів, привезених в Освенцім на кількох тисячах ешелонів. Звідси їх відправляли в газові камери, а далі в крематорії або на велетенські кострища. Поняття «платформа смерті» нерозривно пов’язане з поняттям Освенцім.

В останні дні існування табору гітлерівці похапцем замітали сліди своїх кривавих злочинів. Вони висадили в повітря крематорії, газові камери та інші споруди. Гарячково розкопувалися могили масових поховань страчених, трупи обливали бензином і спалювали. Гітлерівцям було вже не до ліквідації уцілілих в’язнів. Їх вивозили у внутрішні табори «тисячолітнього» рейху, який конав уже на дванадцятому році своєї кривавої історії.

У ці дні страхітлива платформа смерті стала звичайним евакопунктом. Евакуювався і освенцімський будинок розпусти.

З центрального табору привезли на вантажівках кількасот повій разом з їхнім «реквізитом» – білизною, дорогим вбранням, постелями, килимами тощо.

Ми, звичайні освенцімські гефтлінги, як на чудо дивилися на гарненьких, розкішно одягнених молодих жінок. Аж не вірилося, що в цьому пеклі були такі красуні, могли лунати такі веселі, дзвінкі голоси, безтурботний сміх і жарти. Особливо нас вразило розкішне волосся повій і запах дорогих парфумів.

У моїй пам’яті чомусь на все життя закарбувався цей холодний січневий день на платформі смерті. В лютий холод ми, напівроздягнуті, майже добу гибіли на морозі, чекаючи вагонів, які мали повезти нас на захід, на нові муки і страждання. Крізь заметіль бовваніли купи притрушеної снігом цегли і бетону – залишки висаджених у повітря крематоріїв. Довкола гриміли вибухи. То есесівці замітали сліди своїх злочинів. В ліску за крематорієм горіли величезні вогнища, на яких спалювали відкопані трупи. Звідти несло страхітливим смородом. А тут гарненькі дівчата кокетували з есесівцями. Ті з солдафонською безцеремонністю лізли дівчатам під спідниці, заводили їх у порожні вагони й уцілілі будівлі на кілька хвилин «пришити гудзика».

– Ельзо, Ельзо! – гукала метка Пуфмутер, шастаючи поміж своїх підлеглих.– Дитинко, сходи он із шарфюрером, йому треба пришити гудзика. Ти зробиш це краще за інших...

Розшаріла синьоока блондинка, маленька, кругленька, на вигляд ще зовсім підліток, жваво вискочила з гурту повій і підбігла до старої відьми.

– Я, матусю, зроблю все як слід. Шарфюрер буде задоволений,– сказала Ельза і, грайливо підстрибуючи, подалася за здоровилом-есесівцем у барак, що вже стояв без вікон і дверей...

Поки прибули вагони, Ельза на прохання Пуфмутер ще двічі ходила «пришивати гудзики»...

Ось подали ешелон. Пуфмутер із своїми «янголами» сіли у три пасажирські вагони. Крім сили-силенної різних продуктів, їм дали на дорогу ще й п’ятдесятилітрові термоси з гарячою стравою. А нас натрамбовували в кожен телятник по сто чоловік, та оскільки сто не вміщалося, торешту кидали прямо на голови тим, що вже стояли у вагоні. Кати не дали нам на дорогу ні грама продуктів, ні ковтка води. Позабивали двері, і поїзд рушив. Коли через кілька діб ешелон прибув у Маутхаузен, живими залишилося менше половини в’язнів... Та це я забіг далеко наперед. Повернімося в Освенцім 1943 року.

Через півроку після урочистого відкриття будинку розпусти його знову розширили, зробивши додаткове відділення па сорок кімнат для обслуговування «передовиків» з числа неарійців. На роботу взяли молоденьких дівчат-єврейок. І сюди брали тільки добровольців. Та це вже була охота, гірша неволі. Перед нещасними був вибір: крематорій або добровільна проституція. Я сам бачив, як одна жінка, вже йдучи в газову камеру, благала есесівців взяти її шістнадцятирічну доньку в будинок розпусти. Бідна мати, наче причинна, рвала на дівчині одяг – квапилася показати доньчині принади...

Кожній дівчині, котра обслуговувала неарійців, адміністрація встановила «виробничу норму» – тричі на тиждень вона повинна була приймати по шість «візитерів», тобто сімдесят два «візитери» на місяць...

На Нюрнберзькому процесі з'ясувалося, що такі «культурні заклади» були майже в усіх концтаборах фашистської Німеччини. Мало того, як посвідчила француженка Клод Вайян-Кутюр’е, в Освенцімі широко практикувалася замаскована проституція. Часто есесівці в супроводі наглядачок заходили в бараки жіночого табору, відбирали на свій смак молоденьких дівчат і забирали їх начебто як служниць. При цьому старша наглядачка інструктувала дівчаток, наказуючи їм беззастережно виконувати все, що від них зажадають. А перед цим дівчину роздягали в присутності есесівця догола, нібито для медогляду з метою виявлення нашкірних захворювань – корости, лишаїв, екземи. Все це робилося з відома головного коменданта всіх жіночих таборів Освенціму Марії Мандель, яку в’язні іронічно називали Святою Марією. (В грудні 1947 року польський Верховний національний трибунал у Кракові засудив її до смертної кари).

Після Ауфмейєра і Пауля блокшрайбер Вацек, на прізвисько Плюгавий, був третім божком у блоці. Вацек однаково добре володів німецькою і польською мовами, бо сам походив із польських фольксдойче. Це був запеклий кримінальний злочинець, садист і гомосексуаліст. Прізвисько Плюгавий якнайкраще пасувало до нього. Лисий, миршавий, метушливий, він був неперевершеним підлабузником І облесником. Своїми каламутними собачими очима Вацек пильнував кожен рух Ауфмейєра і блокового Пауля, наперед угадуючи їхні бажання. Потрапивши до табору за тяжкі кримінальні злочини, він швидко зорієнтувався тут і невдовзі став старшим писарем блока – очолив блокову канцелярію, вів бухгалтерський облік живих і мертвих. Він люто ненавидів політичних в’язнів, всіляко знущався з них і жив душа в душу з кримінальними злочинцями.

Решта табірних придурків,– а їх у блоці налічувалося близько п’ятдесяти,– всі до одного були з кримінальників, яким, кажучи табірним жаргоном, проби ніде було поставити. До цієї братії входили штубові, помічники штубових, штубові писарі, молодші штубові писарі, капо, унтер-капо, форарбайтери, штубендисти, чергові, лойфери і просто «організатори», роздавачі їжі, піплі та інші холуї. Всі вони немало попили нашої крові, однак порівняно з трьома головними китами це була дрібнота.

Були в Освенцімі й політичні в’язні з німців – комуністи, соціал-демократи. Вони не користувалися ніякими пільгами, за винятком тих, які визнали Гітлера, прийняли нацистську ідеологію і виявили бажання «спокутувати свою провину чесною працею», тобто погодилися зайняти посаду капо. Такі старалися не згірше за кримінальних злочинців, хоча й носили на одязі червоні вінкелі як політичні. Їм дали великі привілеї, бо вони наочно демонстрували «перемогу націонал-соціалістського духу», що «перевиховав» їх. Одначе таких було мало. Як відомо, Комуністичну партію Німеччини було розгромлено, більшість комуністів знищено, а ті, кому вдалося уникнути арешту, пішли в глибоке підпілля. Мабуть, саме тому комуністів в Освенцімі були одиниці. Вони жили в таборі на тих же правах, що і всі в’язні,– голодували, терпіли побої і знущання, в той час, як кримінальні злочинці харчувалися з есесівської кухні, та ще й одержували з дому посилки.

Німецьким політв’язням дозволялося раз на місяць посилати рідним листівку такого змісту: «Живий, здоровий, почуваю себе добре, нічого мені не бракує». Тих, хто намагався писати інше, суворо карали. Якщо політичний в’язень помирав або його знищували, адміністрація табору сповіщала рідних: «Помер від тривалої важкої хвороби – раку, і медицина, на жаль, виявилася безсила». Далі висловлювалося співчуття сім’ї і повідомлялося, що рідні можуть одержати урну з прахом покійного, якщо внесуть до банку десять марок – плату за урну, кремацію та доставку праху. В урну насипали попелу із загальної купи. Чого-чого, а попелу в Освенцімі вистачало...

Після того як Пауль виголосив перед нами свою промову, а Вацек переклав і прокоментував її, Бандитові здалося, що ми без ентузіазму поставилися до його персони. Він заходився тут-таки вчити нас поштивості. Врізавшись у стрій в’язнів, Бандит, наче довбнями, гамселив своїми пудовими кулаками усіх підряд. У цей час Плюгавий шулікою наскакував збоку, дубасив нас гумовою палицею [36]36
  В Освенцімі есесівці забезпечували блокових, штубових, капо, форарбайтерів та Інших холуїв гумовими палицями для підтримання порядку і стимулювання трудової діяльності гефтлінгів. Палиці виготовляла баварська фірма «Гюнтер Крюгер». Вони були 70 см завдовжки. На білій ручці малася ремінна петля, яку надівали на кисть руки. На другому кінці палиці в каучук було залито 200 грамів свинцю. Від удару такою палицею по голові в’язень або ж втрачав свідомість, або вмирав.


[Закрыть]по чому попало, ще й наказував своїм писклявим голосом: «Вирівнюй ряди!» Де вже тут було думати про ряди. З десяток в’язнів з розбитими до крові обличчями лежали на землі і глухо стогнали, інші вужами звивалися, намагаючись уникнути Бандитових довбешок.

Та ось заревіла сирена – вечірній аппель. З блока висипало дві тисячі в’язнів. Вони миттю вишикувалися, утворивши двадцять квадратів по сто чоловік у кожному: десять у глибину і десять у ширину. Двадцята сотня була неповна. Померлі «природною смертю» залишалися лежати в туалетній кімнаті.

Озирнувшись, я побачив такі самі квадрати біля всіх блоків. Аж моторошно стало: територія табору була заповнена живими смугастими квадратами! Боже праведний! Скільки ж тут в’язнів! Суцільне людське море! Тисячі людських життів згасає в освенцімському пеклі! Це так приголомшило мене, що я навіть забув про плани самогубства.

Після аппеля нас завели в блок. Почався розподіл по ліжках. Ніяких ліжок, певна річ, не було. Замість них – чотириповерхові дерев’яні нари, так звані вагонки, на яких впритул один до одного лежали паперові матраци, наповнені зіпрілою солом’яною потертю або стружками. Кожен матрац розрахований на чотирьох в’язнів, а щоб вони могли вміститися на ньому, вдавалися до хитромудрого способу: спали «валетом попарно». Двоє лягали на бік, притиснувшись один до одного і трохи підкорчивши ноги. Третій І четвертий вкладалися головами в протилежний бік, а ноги клали на першу пару. Такий спосіб розміщення чотирьох в’язнів на одному матраці дотепні французи назвали «спати сардинами». Завдяки цьому в порівняно невеликому приміщенні можна було розмістити сотні людей. То дарма, що вночі вони не відпочивали, а мучились. Головне – розмістити всіх. Серед ночі один із помічників штубового давав команду «підйом!», потім другу – «змінити позу!». Усі переверталися на другий бік.

Дерев’яні колодки (гольцшуги), загорнуті у роби, клали під голови. Вигідно і зручно. По-перше, менше шансів втратити взуття і робу (за це нещадно вбивали), по-друге – швидше одягнешся після підйому, а по-третє – усе-таки хоч щось та є під головою.

Голі в’язні являли собою страхітливе видовище. Це були висохлі напівскелети. Грудна клітка кожного нагадувала пральну дошку – так випиналися ребра. Потворно стирчали ключиці й лопатки, видно було кожен хребець на спині, кожну кісточку. У багатьох на тілі гноїлися рани і виразки, багато хто температурив. Воістину, про абсолютну більшість в’язнів можна було сказати: тонкі, дзвінкі й прозорі.

Блок ділився на дві штуби (відділення), у кожній по тисячі чоловік. Штуба – зал для спання і кілька кімнаток, у яких жили привілейовані в’язні – капо, штубові, писарі. А блоковий староста мав окрему, розкішно вмебльовану кімнату.

Неважко уявити, як тісно було в блоках. Випари немитих тіл і гнійних ран робили повітря нестерпно смердючим. Ніхто не дотримувався жодних правил елементарної гігієни, та їх і не можна було дотримуватися, хоч би й хотіли. Тим часом на стінах серед інших гасел олійними фарбами було написано: «Чистота – запорука здоров’я».

Крім усього, страшенно дошкуляли блохи. Вони цілими сонмищами стрибали по підлозі, по нарах і люто кусали нас. Ніякі дезинфекції і дезинсекції не допомагали. Табірне начальство давно вже махнуло на них рукою, вважаючи боротьбу з блохами безнадійною справою. Інша річ – воші. З ними боролися, бо вони розносили тиф. Власне, боролися не стільки з тією нужею, скільки з в’язнями, в яких під час льойзеконтролю знаходили паразитів. Біля входу до блока красувалося гасло: «Одна воша – твоя смерть!» Його слід було розуміти буквально: завошивілого в’язня без зайвих турбацій відправляли в крематорій...

Сон тісно спресованих людей був важкий і лихоманний. Напівтемрява, неймовірна духота, приглушені стогони, жахливий сморід, марення хворих, їхні крики,– все це створювало враження, що ти потрапив у братерську могилу, в якій разом з мертвими конають сотні ще живих, але вже приречених людей.

У мене розболілися покалічені пальці й побите під час нумерації тіло. Страшенно боліла спина від удару гумовою палицею. Я довго не міг заснути. Перед очима стояли жахливі картини всього побаченого й пережитого за цей день. Приїзд, табір, крематорій, колони напівмерців, візок з голими трупами, дезинфекція, лазня, татуїровка, есесівці, блок 2-А, блоковий Пауль, Вацек, вогні вздовж дротяної огорожі, море смугастих гефтлінгів, трупи в туалетній кімнаті, сморід від горілого людського м’яса, і чорні сніжинки, що літають у повітрі над табором, і, нарешті, цей смердючий зал, ця душогубка в чотири яруси, в якій живцем гнили люди серед мільярдів паразитів... Збожеволіти можна! А скільки разів мене сьогодні били?! І за що? Скільки ж я витримаю в цьому пеклі? Моє існування в цьому світі страждань і насильства здавалося мені зовсім безглуздим. Можливо, вже завтра мене повезуть у крематорій... і мої худі по-синілі руки будуть теліпатися і корчитись в останніх конвульсіях... Все побачене й пережите в перші години перебування в таборі настільки приголомшило мене, що я не втримався і заплакав. У думках згадував рідну Сквиру, батька, матір і прощався з життям. Так, плачучи, й заснув...

Прокинувся, коли пролунала команда «підйом!». Од-разу відчув, що моїм ногам, які лежали на тілі напарника, стало холодно. Коли помічник штубового дав команду «змінити позу!», мій напарник не відреагував на неї і не перевернувся. Я підліз до нього, помацав рукою висохле тіло. Воно було мертве. Не знаючи, що мені робити, звернувся до сусідів – двох в’язнів, які так само сардинами спали на нашому матраці.

– Він помер. Може, покликати штубового?

– Якщо захотілося скуштувати палиці, то клич,– сказав один із них.– Хай лежить до ранку.

6

Наступного дня ще тільки забринів світанок, а нас уже вигнали на аппель. Після закінчення аппеля двічі просурмила сирена, і по всьому таборі забігали, заметушилися лойфери й капо, які щодуху горланили: «Арбайтскомандо формірен! Арбайтскомандо формірен!»

Сирену, встановлену на щоглі посеред табірного майдану, було чути по всій території табору. Її гудки правили за умовний сигнал для проведення тих чи інших заходів. Так, наприклад, один довгий гудок означав загальне шикування (звичайно на ранковий та вечірній аппелі або у випадку, коли в якомусь блоці чи робочій команді не дорахувалися одного чи кількох в’язнів); два коротких сповіщали про формування робочих команд і відправку їх на роботу. Здебільшого така команда подавалася після ранкового аппеля. Короткі часті гудки означали оголошення блокшпери. Після кожного сигналу сирени команду повторювали ще й голосом. Десятки спеціальних посильних бігали по табору й на все горло вигукували ту чи іншу команду. Її підхоплювали блокові й капо. Блокові, які не хотіли надривати своїх горлянок чи не мали гучного голосу, як, наприклад, наш Пауль, за миску баланди наймали спеціальних крикунів. Такі щасливчики заробляли собі харчі лудженим горлом. У кожному блоці, у кожній команді були свої крикуни.

Наш блок був карантинний, «виховавчий», в’язнів із нього на роботу не ганяли. Тільки в окремих випадках звідси брали поповнення в деякі команди, взамін тих, хто вже остаточно охляв. Через те на ранковому аппелі Пауль тримав карантинників у строю доти, доки всі робочі команди не виходили за ворота табору.

Так було й цього разу. Та ось прибіг мордатий капо Адольф із нарукавною пов’язкою, на якій було написано «штрафна № 1». Ще здалека він закричав: «Пауль! Десять гефтлінгів, швидко!»

Плюгавий Вацек подав команду штрафникам вийти із строю. Мене і ще дев’ятьох в’язнів із нашого блоку Адольф погнав на центральний аппельплац, де саме формувалися арбайтскоманди і де вже стояла штрафна команда № 1. По дорозі Адольф почастував кожного з нас гумовою палицею за те, що не могли бігти так швидко, як йому хотілося.

Аппельплац уже заповнили колони в’язнів.

Арбайтскоманди, за порядком номерів на вихід кроком руш! – скомандував рапортфюрер, і одразу все заворушилося. Оркестр заграв бравурний марш. До прохідної одна за одною рушили арбайтскоманди. За брамою їх приймав конвой і вів на роботу.

Освенцімський оркестр – одна з найнезбагненніших примх гітлерівських бузувірів, витівка самого обер-ката Гіммлера. Оркестр складався із сотні музикантів-віртуозів, вивезених в Освенцім із столичних театрів окупованої гітлерівцями Європи. Він грав щодня, коли арбайтскоманди вирушали на роботу і поверталися з роботи, а також під час екзекуцій і страт. Музиканти цього оркестру створили на замовлення самого Гіммлера унікальну мелодію – «Танго смерті», яка дуже сподобалася шефу гестапо. «Танго смерті» виконувалося тільки під час страт та масових екзекуцій. На Нюрнберзькому процесі ноти цього сатанинського танго, під звуки якого було страчено тисячі людей, правили за речовий доказ. Щоб перешкодити поширенню мелодії як танцювальної музики, ноти за ухвалою Трибуналу знищили. Тим часом уже в повоєнні роки авторові цих нотаток не раз доводилося чути бездарні підробки сумнозвісної мелодії, їх видавали за справжнє «Танго смерті». Насправді ж вони нічого спільного не мали з мелодією, яку мені довелося чути свого часу в Освенцімі. Спритні ділки в гонитві за бізнесом не зупинилися перед наругою над світлою пам’яттю мільйонів жертв фашизму. (Музиканти освенцімського оркестру всі до одного були розстріляні есесівцями в останні дні існування табору – в січні 1945 року).

Треба сказати, що на прохання комендантів інших концтаборів Гесс передав їм ноти «Танго смерті»; і там його також виконували під час масових страт і екзекуцій, зокрема в Янівському і Хелмському концтаборах. В інших таборах смерті були свої «гімни» й улюблені мелодії. Так, наприклад, у Маутхаузені під час страт виконувалася мелодія німецької пісеньки «Кохана, ми зустрілися знову». Я й досі не можу збагнути, як в есесівців уживалися садистська жорстокість і суто німецька сентиментальність, любов до чистоти, квітів, музики, жалісливих пісеньок...

Нас ведуть дорогою, якою вчора везли в табір. Я впізнавав ті місця, зриті канавами, де напередодні працювали тисячі в’язнів. Обабіч дороги через кожні 200—300 метрів лежали складені на купи лопати, кайла, відра, стояли тачки. Робочі команди займали свої місця, розбирали інструмент і починали роботу. Нашу команду повели трохи далі, на дільницю, де проходила нова дорога, що з’єднувала Освенцім-І з Біркенау.

Освенцім було побудовано на болотистій місцевості. У літній день тут стояла несамовита спека, а вночі й ранками тягло прохолодою, болотяною вогкістю. Сонце ще не встигло піднятися, і в повітрі носилися цілі хмари мошви. Птахів ми тут не бачили, вони уникали цих гиблих місць.

Ми йшли, заточуючись від слабості, притримуючи один одного. Багато хто не сподівався повернутися живим до табору. Опущені плечі, в очах кожного – згусток болю. У нашій штрафній колоні був цілий Інтернаціонал – росіяни, поляки, чехи, євреї, цигани, французи, датчани, угорці, югослави, латиші, навіть кілька німців. І всі виснажені до краю.

Обіруч дороги лежали мертві, випалені села, а попереду, скільки око сягає,– пагорбиста місцевість, якою гадючилася незакінчена дорога рабства і смерті.

Нас привели на заболочену дільницю, роздали лопати, відра і наказали копати канави та розширювати вже викопані. Канави були заповнені болотною рідиною, доводилося, стоячи по коліна в драговині, черпати її лопатами та відрами й відносити метрів за п’ятдесят. Одні стояли в канаві й наповнювали відра, другі носили їх, треті возили тачками пісок і щебінь. Неподалік розташувалася есесівська охорона, озброєна автоматами. Безпосередньо за роботою слідкували капо і п’ять форарбайтерів – бандюги один в один. Вони походжали вздовж канави і гумовими палицями підганяли тих, хто, па їхню думку, працював не досить ретельно.

Була сьома година ранку. Лайка і крики наглядачів, глухі удари гумових палиць, зойки в’язнів, чавкання болота рвали ранкову тишу. Робота щойно почалася, а мені вже ломило спину і гуло в голові від утоми. Це була безглузда первісно-тяжка праця, розрахована на цілковите виснаження людського організму. Робочий день штрафних команд тривав чотирнадцять годин з однією перервою на сорок п’ять хвилин. Її оголошували ударом гонга о дванадцятій годині дня, коли привозили баланду. Та до неї ще треба було дожити...

– Льос, шнель, бевегтойх, темпо! [37]37
  Давай, швидше, ворушися, темп!


[Закрыть]– раз по раз лунали крики наглядачів, та саме темпу й не було. Нам просто бракувало сили. Тоді за нас узявся сам начальник конвою – есесівський унтер-офіцер. Він звелів одному з капо принести замашного кия і особисто заходився «заохочувати злісних ледарів». Не заспокоївся доти, доки власноручно не відлупцював півтора десятка в’язнів. А одному, який інстинктивно відхилився вбік, щоб уникнути удару, проломив череп. Це була перша жертва в нашій команді, хоча минуло лише півгодини, як ми приступили до роботи. А попереду ще цілий день!

Вбитого поклали неподалік од мене. Намагаюся не дивитись на нього, та це мені не вдається. Я бачу його закривавлене обличчя, вишкірені зуби, скляні очі. Чомусь весь час здавалося, що тепер моя черга, що незабаром і мене покладуть біля нього з проломленим черепом.

Щосили черпаю твань. Кожен рух лопатою дається з великим трудом, я весь змокрів, а нагрітися не міг – мене морозило.

Читачам важко навіть уявити, якими негідниками були ті, що носили есесівську форму. З благословення кривавого ката Гіммлера ці патологічні злочинці і маніакальні вбивці, починаючи від рядового есесівця чи паршивого єфрейтора і кінчаючи фюрерами всіх рангів, мали необмежену владу над мільйонами людей. На в’язнів вони дивилися як на покидьки, що їх треба використати на угноєння землі, попередньо висотавши з них усю мускульну силу. Вони старалися один поперед одного довести свою відданість фюреру та його божевільним ідеям. Адже фюрер пообіцяв їм за вірну службу райське життя на землі. Кожен із цих мерзотників мріяв про власний маєток на східних просторах.

Ніхто інший, як божевільний фюрер у своєму виступі 1941 року після параду есесівських військ без зайвого словесного камуфляжу поставив перед ними завдання – завоювати світ. Показуючи рукою на схід, він кинув одну фразу: «Німці! Перед вами світ, підкоріть його і владарюйте ним!» То був найкоротший з усіх його виступів. Маячну ідею завоювання світу носив у своєму серці кожен есесівець. Найплюгавіший із них мріяв дослужитися хоча б до чину гауптштурмфюрера [38]38
  Капітан в есесівських військах.


[Закрыть], мати власний маєток, автомобіль і рахунок у банку. Ось чому він так запопадливо збиткувався над в’язнями, хизувався вишуканою жорстокістю, відверто демонструючи своє невситиме прагнення до панування. Він не задумувався над тим, що, може, колись настане розплата за вчинені ним криваві злочини. Він був лише рядовим кровожерної армії головорізів, а рядовому солдатові думати категорично заборонялося – за нього думав фюрер.

Кого-кого, а дурнів і негідників ніде не бракує. Вистачало їх і в Німеччині. Та одне – дурень сам для себе, а зовсім інше – дурень при владі. Тоді горе всім. Таким дурнем та негідником був і начальник нашого конвою. З нудьги він почав шукати собі розваг. Що не кажіть, а простояти чотирнадцять годин на варті не дуже приємно, та ще в цій клятій драговині. А коли врахувати ще й час, потрібний на дорогу від табору до місця роботи й назад, на чистку зброї, на лазню після роботи, то виходить цілих вісімнадцять годин. Правда, есесівців посилали в наряд через день, але й через день пробути вісімнадцять годин на ногах і втомливо, і нудно. Щоб якось згаяти час, вони вигадували для себе розваги. На них я надивився, працюючи на початку липня 1943 року в штрафній команді № 1.

Ми трудилися на дільниці завдовжки двісті метрів. Попереду були штрафні команди № 2 і № 3. Вони валили дерева, корчували пеньки, а ми копали водостічні канави й робили земляний насип майбутньої дороги. Штрафники старалися, як могли, а їх ще й підганяли. Тих, хто не витримував шаленого темпу, вбивали і заміняли іншими. Щодня в кожній штрафній команді доводилося замінювати двадцять-тридцять чоловік. Це була заздалегідь продумана сатанинська система знищення в’язнів, що «проштрафилися». В такий спосіб табірне начальство сподівалося стимулювати продуктивність праці інших освенцімських робочих команд. В’язні, як вогню, боялися штрафної, отже, вони будуть старатися на роботі і не порушуватимуть каторжного режиму. Так думало начальство табору. Власне, штрафні команди створювалися з метою залякати в’язнів, паралізувати жахом їхній опір, примусити їх працювати й коритися.

За інструкцією есесівці мали «перевиховувати» штрафників і навчити їх працювати. На практиці це означало, що з штрафника в найкоротший термін вичавлювали всю мускульну силу, доводили його до цілковитого виснаження, а потім знищували й заміняли іншим. А щоб це служило пересторогою для решти в’язнів, штрафників зумисне розсіювали по всіх блоках. Там вони своїм зовнішнім виглядом наочно демонстрували, що таке штрафна команда, наганяючи жах на всіх в’язнів.

Так зване «перевиховання» штрафників було облудною брехнею, бо в штрафних командах убивали не тільки тих, хто «лінувався» або вже остаточно знесилів, але й першого-ліпшого, залежно від примхи конвоїрів. Штрафник не повинен жити більше, як чотири тижні,– така була офіційна настанова табірної адміністрації. В’язні знали про це, і навіть найстійкіші з них занепадали духом. І дійсно, ті, хто потрапляв у штрафну команду, не жили довше чотирьох тижнів. Одні божеволіли, другі кінчали життя самогубством, третіх убивали капо чи конвоїри або відправляли в газові камери. Та серед в’язнів траплялися одинаки, які витримували місяць цієї страшної каторги. До таких виявляли «милість» —їх не душили в газовій камері, а розстрілювали. Розстріл вважався почесною смертю.

Штрафники розуміли безвихідність свого становища, та, хоч як це дивно, більшість сумлінно працювала, очевидно, надіючись на чудо. Така вже природа людини – сподіватися на порятунок у найбезвихіднішому становищі.

Самогубці кінчали з життям у такий спосіб: вони з лопатою в руках ішли на есесівця.Їїх тут же прошивали автоматною чергою. Без попередження. Річ у тому, що за інструкцією штрафникові заборонялося наближатися до есесівців. Траплялося, що конвоїр сам іноді для чогось підкликав штрафника. В таких випадках в’язень повинен був залишити лопату на місці, скинути мютцен, підійти до есесівця не ближче як на п’ять кроків і завмерти струнко, чекаючи вказівок. Найменше порушення цієї інструкції каралося смертю.

***

Ми копали старанно й квапливо, намагаючись не привернути до себе уваги жорстоких капо і начальника конвою. Правду кажучи, я не вірив, що доживу до вечора, а проте старався. Тут уже діяв колективний рефлекс: працювали всі, працював і я. І все це для того, щоб живим повернутися до табору, випити порцію баланди і впасти змученим, болючим тілом на матрац, склепити очі й ні про що не думати. Нари в бараці були тоді для мене єдиною мрією, єдиним острівцем спокою в цьому змученому жахами, затопленому кривавим безумством, жорстокістю і злобою світі, в якому і жити було страшно, і помирати не хотілося.

Час збігав повільно. Я поставив перед собою мету дожити до вечора. Щоб досягти її, треба було спершу виконати програму мінімум – дотягти до обіду, одержати черпак баланди, а ті п’ятнадцять хвилин, які ще залишаться, використати на відпочинок. Якщо мені вдасться здійснити цю програму і зі мною нічого не станеться лихого, я міг розраховувати на те, що виконаю і програму-максимум, тобто доживу до вечора. А що буде завтра – про те навіть думати не хотілося...

Крадькома поглядаючи на всі боки, я пильнував за есесівцями, що стояли неподалік, за капо й форарбайтерами, що походжали вздовж канави, і особливо за унтершарфюрером. Якесь шосте чуття підказувало мені, що його слід остерігатися найбільше. Унтершарфюрер саме проходив повз мене. Від страху я втягнув голову в плечі й зібгався в грудочку. Хотілося зробитися маленьким і непомітним, загубитися в цьому болоті.

Тим часом він зупинився неподалік мене, притулився спиною до обчімханої сосни і закурив, ліниво дивлячись на в’язнів, що бабралися в драговині. Нарешті кат знайшов те, що шукав, Його погляд зупинився на одному євреї. Він підкрався до нещасного і здер з голови своєї жертви мютцен. Той обернувся й закляк од страху. Есесівець хвилин п’ять стояв мовчки, втішаючись ефектом. Потім одійшов убік і, зібгавши мютцен, кинув його метрів за десять за цеп охорони, після чого лагідним голосом звернувся до приреченого:

– Потрудися, голубе, принести свій мютцен.

Заточуючись, в’язень, наче в маренні, пішов назустріч своїй смерті. Унтершарфюрер помахом руки попередив автоматників, щоб не стріляли, а сам вийняв парабелум і почав цілитись у потилицю своїй жертві. Робив це з неприхованою насолодою. Щойно в’язень наблизився до шапочки і вже нахилився, щоб підняти її, пролунав постріл. Бідолаха тільки похитнувся, потім випростався і повернувся до нас обличчям, покірно чекаючи другого пострілу. На його змученому обличчі вже не було страху. Він застиг на місці, наче спеціально позував унтершарфюрерові, щоб той, бува, не промахнувся. Пролунав другий постріл, і мертве тіло впало на землю. Есесівець побіг дивитися, куди влучила куля. Невдовзі ми почули його радісний вигук: куля пробила череп! Негідник покликав кількох своїх колег, щоб ті пересвідчилися, як влучно він стріляє. Хвилин із десять вони стояли над трупом, перевертаючи його ногами і про щось жваво розмовляючи. Есесівці не скупилися на компліменти унтершарфюрерові... Що й казати, стріляти він умів. Щоденні тренування в стрільбі по живих мішенях не минули даремно.