Текст книги "Слово після страти"

Автор книги: Вадим Бойко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 27 страниц)

3

Моїм сусідом по нарах був молодий, ширококостий в’язень з відкритим симпатичним обличчям і лагідними сірими очима. Тримався він незалежно, з гідністю. Уже наступного дня після ранкового аппеля і прибирання камери ми розговорилися.

Максим Киреєв – так назвався мій співбесідник – родом із Смоленщини. Напередодні війни проходив дійсну військову службу в одній із частин, яка дислокувалася в Білорусії. Уже на п’ятий день війни їхня дивізія вела важкий бій на підступах до Мінська. Перед ними було поставлене завдання за всяку ціну затримати просування німців, поки не підійдуть наші резерви. Окопавшись, червоноармійці відбивали шалені атаки озброєного до зубів ворога. Стояли на смерть, а резерви чомусь не підходили. Не було танків, обмаль було артилерії, в небі не появлялися наші літаки.

Зазнавши величезних втрат, німці припинили наступ. Та вже наступного дня з’ясувалося, що, спіймавши облизня в лобових атаках, вони пішли в обхід, і дивізія потрапила в оточення. Власне, це була вже не дивізія, а її рештки – близько тисячі здебільшого поранених, голодних, змучених безперервними боями людей, яким дуже хотілося спати. Озброєні одними тільки гвинтівками та кулеметами, до яких уже не було патронів, вони почали пробиватися з оточення. В одній із сутичок сержанта Киреєва, котрий уже командував ротою, важко поранило. Його залишили на хуторі в лісовій глухомані. Два місяці всім хутором боролися люди за Максимове життя, і смерть відступила. Ще через місяць Максим уже чапав по хутору. А коли остаточно оклигав, вирішив шукати партизанів. Та одного дня на хутір наскочили німці з облавою, схопили всіх чоловіків, а з ними й Максима.

Спершу гибів у таборі військовополонених неподалік від Барановичів, потім у Хелмському концтаборі, де люди мерли, як мухи восени. Вирішив тікати. Змовився з кількома військовополоненими, розробили детальний план втечі і вже завтра мали його здійснити. Але вранці їх не повели на роботу, як то робили звичайно, а загнали у вагони і повезли в Німеччину. За сякі-такі харчі майже півтора року гнув спину на заводі, працював на залізниці чорноробам, потім у кам’яному кар’єрі. З голови не виходила думка про втечу, але кілька спроб утекти закінчилися невдачею. Нарешті в травні

1943 року Максимові пощастило втекти з табору в районі Магдебурга. Його спіймали в Сілезії і п’ять днів тому запакували в Мисловіцький табір. Він ще не встиг перетворитися на доходягу, ще почувається на силі і ладен лізти чорту на роги, тільки б вирватися на волю. Розповідає свою історію, а сам аж кипить.

– Давай щось робити,– каже.—Не можна ж сидіти склавши руки й дивитися, як ці два покидьки знущаються з виснажених, доведених до відчаю людей.

Перед цим я розповів Максимові про свої митарства по тюрмах і таборах, про невдалі спроби втекти. Бачу, хлопець вірить мені.

– Я тут уже домовився з одним,– пошепки розповідає Максим.– Треба створити підпільну групу, але це можна зробити тільки тоді, коли знищимо Бубнового Туза та його холуя. Сам бачиш, люди залякані, тероризовані цими негідниками.

– Я згоден, починати треба з цього. Тільки не забувай, що за вбивство старости всю камеру можуть розстріляти,– висловлюю своє побоювання.

– Ми теж не ликом шиті,– у відповідь шепоче Максим.– У мене є план. Потрібна твоя допомога.

– Що я маю зробити?

– Після того як порішимо старосту, ти зможеш сказати блокфюреру, що це зробив Стодвадцятьтрикуплети? Вони до пізньої ночі пиячать і грають у карти на золою і цінні речі, які відбирають у в’язнів і частину яких утаюють від блокфюрера й ховають у матраци. Може ж таке статися, що вони з п’яного розуму побилися і холуй убиває старосту?

Це ідея, збагнувши суть Максимового плану, я охоче пристаю на його пропозицію.

– Май на увазі, що двоє повинні дати однакові свідчення, і лакузі капець. З вовками жити – по-вовчому вити. А староста – це моя турбота.

Ми домовляємося про те, які мають бути свідчення, і свою домовленість скріплюємо присягою.

Увечері Бубновий Туз муштрував нас, як треба виконувати дві команди: «шикуйся!» і «відбій!». По команді «шикуйся!» кожен в’язень мав кулею летіти з нар і зайняти своє місце в строю. Вишикуватись треба було блискавично. А по команді «відбій!» – Стрімголов мчати до нар і каменем падати на них. На виконання цих команд давалося лічені секунди. Година тренування не дала потрібних результатів, у визначені секунди, ніхто не вкладався. Бубновий Туз і Стодвадцятьтрикуплети трудилися до сьомого поту, орудуючи палицями, але так нічого й не домоглися. Багато хто з в’язнів понабивали собі гулі в страшенній тисняві й колотнечі, та виконати безглузді команди не змогли. По суті, це була муштра не краща за ту, яку влаштовував «батечко» Боденшатц на плацу.

Почали роздавати вечерю – по черпаку ерзац-кави без цукру. Через це «тренування» переносилося на завтра. Староста власноручно дав французам по черпаку кави і дозволив лягти на нари, сказавши при цьому, що він «суворий, але справедливий» і що «нелегкі обов’язки» старости примушують його іноді бути безжальним.

Під час відпрацювання команд «шикуйся!» і «відбій!» Стодвадцятьтрикуплети весь час намагався вдарити мене палицею по голові або по руках. Руки мені вдавалося ховати, а голові дісталося. Зараз вона розривалася від болю. Та коли я підійшов за своєю порцією ерзац-кави, староста дав мені півчерпака добавки, напевне, вважаючи мене своїм, тобто кримінальним злочинцем.

Після відбою в камері засвітилася синя нічна лампочка. Бубновий Туз увімкнув кишенькового ліхтарика, дістав принесений блокфюрером згорток, вийняв з нього дві пляшки шнапсу, ковбасу, хліб. Почалася пиятика і картярська гра. Бубновий Туз і Стодвадцятьтрикуплети грали на коштовності, золоті монети, валюту і ляпаси. Важко сказати, хто в кого вигравав, тільки староста дедалі частіше дубасив свого холуя, звинувачуючи його в махлюванні. Гра тривала за північ. Під кінець вони випили ще одну пляшку шнапсу, яку дістали з матраца Бубнового Туза, потім знову побилися і, нарешті, повкладалися спати. Заснув і я.

...Передранкову тишу рве пронизливе виття сирени. У коридорі залунали різкі команди есесівців, забряжчали ключі. Починалася ранкова перевірка. Наша камера в самому кінці коридора, але ми стрімголов зіскакуємо з нар і поспішаємо стати в шеренгу. Пробігаючи повз мене, Максим на мить зупиняється і пошепки каже:

– Дивися ж, не підведи.

– Не сумнівайся,– коротко кидаю на ходу, а сам відчуваю, як у мене терпнуть руки й ноги. Отже, діло зроблено. Чим тільки закінчиться все це? Обличчя в Максима зосереджене, рішуче, очі глибоко позападали – видно, не спав ніч.

Після звичайного в таких випадках сум’яття і шарварку дев’яносто вісім в’язнів застигли в строю. Тільки староста і його помічник, на загальний подив, спали. Я стояв крайній з лівого флангу і добре бачив, як староста незручно вткнувся обличчям у подушку, а Стодвадцятьтрикуплети, розкидавшись, якось чудернацько, ривками хропів.

Наближалася вирішальна хвилина. Ось брязнули замки, відчинилися двері, і до камери у супроводі двох есесівців увійшов блокфюрер. Сьогодні він був у поганому настрої. Високий, худий, довгасте обличчя мало землистий колір, під очима висіли чорні капшуки. Блокфюрер нервовою ходою пройшовся вздовж строю і, не діждавшись рапорту, підскочив до старостиного ліжка. Брудно вилаявшись, він уперіщив Бубнового Туза нагаєм. Від такого удару навіть мертвий перевернувся б у труні, а Бубновий Туз і далі лежав нерухомо. Зате Стодвадцятьтрикуплети, наче ошпарений, схопився із свого матраца і з переляку зарепетував на все горло: «Ахтунг!» Блокфюрер гидливо подивився на нього і ще раз уперіщив старосту. Потім схопив його за руку вище ліктя і шарпнув так, що той полетів на підлогу. Нарешті, зрозумівши, що староста мертвий, блокфюрер здивовано глянув на Стодвадцятьтрикуплети, потім обвів поглядом в’язнів і зловісно просичав:

– Убивство... Хто?

Обережно переставляючи ноги, наче боячись провалитись, він повільно пройшов уздовж строю. Тонкий крючкуватий ніс і гострий погляд безбарвних холодних очей з-під великого козирка есесівського картуза з високим наголовком робили блокфюрера схожим на хижого птаха, що вибирав собі жертву.

Усі стояли бліді, похмурі, розгублені і з жахом чекали, на кого впаде підозра блокфюрера. А він і далі свердлив зловісним поглядом застиглі шеренги в’язнів. Цей погляд ковзнув і по мені, на якусь частку секунди наші очі зустрілися. Я розумів, що одне необачне слово, один непродуманий крок могли завалити всю справу. Головне в такій ситуації – не втратити самоконтролю. Кожен мій нерв, кожна клітина мого тіла були напружені до краю. Що й казати, із смертю жарти погані .

– Хто вбив старосту—вийти із строю! – голосом, у якому бринів метал, скомандував блокфюрер.

Із строю ніхто не виходив. Дев’яносто вісім в’язнів завмерли, боячись не тільки поворухнутися, а навіть дихнути. Запала важка, гнітюча тиша.

– Виходить, ніхто не вбивав,– розтягуючи слова, мовив блокфюрер.– Тоді вийдіть із строю ті, хто бачив, як це сталося!

Після цієї команди із строю вийшов одноокий присадкуватий в’язень і я.

– Хто ще? – насилу стримуючи себе, якомога спокійніше спитав есесівець. Та більше не було охочих давати свідчення.

– Що ти бачив? – звернувся блокфюрер до одноокого. Той швидко заторохтів по-німецькому. Стодвадцятьтрикуплети, який досі стояв, виструнчившись біля свого ліжка, витягнув шию і, роззявивши рота, розгублено прислухався до мови в’язня. Та, видно, нічого не міг уторопати, бо знав лише кілька німецьких слів.

Тим часом одноокий розповів блокфюреру, що звечора староста і його помічник пиячили і грали в карти на гроші та золоті речі. При цьому дуже сварилися, навіть були зчепилися битись. Гроші й цінності вони діставали з криївок, зроблених у матрацах. Як видно, староста програвав, бо двічі лазив у матрац по гроші. Під кінець Бубновий Туз побив свого помічника, забрав у нього все, що той виграв, і сховав у свій матрац. Коли староста заснув, до нього підкрався Стодвадцятьтрикуплети, накрив голову старости ковдрою і задушив його.

Блокфюрер недовірливо слухав одноокого, але той шпарив, як по писаному.

– А що ти бачив? – звернувся він до мене.

Я відповів, що по-німецьки мало розумію, потрібний перекладач. Блокфюрер викликав із строю польського єврея Семена Варшавського як перекладача. Я майже слово в слово повторив свідчення одноокого, додавши від себе, що після того, як Стодвадцятьтрикуплети задушив старосту, він щось шукав у його матраці.

З кожною секундою очі блокфюрера ставали хижішими. Вислухавши мене, він спитав:

Коли це сталося?

– Десь за північ.

– А чого ти не спав?

 У мене дуже боліли пальці.

Я показав йому свої розпухлі пальці, що гноїлися.

Те, що ми з однооким різними мовами дали однакові свідчення, які не розходилися навіть у деталях, справило на блокфюрера велике враження. А щоб розвіяти в нього останні сумніви, я додав:

– Досить вам обшукати матрац помічника старости, і ви побачите, що я розповів чисту правду.

У цей час Стодвадцятьтрикуплети, який досі стояв наче заворожений, розпачливо закричав:

– Пане начальнику! Брехня, все брехня! Це вони вбили пана старосту!..

Розлючений блокфюрер підскочив до нього і що було сили вперіщив канчуком прямо по обличчю. Стодвадцятьтрикуплети заюшився кров’ю і впав до ніг есесівця, лементуючи «пане начальнику! пане начальнику!».

– Обшукати постелі цих свиней!,—наказав есесівцям блокфюрер.

Вмить обидва матраци було розпорото і вительбушено. Уже з матраца Стодвадцятьтрикуплети випало кілька золотих годинників, золоті ланцюжки, каблучки, медальйони, золоті монети. Ще більше золотих речей і грошей знайшли в матраці старости. Все знайдене блокфюрер сховав у кишені. Його очі палали, він ніяк не міг приховати збудження. А коли розпороли подушки, блокфюрер не витримав і, забувши про свій арійський гонор, кинувся сам шукати коштовності.

Нарешті обшук закінчився. Блокфюрер заклопотано подивився на годинника. Адже о п’ятій годині ранку треба йти доповідати рапортфюреру про наявну кількість в’язнів і порядок у блоці. А він ще мав сховати в надійному місці частину коштовностей, почистити мундир від пір’я і привести себе в порядок. Не підеш же на доповідь до начальника з розбухлими кишенями, та ще й у пір’ї. У фашистському рейху зовнішній вигляд офіцера цінувався, мабуть, нарівні з відданістю фюрерові. А за порушення присяги і привласнення коштовностей, які вважалися «власністю» Німецької держави, по голівці не погладять навіть есесівського офіцера. Начальникові недовго здерти з нього мундир, замінивши його на смугасту робу арештанта. Крім усього, блокфюреру треба було якомога швидше прибрати Стодвадцятьтрикуплети.

Що чекало старостиного лакузу, не важко було здогадатися. Побачивши, з якою радістю блокфюрер розсовував по кишенях знайдені коштовності, я зрозумів: доля Стодвадцятьтрикуплети вирішена. Блокфюрер не настільки дурний, щоб залишити свідка. Чекати довго не довелося. За його командою есесівці накинулися на Стодвадцятьтрикуплети, який повзав біля ніг блокфюрера, цілуючи йому чоботи. Коли на нього посипалися удари, лакуза, обхопивши руками голову, моторошно заволав. Есесівці топтали його своїми кованими чобітьми доти, доки не переконалися, що він уже ніколи не встане. Потім узяли розтерзаний труп за ноги і поволокли з камери.

– Аллес ін орднунг! [25]25
  Все в порядку!


[Закрыть]– урочисто проголосив блокфюрер, пройшовся вздовж вишикуваних в’язнів, тицьнув пальцем у Жака й сказав:

Я призначаю тебе старостою. Негайно приберіть усе це,– він бридливо показав канчуком на розпотрошені подушки й матраци.– Та дивися, щоб був порядок у камері! Виконуйте!

– Яволь! – вигукнув новоспечепий староста.

Блокфюрер пішов. А ми й далі стояли, приголомшені усім побаченим. Французи не приховували свого задоволення таким поворотом подій. Енергійно жестикулюючи, вони жваво розмовляли. Смерть ненависного старости і його холуя влаштовувала всіх, та надто вже цинічною і огидною була сцена розправи з старостиним полигачем.

Один із в’язнів підійшов до мене, пильно подивився у вічі й сказав:

– Зроблено – комар носа не підточить. За золото есесівці відправлять на той світ кого завгодно, хоч самого фюрера. Тонко зроблено, що й казати...

Я промовчав, удавши, що вся ця історія мене зовсім не стосується.

Почалося прибирання камери. Ми збирали пір'я і вату, мили хлоркою нари, стіни, підлогу. Працювали старанно, мовчки. Жак керував прибиранням спокійно, без криків. Найперше, що він зробив,– це викинув у ящик для сміття обидві палиці, якими колишній староста та його помічник ще вчора дубасили в’язнів. Ця деталь не лишилася непоміченою. Усі полегшено зітхнули, багато хто навіть осміхнувся, можливо, вперше за останні місяці, якщо не роки. Відчувалося, що люди скинули з себе важкий, ненависний тягар, який давив їх досі.

Не треба бути великим психологом, аби зрозуміти просту істину: морально вбита, психологічно розчавлена людина не здатна боротися. Щоб підняти її на якусь найпростішу акцію, треба спершу скинути з неї моральний і психологічний гніт, вселити віру в свої сили. Смерть двох негідників, які повсякчас тероризували в’язнів, і нова обстановка, що створилася в камері, мали величезне значения для оздоровлення загальної атмосфери і згуртування в’язнів.

Декому може здатися, що знищення двох фашистських холуїв надто дрібний факт, щоб надавати йому великої ваги. Але так може подумати тільки той, хто не уявляє, якою страхітливою була атмосфера в гітлерівських концтаборах. Між гітлерівськими катами та їхніми поплічниками, з одного боку, і в’язнями, з другого боку, точилася зовні малопомітна, але повсякденна запекла боротьба не на життя, а на смерть. Кожна на перший погляд невеличка перемога, яку ціною неймовірних зусиль здобували в’язні, мала величезне значення, бо це була перемога над вишуканим бузувірством фашистських нелюдів. Головне, такі перемоги вселяли віру в наші сили, згуртовували людей, кликали їх на боротьбу з кривавим фашистським режимом.

Життя в’язнів двадцятої камери змінилося на краще. Жак спокійно і діловито шикував в’язнів на ранковий і вечірній аппелі, віддавав блокфюреру рапорт, одержував і чесно ділив баланду, керував прибиранням камери, стежив за порядком і намагався, наскільки це було можливо, полегшити становище хворих і вкрай виснажених, зацькованих попереднім старостою та його холуєм. В очах багатьох доходяг зажевріли вогники надії, зникло почуття приреченості. На моїх очах народжувався дружний, згуртований колектив. В’язні подавали один одному допомогу, допомагали хворим і кволим злазити з нар під час ранкових і вечірніх перевірок. Камеру прибирали добровольці з числа тих, хто ще не дійшов до цілковитого виснаження.

Різко змінилося і моє становище. Жаку як старості тричі на день приносили з есесівської кухні смачну калорійну їжу. Він підгодовував свого земляка Жана й мене. Я в свою чергу ділився цією їжею з Максимом.

А коли одного разу блокфюрер приніс Жаку пляшку шнапсу, він використав його для промивання моїх ран на спині й пальцях та для дезинфекції саморобних бинтів. Крім усього, я спокійно спав, скільки хотів. Мене будили тільки попоїсти і на вечірній та ранковий аппелі.

Молодість брала своє. В мене знову з’явилася вже було згасла жадоба життя. Глибоко вразила та увага й піклування, що ними оточили мене в’язні камери. Найбільше я тепер боявся, щоб не перевели в інший табір, адже цей пересильний, тут ніхто довго не затримувався.

Мої побоювання виявилися небезпідставними...

4

Один із в’язнів, що чергував біля дверей, подав сигнал тривоги: блокфюрер! Ми швиденько вишикувалися. Тепер команду «шикуйся!» виконували значно швидше, ніж при Бубновому Тузі. Ніхто не хотів підводити нового старосту.

Відчинилися двері, па порозі камери вклякла довготелеса постать блокфюрера. Вигукнувши традиційне «ахтунг», Жак віддав рапорт:

– У строю дев’яносто вісім гефтлінгів. Відпрацьовуємо прийом шикування. Староста двадцятої камери Жак Морель.

Блокфюрер пройшов по камері і, видно, залишився задоволений порядком, бо не зробив жодного зауваження. Буркнувши «гут», він дістав із кишені записника й почав неквапливо гортати сторінки. Усі завмерли в тривожному чеканні.

–Драйхундертфюнфунднойнцігзібундцвайнціг!

У мене тенькнуло серце. Блокфюрер назвав мій номер. Я глянув на Максима. Його бліде обличчя виказувало хвилювання, а лагідні сірі очі потемніли. Мабуть, він подумав, що мене забирають на допит у справі загадкової смерті Бубнового Туза.

Зібравшись із духом, я голосно відповів «єсть!» і вийшов із строю.

– Раус! – скомандував блокфюрер.

Востаннє окидаю поглядом камеру і її мешканців. Вони дивляться на мене співчутливо, наче проводжають на смерть.

– Прощавайте, товариші! – кидаю вже на ходу і виходжу з камери.

– Ахтунг!—з надривом вигукує Жак.

Я розумію, що це сказано спеціально для мене. Спазми перехоплюють горло. Насилу стримую сльози, які от-от бризнуть з очей. Тільки-но переступив поріг камери, враз відчув себе самотнім, беззахисним.

Блокфюрер передав мене автоматникові, і я пішов до виходу з блока. На знайомому майданчику вже шикували сотні три в’язнів. Біля трибуни в оточенні почту стояв «батечко» Боденшатц. Він, мабуть, розповідав щось веселе своїм блюдолизам, бо ті голосно реготали. Забачивши начальство, конвоїр почастував мене кількома стусанами і турнув у стрій. Тут уже господарювали галасливі капо.

Нарешті процедуру шикування закінчили. Кілька в’язнів, не витримавши її, мертві лежали на лівому фланзі шеренги. Тим часом «батечко» Боденшатц, підтримуваний двома холуями, важко пихкаючи і віддуваючись, виліз на поміст, схрестив свої коротенькі пухкі руки на череві, молитовно закотив очі, як би підкреслюючи урочистість моменту. Зібравшись з думками, він почав розчуленим писклявим голосом:

– Дорогі мої дітки! Настала сумна хвилина в нашому житті. Хоч як це важко, але нам доводиться розлучатись. Ви в мене жили як у бога за пазухою. Сподіваюся, ви ще не раз згадуватимете щасливі дні, проведені в цьому райському куточку. Жаль розлучатися з вами. Втішає тільки те, що вас чекає щасливе майбутнє. Прощайте. Пишіть листи.

Старий блазень вийняв із кишені хустку і притулив її до очей, удаючи, що витирає сльози. Есесівці дружно зареготали.

– Смійтеся, скоти, скоро доведеться плакати! —голосно сказав один із в’язнів. Це була нерозумна і відчайдушна сміливість. Його щастя, що есесівці саме реготали і ніхто з них не почув слів зухвальця.

Почалася звірка номерів з документами. Табірні писарі під наглядом есесівців ходили вздовж шеренг із списками і стандартними супровідними картками. Картки були з цупкого паперу, мали квадратну форму, приблизно дванадцять на дванадцять сантиметрів. В них було занесено основні демографічні дані і перелік «злочинів», вчинених в’язнем перед «Німецькою державою». На моїй карточці з лівого нижнього ріжка до горішнього правого ішла по діагоналі широка червона смуга, на якій чорною фарбою було надруковано: «Цюрік керен іст уннервунш» [26]26
  Повернення небажане.


[Закрыть]. Звіряючи мій номер із карточкою, писар і есесівець з подивом і недовір’ям розглядали мене: їм не вірилося, що такий миршавий хлопець із забинтованими руками міг стільки разів тікати з таборів. Не втримавшись, есесівець запитав:

– Що в тебе з руками?

– Гестапівський манікюр,– відповів я.

Офіцер засміявся і повчально сказав:

– Значить, заслужив.

– Звісно, заслужив.

Відповідь, видно, сподобалась офіцеру, та й настрій у нього був чудовий. Він дивився на мене якусь мить усміхнено, потім вийняв із портсигара дві сигарети і сказав:

– Візьми за чесність і відвертість.

– Спасибі, я не курю.

Офіцер невдоволено скривдився і сховав сигарети.

Есесівці, які щодня мордували і вбивали в’язнів, при нагоді любили показати свою «вихованість» і «гуманність», любили почванитися перед своїми жертвами. Вони лицемірно теревенили про такі доброчесності, як совість, щирість, честь, правдивість тощо. Пізніше, в Освенцімі, я бачив сотні гасел, написаних олійною фарбою на стінах блоків: «Чесність – твоя зброя», «Чистота – запорука здоров’я», «Робота зробить тебе вільним», «Слухняність і старанність – ось за що тебе поважатимуть». І це в таборі винищення! Цинічне лицемірство. Та що тут дивуватися, коли пропагандисти з відомства Геббельса додумалися навіть зняти фільм про гітлерівські концентраційні табори, в якому показали здорових, угодованих в’язнів за багатою трапезою після роботи, показали їх і під час культурних розваг у години дозвілля. Дивлячись цей фільм, наївні люди могли подумати, що гітлерівці тільки те й робили, що дбали про добробут в’язнів.

Ще не встигли писарі закінчити перевірку, як у табір заїхало десять критих вантажних автомашин і десять мотоциклів з колясками, на яких були встановлені кулемети. Коли нас почали заганяти в машини, я навмисне затримався. Це коштувало мені двох стусанів прикладом у спину, та я домігся свого – заліз у машину одним із останніх. Отак схитрувавши, я дістав змогу хоч у дорозі роздивлятися навколишню місцевість, бачити білий світ.

Гірше не буде,– сказав хтось із в’язнів. Неборака хотів і себе заспокоїти, й інших підбадьорити перед невідомістю, яка чекала на нас і яка могла бути ще страшнішою.

– Буде гірше,—твердо відказав інший.

Потім я часто згадував ці слова, навіть тон, яким вони були сказані...

Дев’ять автомашин швидко навантажили живими в’язнями, а з мертвими була морока: їх виносили з тотенблока і, старанно звіривши номери з супровідними картками, наче дрова, складали в кузови автомашин.

Дивлячись на те, як есесівці ретельно перевіряють трупи, я не переставав дивуватися. Гітлерівці ні в що ставили життя в’язня і часто-густо знічев’я, задля розваги вбивали його. Це вважалося звичайною справою, за вбивство в’язня ніхто з адміністрації чи охорони не ніс відповідальності, ніколи ніхто не цікавився, за що ж було вбито людину. Зате до мертвих завжди була особлива увага. Кати вели старанний облік трупів. Що й казати, бухгалтерія смерті була поставлена в них по-справжньому.

Нарешті закінчили вантажити трупи. Начальник конвою узяв із рук рапортфюрера супровідні картки, засунув їх у шкіряну сумку і подав команду виїжджати. Колона виїхала за ворота і, дотримуючись певних інтервалів, звернула па шосе.

Востаннє майнув іржавий колючий дріт Мисловіцького табору смерті, сторожові вишки, шибениця, дерев’яні бараки і муровані блоки, а серед них і четвертий блок, де зосталися мої друзі...

Табір залишився позаду. Про нього не хотілося думати, як не хотілося думати про минуле. Я жадав одного :щоб ЦЯ подорожтривала якомога довше, щоб можна було дихати й дихати цілющим повітрям, напоєним ароматом дерев і квітів, якомога довше милуватися полями, перелісками...

Обабіч дороги розкинулася хвиляста рівнина, яка так нагадувала милу серцю Україну. До сліз зворушували степові трави, сріблясті китички полину, і самотнє дерево на пагорку, і хуторець у вибалку. Я віддав би решту свого знівеченого життя тільки за те, щоб походити по цьому привіллю, пожуритися під самотнім деревом, послухати, як у ярочку жебонить-скаржиться на когось метушливий струмочок. А як хороше було б лягти горілиць у духмяних травах і годинами дивитися в бездонну небесну блакить. Тамчорними цятками застигли степові шуліки і ревно дивляться на землю, немовби боячись відірватися од неї і безслідно розтанути в неозорій блакиті, якій немає ні кінця, ні краю...