Текст книги "Слово після страти"

Автор книги: Вадим Бойко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 27 страниц)

У пограбуванні євреїв були зацікавлені всі верстви німецької буржуазії, яка наживалася на «вирішенні єврейського питання», а після війни всіляко відхрещувалася од фашистських бузувірів, доводячи свою непричетність до злочинів нацистів, до створення і експлуатації фабрик смерті.

З показань Рудольфа Гесса та багатьох свідків, а також з офіційних документів, захоплених арміями держав антигітлерівської коаліції, стало відомо, що одяг, взуття та інші речі посилалися з освенцімських складів організації «Націонал-соціалістська соціальна допомога» або бургомістрам різних міст Німеччини для розподілу серед населення. З-поміж захоплених документів були й офіційні листи, в яких організації, що займалися розподілом речей, докоряли табірному начальству за те, що воно присилало одяг, попсований кулями і забруднений кров’ю, через що його доводилося відправляти на текстильні фабрики як сировину.

У згадуваній уже нами книзі «Фабрика смерті» автори детально розповідають, як у зв’язку з втіленням у життя плану «Кампанія Рейнгардт» в самому таборі запанував дух корупції, наживи, лихоманного гешефтмахерства. Він охопив усіх, починаючи від вищого начальства, есесівської охорони і кінчаючи привілейованими в’язнями – промінентами. Кожен старався урвати для себе якомога більше, кожен старався нажитися.

За роботою «канадців»-в’язнів пильно стежили «канадці»-есесівці. А що до рук останніх потрапляли найвишуканіші коньяки і вина Європи, то вони завжди ходили напідпитку, а це значною мірою розв’язувало руки в’язням, зайнятим на виявленні і сортуванні цінностей. Нерідко траплялося, що вище начальство перетрушувало й самих есесівців, до рук яких надто багато прилипало.

В’язнів із команди «Канада» обшукували особливо ретельно. При поверненні в табір їх роздягали на пропускній догола. Але й це не дуже допомагало. «Канадці» добирали способу пронести в табір цінні речі, продукти тощо. «Канада» стала чорним ринком, на якому можна було дістати все: золото, брильянти, будь-яку валюту, хутра, взуття, шовкову білизну, дорогі парфуми і мило, тютюн, сигарети, медикаменти. Підпільникам вдалося роздобути в «канадців» фотоапарати з плівкою і зробити серію знімків освенцімської дійсності. Ці знімки через партизанів зуміли передати за кордон; в кінці війни вони обійшли світову пресу.

Серед «канадців» були різні люди. Одні щиро хотіли допомогти іншим в’язням, шукали зв’язку з підпіллям, прагнули до активної боротьби з фашизмом. Та ніде правди діти, більшість думала тільки про себе, про врятування тільки свого життя і не гребувала нічим: давали начальству хабарі, продавали й виказували своїх же товаришів. Однак есесівці були не настільки дурні, щоб випустити на волю хоча б одного «канадця». Вони охоче брали хабарі, а тих, хто їх давав, кінець кінцем знищували, щоб позбутися небезпечних свідків.

Речі й коштовності «канадці» без особливих труднощів проносили у блок, в якому жили. За хабара есесівцям, що стояли на воротах, у цей блок мали доступ і в’язні з інших секторів Освенцімського табору – здебільшого це були зелені, що обіймали посади блокових, штубових, капо, шрайберів, форарбайтерів. Промишляли тут і «організатори», про яких мова йтиме далі.

Одного разу капо з команди «Канада» підкупив усю есесівську охорону на прохідній табору. Взагалі, цей капо був типовим «героєм» гешефтмахерства, він наліво й направо роздавав хабарі, спекулював. За ним давно вже стежило освенцімське гестапо. Цього разу його спіймали на гарячому і розстріляли разом з усіма капо команди «Канада».

Акції, що мали на меті «покласти край зловживанням», проводилися в Освенцімі регулярно, та це майже не допомагало. Навіть всесильне гестапо було безсиле припинити «золоту лихоманку», бо в гешефтах найактивнішу участь брали самі есесівці. Деякі в’язні з числа промінентів платили їм величезні гроші. Для в’язня ні золото, ні дорогоцінні камені в таборі не мали ціни. Головне для нього зберегти життя. Для есесівців навпаки: життя в’язня не було варте щербатої копійки, а золото та брильянти цінилися дорого. Одні прагнули за всяку ціну врятувати своє життя, другі – нажитися. Ця боротьба протилежностей породила між в’язнями-промінентами й есесівцями так звані «ділові стосунки».

Вижити в умовах табору міг тільки той, хто щось «організовував», тобто займався гешефтмахерством. В'язня, який щось «організовував», можна було визначити з першого погляду. Він не був схожий на звичайного виснаженого гефтлінга. «Організатора» вистежували капо й есесівці і вимагали хабара. Якщо він не давав хабара, його виказували гестапо. В таборі широко процвітала система хабарів, заснована на кулачному праві. Як правило, в кожного капо було кілька «організаторів», котрі постачали йому усе, що він вимагав. За це капо протегували їм, не ганяли на роботу, всіляко покривали, і ті могли жити відносно спокійно. Відносно – тому, що першої-ліпшої хвилини «організатор» міг попастися. Тоді його чекав розстріл.

Есесівці регулярно влаштовували обшуки в блоках. Єдина мета таких обшуків – вимагання цінностей у блокових, цинічний шантаж і здирства. Есесівці нещадно розправлялися з «організаторами», які засипалися, і разом з тим підтримували тих, хто спритно уникав провалу. Якщо потрібному їм «організатору» загрожував донос у гестапо, то вони нерідко рятували його. Корупція зайшла так далеко, що донос можна було викупити в канцелярії самого коменданта.

«Ділові» зв’язки в’язнів з есесівцями майже завжди закінчувалися тим, що врешті-решт «організатора» ліквідували, позбуваючись свідка, який надто багато знав.

Хочу ще раз підкреслити, що цією комерцією займалися виключно в’язні-проміненти, які посідали в таборі привілейоване становище, вільно володіли німецькою мовою. Всі інші в’язні жодних «ділових» стосунків з есесівцями не мали. Вони були приречені на постійне голодування, цілковите виснаження і смерть.

4

Блок номер 2-А, куди я потрапив, есесівське начальство вважало зразковим карантинним блоком Освенцімського табору. «Зразковий» порядок у ньому підтримували три кити: блокфюрер Ауфмейєр, блокельтестер [34]34
  Староста блока. Призначався з числа кримінальних злочинців.


[Закрыть]німець Пауль на прізвисько Бандит і старший писар блока, фольксдойче Вацек на прізвисько Плюгавий. Вони становили залізний трикутник, який підпирала ціла зграя холуїв – капо, штубових, писарів та інших промінентів. Ці покидьки із шкіри вилузувалися, аби догодити начальству й довести, що недаром їдять освенцімський хліб. Вони мали необмежену владу над двома тисячами в’язнів блока.

Серед есесівців Освенціму блокфюрер Ауфмейєр був досить колоритною постаттю. Високий, статурний, елегантний і педантично акуратний, він не був схожий на всіх інших есесівців – грубих, жорстоких катів, які діяли відверто, цинічно. І разом з тим Ауфмейєр був не менш жорстокий, ніж його колеги по службі. Однак він діяв, так би мовити, тихою сапою, зовні непомітно, чим заводив в оману деяких в’язнів, особливо новаків. У його зовнішності та манері триматися на людях було чимало артистизму. Він завжди шикував у новісінькій формі, його лаковані чоботи або черевики завжди виблискували. Правильні риси обличчя, виразисті очі й чарівна посмішка робили його схожим на голлівудівського кіноактора. З підлеглими Ауфмейєр тримався підкреслено коректно і чемно. Він був улюбленцем самого

Рудольфа Гесса і користувався великим авторитетом в Освенцімі. Ауфмейєра вважали за одного з найкультурніших офіцерів, за еталон зразкового, чистокровного арійця нациста. Славився він і неабиякими організаторськими здібностями. Водночас це був першокласний катюга.

Від Ауфмейєра повсякчас тхнуло дорогими парфумами і ароматними сигаретами, якими він любив частувати есесівців і навіть в’язнів із числа промінентів. Він не і поминав нагоди похвалити підлеглого, сказати йому комплімент. У своїй катівській службі повсякчас дотримувався принципу «чистих рук»: сам ніколи не вдавався до жорстокостей по відношенню до в’язнів – усе робив руками підлеглих есесівців або ж самих в’язнів, звичайно, з числа кримінальних злочинців. Ауфмейєр не любив жорстоких вчинків у своїй присутності. «Не терплю жорстокості,– не раз, бувало, казав він перед строєм в’язнів. – Мене глибоко вражає видовище людських страждань». В'язні-новаки дивувалися: «Якийсь незвичайний есесівець. Нікого не б’є, не карає, не знущається. От якби всі були такі...» Бувалі гефтлінги тільки похитували головами і радили не поспішати з висновками.

Ауфмейєр спритно грав роль турботливого блокфюрера, який бажає гефтлінгам тільки добра. Тим часом ціла зграя підручних за його ж наказами катувала і вбивала. Та робилося це тихцем, без зайвого розголосу. Під час своїх відвідин блока Ауфмейєр відбирав одного або кількох в’язнів, які в чомусь завинили чи просто не сподобалися йому. Тоді він кликав блокового старосту Пауля і починав йому вичитувати: «Пауль, ти людина чи колода? Ну як тобі не соромно? Чи в тебе душі немає, чи ти остаточно очерствів? Невже ти не бачиш, що в цього гефтлінга брудна шия? Він так охляв, бідолаха, що не може вимити шию, а ти не хочеш допомогти йому. У тебе ж стоїть бочка води у вбиральні! Хіба забув, що чистота – запорука здоров’я! Ти, Пауль, зовсім зледачів, обегемотів! Не можна ж бути таким черствим і байдужим до живої людини!»

Пауль знічено вибачався і обіцяв допомогти «бідоласі» помити шию, а Вацек тим часом записував його номер. Тільки-но за Ауфмейєром зачинялися двері, як вони заводили в’язня до вбиральні і починалася «водна процедура». «Бідолаху» опускали головою вниз у бочку з водою й топили. Потім тягли до купи трупів, що лежали тут, або ж залишали до вечора в бочці.

У центральному таборі трупів убитих та закатованих не виносили під час аппелів і не клали на лівий фланг строю, як це робилося у всіх філіалах Освенціму. Тут блокфюрер приходив до блока, приймав рапорт старости про наявну кількість живих і тих, що померли «природною» смертю. Після цього особисто, наче худобу, перераховував живих, потім заходив у туалетну кімнату, гам рахував мертвих і тільки тоді йшов доповідати рапортфюреру.

Після райкового аппеля трупи візком одвозили в крематорій. Звідти візок їхав до табірної кухні по добовий пайок хліба та кави для блока. Хліб вантажили просто на візок, де щойно лежали трупи, часто-густо поспіль укриті гнійними ранами. Кожен блок мав свого візка. На ньому, виведені красивим готичним шрифтом, біліли слова: «Праця робить вільним» і «Чистота – запорука здоров’я»...

Туалетна кімната блока 2-А була універсальним приміщенням. Це і камера тортур та страт, і трупарня. В ній же вмивалися та відправляли природні потреби дві тисячі в’язнів. Якщо взяти до уваги, що там було лише шість унітазів, шість пісуарів та шість раковин із водопровідними кранами, то неважко уявити, що тут робилося після ранкового підйому. Воістину стовпотворіння. Крім усього, туалетна правила ще й за посудомийну. Тут після роздачі баланди мили бачки і миски. У цій же кімнаті щосуботи табірні фризери, або, як ми ще називали їх, «фігаро», стригли й голили в’язнів тупими бритвами, не вдаючись при цьому до мила й помазків. На думку табірного начальства, це був найзручніший метод обслуговування в’язнів. Добре, що хоч волосся на голові стригли машинкою, бо в усіх інших місцях його просто виривали тупою бритвою. Після стрижки від чола до потилиці вибривали так звану лагерштрассе – пряму смугу завширшки три сантиметри.

В одному кутку туалетної стояла бочка з водою, а в другому – ящик із хлорним вапном для «санітарних потреб». У бочці блоковий Пауль топив в’язнів, а на ящику з хлоркою мордував – бив гумовою палицею або примушував ковтати вапно. Залежно від «провини» в’язня Пауль міг призначити ще одну кару: підвішування за ноги або за руки до водопровідної труби, що проходила під стелею.

Стіни туалетної кімнати були розписані нацистськими гаслами – лицемірними, брехливими та безглуздими, як усе фашистське. Однак це не заважало Ауфмейєру пишатися ними. Він вважав, що навіть у таборі смерті треба постійно забивати голови в’язнів фашистською пропагандою, формувати в потрібному фашистам дусі їхню свідомість і психіку. Отже, туалетна кімната, за його задумом, виконувала ще й роль культурно-освітнього закладу, призначення якого – кувати «дух і свідомість» освенцімських гефтлінгів. Важко сказати, чого було більше в цій витівці – дурості чи цинізму.

Ауфмейєр навідувався в блок по кілька разів на день, і жоден його візит не обходився без того, щоб він не говорив Паулю стереотипної фрази: «Дорогий Пауль, ти дуже завантажений, та, якщо в тебе знайдеться вільна хвилина, візьми на співбесіду он того гефтлінга. Не забувай, що найостанніший гефтлінг – це передусім людина, яка вимагає уваги до себе». «Дорогий Пауль» заводив указаних Ауфмейєром в’язнів до туалетної кімнати і за допомогою своїх холуїв починав «співбесіду» – одних нещадно бив, других примушував їсти хлорне вапно, третіх топив або підвішував до труби. Та найчастіше особисто душив в’язня за горло, доки той не спускав дух. Одне слово, майже завжди «співбесіда» закінчувалася смертю мордованих. За двадцять п’ять діб мого перебування у блоці 2-А не пам’ятаю дня, щоб у туалетній не лежало десять-п'ятнадцять трупів. Вранці їх вивозили в крематорій, та до вечора все одно набиралося стільки ж. Це була справа рук підручних Ауфмейєра – цього «добродушного» баварця, одного з «найкультурніших і найосвіченіших» блокфюрерів Освенцімського табору.

Минуле Ауфмейєра досить характерне для розуміння того, на кого спиралася злочинна гітлерівська верхівка. Ще до приходу Гітлера до влади за злодійство та вбивство Ауфмейєр сидів у тюрмі, а в перші роки панування фашизму в Німеччині був в’язнем концентраційного табору Заксенхаузен. Гам за активність і організаторські здібності його призначили старостою блока номер 1, а згодом навіть старостою табору. На цій посаді він немало зробив для того, щоб Заксенхаузен став «зразковим» табором. Нацисти швидко збагнули, що такі, як Ауфмейєр, незамінимі в есесівських військах. Вони амністували вбивцю і зарахували в ряди СС.

Неправильним було б думати, що біографія Ауфмейєра була винятком. Навпаки, вона була типова для багатьох офіцерів СС, значна частина яких походила з кримінальних злочинців.

Ауфмейєр був підступний і жорстокий. За роки перебування в тюрмах і концтаборах він чудово вивчив психологію кримінального світу і швидко знаходив спільну мову з бандитами, вбивцями, насильниками, які за посаду й харчі з есесівської кухні готові були на все. Оточивши себе цілою зграєю покидьків, Ауфмейєр уміло розпалював у них ниці інстинкти і пристрасті. Прагнучи за всяку ціну «вибитися в люди», заволодіти промінентною посадою і тим самим врятувати свою шкуру, ці покидьки не милували нікого. Вони ладні були перегризти горло навіть своїм колишнім товаришам по тюрмах і таборах, тільки б вислужитися перед блокфюрером. Уміло граючи на честолюбстві й амбіції цих пігмеїв, Ауфмейєр постійно переконував їх, що вони повноцінні арійці, а їхнє звільнення із ув’язнення залежатиме від того, як швидко вони засвоять нацистські ідеї, як зарекомендують себе в таборі. І ті старалися. Убивці, злодюги, контрабандисти, аферисти, сутенери, насильники, гомосексуалісти, бандити всіх мастей звили собі гніздо у блоці 2-А під крилом свого ідола, якого вони обожнювали, якому поклонялися. Це був пекельний гнійник, клубок павуків, ладних жерти один одного. Їх було не більше півсотні. Та вони тримали в страху і покорі тисячу дев’ятсот п’ятдесят чоловік, ревно виконували будь-які накази й розпорядження свого божка.

Ауфмейєр уміло розпалював національну ворожнечу серед в’язнів, провокував сутички в’язнів різних національностей. Поляків він нацьковував на росіян, чехів на поляків, а всіх разом на євреїв.

Уже говорилося, що в адміністрації табору він зажив репутації зразкового офіцера СС. Однак це не заважало Ауфмейєру брати хабарі, робити гешефти. На нього постійно працювало кілька «організаторів», яких він негайно міняв, тільки-но відчував загрозу провалу.

Якось він вибрав трьох фольксдойче і на одному з аппелів заявив, що за сумлінну працю та зразкову поведінку цих трьох визнано привілейованими в’язнями. Це означало, що вони одержуватимуть їжу з есесівської кухні, їм уже не загрожуватимуть знущання, а тим більше – спалення в крематорії. Усі троє стали «посильними» блокфюрера, а простіше кажучи – «організаторами». Під виглядом електриків чи сантехніків вони проникали до блока «канадців» і виносили звідти коштовності. Якось один із унтер-офіцерів есесівської охорони затримав їх, обшукав і, знайшовши золото, спитав, кому вони несуть. Наївні, ще недосвідчені «організатори» призналися, що несуть Ауфмейєру, сподіваючись, що цього цілком досить. «А чи не забагато це для однієї людини?» – спитав есесівець, натякаючи, що вони мусять поділитися з ним. Та «організатори» виявилися тупуватими і не зрозуміли натяку. Тоді есесівець повів їх просто до коменданта. Того саме не було, і справою зайнявся його ад’ютант, якого небезпідставно вважали за одного з найпомітніших ділків. Він вирішив мудро: «організаторів», що засипалися, наказав повісити «за злодійство і наклеп на війська СС», а Ауфмейєру зробив догану.

За великого хабара блокфюрерові вдалося залагодити справу. Рішення ад’ютанта було скасоване. «Організаторів» віддали Ауфмейєру на «перевиховання». Одного з них він наказав утопити в бочці, а двом іншим прочитав таку мораль: «Якщо вже ви, ідіоти, попалися, то беріть провину на себе або відкупляйтеся хабарем, це ваша особиста справа, але не смійте, падлюки, вплутувати в халепу блокфюрера і ганьбити його чесне ім’я».

Так закінчилося «перевиховання» «організаторів»-невдах.

Розправи над в’язнями відбувалися в таборі щодня. На них уже ніхто не звертав уваги. Страта одного чи кількох в’язнів вважалася дріб’язковою, не вартою уваги подією порівняно до того, що цілі ешелони людей знищували в газових камерах і спалювали в крематоріях.

Ауфмейєр після згаданого скандалу процвітав і далі. 20 квітня 1943 року, в день народження Гітлера, його навіть нагородили залізним хрестом першого ступеня. Такої честі удостоювалися тільки ті, хто особливо відзначився в боротьбі з «ворогами націонал-соціалізму та Німецької держави». Одне слово, Ауфмейєр «чесно» заслужив нагороду. Цей «добродушний» баварець за час свого блокфюрерства замордував і відправив у крематорії тисячі в’язнів. Правда, ці злочини він робив чужими руками...

5

Коли після нумерації й санобробки нас привели до карантинного блока 2-А, з нього вискочив низенький миршавий чоловічок в арештантській робі з пов’язкою на рукаві, на якій білою фарбою було написано «шрайбер». То був писар Вацек на прізвисько Плюгавий. Він верескливо скомандував «ахтунг», якусь мить улесливо їв очима есесівський конвой, після чого напівобернувся до дверей блока і застиг у шанобливій позі. Я подумав, що зараз до нас вийде принаймні блокфюрер. На мій великий подив, з дверей блока показалася горилоподібна істота в самих трусах. Це був сутулуватий здоровило з непропорційно довгими клішнявими руками, що звисали до колін, а довге волосся на голові спадало аж на плечі. В його булькаті, налиті кров’ю очі страшно було дивитися. Та найбільше мене вразило те, що ця семипудова туша була татуйована з голови до п’ят.

Есесівці оточили напівголого здорованя, навперебій розпитували в нього про здоров’я, самопочуття, фамільярно поплескували по вкритих волоснею плечах. А він з гідністю потискував їхні руки, стримано усміхався.

– Приймай, Пауль, поповнення. Привели сто «мусульманів»,– сказав йому начальник конвою.– Сподіваюся, ти швидко поставиш їх на ноги,– і зареготав, задоволений із свого дотепу.

З подальшої розмови я зрозумів, що волохатий здоровило займав посаду блокельтестера і, отже, сам був в’язнем. Він порахував нас, розписався за одержане поповнення і тупо вп’явся в колону своїми булькатими очима. Ми з острахом дивилися на цього напівголого кабанюру, що заплив жиром. А він, зібравшись із думками, виголосив таку промову:

– Ви прибули в зразковий карантинний блок. Порядок у мене залізний. Хто буде сумирний і слухняний, з тим нічого поганого не станеться. Та якщо хтось посміє костричитися, пузиритись – матиме справу зі мною,– він показав величезного пудового кулака.– Майте на увазі, я людина нервова і швидко роздратовуюсь. А ще затямте собі, що тут я ваш головний начальник, вихователь і суддя. Захочу – покараю, захочу – помилую. Можу й на той світ послати. Зрозуміло?

Свою коротку промову блоковий щедро пересипав вишуканою, сказати б, художньою лайкою, запозиченою з усіх відомих йому злодійських жаргонів. Плюгавий Вацек дослівно переклав промову блокового спершу польською, а потім російською мовами. Від себе він додав:

– Так от, панове «мусульмани», зарубайте собі на носі: у нас залізна дисципліна і беззастережне виконання всіх розпоряджень начальства. Німці люблять порядок і не терплять розгільдяйства. А ще затямте: досить панові блоковому ворухнути пальцем, щоб будь-кого з вас переселити на той світ через трубу крематорію. Ферштейн?

Ми стояли, боячись поворухнутися.

Блоковий староста Пауль, на прізвисько Бандит, був німецьким кримінальним злочинцем. Він по праву вважався неперевершеним садистом і катом серед найжорстокіших освенцімських катів,

Освенцімська дійсність була страшна сама по собі. Та ще страшнішою робили її негідники типу Пауля. Тупий, жорстокий, він ні в що ставив людське життя. Катувати й мучити в’язнів було його улюбленим заняттям. Гладкий, незграбний, густо зарослий рудим волоссям, з божевільним поглядом завжди налитих кров’ю булькатих очей, що нагадували очі розлюченого бика на корриді, Пауль самим тільки зовнішнім виглядом наганяв жах на в’язнів. Це був професійний убивця і кат-любитель. Від постійного вживання алкоголю та повсякчасних лайок він зовсім охрип і не говорив, а сичав. Дужий, як ведмідь, Пауль одним ляпасом збивав з ніг будь-якого в’язня, а ударом свого пудового кулака по голові вбивав на смерть. Та найбільше він любив душити свою жертву за горло. Робив це неквапливо, з великою насолодою.

У Пауля була якась патологічна потреба когось мучити, дубасити. Нерідко на аппелях розлючений Бандит тараном врізався в колону вишикуваних в’язнів і нівечив своїми кулаками-довбешками десятки людей. У таку мить він ставав схожий на розлюченого бугая, що зірвався з ланцюга.

Сам Пауль вважав себе людиною інтелектуальною, творчою, він навіть зверхньо поглядав на «тупоголових есесівців». Якось, захопившись «творчою роботою», Пауль сконструював портативну розбірну шибеницю з дюралевих трубок. Винахід сподобався гестапо. Громіздка, неоковирна німецька шибениця гітлерівських часів не йшла в жодне порівняння з винаходом Пауля, який спрощував і здешевлював процедуру страти. Переваги нової шибениці були очевидні, і деякий час її творець служив роз'їзним катом. Він гастролював по всій Німеччині разом зі своєю розбірною шибеницею, наче циркач зі своїм реквізитом.

Траплялося, деякі кати відмовлялися страчувати жінок. Пауль був катом універсальним: не кліпнувши оком, міг повісити кого завгодно – чоловіка, жінку, дитину, навіть рідну матір. Сам розповідав, що іноді йому дозволяли гвалтувати жінок, засуджених до страти.

Серед есесівців Пауль вважався своєю людиною. Вони щиро співчували йому: через татуїровку для нього була закрита дорога у війська СС. Історію цієї татуїровки в таборі знали всі.

На початку тридцятих років один досить здібний німецький художник відкрив у Берліні власну художню майстерню й салон. Та невдовзі збанкрутував, спився і потрапив до в’язниці, а звідти в концтабір поблизу Гамбурга. Там він зайнявся татуюванням в’язнів, і слід віддати йому належне, робив це артистично.

Дізнавшись про здібного татуювальника, начальник табору вирішив зробити на ньому бізнес. Він дозволив художникові відкрити «майстерню», забезпечив його потрібним матеріалом і клієнтурою, а левову частку прибутку забирав собі. В «майстерню» плавом попливли моряки й портові вантажники, які вважали, що кожна порядна людина повинна прикрасити своє тіло художньою татуїровкою.

До цього ж табору за вбивство потрапив і Пауль. Злигавшись із зграєю картярів і злодюг, він одного разу догрався до того, що програв своє життя. Йому мали відрубати голову. Плачучи, Пауль благав помилувати його. Він погоджувався стати рабом картярів. Пауля помилували, а щоб він пам’ятав про своє рабське становище, вирішили розмалювати все його тіло порнографічною татуїровкою. Кілька тижнів художник працював з натхненням, перевіряючи на Бандитовій шкірі свої здібності й нестримну фантазію. Робота вдалася на славу, і Пауль став ходячою виставкою порнографічного мистецтва. На всьому його тілі не залишилося й цятки нерозмальованої шкіри. Чого там тільки не було!..

Коли Пауля привезли в Освенцім і повели на таврування, есесівці розгубилися, не знаючи, де ж виколоти йому освенцімський номер. Лагерфюрер дозволив Паулю, як виняток, бути без номера. Обмежилися тим, що на куртку нашили цифру 21. Пауль пишався тим, що він ветеран Освенціму, бо прибув сюди з першою партією в’язнів ще в 1940 році.

Тривалий час він був об’єктом паломництва есесівців, які приходили в блок з єдиною метою: подивитися на унікальну татуїровку. Оскільки потік «екскурсантів» не зменшувався, Паулю для зручності дозволили в блоці та біля нього ходити в самих трусах, за винятком вечірнього і ранкового аппелів, коли він одягався, щоб по формі віддати рапорт Ауфмейєру.

Навіть у такому пеклі, як Освенцім, Пауль жив розкошуючи. У нього було не менше десятка піплів [35]35
  Так у таборах називали холуїв, які прислужували блоковим і капо.


[Закрыть] .Вони робили йому масаж, манікюр, педікюр і завивку волосся. Спеціальними опахалами із страусового пір’я піплі одганяли від Пауля мух, коли він відпочивав, і невтомно обмахували його в спеку. Йому ніколи не бракувало ні вишуканої їжі, ні добірних коньяків та вин. Іноді він розчулювався, і, блаженно закотивши очі, слухав музику, або ж сам грав на подарованій йому Ауфмейєром губній гармошці.

Таким був наш блоковий Пауль, вишуканий садист і катюга.

Блокфюрер дуже цінував його. Він часто-густо дозволяв собі випивати з Бандитом прямо в блоці, навіть ходив із ним у будинок розпусти, спеціально створений для есесівської охорони та «передових» гефтлінгів типу

Пауля. «Клієнтів» у цьому закладі обслуговували німецькі повії і молоді єврейки. Заклад містився на другому поверсі двадцять четвертого блока, розташованого неподалік від центральної брами Аусшвітцу поряд із адміністративними будівлями.

Освенцімський будинок розпусти було відкрито офіційно за наказом головного коменданта всіх освенцімських таборів Рудольфа Гесса в перший день різдва 1943 року. Першими його відвідувачами були есесівці. Саме в такий спосіб вони відзначили велике релігійне свято. Святкування почалося урочистою церемонією – святковим обідом. На обіді з промовою виступив Рудольф Гесс, котрий вважав себе «зразковим християнином». Привітавши своїх підлеглих із святим різдвом, він пообіцяв їм вічне панування на завойованих землях, закликав нещадно розправлятися з ворогами націонал-соціалізму, бути вірними фюреру і його ідеям. По обіді Гесс власноручно роздав есесівцям талони на відвідання будинку розпусти.

Привілеєм відвідувати цей «культурний заклад», крім есесівців, користувалися і «передовики виробництва», «зразкові гефтлінги», «активісти» з числа німців. Здебільшого це були капо, старости, штубові та інші есесівські лакузи з зелених. Комендант табору видавав блокфюрерам спеціальні талони для розподілу їх серед вищезгаданих «передовиків», котрих есесівський унтер-офіцер щовечора збирав на центральному аппельплаці й організовано вів до чистокровних арійок, запакованих в Освенцім за проституцію. «Візитерів» з Біркенау привозили машиною.

Так начальство розпалювало у зелених ниці інстинкти, підохочуючи їх заслужити право на відвідування будинку розпусти. А заслужити це право, звісно, можна було тільки холуйством, жорстоким поводженням з підлеглими. За один такий талон «передовик» ладен був замордувати на догоду есесівцям десятки в’язнів. Попервах у будинку розпусти «працювало» півсотні чистокровних німкень, але згодом заклад розширили і повій стало кількасот. Добре, що охочих потрапити на «роботу» в цей заклад завжди було більш ніж досить. Між повіями, звезеними в Освенцім з усієї Німеччини, точилася справжня боротьба за право «працювати» в будинку розпусти. І недаремно. Річ у тому, що «працівниці» закладу жили розкішно, порівняно з іншими в'язнями-жінками. Начальство табору постачало їх білизною, парфумами, їжею досхочу, спиртними напоями, добротним одягом. А щоб красуні не втрачали в умовах табору своєї вроди, їх водили навіть на прогулянки в лісок, що був поблизу. Там вони могли подихати свіжим повітрям, позагоряти, покупатися. Нікого не соромлячись, красуні роздягалися біля ставків, і в чому мати народила ніжилися на травичці, або походжали лісом, наче якісь міфічні істоти – веселі, життєрадісні, задоволені життям. Їх не бентежила освенцімська дійсність, не хвилювали людські страждання. В’язні табору, особливо жінки, ненавиділи їх так само, як і своїх мучителів есесівців.

Якщо котрась із «працівниць» закладу вагітніла, її негайно відправляли в газову камеру або ж у розпорядження есесівського лікаря Менгеле, який у десятому блоці робив свої бузувірські досліди над живими людьми. Коли жінка не помирала після дослідів, її все одно посилали в розпорядження Молла, тобто в крематорій. Характерно, що про такий кінець знали всі, та це не зупиняло проституток, і вони всіма засобами домагалися «роботи по спеціальності». Комендантові жіночого табору Гесслеру доводилося відхиляти численні пропозиції, бо, як уже говорилося, охочих потрапити «на роботу» в будинок розпусти завжди було більше ніж треба.

Згодом для «роти красунь», що безперервно прибували з Німеччини, довелося відвести цілий блок у секторі В-16. Туди частенько заходив сам Гесслер. Одразу ж на прийом до нього вишиковувалася велика черга. Щоб відібрати потрібний «асортимент», Гесслер у присутності кількох есесівців влаштовував своєрідний «конкурс красунь», під час якого повії дефілювали перед «жюрі» цього незвичайного конкурсу в «натуральному» вигляді. Одних він брав тут таки, других заспокоював, що візьме, як тільки звільниться місце, третім подавав надію на майбутнє...

Закладом керувала стара відьма, яку прозвали Пуфмутер. Це прізвисько міцно закріпилося за нею, ніхто навіть не знав її справжнього імені. Передчасно постаріла, із зморшкуватим брезклим обличчям, що нагадувало печене яблуко, густо наштукатурена кремами і фарбою, вона таки була схожа на відьму. Довкола її вицвілих очей стирчали довжелезні штучні вії, на маленькій голові патлатилася ціла копиця рудого волосся. Самий тільки зовнішній вигляд цієї яги викликав огиду в будь-якої нормальної людини, але на своїй посаді вона була незамінна, бо мала неабиякі організаторські здібності і величезний досвід, який вона успішно передавала своїм «дівчатам».