Текст книги "Слово після страти"

Автор книги: Вадим Бойко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 27 страниц)

16

Якби мені хто сказав, що я побачу одного з главарів фашистської злочинної камарильї Генріха Гіммлера і навіть розмовлятиму з ним, я б ніколи не повірив і назвав би його божевільним. Я і всесильний рейхсфюрер СС, шеф німецької поліції, катюга з катюг,.. Такого навіть уявити не можна.

День 21 липня 1943 року почався як звичайно: підйом, аппель. Блокфюрер Ауфмейєр прийняв рапорт блокельтестера Пауля, двічі пройшовся вздовж строю, перераховуючи в’язнів, розписався в рапортичці і пішов на центральний аппельплац доповісти рапортфюрерові. Ми залишилися стояти в строю, поки не закінчиться розвод. Минув час аппеля, а сирена чомусь не сурмила відбій. Ми губилися в здогадах. Очевидно, щось сталося незвичайне.

Ще більше насторожило всіх те, що рапорти від блокфюрерів цього разу приймав сам начальник табору Рудольф Гесс, а це вже було незвичайним. Як дізналися ми потім, прийнявши рапорти, Гесс вишикував на центральному аппельплаці усіх блокфюрерів та офіцерів есесівської охорони і повідомив, що в табір прибуває сам рейхсфюрер Гіммлер. Після цього він довго інструктував своїх підлеглих, як треба підготуватися до зустрічі високого гостя. Рейхсфюрер любив спостерігати табір у дії. Звідси й вимоги: залізна дисципліна, чіткість у всьому, ідеальна чистота. Треба, щоб у рейхсфюрера залишилося враження про Освенцім як про зразковий табір. Після цього Гесс дав вказівку відправити арбайтскоманди на роботу, а всі інші в’язні повинні навести в таборі ідеальний порядок і чистоту. Прибирання треба було закінчити до дванадцятої години дня, бо о тринадцятій уже прибуває Гіммлер.

Невдовзі до нас прибіг захеканий Ауфмейєр. Він наказав виділити на кожну шлафзалу по сто в’язнів, а решта прибиратиме територію табору.

Плюгавий Вацек дав команду штатним прибиральникам вийти із строю. До них додали ще вісімдесят чоловік, і робота почалася. Керували прибиранням шлафзалів німецькі кримінальні злочинці. Палиці гуляли по наших спинах без розбору і поблажливості. Ми трудилися в поті чола, буквально вилизуючи всі закапелки.

Що-що, а чистоту німці любили. Поруч із штабелями трупів, по-хазяйському складених і посиланих хлоркою, можна було побачити акуратно підстрижені декоративні чагарники й газони, розкішні клумби квітів, рівні, як тенісний корт, майданчики й доріжки, посипані пісочком, численні таблички, розмальовані олійними фарбами, розписані вигадливими шрифтами на багатьох мовах. Усе це зроблено зі смаком, скрізь ідеальна чистота й порядок, хоч туристів запрошуй, бракувало тільки гойдалок і фонтанів. Якби не крематорії, не сморід, не огорожі з колючого дроту, не вишки з кулеметами, не похмурі будівлі блоків і не їхні мешканці, схожі на привидів, що вийшли з пекла, зовні Освенцімський табір можна було б прийняти за фешенебельний санаторій.

Звістка про те, що прибуває сам Гіммлер, поширилася блискавично. В’язні принишкли, похнюпились. Усі ми розуміли, що від цього візиту добра не жди. Гіммлер в Освенцімі бував не раз, і після кожного його візиту комбінат смерті збільшував оберти, зростали темпи винищення людей.

Шість годин ми працювали не розгинаючись. Нарешті о дванадцятій дали команду припинити роботу і всіх в’язнів вишикувати перед блоками. У таборі запала зловісна тиша. Навіть вартові на вишках перестали ходити.

Гіммлер і його свита прибули спеціальним поїздом – паровоз і чотири броньовані вагони. Один вагон займав Гіммлер, другий – його свита, а в інших двох була охорона.

У цій поїздці Гіммлера супроводжували начальник поліції, він же начальник імперської служби безпеки (СД) обергрупенфюрер СС Ернест Кальтенбруннер; начальник управління шпигунства і диверсійної служби, або, як він тоді називався, начальник VI Головного управління імперської безпеки бригаденфюрер СС Вальтер Шелленберг; начальник Головного адміністративно-господарського управління військ СС обергрупенфюрер Освальд Поль; начальник відділу IV Б-4 управління СС штандартенфюрер Адольф Ейхман; шеф есесівських диверсантів, або, як його тоді називали, начальник VI Управління гауптштурмфюрер СС Отто Скорцені та інші високопоставлені чиновники.

Спершу з вагонів висипала особиста охорона Гиммлера і вишикувалася вздовж залізничної платформи. Перед тим, як Гіммлер ступив на територію табору, охорона зайняла всі блоки, майстерні, доріжки, майданчики. Уздовж усього маршруту на невеликій відстані один від одного стояли автоматники.

О другій годині дня напруження досягло апогею. В’язні вже дві години стояли перед блоками по команді «струнко». Дехто не витримував несамовитої спеки і падав. Таких негайно односили в туалетну кімнату.

Гіммлер вирішив пройтися по табору пішки: він любив цей табір, як ніякий інший. Не відповідаючи на цілі хори «ахтунгів» і «хайлів», середня на зріст кривонога людина з обличчям дрібного крамаря в білій есесівській формі неквапливо пройшла крізь ворота табору. Поруч дріботів засапаний Гесс, якому важко було носити в липневу спеку свою двохсоткілограмову тушу. Та й не звик він ходити пішки. За Гіммлером суцільною стіною йшли генерали й офіцери з його свити. Процесію замикали з десяток освенцімських офіцерів, серед них – начальник крематоріїв Молл, головний лікар Менгеле, начальник табірного гестапо Богер, рапортфюрер Бунтрок та інші.

Гіммлер пильно вдивлявся в усе, що зустрічалося по дорозі.

– Тільки в Освенцімі я відпочиваю по-справжньому і відчуваю себе спокійним [57]57
  Цю фразу потім часто повторювали есесівці. Завдяки есесівцям, котрі любили повторювати слова начальства, багато деталей, пов'язаних з візитом Гіммлера, стали відомі підпільникам, а відтак і мені.


[Закрыть], – сказав він Гессу в глибокій задумі.

– У нас тут гарно, спокійно...– відповів Гесс.

Біля самих воріт, праворуч, як іти в табір, росла єдина на весь табір берізка. Побачивши її, Гіммлер зупинився, на його камінному, непроникному обличчі виморщилося щось схоже на посмішку.

– Підросла красуня,– сказав він.– Дивіться, щоб за нею був належний догляд.

– Я, гер рейхсфюрер, особисто стежу за тим, як доглядають берізку,– поспішив запевнити Гіммлер а лагерфюрер, радіючи, що шеф сьогодні в доброму гуморі.

Гіммлер виявив бажання почати огляд табору з карантинних блоків. Уся свита попрямувала до нашого блока.

Ще не було видно начальства, а наш блокфюрер стояв напоготові. Пролунала команда «мютцен ап!» – дві тисячі шапок вдарилися об стегна невільників, утворивши громоподібний звук. Усі завмерли, боючись не те що ворухнутися, а навіть дихнути. Нарешті десь попереду, за рогом сусіднього четвертого блока, гаркнуло «ахтунг», і слідом за цим з’явився блискучий почет.

Ауфмейєр переляканим голосом вигукнув «ахтунг!» і, карбуючи крок, рушив назустріч Гіммлерові, щоб віддати рапорт. Щойно він устиг викинути праву руку для нацистського привітання і вигукнути «гер рейхсфюрер...», як Гіммлер нетерплячим помахом руки обірвав рапорт і швидко підійшов до вишикуваних в'язнів. За ним підбіжки рушила свита. Здалеку замелькали високі картузи з орлами на туліях і черепами на кокардах, світло-голубі мундири генералів з яскраво-червоними лампасами на галіфе і темно-зелені мундири есесівців рангом трохи нижче. На сонці заблищали гудзики, пряжки ременів. Наближався урочистий похід сатанинської гвардії з самим люцифером на чолі.

Он він, у білому мундирі, наче біла ворона у зграї чорних круків, у білих рукавичках, поблискує скельцями окулярів, майже до половини закритих козирком насунутого на лоба картуза. Генерали улесливо зазирають йому в обличчя, за ними товпляться ті, в кого нижче звання. А він іде, всесильний, всемогутній, іде й, мабуть, землі під собою не чує.

Гіммлера я впізнав одразу. Річ у тому, що в гестапівській тюрмі Кракова в кабінеті Крауса висіло два портрети – Гітлера і Гіммлера. Під час допитів вони весь час були перед моїми очима і врізалися в пам’ять назавжди. Правда, на портреті Гіммлер виглядав молодшим і на носі в нього були не окуляри, а пенсне.

Живого Гіммлера я розглядав з гострою цікавістю. Він був середній на зріст, мав короткі, криві ноги і довгі клішняві руки. Білий мундир щільно облягав його сутулувату спину і неширокі похилі плечі. Вилицювате, ще не старе, але вже брезкле обличчя, відстовбурчені вуха, крючкуватий ніс. Звертали на себе увагу одвислі рожеві щоки, трикутні вусики, вузеньке підборіддя і глибоко посаджені колючі очиці-гудзички – маленькі чорні зіниці в оточенні зеленуватого болотця. Випещене непроникне обличчя зберігало сліди надмірної косметики. Це було ординарне обличчя – з тих, які щодня зустрічалися тисячами. І здалеку, і зблизька Гіммлер виглядів непоказним серед своєї свити. Доводилося тільки дивуватися, як така ординарна людина могла виприщитися на такій високій посаді, зосередити в своїх руках таку величезну владу і тримати в страху десятки мільйонів людей, поза всяким сумнівом набагато розумніших і здібніших за нього.

Гіммлер уповільнив крок, пройшовши вздовж першої шеренги, десь посередині її зупинився. Лагерфюрер давав йому пояснення: яка категорія в’язнів утримується в цьому блоці, звідки вони прибувають. Гіммлер слухав мовчки і, здавалося, зовсім байдуже. Гесс зокрема сказав, що раніше тривалість карантинного утримання в’язнів становила шість місяців, а зараз не більше шести тижнів: це пояснюється тим, що арбайтскоманди частіше потребують поповнення на місце тих, хто вибув. Далі він поскаржився, що й при цьому адміністрація табору ледве встигає пропускати в’язнів через карантин навіть за умови, що значна частина прибулих, як правило, піддається «особливій обробці». Під цим умовним терміном малося на увазі знищення цілих ешелонів. Мерзенні правителі Третього рейху не любили називати речі своїми іменами, а завжди вдавалися до кодів, шифрів, символів на зразок: «Остаточне вирішення», «Особлива обробка», «Кампанія Рейнгардт» тощо.

– Чим займаються гефтлінги, перебуваючи на карантині? – спитав Гіммлер.

– Їх привчають до дисципліни й порядку. Крім того, ми прищеплюємо їм любов до праці і взагалі перевиховуємо. В цьому відношенні наші кадри мають великий досвід,– усміхаючись, мовив Гесс.– Крім того, під час карантину ми відсіюємо фізично кволих, нездатних до інтенсивної праці. Фізично сильних вливаємо в арбайтскоманди, а кволих лікуємо. Селекцією займається комісія на чолі з лікарем Менгеле, а лікуванням – Молл. Карантинники одержують половинну норму харчування.

– Це правильно,– пожвавішав Гіммлер і далі спитав: – А де Менгеле?

– Я тут, пане рейхсфюрер! – озвався один із есесівців, що йшли у хвості свити, і молодцювато підбіг до Гіммлера.

Про Менгеле я чув дуже багато. Його боялися, як вогню. На мій подив, зовнішність цього ката зовсім не в’язалася з тим, що про нього розповідали. У таборі Менгеле займався «селекцією», а просто кажучи – вибраковував хворих і слабосилих в’язнів, як вибракову-ють худобу, і посилав їх у розпорядження Молла для «лікування», тобто для знищення в газових камерах і спалення в крематоріях. Менгеле проводив над живими людьми свої бузувірські досліди: стерилізував жінок, дівчат і навіть дівчаток аж до немовлят включно, кастрував чоловіків і хлопчиків, робив пересадку залоз, спинного і черепного мозку, робив резекції здорових шлунків, трепанації черепів, вводив у кров заразні бактерії і збудники епідемій, випробовував на людях різні отрути і нові, ще не перевірені препарати.

Знаючи від підпільників, чим займався Менгеле, я сподівався побачити страхітливу потвору, вовкулаку, що смокче кров із живих людей, а побачив високого, стрункого, симпатичного на вигляд чоловіка, ще молодого, схожого на актора. У нього було випещене обличчя з приємними і правильними рисами і дуже виразні, гарні очі. Перед ним бліднув навіть дженджуристий Ауфмейєр. Зовні Менгеле справляв враження порядної, культурної і добре вихованої людини. Певна річ, тоді я не міг знати, що через чотири місяці мені доведеться ближче познайомитися з цим нелюдом, який під час чергової «селекції» пошле мене «лікуватися» до трупожера Молла.

– Вам не здається,– звернувся до Менгеле Гіммлер,– що багато карантинних в’язнів потребують вашої пильної уваги і лікування?

– Цілком з вами згоден, пане рейхсфюрер,– відповів Менгеле.

– То в чому ж річ?

– Я не встигаю. Таборів багато, контингент гефтлінгів великий, а комісія одна. У мене тільки три помічники: Клейн, Кеніг і Тіло. Ми й так працюємо до знесилення.

– Плювати я хотів на комісію. Тут не треба бути й лікарем, щоб бачити, хто потребує медичної допомоги.

Обюрократилися, не вмієте працювати. Вас четверо. Візьміть кожен на допомогу собі по есесівському офіцеру та по одному писареві – це вже чотири комісії. За кілька годин можна оглянути десять тисяч в’язнів. Ви зрозуміли мене?

– Все зрозуміло! – відповів Менгеле, не виказуючи при цьому жодного страху перед грізним рейхсфюрером, більше того, він дивився на Гіммлера насмішкувато й лукаво.

Гіммлер пішов далі вздовж строю, туди, де на лівому фланзі стояв я. У мене від хвилювання закололо в серці. І справа тут не тільки в тому, що я був «мічений» і міг звернути на себе увагу. На відміну від інших в’язнів на мені була новісінька, гарно зшита і підігнана по мені форма, а на ногах замість дерев’яних гольцшугів були шкіряні черевики. Це так постаралися Ганс і Антонович. Як я вже казав, зовнішній вигляд в’язня в німецьких таборах відігравав неабияку роль. Гефтлінга, що вмів «організовувати», пристосовуватися до жахливих умов, дрібне табірне начальство навіть поважало, і, навпаки, доходяг мали за сміття, яке тільки й придатне, щоб спалювати його в крематоріях. Саме тому Антонович і Ганс потурбувалися про мій зовнішній вигляд – одягли, взули, постригли. Але ж я не знав, як подивиться на це Гіммлер, через те й потерпав. А раптом він спитає, чому цей гефтлінг, та ще й штрафник, одягнений краще за інших? А тут ще й три пальці моєї правої руки були перев’язані чистим бинтом, що теж могло впасти в око начальству, яке чудово знало, що в’язням медичну допомогу в Освенцімі не подають.

Я почував себе так, наче потрапив у капкан, з якого не було порятунку. За мить відчув на собі колючий погляд Гіммлера і вирішив: що буде, те й буде, і сміливо глянув йому в очі. Гіммлер заговорив. З перших його слів я зрозумів, що мова йде про мене. Знаючи, що в цю критичну мить мене може врятувати тільки спокій, я постарався затамувати хвилювання.

– Спитайте цього росіянина, за що він потрапив у штрафники,– сказав Гіммлер, звертаючись до офіцера, котрий стояв поруч і тримав руку на розстебнутій кобурі пістолета.

З досвіду я знав, що заперечувати свою провину – значило озлобляти фашистів, ставити під сумнів їхнє право карати. Вирішую грати роль наївного простака, який «розкаявся» за помилки, зроблені через молодість і недосвідченість.

Тим часом офіцер-перекладач добірною російською мовою повторив запитання Гіммлера. Для мене було б краще удавати, що я не розумію по-німецьки, і користуватися послугами перекладача – принаймні я мав би час для обдумування своїх відповідей. Але, з другого боку, уже те, що я знаю німецьку мову, може викликати позитивну реакцію.

– Дякую вам, пане штурмбанфюрер, не звольте утруднювати себе, я знаю німецьку мову,– сказав я перекладачеві по-німецьки і далі звернувся до Гіммлера.

– Пане рейхсфюрер, дозвольте відповісти на ваше запитання?

Гіммлер здивовано ворухнув бровами і навіть трохи вибалушив очі:

– Ти мене знаєш?

– Вас знає вся Німеччина! – не кліпнувши оком, випалив я.

– Кгм...– Гіммлеру не вдалося стримати усмішку.– А звідки ти знаєш німецьку мову?

– Вивчав у таборах, бо дуже сподобалась мені.

– Похвально, похвально...—сказав Гіммлер, і його непроникне, камінне обличчя пожвавішало.—Ну, а чому ж ти, такий свідомий робітник, потрапив в Освенцім?

– Я тікав з Німеччини.

– Ти тікав з Німеччини? – здивувався Гіммлер.

– Тікав.

– Чого? Не захотів працювати?

– Ні. Працював я добре, і німецькі майстри були задоволені мною, але мене погано годували, і я втік, сподіваючись знайти краще місце й гарні харчі...

За табірними правилами начальству треба відповідати голосно й чітко. Так я й робив.

Гіммлер і вся свита з Інтересом слухали мої відповіді, а наш блокфюрер Ауфмейєр стояв блідий як стіна. Мабуть, дуже хвилювався, боячись, що я бовкну про золотий обруч з дорогоцінними каменями. Перед Гіммлером тремтіли коліна навіть в есесівських генералів, а про колишнього кримінального злочинця, що вибився в офіцери, нічого й говорити. Досить Гіммлеру ворухнути пальцем, щоб з Ауфмейєра і попіл розсіяли. Але я не був ликом шитий і розумів, що спроба викрити Ауфмейера закінчиться тим, що і мене, і всіх свідків цього викриття, тобто дві тисячі в’язнів блока, Гіммлер накаже розстріляти. Він ніколи не потерпів би ганьби есесівського офіцера, яка темною плямою упала б на війська СС.

Ці думки вихором промчали в моїй голові.

Праворуч од Гіммлера стояв генерал із потворним асиметричним обличчям. Це був Кальтенбруннер. Поруч стояв Шелленберг. Ліворуч од Гіммлера був Рудольф Гесс, а біля нього штандартенфюрер з обличчям непорочної діви. До нього й звернувся Гіммлер:

– Чуєте, Ейхман, цей гефтлінг шукав райського куточка і знайшов його в Освенцімі.

Уся свита дружно зареготала з дотепу рейхсміністра, а Ейхман чомусь змовницьки підморгнув мені і стримано усміхнувся.

Відомо, що кати, як і генії, безсмертні, їх не забувають потомки. Мені навіки вкарбувалися в пам’ять Гіммлер і його підручні.

Гіммлер пересміявся і знову втупив у мене погляд своїх каламутних очей.

– Ну і як, ти знайшов те, що шукав? Тобі краще тут?

– Тут не краще, але тут порядок,– сказав я, викликавши такою відповіддю гостру цікавість в есесівців.

– Он як! А в чому ж полягає цей порядок? – запитав Гіммлер.

– У високій організованості, якнайсуворішій дисципліні. Кожен гефтлінг знає своє місце, ніхто не сміє порушувати наказів. Тут справжній порядок, німецький. Ну, і думати не треба – начальство за тебе думає.

– Чули, Гесс, це вам компліменти,– з’єхидничав Гіммлер.– Як бачите, наші націонал-соціалістські ідеї і німецька система залізної дисципліни та трудового виховання дають свої плоди. Взагалі я бачу, що на карантині у вас порядок. Після того як Менгеле пожвавить селекцію, і то не тільки тут, а у всьому таборі, вам, Ейхман, не доведеться сушити голову, куди дівати нові контингенти. Місця вистачить для всіх.

Гесс улесливо підтакував, члени свити схвально кивали головами.

– Скорцені, вам не підійде цей гефтлінг? – Гіммлер не то жартома, не то серйозно звернувся до двометрового здоровила в чині гауптштурмфюрера, широкоплечого, атлетичної будови есесівця років тридцяти-тридцяти п’яти, в якого було квадратне, дуже загоріле обличчя, спотворене шрамами.

Здоровань презирливо підібрав губи.

– Майте на увазі, щирість – дуже цінна і рідкісна риса,– просторікував Гіммлер.

– Згоден, але вона потрібна не завжди,– незалежно відповів Скорпені.

Мене здивувало, що цей есесівець, який мав звання лише капітана, так незалежно тримався перед рейхсфюрером СС.

Гіммлер строго подивився на нього й одвернувся.

– Ти хотів би бути на волі? – 3 доброго дива спитав мене Гіммлер.

Свобода? З рук Гіммлера? Свобода ціною зради своїх товаришів – Жори, Антоновича, дяді Вані, Ганса, які врятували мене од смерті? З гіркого досвіду інших я вже знав, що гестапівці та есесівці даром нічого не дають. Вони навіть можуть випустити мене на волю, щоб потім влаштувати пропагандистський балаган: мовляв, запеклого злочинця, більшовицького фанатика перевиховали націонал-соціалістські ідеї, праця, і він одержав волю. «Ні,– подумав я.– Такої волі мені не треба».

– Я щиро вдячний вам, пане рейхсфюрер, але не можу скористатися з вашої пропозиції. Я хочу розділити долю своїх співвітчизників. Крім того, до закінчення війни мені байдуже, де працювати на велику Німеччину.

Підручні Гіммлера, почувши мою відповідь, аж очі вирячили, а сам він на мить замислився, став неуважний і дивився на мене вже невидющими очима.

– У цього гефтлінга,– озвався Шелленберг,– не все гаразд Із психікою... якщо не помиляюся це єдиний випадок, коли в’язень концтабору відмовляється іти на волю.

Та Гіммлер, мабуть, не чув його,

– Ну що ж,—мрійно сказав він,– ми надамо тобі таку можливість, залишайся в таборі...

Після цього він повернувся до мене спиною і швидко пішов геть. За ним потяглася уся свита.

Душею, серцем, розумом відчуваю, що небезпека, яка було нависла наді мною, минула. Якщо вже обер-кат Гіммлер помилував, то менші чином не посміють знищити мене. Так уже було заведено в таборах: якщо старший за званням есесівець помилує в’язня, то й дрібнота терпимо ставиться до нього, навіть накажуть дати зайву миску баланди.

На жаль, візит Гіммлера не закінчився благополучно для нашого блока. Уже коли цей кат і його почет минали наш стрій, один із в’язнів, очевидно, впавши у відчай, пустився берега і закричав:

– Пане міністр! Дозвольте звернутися.,.

Гіммлер раптово зупинився і строго глянув на в’язня, невдоволений, що той перебив йому якусь думку.

– Я потрапив сюди помилково і страждаю безневинно... Прошу вас, розберіться...

В’язень заплакав.

Перекладач витлумачив Гіммлерові його слова. Рейхсфюрер поморщився, наче від зубного болю, і раптом сердито закричав:

– Помилково? Страждаєш?.. Свиня! Гестапо не помиляється! В Освенцімі не страждають, а спокутують свої провини перед рейхом! – і, розлючений, пішов далі.

Гесс і Ауфмейєр миттю записали номер в’язня. Побачивши на правому фланзі розмальоване татуїровкою обличчя Пауля, Гіммлер бридливо скривився й одвернувся.

Після того як Гіммлер і його свита пішли, нас іще чотири години тримали в строю на спеці. Багато хто не витримав величезного фізичного напруження і впав. А доля того, хто падав з ніг в Освенцімі, відома – крематорій!

Підпільники стежили за кожним кроком Гіммлера, і пізніше я узнав чимало цікавих подробиць про його перебування в таборі. Виявилося, крім нашого блока, Гіммлер не захотів оглядати більше жодного. Та це йому не завадило на нараді у Гесса похвалити адміністрацію табору й лагерфюрера особисто за «дисципліну» і «зразковий порядок» у таборі. Щоправда, він дав вказівку зосередити усіх штрафників в одному блоці, щоб вони «не байдикували по всіх бараках», а були на суворішому режимі як зондербегандлунг [58]58
  Ті, що утримуються на особливому режимі.


[Закрыть]. Гесс сказав, що вказівка буде виконана, для цього в таборі є одинадцятий блок [59]59
  Абсолютно ізольований блок, в’язні якого ніколи не поверталися в табір. Наказ Гіммлера щодо штрафників з невідомих причин був виконаний тільки через місяць.


[Закрыть]. Після відвідин нашого блока Гіммлер зайшов у центральну канцелярію, де хвилин п’ятнадцять спостерігав за роботою канцеляристів, потім вирушив на центральний склад награбованих речей. Там він пробув з півгодини. Настрій йому підняв один із есесівців, фахівець по вилученню коштовностей. Він, наче фокусник, на очах у рейхсфюрера розпоров кілька піджаків і пальт, з яких посипалися тисячодоларові банкноти і золоті монети, потім розпотрошив гудзики, обшиті сукном, у них теж виявилися золоті монети. Гіммлер дивувався й радів.

Після цього уся свита посідала в машини й поїхала в Біркенау подивитися на роботу крематоріїв. Два крематорії оглянули поверхово, а в третьому затрималися – туди саме надійшла «сировина», і Гіммлер цікавий був побачити, як відбувається увесь цикл перетворення людей на попіл. Він тільки зауважив, що процес удушення триває надто довго, і порадив не шкодувати циклону. «Ми його тепер виробляємо вдосталь»,– сказав він.

Як з’ясувалось, Гіммлер залишився незадоволений роботою команди «Канада», поганим зберіганням відібраного у знищених в’язнів майна. Він наказав збудувати нові склади і забезпечити безумовну цілість усіх без винятку речей до дитячих колясок і окулярів включно. «Усе це потрібно Німеччині»,– сказав Гіммлер.

Гесс виправдувався тим, що залізничний транспорт не встигав вивозити всіх речей, через це доводилося буртувати їх просто неба. Незадоволений був Гіммлер і темпами будівництва нових крематоріїв. Подякувавши Моллу й есесівцям за «самовіддану працю на благо рейху», рейхсфюрер зажадав «напруження всіх сил для різкого підвищення продуктивності» газових камер і крематоріїв.

Увечері Гесс у своєму котеджі дав банкет на честь високих гостей. Тієї ж ночі Гіммлер виїхав у Берлін, а Ейхман і Скорпені залишилися в таборі. Чим займався Ейхман, невідомо. Скорцені ж три дні просидів у центральній канцелярії. Він зажадав картотеку усіх зелених із числа німців і уважно вивчав її, після чого розпорядився викликати в’язнів згідно складеного ним самим списку. Розмовляв Скорцені з ними наодинці. В кімнату, де відбувалися ці бесіди, не мали доступу навіть есесівські офіцери.

Нарешті він одержав сто чоловік найзапекліших головорізів, наказав добре нагодувати їх, переодягти в цивільний одяг і відправити в Берлін. 26 липня Скорцені на спеціальному літаку вилетів з Освенціму. Так закінчилася його таємна і дуже загадкова місія. Про що він говорив з кримінальниками, яких відібрав особисто, невідомо. Їхні облікові картки він забрав із собою. Правда, по дублікатах, які залишилися в центральній канцелярії, підпільники встановили, що гауптштурмфюрер відібрав найбільших рецидивістів, що мали на своєму сумлінні не одне вбивство та були засуждені на довічну каторгу. Підпільники звернули також увагу на те, що відібрані ним кримінальники, як правило, крім німецької, володіли ще якоюсь іноземною або й кількома мовами.

Через деякий час прізвище Скорцені і його спотворена шрамами фізіономія замелькали на сторінках газет і журналів та з кіноекранів. За дорученням самого Гітлера він із сотнею парашутистів викрав із туристського готелю «Кампо імператоре», розташованого у важко-доступному гірському масиві, Муссоліні, якого тримали там під арештом й охороняли двісті карабінерів. Скорцені особисто привіз дуче в растенбурзьку штаб-квартиру фюрера. «Цієї послуги я ніколи не забуду!» – вигукнув зраділий Гітлер. І не забув. На Скорцені посипалися підвищення по службі, нагороди і подарунки. Його оголосили національним героєм Німеччини. Навколо його імені Геббельс зчинив несамовитий пропагандистський галас, намагаючись підняти підупалий дух німців, які змушені були жити в бомбосховищах.

Увечері ми жваво обговорювали візит Гіммлера. До нас прийшли навіть з інших блоків подивитися на в’язня, який розмовляв з самим Гіммлером і залишився живий.

– Ну, ти молодчина, малюк,– казав мені Жора.– Коли б ти знав, як я хвилювався за тебе!.. Мабуть, ти в сорочці народився.

Я мовчав. Добре вже те, що мені не доведеться червоніти перед товаришами і відчувати докори сумління. Адже коли я розмовляв з Гіммлером, я думав не тільки про себе... Так, ще одне, можливо, найсерйозніше випробування, яке чекало мене в Освенцімі, лишилося позаду.

Та, незважаючи на це, я кілька днів ходив наче в тумані, тривожне почуття невідомості не залишало мене.

Того ж вечора до нас завітав Антонович. Він сказав, що візит Гіммлера нічого хорошого не віщує, безумовно, репресії посиляться. Удачу Орлятка треба використати. Зараз його не зачеплять ні Ауфмейєр, ні Пауль. Спробуйте завтра побалакати з блоковим, чи не погодиться він за добрячу плату зняти мішені штрафника з нього. Треба кувати залізо, поки гаряче...