Текст книги "Слово після страти"
Автор книги: Вадим Бойко
Жанр:
Военная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 27 страниц)
На місце Камінського прислали нового капо, німця, професійного бандита, привезеного з люблінського табору смерті Майданеку. В зондеркоманді тоді налічувалося близько тисячі чоловік.
Радянська Армія наближалася до Кракова. Гіммлер і Ейхман поспішали «переробити сировину», що нестримним потоком і далі надходила в Освенцім. Тільки з Угорщини ешелони привезли 450 тисяч євреїв. Словом, у катів роботи вистачало. Тисяча зондеркомандівців не встигали «переробляти сировину», і катівську команду довелося поповнювати. Кінець кінцем, вона стала надто велика і небезпечна для самих есесівців. Адже мова йшла про велику групу в’язнів, які були свідками й учасниками вбивства мільйонів людей. Зондеркомандівцям втрачати було нічого, тим більше, що есесівці не раз відверто заявляли: для них, зондеркомандівців, мовляв, одна дорога на волю – через газову камеру. А що буде саме так, сумніватися не доводилось, про те свідчила і практика попередніх років: досі склад зондеркоманди обновлювався кілька разів. Старих зондеркомандівців знищували, а нових набирали. Та оскільки в 1943 і 1944 роках освенцімська фабрика смерті ледве встигала перемелювати нові й нові ешелони невільників, міняти склад зондеркоманди було недоцільно, бо це позначилося б на «продуктивності праці»: новаків треба вчити, а тут дорога кожна година. Не слід забувати й того, що праця в зондеркоманді була дуже важка у всіх відношеннях і не така проста, як декому може здатися. Вона вимагала, крім фізичної сили і певних навиків, ще й суто фізіологічної пристосованості. Саме тому за останні два роки склад зондеркоманди не змінювався, вона тільки поповнювалась.
Крім того, з метою збереження таємниці, в’язнів, що вже працювали в зондеркоманді, не можна було використовувати на інших роботах. З другого боку, те, що в’язні довго засиджувалися з зондеркоманді, не могло не викликати тривоги в есесівців. Люди вивчали одна одного, згуртовувалися і через це ставали небезпечними.
Влітку 1944 року несподівано надійшов наказ ліквідувати дезинфекційну станцію в Освенцімі-І, Вікна її замурували, а для чого – ніхто не знав. Тим часом із зондеркоманди Біркенау відібрали триста в’язнів, привезли в згадане приміщення дезинфекційної станції й отруїли газом, після чого трупи одвезли назад у Біркенау. Всю операцію вже обслуговували не зондеркомандівці, а есесівці. В такий спосіб вони трохи ослабили зондеркоманду, якої почали побоюватися.
Невдовзі начальника всіх крематоріїв, есесівця Молла, перевели в табір Блехгамер, а потім у Равенсбрюк. На його місце призначили Буша. Попервах той ніяк не міг звикнути до своєї катівської служби: докори сумління він заливав горілкою і безпробудно пиячив. Щоправда, згодом Буш не менш ревно, ніж його попередник, виконував вказівки Гіммлера, однак колишнього порядку і залізної дисципліни в зондеркоманді вже не було. Підпільники, які пильно стежили за переміщенням есесівців, не поминули нагоди скористатися з цього.
Катівська робота, жорстоке поводження з боку есесівців і усвідомлення своєї неминучої загибелі, – усе це спонукало зондеркомандівців учинити збройний виступ. Про це вони сповістили керівництво руху Опору центрального Освенціму. Годі вирішили підняти загальне повстання. Відповідно розробили план виступу. Першого удару мали завдати зондеркомандівці. Їм відводилася роль детонатора. Саме розташування крематоріїв Біркенау, їхня віддаленість від есесівського містечка, чисельність і рішучість тамтешніх в’язнів, їхня бойова готовність і згуртованість – усе враховувалося при розробці плану повстання. Отже, зондеркомандівці, які були співучасниками страхітливого злочину, добровільно взяли на себе несподівану місію визволення тих, хто ще залишився живий.
На перший погляд може здатися, що в цьому є якась кричуща суперечність: кати повстають, щоб визволити себе і свої жертви. Та річ у тому, що негідники, які добровільно завербувалися в зондеркоманду, заробляли собі хліб ціною страхітливих злочинів і мріяли вижити на кістках мільйонів, як і Камінський, згодом побачили, що за вчинені злочини доведеться розплачуватись. Це й спонукало їх пристати до руху Опору. Їм уже втрачати було нічого, вони добре знали, що за будь-яких обставин їх чекає смерть. Цілком зрозуміло, що керівництво руху Опору не могло відмовитись від будь-якої допомоги, навіть допомоги зондеркомандівців.
Їх озброїли гранатами, вибухівкою, ножицями для перерізування колючого дроту і наказали ждати сигналу. Самостійно виступити дозволялося лише в разі безпосередньої загрози знищення. Та непередбачені обставини прискорили розвиток подій.
Вранці 7 жовтня 1944 року підпільникам, які працювали в центральній шрайштубі (головній канцелярії), а також в есесівських казармах, стало відомо, що прийшов наказ найближчими днями ліквідувати зондеркоманду. Цю звістку одразу ж передали в зондеркоманду. Її приніс в’язень Л. Вербель. Негайно зібрався штаб групи. Неждано в приміщення, де засідав штаб, ввійшов капо. Він дещо почув і збагнув, що тут пахне смаленим. Цей тупоголовий бандюга, який звик, що йому беззастережно корилися, накинувся на в’язнів з криком та погрозами. Його схопили і живцем кинули в палаючу піч. Після цього відкопали сховану зброю, роззброїли і знищили есесівців, котрі були на території крематорію, підпалили крематорій і зайняли оборону в лісочку за крематорієм.
Про початок повстання негайно сповістили зондеркоманди інших крематоріїв. В’язні зондеркоманди другого крематорію також піднялися на збройну боротьбу. В’язень Л. Г. Панець із Любліна обеззброїв есесівця і кинув його в піч крематорію. Частина повсталих відкрили стрілянину по сторожових вишках, а всі інші, перерізавши колючий дріт, подалися в напрямі Буди.
Озброєних до зубів есесівців підняли по тривозі й кинули на машинах та мотоциклах до місця подій. Есесівці оточили крематорій, зосередивши головні сили проти ліска, де окопалася основна група повсталих. Крематорій палав [50]50
Цей крематорій до кінця існування табору так і не був відбудований.
[Закрыть] . Уздовж огорожі з колючого дроту есесівці вели шалений кулеметний вогонь. Лише одній групі повсталих удалося вбити з десяток есесівців і вирватися з вогненного кільця. Вони втекли в напрямі Вісли, залишивши на полі бою кілька десятків убитих і поранених. Кати наздогнали їх у районі Райско, за 10—12 кілометрів од Біркенау. Втікачі забарикадувалися в сараї лісника. Підпаливши сарай, есесівці перестріляли всіх.
Двадцять сім повстанців під керівництвом німця-антифашиста пішли не на схід, як інші групи, а на захід, на територію Німеччини. Розрахунок був правильний. Група переховувалася аж до кінця 1944 року, тобто до тих пір, коли почалася евакуація освенцімських таборів. Їх схопили в одному провінційному німецькому містечку. На допиті в’язні заявили, що втекли з ешелону під час бомбардування. Правдивість цих свідчень у той час уже не можна було перевірити. Англо-американська авіація майже щодня бомбила територію Німеччини.
Під час цих нальотів в’язні справді тікали з ешелонів, і в їх обліку уже панував хаос. Спійманих втікачів відправили в один із концтаборів, де вони діждалися визволення.
У цій відчайдушній боротьбі за свободу із зброєю в руках полягло кількасот в’язнів із зондеркоманди. Схоплених повстанців розстрілювали на території табору чи поблизу, а також у дворі другого і четвертого крематоріїв. З тих, хто пішов на схід, врятувалися лише одиниці, та й то завдяки випадку. Увечері того дня над табором з’явилися американські літаки. Повітряна тривога перешкодила есесівцям прочесати територію табору і його околиці.
Підпільний центр повідомив усі свої організації про події в Біркенау і просив подати втікачам всіляку допомогу. Завдяки цьому вдалося врятувати кількох повстанців.
Вчинивши криваву розправу над повсталими, есесівці не заспокоїлись. Вони хотіли знати деталі змови. Хапали кожного, на кого падала найменша підозра. Табірне гестапо прочесало всі блоки й арбайтскоманди в центральному таборі і Біркенау. Однак, незважаючи на страхітливі тортури, до яких вдавалися кати з політичного відділення гестапо, ніхто з катованих не виказав, що повстання готував підпільний центр. Особливо жорстоко допитували тих, хто працював на складах боєприпасів та на круппівських військових заводах. Усі в’язні, а серед них і жінки, трималися надзвичайно мужньо і нікого з підпільного центру не виказали. Чотирьох дівчат, які працювали на складі боєприпасів, есесівці допитували особливо ретельно. Один із підпільників, якому вдалося побачити цих дівчат, був страшенно вражений їхньою стійкістю й мужністю. В цей час радянські війська підходили до Кракова, і, здавалося, з’явилася надія врятувати цих героїнь. Але 5 січня 1945 року, тобто напередодні визволення Освенціму, їх повісили в жіночому секторі центрального табору.
Треба сказати, що зондеркомандівці, які обслуговували інші три крематорії, взагалі не наважилися виступити, вони й далі виконували свої катівські обов’язки. Есесівці вирішили їх не чіпати, хоча й знали, що й вони готувалися до повстання. Очевидно, це пояснюється тим, що в крематоріях роботи було по зав’язку, а охочих зайняти місце розстріляних зондеркомандівців уже не було. Воно й не дивно. Радянська Армія наближалася до Освенціму. Тоді есесівці поповнили зондеркоманду німецькими кримінальними злочинцями, яким втрачати було нічого.
Серед уцілілих зондеркомандівців, які не взяли участі в повстанні, був і «головний дантист» зондеркоманди, її ветеран, польський єврей Фельдман. Не подумайте тільки, що він лікував комусь зуби. В його обов’язки входило виривати золоті зуби в живих і мертвих, задушених у газових камерах. Ці зуби він переплавляв у спеціальних тигельках і злитки золоту відправляв доктору Вальтеру Функу в рейхсбанк. У живих «пацієнтів», які «капризували» і добровільно не хотіли прощатися з зубами, Фельдман вибивав їх одним натренованим ударом.
Фельдмана боялися як вогню, бо він мав особливі повноваження від самого Рудольфа Гесса. За чотири роки невсипущої праці Фельдман перетворив на злитки близько шести тисяч кілограмів золота із зубів жертв Освенціму [51]51
За останніми данними німецьких авторів, такого золота було не меньше восьми тисяч кілограмів.
[Закрыть] .
Навіть у критичні для Освенціму дні, коли есесівці старанно замітали сліди своїх злочинів, вони не знищили Фельдмана. Його евакуювали в Маутхаузен. Після капітуляції фашистської Німеччини негідник інкогніто з'явився в Польщі, кілька днів чомусь никав біля руїн освенцімських крематоріїв, після чого зник. Невдовзі він вигулькнув під чужим прізвищем аж у Південній Африці, де в Солсбері відкрив приватну зубопротезну клініку. Там його знайшли всюдисущі журналісти. Збувши за безцінь клініку, Фельдман зник. Пізніше його бачили в Англії. Нарешті він знайшов собі пристановище в Ізраїлі, як і більшість його колег по зондеркоманді. Та це я відхилився вбік. Повернімося до освенцімського підпілля.
Есесівцям не вдалося розгромити підпільну організацію Освенціму. Вона функціонувала до останнього дня – випадок безпрецедентний в історії руху Опору. Після евакуації Освенціму, яка тривала з кінця жовтня 1944 року до 27 січня 1945 року, всі учасники освенцімського підпілля потрапили в інші табори, де влилися в місцеві підпільні організації і продовжували боротьбу.
Повстання в крематоріях було останнім і найбільшим збройним виступом в’язнів Освенціму. Воно відіграло свою роль, піднявши самосвідомість в’язнів, вселило в них віру у власні сили, в реальну можливість збройної боротьби з есесівськими катами. Воно показало, що невелика група погано озброєних в’язнів може успішно битися проти цілого есесівського гарнізону. Повстання збило пиху з гіммлерівських погромників і вбивць, розвінчало міф про «безстрашність» і «непереможність» кривавого воїнства, на картузах якого пишався череп з кістками. Відтоді, незважаючи на надзвичайні заходи, репутація військ СС в очах Гітлера похитнулася. Як стало відомо після війни, він докоряв Гіммлеру за розклад есесівських військ, які «не виправдали його надій».
Через величезні втрати, що їх зазнала німецька армія на Східному фронті, Гіммлер уже не міг збільшити есесівський гарнізон Освенціму. Більше того, він змуше-ний був забирати з охорони численних таборів цілі підрозділи для потреб Східного фронту. Навіть мобілізація в ряди СС зелених не могла зарадити справі. Ось чому гітлерівці змушені були відмовитися від своїх планів поголовного знищення в’язнів Освенціму.
Через два тижні після повстання з Освенціму в інші табори потяглися перші ешелони в’язнів. А ще через тиждень припинилися масові удушення в газовых камерах. В одному з останніх ешелонів був вивезений в Маутхаузен і автор цієї книги.
Отже, поза всяким сумнівом, повстання відіграло свою позитивну роль. Та це не означте, що з його учасників, колишніх в’язнів зондеркоманди, які залишилися в живих, знімається будь-яка відповідальність за вчинені ними злочини. Вони, як ї їхні хазяї есесівці, повинні дістати заслужену кару за співучасть у вбивстві мільйонів людей, а серед них дітей, жінок, старих, хворих. Не меньше семисот колишніх зондеркомандівців Освенціму ще й нині гуляє по світу. Певна річ, вони нікому не розповідають про те, що робили в Освенцімі, як душили газом, як запихали в топки крематоріїв, як спалювали на велетенських кострищах цілі ешелони людей, як виривали в них золоті зуби, як стригли жінок і живцем кидали у вогонь дітей. Усе це вони робили, щоб врятувати власні шкури. І врятували. А зараз, либонь, показують своїм знайомим освенцімські номери на лівій руці і видають себе за борців зфашизмом. Один час на Заході лунали несміливі голоси про те, що зондеркомандівці такі самі злочинці, як і есесівці. На жаль, ці поодинокі голоси не почуло правосуддя...
В Освенцімі, як і в інших фашистських таборах,саме життя знайшло випробуваний метод колективного керівництва боротьбою в'язнів. Цей метод блискуче виправдав себе, бо розум свідомого, високоорганізованого колективу завжди стоїть значно вище розуму окремої, хай і геніальної особистості. Однак і в умовах Освенціму були керівники, які внесли особливо великий вклад у справу боротьби з фашизмом. На жаль, ще й на сьогодні не відомі імена всіх. Та я назву хоч деяких: це – Юзеф Ціранкевич, Хорст Іонасе, Ян Чешпіва, Антонін Новотний, Мілош Недв’єда, Зденек Штих, Карл Маловічка, Ота Краус, Еріх Кулка, Кафунек, Живульська, Вайян-Кутюр’є, Данієль Казанова, Діаманський, Барановський, Ганс Максфельд, Павло Логачов, Ернст Бургер, Хейнц Дюрмайєр, Гнат Кузьменко...
12
Стояла нестерпна липнева спека. Здавалося, сонце зависло над Освенцімом і палить немилосердно. Минали дні за днями, а в небі жодної хмаринки. Не дихне вітерець прохолодою, не ворухнеться покручене, кволо обвисле листя дерев. Розжарена бруківка і муровані стіни блоків аж пашать жаром. Табір нагадував велетенську розпечену духовку, в якій має задихнутися все живе. Натужно сопів і дихав жаром крематорій. Здавалося, це від нього йшла така спека. До нього не можна було звикнути. Мабуть, саме тому багато в’язнів в Освенцімі божеволіли.
В ці дні я валявся у душному шлафзалі на нарах, задихаючись від смороду і спеки. Мій виснажений організм судорожно боровся за життя. А воно не раз повисало на волосині. Та я не сам боровся за своє життя. За нього, як дізнався я потім, боролися десятки в’язнів. Одні діставали в «канадців» ліки, другі – продукти для мене, треті – сигарети для Вацека і штубового Зінгера. Мене регулярно відвідував Ганс і зрідка Антонович. А про Жору й казати нічого. Він буквально не відходив од мене: годував, напував, оберігав, підбадьорював. Якби не Жора, мене давно б уже не було на світі. «Дорогі мої, рідні! – думав я.– Чи віддячу вам за доброту, за турботу, за те, що, ризикуючи життям, допомагаєте мені?»
Через кілька днів, коли криза минула, у мене з’явився апетит, я почав їсти і, головне,– багато спати, навіть удень спав по кілька годин. Вацек і штубовий пунктуально дотримувалися угоди з Гансом і Антоновичем і не помічали мене. Їх приклад наслідували й інші проміненти. Звісно, робилося це не за красиві очі... Молодість і пристойне, як на табірні умови, харчування брали своє, і я потроху ставав на ноги. Знову з’явилася жадоба життя, непереборне бажання пережити Освенцім, бути свідком і учасником розгрому фашизму. Зараз я не боявся нічого, бо поруч були такі люди, як дядя Ваня, Антонович, Ганс, Жора. З ними не страшно й помирати. Воістину, тільки в часи суворих випробувань можна безпомилково визначити, чого варта людина.
Взяти Антоновича. На вигляд замкнутий, небагатослівний, суворий. Я ніколи не бачив посмішки на його наче з каменю витесаному обличчі. Та це була людина незвичайної доброти. Мене вражали в ньому рішучість, сміливість, винахідливість. Він ніколи не боявся риску. Причому риск він брав на себе, а не старався перекласти його на плечі інших. Одного разу я сказав йому про це. «Ет, перестань...– відмахнувся Антонович.– Найбільше ризикує боягуз». «Сміливого куля боїться, сміливому і багнет ні по чому»,– було його улюбленою примовкою.
А дядя Ваня! Комуніст ленінського гарту, колишній комісар полка, він уособлював у собі все найкраще, що мала партія до війни. Пристрасний агітатор, невтомний пропагандист, чудовий лектор, людина енциклопедичних знань, він проводив політичну роботу серед людей скрізь, куди закидала його доля. Він був безстрашний і водночас обачний, розсудливий. Ні на хвилину не сумнівався в перемозі нашої країни, вірив у неминучий розгром гітлеризму і вселяв цю віру в інших.
А взяти Ганса! Довгі роки ув’язнення і найвишуканіші знущання не очерствили його серця, не похитнули його комуністичних переконань. Він і в таборі був інтелігентним, беззахисно добрим, завжди спокійним і впевненим. Це був справжній тельманівець-антифашист.
А про Жору й казати нема чого. Він наче життєдайний вихор увірвався в моє життя, захопив, підкорив і повів за собою. Жора ніколи не сумував, не падав духом і цим нагадував Стася Бжозовського. Я не раз дивувався, звідки в нього стільки енергії, невситимості духу. Дружба з ним широко розкрила мою душу назустріч людям і всьому хорошому, що є в них. Приклад Жори навчив мене, що треба жити не для себе, а для людей, тоді й твоє життя буде чогось варте. Часу в нас із Жорою було досить, і ми розмовляли годинами. Я розповів йому своє життя, починаючи з дитинства і кінчаючи його освенцімським фіналом. Жора розказав про себе.
З його розповіді переді мною постала трагічна історія цілої родини.
Під час походу пілсудчиків на Україну в 1920 році один із польських жовнірів Адам Тшембіцький добровільно перейшов на бік Червоної Армії. Польський робітник не хотів воювати проти братів по класу – українських і російських трударів. У 1922 році доля закинула його в Одесу, де він познайомився з дев’ятнадцятилітньою красунею Оксаною Чередниченко, донькою портового вантажника. Та Оксанин батько, котрий пишався тим, що в громадянську війну воював у дивізії самого Котовського, і слухати не хотів про одруження його одиначки з тридцятисемирічним зайдою, у якого ні роду ні племені. Але Оксана мала батькову вдачу. Вона наперекір йому пішла до Адама й стала його дружиною. Через рік у них народився син, якого назвали Георгієм. Ображений непослухом одиначки, старий почав дедалі частіше заглядати в чарку, шукаючи там розради. Його можна було зрозуміти, Адже після смерті дружин| він п’ятнадцять років залишався вдівцем – боявся, що мачуха може ненароком образити Оксану, затьмарити її життя. І раптом така невдячність! Невдовзі він помер – якось під час розвантаження контейнерів потрапив під аварію.
Важко переживши загибель батька, Оксана ще більше прикипіла серцем до свого Адама, а обоє не могли натішитися сином. Жили вони в тихому одеському провулку. В їхньому будинку був зібраний цілий Інтернаціонал: українці, росіяни, турки, поляки, ассірійці, болгари, євреї, вірмени. Маленький Жора цілими днями грався з їхніми дітьми, був загальним улюбленцем. Уже в п’ять років хлопчик виявив неабиякий хист до засвоєння мов, а в п’ятнадцять вільно розмовляв російською, українською, польською, болгарською, вірменською і єврейською мовами. Йому пророкували велике майбутнє.
Ще коли Жора був дошкільням, мати не раз брала ііого з собою на роботу, бо ні на кого було залишити малюка. А працювала вона офіціанткою в ресторані. Там грав оркестр, виступали співаки. Хлопець дуже полюбив музику, спів. Через кілька років він, маючи гарний голос і природні здібності поліглота, чудово виконував пісні багатьма мовами.
Несподівано на їхню сім'ю звалилося нещастя. Жора страшенно пережив це горе. Рухнули мрії про консерваторію, інститут. Юнак пішов працювати електриком і до війни сяк-так закінчив середню школу, а вже в липні 1941 року солдат Георгій Трембіцький (так було записано йому прізвище в паспорті) з гвинтівкою в руках захищав Одесу. В середині жовтня, перед залишенням Одеси, його поранило. В ніч з 15 на 16 жовтня останні кораблі з пораненими на борту взяли курс на Крим. У морі їх розбомбили німецькі літаки, Жора врятувався, бо чудово плавав і міг годинами триматися на воді. Його підібрав якийсь румунський катер і доставив у табір військовополонених. Георгій почав наполегливо вивчати румунську мову і через місяць уже міг пристойно розмовляти з румунами, а ще через місяць, завдяки знанню багатьох мов, був призначений перекладачем у таборі.
– Чесно кажучи,– розповідав Жора,– жив я там непогано. Мені навіть пропонували одягти мундир офіцера румунської армії і обійняти посаду перекладача при одній з румунських військових частин. З точки зору окупантів у мене була бездоганна репутація. Переді мною стелилося сите життя зрадника Батьківщини...
Та хіба міг він зрадити свою землю? Через деякий час перекладач румунського коменданта табору військовополонених, запасшись відповідною довідкою, тікає й опиняється в рідному місті.
Холодна й голодна зима 1941—1942 років в Одесі запам’яталася Жорі назавжди. Дома він не застав матері. У квартирі господарювали румунські солдати, котрі порубали і спалили усі їхні меблі, крім одного стола. На підлозі розстелили сіно і валялися в ньому, наче в барлозі. На Жорине запитання, де його мати, румуни відповіли, що до них побували тут німці, а де пройдуть німці, там румунам робити нічого.
Німецько-румунські окупанти щодня влаштовували в Одесі облави, сотнями розстрілювали радянських патріотів. Місто стало непривітним, чужим. Жора вирішив будь-що розшукати матір. Та спершу треба було десь влаштуватися, знайти знайомих. Несподівано на вулиці він зустрів колишнього сусіда по квартирі – вірменина Арташеса. Старий був у брудному лахмітті, страшенно виснажений. До війни він працював рибалкою і не раз, бувало, частував Жору смачною рибою. Зараз Арташес розплакався і кілька хвилин не міг вимовити й слова. Жора віддав йому хліб, що мав із собою, і спитав про матір.
– А хіба ти не знаєш? – здивувався старий.– Тільки як тобі сказати?,.– Він похнюпився, для чогось насунув шапку на очі і глухим голосом мовив: – Немає її... звірюки хапали всіх підряд... забрали і твою матір разом з євреями...
У Жори потемніло в очах, чорним став увесь світ, і власне життя здавалося безглуздим, нікому не потрібним. Не пам’ятав, як розлучився із старим вірменином і пішов, куди очі бачать. Потім ніяк не міг зрозуміти, чому він опинився біля будиночка свого шкільного товариша Гриші Воробйова.
Гриша явно не чекав цієї зустрічі і спершу розгубився. Затим запросив Жору до хати. Там його зустріла опасиста низенька жінка.
– Кого це ти, сину, ведеш проти ночі? – роздратовано спитала вона.
– Та це ж Георгій, вчився зі мною...
– Нікого я не знаю і знати не хочу. Не такий тепер час, щоб гостей водити.
У хаті смачно пахло борщем і свіжоспеченими пирогами. Але Жору не спитали, чи хоче він їсти.
Жора, не кажучи й слова, пішов з хати. Потім шкодував за свій вчинок: люди могли подумати, що він викаже їх німцям. І як же він здивувався, коли після чергової облави групу одеситів, у якій був і Жора, конвоювали на вокзал поліцаї, а серед них батько й син Воробйови! Хотілося впасти на брук і ревти, щоб почула вся Одеса...
Їх, наче худобу, в закритих вагонах привезли в Німеччину. Там Жора потрапив на вугільну шахту в Лотарингію. Працював разом з французькими військовополоненими, за кілька місяців вивчив французьку мову, Вступив до підпільної організації, допомагав готувати втечі радянських і французьких військовополонених. Коли гестапо натрапило на їхній слід, утік на початку літа
1943 року. Досконале знання німецької мови допомогло йому добратися аж до Бреслау. Неподалік цього міста його все ж схопили і відправили в звичайний ост-лагер, в’язні якого працювали на цементному заводі десь поблизу Свентаховіц.
26 липня Жора втік із цього табору, але через добу його спіймали і відправили в тюрму міста Бреслау, а звідти привезли в Освенцім, на «дожиттєве перевиховання», як полюбляв він говорити.
У всіх тюрмах і таборах, де побував Жора, він зустрічав людей різних національностей і міг задовольнити свою невситиму пристрасть до вивчення чужих мов, запам’ятовував їхні пісні.
Ні в Освенцімі, ні потім у мене не було причин розчаровуватися в Жорі. Дивовижною, незвичайною людиною був Георгій Трембіцький. При всій своїй доброті і делікатності, при всій своїй романтичності він блискавично змінювався і, де треба, ставав твердим, принциповим, непримиренним. А йому ж було тільки двадцять років!
Жору можна було любити за самі пісні. Завжди веселий, бадьорий, життєрадісний, він не давав сумувати і впадати у відчай іншим. А бувало, сяде, задумається, тоді погляд його карих очей стає відсутній, в думках він шугав бозна-де.
– Що з тобою? – питаю його.
– Розумієш, мене всюди переслідують скорботні материні очі, сповнені невимовної туги. З цим я нічого не можу вдіяти...
Він ненавидів будь-яку тиранію, мучився тим, що нічого не зробив для розгрому фашизму.
– Нам треба не сумувати, а сталити свої серця, гострити розум,– не раз, бувало, казав Жора.– Надто багато горя навколо нас, а ми ще такі боязкі, нерішучі і живемо одним бажанням: вирватись на волю. А є ж благородніша мета: об’єднати цих нещасних, повести їх у бій. Треба бути сильним, бо слабкий нічого не може дати ближньому.
Якщо Жору, бувало, хвалили, він досадливо обмахувався: «Перестаньте. Мене нудить од цього».
Таким був мій новий друг.
