Текст книги "Слово після страти"

Автор книги: Вадим Бойко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 27 страниц)

14

Ми з Жорою нетерпляче чекали дня, коли до нас приходив Ганс Максфельд або Антонович. Кожен їхній прихід ставав радісною подією.

І не тільки тому, що вони приносили ліки, харчі, сигарети, якими відкуплялися ми од Вацека і штубового, а насамперед тому, що вони завжди приносили важливі новини.

Цього разу Ганс розповів, що на території усієї Німеччини оголошено стан тривоги. Втечі з таборів стали масовими. Проводиться загальноімперська облава на втікачів. У ній беруть участь військові частини, перекинуті в Німеччину з окупованих країн Європи. Близько шестисотп’ятдесяти тисяч солдатів, поліцаїв, членів нацистської партії, гітлерюгендівців, загони фашистського мотоциклетного корпусу військ СС, прикордонні частини, навіть підрозділи військово-морського флоту мобілізовані на ловитву втікачів. Та ніякі облави, ніякі жорстокості не допомагали.

Цього разу Максфельд і Антонович розповіли незвичайну новину: в районі Гінденбурга троє радянських військовополонених, які втекли з місцевого табору, серед білого дня пустили під укіс військовий ешелон з танками, який ішов на Східний фронт. Як удалося трьом беззбройним, виснаженим полоненим вчинити такий подвиг – залишалося загадкою. В результаті диверсії кілька десятків «тигрів», «фердинандів» і «пантер» разом з екіпажами пішли під укіс, а сама залізниця на кілька днів була виведена з ладу. Гітлер казився від люті. Він навіть встановив спеціальну посаду генерального інспектора в справах радянських військовополонених, давши йому необмежені повноваження. Та ні ці заходи, ні облави й жорстокості не могли зупинити втеч, не могли згасити полум’я боротьби з фашизмом. А тут іще така тривожна і така обнадіююча битва на Курській дузі.

Словом, фашистський рейх тріщить по всіх швах!

Це повідомлення надихнуло й підбадьорило нас. Не менш втішні новини приносив і Павло Логачов. Увага всього світу в ті дні була прикута до подій на радянсько-німецькому фронті, а точніше – до велетенської битви на Курській дузі. Ми, в’язні, розуміли, що там вирішувалася доля нашої Батьківщини, а отже, й наша доля. Зведення Інформбюро підпільний центр регулярно приймав по радіоприймачеві і передавав у підпільні групи. Тому ми були в курсі подій і дуже хвилювалися, чекаючи наслідків цієї небаченої в історії битви.

Як відомо, битва під Курськом почалася вдосвіта 5 липня наступом німецько-фашистської армії. Вимотавши і знекровивши гітлерівські полчища, наші війська уже 8 липня примусили їх перейти до оборони. Важко навіть розповісти про ту радість, яка охопила нас, коли стало відомо, що під Курськом Радянська Армія зупинила броньовані дивізії вермахту і сама перейшла в рішучий наступ. Отже, перемога, якої ми так чекали і в яку так вірили, не за горами. З яким хвилюванням ми стежили за ходом цієї історичної битви!

Дивно поводили себе есесівці в ці напружені дні. То вони влаштовували прочісування й облави, наганяючи жах на в’язнів, то напивалися до безтями і сновигали по табору, наче причмелені, не помічаючи нікого й нічого.

У понеділок 19 липня до нас зайшов Антонович з чималим згортком в руках. У ньому, крім хліба й інших продуктів, було десять пачок сигарет – нечуване багатство як на ті часи. Цього разу сигарети призначалися для дяді Вані. Жора повинен був підкупити ними Плюгавого Вацека, щоб він хоч кілька днів не посилав дядю Ваню на роботу в штрафну команду. Це було потрібно ще й для того, щоб ми могли провести організаційні збори підпільної групи нашого блока. Антонович сказав, що вживаються заходи для врятування дяді Вані. Він був другим на черзі після мене. Йшлося про те, щоб зняти з нас мішені штрафників, переробити облікові картки, які зберігалися в центральній канцелярії, й перевести нас у звичайні робочі команди в самому Освенцімі або в один із філіалів Освенціму. Зробити це було дуже важко, бо начальство пильно стежило за обліком і переміщенням штрафників. Офіційно зняти мішень із штрафника мав право лише сам лагерфюрер. І все-таки підпільники з центральних канцелярій умудрялися підміняти облікові картки деяких штрафників картками померлих, а живого штрафника переводили в іншу робочу команду.

Наді мною і дядею Ванею, наче дамоклів меч, висіла штрафна команда. І хоча підпільники лікували й годували мене і на деякий час викупили од штрафної, я не міг почувати себе в безпеці. В Освенцімі був уже не один випадок, коли всіх штрафників як «невиправних саботажників і запеклих ворогів рейху» розстрілювали. Про дядю Ваню нічого й казати: він щодня ішачив у штрафній, а звідти дорога в крематорій була найкоротша.

Поки що нам треба було організаційно оформити підпільну групу, обрати керівника. Власне, кращого керівника, як дядя Ваня, в нашому блоці не було. Фактично він сам, не чекаючи, поки його знайде підпільний центр, уже створив таку групу.

Антонович, Жора і я обміркували всі деталі плану проведення завтрашніх зборів підпільної групи. Мені й Жорі доручено простежити, щоб на збори не потрапив жоден в’язень, в якому ми не впевнені.

– Дядя Ваня,– сказав Антонович,– найбільш підходяща кандидатура на керівника вашої групи. Але в нього є один недолік: запальний, нестриманий. А кругом же кишить агентами гестапо. Передайте йому, щоб дотримувався якнайсуворішої конспірації. Хай припинить відкриті розмови. Це наказ.

Сьогодні Антонович мав дуже стомлений вигляд. Ще б пак! Чоловік весь час ходить по лезі бритви. Скільки в нього клопоту! Підпільна робота вимагала величезних зусиль і самопожертви.

Під кінець розмови Антонович сказав, що завтра ввечері до нас прийде зв’язковий. Він спитає: «Як у вас, хлопці, з куривом?» Якщо збори пройдуть успішно, ми повинні відповісти: «Одна сигарета знайдеться»,– і почастувати зв’язкового сигаретою. Коли ж збори з якихось причин не відбулися, ми повинні сказати: «Нічого немає, у самих вуха попухли».

Логачов пішов, а я ще довго дивився йому вслід, думаючи, що на таких мужніх, самовідданих людях тримається життя...

Увечері Жора порівняно легко умовив Плюгавого, щоб той залишив завтра в таборі дядю Ваню. Це коштувало нам дві пачки сигарет. Треба сказати, що після одного з Жориних концертів у кімнаті Плюгавого і штубового Зінгера його призначили старшим прибиральником, відповідальним за чистоту у шлафзалі. Жора вже кілька днів на свій розсуд вибирав з тисячі в’язнів двадцять чоловік і в обід одержував на них цулягу – добавку баланди. Це був великий успіх. Молодець Жора, таки зумів утертися в довір’я до начальства.

Звечора ми намітили й обміркували кандидатури учасників таємних зборів. Тієї ночі од великого нервового збудження я довго не міг заснути.

Наступного дня одразу ж після аппеля проміненти, як звичайно, пішли досипати. Жора за наказом штубового Зінгера відібрав двадцять чоловік для прибирання шлафзали. Всі інші в’язні під командою Янкельшмока займалися на майдані муштрою.

Ми зібралися в найдальшому кутку шлафзали другої штуби. Була шоста година ранку. Виставлені пости спостереження і сигналізації – один біля кімнати промінентів, другий біля кімнати блокового і третій біля входу в блок – доповіли, що все гаразд, можна починати збори.

Дядя Ваня відкрив організаційні збори підпільної антифашистської групи. Голос його був урочистий, схвильований, але говорив він коротко. Мета групи – згуртувати й повести за собою в’язнів карантинного блока, підготувати їх до рішучих дій, коли настане слушний час. Далі він надав слово Жорі, щоб той прочитав статут організації. Над його текстом ми чимало попрацювали, і тому майже всі присутні знали цей текст напам’ять.

– Підпільна антифашистська організація створюється для боротьби з гестапівсько-поліцейським режимом насильства й терору в Освенцімському таборі смерті,– урочисто читав Жора,– для збереження життя радянських людей і всіх антифашистів... для нещадної боротьби з бандитами, моральними розтлителями, зрадниками, донощиками...

Після цього ми одноголосно затвердили статут і прийняли присягу. Потім обрали бюро і секретаря бюро– він же керівник організації – дядю Ваню. Крім нього, до бюро ввійшли: Григорій Шморгун, Андрій Кашуба, Георгій Трембіцький і я.

Заступниками дяді Вані були обрані Григорій Шморгун і Жора. Залишилося вирішити питання про таємні клички і пароль. Вирішили дядю Ваню так і називати надалі, Андрія Кашубу – Шубою, Жору – Южним, Гришу Шморгуна – Моряком, а мене – Орлятком. Паролем взяли слова: «Життя Орлятку!» Відзив – «В ім’я перемоги».

– От так, наше Орлятко,– ніжно обняв мене дядя Ваня.– Пишайся і дорожи цим ім’ям, а ми зробимо все, щоб ти залишився живий.

Це було цілковитою несподіванкою для мене, і я, було, запротестував. Але дядя Ваня сказав, що скромність, звичайно, річ хороша, але тут вона ні до чого. Така воля колективу.

Збори ми провели за півгодини, після чого заходилися прибирати шлафзалу. Я ходив, наче в тумані.

– Ну, чого ти напустив на себе ману? – звернувся до мене Жора.– Відтепер твоє ім’я належить історії. То будь же справжнім Орлятком. По-перше, зроби обличчя суворішим, а голос – керівним та й носа більше задери,– і Жора розреготався.

Я не втримався і кинув у нього ганчірку, якою витирав нари. Щасливий характер у мого друга. Він завжди знайде, з чого посміятися...

До обіду ми в поті чола трудилися в шлафзалі. Начальство залишилося задоволене прибиранням. Відтоді команда прибиральників складалася виключно з підпільників.

Того ж дня увечері, як і обіцяв Антонович, до нас прийшов зв’язковий – чоловік років тридцяти із шрамами на обличчі, слідами осколочних поранень. Це був Володя Бєлгородський, про якого ми вже багато чули.

– Я справді з Білгорода,– сказав нам Володя,– звідти і в армію мобілізували.

Він дуже сподобався нам: розумний, симпатичний. Виявляється, він про мене також чув, але, побачивши, мабуть, розчарувався: перед ним стояв худий, миршавий малюк. Володя попередив мене, щоб я остерігався своєї слави і менше попадався на очі есесівцям, бо мною може зацікавитись табірне гестапо.

Після відбою ми з Жорою довго не могли заснути: нарешті почалося справжнє діло, про яке ми стільки мріяли. Що може бути прекрасніше від усвідомлення того, що ти потрібний людям!

Мабуть, на всі освенцімські табори не було істоти більш затурканої й нікчемної, ніж Антон. Навіть есесівці ставилися до нього з бридливою поблажливістю: не боялися, що він може втекти, вчинити диверсію чи встановити зв’язок з партизанами. Вони давно вже звикли до того, що цей похмурий здоровань мало не від дня заснування табору працював асенізатором і, здавалося, ні вдень ні вночі не злазив з передка своєї величезної смердючої бочки, запряженої парою гнідих битюгів. Битюги були добре доглянуті й аж лисніли від жиру, зате Антон був кістлявий, худий, з великим гострим кадиком на порослому рудою шерстю підгарлі.

Коли з Антоном пробували зав’язати розмову, він наставляв праве вухо, прикладав до нього чорну порепану долоню і кричав: «Антон! Еге ж, Антон!» – після чого приймав долоню від вуха, даючи цим зрозуміти, що розмова закінчена. Антон був родом з Волині, а за що потрапив до Освенціму – того ніхто не знав.

Цього погожого липневого ранку Антон неквапливо їхав дорогою, що вела на Біркенау. Раз по раз гуцикаючи на вибоях, торохтіли колеса, деренчав абияк прив’язаний збоку величезний черпак. Ним Антон наливав у бочку фекалії. Назустріч колимазі ішла колона в'язнів-жінок із концтабору Райско. «З Райско потрапляють прямо в рай до пана буга»,– невесело жартували в'язні-поляки, коли мова заходила про цей філіал Освенціму.

Забачивши колону, Антон звернув на узбіччя шосе, зупинив коні і з властивою йому байдужістю до всього на світі почав ждати, поки колона пройде. Попереду крокувала есесівка в чині шарфюрера. На ній була чорна вузенька спідниця, біла блузка з чорною краваткою, поверх блузки – зелений френч, у лівій петлиці якого сріблилися три кубики, а в правій – гадючилась блискавка. В одній руці начальниця конвою,– а судячи з усього, це була вона,– тримала вигадливо сплетену шкіряну нагайку, при лівому боці на чорному лакованому ремені висіла кобура з парабелумом. Есесівка через кожні дві-три хвилини озиралася назад і методично шмагала нагаєм вкрай виснажених жінок у брудному смугастому одязі. Бідолашні щось тягли за вірьовки і тягли, видно, з останніх сил, бо як тільки есесівка одверталася, вони одразу ж уповільнювали крок, стараючись перепочити. То була звичайна для Освенціму тих часів картина. Якась арбайтскоманда під конвоєм есесівок ішла на роботу. По дорозі остаточно виснажена жінка впала. А конвою ж треба увечері звітувати за неї. От її й тягнуть до місця роботи. Замість одягу на нещасній було брудне, закривавлене лахміття. Бідолашна була вже схожа на якусь криваву, безформну масу, котру для чогось тягли бруківкою.

Далі сталося таке, чого ніхто не сподівався. Антонів погляд ковзнув по жінках і зупинився на трупі. Нараз він блискавично злетів із своєї колимаги і, як оком змигнути, підскочив до начальниці конвою, збив її з ніг, схопив за горло своїми чорними сучкуватими пальцями і почав душити. Це було так несподівано, що есесівки у першу мить розгубилися і не прийшли на допомогу своїй начальниці. Та вже в наступну хвилину одна з них розрядила в Антона всю обойму, але він і мертвий продовжував чавити горло шарфюрера.

Арбайтскоманду повернули назад у табір. Мертву есесівку несли в’язні. Труп Антона і жінки, яку тягли, прив’язали до передка колимаги, що їхала слідом за колоною.

Того ж вечора усіх жінок цієї арбайтскоманди на науку іншим повісили. Задушеній начальниці конвою влаштували пишний похорон, бо ж загинула на бойовому посту в боротьбі з ворогами тисячолітнього рейху...

Ця подія, зрештою звичайна для Освенціму, довго обговорювалася по всіх блоках, обростала різними небилицями і домислами. Казали навіть, що в одній з жінок, які тягли спотвореного трупа, Антон упізнав свою доньку. Через те й не витримало серце волиняка.

Треба сказати, що у фашистській Німеччині жіночі табори були окремо від чоловічих. Винятком був Освенцім, а точніше, Біркенау, де жіночий табір від чоловічого відділяла тільки дротяна огорожа, по якій проходив струм високої напруги, та сумнозвісна платформа смерті – останній пункт зупинки ешелонів, що прибували в Освенцім з усієї Європи. Ліворуч від платформи смерті був крематорій № II, а праворуч – № III; за ним, на відстані кількасот метрів,– № IV і № V. Між крематоріями день і ніч горіли так звані «смоляні ями»; в них спалювали живих і мертвих в’язнів, яких не встигали «переробляти» крематорії.

Філіал Освенціму Біркенау – цілий величезний комбінат, до якого входили табірні сектори В-І і В-ІІ, «Канада», на території якої було тридцять п’ять величезних бараків-складів, згадувані вже чотири крематорії, есесівське містечко та ціла низка споруд адміністративно-господарського призначення. У Біркенау будували ще один сектор – В-ІІІ. Його чомусь називали «Мексікою»; цей сектор так і не встигли закінчити. Про величезні розміри Біркенау свідчить хоча б те, що в секторі В-І, де утримувалися жінки, було 73 блоки, а в чоловічому секторі В-ІІ – 197 блоків. Чоловічий сектор поділявся на підсектори:

а) карантин (20 блоків),

в) сімейний табір (40 блоків),

с) мадьярський табір (40 блоків),

d) чоловічий табір, або, як його ще називали, інтернаціональний (40 блоків),

е) циганський табір (40 блоків)

f) ревір (17 блоків). Улітку 1943 року чоловіків почасти знищили, а почасти вивезли в інші табори, і чоловічий сектор заселили жінками.

Усі блоки являли собою довжелезні одноповерхові дерев’яні чи цегляні будівлі, зовні дуже схожі на стайні. Усього в Біркенау таких блоків було 305, не рахуючи недобудованого сектора В-ІІІ, тотенблоків, службових та господарських будівель. У середньому в Біркенау утримувалося двісті тисяч в’язнів. На місце замордованих, померлих од виснаження і задушених у газових камерах та спалених у крематоріях прибували нові контингенти. Циркуляція не припинялася ні на один день.

Мабуть, уже ніхто й ніколи не дізнається, скільки жінок пройшло через Освенцім. Відомо тільки, що за чотири з половиною роки функціонування Біркенау їх знищили близько мільйона. Про пекельні муки, про нелюдські страждання жінок у таборі знищення Аусшвітці у нас ще не написано жодної книги, не створено жодного кінофільму. Тим часом становище жінок у цьому страхітливому комбінаті смерті було набагато гіршим, ніж становище чоловіків, коли врахувати, що більшість жінок привозили в Освенцім разом з дітьми. Не важко уявити, як краялося серце матері, коли в неї силоміць забирали діток, часто на її очах обливали бензином або кидали в страхітливі «смоляні ями» і живцем спалювали, а її після цього ще й посилали на каторжні роботи, де з неї висотували всю мускульну силу, щоб і саму потім спалити в крематорії. Дантівські картини пекла бліднуть перед картинами новітнього пекла – Освенціму. Важко навіть повірити, що цивілізовані люди, які називали себе «вищою расою», могли чинити такі криваві бузувірства.

Вже коли вийшла у світ ця книга, я одержав від читачів тисячі схвильованих листів. Серед них були й листи від колишніх освенцімських в’язнів, які чудом залишилися живі. Я сам випив до дна чашу освенцімських мук, і мене вже нічим не можна ні здивувати, ні вразити. І все одно я не міг спокійно читати листа колишнього в’язня Освенціму, колгоспниці з села Лебедин, Шполянського району, Черкаської області Рудас Ольги Іванівни.

Народилася Ольга Іванівна в тому ж селі Лебедин 7 липня 1926 року в родині селянина-середняка Криська Івана Михайловича. Ольга була сьомою дитиною в родині. Її батько був одним із організаторів колгоспу в рідному селі. Працював бригадиром рільничої бригади, а перед самою війною – заступником голови колгоспу. Ольга ходила до місцевої школи, вчилася на «відмінно», мріяла про Київський університет, але встигла закінчити тільки вісім класів. Далі надамо слово самій Ользі. Безхитрісна, проста розповідь її – це вражаюче документальне свідчення про криваві злочини фашизму.

«31 липня 1941 року фашисти окупували наше село. Відправляючи колгоспне майно І худобу за Дніпро, батько не встиг евакуюватись і залишився в окупації... 24 січня 1942 року його заарештувало гестапо, а через два місяці розстріляли. Йому було тоді п’ятдесят два роки...

Весною 1942 року почалися так звані «набори» робочої сили в Німеччину. 17 травня 1942 року схопили мою старшу сестру Настю, а 30 травня забрали й мене. А мені ж було тоді неповних шістнадцять літ... Півроку працювала в одного австрійського бауера. Я не могла змиритися з становищем рабині і в листах до шкільних подруг, які теж були в Австрії, виливала свою душу, свою ненависть до фашистів. Один з таких листів перехопило гестапо. 27 листопада 1942 року мене посадили в тюрму м. Новий Відень. Та, як то кажуть, наскочила коса на камінь. Я не скорилась. Почалися митарства по німецьких тюрмах. Відень, Брно, Шонберг, Бреслау...

Побої, знущання... Моя затятість і нескореність привели мене в табір смерті Освенцім. Це було 20 лютого 1943 року.

Із станції Освенцім нашу колону гнали сім кілометрів. Ще здалеку ми побачили високий димар, з якого валував густий чорний дим, побачили яскраво освітлену дротяну огорожу і сторожові вишки. Перша думка була, що це якийсь військовий завод, який так пильно охороняють, а нас везуть сюди працювати. Ми й гадки не мали, яке це страшне місце.

Після реєстрації на лівій руці в мене викололи номер 36096. А коли обстригли коси, я зрозуміла, що тут мені й кінець.

Нас роздягли догола і загнали в душову. З душових воронок текла крижана вода. Ми не хотіли купатися в ній. Німкені при допомозі палиць загнали нас під цей душ. Після «купання» видали смугасті плаття і дерев’яні гольцшуги на ноги. Відтепер ми стали в’язнями фраулагеря Біркенау, сектора Б, блок 14.

Усередині блок ділився цегляними перегородками на чотири штуби. У штубах у два ряди стояли двоярусні нари. Відстань між нарами першого і другого ярусів була 70-80 см, так що сидіти на нарах можна було тільки пригнувши голову. Нари ділилися на осередки – своєрідні конури 1,5 на 1,5 метра. Оскільки в Біркенау безперервно прибували транспорта з в’язнями, блоки завжди були переповнені. В них заганяли по тисячу й більше в’язнів. Через це в одній конурі спало шість-сім жінок. Троє-четверо головами в один бік і троє в другий, тобто спали «валетом». А що одягу й білизни місяцями не міняли і скупатися не було де, то неважко уявити, який сморід і задуха стояли в штубі ночами... А бувало й так: прокидаєшся вночі від холоду. Біля тебе лежить задубілий труп...

Два тижні нас витримували в карантині – хто виживе. А виживав мало хто, бо дизентерія й освенцімські харчі – раз у день бруквяна юшка і маленький шматочок чорного, спеченого наполовину з тирсою хліба – косили мало не всіх підряд... Тих, що помирали, одразу ж заміняли іншими. І так без кінця. Про плинність в’язнів можна було судити з того, як швидко зростали порядкові номери. У травні місяці я зустріла своїх односельчанок Канаву Цезарину Йосипівну і Скомердяк Катерину Григорівну. У них були вже номери 65763, 65764. Катя померла восени 1943 року, а Цезарина випадково вижила й повернулася в рідне село.

Після відбуття карантину тих, хто вижив, перевели в блок № 19, де утримувалися переважно наші радянські жінки – росіянки, українки, білоруски. Блокельтестером, тобто блоковим старостою, в нас була польська єврейка Едіт, штубовими – польські фольксдойче, які знали німецьку мову. Староста Едіт і її прихвостні жили розкошуючи. У них було все, чого тільки душа забажає. Я сама бачила, як, роздягнувшись догола, Едіт ніжилась на тапчані проти сонечка, а холуї розтирали її тіло кремами і робили масаж. І це тоді, коли в блоці від побоїв, голоду й антисанітарії щодня помирали десятки в’язнів.

Лагерельтестером весь час була фольксдойче Стеця з польок. І зараз, як живу, бачу її перед очима: сухорлява, чорноволоса, висока на зріст, ходила в чорному атласному халаті. Ох і злюща ж була! Майже не розлучалася з батогом, сплетеним із волових жил, і часто так знічев’я періщила ним усіх підряд. Недарма її прозвали Тигрою.

Обер-капо табору була німкеня Леопольдіне, також із в’язнів. Мала чоловічу сутулу статуру і кінське обличчя. Ця не випускала з рук гумової палиці і постійно курила люльку. За кровожерність ми прозвали її Дядьком Левом.

Пам’ятаю ще оберштурмфюрера Шварца. Це був розгодований кабанюра з червоною м’ясистою пикою і товстою шиєю, яка зрослася з підборіддям. Він нас називав російськими свиньми, а ми його – Чорним Кабаном. Знала і коменданта табору рудого Геслера, в якого з-під високого козирка хижо блимали шулікуваті очі. Обидва були катюгами з катюг.

Німці хизувалися своєю любов’ю до чистоти, а нас примушували жити в жахливих умовах. Досить сказати, що на початку 1943 року в усьому секторі В-І було тільки два крани з водою. Води не вистачало не те щоб умитись, а навіть напитися. Біля цих кранів завжди товпились тисячі в’язнів. За кухоль води давали пайку хліба. А та вода текла з залізної іржавої труби. Якщо її поставити на годину в посудині, то вона ставала червоно-рудою, на її поверхні утворювалися якісь олійні плями. Напившись такої води, багато хто хворів або й помирав.

Нас заїдали блохи і воші. У липні 1943 року, коли почала поширюватися епідемія тифу, по блоках провели ентлаузунг, «одвошивлення», як казали в’язні. Із штуб повикидали матраци й ковдри. Їх разом з нашим одягом забрали в дезинфекцію. Нас голих погнали в лазню, а потім загнали в інший, уже оброблений хімікатами блок, і тримали там голих півтори доби. У приміщенні після дезинфекції дуже смерділо хлорним вапном і ще якимсь хімікатом. Ми лежали на голих нарах і задихалися. До горла підступала нудота, з очей текли сльози, паморочилась голова. Багато жінок учаділи й померли. Уранці під час аппеля переписали їхні номери і відправили в блок № 25, який був трупарнею; його ще називали «доходилівкою», бо туди заганяли остаточно виснажених, але ще живих в’язнів і тримали там без їжі й води по кілька діб, після чого відправляли в крематорій. Нас перевели в сектор А, блок 13.

Кожна старалася потрапити на роботу в якусь команду, бо тим, хто працював, двічі на тиждень видавали цулягу – двадцять грамів маргарину і пайку хліба... Не важко уявити, які з нас були робітники: голодні, виснажені, ми скоріше нагадували скелетів, аніж живих людей. Працювали більше очима, весь час пантруючи, як би уникнути побоїв.

Пригадую, як одного разу нас пригнали на земляні роботи. Треба було копати землю, накидати в носилки і відносити вбік. Начальник конвою розставив постенкетте – цеп охорони, після чого він і конвоїри почали свій фріштіг – сніданок. При цьому вони раз у раз прикладалися до фляг із шнапсом. Після сніданку їм захотілося повеселитися. Начальник конвою побачив, що ми працюємо дуже повільно. Спершу він підганяв нас криками «льос! льос!», потім узяв лопату, сам накидав повні носилки землі і наказав нам віднести. А ми так охляли, що не мали сили підняти ті носилки. Тоді він гукнув есесівця з собакою і звелів йому підганяти нас. Лютий вовкодав кидався на в’язнів, як навіжений. Есесівець насилу стримував його. Ми підняли носилки, зробили кілька кроків і попадали. Есесівець пустив на нас собаку. Пес рвав наш одяг, кусав за ноги. Начальник конвою і його підручні реготали, бо вони, бач, «розважалися». А ми, зціпивши зуби, терпіли, не зронивши жодної сльози.

У неділю в’язні «відпочивали», та бодай не знати такого відпочинку, бо есесівське начальство влаштовувало в цей день генеральний аппель. В’язнів шикували на бруківці перед блоком колоною по п’ять уряд з інтервалами між сотнями. Під час генерального аппеля нас рахували вже вищі есесівські чини, іноді навіть сам комендант Геслер. Він стеком показував на в’язня, який уже мало чим відрізнявся від мерця і якого вже час було спалювати в крематорії. Блокова Едіт записувала номер. Ми стояли ні живі ні мертві, старалися підтримувати одна одну, нащипували собі лиця, щоб хоч трохи почервоніти й не бути схожими на мерців.

Відібраних на цьому аппелі в’язнів відправляли у блок № 25, куди складали і трупи померлих. Потім живих і мертвих вантажили на машини й відвозили в крематорій.

Найстрашнішими в жіночому таборі були блоки № 25 і №11, в якому жили штрафники. Блокфюрером штрафної команди був есесівець Таубе, якого ми прозвали Семиголовим, а змій навіть боялися вимовляти. Це був високий, худорлявий блондин, котрий славився своєю жорстокістю. Я сама бачила, як у квітні 1944 року він «тренував» в'язнів-жінок штрафної команди фраулагеря. Примушував їх повзати по-пластунському, ходити навприсідки гусячим кроком, бігати, а потім подавав команду лягти. Найбільшою насолодою для нього було топтати своїми кованими чобітьми жінок, які й так уже лежали на землі напівтрупами. З-під його чобіт багато хто вже не вставав.

Пригадую, як ранньої весни 1943 року, коли команди поверталися з роботи, есесівці натягли перед центральною брамою вірьовку на висоті 50 сантиметрів від землі. Нас, голодних, смертельно втомлених, перемерзлих і виснажених, з опухлими ногами, примусили стрибати через ту вірьовку. Хто не міг перестрибнути, того одразу ж відправляли в блок № 25. Я й досі не можу зрозуміти, яка сила перенесла мене тоді через ту вірьовку. Так відбувалася селекція – відбір хворих і остаточно виснажених, з яких уже нічого не можна вичавити. То нащо ж їм даремно давати баланду і пайку ерзац-хліба! На їхнє місце прийдуть здорові. Тим більше, що табір і так був переповнений, щодня прибували нові ешелони з людьми, а дівати їх було нікуди. Особливо багато було з Білорусії, де карателі спалювали партизанські села, а людей цілими ешелонами привозили в Аусшвітц. Це були переважно жінки з дітьми. Дітям також виколювали освенцімські номери.

Влітку 1943 року крематорії працювали на повну потужність. До платформи смерті день і ніч приходили ешелони, особливо багато привозили євреїв. Ми не раз бачили, як гнали людей від ешелону до крематорію. Хоча в цей час оголошувалася блокшпера і в’язнів заганяли в блоки, ми, однак, бачили, як сортували тих, що прибули. Старих, хворих і дітей заганяли в газові камери і потім спалювали. Молодих, працездатних єврейок направляли в табір. Тут вони проходили реєстрацію, їм виколювали номери і шестикутну зірку перед номером. Влітку 1943 року в Біркенау навезли багато польських, чеських, мадьярських, голландських і грецьких євреїв. Останні мені запам’яталися фразою, яку вони часто повторювали: «Екстра пріма Салоніка, Салоніка екстра гут». За це їх називали в таборі салоніками.

Осінь 1943 року була дощова, холодна. У Біркенау лютував тиф, і люди мерли, як мухи, а особливо ті нещасні салоніки – не витримували, бідолахи, голоду й холоду (згодом їх усіх попалили – живих і мертвих). А взагалі найвитривалішими були наші радянські люди. Переживши рік у цьому страшному таборі, ми були вже не ті очманілі від жаху в’язні, в яких од голоду, холоду і знущань каламутився розум. У 1944 році у нашому фраулагері уже існувала підпільна організація. Хто нею керував і в якому блоці був центр —я точно не знаю. Здогадувалася, що центр, мабуть, очолювала вчителька з Дніпропетровська. На жаль, я не запам’ятала ні її імені, ні прізвища, ні, тим більше, номера. Вона була для всіх, як мати. Підбадьорювала словом, вселяла віру в перемогу. А без віри в Освенцімі неможливо було вижити. Підпільний центр підтримував зв’язок з чоловічим табором через чоловіків-електриків. Іноді вдавалося знайти і непомітно пронести в табір німецьку газету. Потай читали її і по назвах наших міст, які згадувалися у зведеннях ставки Гітлера, знали, де проходила лінія фронту. А крім того, можна було порозумітися з югославками, чешками і польками, яких нещодавно привезли в табір..,

Жінки в блоці жили міцно спаяними гуртками, допомагали одна одній. Наприклад, у нашому гуртку були Олександра й Олена з Ростова, Ніна Мазурова з Курської області, Ліда з Гомельської області, Вертипорох Катя і Гасанова Марфа з Полтавщини, партизанка Крістіна з Югославії, полька Зося із Самбора, а також одна чешка вчителька. Останню спіткала страшна смерть. Під час ранкового аппеля в травні 1943 року вона чомусь сховалася в блоці. Мабуть, збожеволіла, сердешна. Есесівці з собаками знайшли її в матраці, витягли надвір і перед строєм в’язнів блока № 13 убили палицями.

Як тільки не знущалися з нас есесівці і їхні посіпаки! Найчастіше карали цілі блоки. Особливо діставалося нам, радянським. Ставили на коліна на кілька годин, багатьох відправляли в штрафну команду, а це було рівнозначно смерті, бо в штрафній мало хто витримував. Тигра Стеця ні за що ні про що била нас по обличчю, а Дядько Лев дубасила своєю важкою палицею.