Текст книги "Слово після страти"

Автор книги: Вадим Бойко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 27 страниц)

20

Я і Жора прощалися з Гансом. Важко розлучатися з людиною, яка врятувала тобі життя, та ще коли знаєш, що це розлука назавжди. Як правило, в Освенцімі люди вдруге не зустрічалися. Але примхлива доля звела нас іще раз у грудні 1943 року. Це було в Біркенау, куди мене привезли після селекції, простіше кажучи, вибраковки. Висотавши з мене всі сили й соки, Освенцім важив ще й на мій попіл. Ганс удруге врятував моє життя. Та це я забіг далеко наперед.

Почалося з того, що до нас знову прийшов дуже збуджений Ганс. Він приніс приголомшливу новину: завтра, в неділю, мене й Жору відправляють у Явожно. Прийдуть дві автоколони, які мають забрати з центрального табору сімсот в’язнів. Триста чоловік повезуть на роботу у вугільні копальні Кенігсхютте, а чотириста– у Явожно. Списки тих, кого відправляють на етап, уже затверджені лагерфюрером. Ауфмейєр дізнається про це тільки завтра вранці. Блокфюрер нічого не встигне зробити, хоч би й хотів. Та оскільки Ауфмейєр сам іде в «Канаду», йому не було рації затримувати нас.

Ми з Жорою раділи так, наче завтра виходили на волю.

– У Явожно постарайтеся знайти мого земляка з Кельна, звати його Франц Норден,– казав напослідок Ганс.—Його легко впізнати: низенький, увесь сивий, на правій руці немає двох пальців. Йому п’ятдесят років. У таборах із 1933-го. Два роки тому нас: розлучили. Його відправили з першим транспортом на будівництво нового табору в Явожно як капо. Не знаю, чи втримався він і досі на цій посаді. Франц у минулому соціал-демократ, але людина чесна й порядна. Передайте йому од мене привіт і скажіть, що я прошу його допомогти вам. За Гришу не хвилюйтеся, ми його поставимо на ноги. Привіт вам від Антоновича, Володі Бєлгорода (так Ганс називав Володю Білгородського). Спасибі велике від товаришів за золото.

Ганс пішов, і ми з Жорою відчули себе беззахисними сиротами.

Неділя 25 липня почалася, як звичайно, за давно усталеним порядком. На аппелі Ауфмейєр прийняв рапорт староста Пауля, двічі перерахував нас і пішов на доповідь до рапортфюрера. Той чомусь на цілих дві години затримав блокфюрерів. А в цей час в’язні усього табору, виструнчившись, стояли перед блоками. Нарешті Ауфмейєр повернувся. Слідом за цим у таборі було оголошено блокшперу, і всіх в’язнів загнали в блоки. Ми вже знали, що блокшперу оголосили у зв’язку з відправкою етапу. З хвилини на хвилину чекали прибуття автоколони. Та минула година, друга, а машин не було, вони чомусь затримувалися. Ми сиділи наче на голках. Від того, чи прийдуть зараз машини, залежало і моє, і Жорине життя. Цілковитим безглуздям було б загинути саме тепер, коли десятки підпільників доклали неймовірних зусиль; щоб вирвати нас із пазурів смерті. Невже все це робилося даремно?! Завтра вранці Ауфмейєр буде в «Канаді» і перше, що він зробить, це спитає Вернера, скільки той дав нам золота за вісім літрів спирту. Яку помсту придумає блокфюрер, дізнавшись, що ми обікрали його на цілих двадцять три монети? Адже есесівці вбивали в’язня за саму тільки підозру в крадіжці однієї картоплини чи брукви, а тут украдено двадцять три золотих монети!

Я лежав на нарах, втупивши погляд у дошки, з яких був зроблений щит верхнього ярусу. На одній з дощок хтось написав по-німецьки: «Облиш надію всякий, хто сюди потрапляє». Цей напис наче прохромив мене наскрізь, важкою тугою озвався в серці. Я бачив його сотні разів, але якось не задумувався над значенням слів, узятих із «Божественної комедії» Данте.

– Котра година? – спитав я в одного з придурків, який саме проходив повз наші нари.

– Ти що, на поїзд запізнюєшся? – глумливо мовив той.– Пів на десяту.

Враз пролунали короткі гудки сирени– відбій блокшпери. Отже, машини не прийшли, і наші надії загинули. Я впав у відчай. Жора лежав зчорнілий і кусав губи.

– Що ж тепер робитимемо? – спитав, ні до кого не звертаючись, Микола Єрошко. Хвилин десять тривала мовчанка, важка, гнітюча. Зненацька в нашому кутку шлафзали з’явився незнайомий в’язень з чеським вінкелем на грудях.

Пригнувшись, він обвів очима нижній ярус нар і, побачивши нас, рішуче підійшов. Очима сищика обмацав кожного, затримавши погляд на номерах, що були нашиті на куртках, після чого приголомшив нас паролем: «Життя Орлятку!» – «В ім’я перемоги»,– відповіли ми й оточили незнайомого. У нього був жвавий, гострий погляд карих очей, відкрите, гарне обличчя. З усього видно – бувалий в’язень.

– Хто з вас Орлятко? – спитав незнайомий.

– Він,– відповів Жора, показуючи на мене.

– Я—Йожеф,—коротко відрекомендувався гість і потис нам руки.– Сьогодні ви будете в Явожно,– сказав він, чим немало здивував нас.– Не дивуйтеся, машини трохи затрималися—не було бензину, але сьогодні вони будуть, де точно. В Явожно розшукайте чеського політв’язня Карела. Його освенцімський номер 55014. Карел – комуніст, надійна людина. Скажете йому: «Над Влтавою гарні світанки». Він відповість: «І влітку, і взимку». Це наш давній пароль. Карелу можна довіряти у всьому. Бажаю вам волі.

Йожеф пішов, залишивши нам дві пайки хліба, дві пачки сигарет і чотири грудочки цукру. Хліб і цукор ми віддали Гриші, а сигарети – Миколі Єрошку.

Нас не залишили напризволяще! За наше життя борються, за нами стоять сильні, мужні люди, вони не дадуть нас в обиду. У ці хвилини я твердо повірив, що ми не загинемо.

За якихось півгодини знову завила сирена: блокшпера! Усіх в’язнів загнали в блок. Невдовзі ми почули далеке ревіння дизельних моторів. Воно весь час наростало і невдовзі заповнило весь табір. Машини прийшли! Отже, ми врятовані!

Ми з Жорою душили один одного в обіймах, прощалися з Гришею і Миколою Єрошком, який мав після від’їзду Жори очолити підпільну групу в блоці 2-А Важко, несказанно важко розлучатися з друзями, з якими стільки пережили і так зріднилися.

У шлафзалі з’явилася кабаниста постать Пауля, цього разу одягненого по формі і, як завжди, з києм в руках.

– Усім вишикуватися на аппельплаці, та швидше!– заревів він своїм пропитим, хрипким басом і брудно вилаявся.

Те, що Пауль прийшов у шлафзалу особисто, та ще й одягнений по формі, свідчило: попереду важлива подія.

Двотисячний натовп в’язнів хлинув до виходу. Стукіт дерев’яних гольцшугів, тріск нар, шум, тиснява, крики, лайки на всіх мовах – усе це злилося в суцільний шарварок, від якого здригався блок. Цим потоком винесло на аппельплац і нас. А там уже кілька десятків холуїв, орудуючи киями, шикували в’язнів, вирівнювали, ряди. Нарешті усе втихомирилось. Перед строєм стояв Пауль і тільки блимав налитими кров’ю очима, раз у раз, пантруючи доріжку, по якій мало прийти начальство. Ось лунає команда:

– Ахтунг! Штіль гештант! Мютцен ап [66]66
  Увага! Струнко! Шапки геть!


[Закрыть]! На доріжці з’явився Ауфмейєр у супроводі якогось незнайомого нам унтер-офіцера. Пауль рапортує їм, після чого вони втрьох обходять стрій в’язнів, перераховуючи ряди і шеренги. Я одразу здогадався, що унтершарфюрер і є наш новий блокфюрер, призначений замість Ауфмейєра. Ми знали, що «кращі» есесівські унтер-офіцери перед присвоєнням їм офіцерського звання проходили стажування на посадах блокфюрерів з метою «морально-вольового» загартування, а простіше кажучи, для застосування на практиці усіх звірств і жорстокостей, набутих ними під час навчання в есесівських училищах. Очевидно, наш новий блокфюрер і належав до тих «кращих» унтер-офіцерів, яких просували по службовій драбині. Він був високий, худий, світловолосий, з нездоровим, лихоманним блиском в очах. Цими очима новий блокфюрер підозріливо, свердлив в’язнів. Мабуть, він щойно закінчив есесівську школу і оце прибув на місце служби. Можливо, навіть закінчив «спецшколу вбивць», яка була в Австрії, поблизу міста Ефердіна у замку Гартхайм, де досвідчені есесівські інструктори готували кадри катів. Що й казати, наука не пішла до бука, бо, проходячи вздовж шеренги, унтершарфюрер методично і якось діловито стьобав в’язнів нагайкою. Видно було, що робив він це знічев’я, бо жодних видимих порушень не було,– усі стояли, затамувавши подих. Ритм його ударів був настільки точний, що я здалеку розрахував – один з ударів дістанеться й мені. «Невже Ауфмейєр не заступиться»,– подумав я. В наступну мить різкий біль полоснув моє обличчя. Ауфмейєр удав, що нічого не помітив.

Коли обхід закінчився, Ауфмейєр оголосив, що блокфюрером нашого блока віднині буде унтершарфюрер Вурм, і висловив надію, що блок 2-А і надалі буде зразковим.

Вурм стояв перед строєм, звузивши очі, і презирливо усміхався. При цьому він поляскував себе по халяві нагайкою, точнісінько так, як це робив лагерфюрер Гесс.

Та ось на бруківці з’явилася група людей. Попереду йшли два есесівці, а за ними з десяток в’язнів з папками в руках і пов’язками на рукавах. Поза всяким сумнівом, це були писарі з центральної канцелярії. Нарешті!

Процедура відбору в’язнів була проста і швидка. Один з писарів вигукував номер, в’язень виходив із строю, піднімав рукав лівої руки, на якій був витатуйований номер. Під наглядом есесівців писарі звіряли номер із тим, що значився у списку, після чого в’язень переходив на другий бік майданчика, де ставав у шеренгу відібраних.

Нарешті назвали і мій номер. Я підійшов до писарів. Один із них пильно подивився мені в обличчя, наче старався запам’ятати його назавжди. Я не сумнівався, що це був один із тих, хто влаштовував мені перевод у Явожно. Зараз я навіть подумати не міг, що через шістнадцять місяців зустрінуся з ним і познайомлюся ближче, але вже не в Освенцімі, а в Маутхаузені. Це був Юзеф Ціранкевич – один із найавторитетніших керівників освенцімського підпілля.

Викликали й Жору. В мене остаточно відлягло од серця. З Жорою можна йти, куди завгодно, хоч на край світу.

З нашого блока на етап брали всього сто чоловік. Решта були з інших блоків. Після закінчення відбору всіх, хто залишався, загнали в блок, а ми прождали ще з півгодини, поки закінчили відбирати в’язнів в інших блоках. На мене раз чи два подивився Ауфмейєр, але нічого не сказав. Мабуть, те, що ми з Жорою зникали, його цілком влаштовувало.

Нас привели до машин, ще раз звірили номери із списками, після чого есесівський офіцер заходився відраховувати по п’ятдесят чоловік на кожну машину. Це були спеціально обладнані для перевозки в’язнів потужні дизельні грузовики з високими бортами. Але брезентових тентів на них не було. Видно, есесівці не хотіли в таку спеку душитися під тентами.

Ми залізли в кузов і стали біля правого борту. П’ятдесят чоловік утворили живий чотирикутник, відгороджений від автоматників, що сиділи ззаду, сталевою сіткою.

В’язні раділи, що нарешті вирвалися з цього пекла, в якому безслідно згоряли десятки і сотні тисяч людських життів. Нас чекала подорож у невідоме, і все-таки це була подорож, а невідоме – це ще не крематорій.

Кажуть, людина звикає до всього. В центральному Освенцімі я пробув двадцять п’ять днів, знайшов тут вірних друзів, уже не голодував, а проте звикнути до табору не міг. Я залишав його з легким серцем.

Коли наша колона вже була готова до від’їзду, дали відбій блокшпери. З блоків висипали напівмерці, між блоками забігали лойфери. Он капо погнав групу в’язнів з носилками прибирати сміття, а он біля вигрібної ями порпаються кілька «мусульманів» в надії знайти щось їстівне. Життя табору поступово входило у свій звичайний ритм. Як і раніше, працював крематорій. Із труби валував густий чорний дим, а в повітрі стояв нудотний сморід.

За двадцять п’ять днів тут нічого не змінилося. Усе було таким же, як і в день, коли мене привезли сюди: несамовита спека, сморід, подих смерті. Як і тоді, над табором кружляли чорні сніжинки – то з труби крематорію летіла пухнаста жирна сажа, вкриваючи все довкола чорним саваном смерті.

Ніщо не змінилося. Змінився тільки я. Освенцім вим’яв із мене сирицю, завдяки друзям-підпільникам я став морально і фізично загартованим гефтлінгом, готовим до будь-яких випробувань. Я пройшов велику школу боротьби і страждань і став зовсім іншим.

Колона машин вийшла на шосе, по якому двадцять п’ять днів тому нас привезли в Освенцім. Тоді мене вразили тисячі людей у смугастих арештантських робах. Вони стояли по коліна в болоті і в шаленому темпі копали водостічні канави. І сьогодні я побачив обабіч дороги тисячі людей у смугастих робах. Тільки вони вже не стояли, а сиділи на колінах. В руках у них були важкі сталеві молотки. В’язні піднімали й опускали їх на каміння, яке вони розбивали на щебінь. З-під тисяч молотків летіли іскри. Мені здалося, що то були іскри великої ненависті. «Рано чи пізно,– подумав я,– ті іскри спопелять кривавий фашизм...»

1950-1970 рр.