Текст книги "Слово після страти"

Автор книги: Вадим Бойко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 27 страниц)

7

Перед підйомом мою ліву ногу звела судорога. Спросоння я закричав, сам злякався цього крику і більше вже не міг заснути. Невдовзі просурмила сирена – підйом. Звуки освенцімської сирени на все життя вкарбувалися в мою пам’ять. Вони й досі будять мене вдосвіта.

Перед туалетною кімнатою неймовірна тіснява, крики, лайки всіма мовами світу. Кілька чоловік, уже зовсім охлялих, упали. Затоптуючи їх, сотні в’язнів намагаються прорватися до кранів з водою, щоб принаймні сполоснути обличчя, бо при виході з блока стоять штубові з важкими палицями: коли вони побачать, що обличчя в тебе сухе – начувайся.

Так починався новий каторжний день.

Аппель пройшов як звичайно, і хоч він уже закінчився, Пауль усе ще тримав нас у строю, чекаючи, чи не прибіжить Адольф за поповненням.

Я стояв ні живий ні мертвий. Усе тіло здавалося суцільною раною, яка кровоточила і нестерпно боліла. Від голоду паморочилася голова. З жахом чекав тієї хвилини, коли прийде Адольф і забере мене в штрафну команду. Тоді сьогоднішній день буде останнім у моєму житті. А тут ще й ноги понабрякали так, що дерев’яні колодки стали тісними й боляче врізалися в розпухлі ступні.

Я боявся, що не дійду до місця роботи. Хворобливо запрацював мозок, шукаючи порятунку. А в глибині душі жевріла надія: може, якось обійдеться і мене сьогодні не візьмуть... Та де там. До нашого блока вже біг опецькуватий Адольф і ще здалеку закричав:

– Пауль, дванадцять гефтлінгів!

Плюгавий Вацек почав відбирати потрібну кількість в’язнів. У число приречених потрапив і я. Адольф погнав нас, наче худобу, на центральний аппельплац, де вже стояли вишиковані арбайтскоманди. Побачивши, що я насилу переставляю ноги, він заходився підбадьорювати мене гумовою палицею. При цьому ще й давав своєрідний інструктаж:

– Тільки не здумай упасти – шкуру спущу! До брами не маєш права падати, а вийде команда за браму – будь ласка, падай скільки завгодно.

Річ у тому, що кожна арбайтскоманда мала виходити на роботу в тому кількісному складі, який заздалегідь був визначений адміністрацією табору. Кількість працюючих в арбайтскомандах була постійна. Якщо хтось із в’язнів падав од виснаження ще до того, як команда виходила за браму, її повертали назад, поповнювали і знову вели. Того, хто впав, добивали, а труп відносили в тотенблок. Та це призводило до затримок, за які рапортфюрер суворо питав із капо. Ось чому капо старалися, щоб до виходу за браму ніхто з в’язнів «не підвів». Головне, щоб пройшов браму, а там можеш собі падати, скільки хочеш. Тебе доб’ють, труп понесуть на місце роботи, а ввечері принесуть у табір. Конвою байдуже, за кого звітувати: за живих чи мертвих, йому – аби цифра зійшлася. А як я вже казав, облікові живих і мертвих в’язнів у гітлерівських тюрмах і концтаборах надавали величезного значення.

За годину ми були на місці роботи. Я стояв у тій самій канаві, наповненій болотною тванню. Працював з останніх сил, а їх ставало дедалі менше. Мене били, та я не відчував болю, не стогнав, не плакав. Наче був під наркозом. І досі не можу збагнути, як я витримав стільки побоїв! Мовчки кусав губи і ковтав пекучі сльози. Поза всяким сумнівом, я не дотягнув би до вечора і за всіма законами Освенціму мав загинути. Та сталося інакше. Всупереч усьому я дожив до обіду. В обід випив чверть літра баланди й, остаточно розбитий, ліг на землю. Незчувся, як задрімав. Наснилися дитячі роки, рідне село Селезнівка, де я народився.

...Мені п’ять років. Зимовий ранок. Бабусина хата переснована напівтемрявою. У печі гоготить полум’я, стогне і завиває в комині. Здається, от-от спалахнуть і розтопляться на шибках крижані мережки. По долівці дибає червонясте телятко. Воно тільки вночі знайшлося, і його принесли на рядні в хату. Дрібно тремтить, біднятко,– у хаті ще холодно. Я зачаровано дивлюся то на нього, то на бабусю. Біля її очей і рота численними зморшками промениться ласкава усмішка.

– Я влітку пастиму його,– кажу бабусі.

– Авжеж, пастимеш, внучку,– відповідає вона і ніжно гладить мою голівку.

...Погожий вересневий ранок. Я гордо крокую вулицею села. За плечима в мене справжній ранець із книжками й зошитами, в руках великий букет квітів. Я йду до школи. А на душі і лячно, і радісно. Ось ми з мамою підходимо до вчительки. Я чомусь дуже соромлюся і весь паленію, коли вона звертається до мене.

У класі повно квітів – на вікнах, на столі учительки, на шафі, на партах. Клас схожий на барвисту клумбу квітів, з якої виглядають дитячі голівки. «Діти,– звертається до нас учителька,– я вас учитиму. Звати мене Валентина Петрівна...» Я підводжу очі. Тільки тепер помічаю, що волосся у вчительки світле, хвилясте. А голос ласкавий, співучий... От тільки ніяк не збагну чим, але вона схожа па мою матір, також учительку.

Чарівний сон сполохав вигук кало:

– Антретен! <sup>[42]42
  Шикуйся!


[Закрыть]</sup> Залунали ненависні удари об рейку, й одразу зникло чаклунство, зникли милі серцю картини дитинства.

Тут – Освенцім, ферніхтунгслагер...

Хочеться вовком вити...

Вирішив не вставати. Хай убивають на місці. Краще померти, ніж отак мучитись. Та, видно, мені не судилося померти й цього разу. Коли вже мала пролунати команда «приступити до роботи», на мотоциклі примчав есесівський офіцер і щось сказав начальникові нашого конвою. Не встиг офіцер від’їхати, як нас поквапливо вишикували, перерахували і повели до табору. Чого, звісно, ніхто не знав, та нас це й не цікавило. Раділи, що сьогодні так несподівано закінчилася ця страхітлива каторга. Адже кожен день, та що там день – година життя, відвойована у катів, розглядалися в’язнями як велика перемога.

На дорогу, що вела до табору, витягувалися освенцімські арбайтскоманди. Знесилені, охлялі в’язні човгали, майже не одриваючи ніг од землі, наче на лижах. Коли дивитися здалеку, то здається, пилюка повзе разом із колонами. Люди бредуть у ній, наче в тумані.

Ось довжелезна сіра стрічка виповзла на Освенцімське шосе. Ідуть гефтлінги Освенціму – раби фашизму, смертники. Чого й куди вони йдуть? Адже попереду їх чекають страждання й неминуча загибель! А вони йдуть. Тих, хто падає, пристрілюють есесівці або ж загризають видресирувані вовкодави. А решта з відчайдушною рішучістю бреде далі. Вони несуть у собі, як естафету, гнів полеглих товаришів. їх веде якась незнана сила, могутніша за інстинкт самозбереження, за жадобу життя. Ця сила– ненависть до своїх мучителів. Нараз гримнув оркестр. Табір зустрічав своїх рабів музикою. Сто музикантів-віртуозів, здавалося, в якомусь п’яному чаду виливали свої наболілі душі в звуках музики. Під ці звуки довжелезна смугаста тисячоніжка втягувалася нескінченним потоком у табір.

Ми підходимо до брами пекла. «Мютцен ап!» – лунає команда обер-капо Фріца. Одним рухом зриваємо з голів шапки. Значить, поблизу якесь велике начальство. І дійсно, ліворуч в оточенні свити стоїть сам господар табору – лагерфюрер Рудольф Гесс, розжирілий кабанюра в генеральському мундирі.

Лагерфюрера я бачу вперше, хоч чув про нього багато. Зовні він дуже схожий на коменданта Мисловіцького табору фон Боденшатца. Та, як то кажуть, далеко куцому до зайця. Проти Гесса «батечко» Боденшатц виглядав дитиною. Що то арійська порода! Важив Гесс щонайменше двісті кілограмів. Мені зроду не доводилося бачити таку почвару. Особливо вражало велетенське барилоподібне черево. Потворними ворочками висіло потрійне підборіддя. У вузеньких, глибоких щілинах неспокійно метушилися два пуголовки – маленькі очиці сталевого кольору. Його неправдоподібно кругла пика і товстелезна шия лисніли від жиру. На голові вогнем горіла яскраво-червона чуприна.

Мабуть, ніхто в світі не мав стільки прізвиськ, скільки мав їх Рудольф Гесс. Як тільки не називали його в’язні: свиноматкою, кабанюрою, бегемотом, пітоном, цистерною, бочкою, цепеліном, паровозом, лантухом із салом... А в’язні німці казали просто: гроссшвайне. Інші прізвиська характеризували його внутрішнє єство: обервішатель, генерал смерті, директор моргу, трупожер. Це був неперевершений катюга. Він ревно виконував обов’язки, покладені на нього самим рейхсфюрером Гіммлером, обов’язки обер-ката.

Широко розставивши свої слоноподібні ноги і грайливо ляскаючи по лискучій халяві гарапником, лагерфюрер стежив за рухом арбайтскоманд і їх шикуванням на аппельплаці. Біля нього із роззявленими чорними пащеками сиділи дві вівчарки завбільшки з бузівків. Гесс обводить гарапником півколо в повітрі, потім щось каже своїм офіцерам і сміється. Ті догідливо кивають йому головами й собі регочуть. Либонь, впивається катюга владою над тисячами покірних, фізично розчавлених рабів.

Лагерфюрера тішать звуки бравурної музики, яку за його наказом грає зараз табірний оркестр. Що ж, сатанинській винахідливості і витонченому садизмові Гесса міг би позаздрити сам Вельзевул. Весело апостолові смерті. Весело і його підручним, дрібнішим катам. Тут їх, як маку. В Освенцімі функціонери фашистської партії, наче дбайливі садівники, викохували садистів і вбивць.

Ліворуч від бруківки, що розтинала табір навпіл, довгатився майданчик. Там на тлі палаючого крематорію височать ряди шибениць. На фоні цієї незвичайної декорації стоїть кривавий гіммлерівський полигач Рудольф Гесс. Від задоволення він мружить очі й усміхається. Потім, наче капельмейстер величезного оркестру, рубає рукою повітря. Обриваються звуки маршу. За командою кілька тисяч в’язнів стають обличчям до лагерфюрера. Він бридливо морщиться, неквапливо запалює сигару, мружачись, випускає кільця синюватого диму. Зараз він нагадує вгодованого котяру, що, наївшись досхочу, лежить на теплому припічку і від задоволення мружить очі. Якусь мить Гесс мовчки обводить поглядом тисячі в’язнів, наче шукає серед них знайомих, а потім каже, звертаючись до нас:

– Прошу пробачення, що відірвав вас од роботи. До цього мене змусили обставини. Ви всі чудово розумієте: у світі, в якому ми живемо, право на боці сильного, на боці того, хто тримає в руках меча. Ви знаєте також, що сюди вас привезли не на курорт, а працювати...

– Дуже переконливо, що й казати,– коментує слова лагерфюрера один із в’язнів.

– Я людина військова і люблю порядок,—продовжує Гесс.

– Печерна ти людина,– не вгаває дотепник.

– Присягаюся богом, я не зупинюся ні перед чим, а наведу в таборі залізний порядок! – грізно вигукує генерал.

Коментатор замовкає.

– Сьогодні один негідник зробив спробу втекти. Я не раз попереджав, що з табору можна втекти тільки в гіммелькоманду. Зараз цього саботажника ми підвісимо на трапеції,– лагерфюрер показав рукою в напрямі шибениць.– А щоб іншим не кортіло тікати, будуть повішені всі тридцять гефтлінгів команди, в якій він працював.

Запала важка, гнітюча тиша. Чути було, як замиканні. браму, як перемовляються есесівці біля прохідної, як ходять вартові на ближніх вишках. Черговий офіцер па пропускній доповідає гауптштурмфюрерові, начальникові охорони арбайтскоманд, що кількість в’язнів, які повернулися до табору, зійшлася з цифрою у вахтовому журналі. Гауптштурмфюрер доповідає рапортфюреру, а той уже самому Гессу. Рапортфюрер і Гесс завжди нерозлучні, як злигані бугаї. За зовнішністю вони цілковиті антиподи. Гесс – невисокий, товстелезний, а рапортфюрер – худий, довготелесий офіцер з білим, старанно прилизаним волоссям і червонуватими кролячими очима. Ось він нагнувся до Гесса і, усміхаючись тонкими губами, щось каже. Той хитає головою і наказує привести «злочинців». Тим часом есесівці принесли і поставили на землю гри крупнокаліберні кулемети, націливши їх прямо на нас. Біля кулеметів поставили металеві коробки з кулеметними стрічками. Погрозливо клацнули затвори. Кулеметники лягли прямо на траву і приготувалися стріляти.

Невдовзі з вахти привели тридцять в’язнів. Руки в них заломлені за спину і скручені дротом. Їх вели коридором, що його утворили автоматники. З шибениць звисали мотузки із зашморгами. Під ними стояли табуретки.

Роковані на смерть були радянськими громадянами, політичними. Про це свідчили червоні вінкелі і буква «R» на куртках.

Вони були дуже бліді, але трималися спокійно, з гідністю. Та за зовнішнім спокоєм угадувалося величезне внутрішнє напруження. Його видавали погляди – самозречені, колючі. Наблизившись до шибениць, вони щось сказали один одному, наче обмінялися паролями, і рішуче поставали на табуретки.

Колони в’язнів завмерли. У зловісній тиші, здається, чути було несамовите калатання тисяч сердець. І раптом зірвалася буря:

– Помстіться за нас!

– Не забувайте нас!

– Смерть фашизму!

– Прощай, Батьківщино!

– Прокляття катам!

– Все одно прийде розплата, гади!

Здавалося, у цю передсмертну мить кожен із тих, кого незабаром мали повісити, поспішав сказати живим своє найзаповітніше слово.

Ковтаючи сльози, я даю собі слово до скону мстити фашистам.

За кільканадцять місяців поневірянь по фашистських тюрмах і концтаборах мені не раз доводилося бачити, як гітлерівці страчують людей. Я давно спостеріг, що вони роблять це поважно, неквапливо, ніби смакуючи процес страти. Та зараз есесівці захапалися, бо сталося непередбачене: приречені, очевидно, заздалегідь змовившись, раптом заспівали «Вставай, страна огромная..,» Мужні, карбовані ритми грізної мелодії приголомшили фашистів. Вони явно розгубилися. Де й поділася пиха й бундючність Рудольфа Гесса. Його перелякані очиці забігали по натовпу в’язнів, по шибеницях, під якими стояли на стільцях смертники. Нарешті Гесс знайшов вихід – він махнув рукою музикантам, і ті розгублено, невпопад заграли «Танго смерті». Мелодія сатанинського танго потроху вирівнювалася, набирала сили. Я ніколи ще не чув подібної музики. Вона краяла серце, виймала душу, гнітила розпачем, спустошувала. Ридали труби, трагічні такти відбивали барабани, ударники, баси, зойками болю й відчаю озивалися скрипки. Трагічна приреченість звучала у кожному такті цієї скорботної мелодії. Нестримним, могутнім потоком ллється музика. Вона ридає, надривно голосить. А тисячі в’язнів стояли насуплені, похмурі, як грозова ніч. Зціплені зуби. Стиснуті кулаки. В тисячах очей лиховісні вогники. Стояли під дулами кулеметів суворі, безстрашні, закам’янілі. Стояли, як живі монументи на скорботному цвинтарі залитої кров’ю Європи. У багатьох з очей котилися сльози, а вкриті смагою уста шепотіли: «Вставай, страна огромная, вставай на смертный бой...»

Увечері за наказом лагерфюрера нас не пустили в бараки. Цілу піч ми простояли на ногах. Це була кара за зухвалу поведінку під час страти. Гесс помщався нам за хвилини страху й розгубленості, що їх він пережив, коли смертники заспівали «Вставай, страна огромная...».

Ми, підтримуючи один одного, стояли біля свого карантинного блока. Пауль попередив, що кожен, хто спробує сісти або лягти, хай заздалегідь прощається з життям. А Пауль ніколи не кидав слів на вітер.

Як болять ноги, як ниє і просить спочинку закатоване тіло! Я вже не думаю про їжу – вінцем моїх бажань стають нари. А час наче зупинився. Хтось позад мене палко шептав, наче молитву: «Тримайся, Васьок, тримайся, Васьок. Витримаєм? Невже не витримаєм?..»

І знову тиша.

Сутеніло. Поступово все довкола куталося в присмерк. І тихо-тихо, хоч мак сій. Ось із Біркенау долинув розпачливий зойк паровоза – то прибуло поповнення. Освенцім, цей ненажерливий молох, вимагав нових і нових жертв. Гудок паровоза болем озвався в наших серцях. А над табором розпростувала свої хижі крила освенцімська ніч...

8

Цієї ночі померло в строю півтора десятка в’язнів нашого блока. Перед ранковим аппелем за наказом плюгавого Вацека трупи однесли в туалетну кімнату і заштабелювали між ящиком з хлорним вапном та діжкою з водою. І я допомагав нести одного, хоч, правду кажучи, мене самого можна було заштабелювати разом із померлими, бо зовні я мало чим відрізнявся од них.

Ранковий аппель пройшов без звичайних ексцесів, що нас дуже здивувало. В Ауфмейєра був чудовий настрій. Як виявилося, сьогодні в нього день народження. Блоковий Пауль, плюгавий Вацек і всі проміненти улесливо привітали іменинника і вручили йому дорогий подарунок, а який саме– ніхто з рядових гефтлінгів не знав, бо робилося те, певна річ, не перед строєм, а тайкома. В’язням категорично заборонялося робити есесівцям подарунки.

З нагоди своїх іменин Ауфмейєр дозволив промінентам до обіду спати в блоці. Всім іншим в’язням звелів залишатися на майданчику до наступної ночі. Аппельплац блока 2-А був розмічений прапорцями, які утворювали так звану заборонену зону. Виходити за лінію прапорців суворо заборонялося. В’язням карантинного блока взагалі заборонялося ходити по табору без спеціального дозволу.

Як тільки Ауфмейєр і його полигачі пішли, ми одразу ж попадали на бруківку і, притиснувшись один до одного, поснули. Добре, що сьогодні – неділя, і на роботу не виганяли. А треба сказати, що есесівці скрупульозно дотримувалися свят і вихідних. У такі дні полегкість була і в’язням. Багато важило вже те, що не виганяли на роботу. Правда, на свята начальство зобов’язувало табірних придурків займатися з нами «спортом». Але придурки й самі були не проти того, щоб відпочити, поніжитись зайву годину в ліжку чи «культурно» провести час у товаристві колег з інших блоків за картами. Словом, у свята і вихідні контроль послаблювався. Так було й сьогодні.

Перед обідом нас вишикували. З’явився Ауфмейєр. Він був напідпитку і довго теревенив про свою доброту, людяність, порядність та інші чесноти, якими, проте, ні він сам, ні його колеги-есесівці не відзначалися.

– Наша мета – перевиховати вас,– варнякав тим часом блокфюрер. – Я вважаю, що кожен в’язень нашого табору, чесно працюючи на благо Німеччини, зможе перевиховатися, усвідомити свої помилки і стати повноцінною людиною. Не той розумний, хто ніколи не помиляється. Розумний той, хто зуміє виправити зроблену помилку. Я сам був колись в’язнем, а бачте – став людиною, і мені близька доля кожного з вас.

Він ще довго теревенив про «чесність», «дисципліну», «порядок», про фюрера, який нібито день і ніч думав про нас. Нарешті, стомившись, Ауфмейєр нетвердим кроком пішов з Паулем у блок. Перед цим він дозволив, «кому треба», сходити в туалетну кімнату. Та ми не поспішали скористатися з цього дозволу, бо недремні холуї блокового вмить відіб’ють бебехи, коли побачать, що ти «без діла» тиняєшся по штубі.

Як на гріх, мені дуже захотілося пити. Вирішив будь-що-будь сходити в блок і роздобути хоч ковток води. Щоб потрапити в туалетну кімнату, треба пройти обидва шлафзали першого поверху. З досвіду я вже знав, що найкраще —це загубитися серед в’язнів і не потрапляти на очі начальству, але спрага так дошкуляла, що я вирішив ризикнути. Скинувши гольцшуги, в яких уже не можна було ступити й кроку – так попухли ноги, і тримаючи їх у руках, я пішов у блок.

Благополучно минув коридор, обидва шлафзали і зайшов у туалетну. Та напитися не було де, бо з метою економії води на день усі крани перекрили. Правда, у діжці була вода, але отруєна хлоркою і, отже, непридатна для пиття. Між ящиком з хлоркою і діжкою з водою лежало чотири трупи. Це ті, що померли сьогодні, бо померлих уночі одразу ж після аппеля одвезли візком у крематорій. Побачивши трупи, я внутрішньо здригнувся і спіймав себе на тому, що ніяк не можу звикнути спокійно дивитися на мертвих. Не знайшовши води, вирішив повернутися на аппельплац і – треба ж такому статися!– у вузькому проході між нарами наткнувся на Ауфмейєра та блокового Пауля. Це було так несподівано, що я вкляк наче вкопаний, не знаючи, що далі робити.

Ауфмейєр був п’яний, як чіп, і ледве тримався на ногах. Його підтримував так само п’яний Пауль. Та ось, зачепившись плечем за одні з нар, блокфюрер поточився. Його величезний картуз злетів із голови й покотився під нари. Не здаючи собі звіту, з холуйською запопадливістю кидаюся під нари. Те, що я побачив там, приголомшило мене. Виблискуючи якимись коштовними каменями, котився обруч, який випав із Ауфмейєрового картуза. Коли я схопив його в руки, то побачив, що він вигадливо сплетений із золотого дроту, в який майстерно вмонтовано багато всяких камінців. Вони виблискували і переливалися всіма кольорами веселки.

Як видно, Ауфмейєр не на жарт злякався, що це добро може пропасти, бо, забувши про гонор есесівського офіцера, у новісінькому парадному мундирі став рачки і поліз під нари. Таке не часто побачиш! Тут же під нарами я вручив йому картуза й обруч з коштовностями. Блокфюрер одразу сховав обруча в картуз. Ця, зрештою, дрібна пригода, видно, дуже розхвилювала Ауфмейєра. Його чоло вкрили крапельки поту, обличчя поплямили червоні лишаї. Остаточно розгубившись, він, коли ми вже вилізли з-під нар, схопив мене за руку, потиснув її і сказав, звертаючись до Пауля:

– Мені подобається цей гефтлінг, хоч він і штрафник. Не посилай його на роботу і годуй. Зрозумів?

– Яволь, гер блокфюрер! – замість Пауля, що ніяк не міг повернути язиком, відповів писар Вацек, котрий, наче сам сатана, вискочив не знати звідки. Вацек штовхнув мене в спину, даючи зрозуміти, щоб я забирався геть і своєю присутністю не псував порядної компанії.

Усе, що відбулося, скидалося на поганий сон. Повертаючись на аппельплац, я відчував, що заплутався в якійсь липкій павутині. Які ж наслідки може мати цей випадок? Раптом мене кинуло в жар: вони мене знищать, знищать сьогодні ж уночі. Блокфюрер не настільки дурний, щоб залишити свідка своєї ганьби й падіння. Що й казати, було над чим подумати. І чого я такий нещасливий! Не встигну виплутатися з однієї халепи, як потрапляю в другу. Що ж робити? Якби з кимось порадитись. Але з ким? Добре було б розшукати в’язня, який давав мені хліб, підтримував, коли поверталися з роботи. Його номер 125332. Я довго й безрезультатно никав у натовпі, придивляючись до нашитих на куртки номерів, та хіба його знайдеш серед двох тисяч таких самих шестизначних номерів!

Просурмила сирена на обід. Ми швидко вишикувалися. Привезли кесселі з їжею, почали роздавати баланду. Із щільної квадратної колони в’язнів виходили п’ятірки. Вони підходили до кесселів і, діставши свою порцію, ішли на другий бік аппельплацу. За порядком пильно стежили десятків зо два промінентів із замашними палицями в руках. Без черги одержували баланду прибиральники, лойфери, піплі та інші придурки. Ми тільки слину ковтали, дивлячись, як вони несуть у блок червоні дволітрові емальовані миски, наповнені баландою, та не такою, яку давали нам, а густою, з кружальцями брукви. Однак усе це була дрібнота. Проміненти вищих рангів харчувалися з есесівської кухні. Всі інші в’язні одержували свій «зупе» у власні шапки. Цей «зупе» розливали нам також проміненти. Один із них – Янкельшмок. На руці в нього була пов’язка помічника штубендиста № 1, тобто помічника штубового. Янкельшмоком його називали проміненти в очі, а ми – поза очі. Очевидно, справжнє його ім’я було Янкель, а в таборі до нього додали вульгарне жаргонне слівце «шмок». От і вийшло Янкельшмок. Навіть своєю зовнішністю Янкельшмок вирізнявся із загалу в’язнів. Високий, кремезний, дужий, як вепр, він мав червоно-руде волосся і жовто-каламутні булькаті очі. Його великі вуха стирчали, як лопухи, тому Янкельшмок скидався на кажана. Був дуже енергійний і непосидючий. Одного разу примусив нас одержувати вранішню каву і обідню баланду у власні гольцшуги. Вражені кмітливістю і винахідливістю свого холуя, есесівці попервах дуже реготали, та невдовзі винахід Янкельшмока поширили на інші табори і філіали Освенціму. Як розповідала мені нещодавно Валентина Романівна Сукало (освенцімський номер 82770), жінкам, в’язням Біркенау, не раз доводилося одержувати баланду у власні гольцшуги і з них пити її. Це підтвердили й інші освенцімські в’язні: Коротун Марія Миколаївна (освенцімський №56956), Сердюк Марія Яремівна (62276), Рудас Ольга Іванівна (36096).

Тримаючись за промінентну посаду, Янкельшмок вірою і правдою служив своїм господарям есесівцям. Він старався більше, ніж будь-який освенцімський бандит. В’язні боялися і ненавиділи його. Усі євреї десятою дорогою обходили Янкельшмока і за баландою ішли до інших роздавачів, бо вельми жорстоким був їхній єдинокровний брат і люто ненавидів своїх, помщаючись їм за те, що сам був єврей. Хоч як це дивно, але Янкельшмок був освіченою людиною, вільно володів кількома європейськими мовами і, крім усього, виконував обов’язки перекладача блокфюрера. Знання мов, а головне—нечувана жорстокість і холуйська відданість допомогли цьому виродкові стати в Освенцімі привілейованим в’язнем.

Розповідали, що одного разу Янкельшмока в числі «передових» гефтлінгів повели в освенцімський будинок розпусти. Там він віч-на-віч зіткнувся з рідною сестрою. Побачивши, що до неї на розвагу прийшов рідний брат, дівчина знепритомніла. Янкельшмок привів її до тями стусанами і, одержавши від неї те, за чим прийшов, спокійно повернувся в блок.

Іноді Пауль задля розваги питав у свого холуя:

– Ну що, Янкельшмок, може, розкажеш, як ти розважався із своєю сестрою Сарою?

Янкельшмок шкірив жовті зуби і з нечуваним цинізмом розповідав, як його «обслуговувала» в будинку розпусти рідна сестра...

Отакий був помічник штубового, він же перекладач і роздавач баланди Янкельшмок. Признатися, я не сподівався, що зустріну в концтаборі в'язня-фашиста, та ще й єврея...

Одержавши свою порцію, я одним духом випив її і відчув ще більший голод. Боже праведний, як хочеться їсти! В мене аж в очах потемніло. Наче загіпнотизований, дивлюся в кесселі, з яких роздавачі ополониками наливають баланду. Щоб не мучитись даремно, ліг на землю, заплющив очі. Раптом чую, плюгавий Вацек вигукнув мій номер. Увесь затрусившись, підходжу до писаря.

– Візьми ось цей кессель,– сказав мені Вацек– Помиєш. Та прендко, холера ясна!

Я зазирнув у кессель і обімлів: на дні було літрів зо два густої баланди. З почуттям невимовної радості і страху хапаю кессель і йду з ним у туалетну кімнату. Мене супроводжують заздрісні погляди сотень голодних в’язнів.

У туалетній я застав кількох холуїв, вони саме ділили свою здобич – півкесселя баланди – і тут-таки, біля трупів, пожирали її, після чого мили кессель і миски. Я пройшов з незалежним виглядом до вікна, вилив баланду в порожню миску. Матінко рідна! Цілих два літри! Для мене це нечуване багатство, цінніше за золотий обруч з коштовними камінцями.

Величезним зусиллям волі стримую себе, бо не хочу виглядіти в очах дрібних холуїв жалюгідним «мусульманином». Поставивши миску з баландою на підвіконня, вирішую спершу вимити кессель, а потім уже бенкетувати. Мабуть, це слово стосовно баланди викличе в багатьох іронічну посмішку. Однак ті, хто голодував, зрозуміють мене і повірять, що два літри бруквяної юшки в концтаборі були їжею богів, і я справді міг бенкетувати.

Холуї упоралися зі своєю здобиччю, помили кессель і миски й пішли. В туалетній кімнаті залишився я сам. Мию кессель і раз у раз поглядаю на миску з баландою. Раптом я інтуїтивно відчув, що за мною хтось стежить. Повертаю голову і бачу старого бородатого єврея, який сидів на унітазі й корчився від болю. Як видно, бідолаха страждав на дизентерію, та ще й крився зі своєю хворобою. Хворих на дизентерію або вбивали, або живцем відправляли в крематорій, вважаючи, що такий спосіб боротьби з цією неміччю найефективніший.

Погляд старого був прикутий до миски з баландою; у великих темних очах стояла така печаль, що мені стало моторошно. Він щось бурмотів про себе, час од часу вимовляючи вголос уривки фраз єврейською мовою. Я сам був стопроцентним доходягою і, отже, кандидатом у крематорій, однак на моєму боці була молодість, було те, що я не страждав на дизентерію. Інакше кажучи, в мене була надія на порятунок. А тепер ось я маю ще и повну миску баланди, яка збільшувала мої шанси вижити. А на що міг розраховувати цей старий, хворий єврей? Часто бувало так: коли мені здавалося, що я зовсім огрубів і очерствів, звик до своїх і чужих страждань, що мені наплювати на всіх, тільки б самому вижити, я починав люто ненавидіти себе! «Шкура, покидьок, нікчемний покидьок!»—лаяв я сам себе. Ось і тепер перед цим хворим я відчував докори совісті. У мені почалася боротьба, заговорило приспане сумління. Один голос казав: «Ти ще молодий і порівняно з цим нещасним євреєм здоровий. У тебе ще є надія на життя. А в нього?.. У нього один вихід – мовчки вмирати. А раптом ця миска баланди стане тією ниткою, на якій може зависнути життя бідолахи. Віддай йому баланду.

Може, вона його, врятує...» Другий голос заперечував: «Тут умирають поодинці. Хай він помре сьогодні, а я все-таки завтра. А завтра може щось змінитися, і я взагалі виживу. До біса жалість, до біса дурацькі сентименти! Треба рятувати себе...»

Я знову глянув на єврея. Він увесь тремтів, почорнілі губи щось безгучно шепотіли, а великі очі благально дивилися на мене. Рішення в моїй голові визріло блискавично. Беру миску і простягаю старому. З його очей викочуються дві маленькі сльозинки, він хапає мене за руки і намагається цілувати їх. Я шарпаюсь од нього, повертаюся обличчям до вікна і мовчки ковтаю сльози. Чую, як за спиною старий пожадливо сьорбає мою баланду. Не минуло й п’яти хвилин, а він уже впорався з нею і поставив на вікно порожню миску, потім зойкнув, схопився обома руками за живіт і побіг до унітаза...

Тим часом до туалетної у самих трусах зайшов блоковий староста Пауль. З ним був Янкельшмок.

Пауль мав страшний вигляд. Його велика, мало не квадратна голова сиділа на короткій бичачій шиї. Булькаті очі були червоні, страшні. Я дивився на цю горилоподібну волохату істоту, і всього мене проймав жах.

Пауль здивовано втупив очі в старого, що саме корчився на унітазі.

– Ти що тут робиш, паскудо? – звернувся він до єврея.

Той затремтів так, що було добре чути, як у нього цокотять зуби.

– Я... я нічого, гер блокельтестер... я трохи занедужав...– белькотів старий.

– А ти що, порядку не знаєш, скотино? Чого не звернувся до ревіру [43]43
  Табірний лазарет.


[Закрыть]?

Пауль чудово знав, що звернутися до ревіру та ще з такою хворобою – означало підписати самому собі смертний вирок.

Бідолашний єврей так розгубився, що навіть забув підвестись і підтягти штани. Його мертвотно-бліде обличчя вкрилося краплями поту. Губи тремтіли, а він ще намагався виморщити на своєму обличчі подобу улесливої посмішки, від чого став ще жалюгіднішим.

– Пробачте, гер блокельтестер... Я зараз зникну... Я ж нічого... Я не знав...– белькотів єврей.– Я здоровий... Це тільки так...

Янкельшмок, презирливо скрививши свої товсті губи, дивився на старого, мов на шкідливу комаху, яку треба негайно розчавити. Не кажучи й слова, Янкельшмок схопив його за барки і потягнув до ящика з хлоркою. Старий щось лебедів, намагався цілувати Янкельшмокові руки.