Текст книги "Барва чарів"

Автор книги: Терри Дэвид Джон Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)

Відун заплющив очі й глитнув.

– Я гадав, що мій повелитель уже повністю перебуває в Жаховинні, – насилу вимовив він.

– Я – чарівник, – сказав Ґрейха. – Сам Смерть повинен забрати чарівника. І – ага! – не схоже, що він зараз неподалік...

– МОЖЕМО ВИРУШАТИ? – запитав Смерть.

Він був на білому коні, коні з плоті й крові, але з червоними очима й полум’яними ніздрями. Смерть простягнув кістяну руку й потягнув душу Ґрейхи, скрутив її в цятку сліпучого світла, а тоді проковтнув її.

Відтак торкнув шпорами коня і той здійнявся у повітря, випускаючи з-під копит іскри.

– Володарю Ґрейхо! – прошепотів старий відун, всесвіт замерехтів навколо нього.

– Це був злий жарт, – почувся голос чарівника, цяточка звуку, що зникала в безмежних чорних вимірах.

– Мій володарю... то що таке Смерть? – трепетно гукнув старий.

– Коли я повністю це досліджу, то повідомлю тебе, – ледь чутно доніс легіт.

– Так, – пробурмотів відун. Раптом його відвідала деяка думка. – За дня, будь ласка, – додав.

– Ви клоуни! – репетував Грун у передніх лапах Дев’ятьочеретина.

– Що він сказав? – проревів Буйвітер, оскільки дракон стрімголов нісся у висотних перегонах.

– Я не чув, – заволав Двоквіт у вітрі, що виривав йому слова. Коли дракон трішки нахилився, він поглянув униз на маленьку дзиґу, котрою був могутній Змієгір, і побачив натовп істот, що здіймалися женучись за ними. Крила Дев’ятьочеретина вперто били й хльоскали повітря. Та ще й більш розріджене повітря. Двоквітові втретє заклало вуха.

Попереду юрби, помітив він, був золотий дракон. І хтось на ньому верхи.

– Агов, із тобою все гаразд? – занепокоєно сказав Буйвітер.

Йому довелося зробити кілька повних вдихів дивного прісного повітря, аби промовити слова.

– Я міг стати володарем, але вам, клоунам, треба було взяти й… – Грун роззявив рота; холодне рідке повітря витягло життя навіть із його могутніх грудей.

– Шо з повітрям? – пробурмотів Буйвітер. Перед його очима з’явилися блакитні вогники.

– Ох, – видав Двоквіт і зомлів.

Дракон зник.

Ще кілька секунд трійко чоловіків усе ще рухалися вгору. Двоквіт і чарівник створювали чудернацьку картину, адже сиділи один за другим із ногами, що охоплювали те, чого там не було, Тоді те, що на Диску вважалося гравітацією, оговталося й заволоділо ними.

Цієї миті поруч майнув дракон Лісси і Грун важко упав на його шию. Лісса нахилилася й поцілувала його.

Цю деталь Буйвітер не помітив, бо летів донизу, все ще стискаючи руками пояс Двоквіта. Диск здавався невеличкою круглою мапою, зачепленою навпроти неба. Не схоже було, що він рухався, проте чарівник знав, що це так. Увесь світ летів йому назустріч, немовби велетенський пиріг.

– Прокинься! – закричав він крізь гул вітру. – Дракони! Думай про драконів!

Затріпотіли крила. То Буйвітер і Двоквіт пролітали крізь рій істот, що їх переслідували і котрі віддалялися вгору. Дракони кричали й кружляли небом.

Ані слова від Двоквіта. Мантія Буйвітра оповила його, але він не прокинувся. «Дракони», – панічно подумав чарівник. Спробував зосередитись, уявити справді реального дракона. Якщо йому це вдалося, гадав собі, то й я зможу. Але нічого не сталося.

Диск уже побільшав, огорнутий хмарами круг поступово збільшувався під ними.

Буйвітер спробував ще раз, заплющивши очі та напруживши кожен нерв у тілі. Дракон. Його уява, дещо пошарпаний та користований орган, потягнулася по дракона... будь-якого.

– ДАРЕМНО, – засміявся голос, немов монотонний гул похоронного дзвону, – ТИ В НИХ НЕ ВІРИШ.

Буйвітер поглянув на жахливу примару, що шкірилась йому, і його розум засіпався від жаху.

Яскравий спалах.

Повна пітьма.

Під ногами Буйвітра м’яка підлога, навколо рожеве світло, і раптові перелякані крики багатьох людей.

Він дико роззирнувся. Стояв у якомусь тунелі, здебільшого заповнений кріслами, до яких були прив’язані чудернацько вдягнуті люди. Усі вони кричали на нього.

– Прокинься, – прошипів він. – Допоможи!

Тягнучи досі непритомного туриста зі собою, Буйвітер відходив од натовпу, доки його вільна рука не намацала клямку дивної форми. Він повернув її й пірнув усередину, а тоді міцно зачинив. Роздивився нову кімнату, у котрій опинився, і зустрівся поглядом із нажаханою молодою жінкою, котра впустила тацю і закричала.

Цей крик був схожий на ті, після котрих прибуває м’язиста допомога. Буйвітер, переповнений адреналіном і страхом, повернувся й пробіг повз неї. Тут були ще крісла, і люди в них нахилялись, коли він поквапно тягнув Двоквіта центральним проходом. За рядами крісел були маленькі вікна. А за вікнами, на тлі хмар, немов перин, виднілося драконове крило. Срібне.

«Мене з’їв дракон», – подумав чарівник. «Що за дурниці, – відповів собі, – із драконів не можна бачити назовні.» Тоді його плече вдарилось до дверей у дальньому кінці тунелю і він зайшов до кімнати конічної форми, навіть дивнішої за тунель.

У ній було повно мерехтливих світелок. Поміж ними в контурних кріслах сиділо четверо чоловіків, котрі тепер із роззявленими ротами витріщалися на нього. Витріщаючись зі свого боку на них, він побачив, що їхні погляди майнули вбік. Буйвітер повільно повернувся. Біля нього був п’ятий чоловік – з вигляду молодий, бородатий, смаглявий, немов кочівники з Великого Нефу.

– Де я? – сказав чарівник. – У животі дракона?

Молодик відступив назад і тицьнув йому в обличчя маленьке чорне пуделко. Чоловіки у кріслах пригнулися.

– Що це? – сказав Буйвітер. – Малюнкова коробка?

Він простяг руку й узяв її. Той рух, схоже, здивував смаглявого чоловіка. Він закричав і спробував вихопити її. Почувся ще один крик, цього разу від одного з чоловіків у кріслах. Лиш тепер він уже не сидів. Він встав, спрямувавши щось маленьке й металеве на молодика.

Воно подіяло дивовижно. Чоловік відступив назад, підіймаючи руки вгору.

– Віддайте, будь ласка, бомбу, пане, – сказав чоловік із металевою штукою. – Обережно, прошу.

– Оце? – мовив Буйвітер.

– Ви її тримаєте...

– Мені її не треба!

Чоловік дуже обережно взяв річ і поклав її на підлогу. Інші у кріслах розслабились і один із них почав швидко балакати до стіни. Чарівник зачудовано споглядав за ним.

– Ані руш, – кинув чоловік із металев... амулетом, вирішив Буйвітер, це має бути якийсь амулет. Смаглявий чоловік відступив до кута.

– Ви вчинили дуже відважно, – сказав Буйвітру Хранитель амулету. – Розумієте?

– Що?

– Що з вашим другом?

– Другом?

Буйвітер подивися на Двоквіта, котрий усе ще мирно спав. Нічого дивного. Але дивним було те, що Двоквіт мав новий одяг. Химерний одяг. Його штанці тепер закінчувалися над колінами. Зверху в нього був якийсь жилет із яскравого смугастого матеріалу. На голові – кумедний маленький солом’яний капелюх. З устромленою пір’їною.

Дивне відчуття в районі ніг змусило Буйвітра поглянути вниз. Його одяг теж змінився. Замість зручної старої мантії, так пречудово пристосованої для швидкості дій у будь-яких перипетіях, його ноги покривали труби з тканини. На ньому була ще куртка з такого ж сірого матеріалу...

Дотепер він ніколи не чув мову, котрою розмовляв чоловік із амулетом. Вона видавалася грубою й дещо центроземною – то чому ж він розумів кожне слово?

Поміркуймо, вони раптово з’явились у цьому драконі… вони матеріалізувались у цьому драк… вони рапт… вони… вони… У них зав’язалася розмова в аеропорту, тож природно, вони вирішили сидіти разом у літаку, і він пообіцяв показати Джеку Цвайблумену місцини, коли прибудуть до Штатів. Так, саме так. А тоді Джекові стало погано й він запанікував, пройшов сюди та застав зненацька викрадача. Авжеж. Що таке, трясця, «центроземний»? Доктор Рінсвінд пошкрябав лоба. Що йому зараз не завадило б, то це випивка.

Брижі парадоксу розійшлися морем причинності.

Можливо, найважливіша думка, що мала би бути народжена в розумі будь-кого поза тотальною всеохопністю мультивсесвіту, була такою, що хоч чарівник і турист насправді лиш недавно з’явились у літаку посеред польоту, вони в той же час летіли в цьому літаку у звичному плині речей. Тобто: «хоч і правда, що вони щойно з’явились у цьому конкретному наборі вимірів, також правда й те, що вони жили там увесь цей час». Саме в цю мить нормальна мова здає позиції і йде перехопити скляночку.

Суть у тому, що декілька квінтильйонів атомів саме матеріалізувались (проте, одночасно й ні. Дивіться нижче) у всесвіті, де їм не зовсім слід було б перебувати. Звичним результатом таких речей є велетенський вибух, але, оскільки всесвіти – доволі витривалі штуки, цей конкретний всесвіт себе врятував, миттєво розплутавши власний континуум простору-часу назад до миті, де надлишкові атоми могли бути безпечно розміщені, а тоді швидко перемотавши до того кола багать, котре за бажанням істот, що його населяють, зветься Теперішнім. Це, звісно, змінило історію – стало на кілька війн менше, на кілька динозаврів більше й так далі – та загалом епізод минув напрочуд тихо.

Проте, поза цим конкретним всесвітом наслідки раптового подвоєння стрибали поверхнею Суми Сущого, викривляючи цілі виміри та безслідно затоплюючи галактики.

Усе це було абсолютно невідомо доктору Рінсвінду, 33-річному холостяку, який народився у Швеції, а зростав у Нью-Джерсі, спеціалісту з явищ руйнівного окиснення певних ядерних реакторів. Утім, він би однаково, мабуть, ні у що з цього не повірив.

Цвайблумен досі, схоже, був непритомний. Стюардеса, котра допомогла Рінсвінду дістатися його крісла під оплески решти пасажирів, клопоталася над ним, мов квочка над писаним яйцем.

– Я повідомила по рації, – сказала вона Рінсвінду. – Тож коли приземлимося, вже чекатиме швидка. Мм, у списку пасажирів сказано, що ви доктор.

– Не знаю, що з ним таке, – поспіхом промовив Буйвітер. Інша справа, якби він був реактором Маґнокса, звісно. Це якийсь шок?

– Я ніколи...

Її речення було перерване шаленим гуркотом з хвоста літака. Декілька пасажирів закричали. Раптовий подмух вітру поніс журнали й газети у буревій репету, що дико просувався проходом.

Там просувалося ще щось.

Щось велике, продовгувате, дерев’яне й покрите міддю. Воно мало сотні ніг. Якщо це було те, чим здавалося – жива скриня, така, як у піратських оповідях, повна крадених коштовностей і золота – то в неї саме раптом відчинилося віко.

Там не було коштовностей. Зате безліч великих квадратних зубів, білих, мов сніг, і тремтливий язик, червоний, як буряк.

Старовинна валіза йшла, щоби його з’їсти.

Рінсвінд обхопив непритомного Цвайблумена задля хоч дрібки розради й забурмотів. Він із неймовірною силою зажадав бути деінде...

Раптова пітьма.

Яскравий спалах.

Раптове зникнення кількох квінтильйонів атомів зі всесвіту, в якому їм все одно не слід було перебувати, спричинило дикий дисбаланс у гармонії Суми Цілісності, котру вона гарячково намагалась повернути, видаливши декілька субреальностей. Велетенські напливи чистої магії неконтрольовано кипіли у самих основах мультивсесвіту, затікаючи в кожну шпарину досі мирних вимірів та спричиняючи утворення нових зірок, супернових, зоряні зіткнення, раптові польоти гусей та затоплення вигаданих континентів. Світи на протилежному кінці часу стали свідками неймовірних заходів сонць октарину, що виблискував через заряджені магічні частки, які неслися атмосферою. У кометному ореолі навколо легендарної Крижаної системи Зерет загинула прекрасна комета, немов небом пропалахкотів королевич.

Усе це було абсолютно невідомо Буйвітру, адже, тримаючи нерухомого Двоквіта за пояс, він летів у напрямку моря Диску за кілька сотень сажнів унизу. Навіть судоми всіх вимірів не могли зламати залізний Закон збереження енергії, і короткої подорожі Рінсвінда літаком вистачило, аби пронести його на кілька тисяч сажнів поземно та на три тисячі сажнів доземно.

Слово «літак» загорілося й померло в Буйвітровій голові.

То корабель там?

Холодні води Круглого моря заревли й лигнули його у свої зелені задушливі обійми. За мить іще щось плюхнулось, адже скриня, на якій досі висіла етикетка з могутньою руною подорожей «TWA», теж упала в море.

Пізніше вони користались нею як плотом.

За крок до Краю

Це створювалося протягом тривалого часу. Зараз воно майже завершене й раби вибивають останні залишки глини з покриву.

Де інші раби старанно натирали його металеві боки срібним піском, там воно вже починало виблискувати на сонці шовковим органічним лиском нової бронзи. Воно досі було тепле, навіть після тижня охолодження в ливарній ямі. Верховний астроном Крулу легенько махнув рукою й носії поклали трон у тіні корпусу.

«Немов риба, – подумав він. – Велика летюча риба. І з яких морів?»

– Воістину дивовижне, – прошепотів. – Справжній витвір мистецтва.

– Ремесла, – промовив кремезний чоловік поруч. Верховний астроном повільно повернувся й поглянув на його байдуже обличчя. Обличчю не вельми важко мати байдужий вигляд, коли замість очей – дві золоті кулі. Вони сяяли, спантеличуючи.

– Справді, ремесла, – сказав астроном і всміхнувся. – Можна подумати, що на цілому диску немає кращого майстра за тебе, Золотоокий. Чи маю я рацію щодо цього?

Ремісник відповів не одразу, його оголене тіло – по-суті цілком оголене, коли не брати до уваги пасок з інструментами, рахівницю на зап’ясті та глибоку засмагу – напружилось, доки він роздумував над підтекстами цього зауваження. Золоті очі, схоже, дивилися в якийсь інший світ.

– Відповідь – і так, і ні, – нарешті мовив він. Дехто з нижчих астрономів за троном затамував дух, уражений безцеремонністю, але верховний астроном цього, схоже, не помітив.

– Продовжуй, – сказав він.

– Мені бракує певних суттєвих навичок. Та все ж я – Золотоокий Срібнорукий Дактилос, – вів ремісник. – Я створив металевих воїнів, що сторожать гробницю Пічю, я спроектував Греблі світла у Великому Нефі, я збудував Палац Семи пустель. Однак… – він підняв руку й торкнувся одного зі своїх очей, котре ледь чутно дзенькнуло, – коли я збудував армію ґолемів для Пічю, він засипав мене золотом, а тоді, щоби я не зробив більше нічого, що могло би перевершити зроблене для нього, він вибрав мені очі.

– Мудро, але жорстоко, – співчутливо промовив верховний астроном.

– Ага. Тож я навчився чути твердість металу й бачити пальцями. Навчився відрізняти руди за смаком і запахом. Я створив ці очі, але не можу змусити їх бачити. Далі мене викликали будувати Палац Семи пустель, унаслідок чого емір засипав мене сріблом, а тоді, деякою мірою очікувано, наказав відрубати мою праву руку.

– Жахлива перешкода у твоїй справі, – кивнув верховний астроном.

– Я скористався частиною срібла, щоби виготовити цю нову руку, застосувавши свої незрівнянні знання про важелі й точки опори. Її вистачає. Після створення першої великої Греблі світла, котра мала 50 000 годин денного світла, племінні ради Нефу засипали мене добірними шовками, а тоді підрізали мені підколінні сухожилля, аби я не міг утекти. Як наслідок, я був вимушений скористатися тим шовком і бамбуком, аби спорудити літальний апарат, з котрого запустив себе з найвищої вежі моєї в’язниці.

– Що через різні перипетії приніс тебе до Крулу, – сказав верховний астроном. – І неможливо позбутися відчуття, що якась інша професія – скажімо, вирощування латуку – передбачала б дещо менший ризик поступової смерті. Чому ти й далі це робиш?

Золотоокий Дактилос знизав плечима.

– Мені це добре вдається, – відповів він.

Верховний астроном знову поглянув угору на бронзову рибу, що тепер сяяла, немов ґонґ у полуденному сонці.

– Така краса, – пробурмотів він. – І неповторність. Ану, Дактилосе, нагадай, що я обіцяв тобі у винагороду?

– Ви попросили мене спроектувати рибу, котра плавала би морями космосу, що лежать поміж світами, – співуче мовив майстер-ремісник. – А натомість… натомість…

– Так? Моя пам’ять вже не та, що колись, – промуркотів верховний астроном, торкаючись гарячої бронзи.

– Натомість, – продовжив Дактилос без жодної очевидної надії, – ви мене відпустите й утримаєтесь від того, щоби відрубувати мені кінцівки. Я не прошу ніяких скарбів.

– Ах, так. Тепер я пригадую. – Старий підняв угору вкриту синіми венами руку й додав: – Я збрехав.

Почувся легесенький подмух і золотоокий чоловік похитнувся. Тоді поглянув униз на наконечник стріли, котрий стирчав із грудей, і ледь кивнув. На його губах з’явилася цяточка крові.

На цілому майдані не було і звуку (за вийнятком дзижчання кількох вичікувальних мух), коли його срібна рука дуже повільно здійнялась і палець торкнувся наконечника.

Дактилос пирхнув.

– Недбале виконання, – мовив він і завалився назад.

Верховний астроном штурхнув тіло великим пальцем ноги й зітхнув.

– Буде короткий період жалоби, як і належить майстру-реміснику, – сказав. Він спостерігав, як на одне зі золотих очей всілася велика муха і збентежено полетіла геть…

– Цього часу має бути досить, – промовив верховний астроном та дав знак кільком рабам забрати звідси тіло.

– Черепахонавти готові? – запитав він.

Керівник запуску виступив наперед.

– Так, Ваша Вельможносте, – відповів.

– Відповідні молитви співаються?

– Безперечно, Ваша Вельможносте.

– Скільки ще до входу?

– Пускового отвору, – обережно виправив керівник запуску. – Три дні, Ваша Вельможносте. Хвіст Великого А’Туїна буде в бездоганній позиції.

– Тоді все, що лишається, – підсумував верховний астроном, – це знайти відповідну пожертву.

Керівник запуску вклонився.

– Океан її дасть, – сказав.

Старий усміхнувся.

– Завжди дає, – промовив він.

«Якби вміти кораблем вправно керувати,

Якби вміти те стерно у руках тримати…»

Палубу омило хвилею. Буйвітер і Двоквіт перезирнулися.

– Вичерпуй! – викрикнули вони одночасно й сягнули по відра.

Невзабарі зі затопленої каюти долинув дратівливий голос Двоквіта.

– Не розумію, чому це моя вина, – сказав. Він подав ще одне відро, котре чарівник перехилив через край.

– Ти мав стояти на варті, – кинув Буйвітер.

– Я врятував нас від работорговців, пам’ятаєш? – сказав Двоквіт.

– Я б радше був рабом, аніж трупом, – відповів чарівник. Він випростався й поглянув у море. Здавався збентеженим.

То був дещо інший Буйвітер, ніж той, котрий урятувався від вогню в Анх-Морпорці шість місяців тому. З’явилися рубці, наприклад. Побував у багатьох різних землях. Відвідав Центрозем’я, відкрив цікаві звичаї багатьох барвистих народів – незмінно отримуючи нові рубці у процесі – і навіть кілька аж-ніяк-незабутніх днів плив легендарним Зневодненим океаном у серці неймовірно сухої пустелі, знаної як Великий Неф. У холоднішому й мокрішому морі він бачив плавучі гори льоду. Літав на уявному драконі. Майже промовив найпотужніше закляття на диску. Він…

Горизонту безперечно було менше, аніж мало би бути.

– Гмм, – промовив Буйвітер.

– Я кажу, що нічого нема гіршого за рабство, – ствердив Двоквіт. Він роззявив рота, коли чарівник викинув своє відро далеко в море й важко сів на затоплену палубу, а на обличчі – немов сіра маска.

– Слухай, мені шкода, що я завів нас у риф, та схоже, це судно не бажає тонути й ми повинні дістатися суші рано чи пізно, – втішно мовив Двоквіт. – Ця течія має кудись прямувати.

– Поглянь на обрій, – монотонно вказав Буйвітер.

Двоквіт зіщулив очі.

– На вигляд нормально, – відповів за якусь мить. – Правду кажучи, видається, його там менше, ніж зазвичай, але…

– Це через Закрайспад, – мовив Буйвітер. – Нас несе за край світу.

Настала довга тиша, порушувана лиш ударами хвиль, доки напівзатоплений корабель повільно крутився в течії. Вона вже була вельми сильною.

– Мабуть, тому ми й ударились об той риф, – додав Буйвітер. – Уночі нас знесло з курсу.

– Хочеш попоїсти? – запитав Двоквіт. Він почав ритися у клунку, котрий прив’язав до поручнів, подалі від вологи.

– Хіба ти не розумієш? – гаркнув Буйвітер. – Нас несе за Край, хай йому грець!

– Ми можемо якось цьому зарадити?

– Ні!

– Тоді не бачу сенсу панікувати, – спокійно мовив Двоквіт.

– Я знав, що не варто нам заходити настільки докрайово, – пожалівся Буйвітер небесам, – От якби…

– От якби тут була моя малюнкова коробка, – озвався Двоквіт, – та вона аж на тому кораблі работорговців разом зі Скринею і…

– Скриня тобі не знадобиться там, куди ми прямуємо, – сказав Буйвітер. Він зітхнув і похмуро вп’явся поглядом на кита вдалині, котрий необачно заплив у докрайову течію й тепер не міг із неї вибратися.

На зменшеному обрії з’явилась якась біла лінія, а чарівнику видалось, що він чує далекий рик.

– Що буває, коли корабель падає в Закрайспад? – спитав Двоквіт.

– Хтозна.

– Що ж, у такому разі, можливо, ми просто пропливемо крізь космос і опинимося в іншому світі. – Очі чоловічка дивились у далечінь. – Мені б це сподобалось, – мовив він.

Буйвітер пирхнув.

Небом здійнялося сонце, набагато більше так близько до Краю. Вони стояли спинами до щогли, задумавшись кожен про своє. Час від часу хтось із них брав відро і трохи вичерпував воду, без жодної логічної причини.

Море навколо нібито заповнювалося. Буйвітер зауважив поряд декілька стовбурів дерев, а відразу під поверхнею води купу різноманітних рибин. Течія, мабуть, повна їжі, змитої з континентів біля Центру. Він задумався, що б то було за життя: постійно пливти, аби залишатися на місці. Доволі схоже на його життя, вирішив. Помітив невелику зелену жабку, котра відчайдушно гребла посеред нездоланної течії. На подив Двоквіта, він знайшов весло й обережно простягнув його маленькій земноводній, котра вдячно за нього вчепилася. За мить із води з’явилася пара щелеп і безсило клацнула там, де щойно плила жабка.

Вона подивилася на Буйвітра з човника його рук, а тоді вкусила за великий палець. Двоквіт загиготів. Буйвітер заховав жабу до кишені і вдав, що нічого не чув.

– Дуже людяно, але навіщо? – мовив Двоквіт. – За годину це не матиме значення.

– Бо так, – невпевнено відповів Буйвітер і трохи почерпав. Вода вже струменіла, а течія була такою сильною, що скрізь навколо них утворювались і заламувалися хвилі. Усе це здавалося неприродно теплим. На морі стояла гаряча золота імла.

Гул погучнішав. Із води за кілька сотень кроків від них виринув кальмар, більший за будь-що бачене коли-небудь Буйвітром, і, шалено побивши мацаками, зник. Ще щось велетенське і, на щастя, нерозпізнаване, завивало в тумані. Ціла ескадрилья летючих риб злетіла у хмарі райдужних крапель і здійнялася на кільканадцять п’ядей, після чого впала назад і її зніс вир.

Світ закінчувався. Буйвітер кинув відро й учепився за щоглу, бо до них наближався гуркітливий, остаточний кінець усього.

– Я мушу це побачити, – сказав Двоквіт, напівпадаючи й напівпірнаючи до носа човна.

Щось тверде й непохитне вдарилось об корпус, котрий повернувся на дев’яносто градусів і навалився боком на невидиму перешкоду. Тоді раптом зупинився і хвиля холодної морської піни каскадом перевалилася через палубу, тож на якісь секунди Буйвітер опинився під декількома футами зеленого окропу. Він закричав, а тоді підводний світ забарвився у глибокий гулкий пурпур затьмарюваної тями, бо саме десь цієї миті Буйвітер почав тонути.

Він очуняв із ротом, повним пекучої рідини, а коли спробував ковтнути, вогненний біль у горлі сіпнув його до повної притомності. Дошки човна втискалися йому у спину, а Двоквіт дивився на нього згори із виразом глибокого занепокоєння. Буйвітер застогнав і сів.

Даремно. Край світу був за кілька кроків.

За ним, трохи нижче порога безкінечного Закрайспаду, було дещо цілком чарівне.

За сімдесят миль звідти й далеко поза потоком крайової течії баржа із червоними вітрилами, типова для незалежних работорговців, безцільно пливла крізь оксамитові сутінки. Команда – ті, хто з неї залишився, зібралися в купу на носі човна, оточивши чоловіків, котрі гарячково працювали над плотом.

Капітан, кремезний чолов’яга в ліктьовому тюрбані, що притаманний представникам племен Великого Нефу, багато подорожував і бачив немало дивних народів і цікавих речей, багато з котрих він потім узяв у рабство чи вкрав. Він розпочав кар’єру моряка на Зневодненому океані у серці найсухішої пустелі диску. (Вода на диску буває в мало поширеному четвертому стані, спричиненому сильними чарами в поєднанні з дивним осушувальним впливом октаринового світла. Вона висихає, залишаючи сріблясту цвіль, схожу на плинний пісок, крізь котру може з легкістю іти добре спроектований корабель. Зневоднений океан є дивним місцем, та не настільки дивним, як риба у ньому.) Ніколи раніше капітан не був по-справжньому наляканим. Зараз його охопив жах.

– Я нічого не чую, – пробурмотів він до старпома. Той вдивився у морок.

– Може, воно випало за борт? – з надією мовив він. Немов у відповідь йому, щось почало дико гамселити на весловій палубі під їхніми ногами, почулося, як тріщить дерево. Моряки налякано згуртувались, розмахуючи сокирами й смолоскипами.

Вони, найімовірніше, не наважились би ними скористатися, навіть якщо Чудовисько рухатиметься прямо на них. Перш ніж його жахливу природу було розкрито, декілька чоловіків напали на нього зі сокирами, після чого воно покинуло свій зосереджений обшук корабля й або зігнало їх за борт, або… зжерло? Капітан був не до кінця певен. На вигляд воно, як звичайна дерев’яна морська скриня. Може, трохи більша за звичайну, та нічого особливого. Але хоч інколи здавалось, що у ній зберігаються речі на кшталт старих шкарпеток і різного мотлоху, та деколи – він здригнувся – вона ніби мала... Капітан намагався про це не думати. Лиш люди, котрі втонули за бортом, мабуть, мали більше талану, ніж ті, кого та скриня впіймала. Він намагався про це не думати. Були зуби, білі, немов могильні плити, і язик, немов з червоного дерева...

Він намагався про це не думати. Не вдавалося. Проте з гіркотою думав лише про одне. Це буде востаннє, що він рятує невдячних людей, які тонуть за таємничих обставин. Ліпше рабство, ніж акули, адже так? І от вони втекли, а коли його моряки оглянули їхню велику скриню – як вони взагалі з’явилися посеред спокійного океану на великій скрині? – вона вкус... Він знову намагався про це не думати, але гадав, що би сталося, коли б ця клята штука зрозуміла, що її власника більше немає на борту...

– Пліт готовий, пане, – мовив старпом.

– У воду його, – крикнув капітан, а також «На борт!» і «Підпалюйте корабель!»

Урешті-решт, натрапити на інший корабель має бути не так уже й важко, роздумував він, та може знадобитися довге очікування в тому Раю, котрий вихваляють мулли, перш ніж отримаєш іще одне життя. Нехай та чарівна коробка жере омарів.

Дехто з піратів досяг безсмертя великою жорстокістю чи відчайдушністю. Дехто досяг безсмертя, зібравши величезне багатство. Але капітан давно вирішив, що він, загалом, радше досягне безсмертя, просто не вмираючи.

– Що це, до дідька, таке? – вимогливо запитав Буйвітер.

– Яка краса, – блаженно промовив Двоквіт.

– Я це вирішу, коли знатиму, що то таке, – сказав чарівник.

– То Крайвеселка, – озвався голос біля його лівого вуха. – І вам дуже пощастило дивитися на неї. Принаймні згори, – до голосу приєднався подмух холоду й запах риби. Буйвітер сидів нерухомо.

– Двоквіте? – сказав він.

– Так?

– Якщо я погляну назад, то що побачу?

– Його звуть Тетіс. Він каже, що є морським тролем. Це його човен. Він урятував нас, – пояснив Двоквіт. – Тепер озирнешся?

– Не зараз, дякую. То чому ж ми не падаємо за Край? – запитав Буйвітер зі сталевою незворушністю.

– Бо ваш човен спинився у Межтині, – мовив голос позаду (у тональностях, що змусили Буйвітра уявляти підводні ущелини та Істот, котрі полюють у коралових рифах).

– Межтині? – повторив він.

– Так. Він тягнеться уздовж краю світу, – мовив незримий троль. Понад ревом водоспаду Буйвітру здалося, що він почув хлюпання весел. Сподівався, що то й були весла.

– Ах. Ти маєш на увазі межу, – мовив Буйвітер. – Межа, яка позначає кінець чогось.

– Так само й Межтин, – сказав троль.

– Він каже про це, – втрутився Двоквіт, вказуючи вниз. Буйвітрові очі слідкували за пальцем, жахаючись того, що зараз побачать...

Доцентрово від човна кілька п’ядей над поверхнею пінистої води висіла натягнута мотузка. Човен був пришвартований до неї. Причеплений, та все ж рухомий завдяки складно влаштованим шківам і дерев’яним коліщаткам. Мандрівники рухалися вздовж мотузки, невидимий весляр просував човен самісіньким краєм Закрайспаду. Це пояснювало одну таємницю, але що тримало мотузку?

Буйвітер поглянув удалину вздовж мотузки й побачив міцний дерев’яний стовп, котрий стирчав із води кілька кроків попереду. Доки він роздивлявся, човен наблизився й минув той стовп, коліщата клацнули у жолобі, очевидно вирізаному саме для цього. Буйвітер також зауважив, що з головної мотузки звисали менші з інтервалом приблизно в один крок.

Він повернув голову до Двоквіта.

– Я бачу, як це влаштовано, – мовив він, – Але що це?

Двоквіт знизав плечима. Позаду Буйвітра озвався морський троль.

– Попереду мій дім. Поговоримо, коли будемо там. Зараз я мушу веслувати.

Буйвітер зрозумів, що з часом доведеться озирнутися й побачити, як насправді виглядав морський троль, а він не був певен, що хотів цього. Натомість він дивився на Крайвеселку. Вона висіла у туманах за краєм світу, з’являючись лиш уранці та ввечері, коли світло з орбіти маленького сонця Диску сяяло повз масивне тіло Світової черепахи Великого А’Туїна та вдарялось у магічне поле Диску під потрібним кутом.

Раптом вималювалась подвійна веселка. На порозі Закрайспаду семеро нижчих кольорів мерехтіли й танцювали у струмені морів, що помирали.

Але вони здавалися млявими як порівняти зі ширшою смугою, що висіла над ними, не бажаючи розділяти той же спектр. То була Королівська Барва, а всі нижчі кольори були тільки її частками й розмитими відбитками. Октарин, барва чарів. Вона була живою та сяяла й вібрувала. Безперечний піґмент уяви, бо де б не з’являлася, ставала знаком, що матерія слугує силі чарівницького розуму. То були самі чари. Втім, Буйвітру завжди здавалася якоюсь зеленаво-пурпуровою.

За якусь мить невелика цяточка на краю світу перетворилася на острівець чи то скелю, так небезпечно розташовану, що потоки водоспаду крутилися навколо неї якраз на початку їхнього довгого падіння. На ній стояла халупа, збудована з дерев’яних уламків, а Буйвітер побачив, що верхня мотузка Межтину піднімалася на той скелястий острівець по кількох залізних кілках і проходила власне крізь маленьке кругле віконечко в хатині. Пізніше він довідався, що це так влаштовано, аби завдяки декільком бронзовим дзвіночкам, обережно зачепленим до мотузки, троль дізнавався про прибуття будь-якого добра на його відрізок Межтину.

На доцентровому боці острова було споруджено плавучий частокіл із грубої деревини. Він уміщав один чи два старих каркаси й велику кількість плавучого дерева у вигляді дощок, зрубу, і навіть цілих пеньків, деякі досі мали зелені листочки. Чарівне поле Диску тут, так близько до Краю, було таким сильним, що все аж промінилось, а саме видіння час від часу розряджалось.