Текст книги "Барва чарів"

Автор книги: Терри Дэвид Джон Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 12 страниц)

Террі Пратчетт

Барва чарів

Приємного читання вам бажає локалізаційна спілка «Шлякбитраф»

НАД ПЕРЕКЛАДОМ ПРАЦЮВАЛИ:

Юрій Бісик, Софія Шуль, Максим Дуванов, Мар’яна Мазур.

А ТАКОЖ:

Олекса Мельник, Костянтин Могаричев, Богдана Вознюк, Андрій Мельник, Андрій Ярич.

Пролог

Ув одній далекій та непримітній системі вимірів, у не казна-якому астральному світі коливаються та розходяться зоряні тумани…

Бач…

Повільно пливучи міжзоряною течією, наближається велика черепаха А’Туїн: на її важезних лапах замерзлий водень, а величезний стародавній панцир поцяткований кратерами від метеорів. Своїми завбільшки з море очима, що заструпилися від виділень та астероїдного пилу, Вона невтомно дивиться в Місце призначення.

У мозку, що переважає за розміром велике місто, з геологічною повільністю витає лише одна думка – про вагу Ноші.

Більшу частину тієї ваги, звісно, складають Берилія, Тубул, Великий Т’Фон і Джеракін – чотири велетенські слони, на чиїх широких та осяяних зорями плечах лежить диск Світу, через широчезний край якого звисає довга гірлянда водоспаду, а згори огортає блакить Небесного склепіння.

Астропсихологія ще не може встановити, про що вони думають.

Велика Черепаха була лише гіпотезою, доки якось маленьке, потаємне королівство Крул, чиї гори виступали над самим Закрайспадом, спорудило на вершечку найстрімкішої скелі пристрій із порталу та коловороту. Звідти в латунному судні з кварцовими вікнами спустили за Край кілька оглядачів, аби подивитися, що там за туманною завісою.

Тим першим астрозоологам, яких потім із їхнього довгого висіння витягували величезні бригади рабів, вдалося добути багато інформації про вигляд і суть А’Туїн і слонів, проте це не вирішило основних питань про походження і призначення Всесвіту.[1]1
  Мабуть, зараз варто звернути увагу на вигляд та космологію цієї пласкої системи. На диску, звісна річ, є два основні напрямки: доцентровий і докрайовий. Але оскільки через кожні вісімсот днів він змінює курс оберту (аби, за словами Рефорґула Крульського, рівномірно розподіляти вагу на свої товстошкірі опори), є ще два додаткові напрямки, які називаються впередній і назадній. У зв’язку з тим, що крихітне орбітальне сонечко цього диска має незмінну орбіту, а сам величний диск повільно крутиться під ним, то легко дійти до висновку, що дисковий рік складається не з чотирьох, а з восьми пір року. Літо – це такі періоди, коли сонце сходить або заходить на найближчій точці на Краю, а зима – коли воно сходить чи заходить у точці близько дев’яноста градусів по окружності. Отже, у землях довкола Круглого моря рік починається у Свинську ніч, далі через першовесну йде до свого першого літнього сонцестояння (Божкове надвечір’я), після чого настає першоосінь, а там, через Роздерітення, що позначає половину року, уже і другозим’я (або ж вертозим’я, оскільки сонце в цей час сходить за напрямком обертання). Потім надходить друговесна, а відтак і друге літо. На третій чверті року відзначається Всіх пустих – єдина ніч, коли за повір’ям відьми й чаклуни не покидають своїх ліжок. Потім опале листя й морозні ночі приводять зворотвертозим’я, у серці якого виблискує нова Свинська ніч.
  Через те, що слабеньке сонце ніколи не перебуває близько до Центру й не нагріває його, ці землі скуті вічною мерзлотою. Водночас Край – земля сонячних островів і погожих днів. До того ж у тижні плаского світу вісім днів, а в його спектрі світла вісім кольорів. Число вісім на диску має деяке важливе окультне значення, а тому ніколи й ні за яких обставин чарівники не мають його вживати в розмові.
  Чому все це саме так влаштовано точно сказати неможливо, але деякою мірою пояснює, чому в цьому світі богів не стільки славлять, як проклинають.


[Закрыть]

Наприклад, якої статі А’Туїн насправді? Це життєве питання, як вельми авторитетно сказали астрозоологи, матиме відповідь тоді, коли буде споруджено більший та міцніший портал із судном для дослідження глибинного простору. А наразі вони могли говорити лише про відкриту їм частину космосу.

Була, наприклад, теорія, за якою А’Туїн прийшла з нізвідки й буде далі так увесь час повзти, чи то статечно ступати, в нікуди. Ця теорія мала популярність серед академіків. За альтернативною ж, якій надавали перевагу релігійні особи, А’Туїн повзе з Місця Народження до Часу Парування. Так роблять на небі всі зорі, бо їх же, певна річ, теж несуть на собі велетенські черепахи. По прибутті черепахи швидко і пристрасно паруються, уперше й востаннє, і від того палкого єднання народжуються нові черепахи, які несуть на собі нові світи. Це була гіпотеза Великого Стику.

Так сталося, що один молодий космозавропсидолог із прихильників Статечної ходи випробовував тоді свій новий телескоп, за допомогою якого сподівався виміряти точне альбедо правого ока Великої А’Туїн. Цього багатого на події вечора він став першим чужинцем, який побачив дим, що доцентрово тягнувся від пожежі в найстарішому місті світу.

Пізніше того вечора науковець так захопився своїм вивченням, що зовсім забув про це. Однак, він був першим. А були й інші…

Барва чарів

У подвійному місті Анх-Морпорк вирувала пожежа. Де вогонь торкнувся Чарівницького кварталу – там він горів синьо-зелено, ще й із чудернацькими іскорками восьмого кольору, октарину; де його мацаки пробралися в цистерни та олійні крамниці на Купецькій вулиці, там він переріс у ряд палахкотливих фонтанів та вибухів; на вулицях парфумерів він пломенів із духмяним ароматом; де зайнялися пучки рідкісних та засушених трав у аптечних крамницях, там люди дуріли й із богом розмовляли.

Наразі у вогні був увесь центр Анх-Морпорка, а заможніші й поважніші громадяни Анха на дальньому березі відважно реагували на цю ситуацію: гарячково зносили мости. Та вже в Морпоркській пристані жваво палахкотіли кораблі, які були навантажені зерном, бавовною і деревиною, ще й просмолені. А що їхні причали згоріли вщент, то тепер судна поперегороджували на відпливі річку Анх і, як ті потопаючі світлячки, дрейфували до моря, займаючи при цьому прибережні палаци та будиночки. Так чи інакше, підхоплені легким вітерцем іскри падали далеко за річку – у приховані садочки та цегельні. Дим від пожежі здійнявся на цілі милі вгору й цей сформований вітром чорний стовп було видно на весь Плаский світ. Вигляд, безсумнівно, був захопливий із холодного, темного вершечка пагорба, розташованого на відстані кільканадцяти миль, звідки з неабиякою цікавістю спостерігали дві постаті.

Вищий із тих двох жував курячу ніжку й опирався на меч, трохи коротший за людину середнього зросту. Якби в ньому не відчувалася легка інтеліґентність, то його можна було б прийняти за варвара із центральних пусток.

Його товариш був значно нижчий і від голови до п’ят закутаний у коричневий плащ. Пізніше, коли він заворушиться, можна буде побачити, що рухи його легкі, наче котячі.

За двадцять хвилин пара не промовила майже ні слова, якщо не рахувати короткої та безрезультатної суперечки щодо того, чи неабияк потужний вибух пов’язаний з олійним митним складом, а чи майстернею зачаровувача Керібла. На кін були поставлені гроші.

Ось високий закінчив обгризати кістку й пожбурив її у траву.

– От і пішли всі ті вулички, – сказав він із гіркою усмішкою. – Мені вони так подобались.

– Усі скарбниці, – промовив низенький і задумливо додав: – Цікаво, а самоцвіти горять? Кажуть, вони споріднені з вугіллям.

– Усе золото плавиться і стікає канавами, – сказав високий, наче не чуючи його. – І все вино кипить у бочках.

– Там були пацюки, – сказав його товариш у коричневому.

– Так, не можу не погодитись.

– У розпал літа іншого місця не знайшлося.

– І з цим теж. Проте неможливо побороти відчуття, що…

Він замовк, але враз прояснів.

– Ми ж були винні Фредору з «Багряної п’явки» вісім срібняків, – промовив він.

Низенький кивнув.

На якийсь час вони обидва позамовкали, бо ціла серія нових вибухів врізалася червоною смугою в досі темну частину найбільшого міста світу. Першим ворухнувся високий:

– Ласко.

– Що?

– Цікаво, хто це почав?

Невисокий мечник, відомий як Ласка, не відповів. Він спостерігав за дорогою в червоній заграві. Мало хто йшов тим шляхом, бо назадня брама впала однією з перших під зливою розпечених жарин.

Однак зараз звідти наближалися двоє. Ласка зірко бачив у мороці та напівтемряві, тож одразу розрізнив постаті двох вершників і ще якусь низеньку звірину позад них. Безсумнівно, то втікає якийсь багатий торговець із тим своїм скарбом, що вдалося похапцем зібрати. Ласка так і сказав своєму товаришу, а той зітхнув.

– Розбійництво нам не дуже пасує, – сказав варвар, – але, як ти кажеш, часи зараз важкі і як собі постелиш, так і виспишся.

Він перехопив меч і, коли наблизився передній вершник, вийшов на дорогу, при цьому піднявши руку та зашкірившись, розраховуючи, що так матиме незагрозливий вигляд.

– Перепрошую, пане, – почав він.

Вершник стримав коня й відкинув каптур. Високий глянув на обличчя: у плямах від поверхових опіків і з попаленою бородою, від якої полишалися тільки пучки. Навіть брів не було.

– Відчепися, – сказало обличчя. – Ти ж Бравд Центроземець, так?

Бравд зрозумів, що проклацав ініціативу.

– Іди собі, гаразд? – сказав вершник. – У мене просто нема на тебе часу, розумієш?

Він роззирнувся довкола й додав:

– Це також стосується і твого вошивого товариша-тінелюба, де б він не ховався.

Ласка підійшов до коня й уважно поглянув на розкуйовджену постать.

– Йой, та це ж чарівник Буйвітер, хіба ні? – промовив він захопленим тоном, а сам запам’ятав його опис своєї персони до пізнішої відплати. – Я ж думаю, що голос знайомий.

Бравд сплюнув і сховав свій меч. З чарівниками переважно не варто було бабратися, бо вони рідко коли мали хоч якісь цінності.

– Забагато балакає, як на дешевого чародія, – пробурмотів він.

– Та ти ж нічого не розумієш, – утомлено мовив чарівник. – Мені від тебе так лячно, що аж волосся дибки, просто зараз я ще перебуваю під впливом надмірного жаху. Себто, коли я оговтаюся, то буду в змозі боятися тебе належним чином.

Ласка вказав у напрямку охопленого пожежею міста.

– Ти пережив оте? – запитав він.

Чарівник тернув по очах червоною обсмаленою рукою:

– Я був там, коли все почалося. Бачите отого? Що позаду?

Він вказав назад на дорогу, де його супутник і досі до них доїжджав таким способом верхової їзди, за якого кожні кілька секунд випадають із сідла.

– Ну, – сказав Ласка.

– То він наробив, – просто мовив Буйвітер.

Бравд і Ласка глянули на постать, яка тепер стрибала дорогою, застрягши однією ногою у стремені.

– Це палій, так? – видобув нарешті слово Бравд.

– Ні, – відповів Буйвітер. – Не зовсім. Скажімо так, якби блискавка була цілковитим та абсолютним джерелом хаосу, то він був би тим, хто би в мокрому мідному обладунку стояв на вершечку гори й викрикав: «Усі боги – придурки!». Маєте щось поїсти?

– Є шматок курки, – сказав Ласка, – в обмін на розповідь.

– Як його звати? – озвався Бравд, який завше відставав у розмовах.

– Двоквіт.

– Двоквіт? – перепитав Бравд. – Ото кумедне ім’я.

– Ви, – сказав Буйвітер, злазячи з коня, – і половини не знаєте того, що сталося. Курка, кажеш?

– З прянощами, – відказав Ласка. Чарівник охнув.

– Пригадую, – клацнув пальцями Ласка, – був дуже великий вибух десь… мм… півгодини тому.

– То злетів у повітря олійний митний склад, – сказав Буйвітер, здригаючись від згадки про вогняний дощ.

Ласка обернувся й вичікувально посміхнувся до свого товариша, а той тихенько загарчав і простягнув йому монету зі свого гаманця. Раптом із дороги долинув крик, що різко урвався. Буйвітер не відривався від курятини.

– Єдине, чого він не вміє, то це їздити верхи, – сказав він.

Нараз чарівник завмер, немовби його ошелешило від якоїсь згадки, а потім, нажахано зойкнувши, кинувся в темряву. Коли він повернувся, на його плечі непритомно висіло те, що звалося Двоквітом. Воно було маленьке й худюще, ще й вельми чудернацько вдягнуте: у бриджі, що сягали колін, і сорочку – такого різкого і яскравого контрасту кольорів, що витонченому оку Ласки було боляче на неї дивитися навіть у напівтемряві.

– Схоже, усі кістки цілі, – важко дихаючи, сказав Буйвітер. Бравд підморгнув Ласці й пішов оглянути те, що вони вважали за в’ючну тварину.

– Краще забудьте про ту річ, – мовив чарівник, навіть не відриваючись від обстеження непритомного Двоквіта. – Повірте. Її захищає певна сила.

– Якесь заклинання? – спитав Ласка, сідаючи навпочіпки.

– Нііі. Але якийсь вид магії, гадаю. Якийсь незвичний вид. Тобто, вона може перетворити золото на мідь, хоч водночас воно залишиться золотом, вона збагачує людей, руйнуючи їхню власність, з її допомогою слабак може безстрашно ходити поміж злодіїв, вона проникає крізь найміцніші двері, щоб вилучити найліпше захищені скарби. Навіть зараз тримає мене в полоні, тож хоч-не-хоч, а мушу слідувати за цим навіженим і оберігати його. Ці чари сильніші за тебе, Бравде. І навіть, гадаю, хитріші за тебе, Ласко.

– І як же вони називаються, ці могутні чари?

Буйвітер знизав плечима.

– Нашою мовою це «відлунений звук, наче від підземних духів». А вино є?

– Знай, що і я непростий, коли справа стосується чарів, – сказав Ласка. – Ще торік я, з допомогою друга, позбавив відомого своєю могутністю архімага Імітурії його палиці, паска з місячними самоцвітами й життя. Приблизно в такому порядку. Я не боюся цього відлуненого звуку підземних духів. Однак, – додав він, – ти мене зацікавив. Може, розповіси більше?

Бравд подивися на обрис на дорозі. Він уже був ближче й у передсвітанковому світлі видно було чіткіше. Ясен світ, та на вигляд воно, як…

– Коробка з ногами? – промовив Бравд.

– Я розповім вам про цю річ, – сказав Буйвітер, – якщо є вино, звісно.

У долині чувся рев і сичання. Дехто, розважливіший за решту, наказав зачинити великі річкові ворота, які були там, де Анх витікала з роздвоєного міста. Не маючи можливості звичного виходу, річка переповнила свої береги й заливала охоплені вогнем вулиці. Невдовзі материк полум’я перетворився на низку островів, кожен із яких поступово зменшувався мірою того, як підіймалася темна вода. А вгору з повного кіптяви та диму міста здіймалася, затуляючи собою зорі, гаряча хмара пари. Ласка подумав, що вона на вигляд, як темний гриб.

Подвійне місто – з пишного Анха та повного зарази Морпорка, – проти якого блякли всі інші міста того часу та простору, за свою довгу та насичену історію вистояло багато нападів і щоразу знову піднімалося й розквітало. Тому пожежа й, як наслідок, повінь, що зруйнувала залишки того, що не горіло, і додала до негараздів уцілілих ще й неабияк смердючий потік, ще не означали кінець. У безперервній історії це був лише полум’яний розділовий знак, вуглинкоподібна кома або ж саламандровий середник.

За кілька днів до цих подій зі світанковим припливом Анху прибув один корабель і пришвартувався поміж інших суден у лабіринті причалів та доків на узбережжі Морпорка. Він віз рожеві перли, кокоси, пемзу, кілька офіційних листів для патриція Анха та ще одну людину.

Саме ця людина привернула до себе увагу Сліпого Г’ю, одного зі жебраків на вранішньому чатуванні на Перламутровій пристані. Він тицьнув у ребра Кульгавого Ва й мовчки вказав на прибульця.

Незнайомець тепер стояв на причалі, спостерігаючи, як декілька моряків насилу зносять сходнями велику, оковану латунню скриню. Ще один, капітан либонь, стояв поруч нього. Було щось у тому мореплавцеві – у тілі Сліпого Г’ю, яке завше тряслося ще за п’ятдесят кроків від бодай дрібки золота, кожен нерв аж волав – від нього віяло очікуванням близького збагачення.

І точно, коли скриню поклали на каміння, незнайомець сягнув у гаманець – і блиснула монета. Кілька монет. Сліпий Г’ю свиснув, його тіло дрижало, як ліщиновий прут поблизу води. Він ще раз штовхнув Ва й відправив його бігцем у найближчу вуличку до центру міста. Коли капітан пішов назад на свій корабель, залишивши прибульця з трохи збентеженим виглядом на причалі, Сліпий Г’ю підхопив свій жебрацький кухоль і з масним поглядом перебрався через вулицю. Забачивши його, незнайомець метушливо завертів у руках свій гаманець із грошима.

– Добридень Вам, пане, – почав було Сліпий Г’ю, та глипнув на обличчя з чотирма очима й кинувся тікати…

– ! – сказав незнайомець і хапнув його за руку. Г’ю знав, що з нього сміються моряки, які вишикувалися вздовж борту корабля. Водночас його загострені чуття вказували на надзвичайно велику кількість грошей. Він завмер. Незнайомець його відпустив, хутко погортав маленьку чорну книжечку, яку дістав з-за пояса, а тоді сказав:

– Привіт.

– Що? – перепитав Г’ю. Обличчя незнайомця нічого не виражало.

– Привіт! – повторив він голосніше, ніж було потрібно, ще й так ретельно, що аж голосні задзвеніли.

– І Вам привіт, – відказав Г’ю. Незнайомець широко посміхнувся і знову закопирсався в гаманці. Цього разу його рука висунулася, тримаючи величезну золоту монету. Узагалі, вона була трішки більшою від восьмитисячодоларової анхівської крони, та й тиснення на ній було невідоме, але в думках Г’ю вона промовляла цілком зрозумілою йому мовою: «Мій теперішній власник, – казала монета, – потребує допомоги та підтримки, тож чому б не дати йому це, щоби ми з тобою потім десь пішли та й повеселились».

Дивовижні зміни в настрої жебрака дозволили незнайомцю почуватися трохи впевненіше. Він знову заглянув у свою книжечку.

– Я б хотів, аби мене скерували в до готель, корчма, гуртожиток, заїжджий двір, пансіон, караван-сарай, – сказав він.

– Що, до того всього? – приголомшено мовив Г’ю.

– ? – сказав незнайомець.

Г’ю тямив, що невеличка юрба риботорговок, копачів молюсків та просто роззяв зацікавлено за ними спостерігають.

– Слухайте, – сказав він, – я знаю одну файну корчму. Цього стане?

Він аж тремтів від думки, що ця золота монета зникне з його життя. Він би залишив її собі, навіть якби Імор забрав усі решта. А велика скриня, у якій містилося більшість багажу новоприбулого, була, схоже, повною золота. Г’ю прийняв рішення. Чотириокий чоловік подивився у свою книжку.

– Прошу мене скерувати в до готель, будинок відпочинку, корчма, са…

– Так-так, добре. Ходім тоді, – квапливо сказав Г’ю. Він підняв один із клунків і швидко закрокував геть. Незнайомець, мить повагавшись, поплівся за ним.

У голові Г’ю завирували думки. Завести цього новоприбулого отак просто в «Репнутий барабан» було, безперечно, великою усмішкою долі й Імор його, напевно, за це винагородить. Але попри м’яку вдачу свого нового знайомого, щось було в ньому таке, через що Г’ю почувався ніяково і, хоч убийся, не міг докумекати, що саме. Не те, що той мав на два ока більше, хоч то й дивина. То було щось інше. Г’ю глянув назад. Чоловічок чимчикував собі посередині вулиці та з неабияким зацікавленням роззирався довкола.

Г’ю побачив ще дещо, від чого в нього ледь стріха не з’їхала.

Важезна дерев’яна скриня, яку він востаннє бачив на причалі в непорушному стані, з легеньким гуркотом невідривно йшла за своїм господарем. Повільно, щоби через різкий рух випадково не втратити й так слабкий контроль над своїми ногами, Г’ю трошки нагнувся й зазирнув під скриню.

Там було багато-пребагато маленьких ніжок. Г’ю дуже обережно розвернувся й чемно пішов у напрямку «Репнутого барабана».

– Дивина, – сказав Імор.

– У нього є здоровенний дерев’яний ящик, – додав Кульгавий Ва.

– Він, певно, або торговець, або шпигун, – сказав Імор.

Він відірвав шматок м’яса від котлети в руці й підкинув його в повітря. Той не встиг досягти зеніту свого польоту, як від тіні в кутку кімнати відокремилося щось чорне й перехопило його в повітрі.

– Торговець або шпигун,– повторив Імор. – Краще би шпигун. Він окупиться вдвічі, бо за них завжди висока нагорода. Що ти про це думаєш, Візелю?

Другий найвідоміший злодій у Анх-Морпорку, який сидів навпроти Імора, зіщулив єдине око і знизав плечима.

– Я перевірив корабель, – сказав він. – Це вільнонаймане торгове судно, яке інколи запливає до Брунатних островів. Люди там – звичайні дикуни. Вони не розуміються в шпигунах і, підозрюю, їдять торговців.

– Він трохи схожий на торговця, – підсумував Ва. – Але зовсім не товстий.

За вікном зашурхотіли крила. Імор підняв свою тушу з крісла, перетнув кімнату й повернувся з великим круком. Після того, як капсулу з запискою відчепили від лапи, птах полетів до своїх товаришів, котрі зачаїлися серед балок.

Візель ставився до цих пернатих неприязно. Ворони Імора були надзвичайно вірні своєму господареві, настільки, що єдина спроба Візеля, правої руки їхнього хазяїна, стати найбільшим злодієм у Анх-Морпорці коштувала йому лівого ока. Але не життя, на щастя. Імор ніколи не тримав зла на людей за їхні амбіції.

– Б12, – сказав Імор, відкидаючи вбік крихітну пляшечку та розгортаючи маленький сувій.

– Кіт Ґоррін, – автоматично сказав Візель. – З посту на сигнальній вежі у Храмі божків.

– Він повідомляє, що Г’ю відвів нашого чужинця у «Репнутий барабан». Що ж, це добре. Грубань... нам друг, так?

– Ага, – відповів Візель. – Якщо не хоче ризикнути своїм промислом.

– Поміж його клієнтів є твоя людина – Ґоррін, – задоволено промовив Імор. – Якщо я правильно зрозумів написане, то він повідомляє про якийсь ящик з ногами.

Він зиркнув на Візеля поверх написаного клаптя. Той відвернувся.

– Я йому влаштую, – відповів він твердо.

Ва подивився на чоловіка в чорному, який байдужо розвалився у кріслі, мов пума на гілці джунглів Крайземелля, і подумав, що Ґоррін на вершині Храму божків скоро приєднається до тих самих божків у різноманітних вимірах Потойбіччя. А він заборгував Ва три мідяки.

Імор зіжмакав записку та пожбурив її в куток.

– Думаю, було би добре навідати «Барабан» трохи пізніше, Візелю. Можливо, нам вдасться скуштувати того пива, яке так манить твоїх людей.

Візель промовчав. Бути правою рукою Імора – немов бути ніжно забитим до смерті ароматними шнурівками від черевиків.

Подвійне місто Анх-Морпорк, найвідоміше з усіх міст, що оточують Кругле море, не могло не стати домом для безлічі банд, злодійських гільдій, синдикатів та інших подібних організацій. Це було однією з причин його добробуту. Більшість простого люду з вуличок-лабіринтів Морпорка на назадньому боці ріки поповнювали свої скромні доходи, працюючи на ту чи іншу конкурентну банду. Ось так і вийшло, що на той час як Г’ю і Двоквіт зайшли у двір «Репнутого барабана», очільники більшості з них уже знали, що прибув хтось із великим скарбом. Деякі, більш спостережливі шпигуни, додали й про книжку, яка підказує чужинцю правильні слова, і про коробку, яка самостійно пересувається. Але ці відомості не бралися до уваги. Жоден чарівник, здатний на такі чари, й на милю не наблизився би до причалів Морпорка.

Зараз ще була така година, коли більшість містян або саме прокидалися, або вже лягали спати, тому мало хто був у «Барабані» й бачив, як Двоквіт спускається сходами. Коли позаду нього вигулькнула Скриня й упевнено зашкутильгала слідом, усі відвідувачі, що сиділи за круглими дерев’яними столами, з підозрою глянули на свою випивку.

Грубань якраз ґанив троленя, що підмітало генделик, коли тріо проминуло повз нього.

– Що за чортівня? – пробелькотів він.

– Нічого не кажи, – прошипів Г’ю. Двоквіт уже гортав свою книжку.

– Що він робить? – запитав Грубань, взявшись у боки.

– Вона підказує йому, що говорити. Я знаю, що це звучить безглуздо, – пробубнів Г’ю.

– Як книжка може щось підказувати?

– Я бажаю номер, кімната, наймане житло, повний пансіон, чи ваші кімнати чисті, кімната з видом, яка ціна за ніч? – випалив Двоквіт на одному подихові.

Грубань глянув на Г’ю. Жебрак знизав плечима.

– У нього повно грошей, – відповів.

– Ну, тоді скажи йому, що три мідяки за ніч. Але ось це нехай іде в стійло.

– ? – запитально глянув Двоквіт. Грубань підняв догори три товсті червоні пальці й обличчя чоловіка раптом осяяло розуміння. Він попорпався у своєму гаманці й поклав три великі золоті монети на простягнуту долоню корчмаря. Той витріщився на них. Там було приблизно вчетверо більше вартості «Репнутого барабана», і це враховуючи прислугу. Він глянув на Г’ю. Але звідти нічого було чекати допомоги. Сковтнув.

– Так, – пискнув Грубань. – А ще ж харчування. Ну... Ти ж розумієш, так? Їжа. Їсти. Ні? – він зробив відповідні рухи.

– Їша? – сказав коротун.

– Так, – відповів Грубань, починаючи пітніти. – Може, заглянеш у свою книжечку? Ну ж бо.

Чоловік розгорнув книжку і пробігся пальцем по сторінці. Грубань, який трохи вмів читати, зазирнув краєм ока. Але побачене не мало жодного змісту.

– Їііііжа, – протянув чужинець. – Так. Котлета, запіканка, юшка, рагу, фрікасе, фарш, бекон, суфле, галушки, кисіль, сорбет, каша, сосиски, не бажаю сосиски, квасоля, зовсім не давати, ласощі, желе, варення. Тельбухи, – і посміхнувся Грубаню.

– Усе це? – пробурмотів господар.

– Він так розмовляє, – пояснив Г’ю. – Не запитуй чому. Просто так є.

Усі очі в кімнаті були приковані до чужинця... Окрім очей чарівника Буйвітра, який сидів у найтемнішому кутку, посьорбуючи кухоль неміцного пива.

Він роздивлявся Скриню.

Зверніть увагу на Буйвітра.

Тільки-но погляньте. Сухорлявий, як і більшість чарівників, одягнений у багряну мантію, на якій тьмяними блискітками були вишиті кілька містичних символів. Дехто міг сприйняти його за простого учня чарівника, котрий утік від свого вчителя з протесту, від нудьги, страху та затяжного бажання протилежної статі. Однак на його шиї висів ланцюжок із бронзовим восьмикутником, який означав, що він випускник Невидимого університету, вищої школи магії, чия незвичайна просторово-часова територія ніколи точно ані Тут, ані Там. Випускникам цього університету переважно призначають ступінь мага, щонайменше, але Буйвітер після одного нещасного випадку був змушений покинути заклад зі знанням лише одного заклинання і заробляв на прожиття в місті завдяки своїй вродженій обдарованості в мовах. Як правило, він уникав роботи, але мав жвавий розум, через що нагадував знайомим кмітливого пацюка. І одразу міг упізнати грушу премудру. Він бачив її зараз і не вірив своїм очам.

Архімаг, докладаючи значних зусиль і втративши безліч часу, міг би отримати невеличку палицю, виготовлену з деревини груші премудрої. Вона росте лише в місцях, де в давнину була магія, і цілком можливо, що не знайдеться більше двох таких палиць у всіх містах Круглого моря, зроблених з цього матеріалу. Але велика скриня з неї… Буйвітер помізкував і прийшов до висновку, що навіть якби скриня була по ляду набита зірковими опалами та брусками золота, вміст не вартував би навіть десятої частини ящика. На його чолі запульсувала вена.

Чарівник підвівся і попрямував до трійці.

– Чи можу я бути корисним? – поцікавився він.

– Котися звідси, Буйвітре, – відмахнувся Грубань.

– Я лише подумав, що ліпше було би звернутися до цього пана його рідною мовою, – обережно мовив чарівник.

– Він і сам добре порається, – відповів шинкар, але відступив на декілька кроків. Буйвітер увічливо посміхнувся незнайомцю і сказав декілька слів химерською. Він пишався вільним володінням цією мовою, але мандрівник лише спантеличено зиркнув на нього.

– Даремно, – самовпевнено озвався Г’ю. – Уся справа в книжці. Це вона каже йому, що говорити. Справжні чари.

Буйвітер перейшов на верхньобороґравську, на ванґлемеську, сумтрійську і навіть чорнооруґську, мову без іменників та з одним прикметником, і то непристойним. Кожна спроба зустрічалася ввічливим нерозумінням. У розпачі він спробував дикунську тробську мову і лице маленького чоловіка осяяла вдоволена усмішка.

– Нарешті! – сказав він. – Мій добродію! Це чудово! (Насправді тробською мовою останнє слово звучало як «те, що може статися лише раз за час служби каное, ретельно видовбаного сокирою та випаленого вогнем з найвищого діамантового дерева, що виросло в знаменитих діамантових лісах на нижніх схилах гори Аваява, яка, подейкують, є домівкою вогняних богів».).

– Про що це ви? – запитав Грубань з підозрою.

– Що сказав шинкар? – спитав коротун.

Буйвітер сковтнув.

– Грубаню, – сказав він. – Принеси, будь ласка, два кухлі твого найкращого елю.

– Ти його розумієш?

– Ну, аякже.

– Скажи йому... скажи йому, що ми раді його вітати. Перекажи, що сніданок… е… коштує одну золоту монету. – На хвилинку лице Грубаня скривилось так, ніби у ньому відбувалась якась внутрішня боротьба, і в пориві щедрості він додав: – Твій сніданок входитиме у вартість також.

– Чужинцю, – спокійно сказав Буйвітер, – якщо ти залишишся тут на ніч, то тебе заріжуть чи отруять. Тільки не припиняй посміхатися, бо тоді й мене ця участь не мине.

– Та не може такого бути, – відказав іноземець, роззираючись навколо. – Мені подобається це місце. Справжня морпоркська таверна. Знаєш, я так багато чув про такі заклади. Усі ці вишукані старі балки. Та ще й так дешево.

Буйвітер швидко роззирнувся навколо, на випадок, якщо витік чарів з Чарівницького кварталу, розташованого через річку, миттєво переправив їх у інше місце. Але ж ні – це й досі був «Барабан», із закіптюженими стінами, долівкою з перегною старого оситняка й безіменних жучків, із прокислим пивом, яке не так продавалось, як просто позичалося на деякий час. Він спробував підібрати зображення до слова «вишуканий», чи то радше до найближчого тробського відповідника, що звучить як «ця приємна химерність конструкції, притаманна маленьким кораловим хатинкам губкоїдних пігмеїв з Орогайського півострова.»

Його розум здався від надзусиль.

Відвідувач продовжив: – Мене звати Двоквіт, – і протягнув руку. Решта троє інстинктивно глянули, чи нема там раптом монети.

– Радий знайомству, – відказав чарівник. – Я – Буйвітер. Послухай, я не жартую. Це небезпечне місце.

– Прекрасно! Якраз те, що мені потрібно!

– Га?

– Що це таке в кухлях?

– Це? Пиво. Спасибі, Грубаню. Так. Пиво. Ну, ти знаєш. Пиво.

– Ааа, типовий напій. Маленького золотого буде достатньо, як думаєш? Я не хочу когось образити.

Він вже наполовину витягнув його із гаманця.

– Та-ага, – прохрипів Буйвітер. – Маю на увазі, ні, ти нікого не образиш.

– Добре. Ти кажеш, що це небезпечне місце. Себто сюди часто заглядають герої та шукачі пригод?

Буйвітер поміркував.

–Так... – промовив нарешті.

– Прекрасно. Я б хотів познайомитися з кимось із них.

Нарешті чарівник допетрав.

– А, – сказав він. – Ти приїхав по найманців («воїнів, що борються за плем’я, у якого більше молочних горішків»)?

– Е, ні. Я лише хочу з ними познайомитись. Аби, приїхавши додому, я міг усім це розповісти.

Буйвітер подумав, що після зустрічі з клієнтурою «Барабана» Двоквіт уже ніколи не повернеться додому, хіба що живе десь біля ріки і його тіло буде пропливати повз.

– А де твій дім? – запитав чарівник.

Він зауважив, що Грубань прослизнув у якусь бокову кімнату. Г’ю з підозрою спостерігав з-за найближчого столу.

– Ти чував про місто Бес-Пеларґік?

– Ну, я недовго був у Тробі. Лише так, проходом...

– Це не в Тробі. Я розмовляю тробською, бо в наших портах багато моряків з цієї місцини. Бес-Пеларґік – великий морський порт Аґатійської імперії.

– На жаль, ніколи не чув про неї.

Двоквіт здивовано здійняв брови.

– Ні? Вона доволі велика. Якщо плисти впередньо від Брунатних островів, то близько за тиждень будеш на місці. З тобою все гаразд?

Він оббіг навколо столу і поплескав чарівника по спині. Буйвітер захлинувся пивом.

– Противажний континент!

За три квартали звідти літній чоловік кинув монетку в блюдце з кислотою та легенько нею покрутив. Грубань нетерпляче очікував, почуваючись неспокійно в кімнаті, заповненій шумом чанів та булькотом мензурок і де з вишикуваних полиць виступали напівзатінені обриси, що нагадували черепи та химерні опудала.

– Ну? – вимогливо мовив він.

– Із цим не можна поспішати, – пробуркотів старий алхімік. – Випробування потребують часу.

Він потицяв у блюдці, де монета тепер лежала у вихорі зеленого, зробив деякі обчислення на шматку пергаменту.

– Неабияк цікавий результат, – нарешті сказав він.

– Воно справжнє?

Старий зморщив губи.

– Залежить від того, що вважати справжнім, – мовив він. – Якщо маєте на увазі: чи є ця монета такою ж, як, скажімо, п’ятдесятидоларова, тоді відповідь ні.

– Я так і знав! – крикнув шинкар і попрямував до дверей.

– Я не певний, що достатньо чітко пояснив, – мовив алхімік. Грубань злісно розвернувся:

– Тобто?

– Ну, розумієте, з плином часу та подій наші монети стали дещо розбавленими. Вміст золота в монеті в середньому заледве чотири дванадцяті, а решту заповнюють сріблом, міддю...

– Що з того?

– Я сказав, що ця монета не така, як наші. Це чисте золото.

Коли Грубань поспіхом пішов, алхімік на якийсь час втупився поглядом у стелю, а потім вийняв малесенький шматок тонкого пергаменту, порився серед всячини на столі в пошуках ручки й написав дуже коротке невеличке повідомлення. Тоді він підійшов до своїх кліток із білими голубами, чорними півниками та іншими піддослідними тваринами. З однієї з кліток вийняв лискучого щура, запхнув пергамент до флакона, прикріпленого до задньої ноги, і відпустив тварину.