Текст книги "Барва чарів"

Автор книги: Терри Дэвид Джон Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

Із кількома останніми скреготливими поштовхами човен вислизнув на невеликий дерев’яний причал. Коли він зупинився й розвернувся, Буйвітра торкнулися знайомі відчуття потужної окультної аури – маснувато-нудкий присмак і запах олова. Чиста неспрямована магія навколо безшумно проникала у світ.

Чарівник і Двоквіт перелізли на настил із дощок і вперше Буйвітер побачив троля.

Він не був і наполовину таким страшним, як Буйвітер уявляв. «Оййй», – за якийсь час вичавила його уява.

Троль не був страхітливим. Замість гнилого чудовиська з мацаками Буйвітер дивився на досить приземкуватого, але не вельми огидного стариганя, котрий із легкістю здався би звичайним на будь-якій міській вулиці за умови, що люди звикли бачити стариганів, котрі очевидно складались із води та ще дрібку іншого. Мовби океан вирішив створити життя, але не захотів проходити крізь увесь той нудний процес еволюції, тож просто сформував частинку себе у двоногу істоту й відправив її чалапати пляжем. Троль був приємного блакитно-прозорого кольору. Доки Буйвітер його роздивлявся, кілька срібних рибин стрибнули йому крізь груди.

– Невиховано витріщатися, – мовив троль. Його рот розтулився із невеличким гребінцем піни, а стулився так само, як вода накриває камінь.

– Так? Чому? – запитав Буйвітер. «Як він узагалі тримається купи, – кричав розум. – Чому не розливається?»

– Якщо підете за мною до хати, я знайду вам їжу й сухе вбрання, – виважено сказав троль. Він пішов через камені, не озирнувшись, аби поглянути, чи підуть вони за ним. Зрештою, куди ще вони підуть? Темніло, холодний вологий бриз дув за край світу. Швидкоплинна Крайвеселка розчинилась, і тумани понад водоспадом починали рідішати.

– Ходімо, – мовив Буйвітер, хапаючи за лікоть Двоквіта. Але схоже, що турист не бажав рухатися.

– Ходім, – повторив чарівник.

– Як гадаєш, коли стане зовсім темно, ми побачимо Світову черепаху Великого А’Туїна, якщо заглянемо вниз? – спитав Двоквіт, не відводячи погляду від хмар.

– Сподіваюся, ні, – мовив Буйвітер, – Дуже сподіваюся. А тепер ідемо, гаразд?

Двоквіт неохоче пішов за ним до хатини. Троль запалив кілька ламп і зручно сидів у кріслі-гойдалці. Коли вони ввійшли, він піднявся й налив два горнятка зеленої рідини із високої карафи. У тьмяному світлі здавалося, що він світився, як теплі моря оксамитовими літніми ночами. Аби лиш додати барокового лиску тупому жахові Буйвітра, троль ще й здавався на кілька пальців вищим.

Більшість меблів у кімнаті, схоже, складали ящики.

– Мм. Дуже гарно у вас тут, – мовив Буйвітер. – Своєрідно.

Він узяв горнятко й поглянув на зеленкувату рідину, що мерехтіла всередині. «Нехай воно буде питне, – подумав чарівник. – Бо я його вип’ю.» Він ковтнув.

Це було те саме, що йому давав Двоквіт у човні, але тоді його розум цим знехтував через важливіші справи. Зараз же була можливість розкуштувати смак.

Рот Буйвітра скрутило. Він трішки пхикнув. Одна нога конвульсивно піднялася й боляче зацідила йому в груди.

Двоквіт задумливо покрутив у руках свій напій, оцінюючи букет.

– Ґлен Лівід, – сказав він. – Зброджений воріховий напій, який на моїй батьківщині очищують шляхом заморожування. Характерний димкуватий присмак... Пікантний. Із західних плантацій... ммм... провінції Регіґрід, так? Судячи з кольору, урожай наступного року. Можна поцікавитися, звідки він у тебе?

(На диску, окрім рослин звичайної класифікації – однорічних, котрих висівали, аби вони зійшли пізніше цього ж року, дворічних, котрі висівали цього року, аби вони зійшли наступного року, і багаторічних, котрі висівали цього року, аби вони зійшли, коли собі зійдуть, – були ще й кілька рідкісних торічних, котрі через химерне чотиривимірне відхилення у ґенах можна було висіювати цього року, аби вони зійшли торік. Воріхова лоза мала, по-суті, виняткові властивості проростати аж до восьми років перед тим, як її садили. А про воріхове вино казали, що певним споживачам воно відриває майбутнє, яке, з погляду воріха, було минулим. Хоч як це не дивно, але правда.)

– Усе з часом приносить до Межтину, – неначе афоризмом відповів троль, погойдуючись у кріслі. – Моя робота – визбирувати те, що плаває. Деревину, певна річ, і кораблі. Винні барильця. Тюки одягу. Вас.

Буйвітра осяяло:

– То це сітка, так? Ти маєш сітку на краю моря!

– Так, Межтин, – кивнув троль і по його грудях розбіглися брижі.

Буйвітер виглянув у мерехтіння ночі, що огортала острівець, і якось по-дурному посміхнувся.

– Авжеж, – сказав він. – Неймовірно! Можна було врити стовпи чи причепити їх до рифів, а тоді... ясен світ! Та сітка мала би бути дуже міцною.

– Так і є, – відповів Тетіс.

– Її можна розтягнути на кілька миль, якщо знайти вдосталь скель і всілякого такого, – вів далі чарівник.

– Десять тисяч миль. Я пильную тільки цей відрізок.

– Та це ж третина окружності диска!

Тетіс злегка хлюпнув, оскільки знову кивнув. Доки чоловіки ще трохи призволялися до зеленого вина, він розповідав їм про Межтин, про те, якою великою ціною його споруджували, про старовинне й мудре королівство Крул, котре й спорудило його кілька століть тому, і про сім флотів, що постійно пильнують, аби Межтин вчасно лагодили, і возять виловлене у Крул, і про те, як Крул став краєм дозвілля під правлінням найдосвідченіших шукачів знань, і як вони постійно прагнуть розуміння кожної часточки неймовірно складного Всесвіту, і про те, як моряків, що опинялися на Межтині, обертали на рабів і, зазвичай, вирізали їм язики. Зачувши ж на цьому місці вигуки, троль приязним тоном заговорив про марність опору, неможливість утечі звідси – хіба човном на один з інших трьохсот вісімдесяти островів, що лежать між цим островом і Крулом, або стрибнути за Край – і про значну перевагу німоти над, скажімо, смертю.

На хвилину запанувала тиша. Від приглушеного нічного реву Закрайспаду ставало ще важче.

Знову заскрипіло крісло-гойдалка. За час своєї розповіді Тетіс ніби втратив спокій.

– Нічого особистого, – додав він. – Я ж також раб. Якщо спробуєте взяти наді мною гору, то буду змушений вас убити. Але особливого задоволення я від цього не матиму.

Буйвітер подивися на кулаки, які невимушено лежали на стегнах троля і відблискували світлом, і подумав, що сила їхнього удару могла бути, як у цунамі.

– Тобі, мабуть, невтямки, – пояснив Двоквіт. – Я – громадянин Золотої Імперії. Крул навряд чи захоче накликати на себе гнів імператора.

– Звідки він знатиме? – запитав у відповідь Тетіс. – Гадаєш, ти перший з Імперії, хто опинився на Межтині?

– Я не буду рабом! – вигукнув Буйвітер. – Я... Я радше скочу за Край!!! – Він аж сам зчудувався звучності свого голосу.

– Та невже? – спитав троль. Крісло-гойдалка враз відсунулося до стіни, а блакитна рука схопила чарівника за талію. За мить Тетіс уже крокував з хатинки, легко несучи Буйвітра в одній жмені.

Він спинився на докрайовому кінці острова. Буйвітер вересканив.

– Вгамуйся, бо направду кину за край, – різко мовив троль. – Я ж тебе тримаю, хіба ні? Дивись.

Буйвітер глянув.

Перед ним м’яким чорним шовком простягалася ніч, у якій крізь серпанок імли мирно сяяли зорі. Однак погляд чарівника звернувся додолу, притягнутий дечим напрочуд захопливим.

На Диску була середина ночі, тож сонце виднілося ген-ген далеко внизу, повільно закочуючись у порожнечу й морозне підчерев’я Великої А’Туїн. Буйвітер зробив останню спробу зосередити погляд на кінчиках своїх чобіт, які виступали над краєм скелі, але одна проста крапля звела цю затію нанівець.

Обабіч нього в безкінечність поспішали дві мерехтливі завіси – то море так огинало острівок на своєму шляху до великого падіння. За метрів сто під чарівником з піни викидався величезний морський лосось, у безглуздому й безнадійному стрибку. Він раз у раз падав назад, у золотисте світло нижнього світу.

З того світла виростали велетенські тіні, немовби стовпи, що підпирають дах Усесвіту. А за сотні миль нижче щось виднілося, краєчок чогось...

Наче в тих загадкових малюночках, де з обрисів візерунчастого келиха раптом вимальовуються два обличчя, погляд додолу враз відкрив новий, моторошний вид. Там була слоняча голова, розміром з цілий материк. Один величезний бивень неначе гора виступав на золотистому світлі, полишаючи за собою широку тінь, що тяглася до зірок. Голова була злегка нахилена, а велетенське рубінове око здавалося червоним гігантом, який раптово засяяв опівдні.

А під тим слоном... Буйвітер сковтнув і спробував подумати про щось інше... Під тим слоном не було нічого, окрім далекого жалюгідного диска сонця. А далі за ним повільно загрібало щось таке, що попри розмір завбільшки з ціле місто, кратери-вибоїни і місячну скелястість, було безперечно плавцем.

– Відпустити? – запропонував троль.

– Нііі, – відповів Буйвітер, намагаючись підтягнутися назад.

– Я п’ять років прожив на Краю і не набрався відваги, – прогудів Тетіс. – І в тебе її немає, судячи з усього.

Він відступив крок назад, дозволивши Буйвітрові звалитися на землю.

До краю підійшов Двоквіт і визирнув за його межі.

– Дивовижно, – озвався він. – Якби ж при мені була моя малюнкова коробка. – Що там удолині ще є? Себто, якби випав, то що би побачив?

Тетіс усівся на виступ. Високо над диском з-за хмари вийшов місяць, і в ту мить він здався тролеві крижиною.

– Мій дім, напевне, десь там, – повільно промовив він. – Поза вашими дурними слонами й тією недолугою черепахою. Справжній світ. Деколи я виходжу сюди й дивлюся, але чомусь ніколи не можу зробити той ще один крок... Справжній світ, зі справжніми людьми. Десь там є мої дружини з дітьми... – Він замовк і видув носа. – Тут на Краю хутко стає видно, з чого ти зроблений.

– Не кажи такого. Будь ласка, – простогнав Буйвітер. Він перевернувся й побачив Двоквіта, який безтурботно стояв на самому краєчку скелі. – Нііі, – промовив і ще сильніше втиснувся в камінь.

– Там є інший світ? – спитав Двоквіт вдивляючись уних. – Де саме?

Троль недбало махнув рукою:

– Десь, – сказав він. – Лиш це мені відомо. То був собі такий маленький світ. Синій здебільшого.

– То чому ж ти тут? – спитав Двоквіт.

– Хіба ж не очевидно? – різко відповів троль. – Я випав за край!

Він розповів їм про те, що десь там поміж зірок є світ Батіс, де у трьох океанах, які розкинулися на цілий диск, морський народ створив багато квітучих цивілізацій. Тетіс був м’ясарем, одним із тієї касти, котрій випало провадити небезпечне життя на великих земноходних вітрильниках і бувати в глибині суші, полюючи на табуни оленів і буйволів, яких було вдосталь на материках із частими буревіями. Власне, його вітрильник у невідомі землі здув жахливий шторм. Його команда пересіла на маленький веслувальний візок і рвонула в напрямку до віддаленого озера, однак Тетіс, як власник, вирішив залишитися на своєму судні. Буря винесла корабель аж за скелястий край світу і при цьому розтрощила його на друзки.

– Спершу я падав, – сказав троль. – Але падіння – не є щось страшне, насправді. Боляче тільки приземлятися, а піді мною не було нічого. Я падав і бачив, як мій світ, кружляючи, все більше віддаляється у космос, аж урешті зовсім зник поміж зірок.

– Що було далі? – у Двоквіта аж перехопило дух, він не відривав очей від заволоченого туманом Усесвіту.

– Я замерз на бурульку, – відповів Тетіс. – На щастя, моя раса може таке пережити. Але я час від часу відтавав, коли пролітав поблизу інших світів. Був один такий... Був такий з, як я гадав, дивним кільцеподібним гірським хребтом довкола, а виявилося, що то найбільший дракон, якого лише можна собі уявити, вкритий снігом і льодовиками, та ще тримав у пащі свій хвіст... Я пролетів за кілька ліг від нього, точніше, прошмигнув над землею, як та комета, – і вперед далі. А тоді якось прокинувся і на мене насувався ваш світ, наче заварний пиріг, котрого жбурнув Творець, і... Ну, і я приземлився в море неподалік Межтину назадньо від Крулу. До Тину змиває багато всіляких істот, а на той час шукали рабів на чатування на проміжках, тож так я й опинився тут.

Він замовк і пильно подивися на Буйвітра.

– Щоночі я приходжу сюди й дивлюся вниз, – закінчив він. – І не можу стрибнути. Тут на Краю важко набратися відваги.

Буйвітер рішуче поповз до хатини. Він писнув, коли троль підібрав його, на цей раз доброзичливо, і поставив на ноги.

– Ти ба, – мовив Двоквіт і вихилився за Край ще більше. – Там є ще багато світів?

– Достобіса, я б сказав, – відповів на те троль.

– Мабуть, можна було б винайти якийсь... навіть не знаю... щось таке, аби захищало від холоду, – задумано мовив коротун. – Якийсь корабель, у якому можна було би попливти за Край кудись до далеких світів. От цікаво...

– Навіть не думай про це! – простогнав Буйвітер. – Не говори такого. Чув?

– У Крулі всі про це говорять, – втрутився Тетіс. – Хто ще з язиком, звісно, – додав він.

– Ти не спиш?

Двоквіт хропів далі. Буйвітер злісно штурхнув його в ребра.

– Кажу, ти не спиш? – прогарчав він.

– Нхрлн...

– Нам треба вшиватися звідси, доки не прибув той рятівний флот!

Каламутне світанкове світло просочилося крізь єдине вікно хатини, воно вистрибувало гірками виловлених із води ящиків та клунків, що були прив’язані ззовні. Двоквіт знову буркнув і спробував заритися в купу хутра й покривал, котрі їм дав Тетіс.

– Дивись, тут безліч різної зброї та всякої всячини, – сказав Буйвітер. – Він кудись вийшов. Коли повернеться, ми можемо накинутися на нього і… і… ну, там щось придумаємо. Як тобі таке?

– Не схоже на вельми добрий задум, – мовив Двоквіт. – У будь-якому разі це трішки неввічливо, хіба ні?

– Що вдієш, – кинув Буйвітер. – Цей світ жорстокий.

Він перерив купи побіля стін і знайшов важкий ятаган із хвилеподібним лезом, котрий, мабуть, був гордістю й утіхою якогось пірата. Схоже, це була та зброя, яка завдавала пошкоджень не лише завдяки своїй гостроті, а й вазі. Він незграбно здійняв її.

– Хіба він лишив би тут таку річ, якби вона могла йому нашкодити? – уголос подумав Двоквіт.

Буйвітер його проіґнорував і зайняв позицію за дверима. Коли за якихось десять хвилин вони відчинились, він без вагань, махнув клинком у отвір на тій висоті, де, за його уявленням, мала бути голова троля. Воно безперешкодно пролетіло повітрям і вдарило одвірок так, що чарівник втратив рівновагу й упав на підлогу.

Над ним почулося зітхання. Він поглянув угору на обличчя Тетіса, котре сумно похитувалося з боку в бік.

– Воно б мені не нашкодило, – сказав троль, – та проте, мені боляче. Вельми боляче.

Він простягнув руку над чарівником і висмикнув меча з деревини. Без очевидного зусилля зігнув його колом і пожбурив геть. Той пострибав-покотився по скелі, доки не вдарився до каменя і скочив, усе ще обертаючись, у срібну дугу, котра закінчувалась у туманах, що формувалися навколо Закрайспаду.

– Дуже-дуже боляче, – закінчив троль. Він нахилився за двері й кинув Двоквіту лантуха.

– Це туша оленя, саме така, як вам, людям, подобається, а також кілька омарів і морський лосось. Межтин забезпечує, – недбало мовив він.

Уважно подивися на туриста, тоді знову на Буйвітра.

– Чого витріщаєтеся? – спитав.

– Просто… – мовив Двоквіт.

– Як порівняти з учорашнім вечором… – сказав Буйвітер.

– Ти такий малий, – закінчив Двоквіт.

– Розумію, – обережно мовив троль. – Тепер особисті образи.

Він здійнявся на повен ріст, котрий зараз дорівнював ледве трьом ліктям.

– Знаєте, те, що я зроблений з води, не означає, що в мене нема мізків.

– Пробач, – мовив Двоквіт, поспіхом виборсуючись із-під хутер.

– Ви зроблені з бруду, – сказав троль, – та я не кпив над тим, чого не можете змінити, правда? Ні-ні. Ми не можемо змінити те, як Творець нас створив, це моє бачення, та якщо вам цікаво, то ваш місяць тут сильніший за ті, що навколо мого світу.

– Місяць? – сказав Двоквіт. – Я не розу…

– Якщо вже мушу це роз’яснити, – сказав троль роздратовано, – то я страждаю від хронічних припливів.

У пітьмі хатини пролунав дзвін. Тетіс закрокував по скрипучій підлозі до складних пристроїв, що складались із важелів, напнутих мотузок і дзвіночків, котрі були закріплені на найвищому пасмі Межтину, де він проходив крізь хатину.

Дзвін забринів знову, а тоді кілька хвилин бився в дивному рваному ритмі. Троль стояв, притуливши до нього вухо.

Коли дзвін припинився, він повільно повернувся і, схвильовано насупившись, поглянув на них.

– Ви важливіші, ніж я гадав, – сказав він. – Вам не доведеться чекати сміттєвого флоту. Вас забере летун. Так кажуть у Крулі, – троль знизав плечима. – А я ще навіть не повідомив, що ви тут. Хтось знову пив воріхове вино.

Він узяв великого молота, що висів на стовпі біля дзвону та відбив ним короткий передзвін.

– Це буде передано від відрізковика до відрізковика аж у Крул, – мовив. – Неймовірно, правда?

Воно прилетіло з моря, ширяючи понад ним у людський зріст, та все одно лишало по собі пінистий слід, оскільки та сила, що тримала його на льоту, немилосердно періщила об воду. Буйвітер знав, яка то сила його тримала. Він був – сам би перший у цьому зізнався – боягузом, некомпетентним, йому навіть невдахою не вдавалося бути як належить, однак він однаково вважався чарівником, бо знав одне з Восьми Великих Заклять, і коли помре, його забере сам Смерть, а ще він із першого погляду впізнавав добре відточені чари.

Лінза, що неслася до острова, мала, може, двадцять стіп ширини й була зовсім прозорою. Уздовж її окружності сиділо чимало чоловіків у чорних мантіях, кожен із них безпечно прив’язаний до диска шкіряними пасками й кожен витріщався на хвилі із виразом такої муки, такої аґонії, що здавалося, ніби прозорий диск напосіли ґарґулі.

Буйвітер полегшено зітхнув. То був такий незвичний звук, що аж змусив Двоквіта перестати споглядати диск, що наближався, і поглянути на нього.

– Ми важливі, то правда, – пояснив Буйвітер. – Вони б не марнували такі чари задля кількох потенційних рабів. – Він усміхнувся.

– Що це таке? – сказав Двоквіт.

– Ну, сам диск, мабуть, створений Дивовижним концентратором Фреснела, – авторитетно мовив Буйвітер. – Це вимагає багатьох рідкісних і нестійких складників на кшталт подиху демона й таке інше, а для оприявлення потрібно принаймні восьмеро чарівників четвертого рівня на тиждень. Окрім того ще є ті чарівники на ньому, котрі повинні бути обдарованими гідрофобами…

– Маєш на увазі, вони ненавидять воду? – спитав Двоквіт.

– Ні, це б не спрацювало, – мовив Буйвітер. – Ненависть є притягувальною силою, як і кохання. Вона їм просто огидна, сама суть води відштовхує їх. Справді майстерного гідрофоба треба вчити від самого народження на зневодненій воді. Тобто в чарах це обходиться страшенно дорого. Але з них виходять чудові погодні маги. Дощові хмари просто здаються й ідуть геть.

– Звучить жахливо, – озвався водяний троль позаду.

– І всі вони помирають молодими, – сказав Буйвітер, не зважаючи на його слова. – Вони просто не можуть із цим жити.

– Інколи мені здається, що людина може блукати диском усе своє життя й так і не побачити всього, – промовив Двоквіт. – А тепер виходить, є ще й безліч інших світів. Коли я думаю, що можу померти, не побачивши й сотої частини цього всього, то почуваюсь… – він замовк, а тоді додав, – ну, мізерним, гадаю. І дуже злим, звісно.

Летун зупинився за кілька кроків доцентрово від острова, створивши при цьому хвилю бризок. Там він завис, повільно обертаючись. Постать у каптурі, що стояла біля невеликого стовпа в самому центрі лінзи, помахала їм рукою.

– Краще бредіть туди, – мовив троль. – Не варто змушувати їх чекати. Приємно було з вами познайомитися.

Кожен із них отримав по мокрому рукостисканню. Коли троль трохи пройшов із ними, двоє найближчих водогидувальників на лінзі відсахнулись із виразом неймовірної відрази.

Постать у каптурі простягла одну руку вниз і спустила мотузяну драбину. У другій руці вона тримала срібний жезл, котрий випромінював ту незмильну ауру чогось, створеного для вбивства людей. Перше враження Буйвітра підкріпилося, коли постать здійняла палицю й недбало махнула нею в напрямку берега. Частина каменів зникла, залишився тільки невеличкий сірий димок.

– Це щоби ти не подумав, ніби я боюся ним скористатися, – сказала постать.

– Не подумав, ніби ти боїшся? – перепитав Буйвітер. Постать у каптурі пирхнула.

– Нам усе про тебе відомо, чарівниче Буйвітре. Ти вельми хитрий і спритний. Ти смієшся в обличчя Смерті. Твоє вдаване легкодухе боягузтво не зробить з мене дурня.

Це зробило дурня з Буйвітра.

– Я… – почав він і зблід, бо нищівна палиця повернулася до нього. – Бачу, вам усе про мене відомо, – ледь чутно завершив він і важко сів на слизьку поверхню.

За вказівками керівника в каптурі, Буйвітер і Двоквіт прив’язалися до кілець на прозорому диску.

– Якщо буде найменша підозра щодо спроби проказати закляття, – промовила пітьма під каптуром, – ви помрете. Третій квадрант врегулювати, дев’ятий квадрант подвоїти, повний уперед!

Позаду Буйвітра здійнялася стіна води й диск рвучко сіпнувся. Страх до присутнього морського троля, мабуть, змусив гідрофобів чудово зосередитись, бо диск піднявся вгору під дуже гострим кутом, а рівний політ почав, коли вже був за кільканадцять сажнів над хвилями. Буйвітер глянув донизу крізь прозору поверхню й подумав, що ліпше би він того не робив.

– Що ж, ми знову в дорозі, – радісно мовив Двоквіт. Він повернувся й помахав тролеві, тепер не більшому за цяточку на краю світу.

Буйвітер кинув поглядом на нього.

– Хіба тебе ніщо ніколи не хвилює? – він запитав.

– Ми досі живі, хіба ні? – у відповідь спитав Двоквіт. – І ти сам сказав, що вони б не завдавали собі цього клопоту, якби ми просто мали б бути рабами. Гадаю, Тетіс перебільшував. Мабуть, усе це якесь непорозуміння. Думаю, нас відправлять додому. Після того, як ми побачимо Крул, звісно. І мушу сказати, усе це здається захопливим.

– О, так, – глухо мовив Буйвітер. – Захопливо.

Він думав: «Я бачив збудження й бачив нудьгу. Нудьгувати було найкраще.»

Якби хтось із них вирішив поглянути донизу цієї миті, то помітив би незвичайну хвилю у формі літери «V», що неслася водою попід ними, а її гребінь вказував прямісінько на острів Тетіса. Та вони не дивились. Двадцять четверо чарівників-гідрофобів дивилися, та для них то був лиш іще один жах, не надто відмінний від решти рідкої страхітливості навкруги. Вони, ймовірно, мали рацію.

За якийсь час до цього охоплений полум’ям піратський корабель просичав попід хвилі й розпочав довгий повільний спуск до далекої твані. Вона була далі, ніж зазвичай, бо безпосередньо під кілем була западина Ґорунна – безодня на поверхні Диску, така чорна, глибока і горезвісна, що навіть кракени наближалися до неї з острахом, та ще й парами. У менш горезвісних безоднях риба плавала з природним світлом на голові й загалом непогано давала собі раду. У Ґорунні ж доводилося рухалися без світла і, наскільки це можливо для істот без ніг, повзати; а також випадало натикатися на дещо. Дещо жахливе.

Вода навколо корабля змінилась із зеленої на пурпурову, з пурпурової на чорну, із чорної на пітьму настільки повну, що сама чорнота в порівнянні здавалася сірою. Більшість деревини вже було розламано під сильним тиском.

Судно спіраллю пронеслося повз гаї жаских поліпів і плавучі ліси водоростей, котрі світилися млявими хворобливими кольорами. Вони черкали по кораблю м’якими холодними мацаками, доки той летів у морозяну тишу.

Щось здійнялося із мороку й лиґнуло корабель одним ковтком.

Пізніше острів’яни невеликого прикрайового атолу на своє зачудування знайшли занесеного в їхню невелику лаґуну побитого хвилями трупа бридкого морського чудовиська – самі дзьоби, очі й мацаки. Ще більше їх приголомшив його розмір, бо він був трохи більший за їхнє селище. Та це здивування було нічим проти велетенського шокованого виразу на морді мертвого чудовиська, котрого, схоже, затоптали до смерті.

Трохи далі докрайово від атолу кілька човників, ловлячи в сітку лютих устриць, яких безліч плавало в цих морях, упіймали щось таке, що кілька миль тягнуло обидва човни, доки один із капітанів не додумався обрізати мотузки.

Та навіть його збентеження було нічим, як порівняти з острів’янами крайнього атолу в архіпелазі. Наступної ночі їх розбудив гучний звук трощення й розколювання, що йшов із їхніх маленьких джунґлів; коли вранці більш відважні пішли перевірити, що то було, вони побачили, що дерева виламані на широку просіку, котра почалася на доцентровому березі атолу і пролягла смугою повного знищення, вказуючи безпосередньо до Краю, всіяну вламаними ліанами, розтрощеними кущами й кількома збентеженими і злими устрицями.

Зараз вони були достатньо високо, аби побачити вигин Краю, що віддалявся від них, оточений пухнастими хмарами, котрі, на щастя, майже весь цей час приховували водоспад. Звідси море, темно-синє й усіяне тінями хмар, було майже привабливе. Буйвітер здригнувся.

– Даруйте, – мовив він.

Постать у каптурі припинила розглядати далекий серпанок і загрозливо здійняла жезл.

– Не бажаю вдаватися до цього, – сказала вона.

– Не бажаєш? – перепитав Буйвітер.

– Що це взагалі таке? – зронив Двоквіт.

– Жезл зведення нанівець Аджандури, – сказав Буйвітер. – І не варто ним розмахувати. Він може спрацювати, – додав, киваючи на мерехтливий кінчик жезла. – Тобто все це дуже лестить, усі ці чари лиш задля нашої зручності, проте немає потреби заходити аж так далеко. Та й…

– Заткайся, – постать підняла руки і стягнула каптура. Виявилося, що то молода панна напрочуд незвичного забарвлення. Її шкіра була чорною. Не темно-коричневою, якби з Урабеве, або ж лискучою синьо-чорною з проклятого мусонами Клачу, але саме глибоко чорна, немов глуха ніч на дні печери. Її брови й волосся мали колір місячного сяйва. Таке ж бліде сяйво було й навколо її губ. На вигляд мала приблизно п’ятнадцять років і здавалася вельми наляканою.

Буйвітер не міг не зауважити, що рука, котра тримала жезл, тремтіла, але це тому, що наглу смерть, котра бовтається за якихось п’ять футів від твого носа, дуже важко не зауважити. Його осяяло – дуже повільно, адже то було зовсім нове відчуття – хтось у цьому світі боявся його. Цілковита протилежність бувала так часто, що він почав її вважати за такий закон природи.

– Як тебе звуть? – запитав він, як лиш міг, заспокійливо. Може, вона й налякана, та в неї жезл.

«Якби в мене був такий жезл, – думав він, – я б нічого не боявся. То що ж, заради Сотворення, вона собі про мене уявляє?»

– Моє ім’я несуттєве, – відповіла вона.

– Красиве ім’я, – мовив Буйвітер. – Куди ти нас везеш і навіщо? Не бачу шкоди в тому, щоби ти нам розповіла.

– Вас везуть до Крула, – мовила дівчина. – І не насміхай з мене, центроземцю. Бо скористаюся жезлом. Я мушу привезти тебе живим, та не було жодного слова про те, щоби ти був цілий. Мене звуть Маркеза, я чарівник п’ятого рівня. Зрозуміло?

– Що ж, оскільки тобі все про мене відомо, то ти також знаєш, що я навіть не став неофітом, – мовив Буйвітер. – Я й не чарівник насправді. – Він помітив здивоване обличчя Двоквіта й поспіхом додав: – Лиш ніби чарівник.

– Ти не можеш чарувати, бо у твоїй голові чіпко засіло одне з Восьми великих заклять, – сказала Маркеза і ґраційно змістила центр своєї рівноваги, коли велика лінза описала широку дугу понад морем. – Саме тому тебе вигнали з Невидимого університету. Нам відомо.

– Але ти щойно сказала, що він – маг великої хитрості та спритності, – запротестував Двоквіт.

– Так, бо той, хто пережив усе те, що він – більшість із чого він сам на себе накликав, маючи себе за чарівника, – ну, мусить бути хоч якимось магом, – відповіла Маркеза. – Попереджаю тебе, Буйвітре. Якщо хоч трохи запідозрю, що ти намагаєшся застосувати Велике закляття, то я тебе справді вб’ю. – Вона знервовано кинула на нього сердитий погляд.

– На мою думку, твоїм найкращим варіантом було б, ну, висадити нас десь, – мовив Буйвітер. – Тобто дякую за порятунок і все таке, тому якби ти просто дозволила нам жити собі далі, то ми б усі безперечно…

– Сподіваюсь, ти не збираєшся пропонувати нам рабство, – сказав Двоквіт.

Маркеза неабияк зчудувалася:

– Звісно ж ні! Як тобі таке взагалі спало на думку? Ви житимете в Крулі в розкошах, достатку й затишку…

– Ой, добре, – сказав Буйвітер.

– … але не дуже довго.

Крул виявився великим островом, вкритим горами й густими лісами, де з-поміж дерев тут і там визирали приємні білі будиночки. Земля поступово здіймалася в напрямку до Краю, тож найвища місцина, властиво, висіла понад Краєм. Тут крулійці збудували свою столицю, також звану Крулом, і оскільки значна частка їхніх будівельних матеріалів походила з Межтину, будинки мали явно морський стиль.

Грубо кажучи, цілі кораблі були мистецьки поєднані докупи й перетворені на будівлі. Із загального дерев’яного хаосу випиналися під дивними кутами триреми, джонки й каравели. Розмальовані носові прикраси й подібні до драконів центроземні носи суден нагадували жителям Крула, що своїм щастям вони завдячують морю, а баркентини й караки надавали чітку форму більшим будівлям. І так місто росло рівень за рівнем поміж блакитно-зеленим океаном Диску та м’яким хмаристим морем Краю; вісім кольорів Крайвеселки відбивались у кожному вікні й безлічі телескопних лінз астрономів міста.

– Це повний жах, – похмуро мовив Буйвітер.

Лінза тепер підходила понад самим порогом Закрайспаду. Острів не тільки здіймався ближче до Краю. Він також ставав вужчим, тож лінза мала змогу лишатися над водою, доки не наблизилась упритул до міста. Парапет уздовж докрайового стрімчака був усіяний рамами, які витягувалися кудись у порожню далечінь. Лінза плавно ковзнула до однієї з них та пришвартувалася так вдало, немов човен до причалу. Четверо вартових, із таким же волоссям кольору місячного сяйва та чорними, мов ніч, обличчями, як у Маркези, уже чекали. Не схоже, що вони були озброєні, та щойно Двоквіт і Буйвітер ступили на парапет, їх обох схопили попід руки й тримали так міцно, що про втечу й думати було годі.

Тоді Маркеза й чарівники-гідрофоби скоро лишилися позаду, а вартові й полонені жваво рушили доріжкою, що звивалася поміж будинками-кораблями. Невзабарі вона повернула вниз до чогось на кшталт палацу, наполовину витесаного з каменю самої скелі. Буйвітер туманно усвідомлював добре освітлені тунелі та дворики, відкриті далекому небу. Кілька старших чоловіків у мантіях із загадковими окультними символами стояли збоку та з цікавістю споглядали, як повз пройшов цей секстет. Декілька разів Буйвітер помічав гідрофобів – їхні закоренілі вирази самовідрази до власних тілесних рідин були дуже чіткими – і чоловіків, що пленталися туди-сюди й могли бути лише рабами. Він не мав часу, аби подумати про все це, бо ж попереду відчинилися двері і їх лагідно, але твердо, штовхнули до приміщення. Тоді двері позаду зачинились.