Текст книги "Барва чарів"

Автор книги: Терри Дэвид Джон Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

Не долетів. Десь на півшляху з купи друзок виплигнула Скриня, на мить роззявилася на льоту й захряснулася знову.

Вона м’яко приземлилася. Буйвітер помітив, що віко знову прочинилося, ледь-ледь. Звідти висунувся довгий, мов лопата, і червонющий, мов буряк, язик та злизав декілька опалих пір’їн.

Тут же зі стелі впала величезна колесоподібна люстра й кімната занурилась у морок. Буйвітер присів і, неначе пружина, підстрибнув на місці, ухопився за балку й, дивуючись власній силі, розмахом підняв себе в порівняну безпеку піддашшя.

– Захопливо, правда ж? – пролунав голос прямісінько біля його вуха.

Унизу злодії, убивці, тролі й торговці – усі майже одночасно зрозуміли, що перебувають у кімнаті, підлога якої підступно всипана золотими монетами, а серед грізних фігур у напівтемряві є щось неймовірно жахливе. Усі як один кинулися до дверей, але в кожного було своє уявлення, де вони розташовані.

Понад тим безладом угор Буйвітер витріщився на Двоквіта.

– Це ти відрізав люстру?– прошипів він.

– Так.

– Як ти тут опинився?

– Я подумав, що краще мені не плутатись під ногами.

Буйвітер задумався. Йому нічого було відповісти.

Двовквіт додав:

– Справжнє бойовище! Ще краще, ніж усе, що я собі уявляв! Гадаєш, треба їм подякувати? Чи це все ти влаштував?

Чарівник незворушно глянув на нього.

– Гадаю, нам треба спуститись униз, – сказав він глухо. – Усі розбіглися.

Він потягнув Двоквіта через засмічену підлогу вгору сходами. Коли вони вихопилися, ніч уже добігала кінця. Ще зоріло кілька зірок, але місяць уже заходив, а докрайово виднілось слабке сіре світіння. Однак головне – вулиця була безлюдна.

Буйвітер принюхався.

– Відчуваєш запах оливи? – запитав він.

Із тіні враз з’явився Візель і підніжкою збив його з ніг.

На горішній сходинці підвалу Грубань став навколішки й намацав коробку зі сірниками. Вона була вогка.

– Я вб’ю цього котяру,– пробурмотів він і навпомацки почав шукати інші сірники, які зазвичай лежали на відкосі край дверей. Їх там не було. Грубань вилаявся.

У повітрі біля нього повис запалений ґнотик.

– ОСЬ, ВІЗЬМИ.

– Дякую,– відповів Грубань.

– ТА НЕМА ЗА ЩО.

Грубань приготувався кинути ґніт униз. Його рука застигла в повітрі. Він глянув на вогник і нахмурився. Тоді підняв його, щоб освітити приміщення. Ґніт не давав багато світла, але освітив постать у темряві...

– О, ні, – видихнув Грубань.

– О ТАК, – відповів Смерть.

Буйвітер покотився.

Мигцем він подумав, що Візель проткне його на місці. Але все було ще гірше. Візель чекав, доки Буйвітер підведеться.

– Бачу, маєш меча, чарівнику, – спокійно мовив він. – Сподіваюсь, ти піднімешся і покажеш, як вправно ним користуєшся.

Буйвітер якомога повільніше піднявся й витягнув з-за паска свій короткий меч, котрий відібрав ув охоронця декілька годин – мов сто років – тому. То була коротка тупа пародія, як порівняти з тонкою, як волосинка, рапірою Візеля.

– Але я не вмію битись мечем, – застогнав чарівник.

– То й добре.

– А ти знаєш, що чарівника неможливо вбити холодною зброєю? – розпачливо сказав Буйвітер.

Візель холодно всміхнувся.

– Чув. Із нетерпінням чекаю, щоби перевірити це.

Він зробив випад. Буйвітер якимсь щастям відбив атаку, від шоку відсмикнув руку, так випадково відбивши й другий удар, а третій – простромив йому робу на рівні серця.

Щось дзенькнуло.

Переможний крик застряг у горлі Візеля. Він висмикнув меча і знову тицьнув ним у чарівника, який задерев’янів від жаху та відчуття провини. Знову пролунав дзвін, і з роздертої мантії чарівника посипалися золоті монети.

– То в тебе золото тече замість крові? – прошипів Візель. – Цікаво, а у твоїй кудлатій борідці ти також наховав монет, паскуднику?

Тільки-но він замахнувся для останнього удару, неясна заграва, що розросталася у дверях «Репнутого барабану», замиготіла, потьмяніла і виверглася ревучою вогняною кулею, яка рознесла стіни, підкинула дах на сто кроків у повітря, прориваючись через нього та випльовуючи розпечені до червоного шматки черепиці.

Візель очманіло втупився в шалене полум’я. А чарівник пірнув під озброєну руку злодія, потягнувши за собою свій меч та при цьому описав ним таку напрочуд незграбну дугу, що вдарив супротивника ефесом і зброя вилетіла Буйвітру з рук. Під дощем з іскор та спломенілих крапель оливи Візель сягнув і вхопив Буйвітра руками за шию, опускаючи його долі.

– Це все ти! – прокричав він. – Ти і твій клятий ящик.

Його великий палець намацав трахею чарівника. «Ось і все, – подумав Буйвітер. – Куди б я не відправився, там не буде гірше, ніж тут…»

– Перепрошую, – сказав Двоквіт.

Буйвітер відчув послаблення хапки. Візель помаленьку піднімався з виразом абсолютної ненависті на обличчі.

На чарівника посипалися жаринки. Він швиденько обтрусився й підвівся. Двоквіт стояв позаду Візеля і вістрям його ж власного, гострого, як шило, клинка торкався спини злодюжки. Буйвітер примружився. Він покопирсався в мантії і витягнув щось, затиснуте в кулаці.

– Не рухайся, – мовив він.

– Я все правильно роблю? – стривожився Двоквіт.

– Він каже, що лише один рух – і він проткне твою печінку, – вільно переклав Буйвітер.

– Сумніваюся – сказав Візель.

– Закладемось?

– Ні!

Тільки-но Візель сіпнувся, щоб обернутися до туриста, Буйвітер раптово кинувся вперед і зарядив злодієві в щелепу. Той здивовано поглянув і тихо повалився в бруд.

Чарівник розтиснув кулак, що нив від удару, і валик золотих монет вислизнув з його тремтячих пальців.

Поглянув на лежачого злодія.

– Так тобі й треба, – видихнув він.

Чарівник закинув голову догори і загорланив, бо йому за комір потрапили жаринки. Полум’я уже перекинулось на дахи протилежного боку вулиці. Люди навколо поспіхом викидали свої пожитки через вікна та рятували коней із задимлених стаєнь. Ще один вибух із розпеченого вулкану, яким став «Барабан», відправив у політ над головами цілий мармуровий камін.

– Назадні ворота найближче звідси! – Буйвітер перекричав гуркіт балок, що валилися. – Бігом!

Незважаючи на пручання Двоквіта, маг схопив його за руку й потягнув за собою вулицею.

– Моя скриня!

– До біса скриню. Постій тут ще трохи і відправишся туди, де вже нічого не буде потрібно. Гайда! – закричав Буйвітер.

Вони проштовхувались крізь натовп переляканих людей, які квапилися покинути це місце. Чарівник жадібно ковтав холодне ранкове повітря. Щось непокоїло його.

– Адже всі свічки загасли, – промовив він. – Як же тоді спалахнув «Барабан»?

– Не знаю, – простогнав Двоквіт. – Це жахливо, Буйвітре. Ми ще й так добре поладнали.

Буйвітер від здивування різко зупинився, що аж якийсь утікач налетів на нього і відскочив, сиплячи прокльони.

– Поладнали?

– Так, чудові парубки. Я гадав, що мова може стати перепоною, але вони так прагнули, щоби я приєднався до них, не хотіли чути жодних відмовок… Я ще подумав, які приязні люди…

Буйвітер вже розтулив рота, аби заперечити йому, але одразу збагнув, що не знає з чого почати.

– Це стане ударом для старого Грубаня, – продовжив Двоквіт. – Усе ж він був мудрим. У мене зберігся той райну, який він заплатив як страхову премію.

Буйвітер не знав, що означає слово «премія», але швидко второпав, про що мова.

– Ти робив страх-у-ванні для «Барабана»? – спитав він. – Ти заклався з Грубанем на те, що будівля не загориться?

– Саме так. Стандартна сума. Двісті райну. А чого ти питаєш?

Буйвітер обернувся й глянув на полум’я, яке підбиралося все ближче, і поміркував, скільки Анх-Морпорку можна було би купити за двісті райну. Досить великий шмат міста, вочевидь. Та лиш не тепер, коли полум’я пожирає все… Він глипнув на туриста...

– Ти… – почав він, шукаючи в пам’яті найгірше слово в тробській мові; проте щасливі маленькі тробійці не вміли міцно лаятись.

– Ти, – повторив він. Ще хтось поспіхом налетів на нього, ледь не зачепивши лезом, що стирчало. Тут замордоханий Буйвітер зірвався.

– Ах ти ж (той, хто з мідним кільцем у носі стоїть у тазику на вершині гори Раруаруа під час сильної грози та кричить, що Алоура, богиня блискавок, схожа на хворобливо покручений корінь улоруа!)

– Я ПРОСТО РОБЛЮ СВОЮ РОБОТУ, – відповіла постать відходячи.

Кожне слово падало, як важелезна мармурова плита; окрім того Буйвітер був упевнений, що він єдиний, хто чує їх.

Він знову схопив Двоквіта.

– Забираймося звідси! – запропонував він.

Один цікавий побічний ефект пожежі в Анх-Морпорку, пов’язаний із полісом страх-у-ванні, залишив місто через зруйнований дах «Репнутого барабана». Гаряче повітря піднесло його високо в атмосферу Плаского світу, а приземлило за кілька днів та кілька тисяч миль на кущик улоруа на Тробських островах. Прості, життєрадісні острів’яни згодом стали поклонятися йому, як богу, потішаючи тим своїх більш витончених сусідів. На диво кілька наступних років дощі та врожай були надзвичайно щедрі, унаслідок цього на острів була відправлена дослідницька група факультету дрібних релігій Невидимого університету. Їхній висновок був передбачуваний.

Вогонь на крилах вітру посувався з «Барабана» швидше за людину. Дерев’яна конструкція Назадніх воріт вже палала, коли Буйвітер, із розпашілим від полум’я та вкритим бульбашками обличчям, дістався до них. На ту мить він і Двоквіт вже були верхи – роздобути коней не становило проблеми. Хитрий торговець попросив за них у п’ятдесят разів більше вартості, та так і остовпів із роззявленим ротом, коли йому в руку втиснули у тисячу разів більше.

Вони проїхали браму саме тоді, коли перші колоди впали, вибухнувши іскрами. Морпорк уже був полум’яним казаном.

Доки галопували залитою червоним світлом дорогою, Буйвітер спозирнув на свого супутника, котрий саме з усіх сил намагався навчитися їхати верхи.

Хай йому грець, подумалось. Він живий! І я теж. Хто б міг подумати? Може, щось і є в цьому відбитому-звуці-підземних-духів? Важка фраза. Буйвітер намагався скласти язика, щоби вимовити грубі склади цього слова рідною мовою Двоквіта.

– Ехо гномика? – спробував він. – Еко-номіка?

Оце воно. Це звучало так, як треба.

Від останнього охопленого полум’ям району міста, декількасот кроків униз за течією, навдивовижу прямокутний і, очевидно, вельми залитий водою об’єкт торкнувся болота на назадньому березі. У нього миттєво з’явилося безліч ніжок і він задряпався нагору.

Виволокшись на верх берега, Скриня – закіптюжена, заляпана та дуже-дуже зла – струснулась і зібралася. Тоді жвавою риссю подалася геть, а маленький і неймовірно бридкий бісик, умостившись на ляді, з цікавістю споглядав краєвиди.

Бравд зиркнув на Ласку й підняв брови.

– Ось і все, – мовив Буйвітер. – Скриня наздогнала нас, не питай мене, як. Чи є ще трохи вина?

Ласка взяв до рук порожній бурдюк.

– Гадаю, на нині тобі вина достатньо, – відповів він.

Чоло Бравда зморщилося.

– Золото є золото, – нарешті вимовив він. – Як може людина, що має багато золота, вважати себе бідною? Ти або багатий, або бідний. Це здоровий глузд...

Буйвітер гикнув. Йому було вельми важко дотримуватися здорового глузду.

– Ну, – сказав він, – думаю, що… тобто суть у тому… Ну, ви чули про октирон?

Двійко пригодників кивнули. Дивний веселковий метал був майже настільки ж цінним у землях навколо Круглого моря, як груша премудра, і таким же рідкісним. Власник голки, зробленої з октирону, ніколи не загубиться, адже вона завжди вказує на центр Плаского світу, оскільки вельми чутлива до магічного поля диску; також вона дивовижно зашиває шкарпетки.

– Так от, я маю на увазі… розумієте… золото теж має щось на кшталт магічного поля. Такі собі фінансові чари. Ехо гномика, – Буйвітер захихотів.

Ласка встав і потягнувся. Сонце вже давно зійшло, а місто під ними було вкрите туманами й повне смердючих випарів. А ще золота, подумав він. Навіть житель Морпорка за крок від смерті покинув би свої скарби, щоби врятувати власну шкуру. Час іти.

Маленький чоловік, званий Двоквітом, здавалося, спав. Ласка поглянув на нього згори вниз і похитав головою.

– Місто чекає, так чи інакше, – мовив він. – Дякую за цікаву оповідь, чарівниче. Що робитимеш тепер?

Він зиркнув на Скриню, котра миттєво позадкувала й клацнула до нього лядою.

– Ну, зараз жоден корабель не відпливає з міста, – всміхнувся Буйвітер. – Гадаю, ми поїдемо прибережним шляхом до Квірма. Розумієте, я повинен за ним наглядати. Але подивіться, мені це не вдалося...

– Авжеж, авжеж, – заспокійливо сказав Ласка. Він розвернувся і застрибнув у сідло коня, котрого тримав Бравд. Зовсім скоро двійко героїв під хмарою здавалися тільки цятками, що прямували вниз до чорного, як вуглина, міста.

Буйвітер збараніло втупився на лежачого туриста. На двох лежачих туристів. Приблудна думка, що подорожувала вимірами в пошуках розуму, до якого можна пристати, влізла до мозку чарівника, доки той перебував у такому дещо беззахисному стані.

– От і ще добряча халепа, у котру ти мене втягнув, – простогнав він і заточився.

– Божевільний, – мовив Ласка.

Бравд, що галопував кілька кроків позаду, кивнув.

– Усі чарівники такими стають, – відповів він. – Це від випарів ртуті. Мозок відмирає. А ще гриби.

– Проте... – сказав його товариш. Він дістав із туніки золотий диск на короткому ланцюжку. Бравд підняв брови.

– Чарівник сказав, що маленький чоловічок мав при собі якийсь золотий диск, що показував час, – промовив Ласка.

– Пробуджуєш свою жадібність, друзяко? Ти завжди був пречудовим злодієм, Ласко.

– Так, – скромно погодився Ласка. Він торкнувся кнопки на краю диска і той умить відчинився.

Малюсіньке чортеня, ув’язнене всередині, подивилося вгору зі своєї малесенької рахівниці й нахмурилося.

– Ще десять хвилин до восьмої години, – гаркнуло воно. Кришка з тріском зачинилася, ледь не вдаривши по пальцях Ласку...

Із прокльоном чоловік жбурнув визначальника часу далеко у верес, де він, схоже, вдарився бо камінь. У будь-якому разі коробочка розламалася; яскраво спалахнув октарин і запахло сіркою, а істота зникала у той демонічний вимір, котрий звала домом.

– Навіщо ти це зробив? – запитав Бравд, котрий був надто далеко, аби почути слова.

– Що зробив? – відповів Ласка. – Я нічого не робив. Взагалі нічого не сталося. Уперед – ми марнуємо нагоду!

Бравд кивнув. Разом вони підбатожили своїх коней і поквапилися в напрямку давнього Анха та чесних зачарувань.

Втілення Вісімки

Пролог

У Пласкому світі можна стати свідком набагато захопливіших краєвидів, ніж у тих світах, які збудували Творці з меншою долею уяви, але більш здібні до механіки. Хоча сонце диска є лише невеличким супутником на орбіті, а його протуберанці не вельми більші за крокетні обручі, цей незначний недолік потрібно розглядати в порівнянні з неймовірним видовищем Великої черепахи А’туїн, на чиєму прадавньому і вкритому метеорами панцирі й лежить диск. Інколи, у своїй повільній подорожі берегами вічності, Вона повертає здоровенну голову, щоби клацнути зубами комету, що пролітає повз.

Та, мабуть, найбільш захопливий краєвид із усіх – якби лиш більшість розумів, стикаючись із неохопною безмірністю А’туїн, не відмовлялась у це вірити – це безмежний Закрайспад, де моря диска невпинно вихлюпуються через Край у космос. Або ж Крайвеселка, восьмибарвна світоохопна веселка, що висить у туманному повітрі над Закрайспадом. Восьмим кольором є октарин, спричинений ефектом розсіювання сильного сонячного проміння на потужному магічному полі.

Або, може, знову ж таки, найвеличнішим краєвидом є Центр. Там крізь хмари здіймається шпиль зеленої криги заввишки десять миль, а на його вершечку тримається Дунманіфестин, оселя богів Диску. Самі боги, незважаючи на велич світу внизу, рідко вдоволені. Принизливо знати, що ти є богом світу, котрий існує лише тому, що кожна крива неймовірностей повинна мати завершення; особливо, коли можеш заглядати в інші виміри й бачити світи, Творці котрих мали більше механічного вміння, ніж уяви. Тож не дивно, що боги Диску проводять більше часу за суперечками, аніж у всезнанні.

Саме цього дня Сліпий Іо, котрий завдяки постійній пильності був очільником богів, сидів опершись підборіддям на руку і дивися на ігрову дошку, що лежала перед ним на столі з червоного мармуру. Сліпий Іо своє ім’я отримав за те, що на місці його очиць була лише пуста шкіра. Його очі, котрих у нього було неймовірно багато, провадили напівсамостійне життя. Декілька з них саме висіли над столом.

Ігровою дошкою була дбайливо вирізьблена мапа Плаского світу, розділена на квадрати. Декотрі квадрати займали чудово вироблені фігури. Людина тут упізнала би, наприклад, у двох із них подоби Бравда та Ласки. Інші символізували ще інших героїв та звитяжців, яких на Диску було більш, ніж достатньо. Отож, грали Іо, бог-крокодил Офлер, бог легких вітерців Зефірус, Фатум, а також Панна. Над столом витало відчуття зосередженості, оскільки менш важливих гравців уже було усунуто з гри. Шанс скоро зазнала втрат, загнавши свого героя в дім, повний озброєних ґнолів (результат вдалого кидка Офлера), а незадовго Ніч здав свої фішки, бо начебто мав зустріч із Долею. Декілька менших богів підлетіли й почали підказували гравцям через плече.

Дехто заклався, що наступною дошку покине Панна. Її останній чого-небудь вартий витязь тепер був щіпкою поташу в руїнах досі задимленого Анх-Морпорка. І навряд чи були якісь фігури, котрі вона могла б підвищити до першого рангу.

Сліпий Іо підійняв чашку для кубиків – череп, різні отвори якого були заткані рубінами – і, спостерігаючи за Панною декількома своїми очима, викинув три п’ятірки. Вона всміхнулася. Такою була природа очей Панни: світло-зелені, без рогівок та зіниць, і з унутрішнім сіянням.

У кімнаті панувала тиша, доки вона шукала щось у своїй коробці для фігур. Аж із самого дна вийняла пару, котру встановила на дошку двома рішучими рухами. Усі решта гравців, як один, нахилились уперед, аби їх роздивитися.

– Чафіфник-фигнанець і якийсь кфевк, – мовив бог-крокодил Офлер, йому, як завжди, заважали ікла. – Ой, та нефше! – Одним кігтем він посунув купку білосніжних значків до центру столу.

Панна ледь кивнула. Вона підняла чашку для кубиків і тримала її рівно й непохитно, однак усім богам було чутно, як усередині перекидаються три кубики.

А потім вона викинула їх і кубики застрибали столом.

Шістка. Трійка. П’ятірка.

Проте з п’ятіркою щось відбувалося.

Під тиском випадкових зіткнень декількох мільярдів молекул, кубик перевернувся рогом, крутнувся й упав сімкою.

Сліпий Іо узяв кубик і порахував сторони.

– Годі тобі, – втомлено мовив він, – грай чесно.

Втілення Вісімки

Дорога з Анх-Морпорка до Квірма висотна, білосніжна та звивиста. Це тридцятиліговий шлях із вибоїн та напівприсипаних каменюк, що закручується довкола гір і спадає в прохолодні зелені долини цитрусових дерев, перетинає обплутані ліанами ущелини по риплячих мотузкових мостах і взагалі неймовірно «колоритний». Це було нове слово для чарівника Буйвітра (якого виключили з Невидимого університету). Воно було одним з кількох, яких він набрався після того, як покинув обвуглені руїни Анх-Морпорка. А ще «оригінальний». «Колоритний» означало – вирішив він після того, як уважно оглянув той краєвид, який спонукав Двоквіта вжити це слово, – що круговид страшенно стрімкий. «Оригінальний», вжите для опису села, через яке вони проходили, означало «охоплений пропасницею і розвалений».

Двоквіт був туристом, першим туристом Плаского світу. «Турист», на думку Буйвітра, означало «ідіот».

Їдучи непоквапом на сповненому запахом чебреця та бджолиного дзижчання повітрі, Буйвітер міркував над пережитим за минулі дні. Хоч невеличкий іноземець, безперечно, не дружив із розумом, зате був щедрий і, безсумнівно, ніс у собі менше смертельної загрози, ніж половина тих, із ким чарівникові траплялося зв’язуватися в місті. Буйвітрові він навіть подобався. Не мати симпатії до нього – то як цуценя скривдити.

Зараз Двоквіт вельми зацікавився теорією і практикою чарів.

– Усе це мені здається якимсь… ну… недоладним, – сказав він. – Я завжди думав, що… ну знаєш, що чарівникові лиш досить промовити певні чарівні слова. А не все оце заморочливе запам’ятовування.

Буйвітер сумно погодився. Він спробував пояснити, що чари колись і справді були вільні та неконтрольовані, але Прадавні їх приборкали й змусили підкорятися, зокрема Закону збереження дійсності, а згідно з цим, зусилля, яке потрібно докласти для досягнення певного результату, незалежно від засобів досягнення, має бути однаковим. Простими словами це означало, що, наприклад, створити ілюзію келиха вина порівняно просто, оскільки це потребує лише незначного зміщення світлових потоків. З іншого боку, на те, щоби підняти справжній келих на кілька сажнів угору тільки за допомогою силою думки, потрібно кілька годин послідовного підготування, щоби через простий принцип підйомної сили в самого чарівника мізки через вуха не полізли.

Він також додав, що деякі стародавні чари й досі можна знайти в первозданному стані, і їх можна розпізнати – для обізнаних – за восьмигранною формою, якої вони набрали в кристалічній структурі часопростору. Отож, є такий метал – октирон, наприклад, і газ октоґен. Обидва випромінюють небезпечну кількість первозданної магії.

– Це все страшенно пригнічує, – закінчив чарівник.

– Пригнічує?

Буйвітер повернувся в сідлі й кинув оком на Скриню Двоквіта, яка наразі чимчикувала на своїх маленьких ніжках, час від часу ляпаючи віком за метеликами. Зітхнув.

– Буйвітер думає, що він міг би запрягти блискавку, – сказав чортик-малювалник, який спостерігав за цим дійством із крихітного отвору коробки, що висіла на шиї у Двоквіта. Він цілий ранок провів за малюванням для свого господаря колоритних краєвидів і оригінальних пейзажів, тож йому дозволили перекур.

– Я казав «припрягти» не в значенні «запрягати», – різко мовив Буйвітер. – Я мав на увазі… ну, залучити… Не знаю, не можу підібрати слова. Просто вважаю, що світ мав би бути трохи більш організованим.

– То лиш мрії, – сказав Двоквіт.

– Знаю. У тому й біда, – зітхнув знову Буйвітер. Дуже добре складалася вся розмова про чисту логіку та як Усесвіт керується логікою та рівновагою чисел, але був той простий факт, що диск їхнього світу очевидно перетинав простір на спині велетенської черепахи, а їхні боги мали звичку бити шибки в домах атеїстів.

Раптом почувся тихесенький звук, не гучніший за гул бджіл у розмарині, що ріс край дороги. Здавалося, він був напрочуд кістяного походження, наче котилися черепи чи торохкотіли гральні кубики в чашці. Буйвітер пороззирався. Кругом не було нікого.

Це чомусь його занепокоїло.

Потім повіяв легіт, який за кілька миттєвостей зміцнішав і розійшовся у просторі. Світ після цього зовсім не змінився, окрім хіба кількох цікавих дрібниць. До прикладу, тепер на дорозі стояв п’ятиметровий гірський троль. І неабияк злий. Частково це було через те, що тролі взагалі такі і є, але він був роздратований з тієї причини, що за законами збереження енергії, раптова та миттєва телепортація з його лігва в Раммероркських горах, що за три тисячі миль звідси й тисячу ярдів ближче до Краю, підвищила його внутрішню температуру до небезпечного рівня. Отож, троль вишкірив свої ікла й почав напад.

– Яка чудернацька істота, – зауважив Двоквіт. – А вона небезпечна?

– Тільки для людей! – скрикнув Буйвітер. Він вихопив свій меч і, плавно кинувши його наввимашки, цілковито схибив. Лезо пірнуло у верес обіч стежки.

Пролунав тихенький звук, наче старі зуби закалатали. Клинок ударився об камінь, укритий у тому вересі, й укритий так майстерно, що можна було подумати, наче якусь мить тому його тут і зовсім не було. Меч вигулькнув, як той лосось у стрибку, і, відбиваючись рикошетом, глибоко встромився в сірий карк троля.

Тварюка гарикнула й одним помахом кігтя розсікла бік Двоквітовому коневі, який із голосним іржанням кинувся поміж дерев на узбіччі. Троль крутнувся й потягнувся до Буйвітра.

А тоді його гальмувата нервова система сповістила, що він мертвий. Троль на мить здивувався, а потім заточився й розвалився на гравій (оскільки тролі – це крем’янисті форми життя, то в мить смерті їхні тіла миттєво знову обертаються каменем).

«Ааахх», – подумав Буйвітер, оскільки його кінь від жаху став на диби. Чарівник ледь втримався, коли тварина на двох ногах перебрела через дорогу, а потім із голосним іржанням помчала галопом у ліс.

Стих звук копит, залишився тільки гул бджіл та поодинокий шелест метеликових крилець. Та був іще один звук, дивний як на той яскравий полуденний час.

Наче гральні кубики.

– Буйвітре…

Довгі ряди дерев поперекидали голос Двоквіта з боку в бік та й – так і непочутий ніким – повернули назад. Двоквіт сів на камінь і спробував усе обміркувати.

По-перше, він заблукав. Це було кепсько, але не настільки, щоб надто перейматися. Ліс здавався цікавим: у ньому, можливо, були ельфи чи гноми, або й ті, і ті. Узагалі, йому кілька разів привиджувалися дивні зелені обличчя, що глипали на нього з-за гілок. Двоквіт давно вже хотів стріти якогось ельфа. Але кого-кого насправді він хотів зустріти, то це дракона. Але й ельфа було б достатньо. Або справжнього ґобліна.

Його Скриня пропала, і це дратувало. Та ще й дощ закрапотів. Двоквіт скоцюрбився на вогкому камені і спробував зосередитися на доброму. От наприклад, його схарапуджений кінь під час свого шаленого бігу прорвався крізь якесь ріщя й потурбував ведмедицю з її малятами, але зник звідти ще до того, як та встигла відреагувати. Потім він випадково прогалопував по зграї сплячих вовків і, знову ж таки, через його дику швидкість розлючене яйкання залишилося далеко позаду. Так чи інакше, день добігав свого кінця і, мабуть, було б добре, подумав собі Двоквіт, не бленькати на видноті. Можливо, тут знайдеться якась… Він напружив мізки, щоби згадати, який же притулок зазвичай може запропонувати ліс… Може, знайдеться якась землянка абощо?

На камені було вкрай незручно. Двоквіт поглянув униз і аж тепер помітив на ньому чудернацьке вирізьблення.

На вигляд, як павук. Чи то спрут? Мох і лишай попсували деталі. Але не попсували руни під ним. Двоквіт міг легко їх прочитати. І писало там:

Мандрівниче,

гостинний храм

Бел-Шамарота

за тисячу кроків до центру.

Це здалося чудним Двоквітові, бо хоч і міг прочитати напис, але самі букви були йому аніскілечки не знайомі. Напис якимсь чином передавався в його мозок без рутинної необхідності проходження через очі.

Він підвівся й відв’язав від молодого деревця свого вже втихомиреного коня. Не було певності, у якому керунку Центр, але межи деревами вилась якась стара стежина. Схоже, цей Бел-Шамарот був готовий до незручностей, лиш аби допомогти мандрівникам у скруті. У будь-якому разі або це, або вовки. Двоквіт рішуче покивав головою.

Цікаво зазначити, що через кілька годин на ту галявину прийшло кілька вовків, які прямували за запахом Двоквіта. Погляд їхніх зелених очей упав на восьминоге карбування – може, то і справді був якийсь павук чи спрут, або й узагалі щось разом узяте – і зараз же вирішили, що вони вже аж не настільки голодні.

А десь за три милі звідти з високої гілки бука звисав невдаха-чарівник.

Це був кінцевий наслідок п’ятихвилинної надмірної активності. Спершу крізь підлісок продерлася розлючена ведмедиця й одним помахом лапи роздерла горлянку його коня. Утікаючи від кривавої розправи, Буйвітер вибіг на галявину, на якій кружляли злющі вовки. Його викладачі з Невидимого університету, які вже були зневірилися від нездатності Буйвітра опанувати левітацію, неабияк здивувалися би тій швидкості, з якою він видряпався на найближче дерево, ніби й не торкаючись його.

А тепер була тільки проблема зі змією.

Велика й зелена, з плазунячим спокоєм вона обмотувалася навколо гілки. Буйвітер почав гадати, чи та гадина отруйна, а потім став себе картати за такі дурні думки. Певно, що вона мала би бути отруйною.

– Чого шкіришся? – спитав він постать на сусідній гілці.

– НІЧОГО НЕ МОЖУ ВДІЯТИ, – сказав Смерть. – МОЖЕ, БУДЕШ ТАКИЙ ЛАСКАВИЙ І ПУСТИШСЯ? Я НЕ МОЖУ ТУТ УСЕНЬКИЙ ДЕНЬ ЧИПІТИ.

– А я можу, – твердо промовив Буйвітер.

Вовки товклися під деревом і з цікавістю поглядали на те, як їхня наступна здобич сама до себе балакає.

– ТО НЕ БУДЕ БОЛЯЧЕ, – сказав Смерть. Якби слова мали вагу, то одне лиш речення Смерті цілий корабель би заякорило.

Руки Буйвітра вже аж волали. Він зиркнув з-під лоба на напівпрозору постать, що була схожа на падальника.

– Не буде боляче? – сказав чарівник. – Бути роздертим вовками, то не боляче?

Він зауважив, що на відстані кількох сажнів його гілку, яка небезпечно звужувалась, перетинає інша. От якби до неї дотягтись…

Буйвітер випростав одну руку й гойднувся вперед. Гілка ще нагнулась, проте не трісла. Вона лише схлипнула й перекрутилась. Буйвітер виявив, що тепер висить на кінчику смужки із кори та волокна, яка тепер, віддираючись від дерева, чимраз подовжувалася. Він поглянув униз і з утіхою приреченого зрозумів, що приземлиться прямісінько на найбільшого вовка.

Наразі чарівник повільно рухався вниз, по мірі віддирання кори, яка ставала щораз довшою й довшою смужкою. Змія замислено спостерігала.

Раптом кора припинила подовжуватися. Буйвітер почав себе вітати, аж ось глипнув догори й побачив те, чого досі не зауважував. Просто над ним висіло велетенське гніздо шершнів.

Він міцно заплющив очі.

«Чому саме троль? – питав він себе. – Усе решта – моє звичне щастя, але чому троль? Що, у біса, діється?

Клац. Наче тріснула галузка, за винятком того, що цей звук пролунав у голові Буйвітра. Клац-клац. І легіт, від якого й жоден листочок не поворухнувся.

Смужка кори на своєму шляху здерла гніздо шершнів. Воно пролетіло повз голову чарівника й він побачив, як те гніздо, віддаляючись від нього, шугонуло в коло задертих догори морд.

Коло зімкнулося.

Коло розімкнулося.

Поміж дерев залунав багатоголосий лемент болю і зграя почала прориватися крізь розлючену хмару. Буйвітер безглуздо всміхнувся.

Лікоть чарівника на щось наштовхнувся. То був стовбур. Смужка донесла Буйвітра аж до кінця гілки. Однак інших гілок тут не було. Гладенька кора не могла запропонувати йому хоч якоїсь опори. Зате вона запропонувала йому руки. От якраз позад нього через вкриту мохом кору потягнулася пара долонь – тендітних, зелених, як молоде листя. Далі висунулася тонка рука, а за нею одразу вихилилася гамадріада, яка міцно схопила враженого чарівника й, із тією рослинною силою, що може корінням камінь пробивати, затягнула його в дерево. Тверда кора розійшлася, як туман, і зімкнулася, як молюск.

Смерть беземоційно спостерігав.

Він глянув на хмарку одноденок, які веселими зиґзаґами витанцьовували біля Його черепа. Смерть клацнув пальцями. Комашки попадали долі. Але щось було не так, як завжди.

Сліпий Іо посунув свою купку фішок через увесь стіл, пильно спостерігаючи за усім тими очима, що були в кімнаті, і вийшов геть. Кілька напівбогів захихотіли. Офлер принаймні сприйняв утрату чудового троля з чіткою, хай дещо рептильною, гідністю.