Текст книги "Барва чарів"

Автор книги: Терри Дэвид Джон Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

Буйвітер і Двоквіт зрівноважились і почали роздивлятися кімнату, у котрій тепер опинилися.

– Божечку, – невиразно промовив Двоквіт після паузи, під час якої безуспішно намагався знайти краще слово.

– Це тюремна камера? – здивувався уголос Буйвітер.

– Усе це золото, шовк і все решта, – додав Двоквіт. – Ніколи не бачив такого!

Посеред цієї багато оздобленої кімнати на килимі, такому густому й пухнастому, що Буйвітер ступав по ньому з острахом, аби це не виявилось якимось кошлатим чудовиськом, яке любить лежати на підлозі, стояв довгий блискучий стіл, повний їжі. Страви були здебільшого з риби, разом із найбільшим та найвишуканіше приготованим омаром, якого Буйвітер будь-коли бачив, та було також безліч мисок і тарілок, наповнених небаченими досі дивовижними створіннями. Він обережно простяг руку й узяв якийсь пурпурний фрукт, вкритий зеленими кристалами.

– Зацукрований морський їжак, – озвався надтріснутий веселий голос позаду. – Великий делікатес.

Чарівник швидко кинув фрукт і повернувся. З-за важких завіс виступив старий чоловік. Був високий, худий і на вигляд наче добросердий, як порівняти з іншими обличчями, котрі нещодавно бачив Буйвітер.

– Пюре з морських огірків також вельми смачне, – по-товариськи мовило обличчя. – Ці маленькі зелені шматочки – то діточки морських зірок.

– Спасибі, що повідомили, – ледь вимовив Буйвітер.

– Власне, вони доволі непогані, – сказав Двоквіт із повним ротом. – Мені здавалося, тобі подобаються дари моря?

– Так, мені теж так здавалося, – мовив Буйвітер. – Що то за вино – розчавлені очиці восьминогів?

– Морський виноград, – сказав старий.

– Чудово, – відповів Буйвітер і вихилив повну склянку. – Непогано. Може, трішки солоне.

– Морський виноград – це різновид маленької медузи, – пояснив незнайомець. – А зараз, гадаю, мені треба представитись. Чому Ваш друг такого дивного кольору?

– Культурний шок, мабуть, – мовив Двоквіт. – Як звуть Вас, кажете?

– Я не казав. Моє ім’я Ґарартра. Я розпорядник гостей, бачте. Я маю приємність дбати, щоби ваше перебування тут було якнайчудовішим. – Він уклонився. – Якщо вам потрібно що-небудь, лише скажіть.

Двоквіт сів на вишукане перламутрове крісло з келихом масного вина в одній руці та кристалізованим кальмаром у другій. Насупився.

– Видається, я щось пропустив дорогою, – озвався він. – Спершу нам казали, що ми будемо рабами…

– Це підла плітка! – перервав Ґарартра.

– Що таке «плітка»? – запитав Двоквіт.

– Гадаю, це такий вид риби, – промовив Буйвітер із дальнього кінця довгого стола. – Це печиво зроблене з чогось вельми огидного, як гадаєш?

– Тоді нас порятували, не шкодуючи могутніх чарів…

– Вони з пресованих морських водоростей, – кинув розпорядник.

– … але потім нам погрожували, також не шкодуючи жодних чарів…

– Я так і думав, що то щось схоже на морські водорості, – погодився Буйвітер. – Вони, безперечно, смакують так, як би мали смакувати водорості, коли хтось був би достатньо мазохістичним, аби їх їсти.

– … а після цього нас потягли вартові й кинули сюди…

– М’яко штовхнули, – виправив Ґарартра.

– … що виявилося цією неймовірно багатою кімнатою, і тут уся ця їжа і якийсь чоловік говорить, що присвячує своє життя тому, щоби зробити нас щасливими, – завершив Двоквіт. – Тобто маємо якийсь брак послідовності.

– Ага, – озвався Буйвітер. – Він має на увазі, чи ви плануєте знову стати зовсім неприємними? Це просто перерва на обід?

Ґарартра заспокійливо здійняв руки.

– Прошу, прошу, – запротестував він. – Просто було потрібно якнайшвидше доправити вас сюди. Ми, безперечно, не бажаємо робити вас рабами. Запевняю щодо цього.

– Що ж, добре, – мовив Буйвітер.

– Так, власне, вас принесуть у жертву, – безтурботно продовжив Ґарартра.

– У жертву? Ви вб’єте нас? – скрикнув чарівник.

– Вб’ємо? Так, авжеж. Безперечно! Що б то була за жертва, якби вас не вбили, чи не так? Та не хвилюйтесь – то порівняно безболісно.

– Порівняно? Порівняно з чим? – промовив Буйвітер. Ухопив високу зелену пляшку, повну вина з медуз морський виноград, і щосили метнув у розпорядника, котрий махнув рукою, немов захищаючись.

З його пальців злетіли іскри октаринового полум’я й повітря раптом набрало густого пересиченого відчуття, котре свідчило про могутній розряд чарів. Кинута пляшка сповільнилась, а тоді спинилася, легенько обертаючись.

У цю ж мить невидима сила підійняла Буйвітра і, швиргонувши його кімнатою, незграбно притиснула до стіни над землею, що й не дихнути. Він повис там із роззявленим ротом, охоплений люттю й захватом.

Ґарартра опустив руку й повільно витер її до мантії.

– Я не дістав задоволення від цього, знаєте, – мовив він.

– Помітно, – пробурмотів Буйвітер.

– Та за що ви хочете нас принести в жертву? – запитав Двоквіт. – Ви нас ледь знаєте!

– У цьому вся суть, хіба ні? Не дуже виховано приносити в жертву друга. Та й окрім того вас… ммм… конкретно замовлено. Мені небагато відомо про цього бога, та Він доволі чітко висловився щодо цього. Слухайте, мені вже треба бігти. Стільки всього треба влаштувати, знаєте, як воно є. – Розпорядник гостей відчинив двері, а тоді висунувся з-за них: – Будь ласка, влаштовуйтеся зручніше й не переймайтеся.

– Та Ви нам нічого так і не розповіли! – поскаржився Двоквіт.

– Воно того не зовсім варте, правда. Однаково зранку вас принесуть у жертву, – промовив Ґарартра. – Справді, не варто забивати собі голову тим знанням. Поспіть добре. Порівняно добре в будь-якому разі.

Він зачинив двері. Короткий октариновий спалах навколо них свідчив, що їх тепер не відчинити жодному смертному слюсарю.

– Дзінь-дзень-бом, – озвалися дзвоники вздовж Межтину місячної ночі, наповненої ревом Закрайспаду.

Тертон, відрізковик 45-го відрізку, не чув такого брязкоту, відколи п’ять років тому в Тин занесло великого кракена. Він висунувся зі своєї хатинки, яка через брак зручного острівця була збудована на дерев’яних стовпах, устромлених у морське дно, і втупився в темряву. Раз чи два йому ввижався рух у далечіні. Відверто кажучи, він мав би поплисти й подивитися, яка причина того шуму. Але в холодному й сирому мороці це здавалося вкрай поганим задумом, тож Тертон грюкнув дверима, огорнув шалені дзвоники якимось мішковинням і спробував знову заснути.

Усе було марно, бо тепер дринькало навіть горішнє пасмо Тину, мовби об нього билося щось велике й важке. Подивившись кілька хвилин у стелю та з усієї сили намагаючись не думати про величезні довгі мацаки й завбільшки з озерця очі, відрізковик задмухав ліхтар і прочинив на шпарину двері.

Щось просувалося вздовж Тину великими стрибками, що покривали за раз кілька метрів. Ось воно виринуло перед ним і Тертон умить побачив дещо прямокутне, багатоноге, з пелехами водоростей і – хоч не було зовсім ніяких рис, за якими це можна було здогадатися – ще й неабияк люте.

Чудовисько промчало крізь хатину, розбивши її на друзки, однак Тертон уцілів завдяки тому, що зловився за Межтин. За кілька тижнів бідолаху звідти підібрав рятувальний флот, а згодом він утік із Крулу на викраденій лінзі (адже заробив неймовірну гідрофобію) і після багатьох пригод нарешті дістався до Великого Нефу: такої сухої місцевості на Диску, що в ній аж були від’ємні опади, і все одно там йому здавалося страшенно волого.

– Ти пробував двері?

– Так, – відповів Двоквіт. – Вони замкнені так само, як і того разу, коли ти питав. Але тут є вікно.

– Чудовий шлях утечі, – пробурмотів Буйвітер зі свого сідала на середині висоти стіни. – Ти ж сказав, що воно виходить понад Краєм. Стати крок і нурца в космос, та? Замерзнути на бурульку чи на шаленій швидкості ляпнутися на інший світ, або шугонути в саме полум’яне серце сонця?

– Варто спробувати, – мовив Двоквіт. – Хочеш галетку з водоростей?

– Ні!

– Коли будеш спускатися?

Буйвітер огризнувся. Частково від збентеження. Закляття Ґарартри було тим рідкісним у використанні й важким ув опануванні «Атавариним ґравітаційним сум’яттям», унаслідок якого Буйвітрове тіло на час тривалості чарів було переконане, що «низ» – на відстані дев’яноста градусів від того напрямку, який мешканці Плаского світу здебільшого вважають нижнім. Тобто бідолаха фактично стояв на стіні.

А тим часом пожбурена пляшка висіла собі в повітрі за кілька кроків. У її випадку час… ну, не зовсім зупинився, але в декілька разів сповільнився, і її траєкторія наразі зайняла кілька годин та дрібку сантиметрів, наскільки зауважили Двоквіт і Буйвітер. Скло виблискувало в місячному сяйві. Буйвітер зітхнув і спробував зручніше вмоститися на стіні.

– Чому ти аніскілечки не хвилюєшся? – образливо запитав він. – Адже нас уранці принесуть у жертву якомусь богу чи ще казна-чому, а ти просто сидиш тут і наминаєш канапки з рачками.

– Я думаю, що якось буде, – сказав Двоквіт.

– Маю на увазі, що ми ж навіть не знаємо, за що нас збираються вбити, – продовжував чарівник.

– А тобі того хотілося б, так?

– Це ти сказав? – запитав Буйвітер.

– Що саме?

Двоквіт схвильовано глянув на нього.

– Я Двоквіт, – сказав він. – Ти ж це пам’ятаєш?

Буйвітер схопився за голову.

– Це таки сталося, – простогнав він. – Я вже гублю клепки.

– От і чудово, – промовив голос. – А то тут дуже тісно.

Закляття, що пришпилило Буйвітра до стіни, щезло з ледь чутним «пук». Той лантухом звалився на підлогу.

– Обережно… Ти мене ледь не розчавив.

Буйвітер звівся на лікті й сягнув у кишеню. Коли вийняв звідти руку, то на ній сиділа зелена жабка, її очі дивно блистіли в напівтемряві.

– Так? – озвався Буйвітер.

«Поклади мене на підлогу й відійди», – кліпнула жабка.

Чарівник так і вчинив, і ще й відтягнув зачудованого Двоквіта.

У кімнаті стемніло. Почулося завивання вітру. Звідкись з’явився серпантин зелених, пурпурових та октаринових хмарок і почав хутко закручуватися навколо припалого до землі земноводного, водночас випускаючи маленькі блискавиці. Невдовзі жабка зникла в золотистому тумані, що почав набирати форму стовпа, заповнюючи приміщення теплим жовтим світлом. Усередині нього виднівся темний, незрозумілий силует, який на очах у присутніх майорів і змінювався. І весь той час чулося високе, від якого аж мізки заверталися, ниття величезного магічного поля…

Як раптово той чарівний вихор з’явився, так само він і зник. А на тому місці, де сиділа жаба, була… жаба.

– Неймовірно, – мовив Буйвітер.

Жабка докірливо дивилася на нього.

– Оце диво, – розчаровано сказав Буйвітер. – Жаба чарівним чином перетворилася на жабу. Пречудово.

– Оберніться, – почувся голос позаду них. І голос той був м’який, жіночий, що ніби аж вабив, такий голос, з яким можна було й по чарчині перехилити, однак він лунав звідти, звідки його бути не могло. Ті повернулися, майже непорушно, мовби двійко статуй на постаментах.

У передсвітанковому світлі стояла жінка. Вона неначе… Вона була… Вона мала… Що не кажи, а вона…

Пізніше Буйвітер і Двоквіт не могли зійтися бодай на чомусь у її описі, хіба на тому, що була дуже вродлива (але чітко стверджувати, які саме риси робили її вродливою, вони не могли) і мала зелені очі. Не такі світло-зелені очі, як бувають зазвичай, а чисто зелені, як смарагди, і переливчасті, як крильця бабки. А Буйвітрові був відомий той правдивий чарівний факт, що жоден бог чи богиня, якими би примхливими чи вередливими не були в інших питаннях, не могли змінити колір чи вигляд своїх очей…

– Уд… – почав було чарівник, але вона підняла руку.

– Ти ж знаєш, що коли промовиш моє ім’я, то я мушу піти, – прошипіла вона. – І, безсумнівно, пригадуєш, що я саме та богиня, котра приходить тоді, коли ніхто не кличе?

– Ее, так. Здається, – прохарамаркав Буйвітер, намагаючись не дивитися їй у вічі. – Це ж тебе називають Панною?

– Так.

– То Ви богиня? – захоплено озвався Двоквіт. – Я так хотів побачити колись якусь богиню.

Буйвітер напружився, чекаючи вибуху гніву. Та натомість Панна просто всміхнулася.

– Твоєму другові чародієві слід нас познайомити, – сказала вона.

Буйвітер кашлянув.

– Ее, та, – промовив він. – Це Двоквіт, Панно. Він турист…

– Я навідувала його кілька разів.

– І, Двоквіте, це Панна. Просто Панна, гаразд? Більше нічого. Не треба називати її інакше, зрозумів? – розпачливо продовжив він, кидаючи значущі погляди, які чоловічкові були, як горохом до стіни.

Буйвітер тремтів. Він, певна річ, не був атеїстом; на Диску боги не жаліли атеїстів. У тих небагатьох випадках, коли він мав трохи більше монет у кишені, завжди кидав кілька мідяків у скриньку якогось храму, вважаючи, що чим більше друзів – тим краще. Однак зазвичай він не турбував Богів і сподівався, що й вони не турбуватимуть його. Життя й без того складне.

Проте певні двоє богів були неабияк жахливими. Решта богів поводилися зазвичай просто, як великі люди, полюбляли вино, війну та любощі. Але Фатум і Панна були моторошними.

У Божественному кварталі Анх-Морпорка Фатум мав невеличкий, похмурий, сірий храм, у якому темними ночами збиралися сухорляві, із запалими очима віряни на свої призначені долею та цілком марні богослужіння. У Панни не було жодного храму, та вона була чи не наймогутнішою богинею за цілу історію Створення. Декілька зухваліших членів Спілки азартних гравців якось у найглибших підвалах Спілки експериментували зі способом поклоніння, і всі до тижня часу померли через злидні, убивство або просто Смерть. Вона була Богинею, яку не можна називати: хто її шукав – ніколи не знаходив, зате відомо, що вона приходила на допомогу в час крайньої потреби. Але знову ж таки, деколи та й не приходила. От така була. Їй не подобалося цокання вервичок, але притягував звук гральних кубиків. Ніхто не знав, яка Вона на вигляд, хоча неодноразово бувало, що той, чиє життя залежало від того, яка випаде карта, піднімав після роздавання руку й дивився Їй просто в обличчя. Часом, звісно, й ні. З усіх богів Панна була водночас і найбільш бажаною, і найбільш проклятущою.

– У нас немає богів там, звідки я, – сказав Двоквіт.

– Авжеж є, – відповіла Панна. – Усі мають богів. Просто не вважають їх за богів.

Буйвітер нараз отямився.

– Послухайте, – сказав він. – Не хочу здаватися нетерплячим, але за кілька хвилин у ці двері ввійдуть люди, які нас звідси виведуть і вб’ють.

– Так, – мовила Панна.

– Гадаю, Ви могли би сказати навіщо? – спитав Двоквіт.

– Так, – відповіла Панна. – Крулійці мають намір спустити за край Диску бронзовий корабель. Їхня основна мета – дізнатися стать А’Туїна, Світової черепахи.

– Схоже на якесь безглуздя, – озвався Буйвітер.

– Ні. Подумай. Одного разу десь у неозорій ночі, якою ми пересуваємося, Великий А’Туїн може зустріти когось із виду заврів ґалактичних. Чи будуть вони битися? А чи паруватися? Дрібка уяви доведе, що стать Великого А’Туїна для нас може бути вкрай важлива. Принаймні так кажуть крулійці.

Буйвітер старався відганяти від себе думки про парування Світових черепах. І то було дуже непросто.

– Отож, – вела далі богиня, – хочуть спустити цей корабель із двома мореплавцями на борту. Це стане зенітом десятилітніх досліджень. Це також буде вельми небезпечно для мандрівників. Тому, аби зменшити ризик, верховний астроном Крулу запропонував угоду Фатумові, що в мить запуску принесе йому в жертву двох людей. Фатум, зі свого боку, погодився змилуватися над космічним кораблем. Чудова угода, правда ж?

– То ми і є ті жертви, – сказав Буйвітер.

– Так.

– Я не думав, що Фатум приймає такі угоди. Гадав, що Він невблаганний, – зазначив чарівник.

– Зазвичай так. Але певний час ви обоє були йому, як сіль в оці. Він зажадав, щоби жертвами стали саме ви. Фатум дозволив вам утекти від піратів. Він же дозволив вам прибитися до Межтину. Часами Фатум буває страшенно підлим богом.

Настало затишшя. Жабка зітхнула й почвалала під стіл.

– Але ж Ви можете нам допомогти? – утрутився Двоквіт.

– Ви мене потішаєте, – сказала Панна. – Я схильна до сентиментів. Ви б це знали, якби захоплювалися азартними іграми. Отож деякий час я подорожувала в голові жаби, яку ви через своє добре серце врятували, бо ж відомо, що нікому не подобається дивитися, як слабких та безпорадних істот несе назустріч їхній смерті.

– Дякуємо, – мовив Буйвітер.

– Усі сили Фатуму спрямовані проти вас, – сказала Панна. – Але все, що я можу, то це дати вам один шанс. Лиш один, маленький шанс. Решта залежить від вас самих.

Панна щезла.

– Ого, – озвався по хвилі Двоквіт. – Це ж я вперше богиню побачив.

Розчахнулися двері. Увійшов Ґарартра, виставивши перед себе чарівну паличку. За ним стояли двоє охоронців, озброєні більш традиційно – мечами.

– О, – промовив він по-товариськи. – Бачу, ви вже готові.

«Готові», – пролунав голос у голові Буйвітра.

Пляшка, кинута чаклуном вісім годин тому та замкнута чарами в особистому часовому просторі, продовжувала висіти у повітрі. Однак, протягом цього часу первинна мана чарів поступово втрачала свою силу. Коли їй забракло енергії, яка протидіяла силі закономірного та могутнього Всесвіту, Реальність миттєво взяла гору. Це стало очевидним фактом, коли пляшка раптово виконала заключну частину параболи, розбилася об бічну частину голови старшого розпорядника гостей, обсипала вартових склом та облила їх медузовим вином.

Буйвітер ухопив Двоквіта за руку, вгатив найближчого вартового у пах і потягнув остовпілого туриста в коридор. Ще до того, як Ґарартра знепритомнів від удару і повалився на землю, двоє гостей уже накивали п’ятами вдалечині.

Буйвітер ковзнув за ріг і опинився на балконі, який розтягнувся на усі чотири сторони внутрішнього подвір’я. Більшу частину долівки займав декоративний ставок, у якому серед водяних лілій засмагали черепахи.

Перед Буйвітром стояло двійко дуже здивованих чарівників у прикметних мантіях кваліфікованих гідрофобів темно-блакитного і чорного кольорів. Один із них, більш здогадливий, ніж його супутник, здійняв руку і промовив перші слова закляття.

Буйвітер почув різкий короткий звук – це Двоквіт плюнув на руку гідрофоба. Той заволав і відсмикнув руку, наче її вжалило.

Інший не встиг навіть пальцем ворухнути, як Буйвітер уже кинувся на нього, шалено розмахуючи кулаками. Жах додав сили і він одним дужим ударом перекинув чоловіка через поручні балкона у ставок, із яким сталося дещо дуже дивне; вода розійшлася, наче у неї плюхнулася величезна невидима куля, залишивши гідрофоба волати, зависаючи у власному відразливому полі.

Двоквіт із захватом дивився на Буйвітра, аж доки той не вхопив його за плече, вказуючи на ймовірно безпечний шлях. Вони рушили, залишивши здогадливого гідрофоба із вологою рукою корчитися на балконі. Певний час позаду лунали крики, але згодом, коли квапливо завернули в поперечний прохід і перетнули ще одне внутрішнє подвір’я, галас переслідування затих.

Зрештою, Буйвітер помітив безпечні на вигляд двері. Він зазирнув усередину, переконався, що приміщення порожнє, затягнув туди Двоквіта і міцно зачинив за собою. Тоді притулився до дверей, важко дихаючи й сичачи.

– Ми безнадійно заблукали в палаці. А з цього острова нам не втекти, – захекано говорив він, – Більш того, ми... гей! – закінчив чарівник, коли вміст тієї кімнати просочився у його розладжені зорові нерви.

Двоквіт у цей час уже витріщався на стіни.

Кімната була дивовижною, адже вміщала в собі весь Усесвіт.

Смерть сидів у Своєму саду і проводив точилом по лезу коси. Вона була такою гострою, що побіжний вітерець, який був великою рідкістю у спокійному садку Смерті, розсікався на два заплутані легковії. Сад розташувався на безпечному плоскогір’ї з виглядом на хитросплетені виміри Плаского світу, за якими височіли морозні, спокійні, безмовні та превисоченні гори Вічності.

«Жжух!» – рухався камінь по лезу. Смерть мугикав панахиду і вистукував кістлявою ногою по вкритій інеєм кам’янистій землі.

Зі сторони померхлого фруктового саду, де цвіли нічні яблука, почулися кроки і нудотно-солодкий запах розчавлених лілій. Сердито звівши голову, Смерть помітив темні, наче нетрі, очі, наповнені віддаленими зірками, яким немає подоби у знайомих сузір’ях Сьогочасного всесвіту.

Смерть і Фатум зустрілися поглядами. Косар, звісно ж, вишкірив зуби. Створений лиш із костей, Він тільки те й робив, що шкірився. Смерть продовжував гострити косу, награючи́ бруском ритмічну мелодію по її лезу.

– Маю для тебе завдання, – мовив Фатум. Його слова пролунали повз лезо коси і ніжно розсіклися на дві смуги голосних та приголосних.

– У МЕНЕ ДОСИТЬ ЗАВДАНЬ НА СЬОГОДНІ, – мовив Смерть обтяжливим, наче нейтроній, голосом, – НАВІТЬ У ЦЮ МИТЬ БІЛА ЧУМА ПОРЯДКУЄ У ПСЕВДОПОЛІСІ, І Я ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ ЗВІЛЬНИТИ БАГАТЬОХ МЕШКАНЦІВ МІСТА З-ПІД ЇЇ ВЛАДИ. ТАКОЇ ЧУМИ НЕ БАЧИЛИ ВЖЕ СОТНІ РОКІВ. ТЕПЕР ОБОВ’ЯЗОК ВЕЛИТЬ МЕНІ БРОДИТИ ПО ВУЛИЦЯХ ЦЬОГО МІСТА.

– Я про маленького мандрівника і безчесного чарівника, – тихо промовив Фатум, сідаючи поряд із кістлявою статурою Смерті у чорному плащі та дивлячись униз на віддалений багатогранний самоцвіт (такий мав вигляд з цієї зручної міжпросторової позиції Плаский світ).

Мелодія коси спинилась.

– Вони помруть за кілька годин, – мовив Фатум. – Така їхня доля.

Смерть заворушився і продовжив гострити лезо.

– Я гадав, що тебе це втішить, – провадив далі Фатум.

Смерть знизав плечима – на скелетові цей жест виглядає неабияк виразно.

– Я Й СПРАВДІ ОДНОГО РАЗУ НЕВПИННО ПОЛЮВАВ НА НИХ, – мовив він, – АЖ ПОТІМ МЕНІ СПАЛО НА ДУМКУ, ЩО РАНО ЧИ ПІЗНО УСІ ПОМРУТЬ. ЗРЕШТОЮ, ВСЕ ГИНЕ. «МЕНЕ МОЖНА ОБМАНУТИ, АЛЕ НЕ ПОЗБУТИСЯ», – СКАЗАВ Я СОБІ. НАВІЩО ПЕРЕЙМАТИСЯ?

– Мене теж не позбутися, – випалив Фатум.

– ТАК, Я ЧУВ ПРО ЦЕ, – з тією ж посмішкою мовив Смерть.

– Досить! – вигукнув Фатум, різко скочивши на ноги. – Вони помруть! – закінчив він і зник у клапті блакитного полум’я.

Смерть кивнув собі і продовжив роботу бруском. За кілька хвилин, вдовольнившись бажаною гостротою коси, Він підвівся і підніс лезо до товстої і смердючої свічки, яка палала на краю лавки. Спритно змахнувши косою двічі Він розсік полум’я на три яскраві світлячки. Смерть вишкірив зуби.

Невдовзі Він уже сідлав Свого білого жеребця, якого тримав у стайні, розташованій в задній частині домівки. Худобина дружньо тицьнув носом у Смерть; у нього були багряні очі та лискучі, немов масний шовк, боки. Однак, це був справжнісінький кінь з плоті й крові, і цілком імовірно, що за ним доглядали значно краще, ніж за більшістю інших в’ючних тварин Плаского світу. Смерть не був жорстоким господарем. Він важив не багато, а сакви, які частенько були битком набиті, не важили ані грама.

– Усі ці світи! – мовив Двоквіт. – Вони дивовижні!

Буйвітер щось буркнув собі під ніс і продовжив насторожено переміщатися по вцяткованій зірками кімнаті. Двоквіт підійшов до мудрованої астролябії, у центрі якої розташована вся Великоа’туїнсько-слоново-дискова система, викувана з міді та оздоблена крихітними коштовностями. Довкола неї кружляли зірки та планети на красивих срібних дротиках.

– Дивовижно! – повторив Двоквіт. Стіни прикрашали величезні гобелени зі смоляно-чорного оксамиту, на яких красувалися крихітні фосфоресцентні насіння перлин. Споглядаючи їхнє сяйво, прихожий неначе занурювався у подорож по міжгалактичному лимані. На різноманітних мольбертах стояли велетенські ескізи. Дивлячись із різних сторін Межтину можна помітити, що на них зображено Великого А’Туїна з ретельно окресленими лусками й кратерами. Двоквіт дивився на нього зі замисленим поглядом.

У той же час, Буйвітер глибоко непокоївся. Найбільше його турбували два костюми, що висіли на опорах посеред приміщення. Він стривожено обійшов їх навкруги.

На вигляд вони наче пошиті з тонкої білої шкіри. Крім того, костюми мали ремені, мідні патрубки та інші зовсім невідомі й підозрілі приладдя. Лосини були заправлені у високі чоботи з товстою підошвою, а рукави запхані у великі та гнучкі рукавиці. Найдивогляднішим серед усього були великі мідні шоломи, які, вочевидь, фіксувалися на важких обручах довкола шиї. Вони, мабуть, зовсім не годилися для захисту – найпростіша шпага з легкістю розколола б їх, навіть якщо б не поцілила в ті сміховинні маленькі скляні віконечка попереду. На верхівках шоломів настовбурчувалися гребені білих пір’їнок, які лише псували зовнішній вигляд.

У Буйвітра з’явилися невтішні проблиски підозр стосовно цих костюмів.

Попереду стояв стіл, вкритий небесними мапами і клаптями пергаментів, розписаних цифрами. Буйвітер дійшов висновку, що кому б не належали ці костюми (за винятком безталанних моряків, які могли випадково потрапити сюди; їх не слід враховувати) – вони готові відчайдушно відправитись туди, де ще не ступала нога сміливців. Це викликало не тільки підозри, а й жахливе передчуття.

Він обернувся і побачив Двоквіта, на обличчі якого був такий вираз, немов йому щось спало на думку.

– Ні… – одразу випалив Буйвітер. Двоквіт не звернув уваги.

– Богиня говорила, що двох чоловіків відправлять за Край, – мовив Двоквіт з блиском в очах. – І пам’ятаєш, троль Тетіс казав, що для подорожі за Край потрібен певний захист? Крулійці винайшли його. Ці костюми – космічна броня.

– Як на мене, вони надто тісні, – швидко відказав Буйвітер і вхопив Двоквіта за руку. – Ходімо, нічого нам тут затримуватись…

– Чому ти завжди панікуєш? – обурливо запитав Двоквіт.

– Тому що все моє майбутнє життя щойно промайнуло перед очима, а виявилося не вельми довгим. Якщо у цю ж мить ти не рушиш, мені доведеться піти без тебе, адже будь-якої миті ти запропонуєш нам одягти…

Двері відчинились.

До кімнати увійшли двоє кремезних чоловіків, одягнені лиш у вовняні штанці. Один із них жваво витирався рушником. Чоловіки кивнули головою обом втікачам без жодного подиву.

Найвищий серед них усівся на лавку перед сидіннями, кивнув до Буйвітра і мовив:

– ?Tyo yur atl ho sooten gatrunen?

Буйвітер почувався дуже ніяково. Він вважав себе знавцем більшості західних мов Плаского світу, але цього разу вперше зіткнувся з крулійською мовою і не зрозумів ані слова. Хоча Двоквіт теж ні бельмеса не втямив з усього сказаного, це не спинило його зробити крок уперед і набрати в легені повітря.

Швидкість світла проходить через магічну ауру, яка оточує Плаский світ, доволі повільно, заледве швидше скорості звуку в менш частотних усесвітах. Та все ж таки, немає нічого швидшого за світло, за винятком, хіба що, Буйвітрового розуму в миті, як ось ця.

Він блискавично усвідомив, що турист зараз випробує свій особливий метод комунікації, себто говоритиме повільно та голосно рідною мовою.

Буйвітер вмить штурхнув ліктем назад, вибивши з Двоквіта подих. Коли турист підвів очі, чарівник, піймавши його болісний та здивований погляд, уявно витягнув язика і відрізав уявними ножицями.

Інший черепахонавт, – так найменували тих, хто скоро мав відправитися в подорож до Великої А’Туїн, – відірвав погляд від мап на столі та збентежено споглядав, що відбувається. Його мужнє та об’ємисте чоло зморщилося від спроби вичавити кілька слів.

– ?Hor yu latruin nor u? – промовив він.

Буйвітер усміхнувся, кивнув головою і штовхнув Двоквіта у бік черепахонавта. Помітивши, що великий мідний телескоп на столі привабив увагу туриста, він уявно зітхнув з полегшенням.

– !Sooten u! – звелів черепахонавт на лавці. Чаклун знову всміхнувся, кивнув, дістав з полиці великий мідний шолом і щосили обрушив на голову чоловіка. Той тихо зойкнув і повалився на підлогу.

Інший чоловік, налякано зробивши тільки крок, одразу ж звалився на свого товариша після невпевненого, але успішного удару Двоквіта телескопом.

Чарівник і турист поглянули один на одного поверх того бойовища.

– Ну, гаразд! – гаркнув Буйвітер. Він усвідомлював, що програв певну битву, але не розумів яку. – Можеш притримати свого язика. Хтось очікує, що ці хлопці одягнуть костюми і вийдуть за хвилину. Імовірно, вони гадали, що ми – слуги. Допоможи мені сховати їх за шторами, а потім ми, ми…

– Одягнемо костюми, – доповнив Двоквіт, підіймаючи другий шолом.

– Так, – погодився Буйвітер. – Я знав, лиш поглянувши на них, що у підсумку доведеться таки їх одягнути. Не питай, звідки – просто це найгірше з усього, що могло з нами статися.

– Ти ж сам казав, що нам жодним чином не втекти, – мовив приглушеним голосом Двоквіт, натягуючи костюм через голову. – Це краще, ніж бути принесеним у жертву.

– Тільки-но з’явиться нагода – дамо драпака, – мовив у відповідь Буйвітер. – І не вигадуй дурниць.

Він зі завзяттям запхав руку в костюм і стукнувся головою об шолом. У якусь мить йому здалося, що там, нагорі, хтось наглядає за ним.

– Дуже тобі дякую, – з гіркотою на серці мовив Буйвітер.

На самому краєчку країни та міста Крул містився великий напівкруглий амфітеатр з місцями для кількох десятків тисяч людей. Арена була напівкруглою лиш із тієї елеґантної причини, що стояла понад морем хмар, котре далеко внизу скипало над Закрайспадом. Зараз усі місця були зайняті. У натовпі вже наростав неспокій. Вони прибули подивитись подвійне жертвопринесення і на запуск великого бронзового космічного корабля. Жодна з подій досі не відбулася.

Верховний астроном покликав керівника запуску.

– Ну? – мовив він, наповнюючи дві короткі літери повним лексиконом злості та погрози. Керівник запуску зблід.

– Жодних новин, пане, – повідомив той і додав, ледь усміхаючись, – окрім того, що Вашій Вельможності буде приємно знати, що Ґарартра одужав.

– Це факт, про котрий він може пожалкувати, – мовив верховний астроном.

– Так, пане.

– Скільки ще маємо часу?

Керівник поглянув на сонце, що стрімко сходило.

– Тридцять хвилин, Ваша Вельможносте. Після цього Крул обернеться геть від хвоста Великого А’Туїна і «Мужній мандрівник» буде приречений піти штопором у поміжпанцирне провалля. Я вже налаштував автоматичне керування, тож...

– Добре, добре, – сказав верховний астроном, махаючи, аби той ішов собі. – Запуск повинен відбутися. Звісно ж, продовжуйте пильнувати за причалом. Коли ту кляту парочку впіймають, я особисто матиму величезне задоволення власноручно їх стратити.

– Так, пане. Емм...

Верховний астроном нахмурився.

– Що іще хочеш сказати, чоловіче?

Керівник ковтнув слину. Усе це було вельми несправедливо до нього, він був радше практичним чарівником, аніж дипломатом, і саме тому дехто з мудрішими мізками постарався, щоби саме він повідомив ту новину.

– Якесь чудовисько виринуло з моря й нападає на кораблі в порту, – повідомив він. – Щойно звідти прибув посланець.

– Велике чудовисько? – спитав верховний астроном.

– Не дуже, та кажуть, що вельми люте, пане.

Володар Крулу та Межтину подумав хвильку, а тоді знизав плечима.

– Море повне чудовиськ, – промовив він. – Це одна з його суттєвих ознак. Розберіться з ним. І ще одне, керівнику запуску…

– Так, пане?

– Якщо мене й надалі сердитимуть, то пригадайте, що принести в жертву мають двох людей. Я можу розщедритися і збільшити це число.