Текст книги "Барва чарів"

Автор книги: Терри Дэвид Джон Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

– Коришся? – із жахом та захватом водночас мовив Двоквіт.

«Авжеж, володарю.»

Світло згасло. Двоквіт вказав тремтячим пальцем туди, де, як пам’ятав, розташовані двері, і промовив:

– Відчини!

Дракон підняв свою величезну голову. Клубок вогню пронісся знову, однак цього разу відповідно до скорочення м’язів на шиї дракона, барви полум’я блякли від помаранчевого до жовтого, від жовтого до білого і, зрештою, до світло-блакитного. У кінці струмінь полум’я став тоненьким. Там, де він торкався стіни, каміння тріскало й сипалося, а коли досягнув дверей – метал вибухнув дощем гарячих крапель.

На стінах затанцювали криві чорні тіні. Метал скипів у такому вогні, що неможливо було дивитися, а за мить двері розламалися навпіл. Полум’я згасло так само раптово, як і з’явилось.

Двоквіт обережно переступив через двері, які вже остигали, і оглянув коридор. Нікого немає.

Дракон пішов за ним. Важка дверна рама була незначною перешкодою на шляху велетенського звіра. Повівши плечима, він вирвав одвірок і метнув його у бік. Дракон вичікувально поглянув на Двоквіта. Його шкіра пульсувала хвилями у бажанні розгорнути крила в тісному проході.

– І як ти тільки там опинився? – запитав Двоквіт.

«Ти викликав мене, господарю.»

– Не пригадую такого.

«У своїх думках. Ти покликав мене у своїх думках», – терпляче пояснював дракон подумки.

– Хочеш сказати, я просто подумав про тебе і ось ти тут?

«Так.»

– Це якісь чари?

«Так.»

– Але я думав про драконів усе своє життя.

«Тут бар’єр між думкою та дійсністю трішки нечіткий. Я знаю лиш те, що мене не було, а коли ти подумав про мене – я з’явився. Отож, я виконуватиму твої вказівки.»

– Боже милостивий.

Саме в цей момент з-за рогу вийшов тузінь вартових. Вони спинилися роззявивши пельки. Один із вартових якось оговтався, звів арбалет і вистрелив.

Грудина дракона сколихнулася. Арбалетний болт вибухнув на спломенілі тріски, так і не долетівши до цілі. Вартові дременули геть. За долю секунди в те місце, до вони щойно стояли, поцілив клубок полум’я.

Двоквіт зі захватом подивися вгору.

– А ти вмієш літати?

«Авжеж.»

Він оглянув коридор і вирішив іти протилежним від вартових шляхом. Оскільки його місце перебування – абсолютна загадка, будь-який шлях допоможе йому розгадати її. Він просунувся повз дракона й поспішив ув обраному напрямку. Величезний звір ледве спромігся розвернутись, аби піти за володарем.

Вони спускалися по коридору повз проходи, що перетиналися, наче в лабіринті. Раз Двоквітові вчулися крики десь у далині, але скоро стихли. Іноді траплялися темні арки дверних проходів, які поступово осипались. Тьмяне світло проникало крізь різноманітні отвори, а великі дзеркала, вмуровані у кутах коридорів, віддзеркалювали те проміння то тут, то там. Яскравіше світло деколи лилося з якогось далекого джерела.

Спускаючись широким сходовим прольотом і попутно ко́паючи клубочки срібного пилу, Двоквіт дивувався тому, що тунелі тут значно ширші та краще збудовані. У нішах, розташованих в стіні, стояли статуї. Часом на шляху їм траплялися побляклі, але цікаві гобелени, загалом із зображенням драконів: сотні драконів у польоті, дракони, які висять на кільцях, люди на спинах драконів полюють на оленя чи, інколи, на інших людей. Двоквіт обережно торкнувся одного з гобеленів. Тканина посипалася у спекотному й сухому повітрі, залишивши бовтатися золоту сіточку, вироблену із красивого золотого дроту.

– Дивно, чому вони залишили все це тут? – поцікавився Двоквіт.

«Не знаю», – відповів голос у його голові.

Розвернувшись, чоловічок поглянув на лускату, конеподібну голову над собою.

– У тебе є ім’я, драконе? – запитав Двоквіт.

«Не знаю.»

– Тоді я кликатиму тебе Дев’ятьочеретином.

– Отже, таке моя ім’я.

Вони пробиралися крізь оповиті пилом величезні зали, видовбані просто в скелі. У них височіли темні колони, а стіни до самої стелі майстерно прикрашали різноманітні статуї, ґарґулі, барельєфи і рифлені колони. Тіні скульптур моторошно танцювали, коли дракон слухняно освітлював місцину на прохання Двоквіта. Мандрівники перетинали довжелезні галереї й просторі, вирізьблені з каменю амфітеатри – усе поглинуте товстим пластом м’якого пилу й безлюдне. Ніхто не бував у цих мертвих печерах віками.

Раптом Двоквіт помітив стежинку, яка вела в ще один темний прохід. Хтось неодноразово ходив цим шляхом. Ті глибокі вузькі сліди на сірому покриві долівки були залишені тут нещодавно.

Двоквіт пішов по тих слідах. Вони вивели його до ще вищих зал і звивистіших коридорів. Їхні розміри були достатньо великими, щоби вмістити дракона (та й, схоже, колись тут таки ходили дракони: одна кімната була завалена старими упряжами, розміром, наче на дракона, а друга – величезними латами й кольчугами, у які можна одягнути навіть слона). Стежинка привела їх до зелених бронзових дверей, таких височенних, що аж губилися в далечині темряви. Перед Двоквітом на висоті грудей красувалася невелика мідна клямка у формі дракона.

Тільки-но він торкнувся її, двері вмить широко відчинилися без жодного шуму.

Раптом у його волоссі затріщали іскри. Тієї ж миті здійнявся шквал сухого, гарячого повітря, яке не розвіювало пил, як звичайний вітер, а підіймало його вгору, створюючи короткочасні, немиловидні напівживі форми. Двоквіту вчувся дивне пронизливе джеркотіння Того, що було замкнуте у віддалених Вимірах підземелля, десь за межами крихкої решітки часу і простору. Тіні з’являлися там, де їх не могло бути, а повітря дзижчало, наче вулик.

Коротко кажучи, навколо вирувала потужна магія.

За дверима у кімнаті сяяло тьмяне зелене світло. Уздовж стін, одна над одною, висіли мармурові полиці з трунами. Посеред кімнати на узвишші стояв кам’яний стілець, де розляглося чиєсь тіло. Воно не рухалося, однак мовило ламким старечим голосом:

– Заходь, юначе.

Двоквіт ступив уперед. У тьмяному світлі він угледів на стільці людську постать. Чітко розгледіти співрозмовника не міг, однак його розкинута поза була така химерна, що Двоквіт лиш потішився цьому.

– Розумієш, я мрець, – бадьоро озвався голос з того місця, котре, на думку Двоквіта, було головою. – Та ти, певно, й сам здогадався.

– Мм, – зронив Двоквіт, – Так.

Він почав задкувати.

– Це очевидно, правда ж? – погодився голос. – А ти, мабуть, Двоквіт? Чи це пізніше?

– Пізніше? – запитав Двоквіт і зупинився. – Що пізніше?

– Ну, – мовив голос, – розумієш, одним із недоліків мерця є те, що звільняєшся від оков Часу, і тепер я бачу все – минуле й майбутнє – одночасно, за винятком хіба того, звичайно, що тепер мені відомо, що Часу взагалі не існує.

– Це не схоже на недолік, – заперечив Двоквіт.

– Ти так гадаєш? Уяви собі, що кожна мить твого життя – одночасно і давній спогад, і несподіване майбутнє. Тоді зрозумієш, про що я. Та в усякому разі я пригадав, що хотів сказати. Чи вже сказав? До речі, гарний у тебе дракон. Я говорив тобі це?

– Так, він досить гарний. Нещодавно з’явився.

– З’явився? – мовив голос. – Ти викликав його!

– Так, але все, що я зробив…

– У тобі є Сила!

– Я лише подумав про нього.

– І це ніщо інше, як Сила! Я вже говорив тобі, що я – Ґрейха Перший? Чи це потому? Пробач, у мене ще мало досвіду в потойбіччі. У всякому разі, ти маєш Силу. А за її допомогою можна викликати драконів.

– Ви вже, здається, говорили це, – мовив Двоквіт.

– Справді? Це якраз те, що я хотів сказати, – мовив мрець.

– Але як? Я думав про драконів усе життя, а дракон оце тільки вперше з’явився.

– Розумієш, річ у тім, що дракони існують не так, як ти чи я (до того отруєння три місяці тому) звикли думати. Мова йде про справжніх драконів, draconis nobilis. Болотні дракони, draconis vulgaris, є нижчими істотами й не заслуговують нашої уваги. Справжні дракони – надзвичайно витончені духом істоти. Вони можуть набрати форми в цьому світі лише тоді, коли її зародить надзвичайно розвинена уява. Але навіть у цьому випадку та уява має перебувати в сильно насиченому чарами місці, де кордони між видимим і невидимим слабші. Тоді дракони, так би мовити, проникають у цей світ, отримуючи надану їм форму. За життя я був дуже здібним у цій справі. Міг уявити до півтисячі драконів водночас. Нині Лісса, найобдарованіша серед моїх дітей, здатна уявити заледве п’ятдесят якихось пародій. Ось така вона, прогресивна освіта. Лісса не дуже вірить у них. А тому її дракони мляві, у той час як твій, – мовив голос Ґрейхи, – майже такий ж файний, як колись мої. Є чим очам помилуватися, хоч їх у мене й нема, щоби так казати.

– Ви постійно говорите, що Ви – мрець… – пробелькотів Двоквіт.

– І що?

– А мерці, ну… Вони, еее… Ну, багато не балакають. Зазвичай.

– Колись я був вельми могутнім чарівником. Моя дочка отруїла мене, певна річ. Це загальноприйнятий спосіб успадкування влади у нашій сім’ї, однак… – зітхнув покійник, чи принаймні подих зійшов звідкись із повітря кілька п’ядей над тілом. – Невдовзі стало очевидно, що ніхто з моїх трьох дітей не достатньо сильний, аби вибороти владу над Змієгором у інших двох суперників. Становище вкрай незадовільне. Таке королівство повинно мати лише одного правителя. Отож я вирішив зостатися живим на неофіційній основі, що, звісно ж, дуже дратує моїх дітей. Вони не матимуть щастя мене поховати, доки не зостанеться лише один з них, щоби провести цю церемонію.

Двоквіт почув якесь різке хрипіння. Мабуть, це був сміх.

– То це хтось із твоїх дітей викрав нас? – мовив Двоквіт.

– Лісса, – відповів голос покійного чаклуна. – Моя дочка. Наймогутніша. Щодо синів, то їхні дракони пролітають кілька миль, а тоді розчиняються.

– Розчиняються? А й справді, крізь того дракона, який привіз нас сюди, можна було дивитися, – відповів Двоквіт. – Мені ще здалося те дивним.

– Авжеж, – погодився Ґрейха. – Сила діє лише поблизу Змієгора. Це закон обернених квадратів. Принаймні, я так думаю. Коли дракони летять далеко за межі Змієгора, вони поступово зникають. Інакше, знаючи мою Ліссоньку, вона би вже захопила весь світ. Утім, мені не слід затримувати тебе. Гадаю, ти захочеш урятувати свого приятеля.

Двоквіт роззявився.

– Груна? – запитав він.

– Ні, не його. Худорлявого чарівника. Мій син, Ліо!рт, намагається порубати його на шматочки. Мені дуже сподобалося те, як ти врятував його. Точніше, врятуєш.

Двоквіт миттю випростався.

– Де він? – запитав, крокуючи до дверей з надією, що це виглядає героїчно.

– Просто йди по слідах у пилюці, – мовив голос. – Іноді Лісса приходить до мене. Ще навідується до свого старенького татуся, моя маленька. Лише їй вистачило духу вбити мене. Яблуко від яблуні недалеко падає. До речі, щасти тобі. Здається, я це казав уже. Чи скажу тепер.

Безладний голос поступово губився, тим часом як Двоквіт біг мертвими тунелями. Дракон пострибки рухався за ним. Невдовзі Двоквіт зади́хався й спинився, обіпершись на колону. Здається, він давненько нічого не їв.

«Чому б не полетіти?» – прозвучав голос Дев’ятьочеретина у голові чоловічка. Дракон розгорнув свої крила. Змахнувши для проби лише раз, він стрімко здійнявся над землею. На мить Двоквіт закляк, споглядаючи дракона, а тоді поквапився до нього та швидко видряпався на шию. Невзабарі вони летіли за кілька кроків над землею, лишаючи позаду хмару сірого пилу.

Двоквіт щосили тримався, а звір пронісся через низку печер та обігнув спіральні сходи, на яких би з легкістю розмістилося військо, що відступає. Нагорі вони потрапили у більш населену частину, де дзеркала, розташовані в кутах коридорів і відполіровані до блиску, відбивали тьмяне світло.

«Я відчуваю інших драконів.»

Дев’ятьочеретин стрімко рвонув по бічному коридору, немов голодна ластівка за комаром. Від такого ривку Двоквіта смикнуло назад, а крила дракона для нього наче розмилися у повітрі. Ще один різкий поворот крізь гирло тунелю і вони опинилися у просторій печері. Угорі широкі промені світла пронизували великі отвори, а далеко внизу виднілися скелі. Крім того, на стелі була якась метушня… Дев’ятьочеретин завис у повітрі, бухкаючи крильми, а Двоквіт вгледівся: там долілиць висіли звірі і рухалися крихітні людиноподібні плями.

«Це бантова зала», – мовив дракон вдоволеним тоном.

У цю мить одна із плям високо вгорі відчепилася від стелі, поступово збільшуючись…

Буйвітер споглядав, як бліде лице Ліо!рта віддалялося від нього. «Кумедно, – проторохтіла маленька частина його розуму. – Чому я підіймаюся вгору?»

Аж тоді чарівник почав перевертатися у повітрі й усе стало на свої місця. Він не підіймався, а падав на далекі, вкриті послідом скелі.

Через це відкриття у нього запаморочилось в голові. І тоді, як це завжди стається у скрутні миті, з глибин його розуму виринули слова Заклинання: «Чому б не промовити нас? – спонукали вони. – Тобі нічого втрачати.»

Буйвітер змахнув рукою у зустрічному потоці повітря.

– Ашонай, – виголосив він. Це слово сформувало перед ним згусток холодно-блакитного полум’я, яке струменіло від швидкого потоку повітря.

Сп’янілий від жаху й чарів чарівник змахнув другою рукою.

– Ебіріс, – наспівно протягнув він. Звук застиг поряд миготливим помаранчевим словом.

– Уршорінґ. Кванті. Пітан. Н’ґурад. Ферінґомалі… – слова спалахували навколо чаклуна веселковими барвами. Він розпростер руки і приготувався промовити восьме – останнє – слово, блискучий октарин, який закріплював чари. Про скелі Буйвітер узагалі забув.

– … – почав він.

Раптовий удар перехопив йому подих. Полум’я згасло і заклинання розвіялося. Пара рук охопила його талію і весь світ перекинувся на бік: дракон вийшов зі стрімкого піке, ледве торкаючись пазурами найвищої скелі у бридкій низині Змієгора. Двоквіт переможно засміявся.

– Піймав!

Дракон, ліниво змахнувши крилами після ґраційної дуги, вилетів крізь отвір печери у ранкове повітря.

Опівдні на просторій зеленій леваді заквітчаного плоскогір’я, що становило верхівку дивним чином збалансованого Змієгора, дракони та їхні вершники утворили широке коло. Позад них було ще місце для натовпу слуг і рабів, та інших, хто животів на даху цього світу. Усі вони спостерігали за постатями, що згуртувалися посередині трав’янистої арени.

Там було чимало старших повелителів драконів, а серед них – Ліо!рт із братом Ліартесом. Перший, з легким виразом болю, усе ще потирав свої ноги. Трохи збоку була Лісса з Груном і ще кілька її прибічників. Між цими двома групами стояв традиційний відун Змієгора.

– Як вам відомо, – невпевнено мовив він, – за волею не зовсім покійного володаря Змієгора, Ґрейхи Першого, наступник буде аж тоді, коли хтось із його дітей відчує в собі достатньо сили кинути виклик своїм брату й сестрі – чи, може, навіть обом братам – і переможе їх у смертельному бою.

– Так-так, ми всі це знаємо. Гайда скоріш далі, – озвався не знати звідки позаду нього слабкий сварливий голос.

Відун сковтнув. Він ніяк не міг сприйняти те, що його колишній господар не пішов нормально на спочинок. «Живий ще той старий чорт чи ні?» – дивувався собі відун.

– Не зовсім зрозуміло, – озвався він із тремтінням у голосі, – чи можна приймати виклик від представника…

– Можна, можна, – проскреготів безтілесний голос Ґрейхи. – Це вказує на розсудливість. Та не тягни ж, як на цілий день.

– Я викликаю вас на бій, – сказав Грун не зводячи очей з братів. – Обох відразу.

Ліо!рт і Ліартес перезирнулися.

– Ти битимешся з нами двома одночасно? – перепитав Ліартес, високий та жилавий чоловік із довгим чорним волоссям.

– Ага.

– То ж збіса нерівні шанси, хіба ні?

– Ага. На мене одного вас двох треба.

Ліо!рт насупився:

– Ах ти ж, варваре нахабний…

– Ну, все, – прогарчав Грун. – Я тебе зараз…

Відун виставив свою руку зі синіми жилами, щоб угамувати його.

– Не можна битися на Бійні, – сказав він і замовк, обмірковуючи суть сказаного.

– Ну, ви розумієте, про що я, – врешті вимовив він і додав: – Оскільки викликаною стороною є мої пани Ліо!рт і Ліартес, то вони мають право вибору зброї.

– Дракони, – ураз відповіли вони.

Лісса пирхнула.

– Драконів можна застосовувати для нападу, отже, вони – зброя, – упевнено мовив Ліо!рт. – Якщо не погоджуєшся, то можемо побитися.

– Та, – сказав його брат, киваючи до Груна.

Відун відчув, як у його груди вперся примарний палець.

– Чого стоїш роззявившись? – озвався могильний голос Ґрейхи. – Дій уже, та хутчіше.

Грун відступив на крок і трусонув головою.

– О, ні, – сказав він. – Одного разу було досить. Я скорше вмру, ніж буду битися на такій тварюці.

– Тоді вмри, – якомога лагідніше промовив відун.

Ліо!рт і Ліартес уже крокували морогом туди, де чекали слуги з їхніми верховими тваринами. Грун обернувся до Лісси. Вона стенула плечима.

– Мені що, навіть меча не дадуть? – жалібно спитав він. – Ножа бодай?

– Ні, – відповіла вона. – Я цього не чекала.

Раптом Лісса наче якось поменшала, уся її зухвалість де й поділася.

– Пробач.

– «Пробач?»

– Так, пробач.

– Та, я чув, що ти ніби сказала: «Пробач.»

– Не дивися на мене так! Я можу науявляти тобі найкращого верхового дракона.

– НІ!

Відун вишмаркався в хустинку, мить потримав у простягнутій руці той клаптик шовку, а тоді впустив його долі.

Ураз бухнули крила, що Грун аж перекрутився.

Ліо!ртовий дракон уже був у повітрі і кружляв навпроти них. Коли він спустився над самий моріг, з його пащі вихопилася хвиля полум’я, що пропалила на траві чорну смугу й покотилася аж до Груна.

Останньої миті варвар відштовхнув Ліссу й, кидаючись убік від небезпеки, відчув на руці шалений біль від вогню. Він перекотився по землі і знову скочив на ноги, нестямно шукаючи очима другого дракона. Той надлетів з іншого боку і Грун, не встигнувши й подумати, підстрибнув на місці, щоб не попектися. Та дракон, пролітаючи повз, махнув хвостом і зацідив йому по чолі. Грун підвівся й потрусив головою, щоби минули зірочки в очах. Укрита пухирцями спина нила від болю.

Ліо!рт зайшов на друге коло, але цього разу повільніше, зваживши на неочікувану спритність здорованя. Порівнявшись із землею, він побачив, що варвар просто стоїть, опустивши руки й важко дихаючи. Легка ціль. Після різкого нальоту дракона Ліо!рт обернув голову, очікуючи побачити дуже велику вуглину. Однак не побачив нічого. Збентежено повернувся назад.

Грун показався сам: підтягуючись однією рукою по драконячому лускатому плечі, а другою гасячи вогонь у своєму волоссі. Ліо!рт сягнув по кинджал, але біль ще більше загострив і так зазвичай чудові рефлекси варвара. Удар з лівої наче молотком опустився по зап’ясті драконника, через що кинджал полетів на землю, а другий удар уцілив прямо в підборіддя.

Дракон, який ніс на собі тягар із двох чоловіків, летів усього за кілька метрів від трави. І на щастя, бо щойно Ліо!рт зомлів, дракон перестав існувати. Лісса чимдуж побігла моріжком до Груна й допомогла йому зіп’ястися на ноги. Він залупав до неї очима:

– Що сталося? Що сталося? – ледь обертаючи язиком промовив Грун.

– Це було просто неймовірно, – відповіла вона. – Оте твоє сальто в повітрі й усе решта.

– Ага, але що сталося?

– То трохи важко пояснити…

Грун поглянув у небо. Ліартес, вочевидь обачніший за свого брата, кружляв над ними у височині.

– Ну, маєш близько десяти секунд, щоби спробувати пояснити.

– Дракони…

– Ну?

– Вони уявні.

– Тобто як і ці уявні опіки на моїй руці?

– Так. Ні! – різко захитала вона головою. – Я обов’язково потім тобі все розповім!

– Добре. Якщо вдасться знайти доброго ворожбита, – прогарчав Грун. Він поглядав на Ліартеса, який почав знижуватися із широким розмахом.

– Тільки послухай. Коли брат непритомний, його дракон не може існувати, бо інакше ніяк не зможе потрапити в цей…

– Тікай! – крикнув Грун. Він відштовхнув її від себе й кинувся пластом на землю, а поряд шугонув дракон Ліартеса, залишивши на траві черговий рубець із димом.

Доки звір набирав висоту до наступної атаки, Грун поспіхом піднявся і щодуху погнав у ліс на краю арени. То був радше негустий гайок, щось трохи більше за широкий та розрослий живопліт, але там принаймні не зміг би пролетіти жоден дракон.

Ніхто того робити й не намагався. Ліартес посадив свого літуна за кілька кроків звідти й недбало спустився з нього. Дракон склав крила й устромив свою голову поміж зелені віти, а його господар тим часом сперся на дерево й почав щось немелодійно насвистувати.

– Я можу тебе звідси викурити, – небавом промовив Ліартес.

З кущів анічичирк.

– Може, ти в отому падубі?

Кущ падуба зараз же спалахнув кулею вогню.

– Я точно бачу якийсь рух серед отієї папороті.

З папороті вмить стало саме ріщя й білий попіл.

– Ти ж просто відтягуєш неминуче, варваре. Можеш уже здаватися. Я спалив багато людей, то аніскілечки не боляче, – сказав Ліартес, поглядаючи обабіч по кущах.

Дракон просувався далі ліском і спопеляв кожен підозрілий кущ чи скупчення папоротей. Ліартес дістав меч і став чекати.

Грун зістрибнув з дерева й одразу перейшов на біг. Позаду нього заревів дракон і, розвертаючись, почав проламувати кущі, але той біг-біг без упину, зосередивши погляд на Ліартесі та сухій гілляці у своїх руках.

Мало хто знає, але правда в тім, що під час бігу на коротку відстань двонога істота зазвичай може випередити чотириногу, просто тому що чотириногій істоті потрібно більше часу на перебирання ногами. Грун чув позаду себе шкряботіння лап та зловісний глухий звук удару. То дракон напіврозправив свої крила й намагався злетіти.

Грун з усієї сили мчав на Ліартеса. Зненацька вигулькнув меч драконника, але спинився на гілляці. Варвар тоді кулею кинувся на Ліартеса й обидва чоловіки звалилися на землю.

Дракон заревів.

Ліартес скрикнув, бо Грун підтягнув коліно і влучив точно по анатомії, проте спромігся на такий несамовитий удар, що переламав за це варварові ніс.

Грун відбрикнувся набік і звівся на ноги, та зараз же зустрівся поглядом з лютою конячоподібною мордою дракона.

Варвар дриґнув ногою і влучив у Ліартеса, що якраз намагався встати, та якраз йому в голову. Той різко впав.

Дракон зник. Куля вогню, що рвалась у напрямку Груна, почала танути, а доки до нього – то тільки тепле повітря гойднулось. Після цього все стихло, тільки чутно було потріскування кущів, що палали.

Грун звалив непритомного драконника собі на плече і швидко подався назад на арену. Напівдорозі він знайшов Ліо!рта, який з неприродно вивернутою ногою лежав у незграбній позі. Грун нахилився і, крехнувши, висадив його на інше плече.

Лісса й відун чекали на помості на іншому кінці левади. Драконниця повернула собі холоднокров’я і спокійно дивилася, як Грун скидає двох чоловіків на сходи перед неї. Люди довкола Лісси стояли шанобливо, наче придворні.

– Убий їх, – сказала вона.

– Уб’ю в належний час, – відповів Грун. – У будь-якому разі вбивати непритомних – негідна справа.

– Ліпшого часу годі й чекати, як на мою думку, – озвався відун. Лісса пирхнула.

– Тоді я відправлю їх у вигнання, – мовила вона. – За межами чарів Змієгора вони втратять свою Силу. Стануть простими розбійниками. Таке тебе вдовольнить?

– Так.

– Ти дивуєш мене своєю милосердністю, Груне.

Грун стиснув плечима.

– Чоловікові мого стану інакше неможливо. Треба дбати про свою репутацію.

Грун роззирнувся.

– А де тоді наступне випробування?

– Попереджаю: воно небезпечне. Якщо хочеш, можеш піти зараз. Якщо ж ти пройдеш це випробування, то станеш володарем Змієгора й, певна річ, моїм законним чоловіком.

Очі Груна зустрілися з її очима. Він подумав про своє життя, до цього дня. Раптово воно йому здалося повним довгих сирих ночей спання під зірками, відчайдушних боїв із тролями, міською вартою, безліччю розбійників та лихих жерців, і ще й, принаймні в трьох випадках, справжнісінькими напівбогами. І за що? Ну, за вельми непогані скарби, мусив він визнати, але ж де все те поділося? Порятунок полонених дівиць давав деяку скороминучу винагороду, але переважно все закінчувалося тим, що він покидав їх десь у якомусь місті з гарним посагом, оскільки з часом кожна панянка, навіть найбільш згідлива, ставала ревнивою і не розуміла його намагань порятувати її посестер у біді. Коротко кажучи, життя направду дало йому мало що, окрім слави та мережива шрамів. Бути володарем, мабуть, цікаво. Грун посміхнувся. За таку опору, з усіма цими драконами й цілою ватагою бійців, не гріх було позмагатися.

Та й дівка та була нівроку.

– То третє випробування? – спитала вона.

– А я знову маю бути без зброї? – озвався Грун.

Лісса сягнула до свого шолома і зняла його, а з-під нього м’яко висипалися руді пасма її волосся. Тоді вона відстібнула брошку на своїх шатах. Під ними було тільки голе тіло.

Щойно погляд Груна промайнув по Ліссі, як у мозку варвара запрацювало дві рахувальні машинки. Одна оцінювала золото її браслетів, тигрові рубіни в оправах перснів на пальцях ніг, діамантову блискітку, що прикрашала пупок, і дві дуже індивідуальні срібні закрутульки філігранної роботи. Друга була пов’язана з його статевим інстинктом. Обидві видавали підсумки, які страшенно його тішили.

Лісса простягнула руку і з усмішкою запропонувала келих вина, сказавши:

– Гадаю, що ні.

– Він не спробував тебе врятувати, – нагадав Буйвітер, як останній засіб.

Чарівник відчайдушно чіплявся за Двоквітовий пояс, доки дракон повільно кружляв, нахилюячи світ під небезпечним кутом. Нове знання про те, що луската спина, на котрій він тримався, існувала лиш як щось на зразок тривимірного марення, жодним чином, як він скоро зрозумів, не вплинуло на його відчуття запаморочення. Розум намагався з’ясувати можливі результати втрати Двоквітом зосередження.

– Навіть Груну не вдалося би перемогти їх із тими арбалетами, – твердо мовив Двоквіт.

Доки дракон здіймався дедалі вище над тією частиною лісу, де наша трійця перед тим спала бентежним і неспокійним сном, сонце з’явилося над краєм диска. Миттєво похмура блакить і сірість передсвітанкового часу перетворились на яскраву бронзову ріку, що текла крізь світ, спалахуючи золотом там, де зустрічалась із льодом, водою чи греблею світла. (Завдяки густині магічного поля, котре оточувало диск, світло рухалось повільніше за швидкість звуку; наприклад, ця цікава властивість була вдало використана народом сорка з Великого Нефу, котрі за століття побудували складні й вишукані греблі, а також долини, оточені полірованим кварцом, аби впіймати повільне сонячне світло й ніби як зберігати його. Іскристі резервуари Нефу, переповнені після кількох тижнів безперервного сонячного світла, були направду дивовижним видовищем із повітря, а тому дуже шкода, що Двоквіт і Буйвітер не поглянули в тому напрямку.)

Перед ними в небі висіла неможливість вагою в мільярд тонн – чарами створений Змієгір – і це було не так уже й погано, доки Буйвітер не повернув голову й побачив, як тінь гори повільно розгортається у хмарних просторах світу...

– Що тобі видно? – сказав Двоквіт до дракона.

«Іде бій на верхівці гори», – слухняно відповів той.

– Бачиш? – мовив Двоквіт. – Мабуть, саме цієї миті Грун б’ється за власне життя.

Буйвітер мовчав. Двоквіт зараз же обернувся. Чарівник пильно дивився в нікуди, а його губи безшумно рухались.

– Буйвітре?

Чарівник коротко хрипнув.

– Пробач, – мовив Двоквіт, – що ти сказав?

– ...аж туди... далеко падати… – бурмотів Буйвітер, Його очі зосередились, на мить у них з’явилося збентеження, а тоді розширились, повні жаху. Бо не треба було дивитися вниз.

– Ааахх, – видав він і почав зісковзувати.

Двоквіт упіймав його.

– Що таке?

Буйвітер спробував заплющити очі, та для уяви не існувало повік і їй було видно все.

– Хіба ти не боїшся висоти? – вдалось йому промовити.

Двоквіт поглянув униз на дрібнюсінький краєвид, змішаний із тінями хмар. Думка про страх йому, власне, була чужою.

– Ні, – сказав він. – Чого б це? Чи впадеш із сорока аршинів, чи з чотирьох тисяч сажнів – однаково будеш мертвий, така моя думка.

Буйвітер спробував подумати про це спокійно, та не зміг побачити в тому логіку. Річ була не в самому падінні, а в ударі до землі, що...

Двоквіт швидко схопив його.

– Приготуйся, – весело мовив він. – Ми майже на місці.

– Хотів би я бути знову в місті, – простогнав Буйвітер. – Хотів би я бути на землі.

– Цікаво, чи можуть дракони долетіти до зірок? – замріяно сказав Двоквіт. – Оце було би щось...

– Ти здурів, – рішуче мовив Буйвітер. Турист не відповів, а коли чарівник підвівся, то з жахом побачив, що Двоквіт дивиться вгору на зірки, що зникали, із дивною усмішкою на обличчі.

– Навіть про це не думай, – грізно додав Буйвітер.

«Чоловік, якого шукаєте, балакає з драконницею», – обізвався дракон.

– Гмм? – промовив Двоквіт, досі споглядаючи побляклі зірки.

– Що? – стривожено спитав Буйвітер.

– О, так. Грун, – мовив Двоквіт. – Сподіваюся, встигнемо. Пірнай. Лети низько.

Буйвітер розплющив очі, бо вітер тепер перетворився на ураган. Може, так вони й розплющилися – вітер безперечно не давав їх стулити знову.

Пласке верхів’я Змієгора постало перед ними, небезпечно нахилилось, тоді перекинулось на зелену пляму, що замиготіла зусібіч. Малесенькі ліси й поля з’єднались у розмитий шматок ландшафту. Короткий сріблястий спалах на обрії міг бути маленькою річкою, що виливалася за край плато. Буйвітер спробував вигнати цей спогад геть із голови, та той почувався там вельми добре, тероризував інших мешканців і перевертав меблі.

– Гадаю, що ні, – мовила Лісса.

Грун повільно взяв келих з вином. Зашкірився, як біда на мороз.

Навколо арени почали приземлятися дракони. Вершники поглянули вгору. Через арену майнула якась зелена пляма й Грун зник. Келих на мить завис у повітрі, а тоді упав на східці. Лиш тоді вилилась єдина крапля.

Так сталося, бо обережно охоплюючи Груна лапами, дракон Дев’ятьочеретин на мить синхронізував їхні тілесні ритми. Оскільки вимір уяви набагато складніший за ті, де є простір і час, і котрі воістину вельми молоді виміри, результатом цього було миттєве перетворення статичного й фалічного Груна на Груна, котрий рухався боком зі швидкістю вісімдесят миль за годину без жодних негативних наслідків, окрім кількох змарнованих ковтків вина. Ще одним наслідком було те, що Лісса розлючено закричала й викликала свого дракона. Коли золотий звір матеріалізувався перед нею, вона – досі оголена – вистрибнула на нього й вирвала арбалет у одного з вартових. За мить уже була в повітрі, а решта драконників юрбою кинулися до власних тварин.

Відун, спостерігаючи за усім із-за колони, за котру він вправно ковзнув під час шаленого гармидеру, саме в цю мить піймав міжвимірні відголоски теорії, котра народжувалась у розумі раннього психіатра в сусідньому всесвіті, може, тому, що виміри просочувалися в обидва боки й той психіатр на мить побачив дівчину на драконі. Відун усміхнувся.

– Закладемося, що вона його не наздожене? – озвався Ґрейха голосом хробаків і склепів біля його вуха.