Текст книги "Барва чарів"

Автор книги: Терри Дэвид Джон Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

Вона мить пообнюхувала підлогу, а тоді зникла в дірі біля дальньої стіни. Приблизно в цей час досі неуспішна ворожка, що жила по інший бік кварталу, кинула оком у свою скляну кулю. У неї вирвався легенький крик, і за годину вона продала свої коштовності, різноманітне чарівне приладдя, більшість одягу та майже все інше майно, котре було би незручно перевозити найшвидшим конем, якого лише вона могла придбати. Той факт, що пізніше, коли її дім згорів дотла, сама вона загинула в раптовому зсуві в Морпоркських горах, доводить, що у Смерті також є почуття гумору.

Також приблизно в ту ж мить, як навчений щур зник у лабіринті ходів попід містом, пробираючися ними в безвідмовній покорі прадавньому інстинкту, патрицій Анх-Морпорка взяв до рук листи, принесені альбатросом цього ранку. Він знову задумливо поглянув на горішній з них і викликав головного шпигуна.

А в «Репнутому барабані» Буйвітер із роззявленим ротом слухав, що говорив Двоквіт.

– Тож я вирішив сам усе побачити, – казав чоловічок. – Вісім років збирав, он скільки часу. Та воно вартує кожного піврайну. Тобто, ось – я тут. В Анх-Морпорці. Прославленому в піснях і оповідях, маю на увазі. На вулицях, якими ступав Гемік Біломеч, Грун Варвар, Бравд Центроземець і Ласка... Знаєш, усе саме так, як я уявляв.

На обличчі Буйвітра застигла маска глибокого жаху.

– Я просто не міг більше витримати у Бес-Пеларґіку, – безтурботно продовжував Двоквіт. – Цілий день сидіти за столом, додавати стовпчики цифр, а після того всього лише пенсія світить... Де ж тут романтика? Двоквіте, подумав я, зараз або ніколи. Чому маєш тільки слухати оповіді? Ти можеш туди поїхати. Настав час припинити блукати доками, слухаючи розповіді моряків. Тож я уклав розмовник і придбав собі місце на наступному кораблі до Брунатних островів.

– Без охорони? – пробурмотів Буйвітер.

– Без. А навіщо? Що я маю такого, що варто красти?

Буйвітер кашлянув:

– У тебе є... мм... золото, – сказав він.

– Менше двох тисяч райну. Ледь вистачає, щоби прожити місяць чи два. Удома, тобто. Гадаю, тут цього може вистачити трішки надовше.

– Чи райну – це одна з тих великих золотих монет? – спитав Буйвітер.

– Так, – Двоквіт із хвилюванням поглянув на чарівника поверх своїх дивних зорових скелець. – Ти гадаєш, двох тисяч вистачить?

– Егггге, – прохрипів Буйвітер. – Тобто, так, вистачить.

– Добре.

– Гм. В Аґатійській імперії всі такі багаті, як ти?

– Я? Багатий? Та хай би тобі добре було, чого ти так вирішив? Я лише бідний конторський службовець! – і потім додав: – Гадаєш, я забагато заплатив шинкареві?

– Мм... Він би задовольнився й меншою сумою, – зізнався Буйвітер.

– Ага. Наступного разу матиму на увазі. Розумію, що багато ще треба дізнатися. Мені дещо спало на думку. Буйвітре, чи ти погодишся бути найнятим у ролі, не знаю, можливо, слово «провідник» підійде до ситуації? Гадаю, я зможу платити тобі райну щодня.

Буйвітер розтулив рота, щоби відповісти, та відчув, як слова скупчилися в горлі й не хочуть виходити у світ, який стрімко втрачав глузд. Двоквіт зашарівся.

– Я образив тебе, – сказав він. – Безглуздо було робити таку пропозицію професіоналу на кшталт тебе. Безсумнівно, безліч проектів чекають твоєї уваги... Однозначно, якась висока магія...

– Ні, – ледь чутно промовив Буйвітер. – Зараз немає. Райну, кажеш? Щодня? Кожного дня?

– Гадаю, за цих треба збільшити платню до півтора райну на день. Та ще всі кишенькові витрати, звісно ж.

Чарівник прийняв величну позу:

– Це мені підійде, – сказав. – Чудово.

Двоквіт дістав зі свого гаманця якийсь великий круглий золотий предмет, подивився на нього, а тоді повернув назад. Буйвітер навіть не встиг його добре роздивитися.

– Гадаю, – мовив турист, – мені тепер треба трохи поспати. Дорога була довгою. А потім, можливо, ти би повернувся за полудня й ми б оглянули місто.

– Авжеж.

– Тоді будь такий добрий і попроси шинкаря, щоби він відвів мене до моєї кімнати.

Буйвітер так і зробив, і споглядав, як схвильований Грубань, поспіхом прибігши з якоїсь задньої кімнати, провадить гостя по дерев’яних сходах за шинквасом вгору. За кілька секунд Скриня підійнялася й попрямувала за ними. Тоді чарівник поглянув на шість великих монет у своїй руці. Двоквіт наполягав, аби оплатити перші чотири дні наперед. Г’ю кивнув і підбадьорливо усміхнувся.

Чарівник огризнувся до нього.

У часи учнівства Буйвітер ніколи не отримував високих оцінок з передбачення, але зараз звивини його мозку пульсували і яскраве майбутнє постало перед його очима чітко, мовби викарбуване. Між плечима засвербіло. Він знав, що розумним вчинком зараз було би придбати коня. Це би мав бути швидкий кінь, і дорогий. Але з іншого боку, Буйвітер не міг пригадати нікого з відомих йому торговців кіньми, котрий був би настільки багатий, аби видати решту із майже унції золота.

А тоді, звісно ж, інші п’ять монет допомогли б йому розпочати якусь корисну діяльність десь на безпечній відстані, скажімо, двісті миль. Так вчинити було б розумно.

Проте що би сталося з Двоквітом, повністю самим у місті, де навіть таргани безпомилково відчували золото? Треба бути справжнім негідником, аби його покинути.

Патрицій Анх-Морпорка всміхнувся, та лише ротом.

– Центрова брама, кажеш? – пробурмотів він.

Капітан варти хвацько віддав честь:

– Так, пане. Нам довелося застрелити коня, щоби він зупинився.

– А це прямою стежкою приводить тебе сюди, – сказав патрицій, дивлячись на Буйвітра згори вниз. – І що ти можеш сказати у свій захист?

Ходили чутки, що в палаці патриція було ціле крило писарів, котрі день за днем звіряли й оновлювали всю інформацію, зібрану витончено організованою шпигунською системою їхнього пана. Буйвітер у цьому не сумнівався. Він кинув оком на балкон, що тягнувся уздовж однієї зі стін приймальні. Рвучкий біг, спритний стрибок – стрімкий град арбалетних стріл. Чарівник здригнувся. Патрицій підтримував свої підборіддя обцяцькованою перснями рукою і маленькими холодними очима-намистинками роздивлявся Буйвітра.

– Погляньмо, – мовив він. – Порушення присяги, крадіжка коня, збування фальшивих грошей... Так, гадаю, тебе чекає Арена, Буйвітре.

Це було занадто.

– Я не крав коня! Я чесно його придбав!

– За фальшиві гроші. Фактично, це крадіжка.

– Але ці райну з чистого золота!

– Райну? – патрицій покрутив одну з них у своїх товстих пальцях. – То так вони звуться? Як цікаво. Та, як ти зазначив, вони не такі самі, як долари...

– Ну, звичайно, що не...

– А, отже, ти зізнаєшся?

Буйвітер розтулив рота, щоби відповісти, але передумав і знову стулив його.

– Саме так. Та й разом із цим усім, звісно, є моральна образа через боягузливу зраду відвідувача наших берегів. Соромся, Буйвітре! – патрицій недбало махнув рукою. Вартові позаду чарівника відступили, а їхній капітан зробив кілька кроків праворуч. Буйвітер раптом відчув себе дуже самотнім.

Кажуть, що коли має померти чарівник, по нього приходить сам Смерть (замість делегувати це завдання комусь із підлеглих на кшталт Мору чи Голоду, як воно зазвичай буває). Буйвітер схвильовано роздивлявся навколо в пошуках високої постаті в чорному (чарівники, навіть невдалі, на додаток до паличок і гостроверхих капелюхів мають у очицях малюсінькі октаґони, що дозволяють їм бачити в октарині, основній барві, усі інші барви є її блідими тінями, що досягають меж звичайного чотиривимірного простору. Кажуть, що це дещо сяйливий зелено-жовтий пурпур).

То в кутку замайоріла тінь?

– Авжеж, – сказав патрицій, – я міг би змилосердитись.

Тінь зникла. Буйвітер подивився вгору з виразом шаленої надії на обличчі.

– Так? – промовив.

Патрицій знову махнув рукою. Чарівник побачив, що вартові покинули кімнату. Залишений на самоті з правителем подвійного міста, він волів би, щоби вони повернулись.

– Підійди ближче, Буйвітре, – сказав патрицій. Він вказав на миску зі смаколиками, що стояла на оніксовому столику біля трону. – Бажаєш кристалізовану медузу? Ні?

– Мм, – озвався той, – Ні.

– Хочу, щоби ти дуже уважно послухав те, що я зараз скажу, – люб’язно мовив патрицій, – інакше помреш. Цікавим чином. За певний час. Прошу, перестань так крутитися. Оскільки ти є якимось трішки чарівником, то знаєш, що ми живемо на поверхні світу, котрий має форму, так би мовити, диска? І що начебто існує, далеко в бік краю, континент, котрий хоч і є невеликим, але за масою дорівнює всім землям цього півкола? І так є тому, що згідно з прадавньою легендою, він увесь зроблений із золота?

Буйвітер кивнув. Хто не чув про Противажний континент? Дехто з моряків навіть вірив у ті дитячі казки та відпливав на його пошуки. Звісно, повертались вони або з порожніми руками, або не верталися зовсім. Мабуть, зї’джені велетенськими черепахами, як вважали більш серйозні мореплавці. Бо, звісно ж, Противажний континент був нічим іншим, як лиш солярним міфом.

– Він, безперечно, існує, – сказав патрицій. – Хоч і не зроблений зі золота, але це правда, що золото там – вельми поширений метал. Більшість його маси складають величезні поклади октирону глибоко в корі. Отже, буде очевидно для гострого розуму на кшталт твого, що існування Противажного континенту є смертельною загрозою для всього нашого народу... – він зупинився, дивлячись на Буйвітра з роззявленим ротом. Зітхнув. Тоді мовив:

– Ти загубив хід моїх думок?

– Тее-еге, – промовив Буйвітер. Він ковтнув слину й облизав губи. – Тобто, ні. Тобто... ну, золото...

– Розумію, – лагідно мовив патрицій. – Ти, ймовірно, вважаєш, що було би чудово вирушити на Противажний континент і повернутися з кораблем, повним золота?

Буйвітер мав відчуття, що потрапляє в якусь пастку.

– Так, – зважився він.

– А якби кожен на берегах Круглого моря мав би власну гору золота? Чи було би це добре? Що сталося би? Добре подумай.

Чарівник насупив брови. Поміркував.

– Ми всі були би багатими?

Емоційний спад після його слів вказав на те, що він не вгадав.

– Можу також тобі сказати, Буйвітре, що існують певні зв’язки між володарями Круглого моря та імператором Аґатійської імперії, як прийнято казати, – продовжував патрицій. – Вони вельми обмежені. Між нами мало спільного. У нас немає нічого, що потрібно їм, а в них немає нічого, що ми могли би собі дозволити. Це стара імперія, Буйвітре. Стара, хитра, жорстока і дуже-дуже багата. Тож ми обмінюємось братніми побажаннями альбатросовою поштою. Та й то нечасто.

Один такий лист прибув цього ранку. Схоже, підданий імператора надумав відвідати наше місто. Здається, він хоче пооглядати його. Мабуть, тільки шаленець згодився би перетерпіти всі біди подорожі через Впередній океан, аби лише подивитися на що-небудь. Проте він прибув сьогодні вранці. Міг зустріти великого героя, або ж найхитрішого зі злодіїв, або ж якогось мудрого великого вченого. А зустрів тебе. Найняв провідником. Ти будеш провідником, Буйвітре, для цього споглядача, цього Двоквіта. І подбаєш про те, щоби він повернувся додому з хорошими враженнями про нашу невеличку батьківщину. Що скажеш на це?

– Еее.... Дякую, пане, – нещасно вимовив Буйвітер.

– Є й інша причина, авжеж. Була би трагедія, якби з нашим маленьким відвідувачем сталося щось негоже. Наприклад, якби він помер. То був би жах. Жах для всього нашого краю, бо Аґатійська імперія дбає про своїх громадян і може, безперечно, знищити нас умить. За одну мить. І це було би жахливо й для тебе, Буйвітре, бо за ті тижні, що би лишились до прибуття здоровецького флоту імперських найманців, певні мої прислужники узялися би за твою персону, сподіваючись, що капітани месників вгамують свій гнів, коли побачать твоє все ще живе тіло. Є закляття, котрі можуть не дати життю піти з тіла, хай би яке воно було понівечене, і... Бачу по твоєму обличчю, що до тебе починає доходити.

– Еге.

– Перепрошую?

– Так, пане. Я... еее... подбаю про це... тобто, я постараюся, щоби... тобто, ну, я спробую припильнувати його й не дозволю, аби щось нашкодило йому.

«А після того піду печений лід продавати», – гірко додав він подумки.

– Пречудово! Я так розумію, що ви з Двоквітом уже маєте прекрасні відносини. Бездоганний початок! Коли він безпечно повернеться на свою батьківщину, я не залишу тебе без подяки. Я, ймовірно, навіть зніму з тебе всі звинувачення. Дякую, Буйвітре. Можеш іти.

Буйвітер вирішив не просити повернути його п’ять райну й обережно позадкував.

– Ой, і ще одне, – сказав патрицій, коли чарівник намацував клямку.

– Так, пане? – він відповів, а душа йому збігла в п’яти.

– Я певний, що ти й мріяти не будеш, аби покинути свої обов’язки та втекти з міста. Ти здаєшся мені міською людиною. Але можеш бути певний, що володарі інших міст будуть повідомлені про цю ситуацію ще до сутінку.

– Запевняю, що таке мені навіть на думку не спадало, пане.

– Справді? Тоді на твоєму місці я подав би на своє обличчя в суд за наклеп.

Буйвітер стрімголов побіг до «Репнутого барабана» і якраз зіштовхнувся з чоловіком, що хутко виходив звідти назадгузь. Поспіх незнайомця частково пояснювався списом у його грудях. Він голосно прохрипів і впав мертвісінький до ніг чаклуна. Буйвітер заглянув за двері й різко відсмикнувся, бо повз нього, ніби куріпка повз гніздо, пролетіла важка сокира. Це, мабуть, був просто випадковий кидок, як з’ясувалося з другого обережного погляду. У темному ж приміщенні «Барабана» вирувала гаряча бійка, і доволі таки немаленька, а третій і довший погляд підтвердив – на смерть. Буйвітер ухилився, коли повз пролетів стілець і розбився на протилежному боці вулиці.

Чарівник пірнув усередину.

На ньому була темна мантія, котра ще більше потемніла через постійне носіння й нерегулярне прання. У бурхливій темряві ніхто й не закмітив невиразну постать, що ковзала від столу до столу. Якоїсь миті один боєць заточився й наступив на щось, наче на пальці. Одразу за щиколоток щось уп’ялося, наче чиїсь зуби. Він пронизливо заверещав і втратив пильність. Цієї миті було достатньо для меча, яким замахнувся спантеличений опонент, аби проштрикнути його.

Чудернацько згорблений Буйвітер перебігом дістався сходів, посмоктуючи свою забиту руку. Аж ось арбалетна стріла влучила у балюстраду над ним і він зойкнув. Подолав сходи на одному диханні, постійно очікуючи наступного, більш прицільного пострілу.

Нагорі в коридорі захеканий чарівник випростався і побачив, що підлога перед ним встелена тілами. Великий чорнобородий чоловік із закривавленим мечем у руці тягнувся до клямки дверей.

– Гей! – скрикнув Буйвітер.

Чоловік обернувся і майже не вагаючись витяг із пояса на грудях короткого метального ножа та жбурнув його. Буйвітер присів. Позаду нього почувся скрик – арбалетник, цілячись для пострілу, впустив зброю та схопився за горло.

Здоровило вже сягав по інший ніж. Буйвітер несамовито роззирнувся, а тоді, навмання імпровізуючи, став у чарівницьку позу.

Закинув руку назад і:

– Асоніті! Кьорухал! Беазлеблор!

Чоловік завагався, його очі неспокійно заметалися з боку в бік, чекаючи, коли чарів. Щойно бородань дійшов висновку, що нічого не буде, як Буйвітер вихором пронісся проходом і блискавично копнув його в пах. Доки той кричав і хапався за болюче місце, чарівник прочинив двері, плигнув усередину, щільно зачинив їх за собою та притулився всім тілом до них, важко дихаючи.

Тут була тиша. Ось Двоквіт, що мирно спить на ліжку. А ось, за якихось півкроку від ліжка, Скриня.

Буйвітер ступив кілька кроків – жадібність його мовби на шнурку тягнула. Скриня стояла відчинена. Усередині були сумки, і в одній з них він помітив блиск золота. На мить жадоба здолала обережність і чарівник з осторогою простягнув руку... Та який сенс? І так не вдасться насолодитися цими грішми. Він неохоче забрав руку і здивувався, зауваживши невелике дрижання відчиненої ляди скрині. Хіба вона трохи не порухалася, немов від сильного вітру?

Буйвітер поглянув на свої пальці, а тоді на ляду. Вона виглядала важкою й була обшита латунними стрічками. Зараз ляда начебто не рухалася. Який іще вітер?

– Буйвітре!

Двоквіт зістрибнув із ліжка. Чарівник відсахнувся, викривляючи обличчя в усмішці.

– Мій любий друже, саме вчасно! Ми лише пообідаємо, і я певний, що після цього ти маєш прекрасну програму на решту дня.

– Це чудово, – глибоко дихнув Буйвітер. – Слухай, – мовив він з відчаєм у голосі, – поїмо деінде. Унизу відбулась невелика бійка.

– Бійка у корчмі? Чому ти не розбудив мене?

– Ну, розумієш, я... Що?

– Я гадав, що чітко висловився зранку, Буйвітре. Я хочу побачити справжнє морпоркське життя – ринок рабів, Діру розпусти, Храм божків, Спілку жебраків... і справжню бійку в корчмі.

У голосі Двоквіта з’явилась невеличка нотка недовір’я.

– Вони ж бувають у вас, так? Ну знаєш, люди гойдаються на люстрах, двобої на столах, таке, у що завжди потрапляють Грун Варвар та Ласка. Розумієш – щось запальне.

Буйвітер важко опустився на ліжко.

– Ти хочеш побачити бійку? – сказав він.

– Так. Що тут такого?

– Для початку, у ній страждають люди.

– Ой, я не казав, що нам обов’язково вплутуватися в бійку. Я тільки хочу її побачити, та й усе. І когось із ваших відомих героїв. Вони ж у вас є, чи не так? Чи це лише портові балачки?

Чарівник був приголомшений – Двоквіт уже ледь не благав.

– О так. Вони в нас безперечно є, – швидко промовив Буйвітер. Він їх уявив, та відразу скис від цієї думки.

Усі герої Круглого моря рано чи пізно проходили крізь брами Анх-Морпорка. Більшість із них були з варварських племен побіля замерзлого Центру, котрі немовби тільки те й робили, що постачали героїв. Майже всі вони мали кустарні чарівні мечі, чиї неприглушені гармоніки в астральному плані зводили нанівець будь-які делікатні експерименти у практичному чарівництві на багато миль навколо, та з цього приводу Буйвітер не мав нічого проти них. Він розумів, що з чарами йому не по дорозі, тому його не хвилювало те, що сама лиш присутність героя біля міської брами змушувала реторти вибухати, а демонів – матеріалізуватися по всьому Чарівницькому кварталі. Ні, що йому не подобалось у героях – це те, що вони зазвичай суїцидально похмурі, коли тверезі, та вбивчо шалені, коли п’яні. А ще їх було надмірно багато. Декотрі найбільш відомі пригодницькі місцини біля міста в сезон були воістину втіленням галасу та ґвалту. Говорили про те, щоб організувати там чергу.

Буйвітер потер носа. Єдині герої, для котрих він мав час – то були Бравд і Ласка, котрі зараз поза містом, а також Грун Варвар, за стандартами Центру ледь не професор, адже міг думати й не ворушити губами одночасно. Казали, що Грун блукав десь у впередньому напрямку.

– Слухай, – нарешті сказав чарівник. – Тобі коли-небудь стрічався варвар?

Двоквіт покрутив головою.

– Цього я й боявся, – мовив Буйвітер. – Що ж, вони...

З вулиці долинув тупіт бігу, а тоді свіжий рев з нижнього поверху. За цим почулася колотнеча на сходах. Буйвітер не встиг як слід і з думками зібратися, щоби шугонути до вікна, як двері блискавично відчинилися навстіж. Проте замість очікуваного засліпленого жадобою шаленця, на нього дивилося круглясте червоне обличчя сержанта варти. Він знову полегшено зітхнув. Авжеж. Варта завжди була обережною щодо того, аби не втручатися надто рано до бійки, доки ситуація не зміниться на їхню користь. Ця робота давала пенсію і приваблювала обережних, розважливих людей.

Сержант похмуро зиркнув на Буйвітра, а тоді з цікавістю поглянув на Двоквіта.

– То тут усе добре? – промовив він.

– Ой, чудово, – сказав Буйвітер. – Вас трохи затримали, так?

Сержант його проігнорував.

– Це той іноземець? – запитав він.

– Ми саме йшли, – швидко мовив Буйвітер і перейшов на тробську: – Двоквіте, гадаю, нам варто пообідати деінде. Я знаю місця.

Він вийшов у коридор так упевнено, як лише зміг. Двоквіт пішов за ним, і кілька секунд по тому почулось, як сержант задихається, а скриня з тріском зачинила ляду, встала, потягнулась і почимчикувала за ними.

Вартові виволікували тіла з нижнього приміщення. Не вижив ніхто. Варта про це подбала, давши достатньо часу, щоб утекти через бічний хід – чудовий компроміс між обережністю та справедливістю, вигідний обом сторонам.

– Хто всі ці люди? – спитав Двоквіт.

– Ой, ну, знаєш... Просто собі люди, – відповів Буйвітер. І не встиг зупинитись, як якась частина його мозку, котрій нічого було робити, заволоділа його ротом і додала: – Герої, власне.

– Справді?

Коли одна нога вже в сірій міазмі Г’рулу, набагато легше вступити й другою та здатися, аніж далі борсатися. Буйвітер дав собі волю.

– Так, оцей он там – то Фріґ Сильнорукий, а оце Чорний Зенел...

– А Грун Варвар тут? – мовив Двоквіт, нетерпляче озираючись. Буйвітер глибоко вдихнув.

– Ось він позаду нас, – відповів він.

Грандіозність цієї брехні була настільки значною, що її відголоски поширились одним із нижчих астральних світів через ріку аж до Чарівницького кварталу, а там набрали несамовитої швидкості від здоровенної хвилі сили, котра завжди там висіла, та несамовито відбилися через Кругле море. Один із відголосків дістався самого Груна, що якраз високо в Кадерацьких горах на ненадійному виступі бився з купкою ґнолів, і на мить завдав йому незрозумілого дискомфорту. Тим часом Двоквіт широко відчинив Скриню й поспіхом виймав важкого чорного куба.

– Це фантастично, – промовив він. – Вдома ніколи мені не повірять.

– Про що це він? – зі сумнівом сказав сержант.

– Він тішиться, що ви нас врятували, – відповів Буйвітер. Він кинув оком на чорну коробку, очікуючи, що вона вибухне чи почне видавати дивні музичні звуки.

– А, – сказав сержант. Він також витріщався на коробку.

Двоквіт радісно їм усміхнувся.

– Я хотів би записати цю подію, – сказав він. – Будь ласка, чи не міг би попросити їх усіх стати біля вікна? Це буде дуже швиденько. І... мм... Буйвітре...

– Так?

Двоквіт став навшпиньки і прошепотів:

– Тобі ж відомо, що це таке, правда?

Буйвітер свердлив поглядом коробку. Вона мала кругле скляне око, що виступало з одного боку, і важіль з іншого.

– Не зовсім, – відповів він.

– Це пристрій для швидкого виготовлення картин, – сказав Двоквіт. – Нещодавній винахід. Я ним вельми пишаюся, але... ну... гадаю, що ці панове не... Ну, тобто, вони можуть... не виявити бажання допомогти. Можеш їм це пояснити? Звісно ж, я відшкодую їм витрачений час.

– У нього є коробулька з демоном усередині, котрий малює картини, – коротко мовив Буйвітер. – Робіть, що каже цей шаленець, і він дасть вам золота.

Вартові схвильовано всміхнулись.

– Я хотів би тебе також мати на картині. Не соромся.

Двоквіт вийняв золотий диск, котрий Буйвітер бачив раніше, на мить примружився до нього, пробурмотів: «Тридцять секунд повинно вистачити», а тоді весело сказав:

– Усміхніться, будь ласка!

– Усміхніться, – прохрипів Буйвітер. У пуделку щось задзижчало.

– Добре.

Високо над диском летів другий альбатрос; власне, так високо, що його малюсінькі шалені помаранчеві очі могли бачити весь світ та велике, мерехтливе, всеохопне Кругле море. До його ноги була прив’язана жовта капсула з повідомленням. Далеко внизу, невидимий у хмарах, спокійно махаючи крилами, повертався додому птах, що приніс попереднє повідомлення патрицію Анх-Морпорка.

Буйвітер зачудовано дивився на маленький скляний квадрат. Ось він – маленька постать, в ідеальних кольорах, стоїть перед групою вартових, обличчя котрих застигли з роззявленими ротами та жахом в очах. Безмовний гул переляку розійшовся вусебіч, коли всі перехилилися через його плече, щоби поглянути на картину.

Широко всміхаючись, Двоквіт дістав жменю менших монет, чверть-райну, як зрозумів тепер Буйвітер. Іноземець підморгнув чарівнику.

– Коли я зупинявся на Брунатних островах, у мене були схожі проблеми, – він промовив. – Вони вважали, що образопис краде частку їхніх душ. Кумедно, чи не так?

– Еге, – вимовив Буйвітер, а тоді, бо цього навряд було достатньо для підтримання розмови, додав: – Але то не дуже схоже на мене.

– Ним легко користуватися, – сказав Двоквіт, не зважаючи на його слова. – Поглянь, усе, що треба – натиснути оцю кнопку. Образопис зробить решту. Отже, я стану ось тут біля Груна, а ти роби картину.

Золото втихомирило чоловіків так, як лише золото це може, і Буйвітер півхвилини по тому вже здивовано тримав маленький скляний портрет Двоквіта з великим зазубреним мечем у руках і такою усмішкою, немов усі його мрії здійснилися.

Вони обідали у невеликій їдальні біля Латунного мосту, а скриня спочивала під столиком. Їжа та вино, набагато кращі за те, чим зазвичай частувався Буйвітер, неабияк допомогли йому розслабитися. Він подумав, що справи йдуть не дуже погано. Трохи винахідливості та спритного розуму – це все, що потрібно.

Двоквіт, здавалось, теж про щось думав. Замислено дивлячись у свій келих з вином, він сказав:

– Я так розумію, бійки в шинках тут доволі звичне явище?

– Ой, вельми.

– Безперечно, рухомість та устаткування, буває, руйнується?

– Рухо... а, розумію. Ти маєш на увазі лавки й таке інше. Так, гадаю, що так.

– Це, мабуть, сильно засмучує шинкарів.

– Я ніколи насправді про це не думав. Гадаю, це один із ризиків такої роботи.

Двоквіт замислився.

– Можливо, я би допоміг із цим, – мовив він. – Ризики – це моя робота. От ця їжа трохи жирна, чи не так?

– Ти ж казав, що хочеш скуштувати типової морпоркської їжі, – відповів Буйвітер. – Що там було про ризики?

– Ой, мені про них усе відомо. Це ж моя робота.

– Здається, ти саме це й казав. Я одразу й не повірив.

– Та я сам не ризикую. Мабуть, найбільш бентежна річ, котра зі мною сталася – це коли я перевернув чорнильницю. Я оцінюю ризики. День за днем. Чи знаєш, які шанси того, що загориться дім у Бес-Пеларґіку в районі Червоного трикутника? П’ятсот тридцять вісім до одного. Я це розрахував, – додав він із ноткою гордості.

– Для… – Буйвітер спробував придушити відрижку, – ... для чого? ’Репрошую. – Він налив собі ще вина.

– Для… – Двоквіт зупинився. – Я не можу це сказати тробською, навряд чи тробці мають відповідне слово. Нашою мовою ми звемо це… – він вимовив набір чудернацьких складів.

– Страх-у-ванні, – повторив Буйвітер. – Смішне слово. Шо це таке?

– Ну, скажімо, у тебе є корабель, завантажений злитками золота, наприклад. Він може потрапити в шторм або його можуть захопити пірати. Ти не хочеш, аби це сталося, тож береш страх-у-вальний по-ліс. Ґрунтуючись на записах про погоду й піратство за крайні двадцять років, я визначаю шанс того, що вантаж пропаде, а тоді трохи додаю, відтак ти дещо платиш мені згідно з цим шансом...

– … і тим трішки… – мовив Буйвітер, серйозно помахуючи пальцем.

– А тоді, якщо вантаж втрачено, я це компенсую.

– Копесюєш?

– Виплачую тобі вартість вантажу, – терпляче сказав Двоквіт.

– О, я зрозумів. Це як битись об заклад, еге ж?

– Заклад? Гадаю, можна й так сказати.

– І ти заробляєш гроші цим страхом-у-ванні?

– Авжеж, воно пропонує повернення вкладень.

Огорнутий теплим жовтуватим сяйвом вина, Буйвітер спробував подумати про страх-у-ванні в межах мислення кругломорців.

– Здається, я не дуже розумію той страх-у-ванні, – твердо сказав він, ліниво спостерігаючи, як обертається світ. – От чари... Чари я розумію.

Двоквіт усміхнувся.

– Чари – то одне, а відбитий-звук-підземних-духів – то зовсім інше, – промовив він.

– Га?

– Що?

– Те смішне слово, яке ти використав, – нетерпляче сказав Буйвітер.

– Відбитий-звук-підземних-духів?

– Ніколи про це не чув.

Двоквіт спробував пояснити.

Буйвітер спробував зрозуміти.

За довгою післяобідньою прогулянкою вони йшли містом у впередньому напрямку від ріки. Двоквіт чимчикував попереду, на його шиї висіла дивна малюнкова коробка, а Буйвітер шкандибав позаду, час від часу попхикуючи, та мацав, чи на місці його голова. За ними йшли й інші. У місті, де привселюдні страти, дуелі, бійки, чарівницькі ворожнечі та дивні події ставалися ледь не щодня, жителі відточили професію невинного спостерігача до досконалості. Усі до одного вони були надзвичайно вмілими роззявами. У будь-якому разі Двоквіт задоволено робив зняток за знятком, де були зображені люди за, як він казав, побутовою діяльністю, та й оскільки при цьому завжди змінювала руки чверть-райну «за їхні клопоти», хвостик радісних та щасливих новоспечених багатіїв із нетрів невзабарі ходив за ним на той випадок, якщо цей шаленець вибухне фонтаном золота.

У храмі Семирукого Сека поквапне скликання жерців та майстрів ритуальної пересадки сердець погодилося, що статуя Сека сто п’ядей заввишки взагалі надто священна, щоби робити з неї чарівне зображення, та виплата двох райну змусила їх несподівано вирішити, що, можливо, Він не такий уже й святий.

Подовжені відвідини «Діри розпусти» залишили після себе декілька барвистих та повчальних зображень, частину з котрих Буйвітер собі заховав для докладнішого розгляду пізніше на самоті. Коли в його голові трохи проясніло, він почав серйозно розмірковувати про те, як працює образопис. Навіть чарівник-невдаха знав, що деякі матерії чутливі до світла. Можливо, ті скляні пластинки оброблювалися якимось чарівним процесом, що заморожував світло, котре проходило крізь них, ну, або щось на кшталт того. Буйвітер часто підозрював, що десь є щось, що краще за магію. Він зазвичай розчаровувався.

Проте невдовзі він за будь-якої нагоди користувався тією коробочкою. Двоквіт залюбки це дозволяв, адже таким чином міг з’являтися на власних картинах. Саме тепер Буйвітер помітив дещо дивне. Це пуделко надавало власнику якусь таку владу, що всі, стоячи перед гіпнотичним скляним оком, покірно виконували найрізноманітніші команди стосовно пози та виразу обличчя.

Лихо сталося саме тоді, коли він якраз по вуха поринув у цей процес на площі Зламаних Місяців. Двоквіт позував біля розгубленого продавця оберегів, а натовп новоявлених шанувальників спостерігав за ним із цікавістю на той випадок, якщо він учинить щось неймовірно шалене.

Буйвітер став на одне коліно, аби вийшло краще зображення, і натиснув на чарівний важіль.

Коробка промовила:

– Нічого не вийде. У мене скінчився рожевий.

Досі непомітні двері відчинилися прямо перед його очима. Маленький, зелений, усіяний жахливими бородавками гуманоїд висунувся назовні, тицьнув пальцем в уквітчану кольорами палітру в пазуристій руці й загукав.

– Нема рожевого, бачиш? – кричав гомункул. – Даремно натискати на важіль, коли немає рожевого! Якщо хотів рожевого, то не треба було стільки дівульок знімкувати! Відтепер усе однобарвне, друзяко. Ясно?

– Ясно. Так, безперечно, – відповів Буйвітер. У темному закутку маленької коробочки нібито виднівся мольберт, а також малюсіньке незастелене ліжечко. Він сподівався, що йому привиділося.

– Отже, ми розуміємо одне одного, – промовило чортеня й зачинило двері. Буйвітру здалося, що він почув приглушене буркотіння і ще як стілець тягнуть по підлозі.